ФРАНЦУЗЬКО-НІМЕЦЬКЕ ПАРТНЕРСТВО В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ (1989-2006 рр.) Автореферат

У вступі обґрунтована актуальність теми і наукова новизна, визначені об’єкт, предмет, мета, завдання та методи дослідження, його практичне значення, подана апробація теоретичних положень.

У першому розділі “Джерельні та теоретичні засади дослідження” подано характеристику джерельної бази дисертації та здійснено огляд найважливіших здобутків вітчизняної і зарубіжної політологічної думки з проблематики дослідження.

У ході написання дисертації проаналізовано, насамперед, широке коло документів зовнішньої політики Франції і ФРН, зокрема офіційні публікації лідерів: Ш. де Голля, Ж.Помпіду, В.Жискар д’Естена, Ф.Міттерана, Ж.Ширака, Н.Саркозі, К.Аденауера, В.Брандта, Г.Шмідта, Г.Коля, Г.Шредера, А.Меркель. Важливе місце зайняли спільні французько-німецькі ініціативи з актуальних питань європейської політики, програмні документи правлячих політичних партій, експертні матеріали організацій, започаткованих урядами Франції і ФРН з тих чи інших напрямів співробітництва.

У монографії були використані джерела і література українською, російською, французькою, німецькою й англійською мовами. В умовах «холодної війни» істотний вплив на висвітлення в СРСР теми французько-німецьких «особливих» відносин робили установки КПРС, що позначилося на працях Н.Н.Молчанова, И.А.Колоскова, В.П.Славенова, В.Г.Барановського, Н.В. Павлова, Н.С.Бірюкова, Є.Н.Соколова, В.В.Кортунова, Є.Тарле, Ю.Рубинського, И.А.Манфред, М.К.Сімичева та інших.

В українській історіографії періоду державної незалежності вийшла низка праць, безпосередньо присвячених дослідженню французько-німецьких відносин: М.П.Мовчана, О.А.Клименко, С.В.Кондратюка, І.І.Погорської тощо. Також певні аспекти двостороннього партнерства розкриваються у дослідженнях, окремо присвячених Франції або ФРН: В.А.Манжоли, Л.П.Халецької, О.О.Мітрофанової, О.С.Лозовицького, А.І.Кудряченка, Р.А.Кривоноса тощо.

У Росії основний масив досліджень, пов’язаних з політикою Франції та Німеччини проводиться у спеціалізованих наукових центрах Російської академії наук (РАН). Для російської академічної науки ці країни становлять інтерес з огляду на їх вплив у процесі поглиблення і розширення європейської інтеграції. Зокрема, в Інституті Європи РАН з початку 90-х років функціонує Центр німецьких досліджень, а з 1997 р. – Центр французьких досліджень. Напрями їх досліджень сконцентровані, головним чином, на вивченні внутрішньополітичних процесів і зовнішньої політики як Німеччини, так і Франції. Проте в російській політологічній думці спостерігається обмаль праць, присвячених саме темі французько-німецької співпраці. У цьому зв’язку можна відзначити лише кілька авторів, у роботах яких досліджуються окремі аспекти співробітництва ФРН і Франції в ЄС: М.В.Павлов, В.С.Шилов, С.В.Погорельська, Р.Р.Барієв, А.В.Акульшина, В.А.Артемов, В.В.Толкачов, Т.В.Арзаманова і М.Г.Арзаманов та ін.

Найбільше в даній дисертації використано напрацювання західних і, передусім, німецьких та французьких дослідників і практиків зовнішньої політики: Д.Муазі, Д.Верне, П.Московісі, Ж.-Л.Кермонна, С.Мартанса та Ж.-П.Фролі, М.Купмана, К.Хаке, К.Кайзера та Х.Мауля, М.Мертеса, Г.Шельгена, У.Жиро та ін. Особливо хотілося б відзначити праці, спільно написані французькими і німецькими дослідниками, а саме Івом Безо і Матіасом Шульцем, Коріною Дефранс і Ульріхом Пфайлем, Мартіном Купманом і Лукасом Делатром, Ульріке Жиро разом з М.Купманом, К.Кайзером, Максом Лефебром, Тьєрі Монтбріалом і Філіпом Моро-Дефаржем тощо. Багато з них характеризуються особливою чутливістю до будь-яких змін у міжнародній поведінці своїх сусідів по той бік Рейну. Водночас французька і німецька політична еліта сприймають нове становище розширеного Євросоюзу на континенті і відповідно намагаються адаптувати до нього як свої національні підходи, так і спільні зовнішньополітичні ініціативи.

Аналіз праць американських й англійських дослідників Е.Марковітца і С.Райха, Зб.Бжезинського, В.Патерсона і Ч.Джефрі, Т.Педерсона, Д.Вебера, Д.Кеннета свідчить, що вони дедалі виразніше сприймають французько-німецький «мотор» як своєрідний каталізатор для подальшої інтеграції Європи та зміцнення її самостійницьких тенденцій. Водночас більшість британських і американських дослідників визнають, що незалежно від рівня суперечностей між «атлантизмом» та «європеїзацією», домінуючою тенденцією залишається їх військове співробітництво і загалом співпадаюча політична лінія.

Таким чином, з проблематики французько-німецького партнерства в європейській політиці існує значна кількість праць наукових вітчизняних і зарубіжних дослідників. Незважаючи на це, в українській політологічній думці періоду незалежності практично немає ґрунтовних досліджень, спеціально присвячених французько-німецькій співпраці в ЄС. Переважна більшість публікацій стосуються ще радянського періоду, мають історичне спрямування і відбивають ідеологічні настанови марксистсько-ленінської ідеології. Саме цим пояснюється спроба автора з політологічних позицій переосмислити етапи партнерства Франції і ФРН у європейських інтеграційних процесах і, на цій основі, концептуалізувати особливості їхньої співпраці в сучасному Євросоюзі.

У другому розділі «Формування політичної основи французько-німецького співробітництва» досліджуються умови, причини та спонукальні чинники зближення французької і західнонімецької еліти на тлі розгортання міжсистемного протистояння між США і СРСР. Аналіз характерних рис процесу взаємовідносин між Францією періоду Четвертої республіки та ФРН, яка постала на території окупаційних зон західних союзників по антигітлерівській коаліції, свідчить про те, що розвиток відносин між ФРН і Францією в 1949-1958 рр. проходив, головним чином, під знаком європейської інтеграції. Успіхи й провали на цьому шляху дозволили розробити основні принципи даного процесу, зокрема, необхідність поетапної інтеграції й зближення сусідів по Рейну як фундаментальної основи для її успішного розвитку. Всі створені в той період європейські співтовариства ґрунтувалися на наднаціональних принципах і передбачали в першу чергу спільну діяльність західнонімецької і французької промисловості, що зміцнювало економічну базу Франції й полегшувало ФРН шлях до рівноправної участі в союзі західних держав. Головними ініціаторами двосторонньої кооперації були здебільшого керівники обох країн, а не партії, науковці чи представники великого капіталу. Зближення позицій відбувалося на основі протидії комуністичній загрозі та в умовах взаємодії у стратегічних галузях – виробництві вугілля і сталі. Після провалу планів створення «європейської армії» французько-німецьке зближення дедалі більше концентрувалося на економічній співпраці в рамках західноєвропейської інтеграції.

- конституційні зміни у Франції і повернення до влади Шарля де Голля;

- зближення позицій СРСР і США в питанні розповсюдження ядерної зброї та розрядки напруженості у Європі. Діалог наддержав значно ускладнив простір для зовнішньополітичних дій Парижа (у питаннях розробки власної ядерної зброї) і Бонна (у німецькому питанні), що спричинило зближення французьких і західнонімецьких підходів в оцінці безпекової і політичної ситуації в Європі;

- успішний розвиток регіональної інтеграції в рамках Європейського об’єднання вугілля і сталі та Європейських економічних співтовариств;

- особистісні якості Шарля де Голля та Конрада Аденауера, які володіли достатнім політичним авторитетом і впливом, щоб примирити два народи та закріпити концепцію «особливих відносин» між Бонном і Парижем на договірній основі.

Єлісейський договір 1963 р. став однією з найважливіших віх у відносинах між обома країнами, з якої можна почати відлік нового етапу, що змінив концепцію «зближення» двосторонніх відносин на «примирення». Новим елементом стосунків Парижа і Бонна стала систематизація двосторонніх відносин на основі механізму, покликаного дати можливість завчасно виявляти розбіжності між країнами у низці конкретних сфер міжнародної політики. Заснована Єлісейським договором система двосторонніх консультацій мала своєю метою полегшити пошуки компромісу до того, як протиріччя прорвуться назовні.

Французько-західнонімецька консультаційна система довела певну ефективність, особливо у другорядних питаннях двосторонніх відносин, що не зачіпали життєво важливих інтересів партнерів. До цього Францію і ФРН підштовхували як міркування солідарності в рамках західних структур співпраці, так і регіональні інтереси, пов’язані з розвитком західноєвропейської інтеграції. Однак усвідомлення факту, що «абсолютне протистояння» послаблює і Францію і ФРН, не призвело до розробки спільної зовнішньополітичної лінії.

Підписання Договору про французько-німецьку дружбу 22 січня 1963 р. виступило одночасно апогеєм та поворотом у європейській політики Франції, апогеєм через те, що створювало умови для проведення політики безпеки на основі співробітництва у сфері західноєвропейської інтеграції та оборони. Генерал де Голль прагнув зробити французько-німецькі відносини стрижнем свої зовнішньої політики та навіть планував заснування справжньої французько-німецької ради міністрів. У його баченні французько-німецьке співробітництво мало стати ядром незалежної Європи. Поворотом цей договір став через преамбулу, що додав Бундестаг з метою надання особливого статусу трансатлантичним відносинам. «Охолодження» особливих відносин між Бонном і Парижем, що сталося за правління Л.Ерхарда, було спричинено суперечностями у підходах політичних еліт щодо поглиблення і розширення західноєвропейської інтеграції, а також ролі НАТО у забезпеченні безпеки в Європі.

У 1970-х рр. під впливом кризових явищ у світовій економіці, пов’язаних із крахом Бретон-Вудської системи та нафтовим шантажем арабських країн, французько-німецька співпраця істотно активізувалася, передусім у завершенні, розширенні і поглибленні інтеграційних процесів у Західній Європі. При цьому незмінною турботою французького керівництва залишалось забезпечення такого балансу сил у Західній Європі, при якому надійно урівноважувався політичний та економічний динамізм ФРН. У свою чергу, німецьке керівництво, всіляко сприяючи співпраці з Францією та інтеграційним процесам, прагнуло підвищити статус Федеративної Республіки у європейській та світовій політиці, забезпечити надійні відносини із своїми сусідами для створення такого потенціалу довіри, який у майбутньому дозволив би досягнути «німецької єдності».

У 1980-х рр. співробітництво між Францією та ФРН розвивалося форсованими темпами. Динаміка військово-політичного виміру двосторонньої співпраці свідчила про дедалі зростаючий рівень взаємозалежності обох країн, а також про конвергенцію французьких і західнонімецьких концепцій національної безпеки. Активна французько-німецька взаємодія в ЄЕС, а також поглиблення й інтенсифікація діалогу між Бонном і Парижем на основі механізму співробітництва, закладеного в Єлісейському договорі, обумовили подальшу еволюцію концепції двосторонніх відносин, змінивши «примирення» на «мотор» європейської інтеграції. Основою такого кооперації стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі дивіденди: для Франції – розв’язання власних економічних проблем, для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив.

Міжнародно-договірне оформлення об’єднання Німеччини, що вийшло на порядок денний європейської політики внаслідок кардинальних зрушень на рубежі 80-х – 90-х рр., об’єктивно змінювало політичні детермінанти французько-німецької співпраці. Це не тільки призвело до певних протиріч між Францією та ФРН, а й призвело до перегляду концепції двостороннього співробітництва в ЄС. Франсуа Міттеран висунув Гельмуту Колю умову, згідно з якою французи не стоятимуть на заваді німецького єднання, якщо німці погодяться пожертвувати своєю «маркою» заради створення валютного союзу. У відповідь на французьку ініціативу Коль запропонував пов’язати прогрес у напрямі валютного союзу з оформленням політичного союзу, що у той час відкидав Франсуа Міттеран. Результатом компромісу між Францією та Німеччиною, якого вони досягли під час переговорів щодо об’єднання двох німецьких держав, стало укладання Маастрихтського договору в 1992 р., що започаткував важливий етап у євроінтеграційному процесі, спрямувавши його динаміку в напрямі формування єдиної політичної системи та розбудови Економічного й валютного союзу.

Третій розділ «Адаптація європейської стратегії Франції і ФРН до нових умов розвитку міжнародних відносин» присвячений дослідженню тенденцій розвитку французько-німецьких відносин після об’єднання Німеччини. Зокрема, в рамках “другої та третьої опір” ЄС, які стосувалися відповідно спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу, а також співпраці у сфері внутрішніх справ і юстиції, між двома країнами зберігалася активна кооперація. Загалом політичні еліти обох країн сприйняли нову ситуацію в Європі, визнали необхідність інституційних змін у ЄС, але відстоювали різні підходи щодо поглиблення і розширення Союзу. У 1995-1998 рр. прихід до влади у Франції нового лідера та внутрішні проблеми в Німеччині, пов’язані з об’єднанням країни, актуалізували більш прагматичний підхід керівників обох держав до двостороннього партнерства в ЄС, що значно зменшило динаміку європейського будівництва.

Прихід до влади у Німеччині урядової коаліції соціал-демократів та “зелених” не став винятком. Уже під час перших двосторонніх консультацій за участю Шредера, що відбулися в Потсдамі (30.11.-1.12.1998), ішлося про “нову легкість” у стосунках між партнерами. Париж і Берлін продемонстрували новий підхід – “менше романтики, більше прагматизму”, згідно з яким відкрито обговорювалися проблемні питання як двосторонніх відносин, так і європейської політики. Ця тенденція позначилася загостренням французько-німецьких відносин протягом Ніццького саміту, особливо в питаннях аграрної політики та інституційного реформування ЄС перед розширенням спільноти на схід. Результатом протистояня стало усвідомлення, що конфронтація Берліна і Парижа в Євросоюзі робить європейську політику обох країн у структурному плані неефективною. Тому уже через місяць після Ніцци керівники Франції і Німеччини започаткуали так званий “блесхаймський процес” – регулярні раз на шість тижнів конфіденційні консультації на вищому рівні. Ця ініціатива виявилася успішною, оскільки закритий режим переговорів дав змогу детальніше обговорити і погодити складні питання двосторонніх відносин: реформа інституцій та сільськогосподарського сектору країн ЄС. Окрім розв’язання найбільш гострих проблем, Франція та Німеччина не тільки відновили роботу “мотору” у євробудівництві, а й вивели його на якісно новий рівень, що характеризується інтенсивним зміцненням відносин між Берліном і Парижем у багатьох сферах: військово-політичній, економічній, технологічній, культурній, освітній і особливо євроінтеграційній.

У четвертому розділі "Конституція для Європи та французько-німецьке партнерство" йдеться про активізацію двосторонньої співпраці Франції та Німеччини у контексті реформування ЄС на основі Європейської конституції. Протягом роботи Конвенту дві країни представили 5 спільних пропозицій з ключових питань розвитку ЄС, завдяки яким добилися домінування власної концепції реформування Євросоюзу у “Проекті договору, що встановлює Конституцію для Європи”. Ще однією особливістю оновленого «мотору» стало те, що обидві країни використовують його не тільки на європейському, а й на міжнародному рівні. Свідченням глобалізації ролі французько-німецького партнерства стала спільна опозиція двох країн ініціативам США щодо Іраку в Раді Безпеки. Цей перший в історії ФРН акт незгоди із стратегічними планами Вашингтона дає підстави говорити про серйозні концептуальні зміни у зовнішній політиці об’єднаної Німеччини, а саме про закріплення пріоритету французько-німецького альянсу у сфері безпеки і відповідно перевагу європейського вектора над трансатлантичним.

На тлі загострення політико-системних суперечностей між “новою” і “старою” Європою в «іракському питанні» Франція і Німеччина розширили двостороннє партнерство шляхом створення створення альянсів за функціональною ознакою. Специфікою таких альянсів є їх здатність досягати у рамках посиленого співробітництва швидкого прогресу як у певних сферах європейської інтеграції, так і з деяких питань світової політики. Тому в цьому розгляді розглянуто приклади розширення французько-німецької співпраці за рахунок залучення до неї Польщі, Росії та Великої Британії. Зокрема, відновлення німецько-французько-польська взаємодії в рамках «Ваймарського трикутника» пояснюється необхідністю зберігати політичну керованість розширеного до 27 країн-членів ЄС, а також прагненням Франції і Німеччини посилити свої позиції у Східній Європі. У свою чергу вісь Париж-Берлін-Москва та французько-британо-німецька “трійка” спрямовані на зміцнення зовнішньополітичної дієздатності ЄС і посилення французько-німецької позиції у трансатлантичних відносинах.