| summary: | У першому розділі “Теоретичні основи державного регулювання сталого розвитку регіону” виявлено, що в сучасних умовах неминучим є оновлення форм та методів управління економікою, особливо на регіональному рівні. Одним з нових підходів у регіональному управлінні та здійсненні економічної політики визначено орієнтування на сталий та безпечний розвиток. Недостатнє використання потенційних ресурсних можливостей країни та регіонів обумовлено перш за все недосконалістю організаційно-фінансового механізму управління ресурсним потенціалом, що склався, невідповідністю існуючої законодавчої та нормативно-правової бази для забезпечення ресурсно-інвестиційного процесу. Подібна ситуація обумовлює необхідність пошуку шляхів ефективного державного регулювання сталого та безпечного розвитку економіки країни та її регіонів. Один з можливих шляхів вирішень цієї проблеми полягає в науково обґрунтованому підході до реалізації схеми стійкого розвитку регіонів та вдосконаленні заходів управління, заснованих на комплексній оцінці наявного потенціалу та спрямованих на відродження вітчизняної економіки в новому техніко-технологічному й організаційному вигляді. Ми пропонуємо дві принципові моделі переходу до сталого розвитку в умовах недостатності коштів на ці цілі: а) за рахунок розвитку фінансового сектору – сфери обороту капіталу, що, як відомо зі світового та вітчизняного досвіду, зовсім не сприяє зростанню економіки країни та розквіту її населення; б) за рахунок розвитку реального сектору економіки – сфери виробництва товарів та послуг при відповідному стабільному промисловому відродженні. Тому необхідною є розробка рекомендацій щодо свідомого забезпечення сталого розвитку господарської системи на основі залучення до вирішення цього завдання усіх наявних ресурсів розвитку регіонів шляхом обліку перспектив реалізації економічних програм.
В економічній літературі питання сталого або стійкого розвитку останнім часом аналізуються досить активно. Про це свідчать фундаментальні праці таких науковців, як О.О. Веклич, М.І. Долішній, Б.М. Данилишин, Л.Г. Мельник, Т.В. Пепа, Є.В. Хлобистов та ін., однак окремі аспекти висвітлені недостатньо широко. У зв’язку з цим представляється важливим зупинитися на деяких теоретичних та практичних аспектах поняття сталості, його взаємозв’язку з іншими ключовими категоріями розвитку, в тому числі безпеки. До основних складових економічної сталості цих системних ознак можна віднести наступні: фінансову, організаційну сталість, відтворювальну комплексність. У зв’язку з цим виникає необхідність аналізу категорії сталість у комплексі з компенсуючою категорією стабільність. Остання (від латинського stabilis) означає міцність, незмінність, приведення у постійний, сталий стан або підтримку цього стану, а також власне стан сталості, стійкості. Цю категорію можна визначити двома аспектами: по-перше, як здатність системи при незначному впливі з боку зовнішнього середовища повертатися у стан рівноваги за рахунок зміни параметрів внутрішнього середовища; по-друге, як здатність системи при незначному впливі з боку зовнішнього середовища повертатися на траєкторію свого руху або займати новий стан рівноваги. З огляду на зазначене сталий розвиток регіону можна трактувати як соціально, економічно й екологічно збалансований розвиток суб’єкта держави, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища на основі раціонального використання ресурсів, відтворення і реструктуризації підприємств, удосконалення інфраструктури, поліпшення умов життя збереження та збагачення біологічного різноманіття й культурної спадщини.
Протягом останніх років теоретико-методологічні та методичні розробки в Україні були направлені на розробку та вибір різних стратегій розвитку держави, регіонів, галузей. Різним аспектам даної проблеми присвячені праці відомих вчених-економістів: О.І. Амоші, О.М. Алимова, О.О. Веклич, В.М. Гейця, М.А. Павловського, В.М. Трегобчука та ін. Вивченню чинників забезпечення соціально-економічного розвитку України в умовах глобалізації світової економіки присвячені наукові дослідження М.Я. Азарова, Ф.О. Ярошенка, С.І. Дорогунцова, Б.Є. Кваснюка та ін.
Проблеми державного регулювання розвитку регіонів розглядали в своїх працях такі вчені, як О.Ю. Амосов, М.П. Бутко, В.Є. Воротін, Б.М. Данилишин, О.І. Дацій, А.О. Дєгтяр, М.Х. Корецький, Ю.О. Ульянченко та інші. В більшості публікацій з цієї теми розвивається ідея щодо активізації ролі держави, здатної забезпечити баланс інтересів у цих сферах. Під регулюванням прийнято розглядати дію з боку якогось активного начала стосовно певних об’єктів або з боку суб’єкта регулювання стосовно об’єкта регулювання. Державне регулювання сталого розвитку регіону – це діяльність суб’єктів управління щодо реалізації стратегії збалансованого соціально-економічного й екобезпечного розвитку відповідного регіону. Вона здійснюється шляхом застосування складної системи заходів та інструментів, які спрямовані на одночасне досягнення підвищення рівня життя населення, поліпшення раціонального використання регіонального потенціалу, регулювання природокористування та охорони довкілля.
Визначено, що економічна безпека регіону безпосередньо пов’язана з його фінансово-економічною стійкістю, становить базу економічного благополуччя регіону. Одним з головних факторів фінансової нестабільності економіки є розрив у русі фінансово-грошових та товарних потоків. У таких умовах очевидно, що усунення й нейтралізація дії загроз національним інтересам засобами створення умов забезпечення динамічного відтворювального процесу на регіональному рівні слугують визначальними факторами забезпечення цілісності соціально-економічного простору України, її безпеки та розвитку як складної міжрегіональної системи. Концептуально загрози економічної безпеки та сталого розвитку пов’язані з наступними елементами: виявленням та оцінкою загроз і визначенням механізмів їхньої нейтралізації.
Різноманітність видів загроз фінансової безпеки обумовлює доцільність їхньої класифікації за різними ознаками. Доцільним вбачається доповнити вже існуючі в літературі класифікації загроз такими ознаками, як реальність загроз, рівень небезпек, характер впливу. Перший рівень класифікації (реальність загроз) пов’язаний з їх розподілом з погляду оцінки ймовірності появи небезпеки. Друга група – ранжування загроз залежно від їхньої значимості: глобальні, загальнодержавні, регіональні, локальні. В основу групування покладений масштаб наслідків (рівень збитків), який несуть ці загрози. Третя група – прямі та опосередковані загрози, пов’язані з характером її впливу на економіку та нанесення їй збитків. Четверта група – первинні, вторинні, пов’язані з виділенням загроз залежно від характеру причинно-наслідкових зв’язків між ними та збитку, нанесеного первинною загрозою. П’ята група – суб’єктивні, об’єктивні впливи, розподіл негативних впливів з причини їхнього виникнення.
В основу уточненої та доповненої класифікації загроз фінансової безпеки покладені не тільки розподіл їх за групами залежно від різних ознак, але й підпорядкованість цих груп за їхньою значимістю для розвитку економіки. Даний підхід дозволяє виділити найсуттєвіші небезпеки для економічної системи. Використання такої класифікації дозволить здійснювати ранжування загроз, що має величезне практичне значення для органів управління з позиції виявлення та знешкодження причин найбільш шкідливих небезпек.
У другому розділі “Аналіз державного регулювання сталого розвитку регіону” виявлено, що на сьогодні розвиток регіонів України характеризується значними відмінностями в рівнях їх соціально-економічного розвитку, неузгодженістю низки законодавчих та нормативно-правових актів з містобудівним законодавством, недостатньо чітко визначеною загальнодержавною стратегією. Шляхи забезпечення сталого розвитку регіону, утвердження інноваційних технологій розвитку та соціальної переорієнтації економічної політики визначені у Посланні Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002−2011 роки” (червень 2002 року) і Стратегії економічного та соціального розвитку України (2004−2015 роки) “Шляхом європейської інтеграції”, схваленої Указом Президента України від 28.04.2004 р. № 493/2004.
Спостерігається надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах, неефективний, уповільнений розвиток більшості середніх і малих міст, селищ і сіл. Це є наслідком надмірного втручання держави в регіональну політику протягом довготривалого періоду, що призвело до значних територіальних диспропорцій економічного розвитку країни. Зазначене спричинило погіршення демографічної ситуації в країні, стану зайнятості, зниження якості життя населення, певною мірою зумовило занепад сільської місцевості. Ефективність дії сучасних механізмів державного регулювання регіонального розвитку, стримується внаслідок: недосконалості нормативно-правової та інституційної бази державної регіональної політики, що обумовлює несистемність її реалізації і неузгодженість дій владних структур; відсутності на даному етапі належних механізмів координації; невідповідності фінансових й економічних можливостей цілям розвитку, що і в подальшому спричинятиме територіальне розпорошення державних та регіональних ресурсів, їх неефективне використання; невизначеності механізму формування місцевих бюджетів на основі гарантованих державою соціальних стандартів надання послуг населенню незалежно від місця його проживання. Оцінюючи якість нормативно-правової бази системи регіонального й територіального управління за повнотою охоплення проблематики соціально-економічних відносин, наявністю та узгодженістю повноважень і функцій місцевих органів управління, відзначимо, що за своєю інституційною будовою вони не відповідають рівню сучасних вимог, проте відбуваються помітні кардинальні зрушення в чинному законодавстві, що мають позитивні тенденції в розвитку регіонів. Вважаємо також за необхідне внести до згаданих законів суттєві зміни та доповнення, що знайшло відображення у Концепції державної регіональної політики щодо внесення змін до законів України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”, схваленої розпорядженням Прем’єр-міністра України від 25.05.2001 р. № 341/2001. Необхідність внесення змін до зазначених законів пов’язана також з проведенням адміністративної реформи, змінами у міжбюджетних відносинах, формуванням ефективної державної регіональної політики.
Робота зі стратегічного соціально-економічного планування та прогнозування в регіоні розпочинається з прийняття постанови Кабінету Міністрів України щодо організації роботи з відповідними дорученнями усім регіональним органам. Так, відповідно до статті 3 Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” Кабінет Міністрів України постановою від 21 липня 2006 р. № 1001 затвердив “Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2015 року”. Одним з найважливіших етапів дослідження економічної системи є діагностика її стану, яка здійснюється шляхом порівняння поточних значень індикаторів, що характеризують систему, з певними нормативними, базовими чи пороговими величинами, які відображають відповідно розрахунковий, початковий чи критичний стан цієї системи. При цьому показники сталого економічного розвитку повинні характеризувати як структуру, рівень і темпи розвитку економіки, так і стан соціальної сфери суспільства та навколишнього середовища. На основі цього нами вдосконалено методику оцінки рівня сталого розвитку регіону через дослідження окремих напрямів (соціальних, економічних, екологічних) розвитку регіону, що дає можливість визначати інтегральний рівень розвитку у відповідних сферах та класифікувати регіони за характером проблемності (економічно, соціально та екологічно проблемні) на регіони середнього, високого рівня проблемності та території кризового стану з метою визначення цільових орієнтирів державного управління. Окрім загальноприйнятих показників оцінки економічного розвитку, для розрахунку інтегрального показника економічного розвитку регіону рекомендуємо застосовувати ще низку показників, які є статистичними даними і дозволяють дати більш об’єктивну оцінку економічного розвитку регіону. Останнє пропонуємо здійснювати за такими групами: показники, що характеризують стан ринку праці в регіоні; інтегральний показник, який визначає соціальну забезпеченість населення регіону; інтегральний показник, що характеризує демографічну ситуацію в регіоні. Така методика дає можливість визначити рівень розвитку кожного регіону, його потенційні можливості зростання і на основі цих даних сформувати для кожного типу території цільові орієнтири регіональної політики сталого розвитку. Запропонований механізм оцінки розвитку регіонів дозволяє виявити причини та встановити рівень проблемності їх розвитку.
Найважливішими елементами регулювання сталого розвитку є моніторинг та прогнозування факторів, що визначають загрози сталого розвитку. Моніторинг як оперативна інформаційно-аналітична система нагляду за динамікою показників сталого розвитку має особливе значення для сучасного стану економіки за наявності серйозних міжгалузевих диспропорцій та гострої нестачі ресурсів, сильної рухливості і нестійкості соціально-економічних індикаторів. Пропонуємо моніторинг сталого розвитку різних регіонів базувати на поєднанні двох підходів: територіально-диференційованого та прояву загальних тенденцій розвитку регіону, використовуючи показники загроз сталого розвитку та кількісних параметрів граничних значень. Отже, моніторинг факторів, які викликають загрози сталого розвитку та кризову ситуацію в регіоні, слід здійснювати, використовуючи досить широке коло показників. Однак це коло необхідно звести до необхідної та достатньої кількості показників, згрупувавши їх за видами діяльності. Відповідно до цього для моніторингу загроз сталого розвитку показники доцільно розподілити за наступними значними групами проблем: 1) ті, які характеризують загальний економічний потенціал; 2) ті, що визначають здатність економіки регіону до самодостатнього розвитку; 3) показники рівня життя населення; 4) показники безпеки фінансової системи, що відображають ймовірність наступу кризових ситуацій в бюджетній та грошово-кредитній сферах; 5) ті, що характеризують зовнішньоекономічну безпеку; 6) показники, які визначають якість управління економічним розвитком, контрольованість економічних процесів, ефективність регулювання економіки. Здійснення моніторингу факторів, що викликають загрози сталого розвитку, за допомогою наведених вище показників та кількісних параметрів граничних значень дозволять виявити ймовірність настання кризових ситуацій в економіці регіону, а також оцінити можливий збиток від цього. Пропонується розширити існуючий перелік граничних значень сталого розвитку регіону, доповнивши його новими показниками. В цьому випадку є можливість здійснити зіставлення граничних значень сталого розвитку з показниками прогнозу соціально-економічного розвитку, що дасть змогу виявити тим самим реальні загрози національним інтересам у галузі економіки та розробити заходи щодо запобігання їм. Порівняння кількісних параметрів граничних значень сталого розвитку з фактичними та прогнозними параметрами соціально-економічного розвитку регіону дозволяє встановити ступінь його захищеності від зовнішніх та внутрішніх загроз.
У третьому розділі “Шляхи удосконалення державного регулювання сталого розвитку регіону” виявлено, що в Україні та її регіонах може бути відпрацьована й реалізована власна модель економічного розвитку, яка здатна врахувати національні, етнічні, культурні та географічні особливості регіонів. Така модель повинна забезпечувати стабільний розвиток економічних суб’єктів, захищати економічні інтереси регіонів, сприяти вирішенню національних цілей та завдань, володіти необхідною ефективністю для відтворення, реінвестування й рефінансування капіталу. Реалізація моделі сталого розвитку регіону вимагає серйозної науково-методичної та практичної роботи, налагодження систем й механізмів, орієнтованих на вирішення цього завдання. Пропонуємо модель сталого розвитку розглядати як комплексну процедуру державного управління у вигляді системи функціонально-орієнтовних блоків, що реалізуються в певній поетапності:
Блок І. Концептуально-аналітичний: аналіз регіональних ресурсів, що впливають на економічну сталість.
Блок ІІ. Балансово-ресурсний: а) оцінка місцевих ресурсів з позиції участі у відтворювальному процесі; б) складання ресурсних балансів регіонального розвитку.
Блок ІІІ. Виявлення пріоритетів сталого розвитку та самозабезпечення: оцінка динамічного потенціалу сталого розвитку.
Блок ІV. Управління сталим розвитком регіону: розробка заходів управління сталим розвитком.
Блок V. Блок формування стратегії сталого розвитку: розробка довготермінової стратегії стійкого розвитку економіки, а саме визначення критеріїв сталого економічного зростання; обґрунтування системи показників (прогнозних та планових); трендові прогнозування. |
