ДИСПЕРСНІ ГРУПИ БОЛГАР ПРИАЗОВ’Я ЗА ДОБИ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Автореферат

У «Вступі» розкрито актуальність теми, об’єкт та предмет дослідження, окреслені територіальні та хронологічні межі, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовані мета та завдання, визначені наукова новизна та практичне значення дисертації, вказано особистий внесок здобувача у розвиток історичних досліджень, подано апробацію результатів дослідження у формі авторських публікацій та доповідей на конференціях та семінарах, представлено обсяг і структура дисертаційного дослідження.

Перший розділ «Стан наукової розробки проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлено стан наукової розробки досліджуваної проблеми, характеристику джерельної бази та методологію дослідження. У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки проблеми» ми обрали проблемно-хронологічний принцип побудови історіографічної бази дослідження. Всю літературу з питання вивчення проблеми дисперсних груп болгар Приазов’я ми умовно поділили на декілька груп: дореволюційна (період Російської імперії), радянська (період СРСР), пострадянська (країни СНД) та закордонна.

Серед фундаторів дослідження болгарської діаспори дореволюційного періоду слід відзначити публікації А.О.Скальковського, А.Клауса, О.Ф.Музиченка та М.С.Державіна, для яких спільним є інтерес до болгарських колоній Бессарабії та Новоросійського краю. Інформацію про болгар східної частини Азовського узбережжя можна знайти в працях місцевих краєзнавців. Поодинокі дані історико-етнографічного характеру містяться в статистичних або етнографічних описах областей, губерній та повітів. Важливим моментом є вивчення дореволюційної історіографії колонізаційного процесу, тому що в багатьох випадках це єдине джерело отримання інформації про болгар у період кінця ХІХ – початку ХХ ст.

З початком розбудови радянської держави в дослідницьких колах під впливом ідеологічного тиску вивчення історії та культури болгар стало неактуальним. Лише з початком 60-х рр. починає розвиватися тематика українсько-болгарської дружби, традицій пролетарського інтернаціоналізму в боротьбі за побудову соціалізму та комунізму. В 70-х рр. виходять збірки документів та матеріалів про радянсько-болгарські міждержавні зв’язки (тексти угод, матеріали поточного діловодства, матеріали приватного характеру: телеграми та листи трудящих Донбасу трудящим Болгарії). Окремо слід відзначити ряд видань обласного масштабу, де відображено факт роботи болгар на шахтах Донбасу та регіональних зв’язків Донбасу та Болгарії, але ці матеріали не відповідають критеріям повноцінного дослідження, це були лише статті, нариси, збірки документів, фотобуклети та брошури. У 80-х рр. сформувалися декілька наукових центрів болгаристики: праці столичних дослідників носили більш узагальнюючий характер, роботи ж, виконані в регіональних центрах, відрізняються спеціалізацією в окремих питаннях. Багато досліджень радянського періоду мали великий інформаційний потенціал, але й були перенасичені ідеологічним матеріалом. Але ми вважаємо, що ці роботи посідають гідне місце і за критичного переосмислення можуть бути використані для вивчення дисперсних груп болгар.

Період, що розпочався з середини 90-х рр. і триває і понині, характеризується переосмисленням здобутків минулого наукового досвіду та акумуляцією нових ідей. Історіографічні здобутки з вивчення історії та культури болгарської діаспори цього періоду можна представити за декількома напрямками:

· історія та культура болгар Північного Причорномор’я. У рамках цього напрямку слід відзначити роботи як закордонних, так і українських дослідників. Неможливо оминути увагою наукові здобутки Одеського наукового товариства болгаристів (ОНТБ), підсумком діяльності якого стало заснування таких періодичних видання, як «Българите в Северното Причерноморие» та «Одеська болгаристика», також до видань, що підтримуються українськими болгаристами належить «Дриновський збірник». Ці збірки відіграють важливу роль у питанні вивчення болгарської діаспори, акумулюючи найновіші дослідження з історії, етнології, літератури та мови болгар України, Молдови та Росії.

· історія та культура болгар Криму. Проблеми, що пов’язані з історією та культурою болгар Криму, привернули увагу багатьох дослідників. Актуальними стали дослідження, присвячені питанням депортації, реабілітації та поверненню кримських народів на батьківщину, так і винятково роботи по кримським болгарам. Дослідження з історії депортації кримських народів цікаві тим, що вони спираються на широкий анклав архівних джерел, доступ до яких раніше був обмежений або взагалі ці матеріали належали до категорії «Цілком таємно».

· історія та культура болгар Північного Приазов’я (компактний характер проживання). Якісно новий етап у вивченні історії та культури болгар Північного Приазов’я починається з другої половини 90-х рр. Українські вчені піддали комплексному аналізу питання появи та особливостей проживання болгарських переселенців на землях Півдня України у XVIII ст., політики Росії з переселення та облаштування болгар на землях Приазов’я, болгарських переселенців у XVIII ст., історії виникнення болгарських колоній та поселень у Північному Причорномор’ї. Намітилась тенденція, коли самі болгари залучаються до проведення досліджень з власної історії та культури. Основними недоліками таких робіт часто є суто суб’єктивний та упереджений погляд на певні події, але в таких працях можна зустріти матеріали з приватних архівів: фото, листи, документи, основний текст може переплітатися з матеріали інтерв’ю з представниками діаспори тощо.

· історія та культура болгар східної частини Азовського узбережжя (дисперсний характер проживання). Після 1991 р. східне узбережжя Азовського моря опинилося розділеним між двома незалежними державами, тому вивчення історії болгар Приазов’я представлено окремими регіональними роботами, які не дають загальної картини та цілісності дослідження. Історію дисперсних груп болгар Приазов’я українські та російські дослідники репрезентують за окремими трьома регіонами: Донбас, Дон та Кубань. В українській історіографії можна навести приклад лише двох краєзнавчих статей, де об’єктом безпосереднього дослідження є дисперсні групи болгар Приазов’я. Досліджуючи історію болгар Донбасу та Дону можна спиратися лише на праці узагальнюючого характеру, в яких головним концептом виступають питання заселення і освоєння Донбасу та Степової України в ХVI-ХVIII ст., формування населення на території Області Війська Донського, аграрних міграцій у пореформений Донбас та їх роль у формуванні етноструктури краю тощо. В роботах кубанських дослідників історія болгар регіону представлена двома напрямками наукових пошуків. Перший – це роботи з історії міграції болгар на Кубань, їх адаптації, соціально-економічному устрою життя, службі в козачих військах, що охоплюють період з ХVІІ ст. і до початку ХХ ст. В роботах О.В.Матвєєва визначені причини та характер міграції болгар на Кубань, розкриті основні соціально-економічні моменти облаштування болгар на території Російської імперії, розвиток кубансько-болгарських зв’язків. Другий напрямок – аналіз питання соціальної, економічної та культурної адаптації депортованих кримських болгар, що після 1956 р. переїхали на Кубань. У цих роботах спостерігаються якісні зміни у методологічному підході до дослідження: автори активно використовують усноісторичний метод.

Відзначимо, що інтерес до вивчення історії та культури болгар тільки зростає, з’являються нові дослідження з цього питання, але вивчення процесу утворення дисперсних груп болгар Приазов’я за доби радянської державності не отримало належної окремої уваги і було лише складовою частиною інших робот. Відповідно до цього, у вітчизняній та закордонній історіографії відсутнє комплексне історичне дослідження з історії утворення та розвитку дисперсних груп болгар Приазов’я.

Підрозділ 1.2 «Джерельна база дослідження» містить досить великий за різноманітністю, походженням і змістом анклав джерел. Типологічно ми представили їх у такому вигляді: 1. Писемні джерела: архівні матеріали; опубліковані матеріали (нормативно-правові акти, актові матеріали, періодична преса, статистичні матеріали, матеріали мережі Інтернет); неопубліковані матеріали (матеріали інтерв’ю); 2. Речові джерела; 3. Фотокінодокументи.

Архівні матеріали представлені фондами Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Галузевого державного архіву СБ України, Державного архіву Донецької області, Державного архіву Луганської області, Комунальної установи «Ізмаїльський архів», Державного архіву Краснодарського краю. В цілому автор проаналізував документи 57 фондів (150 справ), більша частина з цих матеріалів була вперше представлена в науковому обігу. За зменшенням юридичної сили підзаконні акти ми класифікували таким чином: Укази Президента або Президії Верховної Ради; постанови Президії Верховної Ради; постанови уряду, акти міністерств, комітетів та відомств: накази, інструкції, розпорядження, статути, положення, рішення колегій; акти виконавчих органів на місцях; акти органів місцевого самоврядування; акти окремої юридичної особи (підприємств, установ та організацій). До актових матеріалів ми віднесли міжнародні угоди, конвенції та державні програми. Статистичні матеріали представлені переписами населення різних років та тематичними статистичними довідниками, збірками, щорічниками, описами та оглядами. Також нами було використано матеріали 31 періодичного друкованого засобу масової інформації республіканського, обласного та міського підпорядкування та видання болгарської діаспори. Ми систематизували історичні джерела мережі Інтернет з питання дисперсних груп болгар Приазов’я в Інформаційні портали, веб-форуми, блоги, віки-проекти, соціальні мережі, файлообмінні мережі, Інтернет-телебачення й пошукові системи. В дослідженні було використано матеріали 14 інтерв’ю з представниками болгарської національності та з особами, що так чи інакше репрезентували інформацію про болгар Приазов’я.

Речові історичні джерела представлені різноманітними та багаточисельними речами матеріальної культури болгар і є носіями фонових знань про стан етнокультурного розвитку дисперсних груп болгар Приазов’я.

Фотокінодокументи дали змогу побачити людей, об’єкти, події та процеси в просторі та часі в статичному режимі. За авторством документи такого характеру ми поділили на фотоколекції, матеріали фотокореспондентів та особисті архіви. Фотоколекції представлені серед музейних, матеріали фотокінокореспондентів – в Державному архіві Донецької області, а фотокіноматеріали особистого походження – в приватних фотоальбомах і є частиною приватного життя, які ми, з дозволу респондентів, залучили до дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.3 «Методологія дослідження» виконано в рамках загальноцивілізаційного підходу до історичного процесу, що обумовило використання таких принципів як історизм, об’єктивність, системність, всебічність, плюралізм та принцип діалектичності. Ці принципи реалізовані через застосування таких дослідницьких методів як аналізу та синтезу, логіко-аналітичний, періодизації, актуалізації, екстраполяції, аналогії, просопографії та усноісторичний, описово-оповідальний та ретроспективний, синхронний, структурно-системний, статистичний та історико-соціологічний.

Другий розділ «Історико-політичні обставини дисперсного розселення болгар у Приазов’ї в першій половині ХХ ст.» присвячено основним засадам міграційної політики та особливостям міграційного руху в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст. У підрозділі 2.1 «Болгари на сході Азовського басейну в кінці ХІХ – початку ХХ ст.» досліджені умови виникнення та існування груп болгар у Приазов’ї. В історії міграційного руху болгар на південь Російської імперії простежуються дві основні організаційні форми процесу переселення: регламентоване та нерегламентоване. Для сходу Азовського басейну характерна нерегламентована міграція, що проходила незалежно від загальної колоніальної політики царату з причин як соціально-економічного, так і політичного характеру. Перші болгари з’явились на окраїнах великих поселень Катеринославської губернії, Області Війська Донського, Кубанської області й на Чорноморському узбережжі Кавказу ще в 70-х рр. ХІХ ст. Це були вихідці з найстаріших сільськогосподарських районів Болгарії, що внаслідок обезземелення та зубожіння були змушені шукати заробітку за кордоном, їх основною сферою діяльності було відхідне городництво, яке переважно ставало осілим. Таку форму міграції доречно визначити як підприємницьку, тому що за мету ставало отримання прибутку. Поразка Квітневого повстання 1876 р. та капіталізація ринку в Болгарії у 80-х рр. ХІХ ст. спричинила трудову міграцію болгарських селян, частини ремісників, представників дрібної й середньої буржуазії, а також інтелігенції до Російської імперії. Особливістю болгарського контингенту сходу Азовського басейну є те, що основна їх маса була вихідцями переважно з Болгарії.

Реформа 1906 р. для болгар Донбасу та Кубані значного кількісного збільшення спільноти не дала, але поодинокі міграції відбувались і надалі, в той же час змінилися умови господарювання – почала розвиватися хутірська система, що позитивно вплинуло і на болгар регіону, які на початку ХХ ст. створили декілька виключно болгарських хуторів.

Безпосередньо перед Першою світовою війною міграція болгар на східне узбережжя зростає. Причиною того стала несприятлива політична кон’юнктура у самій Болгарії. Навіть під час Першої світової війни болгари не припинили мігрувати до Російської імперії. Участь Болгарії на боці Німеччини позначилась на болгарах-колоністах: на болгарських підданих поширювались військові реквізиції та всі обмежувальні постанови, що діяли відносно інших іноземців. За час ведення бойових дій болгар-огородників не торкнулась процедура висилки вглиб країни, щоправда, вони зазнали певних матеріальних втрат, але кількісна структура болгарського населення регіону залишилась майже без змін.

Важливим є також визначення соціально-економічної складової внутрішньої структури міграційного потоку. Гендерне співвідношення в дисперсних групах болгар Приазов’я характеризується значною перевагою болгар-чоловіків і в середньому становить 77 % чоловіків до 33 % жінок. За сферою зайнятості болгари були залучені, окрім городництва, до інших видів діяльності: вівчарство; навчальна й виховна діяльність; торгівля розносна й розвізна; торгівля тканиною й предметами одягу; обробка металів, дерева або волокнистих речовин; лісництво й лісові промисли; служба в адміністрації, суді й поліції тощо.

Підрозділ 2.2 «Дисперсні групи болгар Приазов’я очима ДПУ-ОДПУ-НКВС в 20-30-х роках ХХ ст.» розкриває роль органів ДПУ-ОДПУ-НКВС в житті болгарського населення Приазов’я в цілому та вплив діяльності цих установ на подальше формування та розвиток дисперсних груп болгар регіону. В 20-30-х рр. кількість болгар, що переселилась до СРСР була незначною і великого впливу на зміну чисельності чи структури болгарської діаспори така міграція не мала. Але при цьому чисельність підданих Болгарії, що мешкали в СРСР, і не прийняли радянського громадянства, залишалась досить значною. Такі райони як Азовсько-Чорноморський басейн, Кримський півострів, Донбас і Північнокавказький край потребували особливої уваги від органів державної безпеки з огляду на велике скупчення болгарського населення незалежно від громадянства, реакція якого на процес розбудови радянської державності була непередбачуваною. Органи ДПУ-ОДПУ-НКВС роботу «по спецособистському обслуговуванню колонії» проводили у таких напрямках: виявлення компактних болгарських поселень; збір інформації з районів і міст про кількість болгар, що там мешкають; інформація про політичний і економічний стан колонії; характеристика болгарських сільрад і колгоспів, зв’язки з посольствами, особами інших національностей тощо; виявлення загального й політичного настроїв, ставлення до еміграції; агентурне спостереження за злочинними або підозрілими особами, групами й організаціями на території РРФСР і за кордоном; облік і розробка болгарських підданих, у тому числі політемігрантів і перебіжчиків; перлюстрація поштово-телеграфної та іншої кореспонденції болгар; складання облікових списків болгар (загальних списків жителів селища, контрреволюційно-налаштованих, антирадянських елементів; болгар, чиї родичі були репресовані, або самих репресованих) і т.п. Згідно з переліком завдань основні вектори діяльності органів держбезпеки були спрямовані на визначення економічної, політичної та соціальної складової життя болгар. Розробкою колонії займалися спецагенти, спецінформатори й інформатори, а зарахування до тієї або іншої категорії, як свідчать архівні документи, здійснювалося залежно від складності поставлених завдань. Паралельно із агентами в болгарських колоніях діяв ряд спецінформаторів. Роботу в болгарських поселеннях органи держбезпеки оцінювали як недостатню за кількісними і за якісними показниками, це було пов’язано із нечисельністю дисперсних груп болгар, завербувати кого-небудь із місцевих болгар було гранично складно. Болгарське населення Приазов’я в очах органів ДПУ-ОДПУ-НКВС вважалось небезпечним елементом як в господарському, так і в соціально-політичному відношенні і, судячи з інформативних даних, зібраних органами держбезпеки, воно потребувало особливої пильності незалежно від соціальної приналежності, а саме через національність та громадянство.

Підрозділ 2.3 «Трудармійці та спецпереселенці в пенітенціарній системі в роки Великої вітчизняної війни та післявоєнний період». У 40-х рр. частина в рамках концепції використання примусової праці в державних інтересах болгари були задіяні на будівництвах та в промисловості як трудармійці та спецпереселенці. Залучення до цих категорій представників національних меншин задовольняло як соціально-економічні інтереси, так і відповідало політичним завданням періоду Великої вітчизняної війни та післявоєнного часу. Рекрутування до цих категорій мало наступні риси: адміністративний, масовий та примусовий характер. Праця болгар-трудармійців використовувалася на Уралі, у Сибіру, в Казахстані та Донбасі залежно від потреб у робочій силі на тому чи іншому об’єкті в певний проміжок часу. З часом зміна лінії національної політики по відношенню до болгар зумовила переведення болгар-трудармійців до статусу болгар-спецпереселенців з відповідними правовими наслідками. Також влітку 1944 р. з території Кримського півострова на Північ європейської частини РРФСР, до Сибіру, на Далекий Схід та Казахстан було депортовано понад 12 тисяч кримських болгар. Депортація мала превентивний характер та паралельно сприяла вирішенню загальних економіко-виробничих проблем. Для здійснення такого заходу була залучена оперативна база органів НКВС, які вже протягом двох десятиліть збирали та обробляли інформацію по болгарам Кримського півострова. Згідно з постановою Ради Народних Комісарів СРСР № 35 від 8 січня 1945 р. болгари обмежувались у правах та свободах: приватних, політичних та соціально-економічних. Режим суворого нагляду комендатур за спецпереселенцями тривав до 1954 р., починаючи з цього року за результатами перевірки та за затвердженими МВС СРСР висновками, з місць спецпоселень стали поступово звільняти болгар.

Пенітенціарна система стала знаряддям знищення національної самобутності. Одним із методів була дисперсія болгарської спільноти на величезному просторі РСРС. Головними наслідками для болгар Приазов’я, що потрапила до категорії спецпереселенців, стали зруйнованість соціальних зв’язків, порушення вертикальної та горизонтальної трансмісії родинних зв’язків, знищення вікового господарського-побутового устрою життя та стирання національних традицій та звичаїв.

У третьому розділі «Міграційні потоки болгар до Приазов’я в 40-80-х рр. ХХ ст.» висвітлено основні міграційні потоки болгар до Приазов’я та особливості участі болгар у соціально-економічному розвитку регіону. Підрозділ 3.1 «Участь болгар у повоєнній відбудові та розвитку промислових районів Приазов’я». З осені 1943 р. розпочалася відбудова індустріального комплексу Приазов’я, з цією метою до регіону були спрямовані матеріальні, технічні та людські ресурси. Останній показник регулювався державною міграційною політикою. Основним контингентом для формування штату робітників ставало населення інших регіонів Української СРСР. У період післявоєнної відбудови та розвитку промисловості відбувається процес активної міграції болгар з місць компактних поселень Бессарабії до Приазов’я. Як наслідок на території Приазов’я в промислових районах з’являється значна кількість болгар дисперсного характеру проживання, що опинилися в гетерогенному середовищі.

До промислових регіонів болгари потрапляли через суспільний заклик за рішенням Ленінської комуністичної спілки молоді України, організований набір робочої сили виконавчими комітетами, за вільним наймом працівників та шляхом мобілізації військкоматами. З метою покращення мобілізації молоді на підприємства Донбасу та стимулювання сільського населення до участі у відбудові промисловості використовувались ідеологічні та роз’яснювальні методи, а основними формами роботи вважались такі заходи як бесіди, читання газет вголос, зачитування уривків з окремих художніх творів, демонстрація кінокартин і концерти обласної філармонії, звернення працівників болгар, що раніше приїхали на Донбас до своїх співвітчизників та односельців через обласні, районні та місцеві газети та виступи на зборах. Для забезпечення сталості штату робітників і запобігання дезертирства підприємства намагалися створити гідний рівень соціально-економічної складової життя працівників. Висока заробітна платня гірників доповнювалася стабільними низькими цінами на комунальні послуги, транспорт, використовувалась практика видачі пайків, практикувались виплати на освіту, охорону здоров’я, відпочинок, лікування та інші види соціального забезпечення, існували виплати з фондів, що мали цільове призначення. Основні недоліки полягали у невирішеності житлово-комунальних проблем. Загалом, протягом другої половини ХХ ст. масова міграція болгар відбувалася саме у промислові райони Приазов’я.

Підрозділ 3.2 «Реабілітовані болгари на теренах Приазов’я». З початком 60-х рр. в СРСР поступово стали звільняти болгар з кримського контингенту, що перебували на спецпоселеннях навічно, та болгар, що були репатрійовані в 1945 р. з Румунії та Болгарії, а також болгар-колишніх трудармійців, що знаходились на засланні без зазначення строку. Але звільнення з місць спецпоселення та поновлення болгар у правовому положенні не відповідало повній політичній реабілітації, що підтверджується умовами зняття з обліку, наприклад, відмова у поверненні майна, що було конфісковане або його компенсації та заборона повертатися до місць колишнього проживання.

Після звільнення частина болгарських родин у зв’язку з певними матеріальними труднощами, важким фізичним станом чи з остраху перед невизначеністю майбутнього на новому місці, залишилися на місцях колишніх спецпоселень в Казахстані, Середній Азії, Сибіру, Уралу. За нашими підрахунками більша половина болгар залишила місця спецпоселень. Пріоритетними регіонами для міграції реабілітованих болгар стали наступні території Запорізька та Донецька області Української РСР, Ростовська область та Краснодарський край РРФСР. Наприклад, на Кубані болгари активно освоювали західні райони Краснодарського краю – Темрюкський, Анапський та Кримський район, а саме селища Ілліч, Виноградний, Прогрес, Мирний, станиці Тамань, Запорізька, міста Кримськ, Приморсько-Ахтарськ та Краснодар і т.д. У випадку з колишніми спецпереселенцями вибір південного регіону – Приазов’я пояснюється схожістю географічних та природно-кліматичних умов та близькістю етнічного ядра.

Аналізуючи процес адаптації та інтеграції болгар до нового середовища, ми дійшли висновку, що правових перепон на обрання місця роботи, освіти та відпочинку для болгарського контингенту не передбачалося, за виключенням адміністративної заборони на певні райони проживання. На міжособистісному та колективному рівнях упередженого ставлення до реабілітованих болгар не спостерігалося. Етнічна приналежність до болгарської національності не була чинником, що впливав на зміну поведінки інших суб’єктів середовища, що пояснюється рівнем розвитку радянського суспільства того часу. В ситуації відносної соціально-економічної стабільності в країні сформувалося відчуття національної толерантності до представників різних національностей.

Підрозділ 3.3 «Трудова імміграція болгар до Приазов’я». Наприкінці 50-х рр. ХХ ст. між СРСР та Болгарією встановлюється тісне економічне співробітництво, одним із напрямків якого став кадровий обмін працівниками. Внаслідок таких інтернаціональних зв’язків, промислові об’єкти Донбасу, головним чином це вугільні комбінати, стали приймати болгарських робітників. Матеріали, що зберігаються у фонді Р-3619 Донецького обласного державного архіву, дали змогу відстежити кількісно-якісний контингент новоприбулих болгар, розподіл за професіями, особливості тарифікації та тенденцію змін заробітної плати, встановити причини невиконання норм виробітку, з’ясувати зростання матеріального добробуту за переліком коштовних речей, що придбали болгари тощо. Важливою складовою життя болгарських робітників стало створення високого рівня соціально-побутового та культурного обслуговування. Кількісний контингент болгарських робітників не був стабільним. Серед основних причин відтоку слід зазначити хворобу й інвалідність, звільнення за порушення трудової дисципліни, самовільне залишення виробництва, летальний наслідок, розрахунок за власним бажанням і т.д.

Частина болгар, що приїхала на промислові об’єкти на строк трудових договорів, залишилась на постійне місце проживання на території УРСР: одні законно залишилися через одержання освіти або за сімейними обставинами, інші виїхали в Болгарію, але згодом одержали дозвіл на повернення до УРСР, а дехто самовільно після закінчення трудового договору залишилися в області.

Приїзд робітників був добре організованим процесом механічного руху населення із країни в країну й, по суті, повинен був бути короткочасним явищем. Трудова міграція болгар в 1957-1960 рр. була викликана політичними міркуваннями, хоча й не була економічно доцільною. Спонукальні мотиви болгар, що залишилися в СРСР, перемістилися в економічну сферу, болгарські мігранти переслідували головним чином одну мету − підвищення власного рівня життя. Подальша міграція болгар до Приазов’я протягом 60-80-х рр. була зумовлена економічними та особистими причинами.

У четвертому розділі «Етнокультурний розвиток болгар в умовах полікультурності у 80 – початку 90-х рр. ХХ ст.» ми дослідили особливості етнічного відродження дисперсних груп болгар Приазов’я та детально зупинилися на таких показниках як прояв етнічної ідентичності, етнолінгвістичні процеси та стан етнокультури. Підрозділ 4.1 «Вплив суспільно-політичних трансформацій кінця 80-х років ХХ ст. на болгар Приазов’я». На кінець 80-х рр. на території Приазов’я дисперсно (за відсутності компактних поселень) проживали тисячі болгар: у Криму 2186 ос., у Донецькій області 7217 ос., у Луганській області 2574 ос., у Ростовській області 1370 ос. та у Краснодарському краї 3696 ос. Демократизація суспільства у 80-х рр. ХХ ст. та прийняття відповідних нормативно-правових документів, що висвітлювали ідею державної національної політики, визначили наростання національно-культурних настроїв. Ми поділили процес етнічного відродження болгар на три етапи: етап збирання етнічної спадщини (в будь-якій формі духовній чи матеріальній); етап організаційного оформлення (гуртки, товариства) та утворення політичної сили з представників етнічної меншини. За кінець 80-х рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст. дисперсні групи болгар пройшли лише другий організаційний етап – утворення та юридичне оформлення етнічної спільноти у громадську організацію, за відсутності ознак першого етапу. Другий етап, період консолідації та самоорганізації у болгар Приазов’я, прийшовся на кінець 90-х рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст., а кінець 80-х рр. ХХ ст. доречно визначити лише як період етнічної самоїдентифікації болгар. Така затримка в організаційному оформлені є наслідком двох факторів: дисперсний характер розселення та хронологічно віддалені міграційні потоки.

Таким чином, період 80-х – початку 90-х рр. в можна визначити як початковий етап у культурному відродженні болгар всієї України. На нашу думку, активізації національного відродження болгар Приазов’я не відбулося – болгари пройшли лише організаційний етап відродження: у великих містах були створені громадські організації болгар, але повністю відсутні такі установи як національні музеї, школи, бібліотеки. Згідно з діяльностю громадських організацій болгар можна стверджувати про їх умовне існування, бо рівень їх активності дуже низький. Ми вважаємо, що такий стан справ буде і надалі спостерігатися серед болгар Приазов’я до того часу, поки болгарська меншина Приазов’я не пройде першого етапу культурного відродження – збирання етнічної спадщини.

У підрозділі 4.2 «Етнічні процеси в середовище болгар в умовах полікультурності» увага акцентується на характеристиці таких процесів як прояв етнічної ідентичності, етнолінгвістичні особливості та розвиток етнокультури в умовах гетерогенного середовища. За доби радянської державності на формування та прояв етнічної ідентичності болгар вплинули такі зміни: зростання кількості освічених болгар, процеси денаціоналізації, етнічна близькість з іншими народами, зміна соціальних ролей та зростання кількості змішаних шлюбів. Болгари Приазов’я дисперсного характеру проживання переважно зберегли болгарську ідентичність, незважаючи на зміни, пов’язані з етнічною й культурною асиміляцією й значними соціально-економічними перетвореннями протягом всього існування СРСР.

Для етнолінгвістичних процесів характерно поєднання мовних та культурних явищ. Для більшості болгар рідною мовою є російська, тобто російська мова набула статусу «культурної власності» болгар. Болгари українського Приазов’я потрапили в ситуацію полілінгвізму завдяки паралельному існуванню болгарської мови як національної, російської як рідної і української – як державної. Відомі приклади, коли мовна та генетична спорідненості ставали чинниками при обранні місця проживання. Сучасна болгарська діалектична мова зазнає змін: спочатку відчувався вплив російських, а зараз українських лексем. Частково йде процес витиснення значення російської мови, що є наслідком психологічної вмотивованості болгар на вивчення української мови з метою отримання освіти чи роботи. Знання болгарської мови для дисперсних груп болгар Приазов’я має лише символічну роль і не виступає як окремий етноінтегруючий та етноконсолідуючий фактори. Незнання болгарської мови не є чинником для етнічної диференціації.

В процесі розвитку етнічної меншості в умовах міста етнічну культуру поділяють на матеріальну та духовну. На матеріальному рівні етнічні особливості виявляються не дуже чітко, що пов’язано з впливом соціокультурного середовища поліетнічного міста та гетерогенного середовища, де домінує масова культура, в якій на перше місце ставиться уніфікований характер матеріальної культури, етнічні особливості знаходять своє відображення в деяких елементах матеріальної культури: посуд, скатертини, ікони, елементи традиційного костюму, національні страви. На вияв рівня етнічної приналежності впливають також соціально-демографічні показники – освіта, вік, соціальний статус. Етнічна ідентифікація шляхом матеріальної традиційної культури носить декларативний характер. Рівень розвитку духовної культури можна визначити як декларування зацікавленості у вивченні культури свого материнського етносу, що являє собою інсценування колективної ідентичності через зовнішню презентаційність, тоді як рівень переваги та використання залишається незадіяними. Якщо під час передачі предметів матеріальної культури працювала вертикальна трансмісія (у спадок від батьків чи родичів), то при передачі духовної культури ця трансмісія працює незадовільно. Горизонтальна трансмісія також не працює: через невелику болгарську общину та вплив самого міста з його потребами. Матеріальна та духовна культура болгар міста нівелюється, поступаючись місцем домінуючій культурі міста.