Фаренвальд Арнольд Вільгельм Ернст Август Патентно-ліцензійні угоди в англійському, французькому та італійському праві

summary

У вступі обгрунтовується актуальність і висвітлюється рівень дослідженості теми дисертації, визначені її мета та завдання, подано  характеристику методології роботи, формулюються наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, обгрунтовані теоретичне та практичне значення дослідження, рівень його апробації, характер публікацій та впровадження результатів дослідження.

В першому розділі – “Порівняльний аналіз договірного права” -  для порівняльної характеристики ліцензійного договору в різних країнах автор дисертації дає пояснення деяким термінам договірного права, таким як “предмет”, “кауза”, “зустрічне задоволення”, “помилковість”, “марність”. Автор досліджує дані поняття в межах, необхідних для розуміння функції, яку вони можуть виконувати в рамках ліцензійних угод.

Визначаючи характеристику такого поняття як “предмет”, дисертант звертає увагу на те, що у французькому і англійському цивільному кодексі немає тлумачення цього терміну. Під терміном “предмет” треба розуміти сукупність дій, які сторони зобов’язалися здійснити, або бездіяльність чи відмова від намічених дій. Разом з тим, термін “предмет”  часом іноді розуміють як “річ”, сукупність послуг, що складають об’єкт правовідношень. Часто в італійському і французькому праві “предмет” визначається відповіддю на запитання: “що потрібно зробити” стороною, яка взяла на себе зобов’язаність. Дисертант звертає увагу на те, що в англійському праві “предмет” не є самостійним елементом договору.

Висвітлюючи поняття “каузи”, автор відзначає, що цей термін також не розкритий у французькому та італійському праві. Під “каузою” розуміється найближча мета, заради якої укладається договір, або наявність підстави для укладення такого договору. Класична французька доктрина визначає “каузу” як безпосередній намір, що спонукає сторону укласти договір. Таким чином, в сілогматичному договорі це призводить до очікуваного зустрічного задоволення. Сучасна італійська доктрина зосереджується на особливостях іншого аспекту “каузи”: на тому, що дана угода є вигідна як для конкретної особи, так і  для суспільства в цілому.

Дисертант визначає дві функції “каузи”: по-перше,  - це перевірка, чи являє собою договір юридичний зобов’язуючий документ (договір є недійсним, якщо в ньому  відсутня “кауза” ); по-друге, функція  “каузи” полягає  в її властивості як інструменті класифікації окремих видів договорів, оскільки вона класифікує договори   залежно від обсягу прав і обов’язків сторін.

Що до зустрічного задоволення в “загальному праві”, то автор відмічає, що його основна ідея в тому, що воно являє собою відповідну послугу, яку особа, що обіцяє, хотіла б отримати.

Для виникнення  зустрічного задоволення необхідно щоб сторони домовились  про виконання ними зобов’язань або обмінялись відповідними обіцянками.

Судовою практикою напрацьовано ряд прикладів, яким повинні відповідати зустрічні задоволення:

1.  По-перше, зустрічне задоволення не може бути давнім.

2.  По-друге, зустрічне задоволення повинно бути реальним, воно має представляти якусь цінність для сторін.

3.  По-третє, зустрічне задоволення повинно йти  від кредитора, тобто бути представлено боржником.

Стосовно такого терміну, як “помилковість”, автор  стверджує, що воно може мати місце тоді, коли в особи без умислу з її боку чи в інших осіб виникають невідповідні дійсності уяви про деякі факти та обставини. Щодо значення терміну “марність” - під цим терміном розуміється неможливість виконання договору, але це не означає недійсність договору.

Розглянувши вищенаведені поняття, автор дійшов  таких висновків:

1.  Відсутність в англійському праві поняття  “каузи” компенсується наявністю таких термінів як “зустрічне задоволення”, “марність”, “помилка”.

2.  “Предмет” і “кауза”, що являються необхідними елементами для укладання ліцензійних договорів за законодавством Франції та Італії, законодавчо не закріплені, але детально представлені національними доктринами.

3.  Термін “предмет” є обов’язковим для укладання договорів і у французькому праві, тоді  як італійські юристи схильні вважати це поняття не завжди обов’язковою умовою договору.

4.  Термін “кауза” є обов’язковою умовою договору згідно  з французьким та італійським правом і відповідає термінові “зустрічне задоволення” в англійському праві. Положення, які передбачені в доктринах трьох держав, відображають одну загальну ідею для всіх, ідею обміну обіцянками або зобов’язаннями.

Порівнюючи найбільш суттєві елементи загального договірного права, автор констатує, що, незважаючи на деякі відмінності, розглянуті терміни відображають подібні явища. Це є важливим фактором  котрий дає можливість виробити єдину загальну  юридичну конструкцію, яку можна буде не тільки використати з метою уніфікації, але й застосовувати в різних державах з різними правовими системами.

У другому розділі – “Ліцензійні договори в англійському праві” - розглянуто особливості правового регулювання ліцензійних угод в законодавстві Англії.

Автор аналізує такі нормативні акти,  як Закон “Про патенти” (1977 р.), Закон “Про обмеження свободи торгівлі” (1976 р.), Закон “Про конкуренцію” (1980 р.), Закон “Про ціни перепродажу” (1976 р.) та деякі інші нормативні акти, а також приклади із судової практики.

Автор відзначає, що інститут ліцензійних угод виник в Англії в ХУІІ столітті і що сьогодні ця країна має найбільшу судову практику з питань патентно-ліцензійних  договорів.

У дисертації висвітлюються такі особливості англійського патентного законодавства, як отримання ліцензії не тільки на підставі договорів, але й на підставі “естоппеля”,  або за “правом справедливості”. Ліцензія на підставі положень “естоппеля” може бути дійсною, коли патентовласник своєю поведінкою дає можливість зрозуміти, що особа, яка  володітиме цією ліцензією, є уповноваженою на законній підставі використовувати цей патентний винахід.

Ліцензія за “правом справедливості” може бути видана в разі, якщо така особа має право на цю ліцензію, що підтверджене санкцією  відповідного компетентного органу.

 Відповідно до англійського договірного права, учасники ліцензійних  угод мають  змогу вільно визначати межі зобов’язань за даним договором. Дисертант зауважує  також, що юридична практика складання патентно-ліцензійних угод в Англії більш розвинена, ніж в тих країнах, де законодавець позбавив сторони можливості самостійно визначати умови договорів, включивши  до цивільних кодексів найбільш поширені умови різних видів договорів.

В англійському праві тлумачення ліцензійних договорів здійснюються від того, як сформулювати ті чи інші положення ліцензійних договорів. Це суттєво відрізняється від методів тлумачення ліцензійних договорів в країнах романо-германської системи права, де воно здійснюється на підставі імперативних та диспозитивних норм, передбачених для подібних “пойменованих” договорів.

В англійському праві формально не закріплено зобов’язання укладати договір у письмовій формі - таким чином, для укладення договору достатньо усної згоди сторін.

В англійському праві антимонопольне законодавство суттєво впливає  на законодавство про патентно-ліцензійні договори. Це такі нормативні акти як Закон “Про обмеження свободи торгівлі” (1976 р.), Закон “Про конкуренцію” (1980 р.), Закон “Про суміжну комерцію” (1973 р.), доктрина “обмеження торгівлі”.

В англійському праві недійсність патенту  може бути оспорена, якщо ліцензіар прямо гарантує дійсність патенту. У випадку, якщо ліцензійний договір не містить прямої гарантії ліцензіара відносно дієвісті патенту, англійське право вважає ліцензіата позбавленим можливості оспорювати його справжність.

 Подаючи характеристику основних прав та зобов’язань сторін у ліцензійному договорі, автор визначає, що більшість з них мають юридичну силу, якщо прямо передбачені в договорі. Так ліцензіар не зобов’язаний передавати ліцензіату додаткової інформації, навіть коли без неї неможливо використовувати винахід, якщо це прямо не передбачено в договорі.

Разом з тим, як підкреслюється у висновках цієї глави дисертації, ряд юридичних конструкцій, розроблених англійськими теоретиками і судовими практиками знайшли своє відображення в запропонованому типовому Законі.

У третьому розділі  - “Ліцензійні договори у французькому праві” -  автор аналізує даний вид договору на підставі таких нормативних актів, як Кодекс Законів про інтелектуальну власність та Цивільний Кодекс Франції.

У французькому праві ліцензійний договір  належить до так званих “непойменованих” договорів, тобто до таких, які детально не врегульовані  законодавством, наприклад, договори купівлі-продажу, оренди та ін.  З цього витікає, що зміст ліцензійного договору визначається не тільки узгодженою волею сторін, але й диспозитивними та імперативними нормами «пойменованих» договорів,  детально врегульованими цивільним кодексом та іншими законами, які найбільш подібні до ліцензійних договорів.

Автор визначає, що у французькому праві існують деякі формальні вимоги до ліцензійних договорів. Згідно з Кодексу Законів про інтелектуальну власність, ліцензійний договір має бути укладений у письмовій формі та зареєстрований в реєстрі, який ведеться Національним інститутом промислової власності.

Аналізуючи французьке антимонопольне законодавство, а саме Декрет “Про свободу ціноутворення та конкуренцію” від 1986 року, автор наводить два обмеження, які цей закон накладає на ліцензійні договори, а саме: заборона безпідставної відмови від передачі патенту та заборона дискримінаційної практики на ринку.

Розглядаючи умови недійсності ліцензійного договору, автор визначає, що згідно з французьким законодавством недійсність патенту спричиняє до недійсності всього договору, оскільки відсутній “предмет” договору.

Характеризуючи обов’язки  сторін в ліцензійному договорі, автор дисертаційного дослідження звертає увагу на деякі характерні особливості.

У французькому праві дискусійним вважається питання про те, чи зобов’язаний ліцензіар передавати ліцензіату матеріали про удосконалення до ліцензійної технології. Суди, наприклад, заперечують таких обов’язків у ліцензента. А окремі теоретики права визнають протилежне, обгрунтовуючи свою позицію концепцією,  відповідно до якої договір накладає не тільки чітко вказані в ньому такі зобов’язання, але й виконувати зобов’язання, що виникають із права справедливості, ділової практики і законів.

У французькому праві немає також єдиної думки щодо того, чи  має ліцензіар обов’язок захищати ліцензіата у випадку незаконного використання запетентованого винаходу третьою особою. Існує думка, що таке зобов’язання ліцензіара виникає з видачею ним гарантії безперешкодного використання запатентованого винаходу.

Широко висвітлено питання про межі гарантії, що надається ліцензіаром. Тут переважає концепція, згідно з якою сторони у договорі можуть відмінити гарантію дійсності патенту. Положення у договорі про відміну  гарантії від недійсності патенту  вважатиметься правомірним, і відміна такої гарантії звільняє ліцензіара від обов’язкового відшкодування збитків, що спричинилися у ліцензіата через визнання патенту недійсним.

Дискусійним є питання про правомірність зобов’язання ліцензіара щодо неконкуренції. Вважаємо, що таке зобов’язання може бути надане ліцензіатом, якщо  воно не перешкоджає його господарській діяльності і обмежене в часі і просторі.

Аналізуючи зобов’язання ліцензіата у французькому праві автор наголошує і на такій особливості, як “існуюче (припускаюче) зобов’язання” ліцензіата здійснювати експлуатацію запатентованого винаходу. Це означає, що навіть при відсутності такого положення в договорі ліцензіат зобов’язаний вжити всіх необхідних засобів для ефективного використання запатентованого винаходу. Слід також зауважити про неможливість ліцензіатом самостійно надавати запатентований винахід у субліцензію.

Французьке законодавство про ліцензійні договори має суттєвий недолік тому, що французький цивільний кодекс, розроблений іще за часів Наполеона, не враховує сучасні види договорів.

Тлумачення умов договору шляхом аналогії з нормами схожих договорів незручне та непрактичне.

Кодекс Законів про інтелектуальну власність 1992 року містить норми, які регулюють договори про використання аудіо-, відеопродукції та не регламентують ліцензійний договір.

Автор вважає, що запропонований проект типового закону про ліцензійні договори зможе заповнити прогалини щодо правового регулювання ліцензійного договору у Франції.

У четвертому розділі - “Ліцензійні договори в італійському праві” - для аналізу ліцензійного договору використано такі нормативні акти, як Закон “Про патенти” (1939 р.), Цивільний Кодекс Італії, а також Закон “Про захист конкуренції”.

Проаналізувавши законодавство Італії з питань укладення ліцензійних договорів,  прав та обов’язків сторін, недійсності ліцензійних договорів, припинення даного договору, а також дію антимонопольного законодавства, автор дійшов нижченаведених висновків.

Ні італійський Закон “Про патенти”, ні італійський Цивільний Кодекс не регламентують ліцензійний договір як окремий вид договору. Таким чином ліцензійний договір в італійському праві є “непойменованим” договором, як і у французькому праві, і щодо нього застосовуються положення, що  для подібних “пойменованих договорів”.

Принцип свободи договору надає сторонам можливість самостійно визначати умови ліцензійного договору, але такі умови повинні враховувати імперативні та диспозитивні норми, що передбачені для схожих “пойменованих” договорів, таких, як договір оренди, купівлі-продажу.

Закон “Про патенти” в Італії (1939 р.) не вимагає належної форми ліцензійного договору. Встановлено, що ліцензійний договір може укладатися у довільній формі. Закон “Про патенти” 1939 року передбачає реєстрацію ліцензійних договорів у Центральному бюро патентів і обумовлює, що тільки зареєстрований договір підлягає захисту від його незаконного використання його третіми особами.

Розглядаючи питання припинення договірних відношень, автор зазначає, що розрив договірних зобов’язань, згідно з Цивільним Кодексом Італії, може бути здійснено за  домовленістю сторін, на підставі судового рішення або в разі порушення договору. Крім того, зазначено, що в італійському праві за умови відсутності спеціальних положень у договорі, закінчення строку дійсності патенту означає закінчення договірних відношень. Тобто, такий договір має визначений термін дії. Згідно з італійським правом, дія ліцензійного договору припиняється в разі недійсності патенту.

Італійське антимонопольне законодавство також не містить ніяких положень стосовно ліцензійних договорів. Італійські юристи вважають, що відповідні норми законів Європейського співтовариства відносно ліцензійних технологій мають бути застосовані до національного законодавства з деякими змінами. Автор вважає, що застосування цих положень ЄС, створених для запобігання недоброякісній конкуренції, не завжди можливо, тому що в деяких галузях промисловості конкуренція відсутня взагалі.

Більшість італійських юристів вважають, що ліцензіар зобов’язаний гарантувати дійсність патенту і підтримувати юридичну силу патентів в період дії ліцензії. Крім того, ліцензіар гарантує можливість комерційної реалізації запатентованого винаходу й досягнення ефективних результатів. Ліцензіар зобов’язаний також гарантувати спокійне використання винаходу ліцензіатом і зобов’язаний утримуватися від дій, які можуть перешкоджати діяльності ліцензіата.

Специфічною рисою італійського законодавства є також те, що ліцензіат має широкі повноваження проти порушників патенту. На відміну від французького і англійського законодавства, італійське право визнає за можливе порушити судове переслідування як ліцензіатом з виключною ліцензією, так і ліцензіатом з невиключною ліцензією.

Італійське патентне законодавство має ще одну особливість: ліцензіат є зобов’язаний не брати участі в конкуренції. Таке зобов’язання повинно бути закріплено в письмовій формі відповідно до Цивільного кодексу Італії.

Відсутність конкретних норм щодо ліцензійних договорів призводить до  застосування загальних норм італійського законодавства, і тому іноді важко передбачити деякі судові рішення. Але, незважаючи на це, деякі положення італійського права з питань правового регулювання ліцензійних договорів були враховані при розробці типового модельного закону.