| summary: | Вступ. Обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризується стан її вивчення, з’ясовується мета і основні завдання дослідження, визначається предмет, методи дослідження, окреслено його теоретико-методологічну базу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подається інформація про апробацію роботи та публікацію результатів наукового пошуку, передбачено структуру дисертаційного дослідження.
Розділ І – “Науковий світогляд і методологія М.Сумцова в контексті української фольклористики ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ століття”.
Схиляючись до поглядів О.Потебні та І.Нечуя-Левицького, М.Сумцов акцентував на історичному характері витоків казок, міфів, легенд, оповідок, вказуючи на античну генезу певних сюжетів в епосі народів світу, виявляючи ті зміни, яких вони зазнавали в різних етнічних середовищах. На думку дослідника, близькі до фольклорної традиції апокрифи – оповідання літературного походження легендарного змісту, побудовані на канонічних сюжетах старозавітних, новозавітних і житіях святих, які в свою чергу містять елементи народних казок та оповідок.
М.Сумцов був переконаний, що казки – це органічні явища “народної психіки” і розповсюджені вони серед усіх народів землі. „Накопичення нових етнографічних матеріалів, – зазначає дослідник, – краще знайомство з давніми літературами, ознайомлення з казками народів Африки, Америки і Австралії, на думку вченого, відкрило б подібність там, де про неї раніше не підозрювали, виявило багато зв’язків між пам’ятками усної словесності”. Наукові висновки М.Сумцова про міфологічні мотиви казки, міграційні сюжети, історико-побутові явища, спостережені в них, і в наш час є фундаментальними не лише у вітчизняній, а й у всій європейській фольклористиці.
До 20-х років XX століття поетична структура та художня генеза казок, повір’їв, легенд була об’єктом зацікавлення усієї європейської фольклористики та філософії, зокрема, психології. Саме міфологічна проза спонукала вчених XIX ст. до пошуку різних наукових методів, освоєння засобів міфологічної, історичної, антропологічної шкіл, зокрема українських дослідників: М.Костомарова („Слов’янська міфологія”), О.Потебні („О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий”), М.Драгоманова („Українські народні оповідання у французькій мові”), І.Франка („Як творять слов’янську міфологію”), В.Гнатюка („Остатки передхристиянського релігійного світогляду наших предків”) та ін.
М.Сумцов не погоджувався з основоположниками міфологічної школи – Вс. Міллером і О.Афанасьєвим – у тому, що вони претендували на всебічне, всеохоплююче значення своєї теорії і намагалися з її допомогою з’ясувати майже усі фольклорні явища.
Учений вважав, що О.Афанасьєв ігнорує елементи літературного, археологічного, історичного, етнографічного й філологічного досвіду. Водночас М.Сумцов зауважував: „Во всяком случае, нельзя отрицать присутствия в колядках и щедровках преданий, принадлежащих славянскому язычеству, религиозно-мистических представлений о внешних силах и явлениях природы”. Вчений вбачав значний релігійно-містичний елемент у заспівах з Овсеня, в образі чудесного дерева тощо.
Свого часу О.Потебня висловив думку про те, що „жоден фольклористичний аналіз неможливий, якщо зігнорувати тезу про первісну вихідну тотожність образу й уявлення”.
На цій „первісній вихідній тотожності образу й уявлення” наголошував свого часу й І.Нечуй-Левицький, який писав, що основа давньої української міфології саме така, як і всіх арійських народів: то були небесні явища, котрі більш од усього вразили фантазію і мисль народу... Обдарований добрим розумом і багатою фантазією, давній українець, з того переляку й дива, не міг недбайливо ставитись до небесних з’явищ. Йому “хотілося пригорнути до себе страшні грізні сили, дуже небезпечні в практичному житті, йому хотілось милуватись пишними світлими силами неба”.
Значне місце в науковій спадщині М.Сумцова посідає “народна магія”. Найважливішими, на наш погляд, науковими працями вченого є праці, присвячені ворожбицтву та чарівництву. Як зазначає дослідник, хліборобське населення, добробут якого цілком залежав від природи, змушене було вдаватись до чарівницьких заходів, різних замовлянь, щоб захистити себе від стихійного лиха. Вдаючись до зібрань фольклорних творів у збірках І.Головацького, О.Потебні, М.Номиса та інших, дослідник обстоює психологічний аспект поетики замовлянь і тих магічних дій, що їх виконують жерці та знахарі, проектуючи їх на генезу поетичних особливостей замовлянь, заклинань тощо.
Розглядаючи народні вірування про відьом і відьмаків, учений звернувся до матеріалів, зібраних у селах Куп’янського повіту на Слобожанщині. Певний внесок зробив вчений у проблему дослідження замовлянь. На думку М.Сумцова, мета замовлянь – обдурити, усовістити персоніфіковану хворобу і цим змусити її відступити. Науковому осмисленню замовлянь, побажань і проклять М.Сумцов присвятив кілька наукових праць: „Пожелания и проклятия”(1896), „Личные обереги от сглаза” (1896), „Жаба и лягушка в народных повериях и сглазах” (1896) та ін.
М.Сумцов аналізує цілу низку проклять, які широко побутують серед українського народу. На його думку, в українських прокляттях багато сили й виразності. Саме ці риси привертали до них увагу українських письменників: І.Котляревського, М.Гоголя, Г.Квітки-Основ’яненка та інших.
Здійснивши короткий історичний екскурс у характер таємничих замовлянь і тих магічних дій, що їх виконують жерці та знахарі, учений звертає увагу на приклади із життя стародавньої Греції, де приносили в жертву богам білого півня, якого розрізали на дві частини, аби відвернути південно-західний вітер-суховій від виноградних плантацій, а в місті Клеонах спеціальні вартові охороняли поля від граду.
Звертаючись до римської історії, М.Сумцов відзначає, що якось римські легіони терпіли в пустелі пекельну спрагу, та їхній проводир Гета з допомогою ворожіння здобув для них багато води. Звичай ворожити під хмарами був поширений не лише серед дикунів, а й серед культурних народів. Побутування цього звичаю учений відзначає і у слов’ян – болгарів, сербів та українців. На Україні цей звичай був дуже поширений. Зміст його зводився до того, що під хмарами ворожать відьми. А люди, хоч і ненавидять їх, проте під час посухи охоче вдаються до відьомських послуг.
М.Сумцов наводить приклади з історії, коли відьми викликали посуху, в 1709 році на Поділлі шляхтянку Яворську було звинувачено в тому, що вона “затримувала дощі”, а в 1711 році на Волині було також звинувачено у цьому “злочині” кількох жінок.
Учений вважає, що аналогічні вірування спостерігаються і в африканських народів. У праці “Призывание дождя” вчений розглядає звичай закликати дощ через призму дитячих приказок. В дитячій грі і в приказках-приповідках, М.Сумцов вбачає обрядове закликання дощу, як і в релігійному обряді дорослих.
Ворожбицтво пов’язує дослідник із купальськими та ритуальними віруваннями. Вони передбачали два комплекси: пошлюбнення молоді та відьомство. Останній комплекс реалізується переважно мотивом доїння відьмами чужих корів. Показово, що купальські вірування гуцулів представлені саме цим мотивом.
Ще В.Шухевич зауважував, що єдиного комплексу колективного купальського святкування там не було, зате існувала ціла низка індивідуальних дій, пов’язаних з відьомством, хоч відьми, як міфологічні істоти, існували і у фольклорі східної України.
Науково обґрунтовуючи народні розповіді-легенди про відьом і відьмаків, вчений доходить висновку, що широкий розмах народної фантазії захопив в уявленні вчених про відьом обидва великі життєві начала, начала добра і зла. Хоч світле начало вимальовується слабіше і блідніше, ніж протилежне йому темне, що виступає більш різко і яскраво, одначе і в цих неймовірних відголосках давніх вірувань знаходимо в основі одвічну ідеальну правду: торжество світла над темрявою.
Розділ ІІ – „Українська народна поезія в оцінці М.Ф.Сумцова”
У працях: „Коломийки” (1886), „Научное изучение колядок и щедривок” (1886), „Народные песни о смерти солдата” (1893), „Малорусские пьяницкие песни” (1886), дослідженнях весільних та хліборобських пісень учений зосереджує увагу на піснях, їх змістові, значенні і ролі в житті людини, бо саме в пісні вилилася народна душа.
Цінними пам’ятками народної творчості М.Сумцов називав думи та історичні пісні: „Обидві галузі української історичної поезії – думи й історичні пісні, – писав дослідник, – роблять укупі одну велику будівлю народної праці надзвичайної наукової і суспільної ваги”. У рецензії на працю Житецького „Мысли о малорусских думах” М.Сумцов наголошує на філологічному аспекті дослідження дум.
У дослідження поглядів на народну думу П.Житецького, В.Антоновича, М.Драгоманова, В.Ягіча, О.Міллера, О.Потебні, І.Франка, О.Веселовського М.Сумцов вніс чимало свого, оригінального і цінного.
М.Сумцов вважав, що „дума в ґрунті є замислове оповідання про головні сторони народного життя, прилучені до поодиноких історичних, а частіше до цілком невідомих осіб, такі оповідання, в дійсність котрих мають віру усі слухачі; запевне, довіряв їм сам співець і, вважаючи усе за справжнє, він докладав гарячість свого особистого життя, найбільш горюючи про нещасну лиху годину рідного краю”.
На думку вченого, „вони не були якоюсь веселою піснею, а справжньою елегією, яку й співали народу кобзарі – не весело-радісно, а жалібно-смутно”. У праці “Об истории малорусских исторических песен” (1899) учений аналізує історію видання історичної пісенності, акцентує на її ролі в історії українського народу.
На думку М.Сумцова, головна опора в думах – родина, батько й мати – свій козацький товариський гурт; тут головний закон – узагальнений товариський звичай; тут принцип соціального єднання, як відгук такого єднання у самім житті.
Думи та історичні пісні мали великий вплив на стару і нову українську письменність, “годували” Котляревського, Гоголя, Квітку, Шевченка, Грінченка, Щоголева, матимуть немалий вплив із зростом національного самознання, художнього прогресу. Дослідник спостеріг, що найцінніші скарби зразків героїчного епосу – дум – збереглись від ХVІ – ХVІІІ ст. Думи як жанр фольклору своїм корінням сягають в далеку давнину. Вони просторі за формою, але мають сумний лад і настрій. Наукову оцінку думам давали Антонович, Драгоманов, Костомаров, Потебня, Житецький, Перетц, Франко.
Найдавніший спомин про думи знаходимо в працях польського письменника Сарницького, датований 1506 роком. На його думку, думи складались у шанобу героїв: їх співали жалібним і сумним голосом, трохи похитуючись з боку на бік.
Досліджуючи зміст старих письменних пам’ятників і порівнюючи їх з пізнішими українськими піснями, можна зазначити, що українська поезія існує здавна, з роками вона лише видозмінювалась, змальовуючи народне життя.
Думи та історичні пісні як жанри української історичної поезії створюють разом одну велику будівлю народної праці надзвичайної наукової і суспільної ваги.
Назву „дума” М.Сумцов відносить до загадкових літературознавчих термінів, бо подібний жанр побутує і в Болгарії, що дало вченому підставу припустити, що українці запозичили слово „дума” із слов’янського півдня.
Думи склали невідомі дотепні люди, які співчували суспільним радощам і печалям. Що ж до тотожності зображуваних в думах подій, можна припустити, що творцями дум були часто їх учасники і очевидці. Так, П.Житецький, спираючись на деякі церковнослов’янські риси, гадав, що головними творцями дум були шпитальні творці. І все ж М.Сумцов вважає, що творцями дум були козаки-вояки, особливо письменні, яких було досить багато в старовину при широко розповсюдженій освіті.
У своїх численних наукових працях М.Сумцов значну увагу присвятив саме думам. Коли ж дослідник торкається історичних пісень чи поеми „Слово о полку Ігоревім”, чи творчості І.Вишенського, Л.Барановича, І.Гізеля, творів М.Гоголя чи Т.Шевченка, – то і в цих наукових студіях знаходимо вказівки на думи.
Науковий інтерес викликали у вченого і коломийки як специфічна форма української народної словесності, переважно галицько-руська. Зразки коломийок, що їх подає вчений у науковій праці “Коломийки”, розкривають їх типові риси. Батьківщиною цих пісень вчений називає Покуття.
Розглянувши зміст коломийок, М.Сумцов доходить до висновку про синкретизм коломийкового жанру, бо в них є всього потроху: і релігія, і політика, і мораль, і історія... Коломийка передає всі сучасні порухи народного життя, його ставлення до німців, поляків, євреїв, його невдоволення панщиною і рекрутчиною, найтонші прояви сімейного життя – любов, розлуку, шлюб, вірно передає побутові прояви народного гумору в легкому глузуванні та жарті над недоліками людськими.
Розділ ІІІ – „Фольклорні мотиви у творчості українських письменників у науковому баченні М.Ф.Сумцова”. М.Сумцов зробив чимало в галузі українського літературознавства, розробляючи історико-літературні питання, зокрема у дослідженні проблеми фольклорних зв’язків.
С.Єфремов зауважував, що коли б шукати головної для Сумцова риси, то оцей його повсякчасний і глибокий інтерес саме до людського слова, до словесної творчості, оце його ненастанне „словесництво”, мабуть, зайняло б перший план його духовної істоти. До цього „словесництва” зводяться його фольклористичні інтереси... Типовий словесник, – робить висновок С.Єфремов, – він не міг , певна річ, обминути, не міг викреслити з кола своїх інтересів письменства; і ми бачимо, що воно давно і глибоко заволоділо увагою вченого, поділяючи її з справжнім уже захопленням усною словесною творчістю”.
Коло дослідницьких інтересів М.Сумцова досить широке – від найдавнішої героїчної поеми „Слово о полку Ігоревім” – і до останніх творів літератури, опублікованих за його життя – Щоголів, Манжура, Чернявський, Олесь та ін. Значну увагу вчений звернув на творчість письменників середньовіччя. Перу М.Сумцова належать монографії про Лазаря Барановича, Галятовського, Гізеля, Вишенського та ін.
Дослідника цікавив регіональний аспект формування творчої письменницької особистості, зокрема письменники Харківщини, де він жив і працював. Аналізуючи українську літературу з погляду взаємодії художніх систем – фольклору і літератури, увагу М.Сумцова привернула постать Г.Сковороди – гуманіста, філософа, творчість якого розвивалась під безпосереднім впливом культури ХVІІ ст., зокрема фольклорних традицій українського народу.
У передмові до біографії Г.Сковороди „Житие Сковороды, описанное другом его М.И.Ковалинским” (1886) і в статті „Сковорода і Ерн” (1918), М.Сумцов розглядав спадщину Сковороди в контексті світової літературно-естетичної та філософської думки. Обов’язковою умовою розуміння творчості видатного вченого й філософа М.Сумцов вбачав вивчення його творчості у нерозривному зв’язку з фольклором, бо у творах народного генія та літературних пам’ятках минулого прихована таємниця народження української нації, її самобутньої культури.
Досліджуючи творчість І.Котляревського у праці „Бытовая сторона в „Энеиде” И.П.Котляревского”, М.Сумцов як досвідчений етнолог акцентував на художньо-історичному тлі поеми “Енеїда”, і показав художню специфіку відображення фольклорно-етнографічних традицій, зокрема, обрядових дійств, казкових образів, народних пісень, танців, проклять, поминання померлих тощо.
Українські письменники – Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Манжура, Франко, Грінченко та ін. були одночасно і фольклористами з тією лише різницею, що у письменників нової літератури фольклорно-етнографічні дослідження йдуть осібно, у вигляді окремих збірників та журнальних статей, а у письменників ранніх фольклорно-етнографічні елементи органічно вмонтовані в літературні твори, так що письменник часто зливається з фольклористом.
Про нашарування жанрових різновидів українського фольклору в „Енеїді” М.Сумцов зауважував:
„Коли зібрать те, що Котляревський висловив про відьом і знахарок, то матимеш гарний причинок до українського фольклору. Так, знахарка Сівілла ворожить на зірочках, одганя трясцю і волос, вилива переполох, замовля гадюк. Друга відьма літа в комин, їздить верхи на упирях, лякає по ночах людей, ворожить на бобах, продає дощ, може його задержувать. Знахар замовля кров, зна, як гатить греблі – взагалі, з усіх цих рік виходить фольклорна збірка”.
Досліджуючи творчість А.Метлинського, (видання у 1854 році збірника „Народных южнорусских песен”), учений спостеріг, що мотиви українських народних пісень простежуються і в поемах А.Метлинського „Бабусенька”, „Кладовище”, „Гулянка”, „Козача смерть”, а в основу поеми „Покотиполе” покладений відомий народний переказ, яким скористався і Г.Квітка-Основ’яненко в оповіданні „Перекотиполе”. Мотиви ж поеми А.Метлинського „Козача смерть” перекликаються і з народною .думою „Утеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі”, де М.Сумцов спостеріг відгомін думи „Про самарських братів”.
Творчість ще одного слобожанина – Г.Квітки-Основ’яненка – в оцінці М.Сумцова постала теж через призму народної творчості. Він надавав зібраним фольклорним матеріалам літературної обробки.
Дослідження творчості М.Гоголя М.Сумцов ґрунтовно виклав у статті „Параллели к повести Н.В.Гоголя „Вий”. На думку вченого, в цій повісті простежується подвійний фольклорний вплив: на початку повісті відчувається майже непомітний вплив „Бурсака” Наріжного, а в головній частині твору спостерігається значний вплив народної казки про їзду парубка на відьмі, її смерті і читання парубком над нею в церкві Псалтиря. М.Сумцов вважав, що образ Вія запозичений з народних повір’їв: „Сходство „Вия” Гоголя с народными сказками о смерти ведьмы так велико, – пише М.Сумцов, – что повесть можно считать переделкой сказки. Сказка о смерти ведьмы, легшая в основу “Вия”, принадлежит к числу весьма популярных. Она встречается в разных европейских народах”.
У 1887 році в першому томі “Этнографических материалов Черниговских и соседних с ней губерний” Б.Грінченко публікує варіанти казок про бідного парубка і мертву царівну, фактично – варіант Гоголівського “Вія”, що підтверджує думку Сумцова про народне джерело цього сюжету.
Фольклорні традиції у творах українських письменників знайшли свій вияв у численних літературознавчих студіях М.Сумцова, зокрема, в цілій серії написаних, але, на жаль, неопублікованих статей „Дніпро і Шевченко”.
Вчений написав 34 статті, присвячені різним аспектам життя і творчості Т.Шевченка. У цих наукових працях поет постає в різних іпостасях: як поет, художник, борець за визволення України. Провідна риса поетичної творчості Шевченка, на думку М.Сумцова, – народність.
„Якщо Пушкін, – пише М.Сумцов, –був такою привабливою натурою, таким був і залишається Шевченко в значенні етнографічного – народного мага і чародія. Якщо поезія – чари, як стверджує Бальмонт, якою вона є і повинна бути, то поети такого безвимірного резонансу і гуманної височини, як Шевченко, є в царині слова неперевершеними чародіями”.
М.Сумцову належить етнологічний підхід до аналізу творчості Т.Шевченка. На думку ученого, “Кобзар” Шевченка можна зіставити хіба що із зібраннями П.Чубинського, І.Головацького, І.Манжури, Б.Грінченка. У Т.Шевченка дослідник відзначає те, чого, на його думку, немає в жодному фольклористичному збірнику, – “щось потаємно важливе, що сягає в глибінь народної душі і що не виміряється жодними теоретичними критеріями.”
На думку вченого, в основу кожного фольклорно-етнографічного елементу покладено народне слово, а Шевченко, як ніхто інший, возвеличив слово як знаряддя думки і творчості, як могутню реальну силу, як захист власної гідності і своєї народності.
В його віршах, – зазначає М.Сумцов, – парубки в горі схиляються, “як явір над водою”, битва змальована в образі засіву поля кістьми, символом жіночої краси виступає калина; орел „сизий”, кінь „вороний”, поле „чисте”, лози „шепчуть” – народні символи, народні порівняння. Поет проклинає свою долю або розшукує її, в той час, як вона „блукає” десь за морями і горами, – всі образи з народної словесності.
М.Сумцов помітив ще одну характерну рису творчої манери Т.Шевченка – оригінальне змалювання чарівної природи України. Сонце в нього ночує за морем, виглядає з-за хмари, ніби наречений весною поглядає на землю; місяць круглий, блідолиций, гуляє по небу, дивиться в „море безкрає” або „виступає з сестрою зорею”.
„Все эти образы, – робить висновок М.Сумцов, – дышат художественно-мифическим миросозерцанием, напоминают древние поэтические представления о супружеских отношениях небесных светил”.
Як бачимо, М.Сумцов ґрунтовно дослідив фольклорні елементи в поетичній творчості Т.Шевченка, дійшовши в результаті до висновку про те, що поет „знав величезну кількість пісень найрізноманітнішого змісту – колискові, весільні, історичні, жартівливі. Він користується ними з великою майстерністю, вводить їх в органічний зв’язок із своєю поетичною творчістю, до такої міри органічний, що часом важко визначити, де кінчається запозичення і де починається особиста творчість”.
Увагу ученого привернули твори О.Стороженка, Л.Глібова, Я.Щоголева, І.Манжури, П.Куліша, Б.Грінченка, І.Франка, драматичні твори М.Старицького, М.Кропивницького. Сам він це пояснював тим, що вони „найбільшу увагу мали через літературні відбитки народного життя, народні пісні і приказки”.
Творча .дружба поєднувала М.Сумцова з харківським поетом і фольклористом – І.Манжурою, талант якого розцвів під благотворним впливом видатного вченого. Важко переоцінити роль фольклорних традицій у поетичній спадщині І.Манжури, творчість якого високо оцінив і О.Потебня. Про це свідчить той промовистий факт, що 1889 року вчений видав у Петербурзі збірку його поетичних творів – „Степові думи та співи”, – до якої увійшло 34 ліричних поезій, балада „Ренегат”, 8 байок та анекдотів. До свого вчителя приєднався і М.Сумцов, який у листі до О.Огоновського від 18 вересня 1894 року писав: „Після Шевченка Манжура – найкращий поет України”.
Майже тридцять років М.Сумцов був особисто знайомий з поетом Я.Щоголевим. У творах Щоголева Сумцов спостеріг описи обрядів і пережитків старовини, що існували переважно на Слобожанщині.
На окрему увагу заслуговує дослідження М.Сумцовим творчості П.Куліша, („Пантелеймон Куліш”, видано у Полтаві 1919 року). Найкоштовнішим творчим здобутком П.Куліша М.Сумцов вважає „Записки о Южной Руси”. Особливо цінним для фольклористики вчений вважає перший том, в якому вміщені „байкарі, кобзарі, лірники, їх перекази, думи й пісні, – взагалі матеріали великої наукової вартості; в другому томі поруч з казками та піснями йдуть і „Наймичка” Шевченка, без імення автора, який тоді був на засланні, оповідання самого Куліша „Орися”.
Учений дав високу оцінку фольклористичним та історико-літературним дослідженням І.Франка, виділивши серед них перший том „Галицько-руських народних оповідок”, перший том „Студій над українськими народними піснями”, монографію „Варлаам і Йосааф”, працю „Іван Вишенський та його твори”, звід пам’яток „Апокрифи і легенди з українських рукописів” та ін.
У висновках – подано результати дослідження, наголошується на тій важливій ролі, яку відіграла фольклористична діяльність М.Ф.Сумцова у справі дослідження народної творчості, бо саме він був одним із тих, хто не дав завмерти пам’яткам народного генія. Автор дисертації підкреслює, що багаті на фактичний та бібліографічний матеріал, праці вченого не втратили своєї актуальності і сьогодні. Широта ерудиції, енциклопедичні знання дозволяли М.Сумцову залучати до вивчення матеріал із найрізноманітніших галузей і джерел. Ця риса притаманна для всіх без винятку наукових праць вченого, надає їм особливої цінності й ваги і не змінюється від того, що згодом його висновки дещо втрачають своє первинне, колишнє значення.
Схарактеризований фундаментальний збірник М.Сумцова “Культурні переживання”, що складається з 200 окремих статей і який став видатним явищем у всьому слов'янському науковому світі, бо повертає сучасників до фольклорно-етнографічних традицій українського народу.
Авторка дисертаційного дослідження наголошує, що, незважаючи на те, що М.Сумцов ніколи не займався історією як окремою наукою, все ж його цікавила історія конкретного українського народу, яку він сприймав передусім через призму народного світогляду. Як вченого-фольклориста, М.Сумцова завжди цікавили питання: який це народ, як і чим він живе, яким чином формувався його світогляд, його національна самосвідомість, як склався певний уклад його життя. Ось чому історія повсякденного життя, побуту, обрядів і традицій українського народу – провідна проблема, над розв’язанням якої вчений наполегливо працював все життя.
Важливими джерелами, які дають уявлення про народ, його історичне минуле, були для М.Сумцова казки, пісні, приказки і прислів’я, народні думи та історичні пісні, колядки, щедрівки, обряди, звичаї. За визначенням дослідника В.Маланчука, „М.Ф.Сумцов лишався на позиції вченого – скрупульозного, чесного, активного збирача фольклорно-етнографічних матеріалів, доброзичливим і терпимим до людей та подій, улюбленцем студентів, людиною високої культури, широкого діапазону знань, зацікавлень, порядності і моральної чистоти... Він користувався заслуженим авторитетом та любов’ю колег по роботі в Харківському університеті, по всій Україні, Росії, за кордоном”.
|
