| summary: | У вступі сформульовано проблематику дослідження, вихідні концептуальні засади роботи, обґрунтовано актуальність, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дисертації, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.
Перший розділ “Методологічні основи дослідження мови в межах культурно-філософської парадигми” присвячено загальнотеоретичним питанням, які виникають в аспекті запропонованого аналізу національно-мовних картин світу. У першому підрозділі першого розділу “Зміна наукової парадигми у лінгвістиці та її наслідки для семіотики й мовної семантики” йдеться про передумови та наслідки утвердження у сучасній лінгвістичній науці неофункціоналізму (неонекласицизму), репрезентованому когнітивним і комунікативним напрямами, що призвело до перегляду багатьох традиційних положень семантики й лінгвосеміотики.
На початок двадцять першого століття припадає здійснення пророкування Е. Бенвеніста про можливість створення нової лінгвістики на основі тріади термінів – мова, культура, людська особистість. При такому підході до осмислення сутності мови далеко на задній план відходить “інструменталістське” розуміння цього складного феномена (мова як засіб пізнання, мислення і комунікації), звільняючи перше місце гумбольдтівським ідеям про мову як “еманацію духу” народу, що в сучасній науці отримує такі формулювання: “Мова – дім буття людської істоти” (М. Хайдеггер); “Мова – дім буття духу” (Ю.С. Степанов).
Культурно-філософська інтерпретація мови, безперечно, не протиставлена інструменталістській і перебуває з останньою у відношеннях, так би мовити, додаткової, а не контрастної дистрибуції. Очевидно, цілісне уявлення про мову може дати дослідження її проявів в усіх відведених їй ролях: мова як код (знакова система); мова як засіб пізнання; мова як інструмент комунікації; мова як “дім буття духу народу”. Утвердження в лінгвістиці нового погляду на мову не призводить, на нашу думку, до відмови від попередніх теоретичних напрацювань, а лише до їх тимчасового ігнорування.
Формулювання принципів антропоцентричності й антропоморфності мови стимулювало не лише появу нового аспекту лінгвістичних пошуків, а й призвело до нових розумінь і трактувань. Виходячи з тези Г. Вежбицької про “нерозрізнення” мовою екстралінгвістичної, психологічної та соціальної реальностей, можна твердити, що всі мовні значення є суб’єктивними і етноцентричними. Тоді семіотичні аспекти взаємовідношення між знаками, виділені Ч. Моррісом (семантика, синтактика, прагматика), виявляються неадекватними як методологічна основа дослідження природної мови – особливої знакової системи. Усвідомлення функціональної синкретичності мови, а також її орієнтованості на вираження світобачення певного етносу призвело до радикального перегляду всіх попередніх концепцій лексичного значення (предметної, відображальної, релятивної, образної, функціональної та ін.). Як відомо, саме суттєві розбіжності в трактуванні природи лексичного значення слова стали наріжним каменем для розмежування старої структурної парадигми і нової когнітивної. Якщо структурні семантики наголошували на відображально-узагальнювальному характерові лексичного значення, розуміючи його як сукупність об’єктивно притаманних денотату дистинктивних ознак, то представники когнітивної лінгвістики зосередилися на його суб’єктивізмі, антропоцентричності, культурній зумовленості та енциклопедизмі. Фокус уваги семасіологів, таким чином, перемістився із зовнішнього світу, де наявний лише реальний об’єкт, на свідомість мовця як місце “прописки” образу, вмістище прототипових уявлень, що підлягають вербалізації. Оскільки значення не є відображенням об’єктивних ознак предмета, а лише тих, що виділяються людиною як найважливіші, виходячи зі специфіки її контакту із предметом, нейтралізується, втрачається протиставлення семантики як одного з трьох семантичних аспектів і прагматики. Нагадаємо, що в межах структурно-семантичної парадигми конотативний, прагматичний компонент значення протиставлявся предметно-поняттєвому значенню як базовій семантиці словесного знака. Крім того, когнітивісти заперечують особливий характер граматичної семантики порівняно із семантикою лексичною, зводячи їх до семантики як такої. Мова під таким кутом зору виступає інтегрованою системою, де все “працює” на вираження значення: слова, граматичні конструкції, різні “ілокутивні” засоби.
Таким чином, докорінна зміна базисної науково-лінгвістичної парадигми, перехід від іманентно-семіологічного до культурно-філософського підходу у мовознавстві призвели до перегляду багатьох традиційних положень семантики й лінгвосеміотики. Визначилася й утвердилася установка на розгляд мовної форми як відображення структур людської свідомості, мислення та пізнання. Сучасне мовознавство включило до сфери своєї компетенції нетрадиційні для лінгвістики змістові сутності: юнгівські архетипи, культурні концепти, концептуалізовані ділянки, картини світу. Для молодої парадигми мовознавства характерні нові настановчо-пізнавальні параметри: експансія до інших наук, антропоцентризм і функціоналізм у вивченні мовних явищ, урахування всіх функцій мови, пояснювальний характер тлумачення мовних феноменів. Лінгвісти, які діють у рамках встановлених пріоритетів, намагаються виявити глибинний зв’язок когнітивних структур людської свідомості з мовними формами, простежити “модус” відбиття характеру сприйняття та пізнання світу в глибинних мовних категоріях (ментальних утвореннях), що належать до сфери позасвідомого. Широку палітру праць останнього часу (Г. Вежбицької, Н.І. Сукаленко, Т.В. Радзієвської, Н.Д. Арутюнової, В.М. Телія, О.С. Яковлєвої, Ю.С. Степанова, В.М. Топорова, Т.І. Вендіної, О.В. Урисон, Г.І. Берестнєва) виконано в культурно-антропологічному ракурсі. Зазначені автори намагаються дослідити “мову культури”, реконструювати мовну етнічну свідомість, виявити культурно-мовні національні стереотипи, визначити взаємовплив мови та духовної культури. Фронтальність подібних досліджень, а також різноманітність використаних стратегій пошуку “людини крізь мову” дозволяють стверджувати, що антропологічна парадигма в лінгвістиці вже у загальних рисах сформувалася і нині набирає сили.
У другому підрозділі першого розділу “Про взаємодію мислення, свідомості і мови в контексті когнітивного підходу в лінгвістиці” подається нове “когнітологічне” розуміння специфіки взаємодії зазначених феноменів. Усталені у вітчизняному мовознавстві під впливом марксистсько-ленінської теорії відображення уявлення про специфіку взаємодії мови і мислення, мови і свідомості піддаються докорінному перегляду.
У лінгвістичній семантиці сімдесятих років минулого століття спроби відшукати золоту середину у взаємовідношеннях між лексичним значенням як мовною категорією і поняттям як когнітивною, пізнавальною категорією знайшли своє вираження в дефінуванні значення як “спрощеного поняття”, “наївного поняття про відповідну річ”, “побутового поняття”, що відбивало взаємодію цих ідеальних сутностей як частини й цілого, їхнє взаємопроникнення і взаємозбагачення в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини.
Сучасна когнітивна лінгвістика чітко розмежовує власне семантику і знання про світ (тобто ті самі поняття, що тлумачаться ширше). Виділення в структурі мовної особистості вербально-семантичного (лексикону) і лінгво-когнітивного (тезауруса) рівнів дозволило по-новому підійти до проблеми співвідношення значення і поняття, залучаючи до аналізу ті одиниці, що забезпечують когніцію людини. Виділення рівня знання про світ, що реалізується як у суб’єктному тезаурусі окремої етнічної мовної особистості, так і в об’єктивованому тезаурусі певного етнічного колективу, звільнює значення від необхідності “прив’язуватися” до поняття через визначення “наївне”, “побутове”, “спрощене”, відтак знімаючи з нього подвійне навантаження вираження мовних і пізнавальних сутностей.
У контексті встановлення характеру зв’язку між мовою та мисленням кристалізація поняття внутрішнього мовлення як “змішаного коду” (термін М.І. Жинкіна) у процесах розуміння і породження текстів мала величезне значення. Двостороння спрямованість “універсального предметного коду” (також термін М.І Жинкіна) до звукової мови та інтелекту визначає анізотропний характер внутрішнього мовлення , що дозволяє йому виконувати роль посередника не лише між мовою та інтелектом, між усною та писемною мовою, а й між національними мовами.
Ю.М. Караулов, узагальнюючи і систематизуючи типові одиниці мови думки, які були виділені різними вченими в процесі їх експериментів або шляхом внутрішньої інтроспекції, називає такі елементи: образи, гештальти, схеми (фрейми), рухове уявлення, пропозиція, картина, символи, формули, діаграми, слова. Об’єднання надто різних елементів в одному цілому, іменованому “проміжна мова думки”, знімає протиставлення різних типів мислення – вербального і невербального, образного і технічного, задаючи нові параметри осмислення проблеми взаємовідношення мови, мовлення, мислення і, ширше, свідомості в нових парадигмах і термінах.
Таким чином, трюїзм про інтернаціональний характер людського мислення на сучасному етапі розвитку лінгвістичної науки, що увібрала досягнення суміжних наук (психології, філософії, когнітології), можна інтерпретувати в рамках універсально-предметного коду, під яким ми розуміємо універсальну логіко-поняттєву базу людини, певну сукупність ментальних універсалій, позанаціональний розумовий код, що забезпечується вказаними елементами “мови думки”. Перекодування єдиного для всіх етносів розумового коду на вербальний у межах конкретної мови, навіть у рамках логічних форм відбиття дійсності, ховає в собі ймовірність перекручування, оскільки думка при її вербалізації здатна трансформовуватися, нарощувати значення, які містять у своїй семантиці одиниці конкретної національної мови. Якщо говорити про позалогічні форми відображення світу людською свідомістю, що включають афективні аспекти розумової діяльності людини (емоційний, вольовий, конкретно-чуттєвий тощо), то тут і взагалі неможливе існування ізоморфізму: різні етноси “переживають” навколишню дійсність по-різному, об’єктивуючи розмаїття свого сприйняття, відчуття й оцінки у мовних формах тих етнічних мов, носіями яких вони є. Не буде перебільшенням сказати, що саме сфера екстралогічного у сприйнятті дійсності тим чи іншим етнічним колективом, сфера емотивно-оцінної діяльності етнічної свідомості створюють неповторність і національну унікальність мов світу.
Якщо сучасне “когнітологічне” розуміння мовного значення постулює його суб’єктивізм, антропоцентричність, культурну зумовленість та енциклопедизм, тобто входження до структур знання про світ, мабуть, логічним буде використання структури людської свідомості як схеми метаопису мовного значення. Деякі вчені з метою диференціації функцій “наївної” свідомості пропонують виділяти в її структурі чотири компоненти: сенсорно-рецептивний, логіко-поняттєвий, емоційно-оцінний і морально-ціннісний. Такий підхід видаєься досить логічно обґрунтованим і ефективним як для мономовних, так і для мультимовних досліджень картин світу: структура мовної свідомості врешті-решт визначає і структуру відображеної дійсності (у термінах Р. Джакендоффа – projected world), яка фіксується поняттєвими матрицями національних мов. Проте варто відзначити певну штучність подібного поділу звичайної свідомості на компоненти, тому що концептуалізація дійсності є багатоканальною і цілісною: це забезпечується одночасною роботою всіх компонентів свідомості людини. Як видається, коректніше було б говорити про різні види концептуалізації дійсності звичайною свідомістю: сенсорно-рецептивну, логіко-поняттєву, емоційно-оцінну та морально-ціннісну, які об’єктивуються національно-мовними формами. Крім того, концептуалізація дійсності тісно пов’язана з культурними схемами, напрацьованими етносом у процесі його історичного розвитку.
У кожному з видів концептуалізації дійсності тією чи іншою мірою задіяні різні мовні рівні. Так, говорячи про сенсорно-рецептивну концептуалізацію дійсності, слід, очевидно, насамперед оперувати елементами фонетичної системи мови в їхніх проекціях на морфологічний і лексичний рівні мовної системи; логіко-поняттєва концептуалізація пов’язана з лексико-семантичною іпостассю мови; емоційно-оцінна – з морфологічною та лексичною системами, морально-ціннісна реалізується переважно синтаксичним мовним стратумом і рівнем дискурсу.
Аналізові кожного з видів концептуалізації дійсності в їхніх проекціях на відповідні мовні рівні присвячений другий розділ реферованої праці.
У третьому підрозділі першого розділу “Мовна картина світу як об’єкт лінгвістичного дослідження” висвітлюється традиційний та новітній підходи до онтології поняття мовної картини світу. У лінгвістиці 70-х – 80-х років минулого століття спостерігалося досить вузьке розуміння вченими змістового наповнення поняття картини світу, що, очевидно, було пов’язано з тодішньою “модою” на міжмовні дослідження лексико-семантичних полів (див. праці О.Є Супруна, Г.А. Уфімцевої, Й. Тріра та ін.). Ю.М. Караулов, який заклав своєю славнозвісною монографією “Общая и русская идеография” основи вивчення лексико-семантичних полів у радянській лінгвістиці, розумів мовну модель світу як спосіб існування лексики (словника) у свідомості носія. У межах лінгвокраїнознавчої теорії слова національна специфіка мови пов’язувалася дослідниками тільки з лексичним мовним рівнем. На наше глибоке переконання, імперативом для сучасної антропологічної лінгвістики має стати розширене тлумачення терміна “мовна картина світу”, яке повинно відштовхуватися від того змісту, що його Гумбольдт вкладав у поняття “форма мови”. Розрізняючи два типи мовної форми – внутрішню і зовнішню, Гумбольдт надає внутрішній формі першорядного значення, розуміючи її як внутрішню структуру мови в цілому, глибинний принцип її породження. Зовнішня форма мови, маніфестуючи і втілюючи внутрішню, закарбовує її в звуковій та семантичній (лексико-граматичній) мовних субстанціях. На наш погляд, сучасна лінгвістика потребує широкого осмислення поняття “мовна модель світу”. Традиційний підхід до інтерпретації мовної картини світу як конструкта, пов’язаного насамперед і головним чином з лексикою конкретної мови, можна певною мірою вважати лінгвістичним анахронізмом. Ми категорично не згодні з тими вченими, які пропонують суто “вузьколексичне” розуміння мовної картини світу.
З огляду на широке розуміння змісту поняття “мовна картина світу” його визначення формулюємо в такий спосіб: національно-мовна картина світу (національно-мовна модель світу) є виражене засобами певної мови світовідчуття і світорозуміння певного етносу, вербалізована інтерпретація мовним соціумом навколишнього світу і себе самого в цьому світі.
Логіка підказує, що центральною частиною НМКС є той єдиний поняттєвий базис людської свідомості, на якому і ґрунтується, в термінах Г. Вежбицької, “психологічна єдність людства”. Спільний базис виступає центральною частиною НМКС, являючи собою набір мовних універсалій, які відбивають єдність різних мов і культур. Немає сумніву в тому, що ця частина НМКС є найменш цікавою для вченого, який прагне досліджувати національно-специфічні домінанти мовної свідомості етносу, інкарновані мовними формами: адже національно-мовна специфіка виникає при проекції етноспецифічних нюансів світовідчуття, світоосмислення і світооцінки на єдиний логіко-поняттєвий каркас різних НМКС. Поєднання універсального з національним у мовній субстанції і створює “обличчя” національної ментальності, промальовуючи її у мовних формах.
Мовну картину світу не слід ототожнювати з науковою (концептуальною) картиною світу. Остання – єдина для всіх мовних колективів і відбиває сучасний рівень розвитку наукової інтернаціональної думки, що знаходить своє втілення в класифікаціях і термінологіях конкретних наук. Якщо наукова картина світу породжується науковою свідомістю, то мовна картина світу є результатом відображення дійсності звичайною, “наївною” свідомістю, яка, відбиваючись у конкретній мові, сприяє формуванню особливої для кожної національної мови суб’єктивної субстанції – мовної картини світу.
Наукова картина світу і мовна картина світу, взаємодіючи і взаємовпливаючи, існують у паралельних вимірах різних видів свідомості (наукової та мовної). Проте динамізм сучасного життя, пов’язаний зі стрімким розвитком високих технологій, сприяє зникненню чітких меж між “наївною, донауковою” мовною і науковою (концептуальною) картинами світу.
Останній, четвертий підрозділ першого розділу дисертації “Мова та культура в їхній взаємодії та взаємовпливі” присвячено визначенню поняття культури в аспекті її змістових зв’язків з мовою, які виявилися релевантними для цілей і завдань даного дослідження; висвітлюється також специфіка взаємозумовлюючого впливу мови та культури. Етнічна культура у своїй “матеріальній” і “духовній” іпостасях розглядається як могутній генеруючий фактор для національно-мовних картин світу.
Мова в багатстві своїх форм і значень містить ключі до таємниць розумового універсуму певної культури, до пізнання способу мислення народу, особливостей менталітету її носіїв. Самореалізуючись у численних актах мовної словотворчості, етнічна людина задає певні параметри квантування ментально-культурного простору мови, характер яких детермінується особливостями її сприйняття та оцінки світу. Номінативні та пропозиційні акти, що матеріалізуються в національно-мовних формах, можуть дати ключ до розуміння того, у який саме спосіб культура включена до мови, на яких контрапунктах культурна семантика найінтенсивніше взаємодіє з мовною. Не можна не погодитися з Е. Сепіром, який заперечував існування “загальної кореляції” між культурним типом і структурою мови. Проте якщо конкретизувати поняття “мовної структури”, розуміючи під ним певні фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні, функціонально-комунікативні особливості тієї чи іншої мови, то системно-мовні кореляції з національним світобаченням, світовідчуттям та світоосмисленням як складовими феномена національної ментальності будуть цілком релевантними і коректними.
У другому розділі “Вираження національно-специфічного на тлі універсального і стратуми мовної системи” досліджуються засоби всіх мовних ярусів, які розглядаються з точки зору їхньої участі у вираженні універсального та ідіоетнічного та їх причетності до експлікування культурно детермінованих феноменів. У фокусі дослідницької уваги перебувають культурні концепти, специфіка вираження емоційності у мовах, що належать різним культурним регіонам, роль архетипів (прототипів) у процесі вторинного семіозису, етномовні стереотипи, особливості вияву етнічної особистості на синтаксичному рівні тощо.
У першому підрозділі другого розділу “Сенсорно-рецептивна концептуалізація дійсності та її системно-мовні іпостасі (фонетико-морфологічний і лексичний мовний яруси)” досліджується слухове та зорове сприйняття як перший акт категоризації реалії, що певним чином “канонізує” перцептивний досвід, задаючи первинні параметри сприйняття та осмислення об’єкта. На наступних етапах категоризації в процес утягуються інші компоненти свідомості: логіко-поняттєвий, емоційно-оцінний, морально-ціннісний, сукупна дія яких і створює неповторне “обличчя” мовного концепту. Здавалося б, єдність біологічної природи людства повинна була зумовити й однаковість сприйняття і відчуття, а також їх подальшої лексикалізації в усіх людей, незважаючи на расову або національну приналежність. Проте аналіз різномовних звуконаслідувальних слів (зоотонімів і ономатопів) продемонстрував, наскільки суто етнічний характер має концептуалізація того, що сприймається слухом, у різних лінгвокультурних ареалах.
Слухові враження, концептуалізовані різними мовами, відрізняються тим більше, чим далі перебувають одна від одної географічно й культурно досліджувані мови (пор. зоотоніми: укр. гав-гав; рос. aв-ав; англ. roof-roof; кит. wang-wang). Віддалені в культурно-мовному відношенні етноси не тільки по-різному “чують” голоси тварин, а й виявляють певну вибірковість при їхній сенсорно-рецептивній концептуалізації.
Вивчення символічних властивостей звуків може здійснюватися на рівні фонеми, а також на рівні одиниць, менших чи більших за фонему (фонетичних ознак чи сполучень фонем). Вивчення символічних властивостей звуків на рівні одиниць більших, ніж фонема, передбачає залучення до лінгвістичного вжитку поняття фонестеми, поява якого в мовознавчій науці пов’язана з іменами американських учених Дж. Р. Ферса і Л. Блумфільда. “Коренетвірні морфеми” – фонестеми попри недостатню з’ясованість їхнього стратифікаційного статусу (фонестема є особливою фонемою чи особливою морфемою?) уявляються надійнішим і перспективнішим засобом вивчення звукової символіки.
Позначення кольорів (колоративи) як наслідок зорової концептуалізації дійсності мовою, розглянуті в міжмовному плані, також можуть служити яскравим прикладом того, як однакове з погляду нейрофізіології людини сприйняття кольорів по-різному концептуалізується в різних культурно-мовних просторах.
У другому підрозділі другого розділу “Емоційно-оцінна концептуалізація дійсності та словотвірний рівень мови” розглядається універсальна категорія оцінки, яку у контексті даного дослідження ми розуміємо як вербалізований результат кваліфікуючої діяльності емотивного та ціннісного компонентів колективної етнічної мовної свідомості. Виходячи з розуміння денотації та конотації як двох єдиних аспектів мовного значення, що забезпечуються спільними ментальними механізмами, ми розглядаємо раціональну та емоційну оцінку нерозчленовано. Це призводить до ширшого трактування категорії емотивності, котру ми визначаємо як особливу когнітивну структуру мовної свідомості етнічної особистості, головною функцією якої є емоційне національно зумовлене оцінювання дійсності.
Безцінним матеріалом для дослідження способу національного відчуття в українській і російській мовах виступають слова із суфіксами суб’єктивної емоційної оцінки, практично відсутні в китайській і лише частково наявні в англійській мові. Зіставний аналіз українських та російських концептів суб’єктивної оцінки продемонстрував глибшу лексичну розробленість та більший експресивно-словотвірний потенціал при утворенні демінутивних зменшено-пестливих форм іменників, прикметників і прислівників в українській мові порівняно з російською, пояснення чому, як видається, слід шукати в особливостях емоційно-чуттєвого характеру “української душі”, кордоцентричності української психічної структури. Найяскравішим виявом українського ліризму та сентиментальності в мові, на наш погляд, слід визнати наявність унікальних дієслівних і займенникових зменшено-пестливих форм, аналогів яким не існує в близькоспорідненій російській мові: дієслово: їсточки, їстоньки; питоньки, питочки; спатоньки, спаточки, спатусі, спатуні; гулятоньки, гуляточки тощо. Серед займенникових і прислівникових форм вирізняються такі емотиви безеквівалентного характеру, як: самісінький, саменький; ніякісінький, ніякенький; нічогісінько; тутечки, осьдечки, ондечки; тамечки. Характерною для української мови є наявність пестливих форм навіть у слів загальнонегативної семантики (воріженьки).
У третьому підрозділі другого розділу “Лексико-фразеологічний рівень як пріоритетний в експлікуванні культурно детермінованих феноменів” предметом розгляду виступає лексичний фрагмент національно-мовних картин світу. Як вже зазначалося, особливості вербалізації світу тим чи іншим етносом визначаються дією двох основних факторів: 1) зовнішнім світом (природним середовищем і матеріальною культурою того фрагмента об’єктивного світу, який безпосередньо сприймається етносом); 2) національним способом мислення, національною ментальністю. Відштовхуючись від цих двох факторів породження національно-самобутніх концептів, ми спробували дати класифікацію національно-специфічної лексики, яка, на наш погляд, відповідає вимогам лінгвістики сьогодення. Лексика національної мови, що виступає головною частиною НМКС, може бути поділена на дві великі групи: 1) номени реальних об’єктів зовнішнього світу; 2) номени концептів колективної етнічної свідомості. Слова першої групи, у свою чергу, розпадаються на три підгрупи: 1а) номени, які позначають однопорядкові для різних мов поняття, відмінні за ступенем деталізації і змістовим наповненням значень; 1б) номени, що позначають специфічні, унікальні для даного мовного ареалу поняття (в термінах старої лінгвокраїнознавчої парадигми – безеквівалентна лексика); 1в) номени, що позначають близькі поняття різної прототипової віднесеності (в рамках лінгвокраїнознавчої теорії слова Є.М. Верещагіна та В.Г. Костомарова цю категорію номенів можна зіставити з еквівалентними словами з різним лексичним фоном). У другій групі лексики, зумовленій особливостями національної ментальності, на наш погляд, виділяються такі три підгрупи: 2а) культурно зумовлені слова-концепти, позначення абстрактних специфічних понять; 2б) номени, що містять оцінно-ціннісний конотативний компонент; 2в) слова, що належать до сфери міфічних категорій, породжених колективною свідомістю етносу. Слова, що входять до групи 1а, пов’язані з поняттям семантичного “картування” світу (semantic mapping), яке демонструє неоднаковість логіко-поняттєвої категоризації дійсності різними мовами. Особливості семантичного “картування” в різних мовах виявляються в різному ступені конкретизації та деталізації значень слів, що позначають однакові поняття; в невідповідності змістових обсягів співвідносних понять; у незбігу меж між одиницями співвідносних семантичних полів; у наявності лексичних лакун. У науковій літературі найпоширенішими прикладами різного членування об’єктивних сутностей виступають назви спорідненості, позначення кольорів, назви тварин і птахів, назви частин тіла людини, номени одиниць часу тощо. На наш погляд, логіко-поняттєва концептуалізація дійсності різними мовами, чи первинний семіозис, наслідком якого виступає семантичне “картування” (semantic mapping), що фіксує базисний словник тієї чи іншої мови, є вельми показовою для типолого-контрастивних, а не для лінгвокультурних студій: зіставлювані первинні найменування різних мов, відрізняючись ступенем деталізації та спеціалізації, характером вираження мовними засобами, все-таки не створюють особливого бачення світу.
Далі у третьому підрозділі другого розділу головну увагу зосереджено на культурних концептах, або “ключових словах культури” (група 2а), що тлумачаться як культурно зумовлені ментальні утворення, котрі мають безпосередній дотик до цінностей, ідеалів і установок етносів і у яких знаходять своє найповніше відображення особливості національного характеру і сприйняття світу. Зважаючи на нерозробленість критеріїв відбору культурно-специфічних мовних категорій, що відбивають особливості мовної свідомості різних етносів, ми запропонували шість основних принципів об’єктивізації вибірки слів-концептів, а саме: 1) принцип словникової (культурної) розробленості; 2) принцип частотності вживання; 3) принцип високої словотвірної розробленості; 4) принцип поширеності в межах фразеологічних одиниць мови; 5) принцип облігаторності аксіологічної маркованості; 6) їх “ключовий” характер для духовності певного лінгвокультурного ареалу. “Ключові слова” належать до тієї унікальної для кожної культури лексики, через яку етнос самоідентифікується як колектив носіїв національної мови, що певним чином сприймає, відчуває та оцінює навколишню дійсність. Зрозуміло, що слова такого типу не становлять замкненої остаточної множини, а вибір і кваліфікація тих чи інших слів як “ключових” пов’язані з неабиякими труднощами, оскільки природа їх сублогічна, вони виступають своєрідним конденсатом колективного несвідомого.
Концепти як концентроване вираження духовно-емоційного досвіду певного етносу передбачають звернення до поняття людської особистості як носія цього досвіду. Ми зробили спробу виявити етнічну зумовленість поняття “особистість”, виходячи з різної змістової наповненості та взаємної співвіднесеності понять ratio і emotio для представників різних етносів.
Аналіз продемонстрував, що в основі англосаксонської моделі етнічної особистості лежить протиставлення “матеріального” (body) “інтелектуальному” (mind), що відбиває зосередженість цієї особистості на мисленні (thinking) і знанні (knowing), які перебувають поза сферою почуттів, духу і підсвідомого. Українська та російська етнічні моделі особистості, на наш погляд, ґрунтуються на протиставленні тіла як матеріального компонента душі (серцю) як морально-емоційному ядру людини; сфера ірраціонального, неконтрольованого розумом тут виступає головною. Що стосується китайської моделі етнічної особистості, вона не може бути потрактована в дусі протиставлення “матеріальне ↔ ідеальне”, оскільки в контексті китайської культури відсутня трансцендентальна точка відліку: суб’єкт, який пізнає світ, злитий з пізнаваним об’єктом, через що і з’являється нове знання про себе (кит. xin-ti – букв. “серце і тіло” як образне позначення людини). Соматизаціїя емоцій і почуттів – відома інтегральна риса китайської культури. Дуже показовим у зв’язку з цим є концепт xin –“cерце”, який для китайців виступає органом думок і почуттів одночасно.
Душа і серце (серце в переносному значенні “осередок почуттів, переживань, настрою людини”), будучи абстрактними поняттями, метафорично переосмислюються в конкретних образах певного вмістища, що має цілком визначені просторові характеристики: укр. порожньо в душі, прирости до душі, сидіти в душі, хоч із душі вийми, тягти за душу, на дно душі, за душею, у глибині душі/серця, з відкритою душею/серцем, на дні серця, до глибини серця, серце стискується (стиснулося); рос. в глубине души, широта души, в душе пусто, душа полна (кем, чем), залезать/залезть в душу кому-нибудь, тяжело на душе/сердце, с души воротит, за душой ничего нет, за душу (сердце) берёт, открывать душу (сердце), с открытой душой, от всей/всего души/сердца, вырвать из сердца, сердце сжимается, разрывается. Як бачимо, у багатьох стійких виразах іменні компоненти душа і серце перебувають у відношеннях вільного варіювання. Разом з тим, існують певні словотвірні деривати і фразеологічні словосполучення, напр.: укр. щиросердий, серцеїд; заграло серце, запалилося серце, кам’яне серце, гаряче серце, мати м’яке серце, завойовувати серце, обгортати серце тугою, серце холоне, серце в тузі, покласти руку на серце, серце з перцем, від щирого серця; рос. сердобольный, сердцеед; сердце обрывается, кровью обливается; принимать близко к сердцу что-либо; иметь сердце на кого-либо; сорвать сердце на ком-либо; сказать что-либо в сердцах; золотое сердце, горячее сердце, холодное сердце; сердцу не прикажешь; сердечный друг; скрепя сердце – у яких заміна компонента серце компонентом душа навряд чи можлива. Очевидно, це свідчить про більшу спеціалізацію слова серце в переносному значенні “символ переживань, почуттів, настрою людини” на вираженні подій емоційного життя людини, особливо в українській мові. Так, у російській мові досить важко підібрати адекватні відповідники таким українським фразеологічним сполукам, як мулько на серці, серце тліє, умлівати серцем, краяти серце, переїдати серце, кусати за серце, відводити тугу від серця, через їхню яскраву експресію та образність. Звертає на себе увагу спеціалізація цих ідіоматичних сполук на вираженні негативних емоцій, що властиво також українським загальномовним порівнянням з компонентом серце, напр.: мов (немов, наче) п’явки за серце ссуть, мов ножем вколоти у серце, мов хто серпом різнув (різонув) по серцю, мов хто встромив (вгородив) ніж (ножа) в серце, мов хто шпигонув ножем у серце, мов хто всадив кулю у серце, мов хто батогом по серцю стьобає (стьобнув, стьобне). Це може стати ще одним аргументом на користь визнання української кордоцентричності, особливостей емоційної вдачі українця, яку трагічна доля України здебільшого визначила через негативну чутливість. Незважаючи на це, номен серце залишається позитивно зарядженим словом, виступаючи символом любовних почуттів, душевної прихильності, про що свідчать його словотвірні деривати: укр. серденя, серденько, серденятко, сердечний; рос. сердечко, сердечный тощо. Позитивний потенціал зберігається навіть у таких дериватах, як укр. сердитий (рос. сердитый) – “роздратований, гнівний”; рос. сердиться і укр. сердитися – “бути у стані гніву, роздратування; гніватися” (пор. із синонімічним словом злий – рос. злой). В українській мові номен серце широко використовується у функції метонімічного пестливого позначення людини при звертанні, що також підтверджує його позитивний семантичний потенціал: “Cерце моє, ненько! Скажи мені щиру правду, де милий-серденько?” (Т. Шевченко); “Серце моє! доле моя! Розкрий карі очі! Подивися, усміхнися!” (Т. Шевченко). Меліоративну аксіологію концептів душа та серце підтвердив також психолінгвістичний експеримент, проведений за методом семантичного диференціала у його модифікованій версії. Учасникам експерименту було запропоновано оцінити за семибальною шкалою (+ 3; + 2; + 1; 0; – 1; – 2; – 3) конотативний потенціал номенів серце і душа. В експерименті взяли участь студенти-філологи першого та п’ятого курсів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 90 дівчат та 6 юнаків віком від вісімнадцяти до двадцяти восьми років, усього – 96 осіб. Нижче подаються результати експерименту:
Серце: + 3® 49 реакцій; + 2 ® 29 реакцій; + 1 ® 8 реакцій; 0 ® 10
реакцій;
– 1® 0 реакцій; – 2 ® 0 реакцій; – 3® 0 реакцій.
Усього: позитивних реакцій на слово-стимул серце – 86; нейтральних
– 10; негативних – 0.
Душа: + 3® 64 реакцій; + 2 ® 26 реакцій; + 1 ® 5 реакцій; 0 ® 1
реакція;
–1® 0 реакцій; – 2 ® 0 реакцій; – 3® 0 реакцій.
Усього: позитивних реакцій на слово-стимул душа – 95; нейтральних – 1; негативних – 0.
Вельми показовими для зіставлення української та російської, з одного боку, і західноєвропейської моделі особистості – з другого, є такі перекладні відповідники: укр. душевнохворий (рос. душевнобольной) – mental patient чи a person suffering from mental illness; укр. душевні хвороби (рос. душевные болезни) – mental illnesses; укр. душевний стан (рос. душевное состояние) – state of mind; укр. душевна людина (рос. душевный человек) – understanding person; укр. душевне ставлення (рос. душевное отношение) – considerate (уважне) attitude; рос. душевное потрясение – nervous shock.
Поняття mind виступає дуже специфічним продуктом англійської мови, що не має еквівалентів в інших мовах світу. Багатозначний номен mind позначає процеси, пов’язані з функціонуванням усієї сфери свідомості людини: її мисленнєво-оцінною діяльністю, пам’яттю, волею, уявою, увагою, емоціями. Переклад цього слова як “розум” жодною мірою не може вважатися точним, тому що відповідає тільки одному з багатьох його значень (“висловлення думки”; “память”; “намір, прийняття рішення”; “уява”; “увага”; “занепокоєння”; “настрій” тощо).
Як свідчить семантична наповненість номена mind, він, будучи ідеальним компонентом опозиції “матеріальне ↔ ідеальне” (body - mind), має яскраво виражений інтелектуальний характер, що наштовхує на думку про розумовий спосіб емпіричного пізнання дійсності представниками англосаксонського культурного ареалу. Різко контрастує з подібною структурою особистості російсько-українська модель тіло – душа, де ідеальний компонент душа/серце (серце в переносному абстрактному значенні) виступає центром емоційного життя українця й росіянина, опосередковує його знання, думки й наміри: “Тіло вмре, а душа ніколи не вмирає” (П. Мирний); “Я … заснул на голом полу, утомлённый душевно и физически” (О. Пушкін) – I … felt asleep on the bare floor, wo out in mind and body. Таким чином, є підстави твердити, що події емоційно-духовного життя українця та росіянина відбуваються на психічно-душевному рівні (душа, серце), а в представника англосаксонської культури – на психічно-раціональному (mind).
В українській моделі етнічної особистості порівняно з російською більше акцентується компонент серце як осередок людських почуттів і переживань. Цей феномен пояснюється дією екстралінгвістичних факторів, зокрема особливостями релігійно-філософської самосвідомості українців (“філософія серця” П. Юркевича).
У перекладі китайською російсько-українське душа й англійське mind отримують перекладний еквівалент xin (“серце”). Китайське xin, будучи своєрідним концептом національної культури й одним з її ключових слів, за своєю культурологічною значущістю близький до таких концептів – ключових слів китайської культури, як yin (жіноче начало), yang (чоловіче начало), qi (дух, енергія), miaп (обличчя), ming (доля) та ін. Вивчення мовних проекцій концепту xin (або, в іншій термінології, його лексикалізацій), дозволило зробити висновок про емоційно-інтелектуальну спрямованість даного концепту, його орієнтованість на вираження людських почуттів і думок, на опис різних станів душі, настрою, волі людини.
Найближчими семантичними відповідниками цього китайського концепту в українській та російській мовах є душа (пор.: кит. « укр.: xin ping lide – зі спокійною душею і почуттям задоволення; xin ping qi he – зі спокійною душею і почуттям умиротворення; quan xin quan li – усією душею й усіма силами; yi xin yi yi – усією душею й усіма помислами; кит. « рос.: yi xin yi de – полное единодушие; tong xin xie li – в полном единодушии и общими усилиями), а в англійській мові – mind (пор.: кит. « англ.: xin bing – mental disorder; xin li – mentality, thought and ideas; xin ling – mind, spirit; xin kou ru yi – to speak one’s mind frankly; xin ru zhi shui – a mind without worries, cares and ambitions; xin shi – a load on one’s mind; xin xin xiang yin – a complete meeting of minds).
Далі у роботі на підставі розробленої автором комплексної методики аналізуються російські культурні концепти (тоска, удаль, воля, судьба, правда, пустота); українські концепти (воля, доля, лихо); англо-американський культурний концепт self та співвіднесені з ним поняття individualism – “індивідуалізм” і privacy – “стан свободи від суспільної уваги”; китайські культурні концепти (qi – “дух, енергія”, уin –“жіноче начало”, yang – “чоловіче начало”, ming – “доля”). Сукупне використання традиційних і новітніх методів та прийомів аналізу (з одного боку, описовий та контрастивно-зіставний метод, реконструкція внутрішньої форми слова, компонентний та контекстуальний аналіз, з другого – методика семантичних примітивів, прототиповий та концептуальний аналіз, прийом психолінгвістичного шкалування) дозволило розкрити культурну зумовленість понять української, російської, англійської та китайської мов, виявити їхню національну автентичність. Культуроспецифічні слова-концепти визначають поняттєві координати, в межах яких відчуває, мислить та діє етнос. Будучи рефлексією насамперед минулого досвіду етнічного колективу, слова-концепти виступають історично зумовленою категорією. З плином часу значущість тих чи інших концептів як культурогенних факторів може змінюватися, їхній вплив на світогляд етнічного колективу ставати менш вираженим, поступаючись місцем іншим поняттєвим феноменам. Так, російський концепт удаль та український лихо зараз, у наші часи, вже не так безумовно детермінують російську та українську ментальність, однак продовжують впливати на її формування. Щодо традиційних етносів, зокрема китайського, де ритуал та звичай складають непохитну духовну основу соціуму, культурні поняття, як на нашу думку, меншою мірою піддаються дії історичної амортизації.
У четвертому підрозділі другого розділу “Прототипи, архетипи та вторинна номінація в міжкультурному дослідженні” розгдядається взаємодія прототипів (які водночас виступають архетипами: вогонь, кров, рослинний світ, небо) з колірними номенами при прямій та опосередкованій номінації, висвітлюється роль архаїчної концептуалізації світу мовами в процесі формування особливостей як первинних значень назв кольорів, так і специфіки їхньої вторинної емотивно забарвленої семантики; у фокусі уваги перебуває також питання про вплив кольору як складного екстралінгвістичного феномена на формування етнічних психічних стереотипів, символів і преференцій. Назви кольорів, таким чином, розглядаються як той мовний матеріал, що сприяє з’ясуванню когнітивних процесів і механізмів, котрі лежать в основі не лише первинної мовної категоризації, а й вторинного найменування. Визначаючи складні модулі взаємодії мови та свідомості, ми керувалися двома фундаментальними властивостями природної мови як загальнолюдського феномена: 1) міжмовною чисельністю засобів вираження однакової семантики; 2) внутрішньою формою слова як способом номінації певного національно зумовленого уявлення про об’єкт. Оскільки мова не єдиний маніфестант свідомості, для пояснення символічного осмислення кольору в різних культурах залучалися міфологічний та фольклорний матеріал.
Аналіз показав, що універсальні прототипи, які водночас виступають потужними міфологічними та міфопоетичними архетиповими символами (світло, темрява, вогонь, кров, рослинність, небо), грають роль когнітивних “зачіпок” при колірній номінації не лише при первинному, а й при вторинному знакоутворенні. Ця закономірність не є абсолютною, її слід трактувати як певну тенденцію, оскільки символіка функціонування кольору в межах різних культур іноді стає специфічною.
У п’ятому підрозділі другого розділу “Етнічні мовні стереотипи: спільне та відмінне” розглядається роль природного середовища (а саме фауни і флори) у формуванні лінгвокультурного змісту мови, однією з основних складових якого є образні еталонні стереотипи сприйняття та осмислення дійсності (національні інтелектуально-оцінні концепти – НІОК). НІОК визначають характер національної ментальності, реалізуючись на лексичному рівні мовної системи у вигляді певних образів, еталонних стереотипів та символів, що функціонують, як правило, у складі фразеологічних одиниць – величин проміжної фразеологічної системи мови. Джерелом утворення НІОК є певний набір референтів, специфіка якого визначається тим фрагментом природного середовища, який дано етносу у безпосередньому спогляданні. Вторинної образної або символічної категоризації зазнають, як правило, лише ті референти, котрі поширені на території, де проживає етнос. Так, бамбук не мав жодного шансу набути в українській чи в російській мові образного значення, не кажучи вже про символічне, з цілком банальної причини: будучи теплолюбною, ця рослина не росте в російсько-українських широтах. У свою чергу, російська береза, навіть прототиповий образ якої навряд чи наявний у китайській “наївній” свідомості, природно, теж не могла отримати жодного символічного значення в китайському мовному універсумі з тієї самої причини.
Потужним засобом утворення НІОК виступає оцінно-експресивна метафора, яка є носієм певних національно детермінованих асоціативних стереотипів: rat в англ. – “зрадник”, “доносчик”, “шпигун”; у рос., укр. і кит. – “ница людина”; у фр. rat – “скупий”, “скнара”; у нім. Ratte – “людина, що працює із запалом”. Розуміння метафоризації як широкої сфери номінативної діяльності спричинило розширення кількості досліджуваних мовних об’єктів, внаслідок чого розглядалися не лише лексеми-зоометафори, а й зооідіоми та загальномовні порівняння з елементом-зоонімом. Такий підхід диктувався новим розумінням сутності об’єктів, що вивчаються в руслі когнітивізму: їхньою більшою масштабністю порівняно з власне мовними змістовими квантами; їх глибинним, імпліцитним характером, прихованим за мовною емпірикою; їх образною природою; високим ступенем належності до сфери підсвідомого; можливістю їх реконструкції як сукупності певних властивостей і характеристик.
У шостому підрозділі другого розділу “Синтаксичний мовний рівень як індикатор світоглядних основ етносу” з етнокультурної точки зору розглядаються безособові речення української та російської мов на тлі їхніх англійських та китайських відповідників. Об’єктом вивчення обрано східнослов’янську дативну і акузативну пацієнтивну синтаксичну конструкцію, яка протиставлена номінативній агентивній синтаксичній конструкції англійської та китайської мов. Аналіз продемонстрував відмінність етнофілософій, що втілюють зазначені вище конструкції: номінативна конструкція англійської та китайської мов описує світ у термінах причинно-наслідкових логічних відношень, де каузація позитивно пов’язана з волею людини; українсько-російська дативна і акузативна експерієнцерні конструкції з пасивним суб’єктом відбивають ірраціональне світосприйняття, дія у них виступає некерованою і неконтрольованою, а події, що описуються, постають загадковими, незбагненними і часто-густо ворожими щодо людини.
Поширення іменної синтаксизації та номіналізації в сучасній англійській мові сприяє виникненню ситуації “відстороненості” суб’єкта мовлення від подій та створенню “мовної дистанції” між комунікантами, що дозволяє розглядати номінативність як особливий засіб концептуалізації дійсності мовою, який має етнокультурну значущість.
У третьому розділі “Мовна картина світу та ціннісні пріоритети етнічної спільності” розробляється міжмовна класифікація паремій, на матеріалі пареміологічних одиниць чотирьох мов розглядаються особливості морально-ціннісної концептуалізації дійсності, виявляються універсальні та етнозумовлені ідеологеми (інформеми), притаманні мовній свідомості різних етносів.
Прислів’я та приказки як інтегральні частини національних фразеологій надають можливість судити про національну логіку (логіко-поняттєва концептуалізація дійсності) та національну світооцінку (емоційно-оцінна концептуалізація дійсності в її ціннісній іпостасі), які відбито у цій сфері функціонування природної мови. Паремії, віддзеркалюючи загальнолюдські пріоритети, водночас фіксують національно зумовлені ціннісні уявлення народу про світ і своє буття в ньому. Це робить пареміологічні одиниці аксіологічно значущими мовними величинами, дослідження яких дозволяє виявити ієрархію цінностей носіїв певної культури і мови. Поняття цінності, що об’єктивно тяжіє до суспільних аспектів буття людини, орієнтує її в навколишньому світі, формує мотивації та потреби, спрямовує діяльність в “соціально схвалене” русло.
У першому підрозділі третього розділу “Міжмовна класифікація паремій як основа для виявлення універсальних та ідіоетнічних констант мовної свідомості” подається класифікація паремій, яка спирається на особливості взаємодії смислового, формально-образного та експресивно-стилістичного аспектів зіставлюваних фразеологічних одиниць. З огляду на це досліджувані паремії поділяються на чотири групи: 1) ті, що перебувають у відношеннях повної смислової, образної й експресивно-стилістичної еквівалентності (у цьому випадку спостерігається повний збіг денотативного, сигніфікативного та експресивно-стилістичного планів): укр. Друзі пізнаються в біді – рос. Друзья познаются в беде – англ. A friend in need is a friend indeed – кит. huan nan zhi zhi ji; 2) ті, що перебувають у відношеннях повної смислової, але часткової образної й експресивно-стилістичної еквівалентності (збіг сигніфікативних характеристик поєднується із частковим збігом денотативного й експресивно-стилістичного аспектів співставлюваних паремій): укр. Де багато господинь, там хата неметена – рос. У семи нянек дитя без глазу – англ. Everybody’s business is nobody’s business (букв. “Справа всіх – це нічия справа”) – кит. san ge he shang mei shui he (букв. “У трьох монахів нема кому воду носити”); 3) ті паремії, що перебувають у відношеннях часткової смислової і специфічної образно-стилістичної еквівалентності: англ. Cooks are not to be taught in their own kitchen (букв. “Кухаря на його кухні не повчають”) – рос. Яйца курицу не учат; 4) безеквівалентні пареміологічні одиниці, які виражають переважно національні морально-ціннісні пріоритети, що не знаходять логіко-образних відповідностей в інших мовах: рос. Не красна изба углами, а красна пирогами; англ. The darkest hour is nearest the dawn (букв. “Найтемніша година передує світанку”); кит. wu shi bu deng san bau dian (“Без справи до палацу не ходять”).Четверта класифікаційна група паремій розпадається на дві підгрупи: 4.1. – паремії, які не мають образної форми; 4.2. – паремії, які мають образну внутрішню форму. Аналіз засвідчив, що безеквівалентні паремії виступають найблагодатнішим матеріалом для висвітлення ієрархії етнічних морально-етичних цінностей та психоповедінкових еталонів, які регулюють життя індивідууму в етнічній спільноті.
Зібрані прислів’я та приказки можуть послужити мовною базою тим дослідникам, які прагнуть вивчати денотативні характеристики паремій у порівняльному аспекті, що сприятиме мовній ідентифікації певних етнографічних особливостей народів, “референційних преференцій” висловленої народної мудрості. Крім того, безеквівалентні пареміологічні одиниці можуть стати в пригоді при виявленні міжмовних морально-ціннісних психоповедінкових еталонів: пор. англ. Discretion is the better part of valour – “Розсудливість – краща частина доблесті” та рос. Либо полковник, либо покойник, укр. Або груди в хрестах, або голова в кущах; англ. An Еnglіshmаn’s house is his castle (“Дім англійця – його фортеця”) та рос. Не красна изба углами, а красна пирогами; англ. Friends are thiefs of time та рос. Не имей сто рублей, а имей сто друзей тощо.
У наступних підрозділах третього розділу на матеріалі прислів’їв та приказок чотирьох мов (української, російської, англійської та китайської) аналізувалися уявлення етносів про життя та смерть, працю та час, багатство й бідність. Головним операційним інструментом аналізу виступала ціннісна інформема (ідеологема), яку ми визначили в такий спосіб: аксіологічно маркований інваріант змісту, під який підпадають численні паремії певної мови, що характеризуються образністю або позбавлені її.
Нас цікавила насамперед етична оцінка зазначених вище явищ як вияв традиційної народної моралі різномовних етносів (Proverbs are the wisdom of the streets – “Прислів’я – це мудрість вулиць”).
Здійснене крос-культурне мультимовне дослідження дозволяє зробити такі висновки:
1.У межах цієї праці мова розглядалася як об’єктивоване світосприйняття, світовідчуття і світогляд народу, як зберігач культурних цінностей та ідеології етносів. Було здійснено спробу дослідити маніфестації культурних феноменів у мові, ті кванти національно-специфічного і культурно зумовленого, які створюють унікальність і неповторність мовних картин світу. Найвагомішим результатом цієї праці вважаємо підтвердження слушності вихідної гіпотези дослідження щодо моделювання специфічних рис національного світосприйняття і національного складу мислення на всіх стратифікаційних рівнях мовної системи за допомогою дознакових, знакових і супразнакових мовних величин.
2. На зламі тисячоліть у лінгвістиці відбулася докорінна зміна базисної наукової парадигми, що ознаменувалося поворотом до розгляду мовних явищ під антропоцентричним кутом зору та призвело до перегляду багатьох традиційних положень семантики й лінгвосеміотики. У межах цієї праці новітні підходи визначені так:
а) усвідомлення того, що для мови етносу не існує меж між трьома світами своїх носіїв: “зовнішнім”, “психологічним” та “соціальним”, зумовило можливість реалізації системно-семіотичного підходу до висвітлення культурно маркованих мовних об’єктів (лінгвокультурем), які осмислювалися на перехресті семантичних, синтагматичних і прагматичних характеристик, зведених в єдине ціле;
б) когнітологічне навантаження мовної форми розглядалося крізь призму концептуалізації світу мовами. При цьому вперше в практиці лінгвістичного дослідження поняття концептуалізації розглядалося в розчленованому вигляді (сенсорно-рецептивна, логіко-поняттєва, емоційно-оцінна, морально-ціннісна концептуалізації) в проекціях їхньої взаємодії з дознаковими, знаковими і супразнаковими одиницями різних мовних стратумів;
в) притаманна новій антропологічній мовознавчій парадигмі експансія до інших наук спричинилася не тільки до залучення даних суміжних з лінгвістикою суспільних наук: філософії, психології, історії, етнології, соціології тощо, а й природничих: методологічною основою цього дослідження було наукове припущення про ізоморфізм структурації фізичного та мовного семантичного простору.
3. Аналіз національно-мовних картин світу чотирьох різнотипних та генетично відмінних мов (українська, російська, англійська, китайська) показав, що поняття мовної картини світу в сучасній антропологічній лінгвістиці має визначатися, виходячи з того змісту, який В. Гумбольдт вкладав у поняття “форми мови” (сума всього мовного змісту, внутрішня структура мови в цілому). “Вузьколексичне” розуміння мовної картини світу, яке спостерігалося у лінгвістиці 70-х – 80-х років ХХ століття, можна певною мірою вважати лінгвістичним анахронізмом: субстанційно-ідеальний мовний континуум, будучи єдиним і безперервним, моделює специфічні риси національного світосприйняття національного складу мислення фактично на всіх ярусах мовної системи за допомогою дознакових, знакових і супразнакових мовних величин.
4. Національно-мовні картини світу складаються з універсальної та національно-специфічної частин. Перша частина (“загальний поняттєвий базис людства”) є, по суті, сукупністю ментальних універсалій, позанаціональним мисленнєвим кодом, який виступає спільною основою природної мови, мислення та культури. Друга частина національно-мовних картин світу утворюється внаслідок перекодування єдиного для всіх етносів мисленнєвого коду на вербальний у межах конкретної етнічної мови, що супроводжується накладанням національно-специфічних нюансів світовідчуття, світоосмислення й світооцінки на універсальну логіко-поняттєву основу.
5. Виникнення мовних національно-специфічних форм, що й обумовлюють самобутність національно-мовних картин світу, детермінується двома основними факторами: а) фрагментом реального світу, який впливає на колективну свідомість етносу; б) особливостями самої колективної етнічної свідомості.
6. Мовній картині світу протиставлена за низкою параметрів наукова картина світу: а) наукова картина світу породжується науковою свідомістю, внаслідок чого тяжіє до об’єктивного відбиття реального світу, — мовна картина світу є результатом відображення дійсності “наївною” колективною свідомістю етносу, що й зумовлює її суб’єктивність; б) наукова картина світу перебуває у постійній динаміці, кожне нове наукове знання ніби вступає у непримиренну суперечність з попереднім, що створює “революційні ситуації” у світі наукових уявлень, — мовній картині світу притаманна еволюційність розвитку, вона змінюється дуже повільно, зберігаючи фрагменти наївного, іноді алогічного знання про світ, що сформувалося в період первинного мовного освоєння дійсності.
7. Розуміння різних культур як якісно відмінних поглядів на одну й ту саму навколишню дійсність дозволяє трактувати культуру в термінах особливого типу знання, що відбиває відомості про рефлексивне самопізнання людини в процесі її життєвої практики. Мова виступає у подвійній функції форми зберігання і форми відтворення культури, тобто тим духовним інструментом, що формує специфіку світобачення свого носія. Вивчення мови як культурного феномена в єдності трьох семіотичних аспектів: семантики, синтактики і прагматики сприяло виявленню лінгвокультурем, тобто тих “культурнонавантажених” мовних одиниць, які втілюють результати взаємодії мови та культури.
8. Дослідження звуконаслідувальних слів чотирьох мов (зоотонімів та ономатопів) продемонструвало, що концептуалізовані різними мовами слухові враження відрізняються тим більше, чим віддаленіші одна від одної географічно, культурно, генетично та типологічно досліджувані мови. Близькоспоріднені та типологічно схожі українська та російська мови демонструють значно більше єдності при відтворенні звукових сенсибілій та їх подальшій лексикалізації порівняно з англійською (неблизькоспорідненою та типологічно відмінною) і китайською (генетично і типологічно відмінною).
Вивчення національно-зумовленого зв’язку звука і значення видається за доцільне здійснювати не на рівні фонеми, а на рівні фонестеми (кореневої морфеми особливого роду, яка має абстрактно-емотивну функцію), що пояснюється можливістю її застосування як операційної одиниці не тільки для аналізу мов фонемної, а й силабічної будови.
9. Розвинутість емотивно-оцінного словотвору в українській та російській мовах дістає не лише типологічне, а й етнопсихологічне пояснення: емоційність у межах східнослов’янських культур розглядається як позитивне явище (на відміну від підходу до цього феномена в рамках англосаксонської та китайської культур). Обмеження морфологічної будови англійської та китайської мов разом з культурною забороною надмірного вияву емоцій зумовили досить обмежений набір мовних засобів вираження емоційного почуття-ставлення в цих мовах.
Наявність більшого потенціалу можливостей експресивного словотвору в українській мові, порівняно з російською, детермінується як суто лінгвістичними чинниками (народнорозмовна основа формування української літературної мови), так і етнопсихологічними (“кордоцентричність” української психіки). Відсутність формантного вираження конотацій нехтування, зневажливості та іронії в українській та наявність цього явища у близькоспорідненій російській мові свідчить про суттєві психологічні відмінності цих народів, про більший позитивізм українців порівняно з росіянами.
10. Системно-семіотичний підхід до висвітлення культурно детермінованих мовних феноменів зумовлює необхідність перегляду усталеного у вітчизняному мовознавстві положення про довільність ознаки, покладеної в основу найменування позначуваного предмета чи явища: повторюваність однієї й тієї самої мотивуючої ознаки в різних видах номінації в рамках семантичних рядів або концептуальних сфер служить вагомим аргументом проти довільності її вибору як базису найменування.
11. Міжмовне зіставлення чотирьох моделей етнічної особистості (української, російської, англосаксонської і китайської) дозволило зробити такі висновки: а) українська та російська моделі ґрунтуються на протиставленні тіла як матеріального компонента душі (серцю) як морально-емоційному ядру людини; в рамках цих моделей етнічної особистості перевага надається емоційно-ірраціональному компоненту; б) в основі англосаксонської моделі “матеріальне” (body) протиставлено “інтелектуальному” (mind), де останнє виступає етнопсихологічною домінантою; в) китайська модель етнічної особистості не може трактуватися в рамках фрейму “матеріальне — ідеальне” через відсутність у китайській культурі трансцендентальної точки відліку (Бог, дух, душа): суб’єкт, що пізнає світ, злитий з пізнаваним об’єктом. Брак трансцендентального суб’єкта як орієнтира самоідентифікації людини призвів до осмислення її в категоріях тілесної інтуїції (явище соматизації емоцій і почуттів у китайській культурі).
12. Специфіку етнічної ментальності найрельєфніше втілюють слова-культурні концепти (наприклад: укр. воля, доля, лихо; рос. тоска, удаль, воля, судьба, правда, пустота; англ. self, individualism, privacy; кит. qi (світова енергія), yin (жіноче начало), yang (чоловіче начало), ming (доля), які виступають фундаментальними поняттями певної духовної культури і часто-густо не мають відповідників у інших мовах. Міжмовне зіставлення, на перший погляд, подібних концептів (укр. доля – рос. судьба; укр. воля – рос. воля) виявило їхні суттєві розбіжності, зумовлені як суто лінгвістичними, так і екстралінгвістичними, історико-психологічними чинниками.
13. Основою формування базових найменувань кольору в різних мовах є певні універсальні прототипи, які водночас виступають потужними міфологічними та міфопоетичними архетиповими символами (це світло, темрява, вогонь, кров, рослинність, небо тощо). При цьому напрям семантичного розвитку (вторинний семіозис) детермінований тими особливостями мовної картини світу, які сформувалися внаслідок первинної колірної категоризації дійсності мовою.
Розвиток переносних метафоричних значень колірних термінів почасти зумовлювався впливом їхніх концептуальних референтів (архетипів), частково інспірувався кольором шкірних реакцій людини.
У межах різних культурних ареалів символічний аспект функціонування найменувань кольорів одержує специфічні національно-культурні конотації, пов’язані як із психологією сприйняття кольору тим чи іншим етносом, так і з історико-культурними традиціями тієї чи тієї країни.
14. Оцінно-експресивна метафора виступає потужним засобом утворення національних інтелектуально-оцінних концептів (НІОК), які, конституюючи мовні картини світу, відіграють величезну роль у продукуванні мовами вторинних символічних просторів. В усіх досліджуваних лінгвокультурних ареалах зооморфна метафора (тварина → людина) є найпоширенішою. Будучи потужним експресивним засобом, вона надає суб’єктові метафори яскраво вираженої пейоративності.
15. Номени тварин (свійських та диких) і рослин (польових та культивованих) в їхньому вторинному “антропоморфному” означуванні дозволяють дослідити роботу гностико-асоціативно-оцінного апарату етнічної мовної свідомості. Специфіка розподілу емоційних оцінок-конотацій між однаковими референтами в різних мовах (українській, російській, англійській, китайській) висвітлила систему національно-культурних преференцій та цінностей, формування якої, як видається, значною мірою належить до сфери колективного підсвідомого.
16. Лінгвокультурні універсалії як відбиття спільності образної семантики продуктів асоціативної діяльності українського, російського, англосаксонського та китайського етносів породжуються, з одного боку, єдністю людського феномена, що зумовлює аналогічність мислення різномовних етносів, а з другого – подібністю критеріїв логічної та естетичної оцінок у носіїв різних лінгвокультур.
Разом з тим, конотативне освоєння наслідків метафоричного процесу, навіть попри схожість фільтрів різномовних метафор, далеко не завжди збігається в мовах. Наявність асоціативно-емотивних лакун свідчить про різну роботу емоційно-оцінного компонента національних мовних свідомостей, що вказує на “аксіологічну суб’єктивність” сприйняття тим чи тим етносом реалій матеріального світу.
17. Унікальність національного емотивно-образного осмислення тварини зумовлюється кількома чинниками: 1) географічною та культурною віддаленістю мовних регіонів; 2) “життям” тварини в національному фольклорно-міфологічному і літературному контексті; 3) значущістю тварини в культурно-господарській діяльності етносу (свійські тварини), а також її поширеністю у природному середовищі етносу (дикі тварини).
18. Мовно-образні конотації, пов’язані зі світом тварин, визначаємо як мотивовані та частково мотивовані метафорико-символічні осмислення на противагу емотивним значенням, ініційованим рослинним світом, котрі розглядаємо як слабомотивовані чи немотивовані конотації. Така кваліфікація дозволяє трактувати породжувані царством рослин НІОК як такі, що мають переважно символічний характер.
19. У китайському лінгвокультурному ареалі квіткова символіка пов’язана переважно з культивованим оточенням, що протиставляє її східнослов’янській квітковій символіці, співвіднесеній насамперед з природним навколишнім середовищем етносу: польовими та лісовими рослинами і травами.
У народній свідомості східних слов’ян рослини ставали не стільки символами душевно-духовних властивостей людини або її соціального статусу (що спостерігається в китайській культурі), скільки набували лікувального й обрядового значення, тісно пов’язаного з магією.
Порівняльний аналіз оцінно-ціннісної символіки дерев, квітів і трав у китайській і східнослов’янській культурах дозволив зробити висновок про відсутність у межах китайської рослинно-символічної системи негативних конотацій рослин та про наявність таких у східнослов’янській.
20. Аналіз безособових речень української та російської мов на тлі їхніх англійських та китайських відповідників продемонстрував, що східнослов’янським дативній і акузативній пацієнтивним синтаксичним конструкціям протиставлена номінативна агентивна синтаксична конструкція англійської та китайської мов. Належачи до мов різної синтактико-типологічної структури (пацієнтивної і агентивної), українська та російська, з одного боку, і англійська та китайська – з другого, виступають носіями різних етнофілософій.
Потужний вплив ірраціонального на психічне сприйняття українця та росіянина, рефлексію чого виявляють безособові синтаксичні структури, свідчить про певну міфологізованість свідомості східнослов’янських етносів.
21. Паремії (прислів’я та приказки) виступають тією частиною національних фразеологій, що найрельєфніше відбиває національно зумовлені ціннісні уявлення народу про навколишній світ і своє буття в ньому. Аксіологічна значущість пареміологічних одиниць дозволяє розглядати їх як продукт морально-ціннісної концептуалізації дійсності мовами.
22. Аналіз уявлень чотирьох етносів про життя та смерть, роботу та час, багатство та бідність на пареміологічному матеріалі із застосуванням поняття ціннісної інформеми (ідеологеми) дає можливість зробити певні узагальнення щодо етичної оцінки зазначених вище явищ як виявів традиційної народної моралі різномовних етносів. Ставлення різних етносів до життя і смерті можна охарактеризувати через інформеми/ідеологеми-універсалії: “життя краще за смерть”, “смерть неминуча”, “смерть всіх урівнює”, “часу приходу смерті не знає ніхто”. Лінгвокультурному “західному” ареалу, де поширена християнська релігія (Англія, США, Україна, Росія), притаманна ідеологема “якість життя обумовлює легку або важку смерть”. У лінгвокультурному “східному” ареалі, де поширений буддизм (Китай), наявні дві основні співвіднесені інформеми: “життя – це низка перетворень” та “смерті в її абсолютному смислі немає”.
23. Праця характеризується позитивно і розглядається як головна годувальниця людини у рамках усіх досліджуваних культур. Особливо акцентованим можна вважати ставлення до праці в англо-американському культурному ареалі, де протестантська релігійна традиція сприяла утвердженню феномена обожнювання праці та формуванню етнокультурної домінанти “action/work orientation” (ідеологема “праця як релігійне покликання людини”). Однак якщо в українській, англійській та китайській культурах праця трактується як джерело матеріального благополуччя, успіху та процвітання (інформема “старанна праця індукує матеріальний добробут та професійність”), у російській народній культурі подібні осмислення практично відсутні (інформеми “сумлінна праця не пов’язана з матеріальним добробутом”, “працювати сумлінно, наполегливо немає сенсу”).
Щодо поцінування часу в межах усіх чотирьох культур виділяється ідеологема “час слід цінувати та ефективно використовувати”. В англо-американському культурному ареалі раціональне використання часу підноситься до рангу національної ідеї, будучи тісно пов’язаним з іншою національно-культурною цінністю – орієнтацією на дію/працю (action/work orientation).
24. В усіх мовно-культурних ареалах паремії засвідчують амбівалентне ставлення до грошей (ідеологема-універсалія “гроші як єдність позитивного та негативного начала”: з одного боку, вони виступають запорукою статку, добробуту, благополуччя та соціальної захищеності, з другого – лихою, руйнівною силою).
Аналіз паремій тематичної спрямованості “гроші, багатство” виявив як універсальні для досліджуваних мов та культур ідеологеми, що зумовлені спільністю людського феномена (“гроші – могутня сила”, “необхідно економно витрачати гроші”, “у житті є речі важливіші за гроші”), так і етнокультурні ідеологеми, спричинені дією суспільно-історичного та релігійного чинників – “гроші є силою, яка править усім світом”, “гроші формують людину як особистість” (ці інформеми притаманні англо-американському та китайському культурним ареалам”), інформема “некорисливість”, антиномічна інформема “зневажливе ставлення до чужого ↔ шанобливе ставлення до чужого, зневажливе до свого” (російські ціннісні ідеологеми).
25. Вивчення корпусу пареміологічних одиниць тематичної спрямованості “бідність” дозволило зробити такі висновки: 1) міжмовна інформема “бути бідним важко, скрутно, образливо” протиставляється ідеологемі-універсалії “в бідності є деякі переваги”; 2) англо-американський пареміологічний матеріал виявляє етнокультурну інформему “бідність сприяє розпаду особистості”; 3) китайська етноідеологема “воля людини долає бідність” перебуває у видо-родових відношеннях з етноідеологемою “воля людини здатна подолати будь-які труднощі”.
26. Вибір певного явища дійсності об’єктом пареміологічної детермінації свідчить про його значущість для носіїв етнічної мови та культури. Психологічно і культурно значущі для етнічної ментальності феномени піддаються “стихійному” кількісному маркуванню на мовному рівні, що створює особливий індекс змісту культури, який часто-густо вказує на відносну важливість різних аспектів етнічної культури.
|
