| summary: | У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт, мета і завдання дослідження, його теоретико-методологічна основа й методи аналізу, висвітлюється стан дослідженості проблеми, розкривається наукова новизна і практична цінність роботи.
У першому розділі — «Рецепція творчості Петера Гандке у зарубіжному та вітчизняному літературознавстві» — проаналізовано літературознавчо-критичну рецепцію творчого доробку П.Гандке у зарубіжному та вітчизняному (як радянському, так і власне українському) літературознавстві. Зокрема, відзначається, що дослідники досить часто приділяють надмірну увагу епатажним витівкам Гандке та їхньому суспільному резонансу, не заглиблюючись при цьому в аналіз самих творів, їхньої структурної організації, композиційних особливостей, мови, стилю тощо. Відтак, попри вражаючі кількісні показники (особливо коли йдеться про роботи західних гандкезнавців), відчувається брак спеціальних праць, у яких би чітко визначалися й аналізувалися філософсько-естетичні засади художньої системи письменника. Досі не створено жодного комплексного дослідження, присвяченого еволюції «Я»-суб’єкта у творах Гандке.
З-поміж великої кількості робіт зарубіжних літературознавців авторка дисертації зосередила свою увагу передовсім на працях, присвячених філософсько-естетичним засадам творчості письменника. Такі праці можна умовно розподілити на дві групи: дослідження, що представляють традиційне літературознавство з притаманними йому методиками проблемно-тематичного та поетологічного аналізу, і роботи, засновані на новітніх методологіях та націлені на виявлення у текстах П.Гандке загальніших смислових структур.
Серед блоку традиційних літературознавчих досліджень дисертантку в першу чергу цікавили праці, присвячені проблемі суб’єкта та суб’єктивності у творах письменника (Ґ. фом Гофе, П.Байкен), питанню автобіографічного суб’єктивізму (Ю.Йонґо), категорії відчуження (Л.К.Демерітт, Р.Ґ.Реннер) та проблемі ідентичності (А.Л.Крічфілд). Порівняно небагато дослідників також використовують при висвітленні творчого шляху П.Гандке елементи біографічного та соціоісторичного підходів; при цьому їхні роботи носять здебільшого оглядовий характер (Р.Неґелє, Г.Фалькенштайн, У.Шульц).
Другий напрямок охоплює дослідження, що спираються на наратологічну (Г.К.Бух, Д.Дербі, Л.Кьопнік), психоаналітичну (Т.Мозер, В.Фріч), компаративістську (Р.Крайс, Н.Ґабріель, І.Канн, К.Вінкельманн), семіологічну (П.Бекес, К.Горват) та міфокритичну (С.Маршалл, Ю.Вольф, Ґ.Мельцер) методології аналізу. Порівняння результатів, отриманих дослідниками обох напрямків, переконує в очевидній перевазі використання сучасних аналітичних підходів; водночас, зважаючи на нерідке для праць другої групи захоплення пошуком прихованих смислів на шкоду вивченню конкретних текстів та їхніх науково верифікованих значень (особливо це стосується психоаналітичних розвідок), дисертантка доходить висновку про необхідність раціонального поєднання новітніх методик дослідження з ґрунтовним аналізом історико-літературного контексту гандкевської прози.
На теренах колишнього СРСР наукових досліджень творчості П.Гандке існує обмаль, до того ж у переважній більшості випадків ідеться про оглядові статті та рецензії на окремі твори (тут варто насамперед указати на роботи таких дослідників, як Н.Павлова, Ю.Архіпов та Ш.Абдулаєв). Природно, що в цих статтях та рецензіях висвітлювалися лише окремі етапи творчого розвитку письменника та аналізувалася проблематика лише деяких його прозових творів; при цьому дослідники, як правило, намагалися будь що віднайти в текстах Гандке ознаки їхньої приналежності до парадигми реалізму. Відтак можна говорити як про недостатнє «кількісне» охоплення гандкевської творчості в радянському й пострадянському літературознавстві, так і про цілком очевидну нерозробленість новітнього понятійного апарату, без якого розкриття філософських засад творчості письменника та здійснення структурного аналізу його творів є якщо неможливим, то, принаймні, вельми проблематичним.
В українському літературознавстві на сьогодні ще немає жодного серйозного дослідження, присвяченого проблематиці й поетологічним аспектам творчості П.Гандке. Cписок наявних досліджень, по суті, обмежується кількома оглядовими статтями авторитетного українського літературознавця Д.Затонського, до яких належить, зокрема, і передмова до збірки творів П.Гандке, яка побачила світ 1999 року у видавництві «Юніверс», — поки що єдиного україномовного видання творів австрійського письменника. Попри здебільшого ознайомчий характер, згадана передмова все ж спонукає до подальшого вивчення творчості письменника. Водночас поза увагою дослідників залишається значний масив текстів письменника — як ранніх, так і належних до зрілої творчості, — а також суттєва частина філософсько-естетичної проблематики та жанрово-стильових особливостей гандкевських творів, специфіка образу автора та нарації тощо.
Огляд наукової та критичної літератури засвідчив, що, хоча значна кількість окремих аспектів творчості П.Гандке і ставала предметом уваги науковців (більшою мірою західних, меншою мірою — вітчизняних), художній доробок письменника ще вивчено недостатньо. Насамперед не вистачає спеціальних досліджень, у яких проза П.Гандке розглядалася б у комплексі її естетичних та ідейно-філософських аспектів, визначалися б місце та роль окремих творів у художньому розвитку письменника.
Другий розділ дисертації — «Особливості еволюції Гандке-прозаїка в літературному контексті 60-x — початку 80-х рр. ХХ ст.» — складається з двох підрозділів.
Підрозділ 2.1. — «Експериментальні пошуки письменника: епатаж і розрив із традицією» — розкриває особливості становлення П.Гандке як письменника. Проведений аналіз текстів, написаних австрійським письменником протягом раннього періоду творчості (60-і роки) дозволив дійти висновку про те, що на початку свого творчого шляху молодий автор прагнув привернути до себе увагу епатажними жестами, підкресленим нонконформізмом, авангардистскьим руйнуванням традиційних структур оповіді та відмовою від мовних кліше. Водночас перші прозові твори письменника — експериментальні романи «Шершні» та «Рознощик» — стали доказом того, що початківець здатен не лише епатувати публіку та шокувати «літературних батьків», але й створювати новаторські твори. Простежено неоднозначну реакцію на ці так звані «романи-тексти» як із боку читацького загалу, так і з боку літературних критиків.
Незважаючи на те, що головним завданням, яке дисертантка ставила перед собою у пропонованому дослідженні, було проаналізувати саме прозовий доробок П.Гандке, у даному підрозділі видалося доцільним здійснити порівняльний аналіз ранньої прози письменника та його перших драматургічних творів («Наруга над публікою», «Каспар»). Останні, на думку дисертанки, значною мірою вплинули на всю подальшу гандкевську творчість, визначили проблематику та поетику його прози 60-х рр. В ході такого аналізу було виявлено спільні риси на рівні проблематики, поетики та мовного оформлення зазначених творів, зокрема мозаїчність, фрагментарність зображення та перенасиченість його деталями, а також схильність до зміщення пропорцій при зображенні реальних співвідношень предметного світу. Все це, на думку дисертантки, веде до підміни випадку, дії дискурсом, а в площині рецепції — до послідовного руйнування очікувань глядача/читача, котрий таким чином залучається до авторської рефлексії і, граючи за правилами естетичної гри, змушений осмислювати механізм функціонування соціальних примусів, що визначають його власну картину світу. Відтак рання творчість П.Гандке являє собою вельми своєрідне, але й вельми типове поєднання концентрації на технічних можливостях та внутрішніх проблемах мистецтва із соціокритичною функцією. Зазначене поєднання тісно пов’язане з прихильністю молодого автора до естетики та ідеології неоавангарду. Саме в руслі неоавагардистської естетики в якості спільного знаменника, покликаного узгодити автореферентність мистецтва із соціальною критикою, Гандке висуває на перший план проблему мови як семіологічного явища, виходячи при цьому з ідей Л.Вітґенштайна. Відтак у своїх перших прозових та драматичних творах П.Гандке виступає як представник так званої мовно-експериментальної літератури, обстоюючи принцип, згідно з яким «основною для літератури є проблема мови, а не предмети, події чи обставини».
У другому підрозділі — «Творчість П.Гандке 70-х — початку 80-х років у контексті літератури «нової суб’єктивності» — простежується ґенеза творчих пошуків письменника починаючи з кінця 60-х рр. Аналіз засвідчує його поступовий відхід від епатажності, відмову від радикальних експериментів із текстом та зміни в суб’єктивному світосприйнятті. Дисертантка доводить, що Гандке став провісником і одним із найяскравіших представників літератури «нової суб’єктивності», котра виникла у відповідь на епігонство та поступову традиціоналізацію авангарду 60-х рр., з одного боку, та на засилля «ангажованої» літератури й публіцистики — з іншого.
Висвітлення цього літературного феномену підводить дисертантку до таких висновків: поширення літератури «нової суб’єктивності» було продиктоване бунтом молодих письменників проти політично заангажованої прози та публіцистики, що відігравали одну з ключових ролей у літературному процесі 60-х рр.; для цієї нової тенденції в німецькомовній літературі характерне прагнення передати суб’єктивне сприйняття явищ емпіричної дійсності; чільною категорією для представників літератури «нової суб’єктивності» стає категорія «відчуження», що трактується як основа суб’єктивного світобачення протагоніста; центральним конфліктом відповідних творів є конфронтація суб’єкта із самим собою і навколишнім світом.
Третій розділ — «Проблематика та поетика прозових творів П.Гандке 70-х років ХХ ст.» — складається з чотирьох підрозділів.
У першому підрозділі — «Проблема відчуження суб’єкта у світі: повість «Страх воротаря перед одинадцятиметровим» — аналізується специфіка потрактування Петером Гандке наскрізної для літератури ХХ ст. проблеми відчуження суб’єкта у світі та пов’язаної з нею теми самотності, котра домінує у творах зазначеного періоду.
Наголошується на тому, що внаслідок зміни суспільно-естетичних парадигм тексти, написані П.Гандке протягом 70-х рр., помітно відрізняються від усього, що було створене ним раніше. Спостерігається передусім відхід від авангардистських установок та зацікавлення художніми надбаннями класики світової літератури. Це знайшло вияв як на рівні проблематики, так і на рівні поетики творів зазначеного періоду. На відміну від експериментальної прози 60-х, котра характеризувалася ускладненістю композиції, переобтяженістю деталями та майже повною відсутністю фабули, у прозі 70-х з’являється досить чіткий сюжет, а художня мова формально спрощується, стає конвенційнішою і лаконічнішою.
Яскравим прикладом таких змін є повість «Страх воротаря перед одинадцятиметровим», що, по суті, являє собою послідовний та ретельний опис плинних психологічних станів головного героя Йозефа Блоха. Дисертантка стверджує, однак, що, попри цю обставину, в повісті все ж наявний сюжет із чіткою композицією. Тут переважають виразні, почасти монотонні описи предметного світу, природи, буденних справ. Скоївши вбивство, Блох втрачає зв’язки з емпіричним світом довкола себе, внаслідок чого його охоплює відчуття покинутості, відчуження.
На прикладі вказаного твору простежено своєрідність розробки П.Гандке теми відчуження суб’єкта у світі. Виходячи з проведеного аналізу, дисертантка доходить висновку, що гандкевський герой 70-х рр. постійно відчуває екзистенціальну невпевненість, для його свідомості характерне хворобливе сприйняття світу, а переживання протагоністом відчуження коливається між полюсами щастя і страху, при цьому саме другий полюс є найбільш характерним для творів 70-х рр.
У другому підрозділі — «Спроби самоствердження «Я»-суб’єкта в об’єктивному світі: повісті «Короткий лист перед довгим прощанням» та «Без бажання немає щастя» — простежується відхід Гандке від творення штучних описів, зменшення рефлексивної насиченості його прози та прагнення письменника до простоти й лаконічності стилю. Відзначається, що хоча головний герой і переживає стан відчуження, однією з головних складових якого є страх, він прагне подолати психологічні проблеми шляхом самоаналізу, осмислення причин появи саморуйнівних настроїв. Позбутися їх йому допомагає подорож у далеку країну (повість «Короткий лист перед довгим прощанням»), котра діє як засіб визволення від гіпертрофовано егоцентричного способу мислення, що стає важливим кроком у його внутрішньому розвитку. У протагоніста з’являється прагнення вирватись із замкненого кола суспільного середовища шляхом пошуку свого глибинного, достотного «Я» та ствердження себе в об’єктивному світі як автономної, самостійної особистості («Без бажання немає щастя»).
Проведений аналіз дає, однак, підстави говорити про те, що, незважаючи на спроби головних героїв зазначених творів подолати своє відчуження, звільнитися від гнітючої самотності та відкритись власному оточенню, їм це вдається лише частково. Внаслідок цього їхнє існування й надалі залишається проблематичним.
Предметом дослідження в третьому підрозділі — «Мотив дзеркала як інваріант теми двійництва: повість «Жінка-шульга» — є співвідношення і взаємозумовленість мотиву дзеркала та теми двійництва у творах П.Гандке зазначеного періоду. У повісті «Жінка-шульга» дзеркало виступає лейтмотивом оповіді та використовується персонажами як інструмент рефлексії, психологічного аналізу й самоспоглядання. За допомогою дзеркала як семіотичного знаку, що має амбівалентну природу, П.Гандке розкриває внутрішню сутність головної героїні твору Маріанни. Символічний образ дзеркала оприявнює передусім невизначеність, оманливість та нестійкість відображення, яке з’являється в ньому. Відтак, докладно описуючи нескінченне споглядання нею власного дзеркального відображення та підкреслено акцентуючи увагу на виразі її очей, письменник вказує на сумніви та невпевненість жінки у своїх вчинках. Саме перед дзеркалом головна героїня немовби переконується у правильності своїх рішень, прагне підтвердити або ж спростувати думку про саму себе. Як слушно зазначає Ю.Левін, на підставі такого функціонування концепту дзеркала вибудовується опозиція «дивитись на себе — заглядати у себе», а сам концепт унаочнює авторефлексію героїні.
Мотив дзеркала доповнюється у тексті повісті темою двійництва. Між ними існує тісний зв’язок, адже саме двійник, підміняючи образ персонажа, стає, згідно із законами віддзеркалення (за Ю.Лотманом — енантіоморфізму), його відображенням. Окрім власного дзеркального відображення, двійником Маріанни є героїня психологічного роману, що його гандкевська героїня перекладає з французької мови. Таким чином, відбувається подвоєння образу та виникають дві реальності: справжня й фіктивна, героїні яких живуть у паралельних світах. Їхні долі схожі, а бажання збігаються, адже обидві жінки прагнуть передусім самовизначення та особистісної реалізації. Це дає дисертантці підстави для висновку про те, що тема двійництва використовується П.Гандке, аби через моделювання ситуації зустрічі із самим собою продемонструвати читачеві потаємні глибини «Я» героїні, опукліше змалювати її духовні та екзистенціальні потреби.
У четвертому підрозділі — «Форми вираження взаємозв’язку автор-наратор-текст-читач» — досліджується оповідна структура творів Гандке 70-х років, зокрема визначаються нові форми заміщення персонажів-діячів персонажами-рефлекторами та окреслюються найхарактерніші типи нарації.
На підставі аналізу творів, написаних Петером Гандке протягом зазначеного періоду, виділено найбільш суттєві зміни в структурі оповіді. Після появи повісті «Страх воротаря перед одинадцятиметровим» критика заговорила про зближення манери письма автора з традиційними формами оповіді. У роботі простежено, як після творів 60-х рр., у яких практично була відсутня фабула, Гандке послідовно вводить у коло персонажів «чітко окреслену постать», дотримуючись при цьому замкненої оповідної перспективи, у рамках якої форма оповіді від третьої особи здається незвично дистанційованою. У даному випадку йдеться про так звану персональну оповідну ситуацію. Спираючись на теоретичні положення Ф.К.Штанцеля, дисертантка окремо висвітлює використання П.Гандке форми оповіді, за якої замість оповідача певної історії маємо «рефлектора» — персонажа, котрого наділено здатністю мислити, відчувати, сприймати дійсність і котрий, однак, промовляє до читача не як оповідач. Наголошується, що такий прийом має викликати у читача ілюзію безпосередності реальної дії, а отже, й допомогти краще збагнути психологічну мотивацію персонажа-рефлектора.
Під описаним кутом зору дисертантка докладно розглядає оповідну перспективу повісті «Година справжніх почуттів». Зокрема, вказується на особливу функцію персонажа-рефлектора, якому відведено роль відчуженого читача. У «Годині справжніх почуттів» оповідь ще більше залежна від свідомості протагоніста повісті Ґреґора Койшінґа, аніж у повісті «Страх воротаря перед одинадцятиметровим» — від свідомості Йозефа Блоха. Створена П.Гандке ілюзія безпосередності дії в даному разі дозволяє не лише означати самопочуття героя, але й фіксувати найтонші нюанси його настроїв, мрій та думок. Утім, незважаючи на це, Гандке все ж не відмовляється від постаті «всезнаючого оповідача» й обирає модус аукторіальної оповіді, що ведеться із зовнішньої перспективи.
Якщо у ранніх творах П.Гандке функцію творення зв’язаних когерентних структур, необхідних для реконструкції дії, виконував сам читач, то в творах більш зрілих (наприклад, у повісті «Без бажання немає щастя») цю функцію перебирає на себе оповідач. Відтак, прагнучи відтворити історію життя своєї матері, він удається до особистого пригадування, котре оформлює у вигляді «фіктивного звіту». Внаслідок цього події, переповідані у творі, сприймаються читачем як певна фікціональна конструкція, що пояснюється «радикальною суб’єктивізацією поетичного способу осягнення явищ реального світу», коли головним стає спосіб оповіді, що його основу складають «понятійний аналіз та мімезис». Розвиток характеру протагоністки, історія її життя реконструюється через механізм «пригадування й осмислення». Натомість у повісті «Жінка-шульга» Гандке демонструє зближення з традицією зображення «ззовні». В порівнянні з попередніми творами письменника така зміна перспективи є помітною інновацією. Відтак можна стверджувати, що в аналізованих текстах П.Гандке оповідь ведеться то з персональної, то з аукторіально-персональної позиції.
Вияскравлення використовуваної П.Гандке оповідної стратегії підводить дисертантку до висновку про те, що оповідна перспектива та спосіб побудови системи персонажів у прозі письменника тісно взаємопов’язані. Через це, на її думку, своєрідність творчості П.Гандке можливо повною мірою осягнути лише в тому разі, якщо дослідження оповідних технік поєднувати з поглибленим аналізом образу головного героя.
В четвертому розділі — «Тематичний цикл «Повільне повернення додому» — нові аспекти взаємодії «Я»-суб’єкта і зовнішнього світу» — дисертантка намагається обґрунтувати тезу про те, що тетралогія П.Гандке «Повільне повернення додому» засвідчує настання нового етапу в творчості письменника. Зазначена тетралогія складається з чотирьох незалежних частин: романів «Повільне повернення додому», «Вчення гори Сент-Віктуар» і «Дитяча історія» та п’єси «Про села», — кожній із яких присвячено окремий підрозділ. У них окреслюються історико-літературні контури змін, що відбуваються у перелічених творах на рівні проблематики, образної системи та композиційної структури; простежуються особливості звернення П.Гандке до традиційних форм оповіді, його орієнтації на класичні літературні зразки, зокрема на прозу А.Штіфтера.
У першому підрозділі — «Подолання душевної кризи «Я»-суб’єкта шляхом пізнання первісних форм ландшафтів: роман «Повільне повернення додому» — дисертантка фокусує увагу на позиції головного героя, колекціонера прадавніх ландшафтів. Відзначається, що далекий простір індіанської общини, доісторичний пейзаж та незаймана природа безпосередньо впливають на його сприйняття навколишнього світу. Зорґер впивається первинним виглядом цього краю, він не фотографує, а ретельно перемальовує ландшафт, дивуючись багатству форм, що їх відкривають, здавалося б, пустинні й одноманітні землі. Відхід від схематизації, прийнятої у геологічній науці (символ раціоналізму), дозволяє герою, як це показано у дисертації, віддатися на волю позачасового — вічного — потоку життя, внаслідок чого до нього як до спостерігача приходить заспокоєння й прилив творчої енергії. Внутрішній світ Зорґера немовби зливається з первозданністю зовнішнього емпіричного світу, реформуючи свідомість та наповнюючи її новим змістом. Відтак, описуючи досвід подолання протагоністом «Повільного повернення додому» протиріччя між власним «Я» і зовнішнім світом, письменник, по суті, відкриває для себе можливість конструктивного вирішення екзистенціальних проблем, які залишалися без відповіді у його попередніх творах.
У дисертації, однак, відзначається, що, попри виписане Гандке обіцяння гармонізації внутрішніх протиріч, фінал роману позбавлений однозначно оптимістичного звучання: дослідник ландшафтів усвідомлює, що по-справжньому гармонійні стосунки зі світом неможливі без вивчення свого коріння, без повернення до рідного краю, до власних витоків. Із усвідомлення цього комплексу проблем і розпочинається символічне та реальне повернення додому протагоніста твору.
У другому підрозділі — «Роман «Вчення гори Сент-Віктуар»: зображення гармонізації зовнішнього світу і суб’єкта» — аналізується друга частина тетралогії «Повільне повернення додому». «Вчення гори Сент-Віктуар» є своєрідним поетичним маніфестом, у якому автор розглядає принципові для нього питання поетології та естетики. Як і в попередньому творі, в цьому романі органічно переплелися такі універсалії, як філософія і література, образотворче мистецтво і поезія, теперішнє і минуле, природа і людина. Роман насичений філософськими роздумами автора, описами його вражень від картин славетних художників, цитатами з творів відомих філософів, пейзажами, тісно пов’язаними з автобіографічними моментами, а також рефлексіями стосовно процесу його написання.
Втім, головну увагу дисертантка приділяє центральній духовно-філософській проблемі роману — проблемі подолання розколу між власним «Я» і зовнішнім світом, що здійснюється головним героєм на основі життєвого й мистецького досвіду французького художника П.Сезанна. В цьому зв’язку наголошується на принциповій важливості системи мотивів кольору й форми для розуміння авторської концепції роману. Письменник немовби намагається «вписати» людину в пейзаж, спираючись на особливості світосприйняття та техніки цього майстра пензля. Констатується, що навіть на буквальному рівні П.Сезанн як учитель-гуру виступає для протагоніста «Вчення гори Сент-Віктуар» провідником у осягненні об’єктивної реальності, поєднуючи тим самим екзистенціальну та мистецьку проблематику. Саме дорогою до улюбленої місцевості великого Сезанна авторське alter ego формулює та обґрунтовує свою власну естетику; її «народження» відбувається завдяки єднанню зі світом природи, її формами і кольорами, а також аналізу духовно-мистецького світу картин славетного художника. Основним принципом нової естетики Гандке стає відтак поняття «реалізації» — тобто «втілення [у витворі мистецтва. — М.О.] чистого, незайманого земного світу», на зразок того, що його спромігся здійснити Сезанн.
Об’єктом дослідження у третьому підрозділі — «Наративна терапія як художній дискурс: роман П.Гандке «Дитяча історія» — є, либонь, найбільш автобіографічний твір Гандке. В ньому суб’єктивізм письменника вже не є тотальним і гіпертрофованим, як у попередніх текстах, оскільки в поле зору протагоніста тут потрапляє «Інший». Внаслідок цього до героя приходить усвідомлення того, що його розщеплене «Я» здатне набути цілісності лише через взаємини з «Ти». Досвід взаємодії «Я» і «Ти», їхній рівноправний діалог, відкритість кожного з партнерів іншому й «вільне перетікання «Я» в «Ти» стають основою для становлення справжнього, достотного «Я», адже «лише на споді Іншого суб’єкт знаходить самого себе».
В роботі наголошується на тому, що, виходячи з важливості життєвого середовища для формування цілісного «Я», П.Гандке переглядає свої попередні уявлення та відходить від основоположних принципів літератури «нової суб’єктивності», котрі програмують письменника на невдоволення соціальними інститутами, а часом і на їхнє цілковите заперечення. «Дитяча історія» характеризується відтак як своєрідна наративна терапія: переповідаючи історію дитинства своєї дочки, протагоніст намагається компенсувати прогалини у власному минулому, позбутися відчуття змарнованості власних дитячих років та поглянути на світ іншими очима.
Останній підрозділ — «Завершення внутрішньої мандрівки героя як синтез філософсько-естетичних пошуків П.Гандке 60-80-х рр.: п’єса «Про села» — присвячено дослідженню заключного твору тетралогії. Саме в ньому відбувається довгоочікуване повернення протагоніста на батьківщину, до батьківського дому. Дисертантка акцентує увагу на жанровій специфіці твору, який має структуру п’єси, однак самим письменником був визначений як «драматична поема». Як показав аналіз твору, таке поєднання жанрових модифікацій дозволило письменнику уникнути суб’єктивізму і наочніше, через зображення родинного конфлікту, показати зіткнення різних поглядів, суспільних позицій, нетотожне розуміння світу і часових обставин різними людьми, розбіжність між бажаним (поетичним) світом і реальним (раціоналістичним, емпіричним) досвідом. У результаті п’єса відкриває можливість «іншого буття», в якому людина вже не буде такою відчуженою, самотньою й ізольованою. Авторка дослідження окремо відзначає той факт, що драматургічна мова твору побудована за принципом стихомітії, оскільки виражені в поетичній формі монологічні позиції окремих персонажів розподіляються таким чином, що кожна репліка складається з одного вірша.
В заключній візіонерській промові символічного персонажа на ймення Нова, котрий, як і однойменна зірка, своєю короткочасною з’явою проголошує нову добу, сполучаються воєдино та перетворюються на підвалини нового буття людини в сучасному світі міфічні та раціоналістичні перспективи. Відтак дисертантка робить висновок про те, що драматургічна мова виступає у цьому творі важливим функціональним елементом поетики, котрий уможливлює утворення нових констеляцій простору і часу. Тільки у такому-от створеному поетичною уявою світі, який підлягає інакшим законам, можна, за Гандке, реалізувати уявлення персонажів про «інше» буття. Передумовою і водночас результатом зазначеного злиття природи та раціо, емпіричної та естетичної реальності у вищому синтезі стає набуття протагоністом, а разом із ним — і автором твору (про що, зокрема, свідчать його пізніші твори) своєрідного захисного простору, що ним є нерозривний, почасти й містичний зв’язок із рідним краєм. Такий фінал тетралогії «Повільне повернення додому» змушує сприймати її як своєрідний підсумок філософських та естетичних шукань П.Гандке 60-80-х років ХХ ст., котрий виводить прозу письменника на нові обрії.
У загальних висновках формулюються основні результати дослідження філософсько-естетичної проблематики та поетики прозових творів П.Гандке, що дає можливість виявити спільне й відмінне між викладеними в есеях та інтерв’ю естетичними засадами творчості письменника і їхнім утіленням у прозових творах, простежити творчу еволюцію австрійського автора.
Аналіз головних закономірностей розвитку художньої системи прозових творів П.Гандке, а також визначення домінант та основних напрямків творчої еволюції письменника дає підстави виділити в прозовому доробку австрійського автора три етапи:
1. Етап експериментальних пошуків (60-і рр.) позначений здебільшого тяжінням автора до експериментаторства та епатажу, порушенням засад традиційного письма, радикальною відмовою від літературної традиції. Гандке свідомо пориває із літературними конвенціями й піддає гострій критиці творчість своїх іменитих попередників, звинувачуючи їх у «імпотенції описовості» та у «творчому безплідді». Вичерпаній, на його думку, «старій» традиції письменник, як випливає з проведеного аналізу, протиставляє неоавангардистські тексти, які вирізняються фрагментарністю, мозаїчністю зображення, зумисною деформацією співвідношень предметного світу й відмовою від перипетій на користь нічим не обмеженого розгортання авторського дискурсу. Втім, разом із формальним репертуаром неоавангарду П.Гандке переймає й центральне для нього протиріччя між обмеженням тематичного кола творів іманентними проблемами самого мистецтва і соціальним революціонаризмом, що виражається передовсім у прагненні залучити читача/глядача до авторської рефлексії і таким чином змусити його критично переосмислити нав’язану йому інститутами влади картину світу. Засобом примирення естетичного та соціального полюсів для раннього Гандке виступає практика культивування авторефлективності мови (у чому він значною мірою спирається на теорію «мовних ігор» Л.Вітґенштайна).
2. Етап «нової суб’єктивності» (70-і рр). Наприкінці 60-х років Петер Гандке відмовляється від своїх епатажних виступів та радикальних експериментів із текстом і заявляє про те, що є прихильником підкреслено суб’єктивістського сприйняття світу. Відтак він стає провісником та одним із найяскравіших представників літератури «нової суб’єктивності», котра сприймалася її творцями, критиками та читацьким загалом як своєрідна реакція на популярну в ті роки публіцистичну, політично ангажовану літературу. Саме тому твори П.Гандке 70-х рр. розглядаються в дисертації у загальному контексті німецькомовної літератури з урахуванням специфіки літератури «нової суб’єктивності». На підставі результатів аналізу стверджується, що творчість австрійського письменника якнайяскравіше ілюструє найбільш типові ознаки цього своєрідного явища в німецькомовній літературі вказаного періоду.
3. Етап відкриття Іншого (80-і рр.). Це — якісно новий етап творчості П.Гандке, який відрізняється від попереднього як у плані проблематики (відмова від суб’єктивної спрямованості творів та зображення протагоніста, нездатного подолати власне відчуження, на користь пошуку нових аспектів взаємодії «Я»-суб’єкта з навколишнім світом), так і в плані поетики. Головним гандкевським твором цього періоду є тетралогія «Повільне повернення додому», котра найбільш повно репрезентує новий вектор художнього пошуку письменника. В ході її аналізу було виявлено певну динаміку розвитку стосунків «Я»-суб’єкта із зовнішнім світом, що дозволяє говорити про нові аспекти взаємозв’язків у чотирикутнику «автор — наратор — текст — читач». У тетралогії «Я»-суб’єкт уперше сприймає навколишній світ не з позиції відстороненого спостерігача, а з позиції власного «буття-в-світі», себто помічаючи й глибоко переживаючи всю повноту й суперечливість емпіричної реальності. Це дає підстави для виділення нового типу протагоніста. Головний герой тетралогії «Повільне повернення додому» — людина, яка втомилася від роздвоєння між своїм суб’єктивним «Я» й об’єктивним зовнішнім світом. Вона розуміє, що лише через примирення із зовнішнім світом та подолання власного відчуження вона може досягти внутрішнього спокою. Тепер у полі зору протагоніста з’являється Інший (спочатку лише спорадично, здебільшого випадково), котрий, змушуючи головного персонажа розкривати власне «Я», приносить у його існування бажані позитивні зміни.
Здійснений у дисертації діахронічний аналіз філософсько-естетичної проблематики та поетики прозових творів П.Гандке 60-80-х років ХХ століття, а також співвіднесення пошуків письменника із сучасними йому літературними тенденціями (неоавангард, «нова суб’єктивність») дозволяє чіткіше окреслити закономірність еволюції його художньої системи, пояснити часті самозаперечення та автокоректури, характерні передусім для гандкевських творів зазначеного періоду, вказати на історико-літературну зумовленість його розвитку, котрий значною мірою співпадає з вектором літературного процесу тих років. Запропонована дисертанткою періодизація прози П.Гандке узагальнює та розвиває відповідні спроби західних учених і схематично відображає логіку трансформації цього адепта неоавангарду в послідовника класичної традиції й майстра психологічної прози. Зроблені у дисертаційній роботі висновки щодо закономірностей розвитку художньої системи прозових творів П.Гандке можуть послужити поштовхом для подальшого комплексного вивчення творчості (і не лише прозової) цього знакового представника німецькомовної літератури, а крізь її призму — й для глибшого осягнення загальних закономірностей поступу світової літератури та культури минулого століття.
Див.: Гандке П. Жінка-шульга. Короткий лист перед довгим прощанням. Без бажання немає щастя: Повісті / Передм. Д.Затонського. — К.: Юніверс, 1999. — 256 с.
Див.: Stanzel Franz K. Theorie des Erzдhlens. — 7. Aufl. — Gцttingen: Vanderhoek und Ruprecht, 2001. — S. 16. Mixner Manfred. Peter Handke. — Kronberg: Athenдum-Verlag, 1977. — S. 183. Можейко М.А. «Я» // Новейший философский словарь: 3-е изд. — Мн.: Книжный дом, 2003. — С. 1250. |
