| summary: | У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми, визначено предмет і об’єкт дослідження, його хронологічні і географічні рамки, сформульовано мету і завдання дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення роботи, а також наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження і структуру дисертаційної роботи.
У першому розділі – “Дитяча безпритульність: історіографія проблеми, джерела, методологія та методи дослідження” розглядається стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження, його джерельна та методологічна база.
Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Перші наукові праці з досліджуваної проблеми з’являються в середині 20-х років. Історії становлення системи охорони дитинства в Росії і Україні як її складової частини, та за кордоном присвячені дослідження Д.К. Футера, С.В. Познишева, П.І. Люблінського, М.Н. Гернета та Л.М. Василевського. Спираючись на аналіз світового досвіду в організації роботи державних установ з безпритульними, а також враховуючи соціальні корені безпритульності на різних відрізках її історії, автори здійснили спробу надати наукове визначення терміну “дитяча безпритульність”, виявити соціально-економічні причини його появи.
При вивченні проблеми дитячої безпритульності важливе значення мають праці А.С. Макаренко, Н.К. Крупської та Г. Ващенко. Н.К. Крупська в своїх працях багато уваги приділяла проблемам дитячої безпритульності, вивченню причин, які її породжують. Вона суворо засудила підхід до безпритульних як до морально-дефективних дітей. Маючи великий досвід роботи з дітьми-правопорушниками, А.С. Макаренко справедливо вважав себе “самим високим спеціалістом по безпритульності”. Запропонована ним концепція виховання дитини в колективі та через колектив не втратила своєї актуальності й сьогодні. В контексті дослідження проблеми дитячої безпритульності твори українського педагога Г. Ващенко викликають інтерес як представника іншого напрямку педагогічної думки України – національно-демократичного (в той час, як А.С.Макаренка вважають творцем комуністичної педагогіки).
В історіографії даного періоду привертає увагу відсутність праць, які були б присвячені виключно українським моментам ліквідації безпритульності, що визначали б специфічний зміст означеного соціального явища. Українські проблеми розглядаються в переважній своїй більшості в рамках загальносоюзних праць без відповідного аналізу національних особливостей.
Взагалі, історіографія дитячої безпритульності, яка формувалася в цей період, представлена помітним числом праць. І хоча більшість з них мають пропагандистську спрямованість і не відзначаються глибоким науковим аналізом та цілісністю сприйняття досліджуваної проблеми, проте, саме в цей період були закладені підвалини наукового підходу до розробки проблеми дитячої безпритульності.
В середині 50-х років з’являються перші педагогічні наукові дослідження проблем дитячої безпритульності. В.Я. Іонова, Г.А. Арнаутов та С.М. Чех здійснили аналіз педагогічних форм роботи з безпритульними дітьми в перші роки радянської влади на матеріалах РСФРР та СРСР. В цей же період було підготовлено і перше дисертаційне дослідження на матеріалах України С.С. Коваленко, в якому вона в контексті історичного досвіду боротьби з дитячою безпритульністю розглянула досвід виховної роботи в дитячих будинках.
З другої половини 50-х до кінця 80-х років з’являється ряд історичних наукових праць, присвячених досвіду подолання дитячої безпритульності. До позитивів досліджень М.М. Черняка, В.Г. Рудкіна, А.Н. Хмирьова та інших можна віднести наведення численного фактичного матеріалу, аналіз форм та методів боротьби державних та громадських організацій з цим соціальним явищем, висвітлення еволюції формування законодавчої бази соціально-правової охорони нужденного дитинства. Однак, усі ці праці знаходяться у полоні ідеологічних догм означеного періоду і проблеми дитячої безпритульності висвітлюються в них переважно в історико-партійному аспекті. Наведені характерні риси праць цього періоду притаманні і для наукових робіт О.О. Гусака, В.І. Чуба, П.В. Лихолата та інших науковців, присвячених досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні. На наш погляд, висвітлення процесу боротьби з дитячою безпритульністю, як успішного і переможного процесу, не має під собою реальних підстав.
Третій період розвитку історіографії дитячої безпритульності 20-х – першої половини 30-х рр. розпочався з початку 90-х років і триває до теперішнього часу. До наукового обігу були введенні нові архівні документи, свідчення очевидців, матеріали преси, що довгий час знаходилися в спецсховищах. Усе це створило відповідну наукову базу для критичного переосмислення історії України 20-х – 30-х рр. взагалі і процесу подолання дитячої безпритульності зокрема. Побачили світ праці С.В. Кульчицького, Є.П. Шаталіної, І.І. Діптан та інших, в яких вперше в Україні об’єктивно та неупереджено розглянуто діяльність державних органів ліквідації безпритульності в період голодомору 1932-1933 рр., зроблена спроба вирішити деякі концептуальні проблеми дитячої безпритульності.
Значним здобутком історіографії цього періоду є дисертаційна робота Діптан І.І., яка присвячена діяльності надзвичайних державних органів по боротьбі з дитячою безпритульністю в Україні в 20-х - 30-х роках. Авторка вперше дійшла висновку, що процес ліквідації дитячої безпритульності не закінчився на початку 30-х років, а виявився складним і суперечливим та розтягнувся на десятиліття.
Таким чином, сучасна історична наука приділила певну увагу розробці теми дитячої безпритульності в Україні досліджуваного періоду. Але, в цілому, проблема залишається до кінця не розробленою, бо такі ключові питання як роль та місце громадських об’єднань та організацій в боротьбі з дитячою безпритульністю, особливості подолання дитячої безпритульності в другій половині 30-х років, діяльність органів ДПУ-НКВД у подоланні дитячої безпритульності залишаються поза увагою дослідників. Відсутні комплексні узагальнення щодо проблем становлення та діяльності системи охорони дитинства і подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х – 30-х роках. Враховуючи це, автор поглиблює дослідження історичного досвіду подолання дитячої безпритульності в означений період, уточнює і пропонує свої оцінки суті та причин появи дитячої безпритульності, форм та методів її подолання.
Необхідну достовірність при вивченні обраної теми забезпечило критичне вивчення й аналіз історичних джерел та літератури. Джерельна база дисертації структурно поділяється на дві групи: архівні матеріали і друковані джерела.
Основу джерельної бази становлять матеріали фонду Народного комісаріату освіту УРСР (Ф.166), Центральної комісії допомоги дітям при ВУЦВК (Ф.283) та Всеукраїнського правління товариства “Друзі дітей” при ВУЦВК (Ф.264) Центрального державного архіву вищих органів влади та органів управління України.
У матеріалах фонду ЦК КПУ (Ф.1) та ЦК ЛКСМУ (Ф.7) Центрального державного архіву громадських об’єднань України автор знайшов не тільки постанови та рішення ЦК КПУ та ЦК ЛКСМУ з проблем подолання дитячої безпритульності, а і директиви цих органів з ідеологічними настановами по вихованню та роботі з безпритульними дітьми. Окремі матеріали фондів містять в собі документи, які зберігалися під грифом “таємно” і довгий час були недоступні дослідникам. Деякі архівні матеріали цих фондів автор використовує вперше.
До другої групи джерел можна віднести збірники документів і матеріалів, статті керівних діячів партії і держави, мемуари і періодичну пресу досліджуваного періоду.
Комплексне використання такого широкого і різноманітного кола джерел дає можливість оперувати достатнім фактичним матеріалом для висвітлення проблеми, узагальнень та аргументованих висновків про досвід подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х – першій половині 30‑х рр. ХХ ст.
У розділі також розглядається методологічна основа дисертаційної роботи. Загальними принципами використання автором методів і прийомів дисертаційного дослідження є принципи історизму і об’єктивності, єдності історичного і логічного, дотримання яких спонукало автора до висвітлення теми в проблемно-хронологічному плані. Автор використовував різноманітні методи дослідження, серед яких першочергове місце посідає метод актуалізації та порівняльно-історичний метод. Для досягнення поставленої мети використовувались прийоми аналізу та синтезу, групування, типізації, порівняння. Дисертаційна робота має комплексний, міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади ґрунтуються на основах таких традиційних наук як історія України та світова історія, педагогіка, джерелознавство.
У другому розділі – “Причини появи, сутність та генеза дитячої безпритульності в контексті історичного процесу першої чверті ХХ століття” розкрито суть, соціально-економічні та політичні причини виникнення дитячої безпритульності у контексті аналізу становлення системи охорони дитинства в провідних країнах світу та в Україні на початку ХХ століття.
На дитячу безпритульність як масове соціальне явище почали звертати увагу тільки з початком першої світової війни. Зростаюча безпритульність та правопорушення неповнолітніх під час першої світової війни змусили державні установи окремих країн усвідомити необхідність взяти охорону дитинства в свої руки, зробити її державним обов’язком. В провідних країнах світу, у тому числі і в царській Росії, складовою частиною якої була і Україна, законодавчі органи розпочали обговорювати законопроекти з охорони дитинства, в яких вперше визначились категорії нужденного дитинства та форми надання їм допомоги.
На початку 20-х років дослідники дитячої безпритульності – правознавці та педагоги розпочали розглядати дитячу безпритульність як соціальне явище. Проаналізувавши різноманітні визначення суті дитячої безпритульності та її класифікацію, надані дослідниками 20-х - 30-х рр. і сучасниками дослідниками дитячої безпритульності, дисертант розглядає дитячу безпритульність як соціальне явище, яке характеризується відсутністю сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку дитини. Виходячи з цього, в основі розмежування видів безпритульності лежить принцип відсутності тих чи інших умов, необхідних для розвитку дитини.
Найбільш чіткою, на думку дисертанта, є класифікація, в основу якої покладено розподіл безпритульних на дві великих групи:
– безпритульні діти, які втратили батьків чи опікунів або зв'язок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці;
– бездоглядні діти, які мають батьків або знаходяться під опікою, але не мають повного матеріального забезпечення, належних умов виховання і внаслідок цього більшу частину дня знаходяться на вулиці.
З’ясування суті поняття безпритульності пов’язане з необхідністю аналізу причин виникнення цього явища, без чого, в свою чергу неможливо узагальнити досвід боротьби з дитячою безпритульністю в 20-х - 30-х рр., попередити її виникнення та розповсюдження в наш час. У перші роки радянської влади партійно-державні органи вважали безпритульність наслідком царизму та недостатньо узгодженої роботи відповідних установ. Така оцінка причин безпритульності зумовлювала підхід до цього соціального явища - ліквідацію безпритульності, а не причин, які її породжували.
У середині 20-х років, зважаючи на якісні зміни в середовищі безпритульних, а саме збільшення до 70% дітей, які мали батьків, органи боротьби з безпритульністю приходять до розуміння необхідності боротьби вже не з самою безпритульністю, а з причинами її виникнення. Це призвело до впровадження профілактичних заходів попередження безпритульності, внаслідок чого вулична безпритульність почала зникати і втрачати ознаки масового соціального явища. Щодо політичних причин, то вони майже повністю ігнорувалися, хоч, зрозуміло, це зовсім не знімало їх з порядку денного.
Проведений аналіз дозволяє автору до основних причин дитячої безпритульності в Україні в 20-х - 30-х рр. віднести: низький матеріальний рівень життя багатьох родин; безробіття, яке було найбільш розповсюджене серед молоді; недоліки становлення нової освітньої та виховної системи, недоступність системи освіти для певної частини дітей; соціально-психологічний клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості; соціально – класову політику радянського уряду і формування авторитарної політичної системи; політичні репресії та депортації населення України; суперечливий процес становлення системи охорони дитинства в радянській Україні.
У третьому розділі – “Діяльність державних органів по подоланню дитячої безпритульності у 20-х – першій половині 30-х років” аналізується нормативно-правова та практична діяльність державних органів щодо подолання дитячої безпритульності.
Аналіз правових документів і архівних матеріалів свідчить, що вже в перші роки радянської влади розпочалося створення системи охорони дитинства, яка включала в себе: законодавство з охорони дитинства, державні і громадські установи боротьби з дитячою безпритульністю, мережу дитячих будинків для безпритульних дітей і різноманітні види соціальної допомоги нужденним дітям.
В перших декретах радянської влади турбота про освіту підростаючого покоління та соціальне забезпечення нужденного дитинства проголошувалися державним обов’язком. Були внесені зміни до Кодексу законів про працю 1918 р., відповідно до яких була скорочена тривалість робочого дня для неповнолітніх до 6-ти годин, введена обов’язкова відпустка для підлітків та заборонявся прийом на підприємства неповнолітніх, які не досягли 16-річного віку. Серед перших декретів радянської влади (14 січня 1918) був декрет РНК про створення комісій у справах неповнолітніх, головною метою яких був соціально-правовий захист дитинства. Декрет про створення комісій у справах неповнолітніх скасовував суди та тюремне ув’язнення для дітей, які ще не досягли 17-літнього віку. Чинність перших декретів поширювалася і на Україну після встановлення на її території радянської влади.
Протягом 20-х років в законодавство України були внесені суттєві доповнення. Так, Кримінальний кодекс передбачав міри покарання за злочини, які скоювались по відношенню до дітей (за сексуальне насилля над дітьми, підміна та крадіжка дітей тощо), а в 1924 р. була введена кримінальна відповідальність за несплату аліментів та залишення дітей в умовах, які загрожують їх життю. За Кримінальним кодексом в редакції 1926 р. передбачалась відповідальність батьків та опікунів за втягнення дітей до жебрацтва. Цивільний кодекс 1923 р. встановлював межі дієздатності неповнолітніх, були внесені також доповнення до статті щодо відповідальності батьків та опікунів за шкоду, яку вони нанесли дітям, а також відновлення права дитини на спадок батьків. Відповідно до Земельного кодексу 1922 р. за неповнолітніми визнавалось право на землекористування тощо.
Таким чином, в 20-х роках в цілому було завершено створення законодавства з питань охорони дитинства. А завдання щодо її здійснення було покладено на народні комісаріати освіти, соціального забезпечення, охорони здоров’я та праці, частково юстиції. Першим центральним органом, який об’єднав зусилля всіх комісаріатів та відділів стала створена у 1919 р. Рада захисту дітей (далі - РЗД). З її ініціативи були проведені “Тижні захисту дітей”, “Дні голодних дітей”, які стали найбільш розповсюдженою формою допомоги дітям. Такі форми надання допомоги служили доповненням до основної - вилучення безпритульних дітей з вулиці та влаштування їх до дитячих будинків, мережа яких в перші післяреволюційні роки постійно збільшувалася. Це було обумовлено як зростанням дитячої безпритульності, так і поширенням ідеї соціального виховання. Якщо в 1920 р. в Україні працювало 300 дитячих будинків, в яких виховувалося 20 тис. дітей, то на початок 1922 р. вже 1750, в яких виховувалося 104,7 тис. дітей різного віку.
Перші заходи уряду щодо створення системи охорони дитинства та боротьби з дитячою безпритульністю дали позитивні результати. Але, тенденція до спаду безпритульності не отримала подальшого розвитку, бо голод 1921-1922 рр. призвів до різкого збільшення чисельності безпритульних дітей. РЗД всі зусилля спрямувала на надання допомоги голодуючим дітям, а саме: проводила евакуацію великих груп голодуючих дітей в регіони, які не постраждали від голоду; створювала пункти харчування та ночовки для голодуючих та безпритульних дітей; у зв’язку з обмеженою кількістю державних інтернатних установ розпочала впровадження системи патронату.
В листопаді 1922 року РЗД була ліквідована, а її правонаступницею стала Центральна комісія допомоги дітям (далі - ЦКДД), яка мала більш широкі повноваження і фінансову самостійність. Важливо відзначити, що на відміну від попереднього органу - РЗД - Комісія як важливий напрямок своєї роботи визначила попередження безпритульності: проведення соціально - профілактичної роботи шляхом створення відділів соціально-правового захисту неповнолітніх, впровадження системи опіки та патронату в більш широкому масштабі, створення дитячої соціальної інспекції, відкриття денних дитячих будинків для дітей безробітних, утримання дитячих майданчиків, ясел, працевлаштування підлітків в державні установи, радгоспи, сільські кооперативи, на підприємства, проведення оздоровлення дітей тощо. Перші роки діяльності ЦКДД дали позитивні результати – кількість безпритульних дітей почала зменшуватися (за офіційними даними в 1923 р. нараховувалося близько 50 тис. безпритульних дітей). На кінець 20-х р. склалися всі необхідні матеріально-фінансові та організаційні передумови для вилучення з вулиці решти безпритульних. Одним із чинників, які призвели до цього було введення загальної початкової освіти та впровадження практичних заходів щодо організації позашкільного виховання дітей та підлітків. Масова вулична безпритульність майже зовсім зникла.
Проте, перспектива повної ліквідації дитячої безпритульності як соціального явища була відсутня. Одним із соціальних наслідків колективізації, голодомору 1932-1933 рр., політичних репресій та депортацій населення стала масова дитяча безпритульність. За соціальним складом переважну більшість безпритульних на початку 30-х років складали селянські діти (за підрахунками Р. Конквеста – 75%). Взимку 1932-1933 рр. дитяча безпритульність і смертність набули таких масштабів, що не рахуватися з цим стало вже не можливим. Відповідно до постанови КП(б)У “Про боротьбу з дитячою безпритульністю” (травень 1933 р.) при РНК УРСР було утворено Всеукраїнську, а при обласних виконавчих комітетах – місцеві надзвичайні комісії боротьби з безпритульністю та жебрацтвом, створенні сільські дитячі приймальники, організовані харчові пункти при школах, створювалися трудові загони з підлітків тощо. Кількість вилучених дітей з вулиці тільки за травень-липень 1933 року становила 158 тис.
Отже, боротьба з масовою безпритульністю під час голодомору 1932-1933 рр. продовжувалася: безпритульних дітей вилучали з вулиці та розміщувати їх в дитячих будинках, передавали їх на патронат тощо. Але, в діяльності органів по боротьбі з дитячою безпритульністю все більше стали проявлятися не тільки адміністративні дії, а навіть і силові: ізоляція голодних районів, примусовий патронат дітей на селі тощо.
Поява масової дитячої безпритульності призвела до збільшення кількості правопорушень серед дітей та підлітків, серед яких найбільш поширеними були дрібні крадіжки – вони складали 60-70% від їх загальної кількості.
Масштаби дитячої безпритульності стали настільки великими, що в травні 1935 року РНК СРСР та ЦК ВКП(б) приймає постанову “Про ліквідацію дитячої безпритульності та бездоглядності”, в якій пропонувалась нова програма ліквідації безпритульності. Для її здійснення передбачалося чітке розмежування функцій різноманітних установ захисту дитинства і надання особливих функцій органам НКВС. В результаті їх діяльності дитяча безпритульність як масове соціальне явище з середини 30-х років практично зникла.
Четвертий розділ “Участь громадських об’єднань та організацій у вирішенні проблеми безпритульності дітей” присвячений аналізу ролі громадськості та громадських організацій у вирішенні проблеми дитячої безпритульності.
Найбільш ефективною та розповсюдженою серед форм участі громадськості в подоланні дитячої безпритульності досліджуваного періоду виявилась система патронату, тобто система передачі дітей-сиріт на утримання та виховання (часткове або повне) до окремих підприємств, військових частин, громадських організацій (колективний патронат), або сімей (індивідуальний патронат). На колективний патронат передавали дитячі будинки. Індивідуальний патронат запроваджувався для вихованців дитячих будинків, а згодом і для вилучених з вулиці безпритульних дітей. Поширення системи патронату було обумовлено зменшенням чисельності інтернатних установ, низьким рівнем їх матеріального забезпечення, нестачею державних коштів, масштабом безпритульності і тим самим, неспроможністю держави власними силами вирішити цю проблему. Патроновані діти знаходилися в кращому становищі, ніж інтерновані, не тільки за матеріальними умовами життя, але й, в першу чергу, тому, що отримували родинне виховання. Проте, під час голодомору 1932-1933 рр. практика переведення дітей на патронат (індивідуальний – до селянських сімей, колективний – радгоспам та колгоспам) була антигуманною, а то і злочинною, бо призводила до неминучої смерті дітей у голодному селі. Згодом, з середини 30-х років, державна підтримка та фінансове забезпечення системи патронування дали позитивні результати, сприяли удосконаленню вказаної системи, що дало змогу покращити матеріальні умови життя патронованих дітей.
Аналіз документів та архівних матеріалів свідчить, що значну роль в подоланні дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період відігравали громадські об’єднання та організації. Найбільш ефективною та результативною була діяльність добровільних товариств “Друзів дітей” та Українського Червоного Хреста.
В перші роки свого існування товариство “Друзі дітей” було своєрідним громадським підрозділом ЦКДД і за напрямками та змістом роботи воно мало чим відрізнялося від них. Тільки на І Всеукраїнському з’їзді “Друзів дітей” у 1927 р. були відокремлені функції комісій допомоги дітям від роботи товариства: комісії почали займатись виключно боротьбою з безпритульністю, а товариство - профілактичною роботою. На кошти товариства були створенні виробничі майстерні, в містах Києві, Одесі та Харкові були відкриті Клуби для бездоглядних дітей, відкривалися дитячі садки, ясла. Грошовою та матеріальною допомогою товариства на квітень 1929 року було охоплено близько 20 тис. дітей. Під час голодомору в діяльності товариства значне місце посідає організація допомоги голодуючим дітям.
Після ліквідації ЦКДД (1932 р.) товариство поступово стає підрозділом Наркомату освіти, займаючись, головним чином, питаннями сприяння впровадженню загального обов’язкового навчання та комуністичному вихованню дітей та молоді. Роль “Друзів дітей” занепадає настільки, що в 1936 році це товариство припиняє свою діяльність.
Значну роль у профілактиці безпритульності відігравав Український Червоний Хрест, який на свої кошти утримував дитячі будинки, дитячі ясла, створював пункти харчування, проводив оздоровлення дітей. Якщо, до 1 жовтня 1923 р. у всіх губерніях України нараховувалось 49 дитячих установ, які утримувались на кошти Червоного Хреста, то до 1 серпня 1924 р. їх чисельність збільшилася вже втроє, а на кінець 20-х років їх нараховувалось вже 188.
Як свідчить аналіз матеріалів, не залишалися осторонь боротьби з дитячою безпритульністю, піонерські та комсомольські організації, які внесли свій вагомий внесок в подолання цього соціального явища. ХІІ з’їзд РКП(б) (квітень 1923 р.) в резолюції “Про роботу РКСМ” визначив напрямки діяльності комсомолу з питань боротьби з безпритульністю та охорони прав дітей, серед яких головними вбачались створення з комсомольців бригад дитячої соціальної інспекції; направлення комсомольців на роботу в інтернатні установи; участь у роботі товариства “Друзі дітей”; організація суботників для збору коштів тощо. Найбільш активну участь комсомольці взяли у вирішенні питань працевлаштування бездоглядних та безпритульних підлітків: розгорнули діяльність з питань обліку безробітних підлітків, запровадження контролю за встановленою бронею, обстеженню підприємств та виявленню вільних місць.
Підводячи підсумок, можна стверджувати, що громадські організації та об’єднання внесли вагомий вклад в подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х – першій половині 30-х рр.: надавали безпосередню допомогу бездоглядним та безпритульним дітям, проводили соціально-профілактичну роботу шляхом оздоровлення дітей та працевлаштування підлітків тощо. Однак, впровадження заходів профілактики дитячої безпритульності у 20-х -30-х рр. не знайшло державної підтримки (в першу чергу фінансової).
Аналіз і узагальнення досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період дозволяє зробити наступні висновки.
Футер Д.К. Вопросы детской беспризорности и преступности в Германии и Австрии (Краткий обзор) // На помощь детям. Общественно-литературный и научный сборник, посвященный вопросам борьбы с детской беспризорностью. – М., 1926. – С.97 – 100.; Футер Д. Из истории борьбы с детской преступностью и беспризорностью в России // На помощь детям. Общественно-литературный и научный сборник, посвященный вопросам борьбы с детской беспризорностью. – М., 1926. – С.72 - 93.; Познышев С.В. Детская беспризорность и меры борьбы с ней. – М.: Новая Москва, 1926. – 136 с.; Люблинский П.И. Охрана детства и борьба с беспризорностью за 10 лет // Право и жизнь. – 1927. - № 8. – С.27-36.; Гернет М.Н. Социально-правовая охрана детства за границей и в России. – М.: Право и жизнь, 1924. – 68 с.; Василевский Л.М. Голгофа ребенка. Беспризорность и дети улицы. – Л.-М.: Книга, 1924. – 101 с.; Василевский Л.М. Детская “преступность” и детский суд. – Тверь: Из-во “Октябрь”, 1923. – 191 с. Ионова В.Я. Педагогические высказывания Ф.Є.Дзержинского и его борьба с детской беспризорностью в СССР. – Дис. … канд. пед. наук. – Омск, 1950.; Арнаутов Г.А. Забота Коммунистической партии и Советского правительства об охране детей и строительство детских домов в РСФСР в период 1917-1925 гг. – Дис. … канд.пед.наук. – М., 1952.; Чех С.М.Мероприятия Коммунистической партии и Советского правительства по борьбе с детской беспризорностью в период восстановления народного хозяйства СССР (1917-1925 гг.). – Дис. … канд.пед.наук. – К., 1953. Коваленко С.С. История возникновения и развития детских домов в Украинской ССР в период с 1917 по 1929 годы. – Дис. … канд.пед.наук. – К., 1954. Черняк М.М. Коммунистическая партия – организатор охраны здоровья и коммунистического воспитания подрастающего поколения (1917-1923 гг.). – Дис. … канд.истор.наук. – М., 1970.; Рудкин В.Г. Борьба с детской беспризорностью в БССР (1921-1931 гг.). – Дис. … канд.истор.наук. – М., 1970.; Хмырев А.Н. Охрана детства и профилактика беспризорности в Петрограде (1917-1920 гг.). – Дис. … канд.истор.наук. – Л., 1980. Гусак А.А. Комсомол – помощник Коммунистической партии в борьбе с детской беспризорностью на Украине (1921-1928 гг.). – Дис. … канд.истор.наук. - Днепропетровск, 1976.; Чуб В.И. Деятельность Коммунистической партии по ликвидации детской беспризорности в годы осуществления новой экономической политики. – Дис. … канд.истор.наук. – Х., 1985.; Лихолат П.В. Борьба с преступностью несовершеннолетних в УССР. – Дис. … канд.юр.наук. – К., 1970. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перші десятиріччя (1919-1928 рр.). – К.: Основи, 1996. – 396 с.; Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Становище дітей на Україні у 1931-1933 роках (документальна розповідь) // Минуле України: відновленні сторінки / ред.кол. І.М.Хворостяний та ін. – К.: Наукова думка, 1991. – С.168-190.; Діптан І.І. Проблема дитячої безпритульності на Україні (1919-1932 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: республіканський міжвідомчий збірник наукових праць. – К., 1992. – Вип.2. – С.52 – 60. Диптан И.И. Деятельность чрезвычайных государственных органов борьбы с детской беспризорностью в Украинской ССР (1919-1932 гг.). – Дис. … канд.истор.наук. – К., 1991. Бондар А.Д. Розвиток суспільного виховання в Українській РСР (1917-1967). – К.: в-во Київського університету, 1968. – С.45. Про боротьбу з дитячою безпритульністю. Постанова ВУЦВК УСРР // ЗУ України. – 1923. - № 45. – ст.566. До РНК УРСР. – ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр.6233. - Арк.24. 15.04.1929 р. До Президії ВУЦВК. - ЦДАВО України. - Ф.264. - Оп.1. - Спр.195. - Арк.13. Украинкрест и помощь детям // Помощь детям: Сб. статей по борьбе с беспризорностью и помощи детям на Украине в 1924 году.— Харків: Червоний шлях, 1924.— С.51-52.; НК РКИ СССР. Докладная записка о результатах обследования беспризорности.— ЦДАВО України.— Ф.264.— Оп.1.— Спр.273.— Арк.24. |
