Герасимчук О.П. Диспозитивність та її реалізація потерпілим у кримінальному судочинстві України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, актуальність, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, обумовлено наукову новизну одержаних результатів, а також їх практичне значення, рівень їх апробації.

Розділ перший “Історичні та теоретичні аспекти проявів диспозитивності в статусі потерпілого у кримінальному судочинстві” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Диспозитивність в історії кримінального процесу України та в наукових дослідженнях” проаналізовано генезу диспозитивності в кримінальному судочинстві України. На прикладі вітчизняної історії кримінального судочинства зроблено висновок, що межі диспозитивності безпосередньо залежать від історичної форми кримінального процесу. При змагальному процесі диспозитивні засади є визначальними для руху кримінальної справи і значною мірою проявляються в розширенні статусу потерпілого та його активності. Розшуковий (інквізиційний) процес практично виключає свободу діяльності учасників кримінального судочинства. Зокрема, потерпілий виступає здебільшого пасивним суб’єктом процесу, обсяг його обов’язків переважає обсяг прав. Змішаний тип процесу поєднує обмежену активність потерпілого із забезпеченням державою реалізації його прав. При цьому межі диспозитивності можуть варіюватися, залишаючи достатньо свободи для вибору поведінки потерпілого.

Важливим об’єктивним чинником на визначення меж диспозитивності є поширення впливу держави. Більше державне втручання у регулювання правовідносин, як правило, розширює державні чи публічні засади в кримінальному процесі і обмежує диспозитивні.

Виходячи з того, що той чи інший тип (форма) процесу кладе в основу певний метод правового регулювання, зроблено висновок про залежність прояву диспозитивних засад від основного методу — імперативного чи диспозитивного.

Розвиток наукового обґрунтування диспозитивності розпочалося з ХІХ століття. Найпершим уявленням щодо цього явища були притаманні наступні риси: диспозитивність має матеріально-правову природу, властива цивільному праву та процесу, тісно пов’язана із змагальністю в юридичному процесі. Пізніше вчені (В.О. Рязановський) почали обґрунтовувати сутність диспозитивності як принципу юридичного процесу безвідносно до тієї чи іншої галузі.

У радянський період ґрунтовних досліджень диспозитивності в кримінальному процесі не проводилось, але на прояви цього явища в кримінально-процесуальних нормах зверталась увага А.Л. Ципкіним, М.С. Строговичем, В.М. Савицьким та іншими.

У сучасній вітчизняній науці кримінального процесу диспозитивності приділяється значна увага, при цьому частина вчених визначає диспозитивність як самостійний принцип у кримінальному судочинстві (Л.М. Лобойко, С.Л. Деревянкін, В.І. Шишкін, В.Т. Нор, Д.В. Філін, В.В. Навроцька, С.О. Ковальчук), інші вказують лише на прояви диспозитивності в кримінальному процесі (В.В. Вапнярчук, О.Р. Михайленко, М.О. Ноздріна).

У підрозділі 1.2 “Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України” розкрито поняття диспозитивності, сутність цього явища та його практичне та теоретичне значення.

Права потерпілого в кримінальному процесі реалізуються в контексті диспозитивності, сутність якої слід розуміти, виходячи з того, що вона є загальноправовим явищем, феноменом, який знаходить свій прояв в принципі, методі, правових нормах.

На основі аналізу проявів диспозитивності зроблено висновок про їх відповідність ознакам принципу кримінального процесу. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі класифіковано як міжгалузевий, функціональний, закріплений в нормах КПК принцип.

Обґрунтовано, що системоутворюючим елементом (основою), який зумовлює об’єднання інших елементів в одну систему, виступає положення про свободу здійснення передбачених законом можливостей. Цей же елемент лежить в основі процесуальної діяльності потерпілого.

Автор підтримує думку про вертикальну класифікацію та поділ елементів принципу диспозитивності на матеріальні і формальні.

Уточнено перелік елементів матеріальної диспозитивності, які стосуються потерпілого: 1) ініціювання порушення справи; 2) ініціювання закриття справи; 3) діяльність потерпілого щодо подальшого підтримання обвинувачення у випадку відмови прокурора від обвинувачення чи зміни прокурором в суді попереднього обвинувачення; 4) діяльність щодо зміни матеріально-правового змісту обвинувачення в суді першої інстанції у справі; 5) діяльність щодо апеляційного чи касаційного оскарження рішень, якими закінчується провадження у справі.

Формальна диспозитивність — це свобода вибору процесуальних засобів захисту і здійснення їх учасниками кримінального процесу. У змісті формальної (процесуальної) диспозитивності виділяються правомочності особи (в тому числі і потерпілого), надані їй Кримінально-процесуальним кодексом.

За суб’єктами елементи принципу диспозитивності можна класифікувати на: 1) елементи, що можуть реалізовуватися усіма суб’єктами, які підлягають дії принципу диспозитивності (наприклад, право на апеляційне оскарження); 2) елементи, що можуть реалізовуватися певним колом суб’єктів (примирення винного з потерпілим, клопотання про забезпечення цивільного позову та ін.); 3) елементи – виключні повноваження того чи іншого суб’єкта процесу (підтримання обвинувачення в суді після відмови прокурора від обвинувачення тощо).

У підрозділі 1.3 “Публічні та диспозитивні засади набуття особою статусу потерпілого” проаналізовано поняття потерпілого та набуття особою відповідного процесуального статусу через призму публічних та диспозитивних засад.

Автором підтримана та отримала додаткове обґрунтування думка про можливість визнання потерпілим у кримінальному процесі юридичну особу. Пропонується з розширенням кола потерпілих і включенням до нього юридичних осіб розширити зміст поняття моральної шкоди. Висловлюється думка про можливість визнання особи потерпілим у випадках відсутності фактичної шкоди, але якщо є підстави вважати, що шкода могла бути заподіяна конкретним діянням конкретній особі.

Підкреслено зв’язок визнання особи потерпілим у кримінальному процесі із вчиненим злочинним посяганням. Оскільки таке посягання відсутнє на стадії готування, то можна зробити висновок про можливість визнання особи потерпілим у кримінально-процесуальному розумінні при незакінченому злочині лише якщо злочин було припинено на стадії замаху.

Визнання потерпілими близьких родичів загиблого виправдане лише в тому випадку, коли їм злочином заподіяна безпосередня шкода. Підтримано ідею запровадження інституту правонаступництва у кримінальний процес.

Осіб, які можуть бути правонаступниками померлого потерпілого, запропоновано згрупувати на кілька черг: 1) батьки, опікуни (піклувальники), діти (в тому числі усиновлені), утриманці, інший з подружжя, онуки; 2) брати, сестри, дід, баба; 3) рідні дядько і тітка загиблого потерпілого; 4) особи, які спільно проживали із загиблим однією сім’єю; 5) інші родичі, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого в кримінальному судочинстві. Набувати прав потерпілого близькі родичі повинні лише після формулювання ними (чи одним з них, за їх спільною згодою) такого бажання.

Для забезпечення прав особи, якій злочином заподіяно шкоду, має бути передбачено право цієї особи чи її представника на оскарження постанови про невизнання її потерпілим прокурору та до суду.

Розділ другий “Матеріальна диспозитивність в кримінально-процесуальній діяльності потерпілого” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Роль особи, що потерпіла від злочину, у порушенні кримінальної справи” досліджується проблема реалізації прав потерпілого на стадії порушення кримінальної справи.

В КПК України в окремій статті має бути передбачено обов’язок, форма і строки повідомлення про прийняте рішення особи, яка подала заяву чи повідомлення, а також особи, яка потерпіла від злочину (якщо це різні особи). Повідомлення має надсилатись не пізніше наступного робочого дня з моменту прийняття того чи іншого рішення.

Доцільно передбачити в КПК України окремою статтею вимоги до заяви, що подається до суду в порядку ст. 27 КПК України, а також право на оскарження рішення судді про залишення заяви без розгляду особою, інтересів якої таке рішення стосується.

У підрозділі 2.2 “Зміна матеріальних вимог у справі та діяльність потерпілого” проаналізовано діяльність потерпілого у зв’язку зі зміною матеріальних вимог у справі. Потерпілий є суб’єктом формулювання обвинувачення лише у справах приватного обвинувачення. Підтримувати обвинувачення у справах публічного обвинувачення він має право лише у випадках, коли прокурор відмовляється від обвинувачення в суді або змінює його.

Обвинувачення, яке підтримує потерпілий в суді після відмови від нього чи зміни його прокурором, має специфічну природу. Можна дійти висновку, що від субсидіарного даний вид обвинувачення бере тільки форму. Зміст же залишається той, що був публічно сформований та/чи підтриманий прокурором.

Потерпілий не зобов’язаний підтримувати обвинувачення, яке було сформульоване та/чи підтримане прокурором, тому відсутність активності потерпілого з підтримання обвинувачення (зокрема, відсутність його без поважних причин) має розцінюватись судом як відповідне волевиявлення особи — диспозитивне розпорядження своїм правом відмови від підтримання обвинувачення. Формальною підставою закриття справи в цій ситуації має бути ч.2 ст. 282 КПК України.

У підрозділі 2.3 “Участь потерпілого у закритті справи” відзначається, що впливати на закриття справи потерпілий може в рамках кримінально-правового та кримінально-процесуального інститутів. В будь-якому випадку закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав права потерпілого мають бути забезпечені. При закритті кримінальної справи, у зв’язку з дійовим каяттям винного, важливі приватні інтереси потерпілого, на жаль, можуть залишатись поза правовим регулюванням. На думку дисертанта, при наявності підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності одночасно за статтями 45 та 46 КК, обидві ці норми мають бути застосовані.

Пункти 6 та 7 ст. 6 КПК України є нейтральними (формально-процесуальними) підставами закриття справи і мають самостійне значення, оскільки означають вольове розпорядження потерпілого початком кримінального провадження.

Право на оскарження постанови про звільнення від кримінальної відповідальності і на ознайомлення з матеріалами справи (ст.ст. 7-1, 12 КПК України) повинен мати не тільки потерпілий, а й будь-яка інша заінтересована особа, інтерес якої випливає з обставин справи, оскільки не завжди особа, якій злочином завдана шкода, визнається на практиці потерпілим.

У підрозділі 2.4 “Оскарження потерпілим рішень, якими закінчується провадження у справі” відзначається, що оскарження зазначених рішень у справі має важливе значення для захисту прав та законних інтересів потерпілого. Подаючи скаргу або відмовляючись від реалізації такого права, потерпілий чи його представник впливають на рух кримінальної справи.

Обмеження потерпілого та його представника вимогами, які він заявляв в суді першої інстанції, є невиправданим, виходячи як із порівняння його статусу зі статусом засудженого (виправданого), так і з об’єктивних обставин (відсутність під час судового розгляду у суді першої інстанції, зміна заявлених вимог). Оскаржити судові рішення в апеляційному порядку повинна мати змогу і особа, якій злочином завдано шкоду, але яку не визнано потерпілим.

Потерпілий повинен отримувати копію відповідної постанови, у випадку залишення апеляційної скарги без руху на підставі невідповідності встановленим вимогам. Обґрунтовується думка, що запрошення представника потерпілого, якщо раніше він був відсутній, на цій стадії є корисним і таке право має бути роз’яснене судом та забезпечене через надання необхідного часу і можливості для представника ознайомитися з матеріалами справи.

Інтересам потерпілого відповідатиме і максимальне спрощення законодавчо визначених вимог до змісту апеляцій осіб, яких стосується судове рішення, зокрема, через запровадження усної апеляції у формі протоколу, що складається секретарем судового засідання та підписується ним і апелянтом.

Активність апеляційного суду має полягати в тому, щоб він створював необхідні умови для здійснення наданих сторонам прав та виконання ними їх процесуальних обов’язків, зберігаючи при цьому об’єктивність та неупередженість. Для обмеження розсуду суду мають бути розширені диспозитивні засади на стадії апеляційного провадження. Підкреслюється право потерпілого ініціювати судове слідство під час провадження справи у апеляційній інстанції, право бути допитаним на його бажання.

Вважаємо, що в КПК України має бути передбачене окремою нормою правило щодо форми і змісту касаційної скарги (подання) та механізм виправлення їх недоліків.

Висловлено пропозицію, щоб не тільки особи, що оскаржують рішення, а й інші учасники кримінального судочинства мали змогу подавати до касаційного суду нові матеріали у випадку касаційного оскарження, що сприятиме забезпеченню реалізації прав потерпілого у випадку, коли скаргу подали інші учасники процесу.

Зроблено висновок про нагальну потребу детального закріплення вимог до клопотань, які подаються до Верховного Суду України в порядку виключного провадження, враховуючи юридичні ознаки даного виду оскарження.

Обґрунтована необхідність врегулювання права потерпілого на поінформованість щодо розпочатого перегляду судового рішення в порядку виключного провадження та права оскарження до суду постанови прокурора про відмову у внесенні клопотання про перегляд справи у виключному провадженні.

Розділ третій “Реалізація потерпілим формальної диспозитивності” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Здійснення потерпілим процесуальних прав на досудових та судових стадіях провадження справи” проаналізовано порядок реалізації прав потерпілого, що складають зміст формальної диспозитивності. Отримала розвиток думка про можливість зупинення провадження у справі у випадку тяжкого захворювання потерпілого, якщо розслідування кримінальної справи без нього не можливе. Запропоновано надати право потерпілому чи його представнику оскаржити, якщо це відповідає інтересам потерпілого, незупинення справи з цієї підстави.

Обґрунтована можливість відкликання дієздатним потерпілим пред’явленого в його інтересах цивільного позову прокурора, якщо потерпілий не згоден з такою формою захисту його прав.

Додатково обґрунтовано, що давання свідчень потерпілим має залишатись його правом, через те, що: 1) потерпілий має у кримінальному процесі власний інтерес, який стимулює його до дачі показань; 2) виконання потерпілим права на дачу свідчень за власним бажанням знижує рівень вторинної шкоди від злочину; 3) відсутність показань потерпілого у кримінальному процесі компенсується обов’язком слідчого, дізнавача, прокурора розслідувати справу всебічно, повно і об’єктивно.

Дисертантом обґрунтовується думка, що у протокольній формі провадження має бути передбачений порядок, згідно якого за клопотанням постраждалої особи про проведення досудового слідства, останнє має бути обов’язковим.

У підрозділі 3.2 “Гарантії реалізації прав потерпілого в кримінальному судочинстві” відзначено, що забезпечення прав і свобод особи вимагає закріплення, визначення механізмів реалізації прав, організаційно-інституційних передумов, механізмів контролю та відповідальності. В кримінальному процесі проявляються гарантії різних рівнів, як загальні передумови реалізації прав, так і юридичні гарантії прав потерпілого. Одні з них зустрічаються і в інших галузях права, інші мають суто кримінально-процесуальний зміст.

В основі юридичних гарантій лежить нормативне закріплення, тобто специфічний комплекс норм з організаційним та процесуальним забезпеченням. В нормах передбачаються не лише можливості особи, компетенція органів і посадових осіб, а й наявність відповідних інституцій, їх структури, функцій, а також процедур, які можуть використовуватися для забезпечення прав.

Виокремлюються наступні ознаки гарантій в кримінальному процесі: 1) нормативне закріплення; 2) численність і різноманітність змістових проявів; 3) функціональний зміст — засоби забезпечення; 4) мета — забезпечення можливостей здійснення прав.

Норми, що лежать в основі кримінально-процесуальних гарантій запропоновано класифікувати на: 1) норми, що передбачають можливості (норми-можливості); 2) норми, що передбачають кореспондуючі обов’язки інших учасників процесу (норми-забезпечення); 3) норми, які визначають порядок реалізації можливостей (норми-процедури); 4) норми, які передбачають юридичну відповідальність за невиконання обов’язків (норми-санкції).

Диспозитивне використання процесуальних прав, які гарантують можливість процесуальної діяльності особи, не виключає публічний характер гарантій. Зв’язок гарантій з публічністю полягає в їх нормативному закріпленні, передбаченні законодавцем настання процесуальних санкцій за їх порушення.