| summary: | У “Вступі” обґрунтовано принципи, мету і завдання дослідження, вказано новизну й науково-практичне значення одержаних результатів, визначено теоретично-методологічні засади дисертації, а також вказано публікації, де було апробовано її результати.
Перший розділ - „Анекдот як жанр комічного в українському фольклорі” - складається з трьох підрозділів.
1.1. Історіографія фіксацій та інтерпретацій анекдоту.
Перші записи та публікації українського анекоту датовано першою половиною ХІХ ст. Уже 1882 р. Г.Квітка-Основ’яненко опублікував українські анекдоти в журналі “Вестник Европы”. Окремі зразки народних гуморесок є у відомій збірці Я.Головацького “Вінок русинам на обжинки” (1847).
Кількість опублікованих анекдотів значно збільшилася у другій половині ХІХ століття, коли фіксація та вивчення національної фольклорної спадщини перестали бути справою окремих ентузіастів. Практично всі значні публікації українського фольклору не могли оминути народної прози, а, отже, й анекдотів. Така широка репрезентація українського гумору на сторінках наукових журналів, альманахів, збірок передусім свідчила про значне розповсюдження та активне побутування цього жанру народної прози.
Анекдоти активно друкуються у найрізноманітніших збірках (А.Афанасьєва, В.Гнатюка, Б.Грінченка, М.Дикарєва, І.Манжури, П.Чубинського, В.Яструбова тощо) і періодичних виданнях ("Зоря ", "Діло", "Киевская Старина", “Зеркало” та ін.). Однак більшість записів того часу зберігається в архівах і досі чекає на своїх дослідників. Цей жанр став об’єктом збирання та дослідження для М.Білозерського, А.Кримського, М.Мартиновича, В.Менчинця, Я.Новицького, С.Руданського, І. Рудченка, А. Свидницького, О. Стороженка, І.Франка, Д.Яворницького та інших. У фундаментальні збірки того часу анекдоти потрапляли до різних розділів (побутові казки, легенди, перекази, народні оповідання і прислів’я), оскільки це відповідало класифікації, розробленій Південно-Західним відділом російського географічного товариства у Києві (1873-1876). Укладачі постійно намагались удосконалювати спосіб подачі матеріалу, тому й розподіляли фольклорні тексти то за тематичними, то за жанровими ознаками, то за хронологією записів, то за репертуарами носіїв народної традиції.
Анекдоти про етнотипи, відповідно, широко представлені практично в усіх збірках народної прози, які виходили у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Але, укладаючи фольклорні збірки, упорядники дотримувалися різних принципів та підходів, тому ці анекдоти рідко виділялися в окрему групу, що значно ускладнило роботу з досліджуваним матеріалом. Однак така типологія зумовлена ще й органічною властивістю живого фольклорного матеріалу плавно “перетікати” від одного жанру до іншого, про що піде мова далі.
Термін “анекдот” має давню історію. Спочатку так називалися документальні побутові меморати, пізніше подібні тексти ставали побутовими фабулатами, а дійовими персонажами почали виступати не визначні історичні особи, а звичайні люди. Індивідуалізація поступається місцем типізації. Українська фольклорна традиція у ХІХ ст. ще не знає терміну “анекдот”. Натомість використовуються генологічні назви “жарт”, “билиця”, “небилиця”, “можебилиця”, “побрехенька” тощо. Дослідження таких народних синонімів терміна “анекдот” допомагає виділити деякі його суттєві жанрові риси ─ лаконізм, фабульність, а також елементи ознак неказкової прози, зокрема народної новели, паремії.
У науковій літературі дефініції анекдоту часто не можуть нас задовільнити, отож і ми робимо спробу свого визначення цього жанру сміхової культури. Анекдот ─ уснонаративний твір малої фольклорної прози, у сконцентрованій структурі якого несподіваний ситуативний поворот своєю парадоксальністю викликає сміх.
Говорячи про місце анекдоту серед інших жанрів народної прози, потрібно зазначити, що чіткої, раз і назавжди встановленої межі між різними фольклорними жанрами провести неможливо. Адже їм властива певна плинність, текучість, а також міжжанрова міграція їх мотивів і поетики. Однак, для зручності дослідження й для проведення міжжанрової диференціації, користуватимемось такими критеріями: характер побутування та форми виконання текстів, особливості їхньої поетики, ставлення самих носіїв фольклору до виконуваного тексту (правда чи вигадка), побутова функція виконуваного тексту.
1.2. Особливості зображення стереотипних образів.
Розуміючи всю умовність категорії жанру у фольклористиці, ми, водночас, повинні виділити ті критерії, спираючись на які можна чіткіше виділити об’єкт нашого дослідження – анекдоти про етнотипи у записах ХІХ століття, що становлять своєрідну групу фольклорних текстів.
Зразки анекдотів про росіян, поляків, євреїв, циган, німців, білорусів – надзвичайно влучна і характерна ілюстрація соціальних стосунків, що склалися в українському селі у ХІХ столітті, але помилкою було б вбачати в них лише цей аспект. Не варто забувати, що світ комічного в анекдоті – це все-таки “антисвіт”, який дзеркально не відображає реальної дійсності, а особливим чином художньо трансформує її. Тут ми зустрічаємо явну, але водночас зрозумілу суперечність, так звану ілюзорну умовність: стосунки між іноетнотипом і українцем як героями анекдоту та реальні побутові стосунки між сусідами євреями, поляками, росіянами й українцями можуть бути різними.
Звичайно, ставлення українців до кожного конкретного народу має свою специфіку, визначається особливостями епохи, релігії, побуту цього народу, історично складеним характером контактів між ними. А на підставі такого жанру, як анекдот, який не знає ні співчуття, ні жалю, ні похвали, а є насмішливим за своєю природою і ніяк не належить до величальних жанрів, не можна робити висновків про позитивне чи негативне ставлення у міжнародних стосунках.
1.3.Об’єкт комічного в анекдоті
Анекдоти про етнотипи дають унікальну можливість виявити низку суттєвих рис української сміхової культури. Адже цей жанр є втіленням певної естетики, через призму якої виявляється незвичайний ракурс, коли сутність людини розкривається в комедійному плані. А це, у свою чергу, вимагає з’ясування суті комічного в культурі будь-якого народу, а потім перейти до встановлення національних особливостей сміху, виявлених у жанрі, що є об’єктом нашого дослідження – анекдотом про українців, росіян, євреїв, поляків, білорусів, німців, циган у записах ХІХ століття.
В основі анекдотів досліджуваної групи може лежати характерна для гумористичних творів комедійна ситуація (комедія положень) (“Як вмерлий жид ожив”[Гнатюк, №497],“Русскій і мазур”[Чубинський, №65]). Народна творчість для створення комічного ефекту користується багатою палітрою художніх відтінків гумору (іронія, сарказм, бурлеск, пародія, карикатура, прийом абсурду). Анекдотові властиві оксюморонні конструкції фраз, які викликають сміх уже самим поєднанням протилежного, а також тим, що персонаж діє абсолютно протилежно до тієї характеристики, яку йому дають у розповіді.
Є чимало цікавих зразків анекдотів, які будуються на фонетичному пародіюванні мови. У такому анекдоті розповідь ведеться від імені героя (поляка, росіянина, єврея, німця чи цигана), причому пародіюються фонетичні, граматичні особливості, що властиві українській мові, в устах німців, євреїв чи поляків. Наприклад, заміна приголосних ж, ч, ш на з, ц, с ( “Малая вина” [Манжура,с.119], “Німці” [Ястребов, с.123/1]). Цей прийом мовного натуралізму створює додатковий комічний ефект.
Проведене дослідження дозволяє виділити міжнародні і національні риси українського народного гумору. Адже анекдоти про іноетноси – універсальне явище світової сміхової культури, вони не ображають національного бачення героїв цього тематичного пласту даного жанру. Кожен народ має почуття гумору, і воно рятує від образ на творців анекдотів, бо найкраща відповідь – анекдот на анекдот, змагання у дотепності, у мистецтві гри.
Другий розділ “Детермінанти тематичного розмаїття в анекдотах про етнотипи (на матеріалі видань ХІХ ст.)”. Головним завданням цього
розділу є висвітлення багатства інтерпретації етнотематики в українському
анекдоті у виданнях ХІХ століття та з’ясування зумовленості тематичного розмаїття та багатоплановості зображення образів певних етнічних типів, які проживали на території України.
2.1. Анекдотна інтерпретація образу-стереотипу.
Доречно, на нашу думку, зважити і на те, що оцінювати анекдоти, що були видані у ХІХ ст., аж ніяк не можна за "мірками" сьогодення. Річ у тім, що зображення життя росіян, поляків, євреїв, циган чи білорусів й осмислення українцями їхнього зовнішнього і внутрішнього “я” в анекдотах цього періоду відбувалося в рамках тогочасних суспільних імперативів та моральних чинників. А тому, вважаємо, те, що колись було смішним, сьогодні може здаватися дивним.
Прикметно, що в українських анекдотах змалювання етнотипів не є однобоким: окрім рис, які прийнято вважати ледве що не національними “атрибутами” того чи іншого народу і з яких посміюється увесь світ (любов до грошей і нелюбов до праці, хитрість, пристосовництво, скупість тощо), нерідко трапляються в анекдотах і позитивні якості (розум, кмітливість, доброзичливість тощо).
В основі терміну “етнотип” ліг синтез особливих характерних рис, які відрізняють одну етнічну групу від іншої. При співставленні різних етнотипів починає формуватися стереотип – спрощений і емоційно забарвлений образ однієї з етнічних груп, що розповсюджується на всіх представників етносу. У народній творчості ці стереотипи у спрощеній формі відбивають і позитивні, і негативні взаємовідношення певних народів. Вони (стереотипи) бувають як спотвореними, так і деколи близькими до істини.
Адже дуже часто поведінка таких анекдотичних образів-типів є ситуативною, тобто спричинена конкретними обставинами, в яких опиняється персонаж (наприклад, діє так, як потрібно, вигідно саме у цей момент). Іншими словами, детермінацією дій, уявлень, почувань є зовнішні чинники, які й стають мотивами поведінки.
Отже, аналізувати анекдоти цього типу потрібно системно, комплексно у соціальному, психологічному, моральному, естетичному та інших аспектах. Щоб бути справедливим, слід зважити і на те, що в анекдотах часто маємо певне плетиво рис та особливостей: генетичного (вродженого), набутого та ситуативного. Деякі з осміюваних у цьому жанрі рис характеру художньо відтінюють своєрідність розвитку і долі окремої людини, а деякі, тією чи іншою мірою, притаманні всьому людству незалежно від етносу (наприклад, глитайство, злодійство, дурість, боягузтво є об’єктами осуду в усіх народів).
Зрозуміло, у таких анекдотах ми не побачимо єдиного зразка, якоїсь схеми відтворення образу поляка, єврея, росіянина чи українця, а маємо своєрідну компліментарність, яка передбачала взаємну симпатію чи антипатію індивідів.Такий життєвий історичний досвід українства стосовно представників інших народів, що проживали на цій же території, найповніше проявився в численних і різнопланових анекдотах на етнотематику.
Зазначені особливості чітко простежуємо у багатьох гумористичних оповідках та анекдотах про представників різних народів, поданих у збірках усної народної творчості другої половини XIX століття, - таких як “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край П.Чубинського (1872), “Народные Южнорусские сказки” І.Рудченка (1886), “Веселый оповідач” Б.Грінченка (1888), “Сказки, пословицы и т.п. записанныя в Екатеринославской и Харьковской губерниях И.Манжурою” (1890), “Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губерний В.Н.Ястребовым” (1894), “Снип. Малорусские сцены, рассказы и анекдоты” М. Шермінського (1897.), “Народные русские сказки” А.Афанасьєва (1897), “Галицько-руські анекдоти” В. Гнатюка (1899), Б. Грінченка “Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и проч.” (1901), “Українські приказки, прислів’я і таке інше” М. Номиса (перевидано у 1993 р.)
Утім, анекдот не "санкціонує" етностосунки. Він не "тестамент", який дозволяє чи забороняє. Він – стереотипний "портрет" баченого очима оповідача ХІХ ст., витвореного через призму української сміхової традиції
2.2 Естетика смішного в українському анекдоті про етнотипи: від іронії до сарказму.
Не можна ставити поведінку росіянина, єврея, поляка, німця чи цигана виключно в залежність від його національного статусу: вона також залежить від його культури та особистісних рис. Анекдоти, передаючи досить широку картину життя і побуту іноетносів в Україні XIX століття, у сміховому ракурсі відображають тільки сприйняття та оцінку їхніх вчинків і характерів українським народом. Генеза стереотипної оцінки певного етнообразу будується, насамперед, у людській свідомості, яка віддзеркалює лише якусь частинку правди. Тому говорити про об’єктивність і неупередженість цієї оцінки було б, певна річ, некоректно.
По-друге, цей жанр є втіленням певної естетики, крізь призму якої виявляється незвичайний ракурс, коли сутність людини розкривається в комедійному плані. Можна сказати, що це змістовна форма народної філософії. Вона фіксує індивідуальне бачення з погляду семантики.
У будь-якому українському анекдоті поведінка і вчинки представників інших національностей сприймалися та оцінювалися тільки з позицій народного світогляду, моралі та культурно-етикетних норм. Перефразовуючи відому приказку, можна сказати, що “В чужий анекдот зі своїм статутом не ходять”.
Анекдоти цього сегмента дуже неоднорідні: вони висвітлюють побут, працю і стосунки з панством та владою тощо. Іншими словами ми могли б сказати: "Циган очима українців" (“Чужі ноги”, “Касил, чорт меня носил”, “Циган та сонце”, “Циган та хазяїн”, “Циганове наймання”, “Хитрий циган”), "Єврей очима українців" (“Жид-крутар”, “Як жид правувався з Іваном за гроші”, “Жидівський Месія”, “Жидівський промисел”), "Поляк очима українців" (“Подорож”, “Не зрозумів”, “Шапка з Бучача”, “Шляхтич”, “А що тепер буде?”), "Росіянин очима українців" (“Хорий Москаль”, “Як Українець Москаля здурив”, “Москаль і гуска”, “Як Москаль вівці крав”). Прикладів чимало. Але у цих варіантах немає якогось виразного підкреслення “правильності” вчинку українця, єврея, росіянина, цигана, німця чи поляка. Художнє світосприйняття у гумористичному ракурсі рецептує особливий герой – антигерой. Це і хитрість цигана (“як що зноровить часом, та їсти не схоче — не жалуйте, прошу вас, нагая на його. А робити — вже чорт з ним - не силуйте, паноче!” [Грінченко, с.40]), чи крутійство солдата-москаля (“один лізе на пліт красти сало, а другий пояснює бабі, як в них кури піють: Цягні, цягні, поцягай! Нє бой ся, нє бой”[Гнатюк,№43]), сміливість і “відвага” єврея-шинкаря (“Була ніч, а теперка день. Був вовк, а теперка пень!”[Гнатюк, №479]) тощо. Така етномозаїка залежала від конкретно-історичних подій та запитів, естетичних почувань рецепієнтів. Останні були різні: від невільних (слуг, служниць), до вільних (самих "власників" кріпацьких душ).
Як відомо, будь-яка особливість, яка виділяє людину з соціуму, може зробити її смішною в очах інших. А причиною цього є відхилення від такої поведінки, таких поглядів, які це оточення вибрало собі за норму, еталон. Як і будь-який етнос, українці мали кодекс моральних чеснот, що усталився упродовж багатьох століть і був регулятором соціальної поведінки .
Порушення цього “морального кодексу” представниками свого етносу, сприймали як недолік, "ґандж". Найвлучнішою формою заперечення його був сміх, іронія чи навіть саркастичний осуд, що знайшло своє відображення в численних прислів’ях, приказках та анекдотах. Але, як справедливо зазначала П.Ковалько, “В більшості випадків характерною рисою зображення є лише відомий український гумор, який [...] рельєфно підкреслює характерні риси”.
Третій розділ дисертації ―“Літературні ремінісценції фольклорних анекдотичних сюжетів на етнотематику” - присвячений аналізу олітературнення етнообразів та мотивів, характерних для народних гумористичних творів, починаючи із ХVІІ і закінчуючи ХІХ століттям.
3.1. Абрис генезису й еволюції інонаціональної теми в українській літературі: від інтермедій до “Енеїди”.
У зв’язку з цим постає ще одне завдання: як, з яких позицій у літературних творах названого періоду було оцінено російський, польський, єврейський, білоруський, циганський чи німецький етнотипи та їх стосунки з українцями і, відповідно, з якими критеріями потрібно підходити до аналізу цих творів (так само, як і народних анекдотів). І третє наше завдання — з’ясувати, в який спосіб, на яких рівнях виявлявся взаємовплив фольклору та літературної творчості на прикладі обраних до розгляду творів, найхарактерніших у цьому аспекті авторів.
Уже не викликає сумніву те, що українська культура має тисячолітню історію і починає свій відлік з часів Київської Русі або й раніше. Упродовж усього свого розвитку в ній завжди була присутня, серед інших, етнотема, — адже на теренах України проживало чимало представників різних народів, серед них - поляки, німці, євреї, росіяни, білоруси, цигани і т.д.
Елементи етнотематики ми спостерігаємо ще в літописах і патериках XI-XIII століть, – це час героїзації мучеників, звеличення релігійних сподвижників та ревного служіння Богові. Тож цілком закономірно, що героями цих пам’яток давньоруської літератури ставали персонажі Святого Письма Старого та Нового Завітів.
Через деякий час поруч із піїтичним, “високим” віршописанням з’являються й твори “низького” жанру – гумористичні та сатиричні вірші, казки й анекдоти, які були справді народними, бо ввібрали в себе народний гумор, світогляд і мову та й поширювалися найперше серед простого люду. Окрім традиційних біблійних персонажів, у цих творах змальовано і звичайних людей – українців та представників інших національностей, що населяли тоді Україну: росіян, євреїв, циган, білорусів, поляків тощо. Саме український гумор, який, по суті, є підґрунтям народних віршів та анекдотів, не принизливо та їдко, але досить добродушно допомагав викривати негативні риси, притаманні представникам вказаних етнотипів.
Згодом до гумористичних творів додалися драматичні – так звані “інтермедії” чи “інтерлюдії”, що їх спочатку грали в антрактах “серйозних” релігійних вистав, а пізніше вони виділилися в окремий драматичний жанр. Можна сказати, що головним персонажем інтермедій стає життя народу з усіма його перипетіями. А створюваний комічний репертуар було закладено в самих об’єктах осміювання – певних особливостях, вадах того чи того національного характеру, менталітету. Виведена в інтермедіях галерея стереотипів-образів, “панорама племен, наречий, состояний”[Ковалько] відображає, по суті, найхарактерніші комічні риси зображуваних етнотипів.
Ці зауваги цілком стосуються й І. Котляревського, і його поеми “Енеїда”. Сутність цього твору – про “головні болі” тогочасної української дійсності, більшість яких торкається таких важливих аспектів, як місце українців у державному житті, незгуртованість нації, відстороненість та байдужість до життя простого люду – перешкоди до суспільно-політичного поступу. Наче крізь рентгенівський апарат, Котляревський глибоко аналізує сучасну йому дійсність і дає їй свій іронічний присуд: українці мусять позбутися різних крайніх орієнтацій і мати свою мету – національне Ельдорадо-Одіссею.
Вибір автором “мандрівного” сюжету в “Енеїді” доцільний: він же, як відомо, передбачає несподівані зустрічі з різним людом та всілякі пригоди. Саме вони ставали сюжетними вузликами розвінчання вчинків героїв у найрізноманітніших комічних ситуаціях, які трапляються з людиною у тривалій подорожі. На перший погляд, мотив мандрів втілений у несерйозний, розважальний жанр, для якого характерні вигадані, казкові сюжети, інтриги, авантюри. Але, з іншого боку, вони підпорядковані певній патріотичній ідеї, носієм якої є образи запорожців з їх героїзмом, долею і мандрами після зруйнування Січі.
У вибраних для дослідження матеріалах ми розглядали лише ті епізоди, які відображали життя, побут та етностосунки українського та інших народів. Наведені епізоди свідчать про поступовий перехід мотивів анекдоту із фольклору в літературу. У них образи-персонажі залишаються такими ж живими, реальними, приземленими і кумедними, якими були у сатиричних казках, фольклорних новелах та анекдотах у параметрах стереотипу певної національної сміхової культури. Образ поляка, єврея, росіянина, цигана чи німця, на який ми натрапляємо в літературних творах XVIII-XIX ст., можна назвати своєрідною квінтесенцією всіх їх звичок, рис характеру і поглядів, що вже були зображені у фольклорних творах, зокрема, анекдотах. Така взаємодія усної словесності та професійної літератури визначила специфіку художньої реалізації інонаціонального мотиву та образу у творах Степана Руданського:
3.2. Художня реалізація етномотиву у творчості С.Руданського.
Сьогоднішній етап розвитку народознавства дає підстави дещо інакше, ніж раніше, оцінювати взаємини писемної літератури та усної словесності. Утвердилась думка, що існує якісно-збагачувальний вплив письменницького доробку на усну словесність. Щоправда, у багатьох монографіях, проблемних статтях літературознавців і фольклористів [Ю.Андреєв, С.Грица, І.Денисюк, В.Давидюк] мовиться і про іншу тенденцію — використання літераторами у своїх творах елементів поетики фольклору. Так, цей факт незаперечний, але які ж висновки звідси можна зробити?
Перш за все, і на цьому сходяться більшість дослідників, використання елементів народної творчості свідчить про близькість письменника до народних джерел і глибоке знання їх. Але існує й інше пояснення, яке звучить значно рідше: означена тенденція продуктивна насамперед тому, що власне народна творчість і літературний доробок письменників — це дві надзвичайно близькі, взаємопов’язані і взаємопроникні форми творчості, кожна з яких разом з тим має свої специфічні ознаки.
Співживучи паралельно, фольклор і література взаємодіють: з одного боку, існує вплив професійної літератури на народну, з другого, народної — на професійну. Такі взаємини на різних етапах розвитку виявляються по-різному: в одних випадках очевидним є переважання письменницької літератури, в інших — народної.
Спробуймо показати це на прикладі зіставлення народних анекдотів, які побутували у XIX столітті, та співомовок С. Руданського про інонаціональне. Таке зіставлення вкрай необхідне при дослідженні теми літературних ремінісценцій фольклорних анекдотичних сюжетів на етнотематику, адже гуморески Руданського, з одного боку, глибоко закорінені в народну творчість і живляться безпосередньо з її надр, а з другого, самі по собі є етапним, хрестоматійним явищем у розвитку української літератури XIX ст. — як яскраві зразки плідної взаємодії народного гумору і мистецького дару письменника.
Співомовки С.Руданського — своєрідне ноу-хау. У них, як і в народних анекдотах, маємо “усміхнене”, гумористично-іронічне бачення світу. Співомовки дуже динамічні, і цей динамізм досягається влучними лаконічними характеристиками та іскрометними діалогами, грайливістю ритміки. Сатиричне зображення явищ, сучасної поетові епохи робить його гуморески якоюсь мірою художньою ілюстрацією до історії українського побуту.
Як і в більшості народних анекдотів, у співомовках С. Руданського представлено обширну галерею комічних портретів, які автор розділяє на три великі тематичні групи, а саме: “на чужих”, “на своїх”, “на самих себе”. Але про кого не мовилося б у співомовці, тут завжди присутній позитивний герой — оповідач. Хто ж він, з кого і з чого сміється? Усвідомлення позиції оповідача — шлях до з’ясування ідейного змісту співомовок С. Руданського, адже саме в ній відбивається погляд поета на народне життя, на взаємини між різними верствами тогочасного суспільства.
І з кого чи з чого не сміявся б поет у своїх творах - з хитрощів цигана (“Де спіймали?”, “Циган з конем”, “Циган в огірках”, “Що до кого”), пихатості поляка-шляхтича (“Мазур на сповіді”, “Нагорода”, “Ляцька натура”), скнарості шинкаря-єврея (“Спілка”, “Оливо не вадить”, “Кобилячі яйця”) чи з пройдисвітства солдата-москаля (“Варвара”, “Кацапська сповідь”, “Варена сокира”), - та сміх його завжди конкретний і життєнаповнений. Тут раз у раз надибуємо етноніми “кацап”, “жид”, “лях”, “москаль”, але вони аж ніяк не принижують національної гідності людини, яка і є комічним героєм співомовки. Адже саме ці назви побутували тоді серед народу. Автор нікого не повчає і ні над ким не глумиться — він по-доброму посміюється, тим самим викриваючи вади й негаразди тогочасного суспільства. Важливою особливістю його творів є покарання сміхом кожного, хто намагається самозвеличитися шляхом приниження іншої людини. Але і в цих випадках сміх Руданського толерантний, гуманний. Цей сміх, по суті своїй, є глибоко закоріненим у народнопоетичну творчість українського народу.
Проаналізувавши етномотиви та образи у творчості С. Руданського, можемо підсумувати, що в їх трактуванні автор йшов услід уснопоетичній традиції, але робив сильніший акцент на особливостях певного етнотипу. Іронія, сатира, комізм у зображенні поляків, євреїв, росіян, німців, циган чи навіть самих українців служили не для боротьби з конкретними типами, а з негативними явищами тогочасного суспільства. Не забуваймо і про стереотипи, які підсумовували певні уявлення одних етносів про інших.
Основою співомовок Руданського ставали сюжети народних анекдотів, сатиричних віршів тощо, які у відповідності до народних стереотипів “моделювали” співомовки про російський, єврейський, циганський, німецький чи польський етнообраз. Наприклад, у С.Руданського: “Лошак”, “Вовки”, “Загадка”, “Невинний Мошко”, “А що тепер буде?”, “Хто кого лучче”, “Гусак”, “Пиріг”, “Шляхтич”— і відповідно у В.Гнатюка: “На що?”, “Про трьох жидів і рушницю”, “Загадки”; у П.Чубинського: “Вовки”, “Бійка”; у М.Дикарєва: “А що тепер буде ?”, “Розумні люди”, у Б.Грінченка: “Хитрий циган”; у М.Драгоманова: “Шляхтич”, “Сто вовків” тощо. Письменник дотримується основного принципу, закладеного ще у фольклорних творах: не принизити, не зневажити, не зробити сусіда ворогом “номер один”, а через сміх викрити ті риси людини, від яких потерпають і навколишні, і вона сама.
ВИСНОВКИ
Таким чином, проведене дослідження фольклорного і літературного матеріалу дозволяє зробити певні узагальнення про етнотипи та їх стереотипи у фольклорі (зокрема, анекдоті), а також розкрити специфіку побутування та функціонування цього жанру. Адже анекдот ─ універсальний жанр, бо він побутує в різних соціальних групах, залежить від статевого і вікового цензу і в їх межах виявляє свою специфіку. Дівочі анекдоти – одні, юнацькі – інші, а дитячі – ще інші. Анекдот у макросистемі національної сміхової традиції є своєрідним мікроелементом, який вбирає в себе певні сегменти інших форм або дає поштовх іншим. Дотичними до анекдоту (у межах сміхового простору) слід вважати коломийку, байку, народну новелу, сатирично-гумористичну казку, пародію та прислів’я.
У роботі простежено своєрідне, деформоване у параметрах сміху, зображення етновзаємин у соціально-політичному контексті. Саме багатогранність національної своєрідності фольклору дозволяє вивчати життєвий матеріал через історичний досвід народу, його працю, побут і звичаї. І в цьому вченні не ізолюєш тих, які жили разом, взаємовпливали і взаємовідштовхувалися. Не потрібно відділяти національне від інтернаціонального (загальнолюдського). Кажучи про національні особливості анекдотів, їх генеалогію, термінологію та виокреслення з їх пласту етнотематики, хочемо наголосити: цей жанр сам по собі є втіленням контрасту "схожість-несхожість". Тобто суть сміху начебто залишається однаковою, та форми відтворення смішного є різнобарвними – передусім тому, що кожна історична епоха надавала їм різного відтінку. Хоча зрозуміло, що домінанта системи цінностей та ідеалів і естетичні категорії залежали від суспільно-історичного часу. Відповідно й сам анекдот відтворює певний дуалізм: осміюючи невідповідність, він не канонізує моральних законів певної епохи.
По-друге, цей жанр є втіленням певної естетики, через призму якої виявляється незвичайний ракурс, коли сутність людини розкривається в комедійному плані. Можна сказати, що це змістовна форма народної філософії. Вона фіксує індивідуальне бачення з погляду семантики. І, мабуть, найпарадоксальніше, що сам процес абстрагування має тенденцію до гіперболізації, а сама мова в анекдотах є тематичним знаком (діалог-монолог), своєрідною емблемою.
По-третє, побіжний огляд теорії анекдоту і його міжжанрових зв’язків дає підстави стверджувати, що цей динамічний жанр усної словесності, з огляду на свою специфіку, має певний потенціал щодо окреслення загального національного типу, етнотипу. Зрозуміло, що анекдот, витворюючи певний тип, реалізував і свої приписи реакції на ймовірні контакти з євреями, росіянами чи поляками і створював їх стереотип. Адже рисами, якими нагороджено українців, німців чи євреїв, не обділені й інші етнотипи. При цьому дуже важливе те, як сприймають себе певні етноси крізь призму сміхової традиції.
По-четверте, не підлягає сумніву, що народна і літературна творчість плідно взаємодіють, збагачуючи одна одну. Щоправда, ці два зустрічні процеси не завжди рівноцінні: іноді вони виявляються на рівні сюжету, жанру, стилю, поетики, іноді — на рівні образу, характеру чи навіть естетики національного світовідчуття. Співвідношення між комічним об’єктом і людиною залежить і від особистого характеру, і від бачення епохи.
Також потрібно пам’ятати, що, з одного боку, – це фіксація життя, а з другого – типізація одиничного, нанизування сюжетного. Узагальнюючи поодиноке, часткове, анекдот по-своєму інтерпретуює той чи той приклад. Іншими словами, це образ і причина чогось іншого, такого, що завжди зумовлене ситуативним контекстом. А анекдот по-мистецьки синтезує ці суперечності у певному стереотипі .
Незважаючи на те, що певні особливості характеру, звичок і поведінки поляків, євреїв, росіян, німців, циган та ін. українцям здаються смішними (анекдотичними) співжиття цих народів з автохнонами на теренах України практично було мирним й терпимим. А гумор, що був невід’ємним елементом народних, а згодом і літературних творів про етнотипи, лише допомагав українцям ліпше пізнавати себе і довколишній світ.
Ковалько П. Почерки национальных типов в украинской народной словесности // КСт., 1883.- Кн..ІІІ. - С.667. |
