ФОРМУВАННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ВОЛИНІ У ХІХ-ПОЧ. ХХ СТ.

summary

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, визначається мета, завдання роботи, методологічна основа дослідження, розкривається джерельна база, наукова новизна результатів аналізованої проблеми, зв’язок її з науковими програмами, темами, формулюються положення, що виносяться на захист, подаються рекомендації для практичного застосування одержаних результатів.

У першому розділі “Волинська культура у фольклористичному вимірі у першій половині ХІХ ст.: генетичний аспект” аналізується процес зародження волинезнавства від перших проявів зацікавлення краєм з періоду Київської Русі до часу виникнення фольклористики як окремої науки.

Перші писемні прояви зацікавлення Волинню бачимо в добу Київської Русі, бо в цей період фіксувалися етнографічні знання про побутову та художню культуру краю, засвідчувалося існування певних жанрів (плачів, голосінь, переказів, описів звичаїв). Пізніші православні індексифікаційні книги, видані слов’янською мовою, яка була ближчою, ніж незрозуміла грецька та латинська, поступово утверджували місцеву говірку в книгопереписах, книгодрукуванні Пересопниці, Острога, Дерманя. З цих центрів лунали заклики до широких верств населення берегти християнську віру та народність. Фольклор та живу мову вважали важливим атрибутом для творення літератури.

Після історичних поділів Польщі (1772, 1793, 1795) основна частина її земель ввійшла до складу Російської імперії. 1796 р. утворено Волинську губернію з центром у Житомирі. Однак фактично Волинь перебувала у залежності від Польщі і вважалась її провінцією.

Утвердженню прадавньої Волині у науці прислужився Адам Чарноцький (1784-1825), відомий у наукових колах як Зоріан Доленга-Ходаковський. Відстоюючи комплексний підхід до вивчення народної культури перед­християнської доби, він подав оригінальний приклад наполегливої праці у пізнанні всеслов’янської культури, найперших фіксацій її пам’яток на Волині (легенд, переказів, пісень і т. ін.). У збереженій спадщині З. Доленги-Ходаковського серед записаних 2000 пісень більше 300 з Волині. Супроводжуються вони науковим паспортом, точним відтворенням самобутньої говірки.

Дещо в іншому плані вивчав побутову та художню спадщину Волині історик, бібліотекар, етнограф Лука Голембйовський (1773-1842). Навчаючись у Дубровиці, проживаючи свого часу на Волині, він опрацьовував рукописи бібліотеки А.Чарторийського, серед матеріалів якої зберігалися фольклорно-етнографічні джерела. Скопійовані зразки Л.Голембйовський вводив до книг “Люд польський” (1830), “Ігри, забави” (1831), але трактував їх з позицій шляхтича, Волинь вважав споконвічною землею Речі Посполитої. Претензії Польщі на територію Волині виправдовував і дослідник Олександр Пшездзецький (1814-1871).

У період романтизму представники “української школи” в польській літературі активізували зацікавлення до історії, етнографії, фольклору Волині. Українська тематика засвоювалася через переспіви, парафрази, наслідування сюжетів, фабул волинських народних пісень, казок, легенд та переказів. Звернення до фольклору діячів “української школи” (М.Гославського, Ю.Словацького, Т.Падури, С.Гощинського, А.Словіковського, М.Грабовського та ін.) було зумовлене як ідейно-політичними засадами польської держави, так і проживанням у цьому краї, навчанням та діяльністю у Кременецькому ліцеї. Часто-густо вони ігнорували реалістичне висвітлення історії, а найбільше трактування героїзму козаків та гайдамаків, захоплювалися полонізацією, католизацією Волині. Творчість діячів “української школи” утверджувала авторські підходи у відображенні подій. А місцевий фольклор ними засвоювався для розкриття самобутності Волинського краю, його оригінальної художньої культури.

Волинезнавство збагатилося різними аспектами досліджень польського письменника, історика, археолога, етнографа, фольклориста Юзефа-Ігнація Крашевського (1812-1887). Життя його було тісно пов’язане з Україною, особливо з Волинню. При складанні описів волинських сіл, містечок, свої оповіді часто пересипав місцевими приказками та легендами. Він виступав проти спрощеного ставлення до усної народної творчості, застерігаючи, що “дуже помиляються” ті, хто вважає, що народну поезію треба “тільки обробляти”. Він вважав, що її треба “залишити такою, якою вона є, але творити в її дусі”.

До вивчення, осмислення історії, культури Волині, її етногенезу звертався Едвард Руликовський (1809-1888). Перебуваючи тривалий час в Дубровиці, він прагнув зафіксувати народне тлумачення минувшини Волині, Полісся. Його вабили жанри фольклору, що розкривали особливі функції обрядів, а також ті, що допомагали відтворити історію давніх часів, духовний світ автохтонного жителя. Але історико-політичні зацікавлення Е.Руликовського теж були підпорядковані польським державним інтересам. При всій тенденційності цих дослідників створювалася можливість вивчення як волиняка, так і поліщука.

Фольклорно-етнографічні зацікавлення Волинню характерні для діячів російської науки та культури. Так, Вадим Пассек (1807-1842), Іван Снєгірьов (1793-1863), Російське географічне товариство (Далі: РГТ) сприяли вивченню духовної і матеріальної культури Волині. З цього краю В.Пассека полонили купальські звичаї. На Волині він не був, але у своїй праці “Путевые заметки Вадима” (1834) використав свідчення про традиції, волинський фольклор від сучасників.

Служінню “російській ідеї” підпорядковувалось  РГТ. З перших днів свого існування (1845) воно окреслило завдання збирацької та дослідницької діяльності. На звернення товариства надсилалися описи з Волині.  Члени етнографічної секції намагалися аналізувати подані матеріали. Найвище оцінювалися ті джерела, які розкривали самобутність традицій,  передавали місцевою говіркою пісні, легенди, перекази. З Волині надходили і збірки місцевих прислів’їв, приказок. У 1847 р. М.Гриненьков надіслав 260 зразків, В.Абрамович – 208, якими характеризували тип волиняка, його світогляд. Якщо респонденти Волині переконливо доводили, що автохтонний волинянин – це сформований тип, який зберігає самобутність у духовній, матеріальній культурі, то керівництво РГТ, зокрема Д.Кавелін, вважав, що населення Волині за звичаями, народною творчістю більше тяжіє до російського, ніж до польського етносів.

Інші підходи до аналізу фольклорно-етнографічних джерел Волині виявилися після заснування 1834 р. Київського університету св.Володимира. Орієнтиром для етнографів, фольклористів служили настанови історика, етнографа, педагога М.О.Максимовича (1804-1873) . Дослідження історичної, художньої спадщини Волині він пропонував здійснювати  вперше за окресленими п’ятьма періодами з Х по ХІХ ст.

Вивченням фольклору Волині займався письменник, фольклорист, етнограф Амвросій Метлинський (1814-1870). Зібравши пісенні зразки, він опублікував їх за назвою “Народные южнорусские песни” (1854). Згрупував їх за власною класифікацією. Пісні з Волині представлені 60 зразками у розділах “Песни житейские”, “Песни годовые”. Подається і лаконічна паспортизація (“Овруч”, “Житомир”, “Новоград-Волынск”…).

У 40-50-і роки вивчення Волині здійснювалося в дусі “офіційної народності”. Польські повстання 30-40-их років настільки налякали уряд, що в гімназіях Житомира, Луцька, Рівного посилилося утвердження православ’я, значно активізувалися “защитники русского дела”(російської державності). В останній розгортали народознавчу діяльність педагоги В.Омелянський, П.Науменко, М.Андрієвський, П.Куліш, М.Костомаров. Фольклорні студії у Рівному за завданням М.Максимовича здійснював П.Чуйкевич. М.Костомаров поєднував педагогічну діяльність в гімназії з вивченням місцевих народних поглядів на національно-визвольний рух під керівництвом Б.Хмельницького, займався науковими студіями фольклорно-етнографічних джерел. Зібрані М.Костомаровим зразки Д.Мордовцев видав за назвою “Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии 1844 году” (Саратов, 1859). Вони публікувалися за певною системою і з вказівкою на достовірність історичних подій, явищ. У дослідницькій діяльності М.Костомаров не раз звертався до волинських пісень, балад, легенд, вводив їх до наукових видань.

Зацікавлення Волинню виявляв Т.Г.Шевченко (1814-1861), особливо під час плідної праці в Археографічній комісії. Він виконував комплексну програму як історик, художник, етнограф, фольклорист. Це давало йому можливість спілкуватися з людьми, фіксувати все, що свідчило про героїчні та трагічні сторінки історії, а також самобутні зразки усної народної поетичної творчості. Уцілілі свідчення про діяльність Шевченка в Археографічній комісії переконують, що він наполегливо вивчав Волинський край, його історію, фольклор, звичаї, обряди. Саме це дозволило йому зробити висновок про цілісність і нерозривність історії Лівобережної і Правобережної України, про автохтонність волинян, єдиний тип українця, який навіть у пісні відтворив нелегку долю в умовах експлуатації та боротьби.

Узагальнення результатів вивчення волинської культури в фольклористичному вимірі першої половини XIX ст., дозволяють зробити висновок, що в цей період волинезнавство, яке спершу мало аматорський та стихійний характер, завдяки організації збирання зразків народної поезії, етнографічних матеріалів, їх осмислення набувало важливої наукової та громадсько-політичної значимості. Діячі української, польської, російської науки та культури збагатили фактологічну базу про художню спадщину Волині. Ними велася фіксація, дослідження фольклорних жанрів, умов їх побутування, а також зпівставлення із зразками народної творчості польського та російського етносів.

Волинські пам’ятки фольклору вводилися у всеслов’янські, слов’янські наукові студії. Комплексний підхід та історико-порівняльний метод сприяли визначенню особливостей регіональної спадщини та своєрідностей як світогляду, так і художньої культури волинянина. Хоча дослідники належали до різних напрямів суспільно-політичної думки, вивчення ними Волині розгорталося через політичні зацікавлення,  вони водночас сприяли формуванню джерельної бази для регіоналізації волинського фольклору як невід’ємної частини загальноукраїнської скарбниці.

Другий розділ “Волинь у фольклористичних студіях українських, російських та польських діячів науки і культури в другій половині ХІХ-поч. ХХ ст.” висвітлює питання теоретичних засад у регіональній фольклористиці.

Середина ХІХ ст. характеризується важливими історичними подіями, передусім скасуванням кріпосного права та придушенням польського повстання (1861-1863 рр.), мала вагомий вплив на Волинь як невід’ємну окраїнну територію царської Росії.  Фольклор починає сприйматися як один із засобів поглибленого пізнання людини, її світогляду. Все це вплинуло на піднесення наукового рівня фольклористики, етнографії, літературознавства та мистецтвознавства.

Народознавчі зацікавлення індексифікувалися студентською молоддю Київського університету ім.святого Володимира, яка заснувала “Громаду”. В її завдання з початком 60-х рр. ХІХ ст. входило видання часопису “Основа”, що мав об’єднати українську інтелігенцію Росії і визначити їй “провідну поступову стежку” (М.Грушевський). Активізувався громадсько-просвітницький та національний рух, очолюваний осередками Києва і Чернігова, Полтави і Житомира, Одеси і Херсона. Журнал “Основа” у С.Петербурзі (1861-1862) консолідував ряди національно-культурницького руху, сприяв перетворенню його в національно-визвольну боротьбу. Молодь, отримавши досвід Кирило-Мефодіївського братства, почала рішучіше виявляти свою позицію щодо України, реалізовувала конкретні плани щодо вивчення української старовини, популяризації українського друкованого та усного слова, яке після Валуєвського циркуляру (1863) та Емського акту (1876) всіляко переслідувалось. У провінціях Росії, особливо у Південно-Західному краї, культивувались пріоритети російської культури. Поява в таких умовах українських студій  сприяла розкриттю самобутності українського етносу.

Важливий внесок у народознавство Волині зробило Російське географічне товариство. За погодженням з урядом і за його сприяння споряджалися етнографічні експедиції РГТ у Південно-Західний край. Вони розгортали діяльність за  чіткою програмою. Експедиції на Правобережжя України розпочалися в 1869 р. під керівництвом П.Чубинського (1869-1870), який успішно вико­нав завдання – обстежив Київську, Волинську, Подільську та інші губернії.

Енергійно включився у вивчення  регіону Південно-Західний відділ РГТ. Він зосереджував увагу на “всебічному вивченні краю”, переважно етнографічно-статистичному. Зібрані матеріали охоплювали волинські легенди, перекази, пісні і ввійшли до праць І.Рудченка “Чумацкие народные песни” (1874), В.Антоновича та М.Драгоманова “Исторические песни масорусского народа” (1874-1875), М.Драгоманова “Малорусские народные предания и рассказы” (1876). Волинські зразки публікувалися рідше як опорні тексти, найчастіше вони являли собою варіанти до раніше друкова­них зразків.

У збережених до наших днів рукописах Наукового архіву РГТ в Петербурзі чимало фольклорно-етнографічних записів з сіл Острозького, Крем’янецького повітів.Значимо, що в них подавалися порівняння місцевих звичаїв Волинського та Мінського Полісся, визначалося також спільне та відмінне у пісенних традиціях. Рукописи були різноманітні за обсягом та значимістю.

Найбільша увага у рукописах другої половини ХІХ-поч. ХХ ст. приділяється місцевому календарю, який супроводжувався веснянками, купальськими, жнивними піснями, колядками та щедрівками. В окремих описах групування календарно-звичаєвої поезії подава­лося за циклами “Весна”, “Літо”, “Осінь”, “Зима”.

Фольклорно-етнографічні матеріали Волині в архіві РГТ тривалий час не систематизувалися і лише частково використовувалися науковцями. Упорядку­вання джерел за територіальним принципом (за губерніями) здійснив російський та український фольклорист, етнограф, бібліограф Дмитро Зеленін (1878-1954). 1913 р. наука збагатилася його цінною працею “Библиографический указатель русской этнографической литературы о внешнем быте народов России. 1700-1915гг.: жилище, одежда, музыка, искусство, хозяйственный быт”. У 1914-1915рр. він вперше опублікував “Описание рукописей ученого архива Русского Географического Общества”. До його першого випуску увійшли джерела з Волинської губернії. Це видання сприяло доступу до архівних рукописів, гарантувало введен­ня їх у науковий обіг.

Аналіз рукописів з Волині в архіві РГТ дозволяє стверджувати, що наповнені вони багатьма свідченнями регіонального, локального значення про народну поетичну творчість волинян. Ці джерела не втратили наукової цінності і до наших днів, тому що засвідчують стан народної культури від середини XIX до перших десятиліть ХХ ст.

Під дією соціальних змін, що відбувалися в суспіль­стві, дбаючи про надходження народознавчих матеріалів до архіву в С.Петербурзі з різних провінцій, РГТ прагнуло публікувати пам’ятки, відо­мості про них для створення чіткішого уявлення про той чи інший край. Важливо було заснувати друкований орган відділення етнографії РГТ. Це видання отримало назву “Живая старина” (1890-1916). Вміщувалися на сторінках часопису не тільки етнографічні, а й фольклористичні матеріали народів Росії, слов’янського світу.

Волинезнавство у часописі представляли своїми публікаціями В.Боцяновський (“Веснянки, петровки и купальские песни”, “Песни с.Писок Житомирского уезда”), А.Лященко (“Библиография “Волынских губернских ведомостей”), М.Коробка (“Восточная Волынь”, “Колядки и щедровки, записанные в Волынском Полесье”).У всіх публікаціях засвідчується дуалізм творчості, співіснування у ній язичницьких та християнських традицій.

Розвитку волинезнавства прислужилася Зінаїда Михайлівна Пєнкіна (1861-1888). Її визнано як російського бібліографа, перекладача, що зробила помітний внесок у дослідження Полісся та Волині. Видала в 1888 р. об’ємну працю “Полесье. Библиографические материалы по истории, географии, статистике, этнографии и экономическому состоянию Полесья” (Северо-Западный, Юго-Западный край вообще и губернии Минская, Волынская, Киевская, Могилевская в частности)”.

Бібліографічні описи статей, книг про Волинь, Волинське Полісся, їх фольклор, звичаї, обряди, вірування подані за тематичною системою.Це дуже вартісне джерело для вивчення етнографії, фольклористики, літературознавства, які вже у 80-х рр. позаминулого століття отримували бібліографічну базу. В ній систематизовано чимало публікацій з волинської періодики.

Дослідженням фольклору Волині займалися діячі науки і мистецтва Польщі. Їх наукові студії спрямовувалися на пізнання витоків історії славістики, місце в ній волинської народної творчості, але як належної до польської культури. В цьому напрямі прислужився відомий дослідник Оскар Кольберг (1814-1890). До вивчення Волині він приступив в 1861 р. Зібрані ним матеріали ввійшли до монографії “Волинь” (1907). Тут подано 632 пісні різних жанрів (весільні, про кохання, історичні, рекрутські і т. д.). Більшість з них – з натацією мелодій, вказівкою, яким інструментом супроводжувалися. Пісні систематизовані за групами: “Пісні обрядові”, “Пісні про кохання”, “Пісні про сімейне життя”. В групу “Думи” внесено ліричні пісні. З тематичного збірника дізна­ємося, що О.Кольберг виявив зацікавлення історичними, жартівливими, релігійними піснями, а також піснями літературного походження.

До збірки “Волинь”, окрім пісень, включено 25 казок, що були зібрані
1835 р. не самим О.Кольбергом, а подаровані йому (1862 р.) невідомим житомирянином. У цій добірці переважають ча­рівні казки, є соціально-побутові та казки про тварин. “Волинь” – перша об’ємна тематична пісенна збірка із записами мелодій, публікацією місцевих казок, що побутували у XIX ст.

Вивченню історії Волині, її побутової та художньої культу­ри присвятив свою діяльність Тадеуш Єжи Стецький (1833-1888) – письменник, статистик, етнограф і фольклорист. Він створив низку етнографічно-статистичних праць, у яких розглядаються важливі питання волинезнавства. Як уродженець цього краю, він мандрував його історичними місцями, спілкувався з населенням, намагався пізнати своєрідність традицій. Серед його праць найвагоміша монографія “Волинь”, яка наповнена етнографічними, фольклорними, статистичними матеріалами. Чимало відомостей у ній про традиційне уславлення весни, древнього Купала, самобутність колядування, щедрування. Ці звичаї автор намагався вивести від давньослов’янських, шукав відповідні аналоги у позаслов’янському світі. Такі паралелі дали йому можливість зробити висновок, що волинський край багатий на залишки старовини, а Волинська губернія має дві етнографічні зони (Волинь та Полісся). Але маємо визнати, що зацікавлення цим краєм він розгортав заради політичної мети – закріпити в науці думку про волинську спадщину як різновид окраїнної польської культури.

У другій половині XIX ст. у Кракові, Варшаві, Львові почали засновуватися народознавчі осередки, які налагоджували збирацьку, дослідницьку роботу переважно на теренах Польщі. Активно працювала в цьому напрямі й Комісія Краківської АН, яка з 1877 р. розпочала публікувати спеціальне видання, присвячене археології, антропології, етнографії. З 1877 по 1889 роки вийшло 13 томів. Сорок відсотків тематики видання присвячувалося зв’язкам Польщі з Південно-Західним краєм Росії. У розділах археології, антропології, етнографії (в останньому було чимало фольклористичних матеріалів) вміщувалися дослідження, збірки з Волинської, Київської, Подільської губерній. Подавалися окремо фольклорні пам’ятки з Волині, Полісся, Галичини. Найчастіше друкувалися матеріали з Волині від А.Брикчинського. У публікації оповідається про традиції проведення хрестин, весілля, поховання, а також зафіксовані купальські, жнивні та “різноманітні” (ліричні) пісні. Останні відтворюють самобутність пісенної поезії Волині і Полісся.

Збирачкою фольклору та дописувачкою краківських видань була Софія Рокоссовська. Коло її зацікавлень виявилося у складанні описів, популяризації як матеріальної, так і духовної культури Волині, здебільшого Звягельського повіту, а особливо з окремого села Юрківщина. Їй вдалося опублікувати місцевий фольклор у друкованих виданнях “Zbiór wiadomości do antropologii krajwej” (1883-1889) i “Materialy antropologichne, archeologiczne i etnograficzne” (1897).

Як бачимо, в другій половині XIX-поч. XX ст. регіоналістичні дослідження фольклору Волині активізувалися, набули вдосконалення практичної, теоретичної діяльності РГТ, його Південно-західного відділу, а також польських та російських діячів науки і культури. Науково-публіцистичні, літературознавчі та мистецтвознавчі видання, зокрема “Основа”, “Живая старина”, бібліографічні довідники, збагатили загальноукраїнську, слов’янську історію фольклористики, сприяли глибшому вивченню етнографічного регіону, а також введенню в обіг нових пам’яток фольклорної спадщини Волині, особливо українсько-польського, українсько-білоруського прикордоння в умовах російської імперії.

Третій розділ “Особливості фольклористичних досліджень Волині місцевими діячами науки та культури” розкриває стан фольклористичних студій визначеного тут регіону, який великою мірою залежав від державної політики Росії. Оскільки Волинь була розташована на прикордонній території Росії з Польщею, то, зрозуміло, що, окрім столичних науковців, у пізнання цього краю включилися місцеві дослідники, а також ті, які проживали в Києві, Луцьку, Житомирі.

У царській Росії питання літератури, мистецтва, художньої культури Волині після польського повстання, Валуєвського циркуляру, Емського акту  розглядалися з позицій самодержавної ідеології. У пресі відстоювалася урядова позиція, схвалювалася протидія полонізації, лунали заклики русифікувати Південно-Західний край, до якого належала й Волинь. Яскраво це виявлялося у часописі “Вестник Юго-Западной и Западной России” (1862-1871), газетах “Киевлянин” (1864-1917, 1919), “Волынские епархиальные ведомости” (1868-1907), “Волынские губернские ведомости”. Етнографічні, фольклорні матеріали у вищезгаданих виданнях доводили, що Волинь споконвічно “руський” (в значенні російський) край. Волинезнавчі матеріали до газети “Киевлянин” подавали Г.Трусевич, Г.Оссовський, А.Братчиков, А.Блажієнко. Саме в останнього з’явилася публікація “Пісні про панщину на Волині” (Киевлянин, 1869, №95). Будучи співзвучною часові, вона пройнята славословієм “доброму царю” у зразках фольклору з півдня Волині.

Місцеві матеріали публікувалися у газеті “Волынские епархиальные ведомости”, що видавалися у Кременці. Укладалися вони з двох частин – офіційної та неофіційної. У першій подавалися відомості про церковні події. В неофіційній частині приділялася увага боротьбі православ’я з етнічними традиціями, католицизмом, вільнодумством. Лише з окремих публікацій можна було дізнатися, наскільки живучими серед волинян залишалися прадавні звичаї.

Заслуговують на увагу статті А.Сендульського, М.Тучемського, М.Теодоро­вича. За ініціативою останнього була видана п’ятитомна праця “Волинь. Історико-статистичні описи церков і приходів” (1888-1889). У ній вміщено більше тисячі краєзнавчих нарисів, щоб довести древність православної Волині.

Волинезнавчі аспекти притаманні науковим студіям М.Петрова (1840-1921) – відомого українського літературознавця, етнографа, пізніше члена-кореспондента Петербурзької АН, академіка ВУАН (з 1919 р.).

У другій половині ХІХ ст. і до 1917 р. продовжувала видаватися урядова місцева газета “Волынские губернские ведомости” (Далі: ВГВ) в двох частинах (“офіційній” і “неофіційній”). У першій вміщувалися урядові розпорядження; в другій – статистичні, історичні, етнографічні, фольклорні матеріали, а також відомості про літературне, мистецьке життя краю.

Після Валуєвського циркуляру та Емського акту переважали публікації краєзнавчого характеру. Часто їх подавали місцеві автори (Л.Рафальський, В.Пероговський, М.Трипольський та ін.). Водночас із матеріалами на історичну тематику з’являлися публікації фольклористично-етнографічного спрямування  (про місцеві обряди, традиції), друкувалися фольклорні зразки.

Характеристика специфіки умов побутування народної творчості розкривається у публікаціях геолога, археолога, краєзнавця Волині Г.Оссовського (“Из путевых заметок по Житомирскому и Овручскому уездах”, “Из путевых заметок по Волыни” – ВГВ, 1868, 1869). Фольклорно-етнографічними матеріалами насичені статті А.Братчикова (“Купала”, “К исследованию о местном календаре” – ВГВ, 1883, 1891 та ін.).

Утвердженню життя Волинської губернії прислужилася громадсько-політична і літературна газета “Волинь”, яка видавалася у Житомирі (1882-1917). На її сторінках друкувалися тут і письменники М.Коцюбинський, І.Франко, О.Купрін, Г.Мачтет, висвітлювалася діяльність фольклористів, етнографів В.Кравченка, Л.Штернберга, М.Сумцова, І.Беньковського, публікувалися зразки усної народної поетичної творчості Волині.

Газета ознайомлювала з прадавніми дохристиянськими звичаями, пісенною поезією в них. Так, у публікації “Колодку волочить” (Волинь, 1902, № 45) подано опис традиційних ігор, вперше означено жанр колодчаних жартівливих дівочих пісень.

У дослідженні аналізується, як збагаченню фольклористично-етнографічних знань про Волинь сприяла літературна творчість та наукові студії письменниці Олени Пчілки (1849-1930). Проживаючи у Звягелі (Новоград-Волинську), Луцьку, Колодяжному, вона не тільки записувала пісні,  а й упорядковувала їх для публікування в часописах (“Колядка про дівчину-воячку” – “Житє і слово”, 1894); “Українські колядки (текст волинський, – “Киевская старина”, 1903). Останнє видання – перша спроба науково систематизувати місцеві волинські зразки. У їх текстах відтворено особливості говірки Волині. Високий рівень фіксації, наукової систематизації фольклорних творів сприяв залученню волинських пам’яток до наукових праць М.Драгоманова, К.Квітки, М.Лисенка.

Волинезнавство збагатилося і діяльністю письменниці, етнографа, фольклориста Лесі Українки (1871-1913). Розвиваючи традиції Т.Шевченка, Олени Пчілки, М.Драгоманова, П.Косача, М.Лисенка, К.Квітки, вона вивчала теоретичний стан розвитку слов’янської та всієї європейської фольклористики, цікавилася актуальними проблемами їх дослідження, опановувала методику запису та нотації української пісні, наголошувала, що вона відмінна від російської. Виявлені зразки письменниця систематизувала за календарним циклом (веснянки, петрівчані, купальські, жнивні…), давала їм друге життя у наукових студіях.

Леся Українка визначилася не тільки як цілеспрямований етнограф, збирач пісень, а й упорядник фольклору Волині. Це засвідчують збірники, підготовлені нею, а також спільно з К.Квіткою. Письменниця створила унікальний твір, зітканий з фольклорно-етнографічних джерел – драму-феєрію “Лісова пісня”. Її внесок для регіону Волині не втрачає актуальності й донині у галузі літератури, фольклористики та етнографії.

Студіювання фольклорно-етнографічних пам’яток Волині збагатив своїми працями Борис Грінченко (1863-1910) – український письменник, педагог, літературознавець, лексикограф, етнограф, фольклорист, історик, публіцист-видавець, упорядник бібліографічного покажчика “Литература украинского фольклора. 1777-1900” (1901). У “Словнику української мови” (Т.І-ІV. К. 1907-09) Б.Грінченком вперше в історії науки введено чимало фольклорних ілюстрацій з точною вказівкою на повіти Волині. Він не ставив собі за мету приділяти особливу увагу волинським фольклорно-етнографічним пам’яткам, але вводив їх у об’ємні збірники як надбання збирачів-сучасників. У другому томі “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях” (1897) опублікував записи відомого на той час етнографа, фольклориста В.Кравченка (Житомир). Це твори розповідного жанру (народні оповідання, легенди, казки). У наступному томі “Этнографических материалов” (1899) вміщені пісні, приспівки з Волині, що ввійшли в розділи “Пісні культу і періодичні”, “Пісні сімейного життя”, “Пісні політичного життя”.  Фольклор Волині публікувався з адекватною передачею волинської говірки, посиланням на місцевість та виконавця.

Ознайомлення з життям Волині входило в коло зацікавлень щомісячного історико-етнографічного і літературно-художнього журналу “Киевская старина” (Далі: КСТ). Друкувався він з 1882 по 1907 рр. На сторінках часопису знаходимо свідчення про традиційні співи кобзарів та лірників. М.Корнилович подав відомості про волинського лірника Анатолія Гоминюка, його репертуар (пісні, канти, псальми), а також успадкування ним творів як на релігійно-мораліза­торську, так і на світську тематику.

Зі сторінок журналу довідуємося і про побутування на Волині переказів, легенд, казок. Особливу увагу зосередив на популярній волинській “Казці про Кирика” Ф.Кудринський. Наукове дослідження базується на зіставленні жанрів (казки та балади) з містечка Степані Рівненського пов. Автор дійшов висновку, що місцевий варіант балади втратив свою ритміку, перестав наспівуватися, а набув успадкування в оповідній манері (КСТ. 1894. Март. С.543-548).

У дисертаційній роботі вперше розкривається діяльність фольклориста, етнографа, дослідника українського права, мовознавця, педагога В’ячеслава Арсентійовича Камінського (1869-1938). Його у період соціалістичної дійсності за потяг до українознавства оголосили “ворогом народу”. Найбільше зібрав В.Камінський на Волині колядок, щедрівок, купальських пісень. Серед веснянок в окрему групу виділяв великодні пісні, згрупувавши їх на ігрові та хорові. Дослідник констатував про руйнації волинської пісні в кінці ХІХ-
поч. ХХ ст. Найвагомішою працею В.Камінського в результаті поїздок на Волинь (1911, 1912 рр.) за дорученням Товариства історії, філології і права при Варшавському університеті з’явилось дослідження “Этнографическое изучение Волыни” (1912). Це перший узагальнюючий науково-історичний екскурс до фольклористично-етнографічного вивчення краю.

До наукових студій Волині через співпрацю з редакцією “Киевская старина” прилучався замовчуваний радянською наукою Василь Миколайович Доманицький (1877-1910). Систематизовані та упорядковані фольклорно-етнографічні описи видані після його смерті у збірнику “Матеріали до української етнології” (Львів, 1912) за назвою “Народний календар у Ровенськім повіті Волинської губернії”. В ньому подано зафіксовані оригінальні звичаї, повір’я, обряди, ігри, а також пісні, прислів’я, приказки відповідно до логічного розвитку народного календаря з сорока населених пунктів лише одного повіту.

Наприкінці ХІХ ст. збудити думку місцевих дослідників Волині взявся уродженець Кременця, інспектор народних училищ Волині, викладач Петербурзь­ких вищих навчальних закладів, український та російський фольклорист, літературознавець Микола Коробка (1872-1921). У зверненні до волинської інтелігенції він наголосив, що настав час виконати патріотичний обов’язок перед суспільством у справі вивчення рідного краю (Волинь, 1896. №113). Місцеві краєзнавці доброзичливо відгукнулися на таку ініціативу, згуртувалися і створили статут Товариства дослідників Волині. Фактично воно почало діяти  у Житомирі з 1900 р. Активними членами його були М.Біляшівський, В.Кравченко, Г.Оссовсь­кий, Г.Мачтет, О.Фотинський та ін. За період діяльності з 1900 по 1920 рр. товариство видало 14 томів своїх праць. У першому томі етнограф, фольклорист, письменник Василь Кравченко (1862-1945) опублікував “Свадьбу в селе Курозваны Острожского уезда” (1902) з текстами традиційних пісень, популяризація яких носила дуалістичний характер обрядів. Власноручно зібрані місцеві пам’ятки видавалися за назвою “Этнографические материалы, собранные В.Г.Кравченко в Волынской и соседних с ней губерниях” (1911).

Вчені Петербурга на чолі з О.Шахматовим надали матеріальну підтримку спеціально для друкування матеріалів, зібраних В.Кравченком. Його записи продовжували публікуватися за попередньою назвою “Этнографические материалы, собранные В.Г.Кравченко в Волынской и соседних с ней губерниях. С предисловием М.Гладкого” (Труды Общества исследователей Волыни. Житомир. 1914). До збірки ввійшли описи весіль Чернігівської та Волинської губерній. Окремо тут згруповані міфологічні, апокрифічні легенди, перекази про місцеві урочища Волинської та Київської губерній, а також зразки, які відображають спроби населення осмислити несправедливість пригнічення українців.

Утвердженню волинезнавства в кінці ХІХ-поч.ХХ ст. через фольклористично-етнографічні студії прислужився один з перших регіональних музеїв Волині у с.Городку (поблизу Рівного), який функціонував завдяки меценатству барона Федора Штейнгеля. Хоча він німець за походженням, але сприяв українському рухові просвітницького напряму, як член Першої Державної Думи виступав на захист прав людини, української мови, утвердження волинського краю. Ф.Штейнгель до наукової роботи запросив М.Біляшівського (1867-1926), уже відомого як археолога, етнографа, фольклориста, мистецтвознавця, літературознавця. Народознавчі студії доручалися етнологу, фольклористу, театрознавцю, музикологу Валентину Мошкову. Для збирання, вивчення відомостей про Волинь у літній період до музею залучалися провідні вчені С.Петербурга, Києва (Ф.Вовк, П.Тутковський, І.Абрамов та ін.), щоб здійснювати екскурсії (експедиції) за руслами древніх місцевих річок. Програми для них в галузі етнографії, фольклору розроблялися у формі запитальників В.Мошковим.

Виявлена та вивчена спадщина музею дає підстави вперше про­аналізувати її як вагому сторінку історії вітчизняної науки. Має вона важливе значення і в свідченні глибинних витоків традиційної волинської культури, які збагачують українську фольклористику і переконують у живучості та успадкуванні уснопоетичного розмаїття в умовах зросійщення.

Результати досліджень місцевих діячів науки та культури,  архівні фонди Києва, С.Петербурга, Житомира, Рівного дозволяють резюмувати, що волинський фольклор відповідає загальним рисам української народної поетичної творчості і водночас зберігає локальну специфіку та самобутність.

Окрім столичних науковців, пізнання Волині як прикордонної території Польщі та Росії у другій половині XIX-поч. XX ст. плідно здійснювали етнографи, фольклористи, краєзнавці Києва, Луцька, Житомира, Кременця, Рівного. Зібрані та узагальнюючі ними матеріали публікувалися в місцевій пресі, фольклорно-етнографічних збірниках, літературознавчих часописах (“Київськая старина”, “Житє і слово”, “Труды Общества исследователей Волыни”, “Етнографічний вісник” та ін.). Джерельна база збагатилася  новими експедиційними матеріалами для визначення прадавнього історичного та самобутнього фольклорно-етнографічного регіону України. Результати досліджень діячів науки та культури, що здійснювалися на високому теоретичному та методичному рівнях, дають підстави стверджувати, що фольклор Волині відповідає загальним рисам української уснопоетичної творчості і водночас зберігає регіональну і локальну специфіку та самобутність. Історично вагомо, що збирання, публікація волинського фольклору, як і його наукові студії, сприяли збудженню національної самосвідомості в представників місцевої інтелігенції.

ВИСНОВКИ

Проблематика фольклористичного дослідження Волині розглядається на тлі усього процесу від періоду становлення фольклористики як науки у першій половині ХІХ до її розвитку у другій половині того ж століття і до початку
ХХ ст. Викладу теми передували виявлення численних відомостей, конкретних історичних, джерело-краєзнавчих фактів, фольклорно-етнографічних фіксацій, публікацій, рукописної спадщини в архівах С.Петербурга, Кракова, Києва, Львова, Вільнюса, Рівного, Житомира, Луцька, Кременця, їх систематизація. Названі вище джерела дають підставу для твердження, що вагомим чинником фольклористичних зацікавлень Волинню, а пізніше і наукових студій пов’язані з тим, що на цей край постійно зазіхали і Польща, і Росія. Незважаючи на полонізацію, російщення, автохтонне населення Волині зберегло свою духовну і матеріальну культуру, яка викристалізовувалась у самобутніх фольклорних жанрах, традиціях, обрядах. Ця спадщина по-різному вивчалася польськими, російськими та українськими діячами науки і культури, однак викристалізовувався висновок, що Волинь зберегла і донесла до початку ХХ ст. певні жанри та зразки усної поетичної творчості, властиві загальноукраїнській та слов’янській культурам. Підтверджуючи багатство історичної пам’яті місцевого населення, вчені висловлювали аргументовані думки щодо його національної визначеності в умовах колоніального становища Волині, коли панівні ідеології та заходи спрямовувалися на полонізацію та “обрусение” края.

З діяльністю А.Метлинського, Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Чубинського, а особливо журналу “Основа” утвердилася думка, що Волинь має самобутню українську духовну та матеріальну культуру. Для цього багато зробили активні члени Південно-Західного відділу РГТ, а також Олена Пчілка, Леся Українка, М.Лисенко, Б.Грінченко, М.Біляшівський, В.Камінський, Ф.Штейнгель, М.Коробка і багато місцевих фольклористів-краєзнавців. Через фольклористичні студії Волинський край пізнавався як самобутній регіон. Яскраве підтвердження цьому знаходимо у публікаціях періодичних видань – “Живая старина”, “Киевская старина”, “Житє і слово”, “Волынские губернские ведомости”, “Волынь”, “Волынские еперхиальные ведомости”, у бібліографічних довідниках та оглядах.

Певний внесок у дослідження фольклору Волині зробили і польські діячі науки та культури (З.Доленга-Ходаковський, Е.Руліковський, Ю.Крашевський, О.Кольберг, Т.Стецький, В.Брикчинський, С.Рокоссовська та ін.). Вивченню Волині прислужилася і Комісія Краківської АН.

Зрозуміло, що традиції, спадщина наукових студій фольклору Волині має ввійти в загальну історію української фольклористики разом з переоцінкою багатьох попередніх тлумачень і концепцій, створених в умовах бездержавності. У нинішній час належить приділити увагу цьому регіону й тому, що частина його опинилася в зоні Чорнобильської трагедії.

Дисертаційне дослідження є першою спробою в суверенній демократичній Україні осмислити і зробити свій внесок в історіографію та специфіку дослідження фольклорної регіоналістики Волині на широкій джерелознавчій базі, яка тривалий час не вводилася до наукового обігу.

Нинішній час вимагає повернення із забуття подвижницької діяльності етнографів і музеєзнавців, фольклористів і літературознавців, мистецтвознавців та краєзнавців, які працювали у провідних центрах і віддалених від них регіонах, щоб створити повноцінний образ становлення та розвитку української фольклористики від давнини до сучасності. Тому запропановане дослідження створює можливість збагатити українську скарбницю духовною спадщиною регіону Волині.