ЕТНОМОВНИЙ ТА СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ ОСТРІВНОГО ПИСЕМНОГО ДИСКУРСУ

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраного об’єкту, визначено предмет, мету, методи, теоретичне й практичне значення дослідження, вказано на зв’язок дисертації з науковими програмами, наведено дані щодо апробації отриманих результатів.

У першому розділі „До проблеми стратифікації етнічної мови як гетерогенної системи у зв’язку з розглядом феномена мовного острова”  викладено  підсумки  огляду  сучасних  теорій  щодо проблем змін у мові, зокрема: варіативності мов, мовних контактів, мовних конфліктів та ін., а також польових досліджень (Fasold R., Jakobson R., Lüedtke H., Martinet A.,). Цей огляд був необхідним для зрозуміння причин і встановлення наслідків процесів, що відбуваються у болгарській діаспорі в межах динамічного суспільного контекста. Діалектній мові в певні періоди існування етнічної мови притаманна здатність взаємодіяти зі стандартизованою літературною мовою, проникати в ній і в той же час підійматися на вищий щабель, бути офіційною мовою поряд із літературною (Домашнев А.І.). Сучасна діалектологія (описова, історична), соціальна діалектологія (або діалектна соціологія) використовують різноманітні загальні й спеціальні методи дослідження, що існують у лінгвістиці, а також пристосовують загальнонаукові методи, що діють як у суспільних: етнологія, соціологія, так і точних науках: математика, статистика. Вищезазначений підхід утворює основу аналізу завдяки поєднанню факторів динамічних суспільних процесів з лінгвістичними даними. Ця тенденція виявляється дуже плідною щодо аналізу такої субстанції, як мовний острів.

У межах діалектної географії дослідження зосереджувалися на збиранні й описові окремих діалектів та їхньому подальшому розподілі, інтерпретувалися попередні діалектні карти мовного атласу, спостерігалася багатоаспектність змін (Frings Тh., Семчинський С.В.). Винятки фіксувалися у міських індустріальних регіонах, де не траплялося жодних діалектів, а вживані стандартні форми більшою або меншою мірою зазнавали зближення (Debus F., Engel U., Жлуктенко Ю.О.). Тотожні процеси у сільській місцевості демонстрували приклади мовних островів у межах діалектів німецьких переселенців у колишньому СРСР (В. Жирмунський). Динамічна зміна лексичного рівня за рахунок запозичення слів і зворотів у сусіднього етносу відмічалася у болгарських переселенських говірках (Баранник Л.Ф., Гриценко П.Ю., Державін М.С., Дроздовський В.П., Зеленіна Е.І, Косек Н.В. та ін.).

Коли діалекти перебувають в оточенні інших мов, з наддіалектних вирівняних форм, виокремлюються класи локалізмів, а на їхньому місці з’являються слова з сусідньої чужої або власної стандартизованої мови. Тому актуальним є питання розпаду надрегіональних розмовних форм (Жлуктенко Ю.О., Матайер Кл.). Вихідним пунктом для теоретичних міркувань є визнання бідіалектного знання мовця/слухача, що входить до єдиної більш-менш структурованої  мовної  спільноти  (Herzog M., Labov W., Weinreich Ur.).

У центрі соціолінгвістичних досліджень знаходяться питання обумовленості й спрямованості суспільних та ситуативних чинників зміни мовної поведінки у виборі діалект/стандарт, визначаються фактори теми і партнера у співбесіді, не менш важливим є ступінь „офіційності/інтимності”, завдяки чому використання мовних різновидів стає адекватнішим. Для вибору мовних форм мають значення соціальні зміни, в тому числі урбанізація, індустріалізація, підвищення освіти (Höfler O.).

Сучасна лінгвістика виокремлює проблеми мовних островів у зв’язку з розглядом питань мовної культури, у тому числі соціолінгвістичного ракурсу дослідження мовних контактів (Хъдсън Р.А.). З іншого боку, це питання знаходиться у межах спостережень за процесами, що відбуваються в різних національних мовах під кутом зору контактної лінгвістики,  а  також  дослідження мовних процесів серед меншин у плані варіативної лінгвістики. Введене американським соціолінгвістом У. Лабовим поняття „варіативне правило” (variable rule) об’єднує в собі всі елементи породжувальної граматики Н. Хомського та особливості вірогідністної моделі, яка лежить в основі статистичних досліджень мовленнєвої поведінки певної групи людей. Таким чином, простежується певний шлях наближення соціолінгвістики до феномена мовних островів, який має загальний характер з погляду предмета дослідження і власного кола соціальних проблем, відокремлених від інших об’єктів.

Розгляд питання контактів усередині і ззовні етномовної спільноти, що знаходиться “під дахом” офіційної мови, а також висвітлення проблеми нормування острівного ідіому, пов’язаного з материковою нормою зустрічаємо  у таких дослідників, як Ferguson Ch., Gumpers J., Брозович Д., Жлуктенко Ю.О., Принстон Д., Тернер М. та ін. Фіксуючи те, що у лінгвістиці вкоренилося ставлення до мови емігрантів як до відхилення від норми, автори вітають іншу точку зору, згідно з якою ці ідіоми тяжіють до утворення власних норм, що потенційно є забезпеченням існування варіантів відповідних національних мов.

Проблематика варіативних формацій була представлена в славістиці вперше М.І. Толстим на науковій конференції у 1969 р. в Інституті слов’янознавства та балканістики АН СРСР. Питання мікромов розглядалося   також у працях П. Кірая, Г. Невекловського, Е. Прунча, П. Степанова, І. Топорішіча. Літературні мікромови Славії становили окремий об’єкт дисертаційного дослідження О.Д. Дуліченка, але в ньому не згадується про писемну форму болгарського ідіому в Україні, що існує в українсько-, російсько-, румунсько- гагаузькому мовному ареалі.

Незважаючи на те, що у практиці полінаціонального суспільства проблема активізації відносин різних субстандартних форм із стандартною мовою стає все більш актуальною, пор.: відродження меншин, корінних народів, міноритарних етносів (діаспора, іммігранти, переселенські спільноти), у соціолінгвістиці спостерігається дефіцит методів наукового аналізу, що необхідний як для з’ясування особливостей розвитку контактуючих мов, так і прогнозування взаємовідносин між різними етносами в суспільстві, включаючи етномовні острівні спільноти.

У зв’язку зі системним дослідженням острівних мов утворюються декілька теоретично-емпіричних комплексів, у межах яких робляться спостереження. Це склад локальної комунікативної, частіш за все сільської спільноти; соціолінгвістичні відношення між мовою меншості і більшості, враховуючи моделі, що вже розроблені у лінгвістиці стосовно окремих мов; походження острівної спільноти з урахуванням взаємодії з контактними етносами і впливу прабатьківщини, яке відрізняє острівну спільноту від соціолінгвістичної меншини; чинники уповільнення та затримки процесу асимілювання вимагають окремих дослідницьких принципів.

У другому розділі „Острівний болгарський ідіом в Україні як об’єкт традиційних філологічних і соціолінгвістичних досліджень” зроблено спробу знайти відповіді на поставлені вище питання шляхом аналізу наукових праць, в яких розглядається болгарський ідіом в Україні. Він зберігається вже у сьомому поколінні на відміну від інших болгарських спільнот у Словаччині, Угорщині, Чехії, де рідна мова як засіб комунікації зникає вже у третьому поколінні.

Дефініція діалект, яка раніше і тепер використовується для оцінки місцевого ідіому (С.Б. Бернштейн, М.С. Державін, Т.В. Попова та ін.), не враховує того, що, крім власної діалектної бази, він має локальну форму розмовно-побутового літературного мовлення – койне, а протягом певних відрізків своєї історії мова діаспори мала й писемну форму, розвинену у функціонально-стилістичному відношенні, яка не збігалася за рядом показників із системою мови основного ареалу – Болгарії. Одна з перших, але непрямих указівок на те, що болгарська писемна мова функціонувала на території нинішньої України ще в  ХІХ  ст.,  міститься  в  статті відомого болгарського  філолога  Ст. Младенова  «Поправки  и  допълнения  към г. Балановата «Българска граматика», де автор зазначав, що літературна болгарська мова до визвольної російсько-турецької війни 1877-1878 рр. «діяла» в Бессарабії так само, як і в Румунії та деяких інших державах, де проживали болгарські спільноти. Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. Інститут болгарської мови БАН виступив з програмною статтею «Единството на българския език в миналото и днес», у якій вказувалося на існування декількох нормативних  варіантів  національної  мови. Але болгарська мова на території України, в тому числі й у формі, унормованій у 20-30-х рр., у цій статті не згадувалася. Останній факт майже залишається поза увагою учених-лінгвістів  і  в  наш   час,   за  винятком розробок з окремих питань (Жендова У., Панайотов П., Русинов Р., Цанков К., Чолов П.). Серед російських та українських філологів, які в минулому займалися проблемами вказаної болгарської етнічної  спільноти, можна назвати імена С.Б. Бернштейна, М.С. Державіна, Д.П. Дринова, А.Ф. Музиченка та ін. Під час укладання «Атласу болгарських говірок у СРСР» (1947-1950) у спостереженнях над функціонуванням даного ідіому брав участь  болгарський  учений-лінгвіст  Ст.  Стойков,  у  70-80-ті  рр.  ряд співробітників   Інституту   болгарської   мови  БАН,  в  тому  числі  проф. І. Кочев та ін.

Два найбільш ґрунтовних діалектологічних дослідження охоплюють проблему комплексно: одне – «Болгарские колонии в России» належить М.С. Державіну, друге – «Атлас болгарских говоров в СССР. Вступительные статьи, комментарии к картам» (Укладачі С.Б. Бернштейн, Е.І. Зеленіна, О.В. Чешко. Під редакцією С.Б. Бернштейна). Діалектологи 40-50-х рр. ХХ ст. підходили до даного ідіому головним чином із позицій ареальної лінгвістики, що сприяло радше виявленню статичних ознак, зокрема наявності традиційних і архаїчних елементів, які існували ще в материкових діалектах, але ускладнювало облік інновацій, спричинених цілим рядом екстралінгвістичних факторів. Хоча в ряді своїх ранніх праць С.Б. Бернштейн визнав присутність літературної болгарської мови на території України, у вступних статтях до «Атласу болгарських говірок СРСР» як підсумкової праці з даного питання її вплив на місцеві діалекти відкидався. Проект опису мови м. Болграда так і не був здійснений.

У наші дні проблеми функціонування болгарського ідіому вивчають: В.О. Колесник (Одеса), О.С. Парфенова (Москва), В.В. Пейчев (Запоріжжя), І.А. Стоянов (Київ), В.М. Терзі (Одеса) та  ін., у Болгарії: З. Барболова, В.І. Кондов  (Пазарджик), Цв. Ніколова (Софія), Л. Стоїчкова (В.-Тирново) тощо, проте основний напрямок розробок полягає в традиційному встановленні генетичних зв’язків між болгарськими діалектами в Україні та говірками метрополії з опертям на явище консервації в маргінальних діалектах діаспори. Збереження традиційного підходу до розгляду цього ідіому підтверджується також одним із останніх мовознавчих енциклопедичних довідників, що вийшов у Росії (Попова Т.В.). Проте важливою складовою місцевого ідіому є емігрантське регіональне койне, що витісняє на рівні регіонального спілкування окремі діалекти. До його складу входять поряд з елементами писемної мови й діалектні.  Ця  форма  дістала  назву  бессарабського болгарського  або  буджакського  болгарського  койне  (Стоянов І., Тодоров М.). Розуміння необхідності соціолінгвістичних підходів до цього об’єкта дослідження відчувається в ряді статей І.А. Стоянова. Розглядаючи зміни  у говірках під впливом російської, молдовської (румунської) та української мов, він не вважає ці факти свідченням деформації діалектів, а  радше доказом гнучкості ідіому, що прагне виконувати багатосторонні функціональні завдання  в   нових  соціальних умовах. Подібної думки дотримується й Ю.О. Жлуктенко. Він вважає, що певні втрати “чистоти” словника не тільки не шкодили, а навпаки – посилювали комунікативні потенції і допомагали утриматися українській мові в Канаді.

Духовне надбання болгар, що мешкають у незалежній Україні, захищається Законом України від 25.06.1992 № 2494 – ХІІ “Про національні меншини в Україні”. Комунікативний ранг ідіому болгарської діаспори в республіці визначається Законом „Про мови в Українській РСР” зі  змінами  і доповненнями, внесеними Законами України від 28.02.1995 № 75/95 ВР і від 6.04.2003 № 594–IV. Проте юридичний статус болгарського ідіому цим актом не визначено. А його відсутність та ігнорування в законодавчих актах означає, що він трактується як діалект, тобто феномен несамостійний та зникаючий. Вірогідно, більш доцільно розглядати його в параметрах, властивих мовам етнічних груп, що мають материкову унормовану форму етнічної мови але проживають на території інонаціональних держав. Оскільки в кінцевому підсумку передбачається здійснити розв’язання завдань мовного будівництва, центральною проблемою тут, поза сумнівом, є вибір норми. Альтернатива: основна норма материкового масиву/варіативна острівна норма – диктує необхідність визначення статусу ідіому.

Розв’язати завдання наукового аналізу й розробки практичних рекомендацій щодо збереження та розвитку даного ідіому, а також його нормування можливо за умов відходу від застарілої моделі, яка відбиває початковий етап трансформації територіальних діалектів. Болгарський   ідіом,  представлений   у  дослідженні головним чином його писемною  формою,  згідно  з  моделлю мовної  ситуації,  (М. Кочерган) як сукупність форм існування мови в її територіально-соціальних взаємовідносинах і функціональній взаємодії в межах певного географічного регіону та адміністративно-політичного (і економічного) утворення. Він є ієрархічно нижчою формацією порівняно з літературною болгарською мовою, але чиниться спроба реалістичного з’ясування його сучасного стану, оскільки з діалектом або говіркою цю формацію було можливо ідентифікувати до того, як сформувалася сучасна болгарська національна літературна мова, яка міцно ввійшла у мовний дискурс цієї спільноти. Одночасно з цим активізувалися контакти з писемними формами сусідніх літературних мов. Наявність засобів масової комунікації, художніх творів та навчально-наукової літератури з властивими їм елементами стилістичної диференціації й нормування, підвищує соціолінгвістичний статус болгарської мови в Україні.

Історія свідчить, що болгарська діаспора та її мовний код існують в однакових хронологічних межах з болгарською літературною мовою і в різні періоди свого існування – чи то безпосередньо, чи то опосередковано – були пов’язані завдяки процесам нормування материкової мови. У 60 – 70-ті рр. ХІХ ст. діаспора висловлювала ідеї єдиної мовної норми, що знайшло відображення у друкованих виданнях, які виходили в Болграді; у 20 – 30-ті рр. ХХ ст. мовна політика в державі-реципієнті щодо болгарської національної меншини дистанціювалася від тієї, що була в метрополії. Соціальний статус писемної форми мови діаспори протягом історії  змінювався. У 60-70-х рр. ХІХ ст. вона була тісно пов’язана з маргінальними діалектами, перенесеними з метрополії, масив експліцитно корелював із сучасною болгарською літературною мовою початкового етапу. У 20-30-ті рр. ХХ ст. у писемності знайшли відображення процеси вирівнювання, згладжування й койнезування, що призвело до утворення своєрідного міського напівдіалекту, який було покладено в основу місцевої норми, що визначається сучасною соціолінгвістикою як іксована автономна мова. Але це не означало відсутності корелятивних відносин між обома мовними масивами; (див.: розділи підручників з рідної мови, що друкувалися Укрдержнацменвидавом). В наш час острівний ідіом позбавлено унормування, завдяки чому спостерігається тенденція до зближення з літературною нормою Болгарії (див.: художні твори сучасних місцевих авторів). Регіональна норма найчастіше викликає гострі дискусії, оскільки передбачає ухвалення певних рішень в галузі мовної політики і мовного будівництва. Вищезгадані чинники пояснюють зосеоредження на соціо - та етнолінгвістичному аналізі текстів, який повинний довести релевантність місцевого ідіому материковій літературній мові, з’ясувати проблеми функціонування острівного писемного дискурсу, диференційованого згідно з потребами етнічної спільноти протягом усієї історії її існування.

У третьому розділі „Наслідки контактування болгарської етнічної мови  зі сусідніми мовними системами (Бессарабія, третя чверть ХІХ ст.)” з’ясовано чинники, більш прискореного розвитку острівного болгаромовного дискурсу у порівнянні з материковим мовним масивом, що у свою чергу, забезпечило активну участь діаспори у процесі формування засад сучасної болгарської національної мови. Серед екстралінгвістичних чинників слід указати на:

– сприятливі соціально-економічні умови господарювання, створені для болгарських колоністів-переселенців;

– підвищення  інтенсивності  громадсько-політичного  і  культурного  життя завдяки заснуванню адміністративного і культурного центру колоній – м. Болграда: історики болгарської мови прирівнюють його до таких осередків культури у самій Болгарії, як Велико Тирново й Пловдів;

– відкриття першої повної національної гімназії – Болградського центрального училища (БЦУ), а при ньому – болгарської друкарні, з якої виходили книги, газети, часописи національною мовою;

– налаштованість місцевої інтелігенції щодо підняття регіонального мовлення на вищий щабель завдяки його унормуванню.

Серед суто мовних чинників треба назвати спорідненість контактуючих мовних систем: південно-слов’янської, з одного боку, і східно-слов’янських – з іншого, та наявність в кожній з них сталих писемних традицій, а також активність контактів із західно-європейськими та балканськими мовами.

Відсутність офіційних інституцій, покликаних проводити заходи, пов’язані з мовною політикою, компенсувалася діяльністю представників демократично налаштованої інтелігенції, які взяли на себе цю функцію. Це, зокрема, Болгарське наукове товариство (Българско книжовно дружество – БКД), засноване М.С. Дриновим у 1869 р., до якого    увійшло   декілька   представників   болградської   інтелігенції: С. Радулов, В. Хажди Стоянов-Берон та ін. Одночасно з цим в самому Болграді, в БЦУ, на ниві становлення літературного писемного мовлення працювала ціла плеяда освітян-відродженців. Їхній внесок у процес стилістичної диференціації і нормалізації сучасної болгарської літературної мови полягав у підготовці майбутніх правописних реформ. Це була просвітницька і освітянська функція, яка ученими визнається провідною у діяльності болгарської діаспори. Важливе значення мало те культурне тло, що формувалося завдяки книгам, газетам, журналам, які  видавалися тут національною мовою й поширювалися в першу чергу в Бессарабії, а також доставлялися за передплатою. Усього з 1861 по 1880 рік Болградська друкарня випустила 66 книг, у тому числі 62 болгарською мовою, відомостей про які до цього часу в Україні фактично не було.

У третій чверті ХІХ ст. у Болграді болгарською мовою публікувалося близько десяти газет і журналів, які теж не дістали цілісної задовільної оцінки у болгарській філологічній та історичній науці. Видавцями, редакторами й кореспондентами газет і журналів були вчителі-емігранти з Болгарії і представники місцевої інтелігенції. У дисертації представлені в хронологічній послідовності наступні періодичні видання: журнали «Духовен прочит» (1862) і «Духовни книжки за поучение на всяк христианин» (1864-1868), перший болгарський науковий журнал «Общ труд» (1868), літературний і торговельний щотижневик «Пътник» (1870), рукописна газета «Перо», яку випускали учні Центрального училища раз на місяць, газети: «Ехо от Болград» (1872-1873), «Ехо от Бесарабия» (1874), «Български глас» (1876-1877). Яскравою рисою цих видань було прагнення до демократизації мови, починаючи з графіки та орфографії, в яких відбивалася орієнтація на фонетичні особливості місцевих говірок. Зокрема більш спрощені йотовані закінчення іменників: кайкчій ‘човняр’, гемиджій ‘моряк’, люде ‘люди’, увардване ‘збереження’, надскачваніе ‘стрибки’ (пор.: у Н. Герова кайкчия, гемиджия, люд~, увардван~, надскачян~); редукція голосного е : и в іменах місцевих жителів: Стипан Киой Баши, Симен Макидонски, Алекса Чилибийски; асиміляція приголосних на початку слова: сичка сума зам. всичка сума, секому е познато зам. всекиму е познато, секакви начини зам. всякакви начини, секоя една народност зам. всякаква една народност; оглушення приголосних звуків у префіксах: испъден ‘вигнаний’ зам. изпъден; артикуляція глухого ъ в о: даноци зам. данъци ‘податки’; стягнення голосних: нека да доде ‘хай прийде’ зам. нека да дойде. Помітною є наявність фонетичних ознак місцевих діалектів, наприклад, пом’якшення шиплячих, характерне для північно-східних болгарських говірок: чястно, самычяк, чювства, чюжди, чюй та ін.

Лексика та морфологія свідчать про вплив сусідніх мов: російські лексичні елементи адаптуються відповідно до законів болгарської мови: русски (язык) - пор.: български език, лъжно мнение (пор.: рос. ложное мнение, блг. лъжовно мнение), главнокомандующият, солдати, ежемесячни, иностранци, следующа, основе, напомнюва, предъидущият, быват, изменяване, неряхавство. Лексика румунської мови представлена семантичною групою «адміністрація, управління»: ревизори за дистрикт ‘відомчі ревізори’, г-н колонел ‘пан полковник’, мемоар ‘звіт, пояснювальна записка’, шефът на полицията ‘шеф поліції’, жудикатория ‘волосне управління’, сигуранца ‘жандармерія’, депутат от 3 колег ‘депутат від третьої дільниці’, консилиум комунал ‘збори виборних’, префект ‘поліцейський’ передається кирилицею. У текстах, пов’язаних із церковною сферою, зустрічається багато лексем, утворених за допомогою архаїчних церковнослов’янських елементів, наприклад, абстрактних суфіксів -ние, -н~: въспоминание, въспитание, учен~, внимание, непричитание, заблужд@н~, подражание, образование; -ость: способность, набожность, разумность, нравственность, религиозность, святость, народность, письменность. Орієнтованість інших текстів на читачів з міської дрібної буржуазії пояснює наявність у них іншомовної лексики із семантичної групи “торгівля, підприємництво”, зокрема запозичень з турецької мови: харашлък ‘гроші на щоденні витрати’, хошъ-гелдейнъ ‘ласкаво просимо’, алhшь-веришь ‘торгівля’, крилатих висловів, переданих латиницею peperit pepisa papilan і кирилицею: дулчі ест про патріа морі, юнь бhлль комеди а ла Молиеръ, що опосередковано свідчить про певну мовну компетентність читачів.

Безперечний інтерес становить новаторська сутність, стилістична майстерність більшості редакційних і авторських матеріалів, що ввійшли до часопису “Общ труд”. Цей факт з історії болгарської літератури й болгарської літературної мови певною мірою належить і українській культурі: видавець і редактор часопису Теод. Ікономов протягом п’яти років навчався у Києві. Сферою особистих наукових інтересів Теод. Ікономова була старослов’янська писемність, яку він уважав попередницею сучасної  болгарської  літературної мови. Завдяки цим розробкам його можна поставити в один ряд з основоположниками болгарської славістики Л. Милетичем, О. Теодоровим-Баланом,             Б. Цоневим, оскільки предмет дослідження в працях Теод. Ікономова був представлений у контексті культур інших слов’янських народів. Звертає на себе увагу чіткість і відповідність вимогам нашого часу таких дефініцій, як старослов’янська і церковнослов’янська мови, хоча в ті роки лінгвісти ще не досягли єдності щодо термінології, уживаної в цій галузі.

Мова книжок (Ц. Гінчев, М. Доброплодна, С. Доброплодний,          П. Калянджі, М. Козлев, Г. Миркович, Б. Петков, І. Селиминський          Д.  Тошкович, К. Тулешков та ін.)  у цілому є досить строкатою, що підтверджує думку про тісний зв’язок між мовою письменника часів Болгарського відродження та його рідним діалектом (Венедиктов Г.К.) або міським наддіалектом. Це стосується підручників «Краткий учебник всеобщей истории» в перекладі М. Казанаклі (1864) та ін. Процес вироблення норм навіть у межах материкового мовного масиву тільки-но починався. Перша спроба досягнути орфографічної уніфікації у сучасній літературній болгарській мові датована 1892 р., тобто через 30 років після виходу в світ аналізованих видань. Підручник Д. Начева „Понятие за хигиената. Лекции, четени в Болградското централно училище” (1875р.) вже більшою мірою відповідав сучасним вимогам. Включення іншомовних термінів є цілком доцільним, оскільки вони виступають на позначення нових, невідомих раніше болгарській культурі понять. Не менш виправданим є вживання просторічної лексики, що допомагає зіставити розглядуваний предмет з місцевими реаліями.

Титанічна праця першого директора БЦУ С. Радулова (з 1853 до 1875 р. він підготував 24 книжки, у тому числі 19 видав у Болграді) була спрямована на уніфікацію орфографічних норм з метою забезпечення доступності друкованої продукції для всіх болгарських читачів, що сприяло об’єднанню не лише літературно-мовної, а й суспільно-політичної практики «Нравоучение за децата» (1853), «Учебник за български език» (1863). Оцінюючи внесок цього болградського освітянина у справу нормалізації сучасної болгарської мови, необхідно відзначити, що його погляди стосовно монодіалектної основи органічно вписувались у ті уніфікаційні  процеси, які відбувалися в мовній практиці Болгарії кінця ХІХ ст.

Мова офіційних документів («Постановления за българските колонии и височайши Хрисовули за тяхното основание и потвърждение» (1864), «Хрисовул на Централното в Болград училище» (1864), «Циркулярна заповед към сичките уездни префекти» (1864) та ін.) неусталена, включає міжмовні терміни або запозичені у російській огласовці народонаселение, оспопрививане, або утворені складанням калькованих основ: гореизложеното ‘вищезазначене’, долуподписаний ‘нижчепідписаний’ або речените ‘названі, пойменовані’. Те ж саме стосується термінології фінансової справи: доход, расход, иждивение; просвітницької діяльності: председательство, попечительный комитет, печать, училище, атлас, географски глобус, журнал (классный), книга і т.ін. Спостерігається прозорий зв’язок з фразеологією офіційно-ділового стиля російської та української мови: да даде приличния ход – рос. ‘дать соответствующий ход’, укр. ’зробити відповідним шляхом’, известни до ныне под название – рос. ’известные ранее под названием’, укр. ’відомі раніше під назвою’, цял и здрав разум – рос. ‘в здравом уме и доброй памяти’, укр. ’маючи здоровий глузд і добре самопочуття’ та ін. Разом з тим зустрічаються й звороти усного розмовного мовлення: Имот... за да не изгуби тъй по вятъра – рос. ‘чтобы имущество не пустили по ветру’, укр. ’щоб майно не пустили по вітру’; або ж публіцистичних текстів: въвождане на европейското образование – рос. ‘введение европейского образования’, укр. ’уведення європейської освіти’, извор на благополучие на човека – рос. ‘источник человеческого благополучия’, укр. ’джерело людського благополуччя’ і т.ін.

На синтаксичному рівні представлені одиниці з багатоступінчастим підрядним зв’язком, з уточнюючими дієприкметниковими й дієприслівниковими зворотами, що є типовою ознакою офіційно-ділового стиля. Велика кількість термінів запозичена із західноєвропейських, а також з турецької й румунської мов, що пояснюється  найбільш  активними  контактами  з  їхніми  носіями. (див.: термінологія банківської справи, зокрема: акчептирам, акчептация, акчептанти).

Ділові тексти свідчать, що болгарська буржуазія оперативно пристосовувалася до умов європейського спілкування, активно запозичаючи лексику із західно-європейських і балканських мов, у той час як болгарська інтелігенція часів Відродження, вихована головним чином на традиціях східно-слов’нської культури, запроваджувала мовні засоби із загальнослов’янського арсеналу.

Твори художньої літератури посіли найбільш скромне місце серед книжкової продукції. Пафос епохи національного Відродження всіх слов’янських народів Центральної Європи та Балканського півострова у другій половині ХІХ ст. став пафосом життя молодої болгарської інтелігенції і був вдало втілений Теод. Ікономовим в поетичному рядку у формі  запитання-відповіді. Вірш „Дh й родът ми?” („Общ труд”, № 2, 1868) як  частина  перекладу  «Краледворського  рукопису»,  відкритого В. Ганкою,  розкривав поняття патріотизму шляхом відповіді: „Българско е родът ми!”. У подальшому ця форма була підхоплена й талановито   розвинута корифеями болгарської літератури Ів. Вазовим, П.Р. Славейковим.

Текстологічний аналіз декількох ідентичних за сюжетом казок, записаних у метрополії і діаспорі, виконаний у ході цього дослідження, довів помилковість твердження про незмінність, законсервованість фольклору діаспори через відірваність його носіїв від метрополії. Звідти походить і дещо однобічне ставлення до мови діаспори як архаїчної, наявне в працях окремих мовознавців Болгарії. Розглянута лексика як елемент горизонтального контексту, засвідчила, що варіанти, записані у метрополії наприкінці 30-х рр. ХХ ст., виявилися більш архаїчними, ніж привнесені переселенцями в середині ХІХ ст. Отже нові явища соціально-економічного характеру, що з’явилися у зв’язку з переселенням в іншу державу, наклали відбиток на ментальності оповідачів, а звідти і на використаних ними мовних ресурсах, які виявилися більш сучасними, адекватними і реалістичними щодо уявлень про навколишній світ. Про це ж свідчили й елементи вертикального контексту, що відбивали тезаурус адресанта, з урахуванням обсягу досвіду, який мав бути переданий слухачеві (адресату) з метою подальшого використання. Змістовний бік наративного тексту, що є вираженням не тільки пресуппозиції, але й прагматичної спрямованості, не міг залишатися незмінним, функціонуючи в різних за часовим виміром і соціальною спрямованістю спільнотах. Конкуруючі мовні форми закріпили за собою нові соціальні цінності, внаслідок чого стратифікаційні змінні перетворилися на стратифікаційно-ситуативні, відобразивши місцеві соціальні реалії у мовлені, що сталися зі зміною дискурсу. Це підтверджувало тенденцію до варіативності місцевого дискурсу, що почала окреслюватися з другої половини ХІХ ст.

У четвертому розділі „Соціолінгвістичні та лінгвостилістичні параметри функціонування болгарського ідіому в Україні ( перша чверть ХХ ст.)” проаналізовано шляхи не лише збереження національної культури, мови і звичаїв у діаспорі, але й спроба підняти місцевий ідіом на вищий стратифікаційний рівень.

Перше десятиліття ХХ ст. було позначене посиленням прагнення болгарської етнічної спільноти до збереження генетичних коренів. Воно знайшло свій вияв у відновленні фольклористичної діяльності, пристосованої до сучасних можливостей, і було скероване на поширення усної форми народної творчості як у сільській місцевості, так й у місті. Цінність збірки «Смесена китка или Песнопойка с 175 избрани български песни» (Измаил, 1910), виданої С.Ф. Червенаковим, не лише у тім, що укладач включив до неї найбільш відомі зразки духовної спадщини, але й тому, що підбір матеріалів дозволив „з’ясувати” тенденції розвитку фольклорних традицій на межі ХІХ-ХХ ст. в умовах головним чином вже сформованої, але неусталеної з боку нормативного устрою сучасної болгарської літературної мови.

У 20-30-х рр. ХХст., окрім таких екстралінгвістичних факторів, як масштабність культурної революції, досягнення в галузі технічного прогресу в Україні, а з іншого боку – експліцитного дистанціювання суспільно-політичних систем: монархічної Болгарії і Радянської України – створило дискурс нової політичної спрямованості, що відрізнявся від реалій, притаманних культурно-мовним цінностям прабатьківщини. В України виходило декілька громадсько-політичних періодичних видань болгарською мовою: «Сърп и чук» ’Серп і молот’ (1924-1925 рр., Харків), «Колективист» (1930-1937, Харків. Періодичність – 12 разів на місяць. Тираж – 7,5 тис.). У національних болгарських районах – газети: «Социалистическа крепост», «Ленинско знаме», «Сталинска правда», «Колективно поле», «Ударник на втората петилетка», «Колхозен труд». У Харкові видавалися часописи: «Бъди готов!», «Млад ударник», «Агротехника в масите», в Одесі виходила 1932р. газета «Българска правда». У 1931 р. зі створенням в Україні Державного видавництва національних меншин (Держнацменвидав), а в його складі - болгарського сектора, почалося масове друкування книжок болгарською мовою. Усього з 1917 по 1944 рр. було видано понад 1,7 млн. примірників. Окреслений масив писемної мови забезпечував виконання комунікативної функції в масштабах острівної болгаромовної спільноти.

Соціальне замовлення знайшло втілення в оригінальних підручниках і граматиках болгарською мовою, складених проф. Д.П. Дриновим та іншими авторами. Зокрема, див.: Дринов Д., Грунский Н. «Украински език. Граматика (фонетика, морфология, синтаксис). Бележки върху украинския правопис. Украинско-българско речниче. За възрастни и ученици от горните групи на трудовите училища» (Москва – Харков – Минск: Центриздат. Всеукраинско отделение, 154 с. [без дати]). У словнику міжмовних омонімів, що додавався до цього навчального посібника, знайшло певне відображення цікаве і недосліджене навіть до цього часу явище болгарсько-української міжмовної омонімії.

Перша офіційно прийнята в Україні болгарська орфографія була призначена для засвоєння широкими масами сільського населення, тому максимально наближалася до усної форми мови. Заміна традиційного (етимологічного) та  морфологічного принципу на фонетичний зробило її більш доступною, полегшило засвоєння, але разом з тим знизило комунікативну цінність даного мовного коду в загальнонаціональному мовному континуумі, тим більш, що правопис свідомо протиставлявся офіційним, так званим буржуазним нормам материкової літературної мови. Концепція Д.П. Дринова, націлена на створення варіанта болгарського ідіому на засадах мовленнєвої практики діаспори і втілена в реформі орфографії, базувалася на теорії соціальної природи мови, що відповідало сучасним напрямам лінгвістики, але зіткнення соціально-політичних і лінгвістичних категорій зробило цю концепцію  вразливою по відношенню до політичної кон’юнктури. Д. Дринов склав декілька підручників з болгарської мови, у т.ч. граматику болгарської мови у двох частинах: ч. 1. “Морфология” (Харков-Киев: Укрдържнацмениздат, 1933); ч. 2. “Синтаксис” (Харков-Киев: Укрдържнацмениздат, 1934). У них автор повертається до морфологічного принципу як основного в орфографії.

Експресивне забарвлення газетного дискурсу 20-х і початку 30-х рр. сповнено позитивних емоцій, пов’язаних з побудовою нового прогресивного устрою та участю в цьому болгарської спільноти: изграждане на ступанството в СССР ‘будівництво господарства СРСР’, теория на пролетарската революция ‘теорія пролетарської революції’, съвпартшкола ‘радпартшкола’, българска подсекция при балканската комсекция, електрофикация, комсомол, театралната трупа, българизация, селкор, юнкор, студентски хор. Поряд із цим мають місце і лексичні одиниці, які називають антагоністичні поняття: капиталистическо обкръжение ‘капіталістичне оточення’, капиталистически свят ‘капіталістичний світ’, световна стопанска криза ‘світова господарська криза’, кулак ‘куркуль’, кулаците ‘куркулі’, кулацките попълзновения ‘куркульські наміри’, деникинска контрареволюция ‘денікінська контрреволюція’, деникинци ‘денікінці’, врангелевци, десно отклонение ‘правий ухил’, дезертьор ‘дезертир’.

Преса відображалє і місцеве розмовне мовлення – яке було перехідною формою від маргінальних діалектів до регіональної наддіалектної форми. Поряд з архаїчними рисами (турцизми, елінізми) в ній були присутні й нові лексичні елементи, що проникали і функціонували завдяки новим реаліям у побуті, господарстві, а також новим суспільним відношенням. Див.: „Селяните се събрали в селбуд на лаф-мухабет, и затова той заприлича на турско кафене” ‘Селяни зібралися у сільському будинку (культури), щоб поспілкуватися, завдяки чому він став схожим на турецьку кав’ярню’: селбуд ’клуб’ < рос. сельский ‘сільський’, блг. селски + укр. будинок; лаф-мухабет ‘дружня розмова, приємна бесіда’ - розм., діал. < тур. muhabbet ‘любов, дружні відносини, дружня  розмова’ < араб. mehabbet (БЕР 4, 353). Або: „Стоят си колпакчани дома и от прозорците наблюдават за течението на новият живот. Боят се, сакън, да се не угрешат, мълчат, кютят” ‘Сидять собі колпакчани вдома, із-за вікон стежать за перебігом подій. Бояться, як би не помилитися, мовчать, принишкли’: сакън – (розм., діал.) ‘не можна, обережно!,  увага!,   будьте уважні,   в ніякому разі, не смій, не смійте!’ < тур. sakin (БЕР 6, 437); кютят, кютя ‘мовчати’; кютам ‘покірно стояти на місці’ < грец. κόιτομαι < κοιτάω ‘засинати, угамуватися’ (Филипова-Байрова М. 1969, 115). Явища консервації та інновації спостерігається і в групі власних імен.

У другій половині 30-х рр. мовний образ сучасника зазнає трансформації. Найчастотнішою стає лексико-семантична група “відповідальність за скоєні злочини”, термінологічні лексеми, що раніше були нейтральними, соціалізуються: отговор, отговорност, да отговори за…, безотговорен; з’являються імперативні конструкції: под съд, на подсъдимата скамейка, към отговорност, изгонете, да се наказват, да се сърве, вън та ін. Висвітлення соціально важливих проблем у публіцистичних болгаромовних текстах мало парадоксальний кінець – одна з вищих форм соціолекту, а саме газетний дискурс, виявився чинником, що відіграв важливу роль у стриманні поступового розвитку ідіому, опосередковано вплинув на багаторічну заборону національної мови та культури діаспори.

Творча національна інтелігенція, передовсім письменники і поети (О. Власов, І. Мавроді, Д. Марков, М. Фуклев, М. Хаджийський та ін.) писали свої твори рідною мовою, що за допомогою художніх форм сприяло збереженню і просуванню вперед місцевого ідіому. Лексичний склад поповнювався випереджувальними темпами новою технічною та науковою терміналогією порівняно з материковим мовним масивом, явища диглосії і білінгвізму стимулювали перехід місцевої мови від діалектної форми до унормованої літературної. Окремі автори оволоділи мистецтвом передачі імпліцитної, підтекстової інформації з метою сатиричного опису сучасної дійсності. Таким чином ідіом не становив механічної суми діалектів, а був більш складною системою. Крім побутово-розмовної форми мовлення, в якій були широко представлені питомі діалектні елементи, функціонували форми, генеровані соціальними умовами, існувала досить розвинена функціонально-стилістична писемна система, зроблено спробу її нормалізації і кодифікації. У навчально-науковому, газетно-публіцистичному, художньому стилях функціонували специфічні метамовні засоби. У зазначений період активізувався процес дивергенції, зумовлений змінами в дискурсі, головним чином завдяки соціально-політичним факторам.

Типологічна характеристика ідіому на даному етапі, складена у відповідності з моделлю Хаймса (1971): стандартизація, життєвість, історичність, автономність, редукція, гомогенність, наявність фактичних норм, дозволяє віднести його до типу іксованих мов. Своєрідність цього різновиду, цікавого і маловивченого, полягає в тому, що в носіїв зникла можливість  подальшого вдосконалення мови, комунікативний код здавався достатнім для цілей  спілкування. Цей тип мовного варіанта викликає серйозні дискусії між прихильниками і супротивниками мовної автономії, але незаперечним є факт утвердження норм і de facto, і de jure на основі мовної практики.

У п’ятому розділі „Сучасний стан і тенденції розвитку болгарської писемності в Україні” дається оцінка сучасній етномовній ситуації, яка у порівнянні зі серединою ХХ ст. починає поступово поліпшуватися, хоча із трьох сфер, необхідних для повноцінного функціонування мови: суспільні відносини, побут, художня творчість – болгарський ідіом більш за все використовується у побуті. Протягом майже півстоліття мова діаспори була відірвана від материкового масиву і сучасних літературних норм. Крім зниження соціального статусу ідіому, серед його носіїв стали зміцнюватися нігілістичні тенденції, як до рідної мови, так і до національної культури. Разом з тим, національно-відроджувальний процес, розпочатий в останнє десятиріччя ХХ ст., активізував такі тенденції, як розширення функцій національної мови, відродження традицій її викладання в школі, поява періодичних видань, художніх творів, активізація наукових досліджень не лише діалектної форми місцевого ідіому, але й мови мас-медій, художньої літератури, зокрема поезії місцевих авторів. Одночасно з традиційними філологічними методами у наукових розробках використовуються соціо- та етнолінгвістичний, лінгвокультурологічний, стилістичний та соціологічний аспект. Аналіз сучасного стану острівного болгарського ідіому свідчить, що він існує у двох формах: усній та писемній, причому у кожній з них знаходять відображення різні підсистеми соціальних мовних утворень: наддіалекти, напівдіалекти (урбанолекти), регіолекти, а також побутово-розмовне мовлення національної інтелігенції. Місцевий етнічний дискурс соціально й ситуативно детермінований. Нерегламентоване функціонування місцевого варіанта, його низький соціальний статус порівняно з материковим мовним масивом спричиняє негативну реакцію на соціально-психологічному рівні. Найосвіченіші представники діаспори та творча інтелігенція намагаються самостійно опанувати літературну болгарську мову, завдяки чому у диглосивній схемі, властивій цій підсистемі, місце коду з вищим статусом в останнє десятиліття дедалі впевненіше посідає болгарська літературна мова.

За останнє десятиріччя в українську болгаристику влилися молоді сили – нова генерація місцевої національної еліти. У мовознавстві її представниками є вихованці болгарських вузів, що захистили дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук: О. Златева, В.І. Кондов, В.В. Пейчев, С.Д. Топалова, у галузі історії В.Я. Диханов, В.В. Калоянов, І.М. Пушков, А.В. Шабашов. За їхньої активної участі виходять у світ наукові та науково-популярні етнографічні збірники. Арсенал досліджень з питань діалектології поповнився трьома випусками серії “Българските говори в Украйна”. Питання культури місцевого болгарського мовлення почали привертати більше уваги з боку вчених даного регіону. Збірник „Културата на българите в Украйна” (Одеса, 1997) включає  ряд  цікавих  публікацій.  Мовознавці З. Барболова, В. Колеснік, С.  Топалова вказують на двобічні процеси консервації та інновації в лексичній системі, на запозичення з української та російської мов, пов’язані з предметами побуту, пор.: чобатар ‘чоботар’, карпетки ‘шкарпетки’, сирники ‘сірники’, бур’ак ‘буряк’; рос. забор, пил’онка, халадец, памидор, крушка, касинка; з абстрактними поняттями, пор.: малад’ош ‘молодежь’, хаз’айство, хлопак ‘хлопок’, сутка ‘сутки’, скарлатина, двадцат первайа та ін. Прикладами консервації є давньоболгарські лексеми: гадо (гадина) ‘домашня птиця’, аязма ‘свята вода’ < гр. αγίασμα, αγιάξω ’освящати’; басамак ‘сходинка’ < тур. basamak, basmak  ‘ступати’.  Розглядаються зміни в морфологічній системі (С. Топалова), зокрема, часткова заміна форм неозначено-особових займенників відносними, що є прикладом утворення власної самодостатньої морфологічної системи. У той же час деякі морфологічні процеси збігаються з подібними в метрополії, зокрема, реалізація членної форми серед власних імен, пор.: Бануфкътъ, Димитрувьть, “Дружбата”, Русеята та ін., але на теренах метрополії це явище зазнає обмеження з боку стандартизованого варіанту.

Видання художньої літератури діаспори теж має певні зрушення: активність місцевих белетристів  і поетів Г. Барбарова, М. Бичварова,    П.  Бурлак-Вилканова, В. Калоянова, І. Мавроді, Н. Стоянова, Т. Танасової-Тодорової, письменника І. Ненова та ін. стимулюється з боку побратимів по перу у Болгарії, відбивається у підвищенні мовного та стилістичного рівня місцевого писемного дискурсу. У той же час його етнолінгвістичною ознакою є відображення т.зв. подвійної ментальності перш за все це суто бессарабська тематика, що не властива авторам з метрополії, хоча і ті й інші є болгарами, це тема двох батьківщин, тема самотності, ностальгії за прародиною, провини або виправдовування у зв’язку з тим, що колись предки полишили її.

Упровадження болгарської мови у ЗМІ характеризують наступні дані: Держтелерадіо Одеської області та АР Крим ведуть передачі національною мовою один раз на тиждень. Протягом 15 років  в  Одесі виходить газета «Роден край» (обсяг – 3 друк. арк., наклад – 4 тис. прим.). Періодично публікуються літературні сторінки рідною мовою в газетах Запорізької та Одеської областей. Зусиллями громадських організацій здійснюється випуск  інформаційних  листків  рідною  мовою:  «Български глас» (1991 - 1999 рр.),  «Светлина»  (1992), «Камбана» (1994) у місті Болграді. У 2001 р. почала виходити газета «Украйна:  българско   обозрение»    (обсяг – 1   друк.   арк.,  наклад – 3 тис. прим.). У ряді регіонів також виходять газети національно-культурних товариств: «Извор» – у Кримській АР, «Родолюбие» – в Арцизькому районі Одеської обл. З 2004 р. в Одесі почав виходити часопис «Болгары». Однією з диференціальних ознак нинішньої етномовної ситуації є наявність соціального прошарку ревнителів національної мови, що  намагаються піднести рідний діалект до рівня варіанта літературної мови. За спостереженнями дослідників, національний відроджувальний рух серед місцевих болгар триває, у першу чергу він відображається на сторінках національної місцевої преси. Аналіз виявив різнопланові чинники сучасної етномовної ситуації: сприяє розширенню функції рідної мови поновлення традиції її викладання і використання для навчання, наявність запасу кодифікаційної літератури. На життєздатність місцевого ідіому впливає значна за масштабами чисельність населення, сполучення компактних і дисперсних форм його розташування, охоплення формами національної мови всіх вікових категорій, збереження в пам’яті носіїв високих культурних і морально-етичних традицій, посилення контактів з метрополією на економічному, соціально-політичному і культурному рівнях. До негативних чинників відноситься нерозвиненість стилістичної системи внаслідок вилучення болгарської національної мови в Україні протягом останніх 50-ти років зі сфер суспільного життя. Безперечно, найбільш перспективною і соціально значущою галуззю є національна освіта, оскільки тут формується мовна компетентність індивіда. Крім того, засвоєнню болгарської літературної мови повинно сприяти тло, яке створюється ЗМІ, художньою літературою, театром, кіно. Але найважливішим є правильне розв’язання проблеми унормування мови діаспори. Як свідчать досліджені матеріали, зазначена проблема не зникала протягом всього періоду існування болгарської діаспори і розв’язувалася в залежності від особливостей кожного суспільно-історичного періоду.

Висновки

1. Поява болгаромовного острівного ідіому в Україні була зумовлена експансією чужої культури і намаганням переселенців зберегти власну культуру, у т.ч. такі глибинні цінності, як духовність, мова, звичаї предків. Протягом 200 років ця формація пристосовується до нових умов функціонування, серед яких співіснування зі спорідненими слов’янськими і неслов’янськими етносами, зміни в географічному та природному середовищі, економічному і соціально-політичному устрої, а також поступовий перехід від компактної до дисперсної форми розселення завдяки процесам урбанізації.

2. Протягом першої половини ХІХ – початку ХХ ст. головним напрямом розвитку ідіому було змішування маргінальних сільських діалектів та койнезування, в результаті чого утворилася спільна мова декількох населених пунктів, позбавлена головної суспільної комунікативної функції з причин відсутності писемної форми. Головним екстралінгвістичним чинником збереження етнічної мови було компактне розселення болгар у сільській місцевості, віддаленої від адміністративно-культурних і промислових центрів.

3. Водночас з цим друга половина ХІХ ст. була відмічена підсиленням впливу урбаністичної національної культури, паростки якої були перенесені вже під час переселення  з метрополії у Бессарабію, а звідти, на наступному етапі рееміграції – у Приазов’я. Складовими урбаністичної культури були величезні православні храми, повні середні навчальні заклади, бібліотеки, самодіяльні театри, навіть національна друкарня, про яку на той час у самій Болгарії неможливо було й думати. Все це сягало корінням у міську Європейську культуру часів Відродження, яку не можна уявити без національної мови, що є одночасно і відображенням етнічної культури, і засадою побудови картини світу.