| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, її науково-теоретичне підґрунтя, визначаються мета і завдання, методичні, теоретичні та емпіричні основи. Вказується на наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наводяться відомості про апробацію основних результатів дослідження.
РОЗДІЛ 1 “Незалежність суддів і підкорення їх тільки закону – конституційний принцип кримінального процесу України” складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. “Поняття, зміст і значення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі України” висвітлені правова природа, структура і зміст принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Автором підтримується думка про те, що обсяг і зміст принципу незалежності суддів в міжнародному аспекті це, по-перше, незалежність судової системи в цілому від виконавчої та законодавчої гілок влади; по-друге, право людини на незалежний суд, а також право і обов’язок судді бути незалежним у процесі прийняття рішень; по-третє, реальна матеріальна і фінансова незалежність суду (П.Ф.Мартиненко).
Аналізуючи чинне законодавство України, дисертант виділяє три складові частини досліджуваного принципу, які розкривають його зміст: а) професійні судді при розгляді кримінальних справ є незалежними від будь-якого впливу; б) вони є нікому не підзвітними; в) вони підкоряються тільки законові.
Дисертант вважає, що принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону включає в себе два протилежні поняття: “незалежність” та “підкорення”, які необхідно тлумачити в нерозривному зв’язку та єдності. Причому незалежність судді забезпечується його підкоренням закону, а підкорення закону забезпечує незалежність суддів від будь-яких внутрішніх чи зовнішніх впливів. Дисертант зазначає, що з метою уникнення свавілля в діяльності суддів, необхідно, щоб їхня діяльність здійснювалася в правовій формі. Суддя може не підкорятися законам, які суперечать Конституції України, а також законам, що визначають права й обов’язки осіб, але не доведені до відома населення у встановленому порядку.
Не погоджуючись з думкою, що оцінка доказів за внутрішнім переконанням не випливає з принципу незалежності суддів (Г.М.Резник), дисертант вважає, що прийняття суддями рішення при розгляді кримінальної справи за власним переконанням є складовою частиною цього принципу. Підкоряючись закону, судді водночас вільні в оцінці доказів та у вирішенні усіх питань при розгляді кримінальної справи. Ними приймається рішення на свій розсуд, за внутрішнім переконанням, у відповідності з правосвідомістю та законом.
Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про те, що складовою частиною досліджуваного принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки закону є певні правові гарантії, які забезпечують його ефективне функціонування. Цей висновок підтверджується результатами проведеного анкетування суддів місцевих та апеляційних судів м. Києва, Харківської і Донецької областей. За соціологічними даними досліджено ступінь реального забезпечення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону у судової діяльності.
У підрозділі 1.2. “Становлення та еволюція принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в юридичній доктрині і практиці України” досліджено генезу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, спираючись на досвід трьох етапів в національній історії - це етап так званої дорадянської України (період до 1917 р.), етап радянського періоду (1917-1991 рр.) та етап започаткованої нещодавно державної незалежності (1991 р.- до сьогоднішнього дня).
На думку дисертанта, до реформи 1864 року про реальну дію принципу незалежності суддів не може йти мови, оскільки в основному судова влада зосереджувалась в руках адміністрації. Судова реформа 1864 року стала значним кроком на шляху перетворення судової влади в самостійну гілку, яка належала переважно судовим установам. Однак в дисертації показана концептуальна непослідовність у визначенні принципових для незалежності суддів питань поділу влади, що було зумовлено політичними умовами царської Росії, яка на той час була абсолютною монархією і Статути 1864 року не відсторонили від участі в здійсненні судових функцій насамперед особу імператора. Ґрунтуючись на аналізі законодавчих актів того часу, дисертант зробив висновок, що у подальшому спостерігалася дедалі чіткіша тенденція до звуження повноважень судової влади на користь адміністративної. Все це зумовило порушення принципу незалежності суддів.
Подальша еволюція принципу незалежності суддів була зупинена революційними подіями 1917 року. У період, коли на більшій частині території України влада контролювалася Центральною Радою (березень 1917 р.- квітень 1918 р.), робилися спроби реформувати судочинство на основі демократичних принципів, притаманних кращим європейським традиціям. З встановленням в Україні радянської влади (1917 р.), було започатковано радянську судову систему, перекреслено всі демократичні надбання в галузі незалежності судочинства та суддів, задекларовані у документах Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Суд фактично втратив незалежність. Таким чином, відбувалася легальна деформація судочинства.
Конституція СРСР (1936 р.) вперше проголосила принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. В цей же час судову політику продовжував визначати класовий підхід у всіх сферах суспільного життя і суди повинні були виконувати соціально-політичні замовлення державних та партійних органів влади.
Конституція УРСР (1978 р.) також закріпила досліджуваний принцип, зазначивши, що він розповсюджується також і на народних засідателів (ст.152). Проте через невизнання розподілу влад цей принцип залишився декларацією. Судді звітували перед виборцями або органами, що їх обрали, і могли бути ними відкликані. Перед партійними органами ставилося завдання активно впливати на суди з метою удосконалення їхньої роботи та посилення боротьби із злочинністю. За таких умов суддівська незалежність набувала умовних ознак.
Третій період пов’язаний з утворенням України як незалежної суверенної демократичної держави (1991 р.). У цей період були проголошені демократичні засади державотворення, серед яких головним є реальний поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також розвиток у нормативно-правових актах незалежності суддів та гарантій її реалізації. Таким чином, тільки з проголошенням України незалежною державою на законодавчому рівні було закріплено існування судової влади як окремої і незалежної гілки державної влади.
У підрозділі 1.3. “Поняття, класифікація та система гарантій принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону” аналізуються поняття та система гарантій принципу незалежності суддів. Виходячи з існуючих в теорії підходів (А.М.Колодій, А.В.Кудрявцева, Е.Ф.Куцова, Ю.Д.Лившиц, М.С.Строгович), дисертант під гарантіями принципу незалежності суддів розуміє систему умов і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію даного принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках - його ефективний захист від будь-яких протиправних посягань. Різність підходів до класифікації гарантій незалежності суддів (О.Б.Абросимова, Н.В.Радутна, В.А.Терехин, С.О.Юсупова), на думку дисертанта, ніяким чином не впливає на їх зміст, а є суто теоретичним моментом.
Запропоновано таку класифікацію гарантій незалежності суддів, за якою вони поділяються на загальні (ідеологічні та економічні) і спеціальні (організаційно-правові та процесуальні) гарантії. Наведено, що дана класифікація носить умовний характер, оскільки гарантії діалектично взаємозв’язані, пронизують і доповнюють одна одну.
Організаційно-правові гарантії спрямовані на створення необхідних умов для нормального функціонування судової системи. З урахуванням міжнародно-правових актів особливу увагу приділено дослідженню таких організаційно-правових гарантій, як порядок формування суддівського корпусу, недоторканність суддів, організаційне забезпечення судової системи, органи суддівського самоврядування.
Ґрунтуючись на загальновизнаному понятті процесуальних гарантій, як встановлених кримінально-процесуальним законом засобів і способів, які слугують успішному здійсненню судової влади (А.Я.Дубинский, Е.Ф.Куцова), дисертант особливу увагу приділяє аналізу таких процесуальних гарантій незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, як: рівність прав членів суддівської колегії, таємниця нарадчої кімнати, обов’язковість вказівок вищестоящої інстанції для нижчестоящої при повторному розгляді справи. Обґрунтовано, що ефективна реалізація цих кримінально-процесуальних засобів забезпечення незалежності суддів може бути досягнута за умови їх взаємодії з усіма видами гарантій.
Аналіз практики реалізації гарантій суддівської незалежності дозволив автору зробити висновок про необхідність закріплення в національному законодавстві положення, згідно з яким в державі не можуть прийматися закони та інші правові акти, які скасовують чи зменшують незалежність суддів.
РОЗДІЛ 2. “Організаційно-правові гарантії незалежності суддів” складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Порядок формування суддівського корпусу як гарантія незалежності суддів” аналізується процедура формування суддівського корпусу, від досконалості якої залежить легітимність судової влади, професіоналізм суддів, їх об’єктивність та неупередженість.
На підставі аналізу чинних в Україні нормативно-правових актів робиться висновок, що процедуру обрання (призначення) на посаду судді українське законодавство диференціює залежно від рівня суду. Аналізуючи недоліки цієї процедури, дисертант погоджується з думкою, що існуюча в Україні система призначення та обрання суддів не відповідає стандартам Ради Європи, оскільки вона є непрозорою, бюрократичною, позаконкурсною і створює умови для дії суб’єктивних факторів, на що зверталась увага і в юридичній літературі (А.Жеплінський, Д.Оберто, М.Хандурін).
З метою усунення цих негативних явищ запропоновано нормативно удосконалити критерії обрання та призначення суддів в Україні, зокрема встановити граничний вік кандидата на посаду судді; конкретизувати положення “стаж роботи у галузі права”; враховувати як кількісну, так і якісну характеристику юридичного стажу претендента; уточнити вимогу щодо наявності повної юридичної освіти у кандидата на посаду судді та необхідність його навчання в спеціалізованих навчальних закладах для суддів; визначити коло психічних і фізичних вад, виявлення яких у кандидата буде підставою для відмови в рекомендації його на посаду судді; закріпити обов’язковий медичний огляд претендентів у кандидати на посаду судді, відмова від проходження якого є перешкодою у призначенні на посаду судді.
Обгрунтовано необхідність законодавчого впровадження єдиного підходу до процедури заняття суддівської посади, внесено пропозиції щодо доцільності розробки єдиних методик та критеріїв оцінки професійних якостей судді, реформування повноважень Вищої ради юстиції, Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, кваліфікаційних комісій суддів.
З урахуванням досвіду зарубіжних країн (Англії, США, Франції, ФРН, Швейцарії), досліджено незмінюваність суддів як одну з умов охорони суддів від зовнішнього впливу і, в цьому зв’язку, обґрунтовано необхідність перегляду підстав припинення та зупинення повноважень судді, а також підстав звільнення судді з посади, які позбавляють суддю права на відставку.
У підрозділі 2.2. “Суддівський імунітет і незалежність суддів” комплексно досліджено юридичну природу та зміст суддівського імунітету в сфері кримінального процесу. Погоджуючись з М.І.Клеандровим у тому, що суддівський імунітет є не особистим привілеєм громадянина, який обіймає посаду судді, а способом захисту публічних інтересів, дисертант розглядає суддівський імунітет як елемент у системі юридичних гарантій принципу незалежності суддів, який забезпечує ефективне здійснення суддями своїх прав і обов’язків, створює додаткові процесуальні гарантії законності та обґрунтованості залучення суддів до сфери кримінального процесу і застосування до них заходів процесуального примусу та інших правових обмежень.
У даному аспекті досліджено співвідношення суддівського імунітету з принципом рівності громадян перед законом і судом у кримінальному процесі і зроблено висновок, що норми про суддівський імунітет є необхідним винятком з цього принципу. Тому, на думку дисертанта, необхідно доповнити ст.16 КПК та відповідні статті, які регламентують застосування заходів процесуального примусу, базовими положеннями інституту суддівського імунітету.
Важливим елементом суддівського імунітету є недоторканність суддів. У результаті порівняльного аналізу законодавства інших країн, дисертант дійшов висновку, що положення про недоторканність суддів стосується всіх суддів, незалежно від займаної посади, ланки судової системи і передбачає особливий порядок притягнення суддів до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності, а також поширюється як на службову (зв’язана з розглядом справ), так і позаслужбову діяльність судді.
Погоджуючись з аргументованою думкою С.В.Подкопаєва, що відмова від дисциплінарної відповідальності є передчасною, дисертант вважає доцільним збереження та вдосконалення існуючого порядку притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, який спрямований і на зміцнення суддівської незалежності. В дисертації з урахуванням положень Закону України “Про боротьбу з корупцією” розроблено механізм відповідальності суддів за корупційні діяння з метою недопущення посягання на їх незалежність, в якому, по-перше, чітко окреслено коло корупційних діянь, суб’єктами яких можуть бути судді, і, по-друге, запропоновано належну процедуру розгляду справи щодо судді.
Автором запропоновано низку процесуальних і організаційно-правових заходів, спрямованих на підвищення особистої безпеки суддів.
У підрозділі 2.3. “Організаційне забезпечення судової системи та органи суддівського самоврядування і принцип незалежності суддів” досліджується ступінь впливу організаційного забезпечення судової системи на незалежність суддів.
Не поділяючи погляди, що судове управління є поняттям збірним, в яке входить не тільки організаційне керівництво судовою системою, а й судовий нагляд (С.М.Ходиревський), дисертант вважає, що ст.24 КПК України чітко розмежувала ці поняття, оскільки судовий нагляд по суті виступає як спосіб здійснення правосуддя, тому він може здійснюватись виключно вищестоящими судами. Аналіз законодавства дає можливість зробити висновок, що організаційне забезпечення діяльності судів становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, які спрямовані на створення умов для незалежного здійснення судової влади.
Автором проаналізовано англо-американську (США, Англія), європейську (Італія) та змішану (Австрія, Німеччина) форми організаційного забезпечення судів і запропоновано оптимальний механізм організаційного забезпечення судів, який має створити нормальні умови для функціонування судової системи та незалежності суддів в Україні.
Конструкція організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції в Україні дозволяє виключити матеріальну та фінансову залежність апеляційних судів від Верховного Суду України, а місцевих судів від апеляційних. Однак утворення Державної судової адміністрації України, як складової структури в системі органів виконавчої влади, на думку дисертанта, не змінило суті підходу до забезпечення судової діяльності, а тільки призвело до зміни назви, що є небезпечним для незалежності судової влади в умовах її функціонування в суспільстві, де виконавча влада має досвід маніпулювання суддями. Тому доцільним було б встановити в законодавстві підзвітність Державної судової адміністрації України та її органів на місцях відповідно з’їзду суддів України (у період між з’їздами - Раді суддів України) та конференціям суддів загальних місцевих та апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
Визнається недоцільною і такою, що не відповідає Конституції України (ст.130), практика фінансування судової системи з місцевих бюджетів та з інших джерел, крім централізованого забезпечення судів з Державного бюджету. В таких випадках посилюється залежність суддів від місцевих органів влади. Дисертантом запропоновано подальше удосконалення механізму формування Державного бюджету в частині порядку фінансування судової системи, зокрема залучення до цього процесу представників судової влади, Державної судової адміністрації України та органів суддівського самоврядування.
У підрозділі досліджено також проблеми функціонування органів суддівського самоврядування, які визнаються організаційною формою колективного вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів. Обґрунтовано висновок, що діяльність цих органів має сприяти створенню належних організаційних умов незалежності суддів.
РОЗДІЛ 3 “Процесуальні гарантії незалежності суддів” складається із трьох підрозділів, в яких розглядаються такі процесуальні гарантії, які є формами реалізації процесуальної правосуб'єктності суддів, зокрема відвід та самовідвід суддів, змагальність сторін, таємниця нарадчої кімнати, обов'язковість вказівок вищестоящої інстанції.
У підрозділі 3.1. “Відвід та самовідвід суддів” аналізується правовий інститут відводу і самовідводу суддів, спрямований на забезпечення об’єктивного і неупередженого розгляду в суді кримінальної справи.
Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства України дозволив дисертанту зробити висновок, що воно не містить вичерпного переліку обставин, які виключають участь судді у кримінальному процесі, оскільки важко передбачити всі можливі обставини, які викликають сумнів у неупередженості судді (ст.54 КПК). Такий підхід українського законодавця відповідає концепції безсторонності суддів, яку виробив Європейський Суд з прав людини і згідно з якою у демократичному суспільстві суди повинні вселяти довіру до себе учасникам процесу і особливо обвинуваченому. При цьому концепція безсторонності суддів не є формальною, оскільки все залежить від того, які саме дії та рішення і в якому обсязі приймав суддя. Тому, на думку дисертанта, винесення суддею рішення при здійсненні судового контролю на стадії досудового розслідування, як і рішення (постанови) про призначення справи до судового розгляду, про зупинення провадження у справі, про повернення справи на додаткове розслідування, про направлення справи за підсудністю не є перешкодою для його участі у розгляді цієї ж справи по суті.
Водночас недоліком чинного КПК України є те, що він передбачає можливість участі судді в новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування винесеної ним постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргою потерпілого (ст.27 КПК), повторної участі судді в новому апеляційному розгляді справи, після винесення відповідно до п.2 ч.1 ст.396 КПК ухвали про скасування вироку і направлення справи на новий апеляційний розгляд. Дисертант пропонує усунути цей недолік шляхом відповідного уточнення редакції ч.2 ст. 55 КПК України.
В дисертації запропоновано подальше удосконалення процедури самовідводу суддів та їх відводу за ініціативою учасників процесу (прокурора, підсудного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників). На основі аналізу положень ст.362, 394, 40010 КПК України зроблено висновок, що відвід чи самовідвід судді також може мати місце при розгляді справи в апеляційному і касаційному порядку, а також в порядку виключного провадження.
У підрозділі 3.2. “Змагальність сторін і принцип незалежності суддів” розглядається така важлива
(Ю.І.Стецовський), дисертант обґрунтовує висновок, що
взаємовідносини між судом і прокурором і зроблено висновок, що прокурор не може здійснювати нагляд за судовою діяльністю, оскільки це суперечить таким конституційним принципам, як незалежність суддів і змагальність сторін. Тому, на думку дисертанта, ч.2 ст.25 КПК України, згідно з якою прокурор зобов’язаний в усіх стадіях кримінального процесу своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили, в такій редакції суперечить принципу незалежності суддів, оскільки фактично ставить прокурора в привілейоване становище щодо суду.
У підрозділі 3.3. “Таємниця нарадчої кімнати і окрема думка судді” дається аналіз і оцінка такої гарантії виконання конституційної вимоги незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, як таємниця наради суддів.
В дисертації досліджено значення та правова природа окремої думки судді. Окрема думка судді, по-перше, необхідна для самого судді, що залишився у меншості, але зобов’язаний підписати судове рішення, з яким він не згодний; по-друге, є важливою процесуальною гарантією незалежності суддів один від одного; по-третє, вона може бути врахована вищестоящим судом при перевірці вироків, постанов і ухвал суду.
Не погоджуючись з позицією, що окрема думка судді - це одноособове судове рішення (Є.Г.Мартинчик), дисертант визнає її процесуальним актом, який доводить, що вирок з того чи іншого питання відображає думку не всього складу суду, а лише більшості і надає можливість перевірки законності та обґрунтованості вироку вищестоящими судовими інстанціями.
У дисертації запропоновано структуру, зміст і реквізити окремої думки судді. У будь-якому разі в ній має бути відображена, крім загальних офіційних процесуальних реквізитів, суть питання, при вирішенні якого вона виявилася, та її мотивування суддею або народним засідателем. Робиться висновок, що суддя, який виклав окрему думку, не вправі її змінити чи відкликати. Забезпеченню цього положення, на думку дисертанта, значною мірою допомагала б вказівка в протоколі судового засідання на наявність у справі окремої думки.
Не погоджуючись з авторами, які вважають, що “ніхто з учасників судового розгляду й присутніх осіб не повинен знати, що при винесенні вироку один із суддів мав окрему думку, бо це таємниця наради суддів” (В.І.Басков, О.П.Темушкін, Ю.В.Феофанов), дисертант вважає, що окрема думка судді не може бути предметом таємниці наради суддів. Окрема думка має оголошуватись відразу ж після проголошення вироку і учасники процесу можуть з нею ознайомитись, а її копія разом з копією вироку вручатися засудженому (виправданому).
Поділяючи погляди Я.О.Мотовиловкера, М.С. Строговича, В.П.Нажимова про наявність винятків з таємниці нарадчої кімнати, коли може бути з’ясовано, яку позицію займав суддя в нарадчій кімнаті (зокрема, у випадку, коли один із суддів залишається при окремій думці і ведеться провадження за обвинуваченням одного із суддів у зловживанні при постановленні вироку), дисертант доповнює їх випадком, коли здійснюється відновлення втраченого провадження, яке закінчилось постановленням вироку.
У дисертації проаналізовано положення ст.322 КПК, яка регламентує питання процесуального і організаційного характеру про таємницю наради суддів і обґрунтовано, що немає ніякої потреби в жорсткій регламентації діяльності суддів при постановленні вироку, яка стосується перерв на відпочинок суддів, оскільки судді можуть самі організувати свою діяльність з урахуванням трудового законодавства.
У підрозділі 3.4. „Межі обов’язковості вказівок вищестоящої інстанції” досліджуються взаємовідносини судів різних інстанцій. Виходячи з загального положення, що законодавець повинен передбачати як гарантії принципу незалежності суддів, так і можливість виправлення судових помилок, у дисертації робиться висновок, що вже в Загальних положеннях КПК (ст.24) міститься норма, відповідно до якої вищестоящі суди здійснюють нагляд за судовою діяльністю нижчестоящих судів. Таке положення дещо підриває принцип незалежності суддів, тому варто говорити не про нагляд за судовою діяльністю, а про перевірку законності і обґрунтованості судових рішень з метою усунення судових помилок.
За загальним правилом, вказівки суду, що розглядає справу в апеляційному чи касаційному порядку, є обов’язковими при повторному розгляді справи судом першої інстанції в іншому складі суддів (ч.7 ст.374, ст.399 КПК). Такі вказівки повинні бути спрямовані не тільки на виправлення судових помилок, а й на забезпечення принципу незалежності суддів і свободи їх внутрішнього переконання під час нового розгляду справи. Тому чинне законодавство передбачає межі вказівок апеляційної та касаційної інстанцій. Так, суд апеляційної інстанції не вправі: а) вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення; б) наперед вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того або іншого доказу і про перевагу одних доказів над іншими; в) визначати, який кримінальний закон повинен бути застосований судом першої інстанції г) наперед визначати міру покарання (ч.3 ст.374 КПК). Відповідно до п.2 ч.1 ст.396 КПК суд касаційної інстанції може скасувати вирок, постанову чи ухвалу і направити справу на нове розслідування або новий судовий або апеляційний розгляд. Недоліком глави 31 КПК є те, що вона не передбачає меж вказівок касаційної інстанції для суду, який буде здійснювати новий розгляд справи по першій або апеляційній інстанції. Водночас вказівки суду, що розглядав справу в касаційному порядку, є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції. Тому, на думку дисертанта, ст.399 КПК необхідно доповнити частиною другою такого змісту: “Скасовуючи вирок, постанову, ухвалу, касаційний суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування судом першої чи апеляційної інстанції того чи іншого кримінального закону та покарання”.
У “висновках” містяться підсумки дослідження. Сформульовано визначення поняття принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону як врегульованої чинним законодавством демократичної засади, яка передбачає здійснення суддями процесуальної діяльності без будь-якого незаконного впливу, а також непідзвітність суддів будь-кому та самостійне право кожного судді вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень за власним переконанням. Визначено його структуру, зміст, організаційно-правові і процесуальні гарантії здійснення, співвідношення понять "самостійність судової влади", "незалежності суду" і "незалежність суддів".
Сформульовано пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавчого врегулювання даного принципу шляхом внесення відповідних змін і доповнень до Законів України "Про судоустрій України" і "Про статус суддів", КПК України щодо визначення принципів кадрової роботи, підбору суддів і вимог до кандидатів на посаду судді, підстав для відводу судді, обов’язковості вказівок вищестоящої інстанції тощо. |
