ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ КІНЦЯ ХІХ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

У розділі 1 «Методологічні засади відображення правової реальності засобами художньої літератури» художня література аналізується як об’єкт філософсько-правового дискурсу.

У підрозділі 1.1. «Художня література як відображення правової реальності» розглянуто наукові підходи до феномену права, у яких акцентується увага на його духовній, ідеальній природі.

Пропонованим дослідженням утверджується в науковому обігу вітчизняної філософсько-правової науки той пласт духовної культури українського народу, який традиційно залишався поза увагою дослідників, але представляє собою потужне джерело вивчення правової реальності означеного історичного періоду.

Виняткова конкретно-історична роль художньої літератури як раціоналізованої, модерної форми філософсько-правового світогляду в зазначену добу потребує для свого осмислення формулювання вихідних категоріально-методологічних засад. Відтак запропонована теза про художню літературу як спосіб осмислення правової реальності на межі традиційно-образного і модерно-раціонального сприйняття та осмислення світу в цілому, і соціально-правового зокрема.

Виокремлено онтологічні (художня література як форма правової свідомості) та гносеологічні (художня література як спосіб пізнання правової реальності) особливості художньої літератури як об’єкта філософсько-правового дискурсу.

Онтологічними особливостями художньої літератури як форми правосвідомості є: неінституційність (художня література існує не як діяльність тієї чи іншої державної організації, а як літературний процес); національний характер; єдність історичної та правової свідомості; специфічні форми відображення правової реальності (образи права як спосіб відображення окремого правового явища і правові сюжети як спосіб відображення правової ситуації в розвитку). Гносеологічними особливостями художньої літератури як способу пізнання права є: єдність когнітивного і емоційно-вольового ставлення до правових явищ; природно-правовий підхід як основа праворозуміння, вираженого в образах права; застосування антропологічної моделі людини як цілісного мікрокосму в умовах просторово-часового континууму правової реальності; енциклопедичний характер художньої літератури; авторський суб’єктивізм; здатність художньої літератури залежно від конкретно-історичних обставин компенсувати відсутність чи недорозвиненість інших форм духовно-практичного освоєння правової реальності.

Наведені положення дають підстави для висновків про художню літературу як особливий спосіб пізнання і світоглядного осмислення правової дійсності – філософсько-правову парадигму.

У підрозділі 1.2. «Методологія інтерпретації образів права у творах художньої літератури» отримали розвиток положення про гносеологічні особливості художньої літератури як способу пізнання правової реальності.

В аспекті історичного методу актуальність досліджених творів художньої літератури визначена як для сучасного їх появі історичного періоду (за відсутності національно-державних інституцій, при обмеженому доступі селянства до тодішніх засобів масової інформації перетворили літературу на одну із домінуючих форм політичної та ідеологічної «боротьби за право»), так і для сьогодення (художня література стала однією з форм збереження та підтримання національної правової традиції).

У межах застосування аксіологічного методу сформульовано низку положень щодо характеру і спрямованості відображення ціннісної сторони правових явищ у досліджених творах.

За результатами дослідження не знайшла свого підтвердження гіпотеза про зв’язок між приналежністю творів до реалістичного напрямку в літературі і позитивізмом як філософсько-світоглядним напрямком у частині відображення ціннісної сторони правових явищ (формулювання більш загальних положень щодо порушеного питання виходить за межі нашого дослідження). Зазначене пояснюється тими соціальними і національними умовами, в яких проживав у досліджений період український народ на західноукраїнських землях та творилася художня література, невіддільна від народного життя. З одного боку, письменники спостерігали анахронічні прояви, пережитки, релікти звичаєво-правової культури українського селянства, з іншого – кризу правової системи Австро-Угорщини, зумовлену становленням капіталістичної економіки, змінами в соціальній структурі і процесами становлення окремих націй у межах кордонів імперії. Відтак правова дійсність, яку вони відображали в своїх творах, розглядалася ними, як об’єкт ґрунтовної і послідовної критики з метою її перетворення в майбутньому, тобто виникла класична ситуація домінування природно-правового підходу у праворозумінні. Усвідомлення права як особливої деонтологічної реальності стало основою для емоційно-образного відображення окремих правових явищ. Так, у досліджених творах майже не зустрічалися випадки, коли б належність чи справедливість того чи іншого способу розв’язання правової ситуації пов’язувалися із його закріпленням в нормах позитивного права. Навпаки, чинне юридичне право оцінюється із застосуванням позаюридичних, метафізичних критеріїв.

На основі аналізу філософського, філософсько-правового і літературознавчого рівнів інтерпретації, робиться висновок, що художні образи правових явищ можна вважати різновидом «чуттєво-логічних» образів. Обґрунтована теза про поєднання та нерозривну єдність у художніх образах правових явищ філософсько-правового дискурсу і чуттєво-образного сприйняття правової реальності.

У розділі 2 «Відображення правового життя українського народу в українській художній літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.» розкривається обумовленість філософсько-правових поглядів письменників досліджуваного періоду історичними умовами буття українського народу і розгортання літературного процесу.

У підрозділі 2.1. «Правове життя українського народу крізь призму літературного процесу на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.» розглядаються історично-правові аспекти досліджуваного періоду, узагальнюються історичні і літературознавчі розробки, з’ясовуються загальні особливості відображення правового життя епохи.

На основі узагальнення останніх розробок проблеми української звичаєво-правової культури, правової традиції у роботах О.М. Атоян, М.В. Гримич, Ю.П. Лободи, С.С. Павлова, Н.Є. Толкачової, І.Б. Усенка зроблено висновок, що філософсько-правове осмислення звичаєво-правової культури українського селянства значно виходить за межі історично-правової науки і є необхідною умовою наукового пізнання правового менталітету українського народу незалежно від складу держав, на території яких проживали українці. Запропоновано положення, що художня література досліджуваного періоду, в якій відображена правова реальність українського села, здатна стати одним з джерел для розкриття особливостей і глибинних механізмів національної правосвідомості.

Проблема селянського стану і «селянської цивілізації» стала ідейною та сюжетною домінантами художніх творів досліджуваного періоду. Відтак художня реконструкція селянського життя, побуту, звичаїв і традицій стала основою написання багатьох класичних творів української літератури ХІХ – початку ХХ століть. Українські письменники були практикуючими етнографами, які засобами художньої літератури пізнавали і розкривали матеріальний і духовний світ українського селянина.

На прикладі повісті О. Кобилянської «Земля» показано, що українській правовій традиції властиві такі способи подолання, «пережиття» злочину, як замовчування, забуття, прощення, покута провини однієї особи іншими.

Як за професійною приналежністю і колом життєвих інтересів, так і за тематичною спрямованістю творів українську літературу, зокрема досліджуваного нами періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст., можна вважати однією з найбільш «юридичних». У цьому славному ряду особливе місце належить письменникам «Покутської трійці» – В. Стефанику, Л. Мартовичу, М. Черемшині. В. Стефаник, хоча й не був юристом за фахом, однак був практичним політиком, «мужицьким послом до сейму», де обстоював права українських селян. Л. Мартович був «мужицьким адвокатом», практикував по селах, надаючи поради і правову допомогу простому люду. М. Черемшина теж адвокат, навіть був у В. Стефаника кимось на кшталт сьогоднішнього «помічника народного депутата», здійснював прийом виборців, надавав їм посильну допомогу – працював у «громадській приймальні». Зазначене дало нам підстави розглядати «Покутську трійцю» як літературно-правове явище.

У підрозділі 2.2. «Право в художньому світі творів Івана Франка: філософсько-правова інтерпретація» обстоюється теза про гармонійне поєднання раціональних підходів науковця та емоційно-образної проникливості світосприйняття письменника в побудові образів права. Інтерпретація образів права у творах Івана Франка передбачає урахування наступних аспектів: по-перше, Іван Франко був одним з визначних вчених-філософів свого часу, доктором філософії. Зазначене дає підстави стверджувати про притаманну йому науково-теоретичну правосвідомість, обумовлену тривалим і системним вивченням філософії, економіки, правознавства, історії; по-друге, Іван Франко був теоретиком літератури, одним з основоположників наукової традиції літературної критики, який свої теоретичні погляди на сутність і завдання літератури втілював і в написанні власних творів; по-третє, Іван Франко володів довершеним художнім методом, який свідомо та послідовно вдосконалював упродовж всієї літературної діяльності.

У розділі 3 «Відображення природного і позитивного права у творах західноукраїнських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.» досліджено способи і характер образного відображення окремих видів правових явищ у розрізі втілених у таких образах філософсько-правових ідей.

У підрозділі 3.1. «Образи людини як правової особистості» проаналізовано, за якими ознаками людина відображається як учасник правового життя. Зокрема демонструється на прикладах з текстів творів, що такими напрямками відображення чи ознаками є: природно-правова правоздатність людини; свідомість, воля, моральність і людська гідність; свобода; індивідуалізм і солідарність як дві сторони соціальної природи людини; «громада» та «батьківщина» як способи соціального буття людини. Простежено значення праворозуміння як джерела права і самосвідомості людини. Узагальнено образи «землі» та «праці», що в селянській правосвідомості розглядалися як критерій (міра) правопорядку – збірного образу «належного» в об’єктивній реальності – та принцип правової соціалізації особи. Розкриваються характерні особливості образів професійних правників у досліджених творах.

У підрозділі 3.2. «Образи права, звичаю і закону як об’єктивно даної, нормативно упорядкованої правової реальності» досліджено праворозуміння письменників, покладене в основу образів правових явищ. Чинне юридичне право сприймалося селянами як чуже їм, для відображення чого письменники були змушені притримуватися переважно природно-правового типу праворозуміння. У межах цієї групи образів виділено: образи звичаю; образи позитивного права; образи селянської сім’ї як первинного соціально-правового утворення і становища жінки у звичаєво-правовій культурі; образи, в яких відображене соціальне і правове становище особи в позитивному праві та звичаєво-правовій культурі українського селянства; образи «долі» як співвідношення з об’єктивно необхідним ходом подій, реалізації особистості у праві.

У підрозділі 3.3. «Образи справедливості як морального максимуму та належного суспільного правопорядку» розкривається значення категорії справедливості у формуванні смислового навантаження образів правових явищ. На основі узагальнення низки образів виокремлюються два рівні інтерпретації категорії справедливості: справедливість як принцип світобудови (абстрактна або метафізична справедливість) та справедливість як форма розв’язання життєвої ситуації (конкретна або соціальна справедливість). Категорія справедливості, втілена в художніх образах правових явищ, використовувалася письменниками для критики позитивного права з природно-правових позицій.

У підрозділі 3.4. «Образи «неправа», форм його прояву і подолання: «злочин», «покарання», «вина», «покута», «прощення», «примирення», «замирення», «забуття» здійснено узагальнення форм і способів образного відтворення причин, обставин і наслідків злочину, філософсько-правове дослідження художнього відображення психології злочинця, запропоновано філософсько-правову інтерпретацію «покути» і «прощення» як форм подолання наслідків злочину в українській правовій традиції.

У підрозділі 3.5. «Образи суспільних інституцій, пов’язаних з правом, та їхньої діяльності: «суд», «судочинство», «процес», «процедура», «вирок», «присуд», «вибори» розглянуто особливості художньої реконструкції діяльності органів та установ, пов’язаної з правом. У досліджених творах української літератури нам не зустрічалося дійсно позитивних образів судді та суду. Зазначене дає підстави для висновку про невкоріненість у вітчизняній правовій традиції ідеї суду як інституту запровадження справедливості і права в реальне життя. Домінуючі соціальні очікування спрямовані скоріше на встановлення дієвої та ефективної виконавчої влади, здатної подолати «неправо» жорсткими адміністративними заходами аж до прямого насильства, про що свідчить, зокрема, невмируща популярність лідерів селянських повстань, образи яких є ідеалізованою моделлю – елементом відповідних соціальних стереотипів.