У “Вступі” обгрунтовується актуальність обраної теми, її науково-теоретична і практична значущість, характеризується ступінь дослідженості наукової проблеми, формулюються основні положення, які виносяться дисертантом на захист, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами Національної академії державного управління при Президентові України, розкриваються елементи наукової новизни та практичної корисності одержаних результатів, наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.
У першому розділі дисертації - “Економіко-теоретичні аспекти формування і реалізації соціальної політики” - розкривається суть формування соціальної політики, досліджуються функції державної відповідальності за використання людських ресурсів, за регулювання приватної діяльності, за підтримку приватно-індивідуальної та колективної поведінки з метою максимізації соціальної вигоди та умов життя населення.
На основі аналізу літературних джерел розкривається першочергова потреба при формуванні соціальної політики враховувати сам факт, що соціальна політика підвищує здатність суспільства підтримувати економічну конкуренцію завдяки соціальній злагоді, стабільності та правовим нормам, а також сприяє досягненню економічного успіху в глобальній економіці через високий рівень продуктивності, творчу ініціативу та громадську довіру. Отже, у будь-якій економіці соціальна політика є частково науковим і адміністративним суб’єктом, частково - інструментом вияву громадських почуттів. Процес формування, форма і функції соціальної політики, а також те, як її розуміють чи фінансують - усе це визначається кон’юнктурою соціальних сил та економічними обставинами.
Формування соціальної політики має відбуватися на основі соціальних стандартів, серед яких базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум. Категорія прожиткового мінімуму визначена для гарантування права людини на достатній життєвий рівень, як це й передбачено Конституцією України. На основі прожиткового мінімуму реформується діюча в Україні нормативно-правова база державних стандартів соціального захисту населення.
Першочергового значення набувають питання наукового обгрунтування планування витрат на утримання установ соціальної сфери, визначення фінансових ресурсів на основі нормативів і фінансових норм. Завдання полягає в тому, щоб фінансові ресурси, які виділяються з бюджету, були пов’язані з кінцевими результатами діяльності установ соціальної сфери, що фінансуються у кошторисному порядку.
Відповідно до вимог ринкової економіки слід перейти від принципу “забезпечення фінансування” до принципу “ефективної діяльності”. Зрештою, це означає, що обсяг коштів із бюджету повинен визначатися незалежно від того, скільки коштів необхідно для існування тієї чи іншої установи соціальної сфери, а прямою залежністю від виконаної роботи, її ефективності, ступеня задоволення суспільних потреб.
Установи соціальної сфери, які перебувають на бюджетному фінансуванні, надають свої послуги населенню безкоштовно. Встановлюючи такий порядок (у міру виникнення потреби в наданні послуг) держава змушена взяти на себе затрати цих установ і фінансувати їх із державного й місцевого бюджетів. Складання єдиного кошторису доходів і видатків базується на двох основних параметрах, коли майбутній обсяг роботи відбивається у кількості обслуговуючих і затверджених нормативів (штатний розпис, ставки, оклади, норми на харчування і т.д.).
Такий порядок складання єдиного кошторису відображає деталізацію видатків. До останнього часу існувало багато нормативних документів, за допомогою яких ретельно визначались видатки за окремими статтями кошторису в цілому. З одного боку, такий порядок регулювання бюджетних коштів визначав відносно точну потребу бюджетних установ у фінансових ресурсах. З другого, як показує досвід, - надмірна регламентація певною мірою перешкоджає плануванню ресурсів, включає його варіантність, стримує стимули ефективного використання трудових, матеріальних й інших ресурсів і, врешті, стримує розвиток відповідних галузей соціальної сфери.
Вивчення функціональної ринкової економіки свідчить, що соціальна сфера не лише не є утриманкою матеріального виробництва, а, навпаки, робить суттєвий внесок у збільшення національного доходу послугами, що надаються населенню. Вони постають особливими самостійними споживчими цінностями, що мають вартість і ціну.
Дослідженням визначено, що весь комплекс заходів, який охоплюватиме соціальна політика, має зосереджуватися на тому, щоб у відповідності з наявними фінансовими можливостями забезпечити органічне поєднання макроекономічної трансформації із соціальною спрямованістю реформ. У цьому контексті здійснювана соціальна політика базуватиметься на реалізації того, що вона має бути, по-перше, адекватною стану економіки, по-друге, сприяти економічному зростанню і, по-третє, забезпечувати задоволення мінімально необхідних стандартів життєвого рівня населення.
Водночас весь комплекс заходів соціальної політики має спрямовуватися на збереження та відтворення трудового потенціалу, запобігання безробіттю, прогресуючому розпадові соціальної сфери - охорони здоров’я, освіти, культури, інших галузей соціальної інфраструктури.
Відтак, при формуванні соціальної політики слід передбачити реалізацію заходів соціальної політики на таких основних напрямах:
· скасування наявних і запобігання появі нових штучних обмежень фонду споживання, проведення політики не стримування, а стимулювання ефективного платоспроможного попиту;
· поетапне здійснення глибокої структурної реформи заробітної плати, що передбачає перехід від діючої моделі, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частку безкоштовних соціальних послуг, до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг.
У дисертації простежується співвідношення і взаємозв’язок понять економічної ефективності та соціальної справедливості. Від розуміння цих понять і способів вимірювання залежить як сам процес формування соціальної політики, так і її кінцеві цілі. Універсального розуміння добробуту і справедливості не існує. В сучасних умовах під економічним добробутом здебільшого розуміють реальний доход індивіда, а показником економічного добробуту країни - є рівень національного доходу на душу населення. На жаль, економічна ефективність і соціальна справедливість є конфліктуючими цілями державної політики, тобто досягнення вищої міри справедливості вимагає певних поступок в ефективності й навпаки. Досягнення більшої міри справедливості в суспільстві вимагає перерозподілу доходів, а основний інструмент перерозподілу - податки.
Компроміс між соціальною справедливістю та економічною ефективністю - це вибір, який треба робити і владі, і суспільству. Намагання підвищити справедливість у розподілі доходів шляхом їхнього перерозподілу з використанням податків та інших регуляторів веде до зменшення загальної ефективності економіки, тобто до втрат сукупного добробуту всіх економічних агентів.
У другому розділі - “Джерела фінансування соціальної сфери” - подається характеристика фінансових джерел та обґрунтовується необхідність ширшого їх застосування для вирішення нагальних проблем соціального розвитку.
На сучасному етапi суспiльна потреба в розгалуженiй системi соцiального захисту перевищує здатнiсть наявних економiчних моделей до повного забезпечення цiєї потреби. Тому серед головних проблем розвинених країн - пошук ефективних джерел коштiв на соцiальний розвиток. Спостерiгається тенденцiя до диверсифiкацiї джерел i розширення мережi перерозподiлу коштiв. У країнах з бiльш розвиненою ринковою системою такий перерозподiл забезпечується широким спектром заходiв економiчної полiтики, а менш розвиненi бiльше розраховують на централiзований бюджетний перерозподiл ресурсiв.
Проблема пошуку джерел коштiв залишається актуальною i вирiшується по-рiзному. Світовий досвід поділяє джерела фінансування соціальної сфери за двома категоріями. Згідно зі світовою практикою існують джерела прямого та непрямого фінансування соціальної сфери.
До першої категорії належать безпосередні бюджетні видатки, “податкові видатки” у вигляді пільг, та відстрочок, як податкові джерела фінансування соціальної
другої категорії можна віднести особисті кошти та зобов’язання громадян, страхові внески до державних та недержавних страхових фондів, усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язання щодо виконання соціальних функцій, громадські ініцативи - різного роду фонди та збори, кредити надання державного майна для функціонування соціальної сфери та використання державної інфраструктури тощо.
Виокремлюють три види систем державного забезпечення: системи соцiального страхування, державної допомоги та унiверсального забезпечення.
До функцій соціального забезпечення, як правило, відносять державні програми пенсійного забезпечення, допомогу безробітним та інші програми підтримки доходів населення на належному рівні, а також інші види допомоги по лінії державного соціального забезпечення. Програми соціального забезпечення нерідко набувають форми виплат визначеному законом колу фізичних чи юридичних осіб і можуть характеризуватися як такі, що обумовлюються попитом.
Проблема ефективності бюджетних видатків є однією з найскладніших серед тих, які щороку доводиться розв’язувати. Всі країни прагнуть стимулювати економічність, ефективність і дієвість своїх соціальних програм. У деяких країнах загальною практикою є просте скорочення бюджету щороку, яке має свідчити про очікуване поліпшення. Інші країни покладаються на різноманітні механізми перевірок (незалежні групи експертів, перевірки, здійснювані за безпосередньої участі приватного сектора, оцінки результативності, виконані запрошеними зовнішніми бухгалтерами-ревізорами) для гарантування того, що оцінку зроблено та обрано шляхи підвищення ефективності програм.
У розділі застосовується новий підхід до визначення фінансових ресурсів бюджетних установ - відмова від деталізації й використання укрупненого нормативу. Цей норматив фінансових ресурсів, по-перше, дасть змогу суттєво розширити права керівника і трудових колективів у їх конкретному використанні, щоб уникнути нераціональних витрат; по-друге, об’єднає фінансові ресурси з кінцевим результатом діяльності бюджетних установ.
Перехід до планування фінансових ресурсів бюджетних установ на основі використання довгострокових стабільних нормативів обгрунтовується тим, що відкриває можливість забезпечити збалансованість розвитку соціальної сфери. Укрупнений норматив дає змогу вже на попередніх етапах складання бюджету і програми соціально-економічного розвитку визначити місце соціальної сфери.
Рівень укрупненого нормативу залежить і визначається розміром, структурою та якістю наданих послуг. Тому спочатку необхідно визначити рівень нормативу залежно від фактичного стану зазначених параметрів і їх зміни в майбутньому. Це означає, що для встановлення рівня нормативів необхідно визначити перелік і структуру послуг, які надаються. Потім необхідно узгодити натуральні нормативи із запропонованим обсягом надання послуг. Як підсумок, відбувається грошова оцінка потреби в ресурсах, що виражається в натуральному вимірі.
Констатується твердження, відповідно до якого соціальні програми розширюються тому, що рівень життя громадян знижується. Відтак, із розширенням соціальної програми збільшується і ї фінансування. Крім коштів бюджету складовими програми є позабюджетні й залучені кошти, а також комплекс організаційних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту.
Прикладом використання позабюджетних коштів є робота Фонду соціального захисту. До залучених коштів, що істотно покращили б виконання соціальних програм, можна віднести надходження їх від закордонних партнерів Досить вагомий внесок для доповнення бюджетних видатків на соціальну сферу можуть зробити підприємства у вигляді спонсорських внесків.
Розділ третій - “Взаємозв’язок економічного зростання і соціального забезпечення” - присвячений дослідженню необхідних і достатніх умов, які б зумовлювали як стрімке економічне зростання, так і стабільний соціальний розвиток.
Аналіз літературних джерел дозволяє стверджувати, що проблема пошуку балансу мiж розвитком економiчної i соцiальної сфер набуває дедалі більшої актуальності. Сучасна економiчна наука виводить розвиненiсть соцiальної сфери з досягнутого рiвня розвитку продуктивних сил, який має бути достатнiм для того, аби пiсля вiдповiдної винагороди активним економiчним суб’єктам залишалась частина продукту, якої вистачить для пiдтримання пристойного рiвня життя пасивної частини населення. Економiчно такий рiвень розвитку вiддзеркалюється рiвнем перерозподiлу ВНП на соцiальнi потреби i ступенем розбалансованостi державного бюджету. Iншим обмеженням соцiальної полiтики держави є спiввiдношення соцiальних виплат з доходами працюючих суб’єктiв, яке не повинно негативно позначатися на економiчних стимулах до працi. Оцiнка оптимального спiввiдношення залежить вiд дiючої суспiльно-економiчної моделi.
У зазначеному розділі значна увага зосереджена на аналізі економічного зростання. Економічне зростання визначається як збільшення виробництва товарів і послуг у масштабі всього національного господарства. Воно входить до числа найважливіших проблем суспільного розвитку. Від нього залежить можливість будь-якої держави забезпечити достатній життєвий рівень населення. Тому економічне зростання повинно розглядатися як важлива економічна мета. Звідси, лише зростаюча економіка може піднести рівень задоволення необмежених потреб і розв’язати соціально-економічні проблеми як усередині країни, так і на міжнародному рівні.
З’ясовано, що економічне зростання дозволяє здійснювати нові програми з питань боротьби з бідністю і забрудненням навколишнього середовища без падіння наявного рівня споживання, скорочення обсягів інвестицій і виробництва суспільних благ. Економічне зростання полегшує вирішення проблеми обмеженості ресурсів.
Темпи економічного зростання значною мірою залежать від співвідношення між споживанням та нагромадженням. Споживання є головним компонентом сукупних видатків. Доход після сплати податків дорівнює споживанню плюс заощадження. Отже, при розгляді чинників, що визначають споживання, водночас вивчаються чинники, що визначають заощадження. З-поміж багатьох чинників, які впливають на рівень споживчих видатків, найважливішим є доход, зокрема доход після сплати податків. А оскільки заощадження є тією частиною доходу, яка не споживається, то доход після сплати податків виступає основним чинником, що визначає і особисті заощадження.
Рівень доходу після сплати податків є основним чинником, який визначає величину споживання і заощадження в домогосподарствах, так само, як ціна є основним чинником, що визначає попит на окремий продукт.
Крім доходу існують й інші чинники, які спонукають домогосподарства споживати менше або більше. Ці чинники діють на взаємозалежність між споживанням і доходом після сплати податків, а також між заощадженням і доходом після сплати податків. До цих чинників передусім слід віднести: багатство, рівень цін, сподівання, споживчу заборгованість, оподаткування.
Політика економічного зростання повинна органічно поєднуватися з реалізацією ключових завдань соціального розвитку - зупиненням процесів зростання бідності та майнового розшарування населення, створенням цивілізованого ринку праці та забезпеченням ефективної зайнятості, випереджаючих темпів підвищення реальних доходів населення, насамперед заробітної плати та пенсій.
Утвердження механізмів адресної державної соціальної допомоги, реалізація концепції реформування оплати праці, здійснення завдань пенсійної реформи та реформи системи соціального страхування мають стати першочерговими завданнями. | 
