ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА І НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИХАЙЛА ЛОЗИНСЬКОГО Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної праці, об’єкт та предмет дослідження, хронологічні рамки, визначено мету та завдання, наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі – “Історіографія і джерельна база дослідження” висвітлено стан наукової розробки теми у вітчизняній історіографії та охарактеризовано стан джерельну базу, на основі якої здійснювалося дослідження.

У підрозділі 1.1 “Стан наукової розробки проблеми” розглянуто розвиток історичних досліджень, присвячених вивченню громадсько-політичної та науково-публіцистичної діяльності М.Лозинського.

Протягом тривалого часу в радянській історіографії ім’я М.Лозинського було забороненим і в наукових працях навіть не дозволялося на нього посилатися. Цілком очевидно, що це стало причиною відсутності спроб фундаментально дослідити та узагальнити творчість ученого.

У 1995 р. львівський історик О.Сухий опублікував наукову розвідку “Михайло Лозинський: вчений, громадський діяч, політик”, де розглянув діяльність М.Лозинського крізь призму реалій першої третини ХХ ст., показав його становлення як громадського діяча та публіциста, участь в утворенні Західно-Української Народної Республіки і у формуванні зовнішньої політики цієї держави. Окремо проаналізовано історичні та правові дослідження М.Лозинського, його публіцистичні твори.

Внеску М.Лозинського в розбудову ЗУНР, аналізу його державотворчої діяльності присвячений підрозділ книги “Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті”, виданої вченими Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, де розглянуто громадсько-політичну працю вченого, його внесок у теоретичну розбудову інституцій влади, розв’язання українського питання на міжнародній арені.

Київські історики О.Рубльов та Ю.Черченко вперше дослідили радянський період діяльності М.Лозинського – від перших років перебування в УСРР до арешту вченого. У наступних працях, О.Рубльов доповнив дослідження про М.Лозинського, використавши, переважно, джерельну базу Державного архіву Харківської області, архіву Управління Служби Безпеки України у Харківській області, здійсниши реконструкцію життя вченого від його перших кроків на ниві публіцистичної та громадської діяльності до останнього року життя.

Науковою та громадсько-політичною діяльністю М.Лозинського займаються також харківські дослідники В.Бутенко та Н.Лапчинська. Історики Харкова, беручи за основу фонди архіву СБУ, здійснили наприкінці 90-х років ХХ ст. важливу роботу по поверненню із забуття постаті видатного українського науковця.

Лакуну у вивченні правової спадщини М.Лозинського заповнила правознавець-дослідник із Тернополя С.Осадчук. Вона здійснила глибокий детальний та змістовний аналіз еволюції правових поглядів вченого, його участі у розвитку галузевих юридичних наук – конституційного та міжнародного права, осмислила правову спадщину М.Лозинського з позицій нового часу. Всі ці аспекти лягли в основу її кандидатської дисертації.

Окремі аспекти діяльності М.Лозинського як історика і дипломата були висвітлені також і в дисертаціях О.Павлюка, І.Лісної, О.Красівського, В.Великочія, Н.Олешко. Особливу увагу слід звернути на працю О.Павлюка, вперше написану на основі джерел з архівів США та Великобританії, де детально подано перебіг українського питання на Паризькій мирній конференції.

Суспільно-політична та дипломатична діяльність М.Лозинського також розкрита у монографіях М.Литвина, С.Макарчука, В.Піскун, Д.Табачника, Р.Симоненка, Б.Тищика, у статтях та публікаціях українських і зарубіжних дослідників.

Отже, вивчений пласт науково-історичних та мемуарно-аналітичних праць, забезпечив певним чином виконання завдань дисертації. Водночас, це не виключає поглибленого дослідження проблеми у ході подальшого розвитку української просопографії як важливої складової української історичної науки.

Підрозділ 1.2 “Джерельна база дисертації” представлене архівними та друкованими матеріалами, які стосувалися дослідження постаті М.Лозинського. Джерельною базою дисертаційної роботи є, насамперед, історико-правові, історико-політичні та політологічні праці самого М.Лозинського. Це статті, огляди, промови, реферати, замітки, опубліковані у періодиці та окремими виданнями протягом майже тридцяти років активного творчого життя автора. Центральне місце тут займають дві праці – автобіографія М.Лозинського та його монографія “Галичина в роках 1918–1920”, які є основними джерелами з життя та діяльності вченого.

Публікуючи у Відні в 1922 р. працю “Галичина в роках 1918–1920”, М.Лозинський стає одним з перших історіографів ЗУНР та Української революції 1917–1920 рр. Його робота є цінною не лише як джерело для вивчення цих подій в новітній історії України, але і як важливий документ для дослідження політико-дипломатичної діяльності М.Лозинського.

Важливими для вивчення періоду державної служби М.Лозинського є повідомлення та статті, розміщені ним у періодичній пресі 1919–1920 рр., а також звіти та листи, які містять цінну інформацію про роботу української делегації на Паризькій мирній конференції і, зокрема, самого М.Лозинського. Так, у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України зберігається “Відкритий лист…” М.Лозинського до уряду ЗУНР, в якому він звітує про діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, характеризує відносини між її членами та закликає до збереження національної єдності (ф. 4465, оп. 1, спр. 581 “Відкритий лист члена Української Національної Ради у Франції Лозинського М. до членів Ради про відношення відповідальних органів Західної області УНР до “державної єдності і самостійності України”. 31 січня 1920 р.”). Подібним за змістом є звіт М.Лозинського “Українська справа на Мировій Конференції”, у якому він детально описує хід роботи української дипломатичної місії у Парижі в 1919–1920 рр. (ф. 3696, оп. 2, спр. 280 “Документи про діяльність делегації уряду УНР на мирній конференції в Парижі. 18 січня-30 грудня 1919 р.”). Ці документи розкривають позицію самого М.Лозинського до українського питання на переговорному процесі Паризької мирної конференції та ставленням самого М.Лозинського до розколу у складі української делегації.

В ЦДАВОВУ знаходиться також фонд, в якому містяться документи про діяльність Українського Вільного Університету в Празі. Для дослідження діяльності М.Лозинського він є цінним, насамперед, матеріалами, що ілюструють його науково-педагогічну діяльність в УВУ. Це програми дисциплін, що їх викладав учений з 1921 по 1927 рр., звіти про діяльність керівництва ВУЗу, повідомлення про працю над посібником “Міжнароднє право”, а також деякі відомості про громадську діяльність вченого (ф. 3859 “Український вільний університет в Празі”). У цьому ж фонді знаходиться неопублікована стаття М.Лозинського про становище українського населення в Польщі, яка з правової точки зору характеризує режим Другої Речі Посполитої на західноукраїнських землях як окупаційний (ф. 3859, оп. 3, спр. 18 “Стаття професора міжнародного права Українського Вільного Університета в Празі Лозинського М. “Польща – тюрма народів”. Рукопис”).

Архів містить і документи більш пізнього періоду, зокрема деякі матеріали про педагогічну діяльність М.Лозинського у харківський період життя вченого (ф. 166 “Народний комісаріат освіти УРСР (НКО УРСР, м.м. Харків, Київ)”).

Цінну інформацію з проблеми виявлено в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). У фонді цього архіву зберігається записка М.Лозинського “УСРР і українські землі під Польщею” (ф. 1, оп. 1, спр. “Статьи о национальной политике на Западной Украине. 1925 г.”). В ЦДАГОУ також знаходяться справи, що стосуються співпраці М.Лозинського з радянськими закордонними представництвами у Празі (ф. 1 “Центральний комітет комуністичної партії України”, оп. 16, спр. “Особая папка решений Политбюро ЦК КП(б)У с 12.10.1923 г. по 19.11.1925 г.”; оп. 20 “Информационные обзоры, письма уполномоченного НКИД СССР при правительстве УССР в ЦК КП(б)У по международным вопросам, встречах с иностранными консулами, приезде иностранных представителей на Украину и другим. 2 января 1928 г. – 17 октября 1928 г.”).

Фонд архіву “Колекція документів “Український музей в Празі” містить матеріали про діяльність М.Лозинського від 1919 р. до 1923 р., зокрема його членство в уряді ЗУНР та КНУ, заснованого М.Грушевським, матеріали про співпрацю М.Лозинського із Є.Петрушевичем, статті М.Лозинського у часописі “Український Прапор”.

Документи, які стосуються, переважно, раннього періоду діяльності М.Лозинського, знаходяться у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Це матеріали про участь М.Лозинського у роботі Загальної Української Ради (ф. 440 “Загальна Українська Національна Рада, м. Відень”), про працю у редакції Літературно-Наукового Вісника, рукопис роботи “Галичина в роках 1918–1919” (ф. 401 “Редакція журналу “Літературно-Науковий Вісник”, м. Львів”).

У фондах відділу рукописів Національної бібліотеки України імені В.Вернадського (ВР НБУВ) знаходяться матеріали про працю М.Лозинського у часописах “Рада” і “Нова Громада”, листування вченого із Б.Грінченком, поезії М.Лозинського (ф. 1 “ Літературні матеріали”, ф. 3 “Листування”, ф. 114 “Товариство “Просвіта” у Києві (1906–1910, 1917–1922). Колекція архівних документів: 1906–1920”).

Дисертант опрацював матеріали наукової, науково-популярної та публіцистичної літератури, які знаходяться в Національній бібліотеці України імені В.Вернадського, Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В.Стефаника (відділ україніки), Науковій бібліотеці імені О.Ольжича (м. Київ), Бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Т.Шевченка.

У цілому, джерельна база є презентабельною та достатньою для розкриття поставлених у дисертації завдань.

Розділ 2 “Формування світогляду і початковий етап діяльності М. Лозинського” присвячений трансформації поглядів М.Лозинського на початковому етапі його громадської та публіцистичної праці та змісту його діяльності.

У першому підрозділі “Трансформація поглядів М.Лозинського на початковому етапі його громадської та публіцистичної діяльності” висвітлено початковий період діяльності М.Лозинського. Вже у студентські роки він активно цікавиться громадсько-політичним життям, тісно спілкується з І.Франком і М.Грушевським. Саме під впливом творів І.Франка та участі у діяльності Русько-Української Радикальної Партії в 1899–1901 рр., почала формуватися політична свідомість М.Лозинського. У студентські роки, проведені у Львові та Відні, він спілкується із діячами різних революційних груп з Росії: з російськими соціал-демократами і соціалістами-революціонерами, українськими рупівцями.

Перебуваючи в Цюріху у 1902–1903 рр., М.Лозинський часто буває у колах російської та польської студентської молоді, яка була під впливом ідей соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. На запрошення керівників цюріхських соціал-демократичних організацій, М.Лозинський готує доповіді для виступів перед місцевими робітниками. Саме у період перебування за кордоном – в 1901 р. у Відні та в 1902–1903 рр. у Цюріху, світогляд М.Лозинського переформовується у напрямку до анархо-комунізму школи М.Бакуніна і П.Кропоткіна. З горизонту Відня та Цюріха радикальна та соціал-демократична партії для М.Лозинського видавалися чимось дуже обмеженим і перехідним. Також великий вплив на молодого публіциста справила робота російського журналіста і громадського діяча В.Поссе “Теорія і практика пролетарського соціалізму”. До публікованого ним у Лондоні та Женеві журналу “Жизнь” та “Листков”, М.Лозинський писав статті про галицькі селянські страйки.

Повернувшись у 1903 р. до Львова, за підтримки І.Франка та М.Грушевського, М.Лозинський розміщує свої статті у “Літературно-Науковому Вістнику”, у яких вільно висловлював свої анархо-комуністичні погляди. У Львові М.Лозинський старається впливати на радикальну партію в дусі анархізму, але з цього нічого не вийшло. Невдало закінчилось і намагання створити у Львові анархо-комуністичну групу з польських та єврейських робітників. Для цієї мети у 1904 р. М.Лозинський розпочав видання польськомовного часопису “Wolny świat”, але часопис було конфісковано, а самого публіциста заарештовано. З часом М.Лозинський розчаровується в анархізмі. Починаючи з 1906 р., бере активну участь у суспільно-політичному житті Східної Галичини і поступово відходить від ідей анархізму, а його праці та громадські виступи починають наповнюватися радикально-націоналістичним змістом. Ця зміна у його світогляді була пов’язана, насамперед, із тогочасним політичним становищем у краї – польсько-українським протистоянням у боротьбі за український університет у Львові, селянськими страйками, виборчою реформою, а також працею у часописах УРП та УНДП. Усе це сприяло відходу М.Лозинського від лівих політичних ідей.

У другому підрозділі “Громадсько-політична і публіцистична діяльність М.Лозинського у 1910–1918 роках” здійснено загальну характеристику громадсько-політичної та науково-публіцистичної діяльності М.Лозинського від 1910 р. до початку національно-демократичної революції у Східній Галичині. Поступово М.Лозинський у політичних поглядах схилявся до виразного українського національного забарвлення – будь-яку політичну партію або течію він оцінював з позицій її ставлення до національного питання. Із цих позицій він заперечував програму російської соціал-демократії, якій були властиві центристські тенденції.

Також у підрозділі здійснено аналіз перших наукових праць М.Лозинського – “Маркс – Енґельс – Лїбкнехт про відбудованє Польщі” та “Польський і руський революційний рух і Україна”. У першій здійснено аналіз поглядів К.Маркса, Ф.Енгельса та В.Лібкнехта щодо відбудови Польської держави (тобто історичної Польщі у кордонах 1772 р). М.Лозинський, аналізуючи їхні праці доводить, що вони обстоювали відбудову Польщі в її історичних кордонах. Особливо гостро М.Лозинський критикує концепцію Ф.Енгельса. Йдеться про те, що останній побудував окрему теорію, де розрізняє “великі історичні народи” і “малі народності”, які повинні були вмирати на користь “великих історичних народів”.

У праці під назвою “Польський і руський революційний рух і Україна”, М.Лозинський аналізує польський національний рух в ХІХ ст., польський і російський соціалістичний рухи, показує становлення польського і російського революційного рухів до українського питання.

У цей період М.Лозинський також починає працювати в українських часописах Відня, Галичини та Наддніпрянської України, де розкривається його талант публіциста та політичного аналітика. У часописах “Громадський Голос”, “Діло”, “Гасло”, “Буковина”, “Громадська Думка”, “Рада”, “Літературно-Науковий Вісник”, “Ruthenische Revue”, “Ukrainische Rundschau” публіцист розміщує статті про соціальне становище українців Галичини, польсько-українські відносини. На шпальтах цих газет та журналів, а також окремими виданнями виходять публікації М.Лозинського, присвячені визначним діячам української та європейської історії та культури – М.Драгоманову, І.Франку, М.Павлику, Р.Сембратовичу, М.Кропоткіну, Л.Толстому, І.Тургенєву, Д.Ґарібальді.

З вибухом Першої світової війни, М.Лозинський публікує праці щодо повоєнних планів Центральних держав, Росії та Польщі по відношенню до західноукраїнських земель та України.

Період після початку Першої світової війни, був важливим у формуванні М.Лозинського, саме як громадсько-політичного діяча. Увійшовши до складу Української Національної Ради та працюючи в Союзі Визволення України, М.Лозинський, окрім публіцистичної діяльності в цих організаціях, активно долучається також і до політичного життя краю. Особливо вплинули на активізацію його політичної діяльності події 1917–1918 рр. у Наддніпрянській Україні.

Третій розділ “Політична і дипломатична діяльність М. Лозинського у період ЗУНРу”. В період розгортання національно-демократичної революції у Східній Галичині, М.Лозинський активно вливається у процес розбудови молодої західноукраїнської держави. Ще під час утворення 18–19 жовтня 1918 р. у Львові Української Національної Ради (УН Ради) його, як безпартійного, залучено до діяльності цієї організації в якості спеціаліста з українсько-польських стосунків та знавця міжнародного права. Вершиною громадсько-політичної та державотворчої діяльності М.Лозинського стала його праця у міністерстві закордонних справ ЗУНР – перебування на посту заступника міністра закордонних справ ЗОУНР та голови її делегації на Паризькій мирній конференції.

12 листопада 1918 р. М.Лозинського було кооптовано до УН Ради ЗУНР. Ще від 1 листопада він бере активну участь практично в усіх переговорах ЗУНР з представниками Польської Ліквідаційної Комісії, а у лютому 1919 р. як член української делегації брав участь у переговорах з місією Антанти. 10 березня 1919 р. М.Лозинського призначають товаришем (заступником) державного секретаря закордонних справ ЗО УНР і доручають керівництво секретаріатом. 17 квітня 1919 р. М.Лозинського відряджають до Парижа як голову Надзвичайної делегації ЗО УНР для вирішення спірних питань між ЗО УНР і Польщею. 12 грудня 1919 р. його було звільнено із цієї посади.

Четвертий розділ “Наукова та громадсько-політична діяльність М.Лозинського у період еміґрації” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Науково-публіцистичний доробок вченого у період еміґрації” здійснено аналіз науково-публіцистичної спадщини вченого, залишеної ним під час еміграції.

У лютому 1920 р. М.Лозинський оселяється в німецькому місті Гейдельберг, де займається науково-публіцистичною працею, викладаючи державне право у місцевому університеті, пише статті до українських та німецьких газет. Із заснуванням Українського Вільного Університету, М.Лозинський бере безпосередню участь у його організації. Тут він починає працювати ще у першому (“віденському”) семестрі як звичайний професор Виділу права і суспільних наук, входить до першого сенату УВУ в Празі (1921–1922 рр.) і аж до звільнення в 1926 р. засідає у ньому. В університеті М.Лозинський займав також посаду економічного референта (квестора). В УВУ він викладав українське державне право, міжнародне право та історію української політичної думки ХІХ–ХХ ст. За наукову працю та створення власної школи в дослідженні міжнародного права М.Лозинський в УВУ отримує звання професора.

У травні 1921 р. в Гейдельберзі М.Лозинський завершує написання своєї чи не найвідомішої праці “Галичина в рр. 1918–1920” (1922), ставши одним із перших історіографів ЗУНР. Ця праця є синтезуючою, бо поєднує власні спогади та наявний доступний історичний матеріал, залишаючись неоціненною і для історіографії, і для джерелознавства історії України зазначеного періоду. Праця М.Лозинського має виразну дослідницько-аналітичну спрямованість попри всі елементи властиві мемуарному жанру. У ній вчений започаткував висвітлення ролі та місця українських управлінських структур у загальному контексті суспільно-політичного розвитку Східної Галичини в 1918–1919 рр., окремих аспектів соціально-економічного життя.

У період роботи у Відні та Празі М.Лозинський видає у формі скрипту університетський підручник “Міжнароднє право: Зміст викладів в Українськім університеті в Празі. – Часть І: Суть і твореннє міжнародного права” (1922) – перший україномовний посібник з міжнародного права. Пізніше, з’являються такі відомі його праці, як: “Заграничне заступництво Української Народньої Республіки” (1921), “За державну незалежність Галичини. Чому українська Галичина не може прийти під Польщу” (1921), “Польська окупація Східньої Галичини і міжнароднє право” (1922), “Боротьба за національний характер територій в Версальськім договорі” (1923) та “Охорона національних меншин в міжнародному праві” (1923). Також М. Лозинський публікує такі праці як: “З новим роком 1924: теперішній стан будови Української Держави і задачі західноукраїнських земель” (1924), “Моє співробітництво з Презідентом Петрушевичом” (1925), “Уваги про українську державність” (1927).

Перебуваючи за кордоном, М.Лозинський не залишається осторонь культурно-наукового життя української політичної та наукової еміґрації. Його науково-публіцистична діяльність у цей період віддзеркалює настрої тієї частини українства, яке змушене було виїхати за межі своєї Батьківщини у зв’язку з поразками національно-визвольних змагань.

Підрозділ 4.2 “Громадсько-політична діяльність М.Лозинського еміґраційного періоду”. У цьому підрозділі охарактеризована громадсько-політична діяльність М.Лозинського у період еміґрації.

Після рішення Антанти від 14 березня 1923 р. про східні кордони Польщі, М.Лозинський знову розпочинає активну громадсько-політичну діяльність, спрямовану на звільнення восьмимільйонного населення західноукраїнських земель від польської окупації – на запрошення президента ЗУНР в екзилі Є.Петрушевича, він вирішує стати його співробітником.

У вересні 1923 р. під час Четвертих загальних зборів Ліги Націй за ініціативою Є.Петрушевича та М.Лозинського в Женеві було створено блок представників Західної України, Західної Білорусі та Віленщини, який виступив проти рішення Антанти. Як складова частина блоку почало діяти і Західноукраїнське Товариство Ліги Націй (ЗУТЛН).

Навесні 1924 р. на базі блоку представників Західної України, Західної Білорусі та Віленщини утворився “Комітет народів, поневолених Польщею”. У червні цього року М.Лозинський, як голова, брав участь у роботі Комітету в Лондоні, в липні й серпні – у Парижі, у вересні – в Женеві.

Займаючись громадсько-політичною роботою, М.Лозинський також відстоює міжнародно-правове становище Східної Галичини на сторінках часописів “Визволення”, “Національна Думка”, “Свобода”, “Український Прапор”, “L’ére Nouvelle”.

Наприкінці 1924 р., через особисті розходження у питанні створення нової організації в Східній Галичині, діяльністю якої мав би займатися М.Лозинський і яка б давала більше шансів для підтримки курсу Є.Петрушевича у краї, співпраця між обома діячами завершилася. Причини розриву співробітництва із Є.Петрушевичем М.Лозинський детально виклав у львівському часописі “Новий Час” та в брошурі “Моє співробітництво з Презідентом Петрушевичом” (1925).

Ще наприкінці 1923 р. за дорученням Є.Петрушевича М.Лозинський встановлює контакти із радянськими дипломатами в Празі. М.Лозинський прагнув залишити еміґрантське становище, щоб взяти активну участь у національно-культурній праці в Харкові. Пройшовши еволюцію до радянської державності та комунізму, М.Лозинський відобразив свої погляди в останній у еміґрації своїй значній праці “Уваги про українську державність” (1927).

Перехід М.Лозинського на позиції радянофільства як пошук шляху до України був зумовлений рядом чинників: це передача Східної Галичини під владу Польщі 14 березня 1923 р., політика більшовиків, які вміло використовуючи протиріччя в українському політичному проводі, вводили в оману українських діячів. Шукаючи шлях до незалежної України, М.Лозинський вибирає його – на користь повернення зі становища еміґранта задля праці в УСРР. Приймаючи рішення покинути середовище еміґрації, М.Лозинський вважав, що на Україні, де політика “українізації” велася повним ходом, його праця буде більш потрібною і там він зможе себе більше реалізувати як науковець, ніж перебуваючи в Європі, на становищі політичного емігранта, без чітко означеного майбутнього.

П’ятий розділ “Життя і праця М.Лозинського в радянській Україні” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 5.1 “Діяльність М.Лозинського в радянських установах” присвячений діяльності М.Лозинського в наукових установах радянської України.

Приїзд відомого вченого і політичного діяча до столиці радянської України не був якось особливо помічений. Як виявилося, всупереч запевненням у листах відомих радянських посадовців, професора М.Лозинського тут не дуже й хотіли. За рекомендацією Наркомату освіти, його було скеровано до Інституту народного господарства (Інгосп – нині Національна юридична академія) в якості професора міжнародного права і дійсного члена науково-дослідної кафедри права.

З 1 жовтня 1927 р. М.Лозинський працює у Харківському інституті народного господарства – він стає дійсним членом науково-дослідної кафедри “Проблеми сучасного права”, викладачем юридичного факультету та факультету зовнішніх відносин. У вузі вчений працює за основною спеціальністю – “міжнародне право”, а також за спеціальностями “державне право” та “історія”. Також М.Лозинський починає працювати в Інституті Марксизму в Комісії вивчення революційної боротьби на Західній Україні.

1 січня 1928 р. М.Лозинського затвердили штатним професором І-ї групи ХІНГу зі спеціальності “Міжнародне право”.

У навчальному 1930/31 роках М.Лозинського прийняли на посаду професора в навчальний Інститут радбудівництва та права. Взимку 1931 р. при інституті було створено кафедру міжнародного права і політики, де і став працювати М.Лозинський. Також в липні 1931 р. М.Лозинського призначають старшим науковим співробітником Комісії радбудівництва при ВУАН. На прохання утворити Комісію міжнародного права вченому відмовили, даючи посаду, яка надається науковим працівникам зі значно меншим науковим доробком.

У 1927 р. вчений розпочав роботу над підручником міжнародного права (від грудня 1927 р. до кінця березня 1929 р. написав понад 500 друкованих сторінок). За три роки наполегливої праці в умовах недостатньої джерельної бази М.Лозинський влітку 1931 р. видав посібник обсягом 510 сторінок, перший українською мовою, якому за багатством матеріалу не було рівних в СРСР. Проте, за методологічними критеріями, на засіданні кафедри міжнародного права і політики Інституту радбудівництва та права, посібник був розкритикований як буржуазний та позитивістський.

Праця М.Лозинського у новому середовищі, у нових соціальних та політичних реаліях була для нього черговим випробуванням. Та не зважаючи на певні розчарування, віра вченого у майбутнє України пересилила ті несприятливі фактори, які б могли завадити нормальній праці науковця.

У підрозділі 6.2 “Науково-публіцистична праця М.Лозинського” проаналізовано наукові та публіцистичні роботи вченого.

Протягом 1927–1931 рр. М.Лозинський оприлюднив в українських радянських наукових та популярних журналах велику кількість публіцистичних робіт, які стосувалися, в основному, політично-правового становища Східної Галичини та її історії. У статті про національну політику на Західній Україні М.Лозинський, виходячи з позицій соборності української державності і, визнаючи, що в УСРР українська державність реалізується, вважав, що ”УСРР має стати центром, який повинен будити і підпирати змагання до визволення і з’єднання українських земель, які знаходяться поза границями УСРР”. М.Лозинський пропонував уряду УСРР утворити закордоном центральний координуючий орган, який займався б “підпиранням акції” західноукраїнських земель проти Польщі.

Слід зазначити, що події в Галичині ніколи не виходили з поля його уваги. М.Лозинський розміщує свої статті у часописах “Західня Україна”, “Пролетарська Правда”, “Червоне Право”, “Червоний Шлях”. Видає брошури “Проблема роззброєння, Ліга Націй та СРСР” (1929) та “Брехня імперіалістів про роззброєння” (1931). У 1930 р. пише книгу, присвячену становищу українського населення у Польщі – “Поневолені західньо-українські землі”.

Багато задумів М.Лозинського не були здійснені, зокрема учений планував розробити тему “Міжнароднє право в епоху загальної кризи капіталізму”, не закінчив у результаті арешту в 1933 р. роботу над капітальним викладом міжнародного права, якого не було ні в дореволюційній, ні в радянській літературі. Також М.Лозинський мав намір доповнити свою відому працю “Галичина в рр. 1918–1920”, довівши виклад до “логічного” завершення – 14 березня 1923 р. Очевидно, що більшовицька адміністрація аж ніяк не була зацікавлена у публікаціях з історії національно-визвольних змагань України. Залишилися неопублікованими також праці мемуарного характеру “При державній праці (Львів-Станиславів-Париж)”, у якій М.Лозинський обіцяв описати свою урядову діяльність в ЗУНР, а також “Справа Східної Галичини на Мировій Конференції”, де він хотів детально проаналізувати історико-правові аспекти міжнародної ситуації навколо східно-галицького питання у 1919–
1920 рр.

22 березня 1933 р., за звинуваченням у приналежності до “Української Військової Організації” М.Лозинського заарештовують. За показами заарештованих у справі СВУ, його визнали причетним до керівництва цієї міфічної організації. Цього ж року його було засуджено до десяти років виправно-трудових таборів на Соловках, а рішенням особливої трійки УНКВС Ленінградської області від 9 жовтня 1937 р. М.Лозинський був засуджений до вищої міри покарання – розстрілу.