ДЕРЖАВНЕ СПРИЯННЯ АДАПТАЦІЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ДО ВИМОГ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається стан її наукової розробки, з’ясовується зв’язок з науковими програмами, розкривається мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, формулюється наукова новизна і практична значущість отриманих результатів, наводяться дані про апробацію основних положень і висновків та відомості про публікації автора за темою дослідження.

У першому розділі – «Наукове обґрунтування державного впливу на процес адаптації вищої освіти до європейських вимірів» – обґрунтовується місце і роль вищої освіти в сучасному суспільстві, визначається динаміка розвитку, основні положення і принципи Болонського процесу, з’ясовуються специфічні особливості освіти як об’єкта державного управління.

Наукові публікації та соціальні практики дозволяють обґрунтувати положення про те, що вища освіта є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального та економічного розвитку у сучасному суспільстві. Це означає, що суспільний прогрес безпосередньо пов’язаний з розвитком інтелектуального потенціалу («суспільного інтелекту»). Знання поступово набуває значення головного стратегічного чинника у виживанні людства, країн, народів, соціальних груп, сімей і окремих особистостей, основного резервного компонента, що забезпечує суспільний поступ. Стає реально відчутнішим освітньо-науково-технічний прогрес.

Освіта визначається фундаментальним явищем у житті людини і сучасного «суспільства знань», виступає однією з базових складових якісних суспільних зрушень.

Інформаційне суспільство, що утверджується у сучасному світі, створює, перш за усе, «інформаційну економіку» або економіку новітнього технологічного способу виробництва. Наука й освітні системи перетворюються в основні інститути сучасного інформаційного суспільства, що здатний забезпечити інноваційне зростання національної економіки, розвиток ринку інформаційних товарів і послуг та ін.

Застосування сучасних науково-інформаційних технологій спричиняє два важливі наслідки: по-перше, розвиток людини, особистості як ніколи раніше стає показником, виміром прогресу будь-якої країни; по-друге, цей розвиток індивідуальності набуває значення головного важеля для подальших бажаних та очікуваних суспільних змін.

Аналіз розвитку суспільно-історичного процесу свідчить, що окремі країни володіють величезними природними ресурсами, проте, без відповідного розвитку «суспільного інтелекту» їхнє майбутнє втрачає перспективу. Вони приречені залишитися сировинним придатком світового господарства через нездатність ефективно переробити сировину у інтелектоємні та наукоємні продукти, які високо цінуються на світових ринках.

Можна стверджувати про зв’язок «суспільного інтелекту» з виходом країн на найвищий у світі рівень продуктивності праці, зростання якого безпосередньо корелює з розвитком освіти. Обидва процеси взаємно прискорюють один одного, розвиваються синхронно, причому найбільша кореляція спостерігається саме з розвитком вищої освіти. Відтак, не випадково у 70-80-ті роки ХХ ст. більшість динамічно прогресуючих держав, безпосередньо причетних до науково-технічних зрушень, почали формування ефективної системи освіти, особливо вищої, якісне перевлаштування системи безперервної освіти, пов’язаної з підготовкою, перепідготовкою і підвищенням кваліфікації кадрів для суспільного виробництва і менеджменту, що, у свою чергу, значно вплинуло на структуру виробництва та ситуацію на ринку праці.

До усього зазначеного слід додати загальне сприйняття європейських орієнтирів у розвитку національних систем освіти.

Європа завжди була центром знань: їх виробництва, споживання і навчання. Майже в усіх цих складових вона зберігає лідерство і сьогодні. Сучасною парадигмою соціального поступу можна вважати розвиток суспільства через розвиток вищої освіти.

Оскільки вища освіта як соціальне явище «не знає» кордонів, виникає нагальна необхідність її стандартизації, на ґрунті чого формується єдиний загальноєвропейський освітній простір. Даний процес набув певної часової періодизації і отримав назву Болонського (після підписання 19.06.1999 р. міністрами освіти 29 країн Болонської декларації «Європейський простір у сфері вищої освіти»). Аналіз процесів у освітній галузі Європи свідчить про наявність наступних усталених тенденцій у сприйнятті системи освіти майбутнього: розширення її доступності для усіх жителів; посилення впливу соціально-економічних і соціокультурних факторів на отримання освіти; задоволення зростаючих потреб студентів щодо розвитку їхніх здібностей.

У дисертації виокремлюються основні функції держави і конкретних органів державного управління освітою, з’ясовується його сутність, зміст та форми.

У другому розділі – «Державні регулятори адаптації вищої освіти України до Болонських стандартів» – аналізується організація вищої освіти в Україні з точки зору системності та інституціональної забезпеченості, досліджується нормативно-правова база державного управління вищою освітою та його розвиток у контексті адаптації вищої освіти до умов Болонського процесу.

Виходячи з програм розвитку Української держави та законодавчої бази, що стосується галузі освіти, у якості основних принципів функціонування та розвитку вищої освіти виділяються такі: доступність освітніх послуг; рівність умов для реалізації здібностей особистості; гуманізм, демократизм, пріоритетність національних цінностей; зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв’язок з освітою інших країн; єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування.

До системи вищої освіти можна включити навчальні заклади, наукові, науково-методичні і методичні установи, науково-виробничі підприємства, державні і місцеві органи управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Під «управлінням вищою освітою» в дисертації мається на увазі та аналізується:

– вплив з боку держави задля досягнення відповідного рівня якості освіти шляхом реалізації управлінських функцій (планування, організації, мотивації і контролю);

– управління навчальним процесом, що забезпечує здобуття певного рівня знань окремою особою або групою осіб;

– управління формуванням конкретного рівня знань, умінь та навичок окремої особи.