Готична традиція у літературі США та її трансформація у творчості Вокера Персі

summary

У вступі визначено проблематику дисертації, окреслено ступінь дослідженості готицизму,   викладено   мету  і   завдання,  названо   предмет,   об’єкт  та  матеріали дослідження, обгрунтовано його актуальність, наукову новизну та теоретико-методологічні засади, розкрито практичне значення роботи. Вступна частина також містить огляд провідних праць вітчизняних та зарубіжних дослідників, присвячених історії готичного роману та аналізу готичної традиції з позицій різних критичних шкіл.

Перший розділ «Феномен готичної прози: естетика і поетика» містить теоретичні узагальнення щодо естетичних і поетикальних домінант готики та формування базових елементів готичної традиції. З урахуванням наукових студій англомовних та вітчизняних дослідників у розділі розглянуто історико-літературні передумови виникнення жанру (криза Просвітницького реалізму і раціоналістичної ідеологеми, тенденція до змішування жанрових форм novel і romance, відродження інтересу до середньовічної культури), естетичні й філософські концепції в його основі (переміщення акцентів в оцінці художнього явища з прекрасного на піднесене, заміна раціоналістичної й причинно-наслідкової концепції на ірраціонально-містичну), а також запропоновано періодизацію існування жанру в Англії у світлі особливостей його розвитку в умовах домінування різних художніх систем.  На прикладах фундаментальних зразків класичного готичного роману у розділі проаналізовано специфіку основних поетикальних категорій готичного роману (сюжет і композиція, образна система, хронотоп, авторська позиція). Серед властивостей та здобутків готики відзначено:

- своєрідність формально-змістової організації, що залучає численні міфологеми, розвиває авантюрні й мандрівні сюжетні моделі, експериментує з елементами біографічного сюжету; при цьому композиції готичних текстів притаманна еліптичність, фрагментарність, багатоплановість, які, зокрема, обумовлюють емотивність та ефект suspence;

- фундаментальну образну систему, яка через апробацію різними художніми методами у контексті різних літературних форм і жанрів підтвердила свою функціональну універсальність та поклала початок формуванню окремих типів героїв. Найпродуктивнішою моделлю виявився тип готичного лиходія, який став адекватним носієм концепції трагічної особистості й у подальшому літературному процесі. Можливо припустити, що тип готичного лиходія через тип «байронічного героя» у ХІХ ст. поступово розвинувся у тип відчуженої особистості у літературі ХХ ст. Система готичних парних образів та мотив двійництва, запозичений авторами готичних романів із міфів, фольклору та драматургії доби Відродження, виявилися плідним засобом для створення фантастичних ситуацій, втілення естетичної концепції часового синкретизму та  розробки теми фатальної передвизначеності. У ХІХ ст. парні образи будуються за принципом діалектичного двійництва, що утворює грунт для  множинності їх потрактувань;

- новий тип метафізичного хронотопу із сакральним часом і дискретним простором, який за своєю природою є  близьким  до  гротескних  часово-просторових  канонів

середньовіччя. Але тоді як гротеск середньовіччя – це органічна риса світогляду, роман жаху виходить із установки на відкриту умовність, яку поділяють автор і читач. Тому й гротесковість є не безпосередньою, а художньо освоєною досвідом XVIII ст., а отже, умовною, опосередкованою;

- психологізація зв’язку між автором та читачем;

- семантичний комплекс, що органічно розвивається у літературі ХХ ст. і відкриває широкі перспективи онтологічних узагальнень. Елемент негативізму, який позначається як на емоційно-ситуативних конфліктах романів, реалізуючись у вигляді мотивів жахливого, інфернального тощо, так і у створюваних моделях особистісного та суспільного буття, на сюжетно-тематичному рівні  виявляється у використанні мотиву руйнації. Перенесена у соціальний план, сема руйнації нерідко реалізується у мотиві деформації соціальних зв’язків (братерських, дружніх, але, в першу чергу, родинних). Руйнівна семантика зумовлена притаманним готичній естетиці прагненням подолати діалектичне протиріччя між можливістю й дійсністю, між атомістичними законами об’єктивної дійсності й ностальгією за ідеалізованою цілісністю особистісних і соціальних стосунків. Принципова для сюжетотворення сема Дому (Замку, замкненого приміщення) є поетикальною константою і епічним центром готичних текстів, у яких ідейний зміст Дому як оплоту і твердині та метафізичної фортеці на сторожі таємного знання, властиві відповідно античній та середньовічній концепціям, доповнює символіка минувщини, протиставлення прекрасного та піднесеного, антропоморфні риси та елемент негативізму. Готичний Дім, втілює картину руйнації домашнього космосу та перетворення його на хаос; тут життя вступає у двобій зі смертю й забуттям, це локус пошуку вічності й таємниці життя, а також відображення зруйнованої свідомісті. Діалектичний рух у готиці визначається семантикою пошуку й ескапізму і набуває форми трьох основних мотивів, що й сьогодні маркують тексти готичної традиції: це мотиви втечі, квесту та блукання. З суто технічного засобу створення напруженої інтриги, зазначені мотиви згодом перетворюються на художній засіб дослідження релігійно-філософської ідеї спасіння, психологічної подорожі людини до саморозуміння або спостереження за духовним континуумом цивілізації.

Матеріалом для першого підрозділу є низка англійських готичних романів на різних етапах існування жанру.

Другий розділ «Готика в літературі США» присвячений дослідженню своєрідності та національних особливостей американської готики. У підрозділі 2.1. «Історія і національні особливості американської готики» визначено історико-культурний контекст, у якому відбувалося формування готичної традиції у США (філософія «здорового глузду», пуританська традиція, просвітницька ідеологія) і розглянуто провідні літературознавчі концепції щодо місця готицизму у сучасній американській літературі.

У підрозділі 2.2. «Готичний роман США початку ХІХ ст.» проаналізовано специфіку американської готики на ранньому етапі (на прикладі роману Ч. Б. Брауна «Віланд»). Зокрема розглянуто ключову для Брауна «концепцію подвійної екзистенції», згідно з якою людина має темну й світлу сутність. У Брауна акцент зміщено  з  епатажу  на  причинно-наслідкові  зв’язки  та  надання зображуваному морального сенсу.  Образ  готичного  лиходія  у  «Віланді» дихотомічний; жахливе й невідоме у ньому розділені, отже, зло в інтерпретації Брауна криється не у потойбічному чи містичному, а у цілком реальному і в кожній людині. Найхарактерніша     поетикальна ознака готики Брауна – це продиктована пуританським світовідчуттям емблематичність, алегоричність, знаковість. Отже, класичний арсенал готичних мотивів і образів у Брауна перетворюється на зразки психологічного символізму.

 У підрозділі 2.3. «Американська готика романтичної доби» досліджується своєрідність романтизації готики у США (на прикладі романів  Н. Готорна «Будинок на сім фронтонів» та «Червона літера»). У підрозділі відстежується наступність між готичним лиходієм і демонічним героєм романтизму та механізми взаємозв’язку між обома типами, а також доводиться, що у Готорна частково нейтралізована в англійському романтичному демонізмі готична опозиція героя й антигероя, здебільшого, зберігається, обумовлюючи емблематичність і функціональність готичних персонажів. Семантика традиційних мотивів у Готорна збагачується символізмом (йдеться про паралелі між Домом та людським серцем, привидами та рисами людської душі тощо). У дисертації наголошується, що у ХІХ ст. відбувалася не лише асиміляція англійських жанрових стереотипів та художнього арсеналу англійської готики, але й трансформація світоглядних установок європейської готики в естетичному освоєнні як тогочасної американської дійсності, так і історичного досвіду країни, вже можливого з певної часової дистанції. В Америці локусом містики й жаху стає не фантастичний, а емпіричний світ, а найбільшою загадкою постає сама людина, тому феномен ірраціонального, в класичній готиці покликаний контрастувати з емпіричною дійсністю, в американській романістиці ХІХ ст. репрезентовано через алегорію, символ, знак. Все це у комплексі відобразилося у дуалістичному зображенні двох світів – матеріального і духовного, профанного й сакрального, високого й низького. У своїх кращих виявах  літературна готика набуває значення потужного інструменту художньої форми людського самопізнання та знаходить продовження в літературі ХХ ст.

 У підрозділі 2.4. «Південна готика: від Е. По до В. Фолкнера» увага приділена аналізу готичних тенденцій у творчості письменників Південної школи, до якої готична традиція увійшла найбільш органічно. Е. По застосовує готичний конструкт для формування характерної психодинаміки творів та створення складних символічних побудов і соціальних іншомовлень. Готичні міфологеми набувають інтроспективного значення як маркери психодрам людської свідомості. Готика дається взнаки й у принципах структурування «арабесок», у яких автор моделює просторові конфігурації з семантикою замкненості й ізольованості.

  Готичне начало у В. Фолкнера, з одного боку, присутнє незримо, у засвоєному, «перетравленому» вигляді, як один з атомів  надзвичайно складного художнього світу. З другого боку, в йокнапатофському циклі  маємо справу зі свідомим і вільним авторським експериментуванням із готичними категоріями,  яке збагачує традицію новим художнім потенціалом. Йдеться про низку текстопарадигматичних символів і мотивів, іронічне інвертування готичних форм, пародіювання, створення «героїв-гротесків»  тощо, що проаналізовано у   підрозділі  на  прикладі роману «Святилище». Отже, як поняття проміжне між сферами естетики й екзистенції, готика  з  її  оперуванням   категоріями   общинного,   родового,   інстинктивного, загальнолюдського та апеляцією не до раціонального,    але    до    емотивного   начала,   –   є    незамінною для втілення найуніверсальніших категорій, того, що Фолкнер визначив як першооснови життя, що включає й минуле людства, й архетипну ментальність, і соціальну історію водночас. Отже, з початку ХХ ст. готика стає одним із засобів проблематизації роз’єднаності, самотності, дезорієнтації, парадоксальності буття, а її гнучка пластична природа відкриває їй нові перспективи в літературі наступних часів.

 У підрозділі  2.5. «Готична спадщина після середини ХХ століття» розглянуто основні чинники неоготичного ренесансу у сучасній літературі, кінематографі й кіберпросторі. Це передусім історична закономірність актуалізації готики у переламні часи, коли відбувається кардинальна переорієнтація у суспільній свідомості, а з середині ХХ ст. – тотальний релятивізм та формування гетерохронного типу культури. Також йдеться про загальновизнану спорідненість між духовними й культурними модусами доби Середньовіччя та сьогодення, естетизація якого, власне, й являла собою наріжний камінь готичного конструкту. В цьому зв’язку у розділі класифіковано основні тематичні тенденції новітньої готичної масової літератури (сатанинський роман, роман-інвазія, література науково-технічного жаху) та розглянуто співвідношення готичної естетики та екзистенціального роману, що є одним з найменш досліджених питань сучасної готієвістики. У літературі екзистенціального характеру готична традиція вмонтована у художню фактуру твору не стільки як набір стильових й поетикальних прийомів, скільки як основоположний для даного тексту тип світосприйняття та онтологічний орієнтир. Тому деякі зовнішні готичні атрибути – насамперед фантасмагоричність та визначені нею готичні опозиції – здебільшого стушовуються, готична константа стає одним із кількох, рівноправним елементом конституювання мінливої художньої реальності тексту. Доведено також, що у другій пол. ХХ ст. готика органічно вписується у літературу нонконформізму, новоавангардистський роман, а в контексті радикальної еклектики літературного процесу ХХ ст. може набувати мультикультурних ознак, продуктивно виявляючи себе у феміністичному романі (творчість Дж. К. Оутс), афро-американському романі (Т. Моррісон) тощо.

У третьому розділі  «В. Персі: художня система творів» дається загальна характеристика творчості сучасного представника Південної школи В. Персі  у контекстах європейської й американської культури, а також літературних традицій американського Півдня.

 У підрозділі 3.1 «В. Персі і готична традиція» охарактеризовано творчу манеру В. Персі, якій притаманні риси Південної школи та традиції romance, і разом із тим – постмодерністська ментальність, дух екзистенціалізму і прикмети певною мірою нової епістемології. У розділі визначено правомірність аналізу прози Персі у контексті готичної традиції. Попри те що письменник не був схильний до стилізацій на південну готичну тематику, і тим більше ніколи не позиціонував себе як неоготичнй автор, філософсько-естетичний план його творів містить чималу готичну складову. Це зосередженість на роздумах про таємницю життя та загадку смерті, жахи реальності та болісність буття, сенс гріха та містику повсякденного існування. Проза Персі, отже, виявляє латентну присутність готики. Йдеться насамперед про семантичний конституент готики, який, трансформований протягом двохсот років,  постає  у  текстах Персі  як  стандарт,  що викликає стійкі асоціації  у сучасного читача і вступає у численні інтертекстуальні зв’язки. При цьому  готична семантика розповсюджується у романах Персі не лише на зовнішні атрибути, але й на авторські концептуальні побудови, створюючи площину для філософських узагальнень. Залучення сюжетно-композиційних елементів готики зумовлює динаміку та кінематографічність романів Персі, тоді як готична умоглядність онтологічного пласту текстів надає їм універсального та мультикульутурного значення. Важливо зазначити, що експерименти з готичною семантикою сприяють створенню вихідної пародійно-сатиричної авторської установки, що збалансовує філософський контекст романів та надає їм багатозначності та полемічності і зближує з дискурсом постмодернізму.

 У підрозділі 3.2. «В. Персі та Південна традиція» обґрунтовано правомірність огляду творчості Персі у річищі південної традиції американської літератури та визначено один з основних художніх інтересів  Персі – співставлення двох таких глибоко різнопланових естетичних систем як південний міф та екзистенціалізм середини ХХ ст., утворення специфічної соціо-культурної ситуації та існування особистості у ній.

 У підрозділі 3.3. «Літературний «клініцизм» В. Персі» проаналізовано зв’язок між медичними та літературними уподобаннями письменника-лікаря, розглянуто онтологічні проекції гуманістичних ідей медичної галузі на літературні побудови автора, зроблено порівняння медично-літературного досвіду Персі та його літературних попередників, насамперед                    А. П. Чехова.

 Підрозділ 3.4. «Тріада В. Персі: семіотика, релігія, література» окреслює концептуальну «тріадність», крізь призму якої творчість Персі розглядають на його батьківщині. У розділі зроблено спробу сформулювати світоглядні, мистецькі й, зокрема, літературні кредо письменника та розглянути провідні чинники на шляху їх формування (такі як вплив екзистенціальної філософії, семіотики, російської літератури тощо). На підставі вищезгаданого у розділі висувається положення про те, що багатогранна творчість В. Персі, вписана одночасно у різноманітні культурні й літературні традиції, є разом із тим яскравим зразком американської південної готики у її сучасному варіанті.

У підрозділі 3.5. «Екзистенціальний пошук» проаналізовано екзистенціальний план романістики Персі, дотичний радше до релігійної гілки на зразок  Г. Марселя та С. К’єркегора, що великою мірою передвизначає наявність готичного елементу у його текстах. Увагу приділено також особливостям функціонування у романах Персі окремих категорій екзистенціалізму як визначальних для низки мотивів та фабульних ходів.

Змістовно й стилістично романи В. Персі надзвичайно багатогранні: письменник звертається до багатовікових традицій і водночас парафразує їх, частково залучаючи постмодерністську поетику (гра з традиціями, інтертекстуальність, алюзії, відкритість фіналів). Його твори пафосні й разом з тим іронічні, а реальність та людська природа зображені як хаотичні й амбівалентні.   Безперечно погоджуючись з можливістю множинності інтерпретацій, зумовлених плюралістичністю й еклектикою творів Персі, дисертант поставив завдання обмежити      інтерпретаційний діапазон дослідженням креативної адаптації письменником традицій готики та romance, синхронізуючи його з авторськими інтенціями та відповідно до  світоглядних концепцій  письменника.

 Детальне обгрунтування згаданих положень подано у  четвертому розділі роботи «Романи В. Персі у світлі трансформацій готичної традиції», у якому проаналізовано низку романів Персі у світлі авторської рецепції готики. Даний розділ є спробою простежити, як естетична платформа літературної готики інтегрована у сучасний літературний процес та як арсенал готичної поетики може бути застосований у художньому осмисленні проблем сьогодення. Матеріалом для розділу став увесь художній доробок В. Персі, його есе та критичні статті, на прикладі яких проілюстровано теоретичні узагальнення першого та другого розділів щодо складників готичної традиції та її продуктивності у сучасному філософському романі.

       У підрозділі 4.1. ««Кіноглядач»: примарна кінострічка реальності» проаналізовано функціонування елементів готичного конструкту (зокрема, мотиву примарності та естетичної опозиції реальне-потойбічне) у поєднанні з екзистенціальними концепціями Персі та у світлі кіноестетики 1960-х рр., з якої постає ключова метафора для розуміння концепції особистості у романі. Готична метафізика реального й ірреального виявляється введеною у постмодерністський контекст через художнє моделювання тенденцій сучасної Персі кіноіндустрії з її відмовою від логоцентризму та реалістичності на користь симулякрів. Таким чином, людина постає у романі як привид серед неонових вогнів, а її алієнованість письменник намагається дослідити за допомогою екзистенціальних мотивів ротації і повернення, вертикального і горизонтального пошуку. Вихідними категоріями у постановці проблем першого роману В. Персі стають авторські поняття «примарності» (ghostliness) (похідне від готики та вжите в екзистенціальному значенні етичної, аксіологічної й поведінкової дезорієнтації людини у суспільному й особистому житті та водночас як алегорична характеристика об’єктивної дійсності як локусу подій роману) та «сертифікації реальності» (спосіб подолання примарності існування шляхом пошуку засобів заангажованості у реальність). Таким чином, готичний мотив інтроспективного квесту та використання готичної образності й семантики виявляються цілком співмірними для американської екзистенціальної прози ХХ ст.

Підрозділ 4.2. ««Останній джентльмен»: пошуки на руїнах традиції»  містить аналіз першої частини диптиху про Вілла Барретта, роману «Останній джентльмен». Твір включає культурологічний нарис про історичну долю американського Півдня, автор якого прагне відобразити зміни культурної парадигми регіону – від часів старого Півдня до Півдня модерністської та, зрештою, постмодерністської доби, найбільше зосереджуючись на психологічному й духовному аспекті цього переходу, зокрема, ситуації накладання систем цінностей старої  й   нової  культурних  традицій  й  спричиненої  цим  гуманістичної  кризи. «Останній джентльмен» являє собою одночасно іронічну версію традиційної героїчної мандрівки, священне паломництво, духовну одісею героя та готично-романтичний квест. Тому другий роман В. Персі виявляє поетикальну спорідненість з низкою епічних моделей, що гуртуються навколо сюжету-ситуації типу «шаленець у нелюдському світі», а подекуди й іронічно парафразує їх – це міф про ініціацію героя, «роман великої дороги» і готичний роман про впізнання й визнання героя та проголошення його справжнім спадкоємцем. Тому у фокусі уваги автора – образ Блукача та мотив блукань. Вілл «блукає» Півднем у пошуках «секрету життя», який він веде одночасно у чотирьох напрямках: у сфері релігійного догмату, у галузі наукового знання й філософії, шляхом здійснення так званої екзистенціальної комунікації й нарешті у річищі південного стоїцизму. Готичний образ блукача при цьому збагачується екзистенціальною семантикою спостереження і перетворюється на центральну свідомість, яка й організує діалектичний обмін точками зору у романі. Картина світу у романі визначена авторською концепцією іманентного і трансцендентного (або янголізму-бестіалізму). Ключовими для неї є два типи людської особистості – «Я» як організм у середовищі (іманентне) та «Я», яке подолало середовище (трансцендентне).  Такий «межовий» простір, безсумнівно, має своїм «попередником» готичний духовний простір.

Підрозділ 4.3. ««Кохання на руїнах»: феноменологічна діагностика суспільства» присвячений аналізу роману «Кохання на руїнах».  Це роман-притча, що може розглядатися як іронічна версія сучасної готичної апокаліптичної прози з елементами християнського есхатологічного письма. Але насамперед це сатирична дистопія, що має на меті створення духовного портрету homo sapiens доби постмодернізму, або «клінічної» картини сучасного суспільства, його феноменологічної діагностики. Ключовим семантичним елементом роману є готична сема руйнації, що проблематизує загальний стан духовного світу та вводиться у текст роману через низку мотивів (викривлення, аномалії, поламки) та складну тропіку (метафора, гротеск, символ). Втім, семантика зруйнованого, тлінного, напівмертвого, що у класичній готиці розкриває конфлікт вічного й повсякденного, істинного й хибного, у «Коханні на руїнах» переноситься із локусу фізичного у площину онтологічного. Протагоніст роману, лікар Томас Мор, вважає, що має справу з порушеннями автентичності людської природи, які він з готичною метафоричністю визначає як «нову пошесть ХХ століття, певний духовний гермафродитизм – синдром Томаса Мора». У спостереженнях наратора міститься пряме посилання на авторські концепції «янголізму-бестіалізму» та «смерті за життя» (відповідно ключових для романів «Останній джентльмен» та «Друге пришестя»), що, злиті в синкретичне ціле, моделюють у «Коханні на руїнах» аномальну за своїм характером та масштабами ситуацію фактично анігіляції гуманістичної ідеї, а мультипліковані у соціумі гуманістичні дискурси містять хибне й редуковане  уявлення про ідентичність, «руїни» онтологічної цілісності. Алюзії і змістовне й структурне відтворення теорії палінгенезиса А. Тойнбі у тексті переносять романний мотив руйнації також у площину теорій метаісторичного синтезу. Таким чином,  у плані рецепції саме семантика руйнації (руїни) та метаобраз катастрофи є визначальними у формуванні романного гештальту. Однак, готична фантасмагорія у романі урівноважена авторським іронічним ставленням, а характерний алюзійний ряд (насамперед, посилання на Тойнбі й Шпенглера) та багаторазово    повторювана    символіка    виноградного   лозиння,    опозиційна   до руйнівної семантики наративного тла, у загалі надають провідному апокаліптичному мотиву дещо регенеративного  й певною мірою позитивного звучання. 

          У фокусі підрозділу 4.4. ««Ланселот»: симулякри реальності  й девальвація ідентичності» – феноменологія моралі й ідентичності в умовах американської дійсності «бурхливих» 1970-х рр., з властивим добі бунтом індивідуалізму й гіпертрофованим прагнення автономності особистості на тлі ерозії моралі та знецінення абсолютів, що й стало предметом епістемічного аналізу Персі. Відбиттям цієї суспільної практики у семіотично-теологічній світоглядній парадигмі Персі обумовлено ідейно-тематичний план роману, в якому домінують тема гріха та тема саморегульованої ідентичності, зокрема, південної, та проблематизується співвідношення обох концептів. Центральним стає конфлікт між уявним та реальним, який розробляється з використанням кінематографічної метафори, гротесково фантасмагоричного хронотопу, побудованого за принципом потрійної призми, що від початку твору створює стійкий ефект міражності того, що відбувається, змішення й перелицьовування типажів та символів. Кінематографічний конструкт у романі спрямовує читацьку увагу на проблему хисткості меж між реальним та ілюзорним, а промовисте прізвище режисера, який є тезкою легендарного середньовічного чаклуна Мерліна, вписує конфлікт кінематографічного й об’єктивного у контекст готичних опозицій «профанне – містичне», «реальне – потойбічне». Однак, готичні семи й маски та елементи легендарного протосюжету віддзеркалюються, міняться, розхитують своє усталене функціональне значення. Антиномічність семантики образів і мотивів за рахунок інтертекстуальної гри з макротекстами готичної, романтичної та легендарно-міфологічної традицій формує специфічну художню оптику для семіотично-феноменологічної інтерпретації ідей твору, згідно з якою амбівалентна гра знаків та релятивізація значень розуміються як ознаки процесу «інволюції знака». В основі цього феномену лежить запропоноване Персі поняття «закостенілого означального»  (ossified signifier), тобто символу, який з часом спустошується; знака, який в процесі його нескінченного розгортання практично цілком втрачає реляційність з оригінальним означальним, перетворюючись на симулякр. У цьому ракурсі знімається протиставлення у романі таких категорій, як кіно та об’єктивна дійсність, південна традиція та сучасність, героїчне та комічне, добро і зло, гріх та праведність  тощо. Вони змішуються, підміняють одне одного, постають як нескінченне становлення різних концептуальних структур, як семіозис, що  розгортається, не підлягаючи жодним конвенціональним визначенням. У світлі знакової концепції в романі піднімається проблема відносності норм та цінностей, насамперед моральних. Іронічне переосмислення готичної знаковості призводить до анігіляції абсолюту, ієрархій, моральної ідентичності, десакралізації бачення світу, та як наслідок – девальвації самих понять демонічного й містичного, які у другій половині ХХ ст. виявляються онтологічно розмитими, віртуалізованими, дискретними та втрачають свою основну властивість – піднесеність і жах. Отже, це позбавляє афермативного пафосу дослідницькі інтенції автора, насичуючи їх рефлексіями й сумнівами постмодерністської доби.

         Онтологічний  модус  роману  Персі   «Друге пришестя»,   який  проаналізовано   у   підрозділі 4.5. ««Друге Пришестя»:    у   пошуках    простору  священного», обумовлений здебільшого проблемою релігійної антропології у ситуації постмодерну. Роман є продовженням історії Вілла Барретта, південного джентльмена, який шукає сенсу життя, та Еллі – молодої дівчини, що змушена заново відкривати світ через повну втрату пам’яті унаслідок «шокової терапії». Історія кохання двох колишніх пацієнтів психіатричної лікарні та історія Віллових пошуків доказу існування Бога шляхом усамітнення у печері попри іронічне забарвлення проблематизує конфлікт особистості в екзистенціальному протистоянні відчуттям минущості й нездійсненності, який розгортається із залученням авторської концепції іманентного й трансцендентного та низки готичних поетикальних констант (мотив ескапізму, лейтмотив знаку, хронотоп замкненого простору, образ Замку). Авторська концепція набуття екзистенції, таким чином, підлягає у «Другому Пришесті» докорінній трансформації, за якої іманентне й трансцендентне буття постають більше не як способи подолання втрати осмисленості Dasein, а радше як форми втечі від цього, своєрідний ескапізм, що вочевидь містить відлуння тогочасних європейських філософських дискусій щодо відповідальності життя (Хайдеггер, Паточка) та критики неоплатонізму як такого, що намагається піддати відповідальність об’єктивному пізнанню, тим самим заперечуючи необ’єктивованість, відкритість екзистенції. У плані трансформацій поетикальних, нова авторська концепція надзвичайно розширює семантику мотиву ескапізму, який у «Другому пришесті» набуває феноменологічного звучання. Ескапізм розуміється як поняття амбівлентне, метафізичне, глибоко суб’єктивне й певною мірою інвертоване, з діаметрально розвернутим семантичним вектором, адже, ті дві людини (Еллісон Хьюгер та Вілл Барретт), які здійснюють буквальну, фізичну втечу від світу до ізольованої замкненості (Еллісон тікає в ліс з божевільні, а Вілл йде до печери) на противагу всій громаді виявляються єдиними, хто повернувся обличчям до конфлікту, прийняв відповідальність життя та здобув й усвідомив себе у містерії буття. Залучення  готичної поетики дозволяє авторові розгорнути універсальну духовну дилему у позачасовому вимірі, а позитивне вирішення питання про можливість збереження духовного простору дає письменникові підстави вважати роман «Друге Пришестя» першим неалієнованим романом з часів Льва Толстого.

          У підрозділі 4.6. ««Синдром Танатоса»: Франкенштейни кінця ХХ століття» розглянуто питання про функціонування готичної поетики у романі «Синдром Танатоса», який за своєю жанровою специфікою (поєднує риси дистопії та детективу зразка whodunit) та євгенічною проблематикою передбачає широке поле готичних запозичень. В останньому романі Персі всебічному аналізу підлягає ідея екзистентно небезпечної «гри в Бога» як спроби власними силами і згідно власних стандартів самоідентифікації створити «покращений» вид людини. Однак, на противагу класичним зразкам детективного жанру, розкриття головної таємниці в романі Персі не завершує твір, а стає поштовхом до дискусії. Деміургічна міфологема в образах лікаря Комо (прометеївський тип) та Ван Дорна (демонічна постать) у «Синдромі Танатоса» вочевидь виявляє готичну богоборчу колізію, асоційовану насамперед із лікарем Франкенштейном та його легендарним створінням,     однак,     семантичні     домінанти    протосюжету    переосмислені    й трансформовані. Тоді як герой роману М. Шеллі вдихнув життя й дух у неживу матерію, створивши химеру з міцним розумінням власної ідентичності, то Боб Комо і Джон Ван Дорн зробили крок у протилежному напрямку – позбавили живу людську особистість егалітарності, свободи вибору, зруйнували екзистенціально значну межу самоідентичності між своїм і чужим. У цьому зв’язку в романі актуалізується неодмінний для створення атмосфери страху готичний лейтмотив Інакшості (Othe ess), що у класичній готиці конструював опозицію реального й потойбічного, профанного й містичного, а у неоготиці ХХ ст. позначив епістемологічний фронтир, у контексті якого опозиції «відоме-невідоме», «своє-чуже» мали також психологічні й онтологічні характеристики. У дистопії Персі амбівалентна категорія «інакшості» як для об’єкта, так і для суб’єкта зовнішнього втручання у структуру самоідентичності позначає інструменталізацію людських стосунків, розширення гетерономної залежності та витіснення основоположних для духовності й моральності комунікативних дискурсів. У роздумах про «Добу Танатоса», як характеризує сучасність речник автора, отець Сміт, згадується і геноцид в Україні. До речі, Персі – чи не єдиний з американських письменників, хто виявляє цікавість і обізнаність з долею України. Відтак, фрагмент фікціональної історії залучається до історії загальнолюдської, і авантюрний сюжет набуває філософського звучання. Техніка створення напруженого очікування, таємниці, мотиви смерті, інакшості і непоясненості, готичні типажі – всі ці елементи готичної поетики стають авторові у пригоді для розкриття широкого кола питань, таких як етика науково-медичної діяльності, розрізнення нормального й патологічного,  легального й кримінального,  комерційний і політичний аспект біотехнічних маніпуляцій, і, нарешті, напрямки суспільного й особистісного розвитку етичного саморозуміння, розкриття горизонтів свободи особистості.

         У Висновках йдеться про актуальність та широкі художні можливості готицизму у царині філософського та психологічного роману другої половини ХХ ст. Здійснений у дисертаційному дослідженні аналіз дозволяє встановити низку поетикальних констант та онтологічних домінант готики, що у сукупності являють собою інтегральні ознаки готицизму як літературної традиції, творчо переосмислені й актуальні для романістики  США  кінця ХХ століття.

1) Традиція готики та romance відіграє надзвичайно важливу роль  в американській романістиці в цілому, та південній зокрема. Асиміляція європейської готики виявилася впливовим чинником у формуванні американської національної романної традиції. Відтак, прагнення до зображення «вертикальної» перспективи дійсності та створення епічності шляхом широкого залучення умовності набуває ключового значення у численних класиків літератури США (Ч. Б. Браун,         Н. Готорн, Е. А. По,  В. Фолкнер тощо). У другій пол. ХХ ст. поетикальні константи готики широко використовуються у творах письменників-нонконформістів, новоавангардистів, екзистенціалістів, а естетика готицизму нерідко стає одним з провідних принципів художнього осмислення (твори Дж. Стейнбека, Дж. К. Оутс, Т. Пінчона, Дж. Гарднера, Дж. Апдайка,               Т. Моррісон, В. Персі тощо). Отже, трансформації готичної традиції у літературі США великою мірою відображають шлях розвитку   та    провідні     тенденції     національного     літературного     процесу     у     цілому.

2) Онтологія літературного готицизму покладається на дуалістичну концепцію буття, що задає площину готичної умоглядності як таку, що визначена бінарними опозиціями – Добро і Зло, реальне – потойбічне, раціональне – ірраціональне, норма – аномалія, природне – штучне, живе – мертве, своє – чуже, тощо. Відтак, є підстави розглядати літературну готику як категорію водночас стильову і буттєву, художню й естетичну, чим й обумовлена її динамічність, багатовалентність, дифузність. Завдяки такому онтологічному фундаменталізму літературна готика завжди актуалізується у переламні епохи, під час зміни культурної парадигми та модусу мислення, в залежності від яких виявляє симптоматичні трансформації всередині власних концептів.

3) Використання готики В. Персі має безпосередній зв’язок з його семіотичними побудовами (через травестуваня й інвертування готичних міфологем автор художньо моделює концепцію «закостенілого означника» та проблематизує девальвацію знака й символа), з медичними світоглядними стереотипами (розгортання таких понять як біль, хвороба, аномалія, патологія тощо в широкі метафори й символи, і також перенесення їх у площину екзистенціального концептуалізму) та імпліцитним ствердженням християнського гуманізму (відхід від модерністського релятивізму на користь церковної етики, акцентування мотиву боротьби добра та зла, світлого й темного начал у людині).

4) У романах Персі за допомогою готичної образності актуалізовано найгостріші для Америки історико-філософські дискусії ХХ століття – це проблема духовних аномалій нації в історіософському контексті закономірностей суспільного розвитку, феноменологія моралі й ідентичності в умовах сучасності, проблема релігійної антропології у ситуації постмодерну, тощо.

5) У поетикальному аспекті літературна готика характеризується великим арсеналом стійких образів, архетипів та сем. Творчо переосмислені та адаптовані,   структурно-змістові елементи готики плідно використовуються В. Персі у його філософських романах. Так, авторське поняття «примарності» (ghostliness) є похідним від готики та вживається в екзистенціальному значенні етичної, аксіологічної й поведінкової дезорієнтації людини у суспільному й особистому житті та водночас як алегорична характеристика об’єктивної дійсності як локусу подій роману. При цьому протагоністи Персі – це   герої типу freaks не тільки в гротескно-емпіричному, але й в екзистенціальному значенні; готичний родовід продовжує також низка гротескових і карикатурних персонажів. Готичний рух у різних його формах використовується письменником як як духовна Одісея, блукання й поверннея додому в «Останньому джентльмені», як готичний квест – пошук несвятого Граалю в «Ланселоті», як ескапізм до замкненого простору у «Другому пришесті», як гонитва й переслідування у «Коханні на руїнах».

6) Адаптація готицизму у прозі В. Персі розширює інтерпретаційний діапазон та інкорпорує в рамках доробку письменника різні культурні й літературні традиції. Амбівалентність й антидогматизм постмодерністської ментальності, у якій відбилася криза гуманістичного й позитивістського світогляду, розчинення в ній традиційно полярних етичних категорій, травестування літературних архетипів, діалогічність  й  плюралізм  у  прочитанні – у цьому модусі відбувається відповідне іронічне перевитворення готичної традиції на багатовимірний  полісемантичний елемент металітературної гри. В. Персі, отже, постає як письменник, що виявляє багатозначність національної літературної традиції, шукає нових шляхів її застосування – поєднує у своїй творчості класику й сучасність, національний дух та європейський досвід.

7) Дане дослідження окреслює перспективи для інтерпретації творів багатьох сучасних письменників з позицій переосмислення літературної готики та пошуку нових можливостей роману на основі множинності традицій.