Динаміка функціонування усної епічної традиції (на матеріалі Нижньої Наддніпрянщини)

summary

У “Вступі” характеризується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються мета і завдання дослідження, його теоретична база й методи, розкриваються наукова новизна, теоретичне й практичне значення, особистий внесок здобувача, апробація матеріалів дисертації.

В аналізі історії збирання та дослідження фольклору Нижньої Наддніпрянщини від часів Запорожжя й до сьогоднення виявляються та характеризуються два основні напрямки: вивчення поліетнічної народної культури  та української фольклорної традиції.

Перші прозові народні наративи з Дніпрового Низу є в “Повісті минулих літ”, а записи фольклору Запорожжя – у роботах середини XVIII ст. Одразу після розгрому Січі історичні пісні із досліджуваних теренів друкувалися в Німеччині, в Росії. У першій половині XIX ст. саме з Нижньої Наддніпрянщини, завдяки збирацькій роботі та виданню альманаха “Запорозька старовина” І. Срезневського, розпочинається регіональне збирання та вивчення фольклору. Тут були записані та тричі видані різними людьми усні оповідання М. Коржа. Один із видавців – А. Скальковський – вперше збирає та досліджує народну творчість для відтворення історії козацтва.

Особливого розквіту набуває фольклористична робота в регіоні у другій половині XIX ст. завдяки Гр. Залюбовському, І. Манжурі, В. Ястрєбову, Гр. Надхіну, Л. Падалці, Я. Новицькому, І. Бессарабі, Д. Яворницькому. Фольклорні твори друкуються у місцевій періодиці, часто з’являються на шпальтах харківських, львівських, київських видань.

Збирання фольклору в другій половині XX ст. пов’язане із експедиціями ІМФЕ, Дніпропетровського та Запорізького університетів, діяльністю В. Чабаненка, М. Долгова, Н. Полякової, В. Сокола та ін.

Вивченню історії фольклористики на теренах історичного Запорожжя присвячені розвідки М. Сумцова, В. Білого, дослідження М. Олійник-Шубравської, Л. Каширіної, С. Абросімової, Л. Іваннікової, Т. Сабельнікової, О. Гончарової, А. Бойка. Накопичений матеріал дозволяє дослідити характер усної епічної традиції Запорожжя та посткозацьких часів, виявити динаміку її функціонування, вивчити  особливості трансмісії, жанрову та регіональну специфіку фольклору Нижньої Наддніпрянщини.

У розділі 1. – “Історичні жанри українського фольклору” – розглядається жанрова специфіка легенд, переказів та історичних пісень.

Існування українських легенд та переказів ні в кого не викликає сумніву, але їх домінантні риси і досі окреслюються по-різному. Саме тому у підрозділі 1.1. ”Легенди та перекази у фольклористичному дискурсі” йдеться про шляхи формування сучасних уявлень про найбільш репрезентовані жанри фольклорної неказкової прози. У результаті аналізу досліджень П. Куліша, М. Драгоманова, Ф. Колесси, І. Франка, В. Гнатюка, Г. Булашева, М. Грушевського зроблено висновок, що вже у XIX столітті існувало два різні погляди на легенду, а відтак і жанровий простір переказу визначався по-різному, переважно увага приділялася саме легенді, її семантичному та персонажному навантаженню і світоглядним особливостям. Уже в класичній українській фольклористиці були поставлені питання жанрових дефініцій, світоглядної основи жанрів, їх функцій, специфіки відтворення дійсності або народних уявлень про неї та характеру відбору матеріалу.

Довгий час у радянській фольклористиці домінувала типологія неказкової прози О. Афанасьєва, підтверджена та закріплена авторитетом В. Проппа. Ставлення до легенди як до відтворення адаптованих у народному середовищі християнських мотивів, сюжетів та образів і максимальне розширення тематичної та персонажної площин переказу характерне для досліджень В. Соколової, Б. Путілова, Г. Левінтона. Н. Криничної.

У формуванні нового фольклористичного дискурсу значну роль відіграли думки Г. Сухобрус, яка вважає, що розрізнення легенди та переказу можливе за опозицією реальне/поетичне ставлення до історії та дійсності загалом. Роботи української дослідниці випередили концепції жанрової диференціації народної прози К. Чистова та С. Азбєлєва і створили підвалини для подальшого вивчення неказкової прози. Спираючись на них, диференціацію легенд та переказів в основному за опозицією реальне/фантастичне здійснюють у своїх працях українські фольклористи О. Дей, Л. Дунаєвська та ін. Поступово виробляється системний багатоаспектний підхід до репрезентативних жанрів народної прози, який ліг у підґрунтя досліджень С. Мишанича, В. Давидюка, В.Сокола.

У процесі розгляду сучасних поглядів на жанрову природу легенд та переказів висловлюються та аргументуються думки про те, що герой у фольклорі – це часто ім’я зі згрупованими навколо нього мотивами, які можуть мати різні форми ампліфікації, тому з одним іменем, що могло належати історичній особі, а потім стало номеном фольклорних персонажів, можуть пов’язуватися як легендарні, так і народноісторичні мотиви. Принциповим для подальшого аналізу проблеми є твердження: форми фабулату та хронікату в однаковій мірі притаманні для побутування легенд та переказів. Залежно від ситуації хронікат може розгортатися у фабулат, окремий мотив структуруватися у сюжет, так само фабулат може згорнутися до хронікату.

У підрозділі 1.2. “Жанрова специфіка історичних легенд і переказів” виходимо з того, що кожен наративний  фольклорний твір за своєю сутністю – фікціональна картина світу, оскільки він є художньо освоєною та трансформованою реальністю. Найважливіші властивості цього художнього світу – нетотожність з первинною реальністю, участь домислу та вимислу в його створенні, можливість використання не лише життєподібних, але й умовних форм зображення. Оскільки жанр – це сукупність творів із типологічно подібним осмисленням та відтворенням різних граней дійсності, то можна говорити про жанрові картини світу, що із  специфічною зовнішньою орієнтованістю, чинники якої – соціально-побутова функція, середовище творення та трансмісії, – є основними жанротворчими рисами. Звичайно, жанрова картина світу значною мірою рухома й залежить від часу, змін у складі та характері історичної пам’яті, характеру та типу мислення середовища, що є носієм і транслятором фольклорної традиції.

Переказ – продукт народноісторичного мислення, у той час як творення легенди – результат міфопоетичного мислення. Різний тип мислення зумовлює й особливості „жанрового погляду”. Народноісторичне мислення спрямоване на збереження пам’яті про знаменні та значущі для колективу події. Власне “історична пам’ять” – це результат тривалого побутування твору, який виникає як реакція на реальну сучасну подію. Основна подія та характеристики героїв переказу зумовлені сферою реального та імовірного.

Достовірність подієвості та характерології легенди також не викликає сумнівів, але подія, простір, герой  або, принаймні, одна із складових картини світу легенди, принципово несумісні із часом звучання оповіді. Міфопоетичне мислення спрямоване на зведення події або особи до міфологічної моделі, наділення їх сакральним або наближеним до нього статусом. Основним об’єктом міфологізації є минуле, що зберігає свою актуальність для сучасного, та особи, з якими соціум пов’язує найважливіші моменти своєї історії, свого життя.

Народноісторичне і міфопоетичне мислення притаманні будь-якому соціуму. Разом з тим  поширеність та характер співвідношення двох типів мислення у різних спільнотах різні й залежать від місцевої культурної традиції та часу. Зіставлення того, що можна почути зараз на теренах Нижньої Наддніпрянщини, із фольклорними записами кінця XIX – початку XX ст. засвідчує зсув інтересу до переказу, незначну кількість легендарних сюжетів, розгортання у переказ тих мотивів, що раніше побутували у структурі історичної легенди тощо.

Спостереження над неказковою прозою дозволяють звернутися до характеристики жанру за комплексом чинників. Домінантні, жанротворчі та жанродиференціюючі риси щодо легенд та переказів – специфічна жанрова картина світу з її основними складовими – герой, час, простір; характер події, ставлення до неї; характер та способи побутування результатів дії (події) – „етіологічний фінал”; соціально-побутова функція; характер домислу або вимислу; зв’язок із певним типом мислення.

У підрозділі 1.3. “Історична пісня як жанр усної епіки” розглянуто  формування уявлень про жанрову специфіку історичних пісень упродовж XIX ст., проаналізовано два основні погляди на них: жанр та наджанрова (тематична) єдність – у радянському та пострадянському фольклористичному дискурсі, розкрито внесок І. Березовського, О. Дея, С. Грици, Н. Шумади у вивчення історичної пісенності. Відзначається, що полемічність терміну ґрунтується передусім на суттєвій різниці у поетиці та рівні конкретності/узагальненості у творах, зміст яких корелює з різними періодами вітчизняної історії.

Пісня твориться одразу після події, а потім із твору про сучасне або зовсім недавнє минуле стає історичною. Це її реакція на рух часу та характер сприйняття первинного тексту виконавцями. Зі зміною їх свідомості та знання про подію змінюється і ставлення до неї, і характер її відтворення. У процесі вишліфовування у творі суб’єктивні оцінки поступово заміщуються об’єктивними, а фактографічні елементи типовими. Незалежно від характеру пізнішої трансформації історична пісня (як жанр) є динамічною системою, що має власну, незалежну від часу творення картину світу та спирається на народноісторичну пам’ять.

Основними параметрами картини світу історичних пісень є: 1) герой (учасник події, а не виразник почуття), що асоціюється з історичною особою або є представником історичної спільноти чи соціального стану (Сірко, Семен Палій, козак, запорожець тощо); 2) конкретність хронотопу: час історичний, що асоціюється із конкретною подією або типовими явищами певної епохи, завжди минулий із різною епічною дистанцією; простір географічний, локальний або регіональний, часто без топонімічного маркування; 3) подія завершена в часі; 4) сфера волі фантазії обмежена можливим або потенційно можливим із установкою на достовірність.

Єдність картини світу корелює з єдиними соціальними функціями: для історичних пісень це інформативна, мнемонічна та консолідуюча, – подібністю ритмобудови та характеру трансляції і засвоєння. В основі історичних пісень – подієвість, а отже фабульність, сюжетність.

Пісні із відтворенням конкретного факту чи події локалізовані в просторі. Чим вищий рівень узагальненості – тим більше поширення твору. В таких піснях зберігається зв’язок з історією, але водночас відсутня конкретна подія або історична особа. На відміну від ліричних пісень, це наративні сюжетні фабульні твори, первинна функція яких не катарсична, емоційно-експресивна, а інформативна.

Поряд з історичними піснями в народному репертуарі є й інші пісенні твори про минуле, що відрізняються від творів аналізованого жанру картиною світу, ритмобудовою або характером виконання. Два останні чинники розрізняють історичні пісні та думи, для яких притаманна астрофічна будова та виключно сольний характер трансляції. За характером світобачення пісенні, як і прозові, твори з історичними конотаціями можуть бути з міфопоетичними домінантами, і тоді йдеться про історичну баладу, та з народноісторичним поглядом на минуле, що лежить в основі історичних пісень. Значна кількість пісенних творів орієнтована на вираз думок та почуттів. Незважаючи на те, що ліричний герой є представником певного соціуму, а відтак і певної епохи, це соціально-побутові або станові ліричні пісні, що відрізняються від історичних узагальненістю хронотопу, героєм – носієм не дії, а рефлексії, та функціями.

Історичними конотаціями позначена й значна частина народних пісенних моностроф, яким притаманні лапідарність, публіцистичність, миттєвість, плинність думки та почуття, а тому їх часопросторове поширення вужче, а рівень “вишліфовування” значно нижчий, ніж у пісень.

Оскільки музично-віршовані народні форми, що так або інакше пов’язані з історичною тематикою, різноманітні, то вважаємо доцільним вживання узагальнюючого терміну “історична пісенність”, що об’єднує різні жанри історико-пісенних творів.

У підрозділі 1.4. “Історичні пісні та перекази” йдеться про те, що у переказах та історичних піснях, які побутують в одному регіоні, можуть бути як подібні мотиви, сюжети та характеристики, так і мотиви та їх комбінації, притаманні виключно переказам. Загалом мотивний та сюжетний фонд переказів багатший, ніж в історичних піснях, що можна пояснити як способом збереження та трансляції різного типу фольклорних наративних текстів, так і умовами їх виникнення.

Для творення переказу важлива подія, що відбилася у народній пам’яті. Інформація про неї може зберігатися у “згорнутому” до семантичного ядра вигляді, і в процесі виконання кожного разу витворюється новий текст, відкритий для будь-яких нововведень, тому можуть з’являтися різні запозичення. Переказ активно відбиває бачення минулого, уявлення про нього покоління-транслятора, а не учасників та свідків події. Усний прозовий наратив відкориговується всім прийдешнім досвідом слухача, зіставляється з його попередніми знаннями про подію і знанням фольклорної традиції, тому, коли він сам стає оповідачем, то передає  (як правило, у межах жанрового канону) результат власної мисленнєвої діяльності, сприйняття, запам’ятовування та інтерпретації, а не той текст, що колись почув. Вільному й обмеженому лише традицією варіюванню сприяє переважно “сольний”, одноосібний характер виконання. Кожне виконання несе нову, оновлювану або розширюючу попередню інформацію.

Для виникнення та довгого функціонування історичної пісні потрібно, щоб збіглося декілька чинників: яскрава подія, талановиті свідки або учасники, володіння ними фольклорною традицією, інтерес сучасників, актуальність (або інформативність) твору для нащадків. “Виділеними”, смислопороджуючими стають події, що вражають розум та провокують нові емоції, а такими є тільки ті, в яких активну участь бере народ і які він вважає доленосними. Наявність/відсутність талановитих свідків або учасників часто пояснює, чому існували пісенні твори далеко не про всі визначні події. Історична пісня твориться як безпосередня реакція на подію у словесному тексті, який не згортається, а побутує у більш-менш стабільному (звичайно, у порівнянні із прозовим фольклорним твором) вигляді, а отже і осмислення події або діяльності героя трансляторами у самостійні тексти не розгортається, тому й мотиви, що продукуються нащадками, в історичні пісні майже не потрапляють.

Під час виконання історичної пісні важливо не лише актуалізувати закладену в ній інформацію, а й довести наявність колективного знання твору, що є засобом етнічної та культурної самоідентифікації, засвідчує приналежність до однієї соціокультурної групи і допомагає відмежувати представників свого соціуму від “інших” або “чужих”. Отже, крім функцій збереження і закріплення історичної пам’яті (мнемонічної та інформативної), передачі морального досвіду прийдешніх поколінь та орієнтування на етичні засади їх буття (дидактичної), притаманних усній народній прозі, вони мають функції згрупування колективу (консолідуючу), стабілізації його габітусу (регулятивну, нормативну).

Структурно та ритмічно закріплена інформація, якщо й допускає варіації в її сприйнятті (а це безумовно, оскільки сприйняття будь-якого тексту залежить від рівня культурної компетенції учасників та контексту комунікативної події – виконання фольклорного твору), то вербальні інтерпретації та варіювання пісенних творів у порівнянні з прозовими текстами незначні. Закріплення текстуальних зрушень відбувається за умови “погодження” з колективом, оскільки у разі неузгодженості спільне – хорове – виконання стає неможливим. Саме тому виникає потреба у додатковій інтерпретації, а отже у прозовому коментарі, і виконання пісні супроводжується переказом. Адресатом такої контамінації – пісня + переказ – є людина менш обізнана (або зовсім необізнана) із фольклорною традицією того соціуму або локального колективу, про минуле якого йдеться.

Розділ 2. – “Особливості фольклорної трансмісії на теренах історичного Запорожжя” – присвячено вивченню шляхів та способів трансляції фольклорної спадщини степових лицарів. У легендах та переказах частим є посилання на джерело попередньої інформації, іноді цей імпліцитний оповідач наділяється певними характеристиками, що сприяють творенню його образу. Внутрішньотекстовий оповідач ніби стоїть за реальним і виконує низку функцій, оскільки є а) репрезентантом середовища, у якому побутує (побутував) твір; б) “засобом” відмежування реального оповідача від події, про яку йдеться, “відсторонення” дійсного, сьогочасного від сюжетного часу твору; в) одним із засобів творення хронотопу; г) підтвердженням достовірності того, про що йдеться, переведенням змісту із фікціального у фактуальний.

У легендах та переказах, що фіксувалися на Нижній Наддніпрянщині впродовж XIX – початку XX ст., імпліцитним оповідачем найчастіше був запорожець (запорожці). У багатьох творах простежується своєрідний ланцюжок внутрішньотекстових оповідачів, що відповідає особливостям трансмісії фольклору в регіоні: запорожці – діти запорожців – онуки запорожців – представники наступних поколінь нащадків: запорожці – переселенці – нащадки переселенців; сучасники – свідки запорозької історії – їх діти – онуки.

Частота вказівок на характер родинної та місцевої трансмісії дозволяє виявити сюжети і героїв, характерних для усної епічної традиції Запорожжя, оскільки онуки співають та переповідають почуте від дідів. Те, що у виконанні дідів могло бути меморатом, у онуків та правнуків набуває форми  фабулату, але віра в достовірність подій та осіб безумовна навіть при наявності значної міри вигадки. У роботі простежується передача усної епічної спадщини у родинах Книриків (від запорожців до сьогодні), Шутів, Неліп, Биковських (від Запорожжя до початку XX ст.).

Заселення краю представниками різних регіонів та різних етносів повинно було зруйнувати історичну пам‘ять, але сталося інакше. Активне переймання фольклорного знання від запорожців було зумовлене не лише інтересом до особливої історії краю, але й тим, що упродовж тривалого часу саме вони були зразком пристосованості до навколишніх умов і могли навчити прийшле населення виживати у новому середовищі.

У розділі досліджено особливості трансляції творів народної неказкової прози, доводиться думка про те, що текст своєрідно формується  залежно від того, хто і як його сприймає і яким попереднім знанням цей (ці) слухач(і) володіє(ють). Чим ближчий духовно слухач до оповідача, тим повнішу інформацію він отримає, а отже, коли старі запорожці розповідали своїм дітям чи небожам, то сподівалися  на певний рівень початкового знання, тому розширювали знане або надавали додаткову, вторинну інформацію. Легенди та перекази “для чужих” акцентували на тому, коли, з ким і що відбувалося, потребували пояснень добре відомого оповідачеві. Саме такими переважно були оповідання М. Коржа, І. Розсолоди та ін. Вони, у своїй сукупності, ніби вводили слухачів у світ та побут запорозького козацтва. Водночас прямі нащадки козаків, записи від яких зроблено знавцями Запорожжя Я. Новицьким та Д. Яворницьким, культурна компетенція яких була безсумнівною, розповідали, часто не акцентуючи увагу на добре знайомих їм деталях запорозького життя.

Духовна культура степового лицарства та пам’ять про нього значною мірою засвоїлися представниками тих соціальних прошарків, які органічно „навчалися” та переймали побутовий та буттєвий досвід Запорожжя, це, передусім, чумаки та рибалки. В цілому ж населення регіону швидко змінювалося, а отже, іншими ставали не лише реципієнти, а й транслятори. У середовищі з іншим історико-культурним знанням тексти про Запорожжя трансформувалися, а незнайоме та незвичайне потребувало нової інтерпретації, яка часто виливалася у міфологізацію минулого. Поширеність у другій половині XIX ст. легенд про Запорожжя та запорожців частково пояснюється саме екстраполяцією поглядів нового населення на минуле регіону.

Оскільки актант (герой та антитетик) є основною складовою жанрової картини світу, в ньому значною мірою відтворюються характерні особливості народноісторичного та міфопоетичного мислення, йому присвячено розділ 3. –  “Регіональна специфіка героя історичної прози”. Аналіз системи персонажів дозволив виявити відмінності між легендарним героєм і героєм переказів, що мають ім’я історичної особи або належать до певної спільноти та називаються відповідним соціонімом. Корпус текстів неказкової прози з теренів колишнього Запорожжя свідчить: за сталим номеном може бути змінним денотат, за одним іменем – різні значення.

 У підрозділі 3.1. “Міфологічні персонажі” доводиться, що у легендах Нижньої Наддніпрянщини велет (велетон, велень) є номеном, за яким криються різні типи героїв. У легендах, що відтворюють своєрідні міфологічні уявлення про циклічний час, він – змієборець, аллогерой Перуна, представник світлих сил і носій божественної сутності. За ним закріплені також функції творця ландшафту та героя-першопредка.

Зі зміною культурних парадигм поступово виявляється ще одна з функцій – богоборство. Мотив протистояння велети/боги реалізується як протистояння сонцю перших людей – аборигенів краю. Регіонально зумовлена форма цих велетнів – кам’яні люди, баби, ідоли, що часто зустрічалися на землях Нижньої Наддніпрянщини. У такій інтерпретації образу велета відбувається і його фізичне зменшення: перед тим, як перетворити перших людей на кам‘яних баб, бог зменшує їх. Діапазон регіональних трансформацій образу велета – від нічної нечисті, в яку фактично перетворюються давні скам‘янілі жителі краю, до змієборців-деміургів та героїв-першопредків. Але в усіх випадках велети – “покоління” вимерле та перетворене на каміння або згадкою про яке є кам’яні артефакти.

Доля богатирів у легендах не має єдиного варіанту завершення: якщо образ богатиря зливається з велетом, персонаж гине, залишаючи після себе створений ландшафт, якщо богатирі не наділяються деміургізмом, залишаючись при цьому змієборцями, то продовжують жити на маргінальних теренах. 

Однією із специфічних рис фольклорної прозової традиції досліджуваного регіону є амбівалентне ставлення до Змія. Поряд із традиційною антитетичністю герой/змій побутував мотив їх мирного співіснування та спільного творення ландшафту зі знятою семантикою ворожості. У міфопоетичній свідомості посткозацького населення регіону Змій існує на запорозьких землях не набагато довше, ніж велетні, богатирі або запорожці. Він загинув або залишився на периферії відомого світу та іноді намагається прорватися, повернутися у хрещений світ, на сторожі якого стоїть богатир або запорожець.

Регіональною особливістю епічної прозової традиції є й поступове зближення велетнів та запорожців, взаємозаміна у легендах цих персонажів, як і велетів з богатирями. Взаємозамінні також богатир та козак, що є результатом міфологізації Запорожжя та запорожців. Запорожці та богатирі зіставляються за етіологічним фіналом діяльності (наприклад, творення скель та заселення регіону).

У підрозділі 3.2. “Запорожці в легендах” доводиться, що запорожці в легендах є практично перехідним типом героя – від велетня-богатиря до сучасної людини, і в різних текстах превалюють, часто контамінуючись, різні мотиви – від міфологічних (характерництва, метаморфози, змієборства) до реально-побутових.

Із соціонімом „запорожці” скорельовано функції героя-змієборця та культурного героя – вони творять та облаштовують світ для наступних поколінь. Запорозький богатир, що змагається і з тератоморфним супротивником, і з конкретним історичним ворогом та приводить на нові землі свій „нарід”, – це вже запорожець, що набуває рис героя-першопредка. Водночас вся спільнота наділяється рисами всемогутності, що виявляється в мотиві характерництва та узгодженому з ним мотиві обернення.

Легенди виявляють потенційні можливості запорожців: вони, з точки зору оповідачів, значно ширші, ніж їх власні, а тому і вчинки значиміші, і неймовірне для людей сучасності сприймається як вірогідне для колишнього героїчного покоління.

У записаних в XIX ст. на теренах колишнього Запорожжя легендах  поступово розвивається мотив “визволителя”, пов‘язаний як із запорозькою спільнотою в цілому, її видатними представниками, так і з можливим заступником – сином П. Калнишевського. Мотив захисника, що переховується, експліцитно виявляється в легендах про безсмертя Сірка та Палія. У соціально-утопічних легендах скоріше працює принцип “уперед в минуле”, ніж прагнення до майбутнього, водночас від визволителя чекають повернення не запорозького минулого, а уявлень про нього тих, хто склав і транслював твори.

У підрозділі 3.3. “Сірко: ім’я та герой” доводиться, що у народній міфопоетичній та історичній пам’яті уособленням кращих рис запорожця є фольклорний герой з іменем уславленого кошового отамана Сірка.

За загальною схемою та контамінацією основних мотивів міфопоетична (легендарна) біографія Сірка нагадує агіографічну. Типологічними (або й генетичними, оскільки первинно агіобіографія могла ґрунтуватися на фольклорній традиції) рисами є різка антитетичність і протиставленість герою-людині демонічних сил або могутніх історичних супротивників, наявність мотиву чуда, свідомо твореного героєм, та обов’язковість посмертного чуда, що засвідчує його святість. Праведність Сірка виявляється у його змаганнях з чортом. Демоноборство корелює з мотивом творення річки-кордону, структурування та облаштування простору.

Із мотивом характерництва та невразливості тісно корелюється мотив Сіркового безсмертя, або в інших варіантах – смерті/воскресіння. Так само, як і мотив обернення, він має ініціальні витоки, але походить вже від іншого типу ініціації, що довгий час побутувала в січовому товаристві, – старшинної.

Поряд із легендами побутували й перекази, що зберегли народну історичну пам’ять про непересічну особу, про те, що Сірко очолював боротьбу Запорожжя з історичними ворогами: татарами, турками та поляками. Заслуги Сірка в регіональній фольклорній традиції гіперболізовані настільки, що саме йому приписується повна перемога над поляками та встановлення нових кордонів.

Отже, до імені Сірка своєрідно стягуються поширені у нижньонаддніпрянській фольклорній прозі мотиви, що робить цей персонаж узагальнено-ідеалізуючою моделлю Запорожця. Практично усі міфологічні мотиви, пов’язані з цим ім’ям, є засобом посилення та актуалізації героїко-патріотичних і водночас ствердженням особливостей та непересічності запорозького буття і характеру.

У підрозділі 3.4. “Легенди та перекази про походження запорожців” аналізуються тексти із ампліфікованим соціогонічним мотивом. В них збережено різні народні версії творення унікального товариства та його назви. Твори про походження запорожців часто є результатом контамінації тем, мотивів та концептів, характерних для регіону:

-                    походження не окремої особи і не етносу, а спільноти – колективу чоловіків або хлопчаків, що часто бере свій початок від міфологічних істот, представників інших етносів, воїнів, чабанців тощо;

-                    колективність долі, практично безособовість усієї спільноти, з якої виділяється кошовий, але тільки в момент його обрання;

-                    структурування спільноти починається над Дніпровськими порогами, а завершується під ними;

-                    обов‘язковим елементом формування соціуму є вибір кошового та безумовне підкорення йому;

-                    творенню спільноти відповідає розмежування простору, утворення кордонів власних володінь, де земля належить всій спільноті і в межах запорозьких вольностей неподільна;

-                    під тиском обставин степові лицарі йдуть на інші землі, але поза Запорожжям запорожців не існує.

Запорожці та нащадки, що засвоїли історію Запорожжя від представників степового лицарства, ампліфікували соціогонічний мотив переважно у перекази, поза запорозькими теренами та серед прийшлого населення Дніпрового Низу він розгортався переважно в легенди.

Поліваріантність мотиву походження запорожців зумовлена побутуванням його в різний час та в різному середовищі, відтворенням змінюваних поглядів на минуле краю та спільноти.

У розділі 3.5. “Запорожці у переказах. Запорожець/сучасник” розглядається характерологія нижньонаддніпрянських історичних переказів. У цих творах поведінка, побут, діяльність та військові змагання степових лицарів відтворюються у межах реального чи максимально вірогідного. Акцентуються ті риси запорожців, які, з погляду наступних поколінь, робили їх героями, але були втрачені нащадками. Усе, що не відповідало ідеалізуючому ставленню до минулого, є вторинним, неістотним.

Риси запорожців у легендах та переказах – низка ототожнень, які розгортаються  залежно від жанрового “погляду”:

-                   творці регіонального ландшафту – засновники нових селищ;

-                   змієборці, що звільняють світ від нечисті або оберігають “хрещений світ” від її вторгнення, – воїни, що звільняють територію та охороняють її від зовнішнього ворога;

-                   характерники, знаюки, що можуть відводити очі ворогам, – мудрі герої, які здатні все передбачити;

-                   зберігають зв’язок із живою та неживою природою, що реалізується в мотиві метаморфози, – зберігають рівновагу в природі;

-                   безсмертні  – довголітні тощо.

Поряд із цією тотожністю та на її тлі виявляється антитетичність (але не ворожість) “покоління” (саме так найчастіше визначають запорожців як попередників у народній прозі Нижньої Наддніпрянщини) героїв та оповідачів, що реалізується як множинна опозиція: минуле/сучасне, пасіонарність/ пасивність, героїчне/буденне, творчість/споживання, багатство/бідність, воля/залежність, війна/праця, колективність/індивідуальність.

Для характеристики свого середовища сфера волі фантазії вужча, ніж при творенні образу “чужого” або “іншого”, потенційні можливості яких, а отже і їх реалізація у творі, значно ширші, ніж можливості “своїх”, тому в переказах про недавнє минуле відсутня гіперболізація або надмірна ідеалізація героїв, які не лише мають ім’я конкретної історичної особи, але й сприймаються як реальні люди зі звичайними можливостями.

Аналіз проблеми запорожець/сучасник дає можливість зробити висновки: 1. Населення, що прийшло на Дніпровий Низ після остаточного руйнування Січі, засвоїло запорозький фольклор і твори про запорожців, але відмежувало себе як транслятора фольклорної прози про запорожців від її героїв. 2. “Відокремлення” зумовлене як позафольклорними чинниками, так і фольклорною традицією епічної ідеалізації. 3. Запорожці – герої легенд та переказів – набувають семантики “інших”, кращих за нащадків. 4. Характер ставлення до героя-запорожця зумовлений зміною модусів мислення носіїв фольклору та зміною простору і відношення до нього. 5. У легендах запорожець наділяється функціями міфологічних персонажів, з ним пов‘язані мотиви змієборства, творення окремих елементів ландшафту, характерництва, що мають свої відповідники у переказах. Сучасна людина лише користується результатами боротьби та творення. 6. Як легендарні, так і народноісторичні риси запорожців переносяться на гайдамаків та чумаків. 7. Народноісторичні частково  екстрапольовані на Махна та махновців, про яких побутують перекази та усні оповідання.

У розділі 4. – “Динаміка зміни хронотопу в легендах та переказах” – досліджуються зміни часово-просторових координат. У підрозділі 4.2. “Основні конотації та регіональна специфіка концептів часу і простору” зазначається, що основою є загальноетнічні часопросторові уявлення, регіональні відносяться до них як частина до цілого. У аналізованому матеріалі існують чотири основні умовно темпоральні шари: міфологічний, запорозький, післякозацький, що поступово переходить у сучасний. Кожен із них характеризується власними домінуючими  типами часово-просторових координат; між міфологічним та запорозьким, запорозьким та докозацьким, як і між козацьким та післякозацьким пластами є дифузні форми, що частково акумулюють елементи попереднього або наступного шару.

Художній час легенд Нижньої Наддніпрянщини неоднорідний, репрезентований практично самостійними рядами:

1)        циклічний час, що характеризує далеке минуле. Теперішній час у цій системі розглядається лише як один із замкнених циклів. Кожен цикл характеризується власними героями та їх антагоністами;

2)        лінійний час, що є проривом циклічного, часом структурування і розвитку сучасного світу і соціуму. Цей час неоднорідний за структурою і діяльністю певних героїв. 

У нижньонаддніпрянській легендарній традиції значну увагу приділено “початку”. Концепт початку поряд із загальнопоширеними має деякі регіональні особливості хронотопу та актантів і вербалізується як час творення та облаштування світу. Суттєвою складовою цього часу є творення географічних об’єктів (річок, скель, островів тощо). Простір, творений у сакральний час, також сакралізується, священність ця полівалентна (християнська/дохристиянська) і пов’язана з перебуванням тут деміургічних сил. Функції культурного героя притаманні Богу, Христу, Андрію Первозваному, Перуну, Нечистому, Змію, Коневі, Вовку, Богатирю, Запорожцю, Козаку, рікам (Дніпру, Десні, Конці) тощо. Зі зміною часу змінюється простір: профанний нині, заселений пересічними людьми, які не мають креативної сили, він колись був сакральним. Рівень священності часопросторових проміжків залежить від ступеня сакралізованості героїв. 

Поряд із часом легенд існує лінійний час переказів. Для цього жанру характерна прив’язка темпоральних показників до конкретних подій чи осіб, історизація часово-просторових меж сюжетів або мотивів, реальність географічного простору, що може мати регіональні або локативні ознаки. Характер узагальнення історичного минулого різний, і у переказах можна виділити декілька фольклорно-історичних шарів, що збігаються із власне історичними.

У розповсюджених на теренах колишнього Дніпрового Низу творах історичної неказкової фольклорної прози опозиція минуле/сучасне найчастіше реалізована як часи Запорожжя/сучасність. Значно рідше у записах переказів останньої чверті XIX ст. зустрічаються три часові періоди: Запорожжя/кріпаччина/сучасність. У пізніших записах час кріпаччини практично забутий. У переказах радянських та пострадянських часів опозиція минуле/сучасне; тепер/колись у кожний період має власні конотації: до/після революції; до/під час/після колективізації; до/під час/після Великої Вітчизняної війни. У переказах XX ст. відзначається регіонально зумовлена опозиція до/під час/після будівництва Дніпрогесу та/або Каховського моря.

У XX – на початку XXΙ ст. опозиція тоді/зараз = минуле/сучасне стає більш динамічною і практично визначається віком одного покоління. Та й сам час ніби ущільнюється, стає насиченішим подіями, що призводять до різкої зміни свідомості та буття.

У підрозділі 4.2. “Хронотоп Запорожжя та соціально-утопічні мотиви народної прози” йдеться про те, що у фольклорі запорозький простір означався назвами природних локусів, переважно гідронімами, сприймався як єдина територія з чітко окресленими кордонами, що встановилися в результаті боротьби із зовнішніми ворогами. Часта ознака запорозького простору – степові могили, які традиційно пов’язані з героїчними мотивами і мотивом козацької смерті або просто є знаками діяльності та побуту запорожців. Пізніше могилами маркується проживання та діяльність гайдамаків або розбійників, за ними визначають місце багатьох скарбів, залишених запорожцями та гайдамаками. У переказах про події XX ст. могили згадуються рідко, оскільки значна частина їх була затоплена або розорана.

У легендах та переказах часто називаються великі “географічні одиниці” – Крим, Польща, Гетьманщина. Дуже рідко згадуються окремі міста. Водночас у переказах про останні роки існування Січі йдеться про Петербург, який сприймається як інверсований світ.

Нащадки екстраполюють на минуле своє уявлення про нього, тому для них Запорожжя – населена земля із селами, слободами, церквами, городами, садками. Зміна часопросторових уявлень сприяє і появі нових домінантних значень у традиційних для регіону образах Запорожжя та запорожців.

У характері відношення до запорозького часопростору наочно виявилася “емоційно-ціннісна забарвленість хронотопу” (М. Бахтін), підвищено ідеалізуюче ставлення до нього. Формування концепту  далекої землі-утопії розпочалося ще за часів Запорожжя. Воля, незалежність, демократизм – найпривабливіші риси степового лицарства, які інспірували у сучасників розвиток особливих конотацій, пов’язаних із часопростором Запорозьких Вольностей.

Концепт золотого віку формувався переважно у посткозацькому середовищі як проекція мрій оновленого населення краю, яке цінувало в Запорожжі колективні неподілені та незаселені цілинні родючі землі, величезні пасовиська, багатство риби та звірини. У ньому превалюють селянські цінності – земля, багатство, – та розчаровано-побутове сприйняття сучасного, яке усвідомлюється як необхідність примирення з дійсністю.

Одна з характерних рис золотого віку – відсутність або мінімалізація праці (війна як своєрідна і дуже важка праця просто ігнорувалася). За запорожців земля, природа годували людей. Надприродність зв’язку спільноти та навколишнього світу в легендах виявилася в тому, що все багатство пішло за запорожцями і територія збіднюється, нащадкам потрібно важко працювати. Так поступово твориться мотив утраченого раю, регіоналізованого у часопросторовому континуумі Запорожжя. Відблиском пам’яті про золотий вік є поширені легенди та перекази про запорозькі скарби. Одна з особливостей уявлень про час у досліджуваному матеріалі – злиття уявлень про золотий та героїчний віки.

У підрозділі 4.3. “Зміна просторових уявлень в усних прозових наративах про післякозацькі часи” стерджується, що творенням на теренах колишніх Запорозьких Вольностей слобід та міст, зміною населення та його занять зумовлена зміна домінуючого часопросторового маркеру легенд та переказів з гідронімічного на ойконімічний. Новий простір сприймається як цілком сформований і заселений, у ньому проживає не монолітна спільнота, а жителі окремих селищ та кутків, колишні переселенці з різних місцевостей.

Запорожець із Запорожжя, з Лугу, він тому й запорожець, що всі Вольності сприймає як свою територію, хоч рідною є й місцевість, звідки він прийшов на Низ, отже, “його” простір – майже безмежно широкий, як майже безмежна у фольклорній свідомості географія його поїздок та діяльності. Оповідач (співець) – транслятор фольклорної традиції – із конкретного села, хутора, сприймає себе як частку мікросоціуму, постійно відчуває свій зв’язок із певним штучним локусом, тому простір оповідача часто вужчий за внутрішній простір оповіді. У післякозацький період позначення селами та слободами або землями різних хазяїв – це звичайне вимірювання простору та, що було зовсім неможливим у часи Запорожжя, сфери інтересів героїв.

Одна з характерних рис регіонального простору, відбита в переказах, – його постійна штучна зміна, що розпочалася після межування та розорювання земель за часів аграрної колонізації, будівництва каналів уздовж порогів і значно посилилася під час та після будівництва Дніпровської ГЕС та Каховської греблі. Значні просторові зміни у фольклорі регіону, що відповідає особливостям його трансформації, пов’язуються із творенням штучних морів.

Як результат дії антропогенних чинників, руйнування  природних об’єктів поступово забуваються пов’язані з ними легенди та перекази.

Спостереження, викладені в розділі 5. “Специфіка формування та трансформації топонімічних мотивів”, засвідчують 1) тісне поєднання топонімічних мотивів з історичними та міфологічними, в різних варіантах твору може домінувати та чи інша семантика; 2) чітке вираження топонімічного субстрату найчастіше зустрічається в легендах про творення певного ландшафтного явища, де контаміновано розгорнуті відповіді на експліцитні питання “як створене?” та “чому назване?”; 3) з одним об’єктом пов’язуються етимологічно різні мотиви, які можуть розгортатися й у твори різних жанрів, водночас один мотив, навіть з подібною ампліфікацією, може розкривати народну “історію творення” та семантику назви різних об’єктів.

Серед топонімічних мотивів багато широковідомих. Показники “регіоналізації” – специфічні ознаки простору, історичного часу, наявність місцевих героїв та притаманних їм функцій – змінюють конотації мандрівних мотивів. Відбувається своєрідна хронологізація та регіоналізація змісту, нове розташування події у просторі та часі, залучення інтернаціонального мотиву до власної фольклорної традиції, його своєрідне “присвоєння”. Наприклад, у легендах перебування Андрія Первозваного на території Дніпрового Низу, благословення її, створення криниці – ствердження підвищеної сакральності землі запорозького козацтва, пророкування його слави та святості справ.

Регіональні відмінності топонімічних мотивів можуть реалізуватися на рівні інтерпретації традиційних образів, що набувають нових значень (Перун, Змій, Кінь). Специфіка регіональної історії сприяла розвитку своєрідних циклів топонімічних творів з іменем героя, пов‘язаного саме з цією місцевістю. Водночас може відбуватися низка витіснень одного імені героя іншим, а твори з різними героями функціонують паралельно, в одному часопросторі.

Аналіз фольклорних прозових творів із топонімічним субстратом засвідчує, що на теренах Нижньої Наддніпрянщини вони містять як загальнопоширені, так і регіональні (демографічно, історично та географічно зумовлені) мотиви та сюжети; різні за часом творення мотиви співіснують (іноді навіть у межах одного тексту); легенди та перекази різні за глибиною історичної пам‘яті, способом типізації та характером героя; мотиви змінні в часі, оскільки одна назва могла змінюватися іншою, а отже виникали й інші твори; змінювалося населення, тому заносилися чужі для регіону назви та відповідні наративи, що переживали вторинну регіоналізацію.

Встановлено, що на досліджуваній території функціонують такі усні прозові твори із топонімічними мотивами:

1.         Легенди про назви святих (незалежно від характеру сакральності) місць (Перунів острів), часто з переосмисленням сакральності, наприклад, криниця Андрія Первозваного на Лисій горі. У таких творах можлива контамінація історичних, міфологічних і топонімічних мотивів або міфологічних з топонімічними.

2.         Легенди про об’єкти, що є результатами діяльності міфологічних (антропоморфічних, зоогонічних та ін.) персонажів. У них часто відбувається контамінація топонімічних та етіологічних мотивів.

3.         Легенди про безіменних героїв епохи козаччини, які перебрали функції міфологічних героїв-першопредків або культурних героїв, що облаштовують ландшафт.

4.         Твори неказкової прози, що вмотивовують топонімічні назви вчинками видатних героїв епохи козаччини – Сагайдачного, Сірка, Палія тощо (перекази), або міфологізованих героїв з їхніми іменами (легенди). У таких прозових фольклорних наративах топонімічний мотив часто допоміжний, оскільки домінуючим є історичний.

5.         Перекази про тварин, птахів, рослини, наявністю або особливостями зовнішнього вигляду та поведінки яких зумовлена поява назв багатьох природних об‘єктів.

6.         Легенди та перекази про діяльність гайдамаків, розбійників, вчинками чи місцем перебування яких умотивовуються назви природних та штучних об‘єктів. Часто домінуючим є історичний мотив.

7.         Перекази про першопоселенців, землевласників, рибалок, видатних людей села тощо, тобто про героїв післякозацької доби, імена та вчинки яких прислужилися для творення нових ойконімів.

8.         Перекази про типові події, що є усталеними, стереотипними для творення назв малих локусів та топонімічних наративів. У таких творах часто контаміновано топонімічні та побутові мотиви.

ХХ ст. відзначається активним творенням елементів штучного пейзажу та знищенням природних локусів. Втрата значної частини запорозького простору призвела й до втрати народноісторичної пам’яті про нього. Серед сучасних записів переважають перекази із реально-історичним або максимально вірогідним умотивуванням тієї чи іншої назви, оскільки нові топоніми досить прозорі й максимально обмежують волю фантазії.

Розділ 6. – “Динаміка функціонування історичної пісенності” – починається з підрозділу 6.1. “Історичні пісні Запорожжя”, у якому виділяється два загальнопоширені типи: з узагальненою формою відтворення дійсності та з відтворенням конкретних (із врахуванням специфічних особливостей народної історичної пам’яті та характеру функціонування пісні) подій. Перша група практично не піддається більш-менш достовірному історичному датуванню, оскільки в ній відсутні конкретно-історичні реалії, відтворені події типові для цілої історичної доби. Твори другої групи мають зв’язок із подією через топонімічне та хронологічне маркування або через ім’я особи, яке не завжди зустрічається в літописах або інших історичних джерелах.

Сукупність нижньонаддніпрянських пісень-узагальнень розкриває всі перипетії долі козака-запорожця, а рух героя завжди звернений у бік Дніпрового Низу. Узагальнення та деіндивідуалізація зумовлені типовістю подій, що лежать в основі пісенного сюжету, та ігноруванням окремих деталей і фактів, що колись складали сюжетну периферію.

Значна кількість пісень мали героєм запорозьку спільноту. Постійне акцентування на “ми” як єдиному цілому підкреслює принципову єдність в умовах військової екстреми, причетність до колективної долі та слави. Відчуття цієї долі як власної транслюється через заміну в деяких варіантах “ми” на “я”, де “я” – не окрема особистість, а уособлення спільноти. Із зростанням епічної дистанції формується бачення події ззовні, в результаті чого виникає і поступове відсторонення особи героя та виконавця. Особливістю нижньонаддніпрянських  варіантів ставлення до героїв та події є збереження відчуття причетності, хоча б часткової, тому поряд з відчуженим від виконавця образом запорожця або запорозької спільноти з’являється знак спорідненості – “наші” – “наші славні запорожці”.

Історичні пісні, в яких герой – “ми”, відтворюють більш-менш первинне ставлення до події, передають мало трансформовану інформацію про минуле. У творах післязапорозького періоду на зміну колишньому “ми” часто приходить “я”. І ця заміна вже свідчить про зміну свідомості, зростання індивідуалізму.

Побутували твори про героїв, у яких втілюються найбільш важливі позитивні риси спільноти. Найдавніша з пісень, герой якої ніби має конкретного прототипа – представника Запорожжя, – “Пісня про Байду”. Широкого розповсюдження на території України набув твір “Ой Богдане, Богдане, запорізький гетьмане” про запорозького гетьмана 70-х років ХVІ ст. Богданка. На відміну від легенд та переказів, відома незначна кількість пісень  про Сірка. Вони фіксувалися переважно на місці колишньої Чортомлицької Січі. Локалізації творів сприяла незвичайність їх поетики, пов’язана з конкретними фактами зруйнованого побуту Січі та спрямована на відтворення ідеалізуючого ставлення до Сірка. Його сучасник Б. Хмельницький, з яким у січовиків були досить складні та неоднозначні стосунки, не є уславленим героєм. Ідеалізація притаманна розповсюдженим пісням про Палія, що, поряд із конкретними історичними фактами, було одним із чинників зниження образу його антитетика Мазепи.

Після розгрому Старої Січі змінюються настрої та експресія історичних пісень. Складаються твори про перше руйнування Січі, які пізніше прислужилися для створення циклу пісень про знищення Запорожжя. Події 1709 р. та 1775 р., генетично та типологічно подібні, поступово зливаються, взаємозамінними стають імена Галагана та Текелія.

Після Олешок монолітність пісенного доробку прийдешніх часів  руйнується  і поряд з піснями, що уславлюють героїв, з’являються твори, які за духом, настроєм та спрямуванням нагадують невільницькі плачі (напр., пісні про риття канав).

На відміну від народної прози, історична пісенність Запорожжя не дає окреслених часопросторових меж регіону. Є лише єдине Запорожжя як геоісторичний простір, з яким пов’язане звичне протікання подій і яке є кінцевою метою руху особи або відправною точкою руху спільноти. Значно частіше Запорожжя – це колективний герой, спільнота, що складається з одиниць.

У історичних піснях запорожців відсутній концепт дому, є лише згадки про руйнування домівки та родини. Водночас товариші-запорожці часто називаються братами та братчиками, а кошовий батьком, відбувається конструювання чоловічої частини родини.

Пейзажні деталі поодинокі і є знаком-символом місцевості, події або почуття. Найуживаніші ознаки природи – лози й очерети – віддзеркалення реалій Великого Лугу, Базавлуку та взагалі річкових низових територій. Частим є образ степу, що сприймається як уособлення власного простору. На противагу дому, він відкритий і безмежний.

Образність орієнтована на відтворення рослинного та тваринного світу досліджуваної території, відсутня символіка, пов’язана з працею селянина, образи розораної землі, засіяного поля та подібні практично не зустрічаються.

Найпоширенішим визначенням щодо спільноти та Запорозьких Вольностей є “славна”, “славні”. Аксіологічність слави, її домінуюче місце в етичному кодексі запорожців назавжди закріпилися в народній поезії, оскільки не лише інтраобраз запорожця на теренах колишнього Запорожжя супроводжується усталеним епітетом “славний”, але і його екстраобраз в історичній пісенності всієї України та її діаспор немислимий без цього епітета.

Уявлення про запорожців виключно як про захисників української землі та православної віри призводить до того, що образ запорожця-найманця відгуку у фольклорі не знаходив.

Підрозділ 6.2. “Історична пісенність післякозацької доби” складається з двох частин: 6.2.1. “Пісні про руйнування Січі: зміна героя та аксіології”, та 6.2.2. “Пісенні новотвори”, в яких досліджуються зміни картини світу та експресії в нових піснях регіону.

З’ясовується, що записи пісень про знищення Запорожжя та подальшу долю спільноти, зроблені в Нижній Наддніпрянщині та в місцях пізнішого розселення запорожців, звертають увагу на конгломерат проблем, що були життєво важливими для козацтва і пов’язані з питаннями його подальшого існування. Цей цикл пісень має свої семантичні вузли, які відбивають особливості сприйняття події та її наслідків:

1)        падіння Січі як доленосний етап в історії краю та всієї України, безпідставність і нелогічність її знищення;

2)        поневолення Запорожжя за ініціативою жінки, хоча й цариці;

3)        зруйнування Січі одновірцями, від яких не очікували агресивності та підступності; це несподівана зрада та нові вороги;

4)        безсилля старшини, яка раніше мала безмежну владу на Запорожжі. Кошовий, що закликає до покори та плаче від безсилля, – це драматична несподіванка, оскільки традиційно він був втіленням сили, мудрості.

5)        таємна втеча козаків, що не боролися, не захищалися, а крадькома покинули свою землю. Це вже інше козацтво.

У різних творах та варіантах спостерігається спроба знайти відповідь на питання про те, хто винен у руйнуванні Запорожжя (цариця, сенатори, москалі, самі запорожці), і в різні часи та в різних регіонах відповідь варіюється, однозначного рішення фольклор не дає.

Окремі записані у досліджуваному регіоні варіанти свідчать, що складалися вони під час розгортання подій, коли їх результати ще не стали загальновідомими, тому містять різну інтерпретацію події та її наслідків, відбивають невизначеність майбутнього та поступове його окреслення.

У творах післякозацького періоду розвивається протиставлення долі тих, хто залишився на колишніх землях Запорожжя та став селянином, і тих, хто подався на Дунай або Кубань і залишився людиною військовою.

Наприкінці XVIII ст. в результаті активних дій козацтва у війні 1787 – 1791 рр. в досліджуваному регіоні та в місцях розселення запорожців з‘являється низка пісень про ці події. У них часто зустрічається синонімічне вживання онімів “запорожці”/”чорноморці”, зумовлене як пристосуванням твору до регіональної традиції, так і тим, що у військових діях одночасно брали участь і “чорноморці”, і “новодонці”, більша частина яких небезпідставно вважала себе запорожцями.

Запорожці – задунайці – чорноморці – новодонці – кубанці  – це все зміна більш-менш усталених політико-географічних образів, існування яких засвідчене не лише історичними архівами та науковими працями, але й фольклорними творами. У різних піснях ставлення до них різне, оскільки в одних зберігається пам’ять про їх генетичну єдність, в інших – ні. Симптоматичним є те, що в переважній кількості зафіксованих варіантів задунайці=запорожці, можлива взаємозаміна запорожці/чорноморці. Водночас кубанське козацтво у фольклорних творах асоціює себе переважно з чорноморцями, а рідше з першоосновою – запорожцями. Це вже образ, що суттєво відрізняється від запорожця ментальністю, характером занять, уподобань, побуту, місцем проживання, одягом тощо.

У підрозділі 6.2.2. “Пісенні новотвори” стверджується, що розвиток солдатської пісенності пов’язаний із двома основними тенденціями: впливом традиційної козацької пісні та запозиченням російських солдатських пісень. Однак навіть перероблені козацькі пісні в іншому середовищі набувають нових рис, оскільки суттєво різниться аксіологія, що ґрунтується на опозиції козацька воля/солдатська неволя. Загалом активність побутування солдатської пісні була значно коротшою, ніж козацької.

Вже під час існування Нової Січі та у пізніші часи поряд із творами про козацтво та на їх ґрунті створюється цикл пісень про гайдамаччину, у яких часто акцентується зв’язок із Запорожжям. В основному це варіанти творів про Залізняка, побутування яких можна пояснити біографічним зв’язком цієї особи із Запорожжям. Характерною рисою пісенності регіону було творення лоцманських пісень на ґрунті козацьких.

Активно пристосовувалися козацькі пісні для творення розбійницьких, герої яких наділені власними іменами. Це свідчить про достатньо високу самооцінку творців-героїв, що усвідомлено чи ні прирівнювали себе до степового лицарства.

Пісні про кріпаччину на теренах Запорожжя з’явилися пізніше, ніж на інших землях і, виходячи з існуючих записів, особливого поширення не мали, а після її скасування швидко забулися. Серед зафіксованих – твори про кріпосну неволю, складені вже безпосередньо на досліджуваній території, зовсім нечисленні. Переселяючись, кріпаки “привозили” пісні з собою як пам’ять про рідні місця і як реакцію на кріпаччину взагалі. В них є імена або прізвища панів – ворогів, але відсутні імена кріпаків, є лише вказівки на їх родинний або соціальний стан. Це, як і солдатські та рекрутські пісні, де є хлопець, солдат, улан, драгун, але немає власних імен та прізвищ, – відтворення епохи, що ігнорує особу, яка не належить до суспільної верхівки.

Для станової пісенності, як і фольклорної прози, характерне протиставлення величного минулого та жалюгідного сучасного. В історичній пісенності формується своєрідне уявлення про героїчну епоху, локалізовану в часі та просторі Запорожжя.

В історичних піснях запорожців місця подій (Азов, Черкень, Тавань, Очаків, міста Поділля та Гетьманщини та ін.) зумовлені політичними відносинами з постійними ворогами – татарами, турками, поляками, та союзниками – реєстровими козаками. У пісенності XIX сторіччя змінюється географія подій і коло героїв. Основні топоніми мають нижньонаддніпрянське походження або пов’язані з місцями, звідки велося масове переселення, але загалом художній простір пісень максимально звужується. Опозиція свій/чужий втрачає семантику національної та релігійної інакшості, увага зосереджується на антитезі пан/кріпак, багатий/бідний, набуваючи соціального забарвлення.

Дослідження у підрозділі 6.3. “Стан та форми історичної пісенності у ХХ – на початку ХХІ ст.” починається з твердження, що історична пісенність, яка живе в регіоні зараз, має такі складові: а) запорозькі історичні та козацькі пісні, варіанти яких були зафіксовані на теренах Нижньої Наддніпрянщини у XIX – на початку ХХ ст.; б) історичні та станові пісні, що раніше фіксувалися на інших землях та були занесені в регіон під час чисельних міграційних хвиль; в) результати піснетворчої діяльності нового та новітнього часів. У частині 6.3.1. “Сучасне побутування історичних пісень Запорожжя” відзначається, що однією з особливостей історичної пісенності на теренах Нижньої Наддніпрянщини є краще та більше за обсягом, порівняно з іншими регіонами, її збереження. Сучасний стан функціонування пісень Запорожжя характеризується різнорідними чиниками:

1.         Збереження творів майже в незмінному (у порівнянні з фіксацією XIX ст.) вигляді з незначними лексичними варіаціями (переважно на теренах колишніх “козацьких попелищ”).

2.         Максимальне скорочення текстів та функціонування як самостійного твору окремих фрагментів, як правило таких, що тяжіють до ліричного начала. Зникають, забуваються фрагменти, що мають будь-яку хронологічну маркованість. Твір, втрачаючи зв’язок із подією або часом, стає “позачасовим”.

3.         Текст пісні складається з окремих “блоків” та пісенних формул. Контамінація є однією з найпродуктивніших форм існування історичного пісенного твору в сьогоденні.

4.         Трансформуються елементи поетики під впливом пісенності інших регіонів: розвивається (або фіксується раніше не фіксована) образність, трансформується метафора, поступово втрачаючи свій первинний зміст; майже не зустрічається гіпербола.

5.         Активно запозичуються твори інших регіонів, що є результатом як міграційних процесів, так і впливу на стан фольклорної традиції засобів масової інформації. В результаті, в одній місцевості функціонують твори з різним ставленням до історичної події або особи.

6.         Якщо на межі XIX – XX ст. запорозькі історичні пісні виконувалися переважно чоловіками, то в XX ст. багато записів пісень про козаччину зроблено від жінок.

7.         Одна з нових ознак зберігання історичної пісенності в ХХ ст. – усно-письмовий характер її трансмісії.

Проведене в частині 6.3.2. “Історична пісенність нової доби” дослідження свідчить про те, що

1)        у новотворах віддзеркалюються події, які відбувалися в регіоні;

2)        шар “офіційної” пісенності про новобудови та щасливе колгоспне життя незначний: такі твори практично не фольклоризувалися;

3)        довгий час в досліджуваному регіоні, як і скрізь, існували твори з дійсною оцінкою недавно минулого та сучасного, але з деактуалізацією події поступово забуваються і твори, особливо якщо вони не мали широкого розповсюдження;

4)        активно творилися монострофи як українською, так і іншими мовами, відбиваючи в сукупності амбівалентне ставлення творців та виконавців до дійсності;

5)        пісні із нелегітимним змістом могли передаватися лише в родині і рідко виходити за її межі, оскільки діяла “самоцензура”, породжена страхом.

6)        в зафіксованих творах (а їх незначна кількість) про голодомор та остарбайтерство ліричні елементи переважають над наративними;

7)        відзначаються спроби переробки та пристосування історичних пісень Запорожжя для відтворення нових подій;

8)        характерні риси історичної пісенності досліджуваного регіону ХХ ст. – локалізація власних творів, з одного боку, та запозичення в результаті міграційних процесів та під впливом засобів масової інформації історичних пісень з інших регіонів – з іншого.

У “Висновках” підводяться підсумки проведеного дослідження, йдеться про те, що накопичені впродовж значного часу фольклорні записи дозволили простежити динаміку розвитку та регіональну специфіку української фольклорної традиції, яка найбільш наочно виявляється в жанрах, так чи інакше пов’язаних із відтворенням минулого. Вивчення характеру та особливостей функціонування усної епічної традиції, осмислення логіки та основних тенденцій розвитку жанрів історичної прози та пісенності Нижньої Наддніпрянщини, порівяння із характером функціонування фольклорних історичних наративів у інших козацьких регіонах України, на теренах колишньої Дев’ятої Січі та Кубані дає підстави стверджувати непересічність побутування та трансформації їх на теренах досліджуваного регіону та залежність фольклорних процесів від соціокультурних, історичних та демографічних чинників. Характер змін, що відбувався з рухом фольклорної традиції в часі та просторі, значною мірою відбився в історичних легендах, переказах та піснях.

Згідно з баченням автора роботи специфіки фольклорних історичних жанрів доводиться, що легенди та перекази розрізняються специфікою  внутрішньої орієнтації, жанрової фікціональної картини світу та її основних складників – героя, часу і простору.  В основі легенди – міфологізація минулого (іноді – майбутнього), тоді як переказ є формою збереження народноісторичної пам’яті. Побутування творів того чи іншого жанру залежить від домінуючого типу мислення середовища.

Порівняльний аналіз (із елементами прагматичного та структурно-семіотичного) історичних пісень і переказів засвідчив подібність типу мислення та картини світу, близкість функцій. Водночас жанри розрізняються формою побутування та характером трансляції, що зумовлює різні можливості вбирати нові мотиви та концепти, відтворювати ставлення нащадків до подій та героїв минулого, поширюватися в просторі та часі. Отже й характер збереження та трансляції народноісторичної пам’яті в них різний.

Поєднання можливостей історико-функціонального та історичного методу  з елементами сучасних методів дослідження фольклору дозволило здійснити багатоаспектний аналіз руху усної епічної традиції Нижньої Наддніпрянщини в часі та засвідчило, що

1.         Засади усної епічної традиції досліджуваного регіону закладено чоловічою військовою спільнотою, але глибина народноісторичної пам’яті в регіоні сягає докозацьких часів.

2.         Трансляція фольклорної традиції була безперервною, попри всі перешкоди вона наслідувалася від колишніх володарів краю – запорожців.

3.         Різночасові записи легенд та переказів засвідчують багатоаспектну зміну жанрової картини світу. Характер змін детермінований відмінністю середовища-творця та середовища-транслятора.

4.         Регіонально зумовленим типом як легендарного героя, так і героя переказів є Запорожець.

5.         Характерним явищем фольклорної традиції досліджуваного регіону є тривале побутування та різні форми розгортання мотиву походження запорожців, але в сучасних записах він не зустрічається.

6.         У різний час на досліджуваній території функціонували соціально-утопічні мотиви “визволителя, що переховується”, “далекої землі”, “золотого віку” та “втраченого раю”, локалізовані у хронотопі Запорожжя.

7.         Зміна топонімічних мотивів зумовлена зміною статусу території, характером її колонізації, забудови та трансформації фольклорної історичної пам’яті.

8.         Історичні пісні Запорожжя відтворювали буття і аксіологію козацької спільноти. Їх внутрішній простір та характер поширення виходили за межі Дніпрового Низу.

9.         Герой цих пісень міг бути узагальненим (козак, запорожець), індивідуалізованим (наділеним конкретним ім’ям) або колективним (ми, запорожці).

10.     Останній історикопісенний цикл – пісні про знищення Січі – засвідчив зміну конотацій образу запорожця та запорозького часопростору.

11.     У посткозацький період на ґрунті козацьких пісень творяться гайдамацькі, солдатські, рекрутські пісні, але за аксіологією та характером героя вони вже інші.

12.     Зараз на досліджуваних теренах побутують історичні пісні Запорожжя, а поряд з ними – історична пісенність про нові часи. Але фіксуються ці твори нечасто.

Аналіз розвитку та сучасного стану усної епічної традиції на теренах Дніпровського Низу дає підстави для висновків про те, що й донині в ній відчувається креативний імпульс Запорожжя. Звичайно, що, непідсилюваний, він поступово згасає, нові часи породжують нові жанри, мотиви та концепти, а колективна пам’ять, як і пам’ять окремої особи, не безмежна.