ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет, мету та завдання роботи, окреслено хронологічні й територіальні рамки, охарактеризовано методологічну основу, наукову новизну, практичне значення, подано дані про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.
У першому розділі «Огляд історіографії та джерел» висвітлено стан опрацювання теми в історіографії, проаналізовано джерельну базу дослідження.
У підрозділі 1.1 «Історіографія питання» розглянуто стан наукового вивчення теми впродовж трьох історіографічних періодів: до 1917 року, радянської доби та пострадянського часу.
У результаті опрацювання історичної літератури встановлено, що історія губернської межової служби Російської імперії ніколи не була предметом спеціального вивчення, а лише побіжно висвітлювалася в небагатьох загальних дослідженнях з історії межування. Діяльність же губернських і повітових землемірів по окремих регіонах, наскільки відомо, не ставала предметом самостійного розгляду. Серед причин цієї неуваги можна назвати такі, що є спільними для всіх історіографічних періодів: по-перше, затінення діяльності губернської межової служби досліджуваного періоду генеральним межуванням – масштабним загальнодержавним заходом, який відбувався паралельно в часі; по-друге, складність роботи з джерельною базою, неповною й розпорошеною по архівах регіональних адміністративних центрів.
Аналізуючи історіографію питання дорадянського періоду, слід відзначити таку її особливість: усі праці з історії межування були відповіддю на практичні потреби межової галузі і юриспруденції і являли собою підручники й посібники для дуже вузького кола користувачів. Їхніми авторами були не професійні історики, а теоретики і практики у межовій та судовій сферах; відповідно історію межування вони розглядали переважно в юридичному аспекті.
Історіографічна традиція дослідження історії межування в Російській імперії бере початок із 1840-х років, коли з’явилися праці Ф.Л.Малиновського та П.І.Іванова. Саме Іванов уперше в історичній літературі приділив увагу губернській межовій службі. Втім, у питанні її створення він просто послався на Губернську реформу 1775 року, а щодо функцій обмежився стислим викладом змісту «Настанови губернським і повітовим землемірам» 1828 року.
Такий підхід до висвітлення історії служби став традиційним для пізніших дослідників межування цього періоду: В.П.Мордухая-Болтовського, І.Є.Германа, С.П.Кавеліна. В аспекті обраної теми їхні дослідження привертають увагу насамперед професійним аналізом нормативно-правових засад генерального межування, адже його законодавчою базою користувалася також і губернська межова служба.
Порівняно багато уваги губернській межовій службі приділив у своєму ґрунтовному дослідженні С.Д.Рудін. Його беззаперечною заслугою було окреслення кола фактичних обов’язків її працівників з акцентом на його постійному розширенні; він же чи не вперше в історіографії згадав про їхню участь у генеральному межуванні.
Дослідження С.Д.Рудіна, увібравши в себе весь минулий досвід вивчення питання, стало останнім у хронології робіт з історії межування. Наші сьогоднішні знання з цього предмета в основі своїй залишаються на рівні початку ХХ ст., оскільки з того часу подібних комплексних праць так і не з'явилося.
Радянська історична наука не приділяла окремої уваги історії межування та межових установ, розчинивши її в інших дослідницьких напрямках – передусім в аграрній історії, історії колонізаційних процесів, джерелознавстві, історії геодезії і картографії тощо. У цих галузях, починаючи з 1950-х років, маємо ґрунтовні дослідження М.С.Боднарського, Б.Г.Галковича, О.І.Дружиніної, В.М.Кабузана, Л.В.Мілова, О.В.Постникова, М.Л.Рубінштейна, К.О.Саліщева, В.І.Тимофієнка, М.О.Цвєткова та ін.
Таким чином, у радянській історіографії десятиліттями складалася парадоксальна ситуація, коли результати діяльності губернської межової служби розглядалися не лише безвідносно до самої цієї інституції, а часто навіть повністю абстраговано від її існування. Тому, незважаючи на запровадження в науковий обіг багатьох архівних джерел, прогресу у вивченні межової справи практично не відбулося.
На сучасному етапі у дослідженні історії межування українських земель у складі Російської імперії істотних змін не відбулося. Воно, як і раніше, не є предметом самостійного розгляду, а згадується периферійно для ілюстрування інших соціально-економічних процесів. Проте на початку 2000-х років сталися певні позитивні зрушення у висвітленні історії межових установ Півдня України. Вони пов’язані передусім із розвитком джерелознавства, конкретніше – з дослідженнями С.В.Абросимової, А.В.Бойка, Н.В.Суреви.
Отже, на підставі історіографічного аналізу можна констатувати цілковиту відсутність узагальнюючих досліджень з історії губернської межової служби Російської імперії в цілому, і Південної України зокрема. На сучасному етапі окремі її аспекти вже розглядаються в рамках регіональних досліджень, однак цю тему досі комплексно не висвітлено.
У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» розглянуто опубліковані джерела і неопубліковані архівні документи з теми дослідження.
Серед опублікованих джерел виняткове значення має Повне зібрання законів Російської імперії (ПЗЗРІ). У межах теми було опрацьовано кілька сотень законодавчих актів: маніфестів, указів, інструкцій, положень, правил, доповідей та висновків. За призначенням їх можна умовно поділити на дві групи. До першої належать загальні узаконення, котрі регламентували порядок просування по службі, розміри жалування тощо державних службовців, зокрема й землемірів. Другу групу становлять спеціальні закони, присвячені власне професійній діяльності землемірів: підготовці й проведенню межових робіт, веденню межового діловодства. Сюди ж слід віднести й нормативні документи із сфер архітектури, містобудування та шляхового будівництва, до яких межові працівники мали безпосереднє відношення.
Важливі відомості з історії межової справи, зокрема про чисельність і освіту межових службовців, містяться у ґрунтовних «Матеріалах для перетворення межової частини в Росії», складених Межовим корпусом у
1860-х роках. Певна ретроспективна інформація з історії межування є також в опублікованих проектах Вотчинного та Межового статутів 1896 року.
Особливе місце серед опублікованих джерел за темою дослідження належить мемуарам В.І.Ярославського, котрий у 1810-х роках обіймав посаду херсонського губернського землеміра. Написані жваво й до певної міри самокритично, вони дають унікальну можливість поглянути зсередини на будні межових чиновників Півдня України початку ХІХ ст.
Із джерел, використаних у роботі, головними є архівні документи, що зберігаються у 19 фондах шістьох українських державних архівів.
У процесі дослідження теми було опрацьовано фонди не лише межових установ, а й інших регіональних державних органів, діяльність яких тим чи іншим чином була пов’язана з організацією, замовленням чи проведенням межових робіт. Нині це переважно залишки колишніх величезних архівних зібрань губернських і повітових міст.
Архівні джерела, покладені в основу цієї наукової праці, за походженням поділяються на офіційні та неофіційні. До першої групи належить організаційно-розпорядча, планова, звітно-доповідна, технічна межова, обліково-реєстраційна документація та документи з особового складу. Група неофіційних джерел незрівнянно менша за обсягом, але становить значну цінність для розуміння позаслужбового життя межових чиновників і додає яскраві штрихи до їхніх портретів. Це рахунки за харчі і предмети побуту, уривки приватного листування, цитати із священних текстів і народного фольклору тощо.
Винятково важливими для дослідження зародження і становлення межової служби на Півдні України є фонди Азовської (ф. 1966) і Новоросійської (ф. 1967) межових експедицій, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві, м. Київ (ЦДІАК). У них відклалися ордери губернаторів, укази губернських канцелярій та найдавніші рапорти землемірів про виконання межових, архітектурних та фортифікаційних робіт.
Великий інтерес становлять документи Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО). По темі дослідження нами використано передусім фонд Катеринославської межової контори (ф. 648), в якому об’єднано залишки південноукраїнських межових архівів різних відомств за 1784-1817 роки. Окреме місце серед документів ДАДО посідають описи справ втрачених фондів органів влади та межових установ, включені до складу фонду держархіву
(Р-1684). Нами комплексно досліджено описи справ Новоросійської губернської канцелярії, катеринославського губернського землеміра, Катеринославської межової експедиції, Катеринославської губернської креслярні, Катеринославської і Саратовської межових контор.
Переважна більшість джерел, використаних у дисертації, зберігається у фонді Херсонської губернської креслярні (ф. 14) Державного архіву Херсонської області (ДАХО). Цей фонд унікальний тим, що, попри значні втрати документів, є найповнішим зібранням дорадянських межових архівів усієї південної половини України. В ньому сконцентровано різні за обсягом та повнотою документальні комплекси про межування територій, що нині входять до складу багатьох областей України по обидва боки Дніпра, АР Крим та Придністровської частини Молдови. Документи фонду відкривають рідкісну можливість простежити виникнення й упорядкування сталої системи землеволодіння на значній європейській частині тодішньої Російської імперії.
Висвітленню окремих аспектів діяльності губернських і повітових землемірів допомагають документи фондів Комісії для розгляду спорів по землях і для визначення повинностей на Кримському півострові (ф. 24), Канцелярії таврійського губернатора (ф. 26) і Таврійської губернської креслярні (ф. 377) Державного архіву в Автономній Республіці Крим (ДААРК), межових канцелярій Єлисаветградського (ф. 488) та Олександрійського (ф. 490) повітів Державного архіву Кіровоградської області (ДАКО), Миколаївської міської думи (ф. 222), Канцелярії миколаївського військового губернатора (ф. 230), Канцелярії будування м. Миколаїв (ф. 243) та Управління чорноморських адміралтейських поселень (ф. 246) Державного архіву Миколаївської області (ДАМО). З деякими результатами діяльності губернської межової служби по генеральному картографуванню земель Півдня України в 1780-х – 1820-х роках можна ознайомитися в колекціях карт і планів (ф. 302) та мікрофотокопій (КМФ-7) ДАХО, а також в архівному фонді Херсонського обласного краєзнавчого музею (ХОКМ).
У цілому можна стверджувати, що сукупність опублікованих та архівних джерел є достатньо репрезентативною і дає змогу ґрунтовно й різнобічно розкрити тему дослідження.
У другому розділі «Історія та організація діяльності губернської межової служби» розглянуто створення й організаційне становлення губернських межових підрозділів Півдня України у складі Російської імперії, проаналізовано законодавчі засади та механізми документування їхньої діяльності.
У підрозділі 2.1 «Еволюція губернської межової служби від межових експедицій до інституту губернських і повітових землемірів» простежено численні реорганізації, характерні саме для межової служби Півдня України. Перша межова установа губернського рівня – Новоросійська межова експедиція – була створена в кінці 1760-х років і стала цілком своєрідним явищем, оскільки оформилася раніше, ніж Губернською реформою 1775 року було визначено форму організації межової служби на місцях у вигляді запровадження в кожній губернії посад губернського і повітових землемірів. Однак така форма не могла бути достатньо дієвою в умовах Новоросійської губернії з її величезними неописаними територіями і первинною роздачею земель. Тому навіть після проведення реформи експедиція продовжила своє існування в попередньому форматі, в чисельності до кількох десятків працівників. Штатна структура її дещо нагадувала організацію межових контор, які з 1766 року почали генеральне межування у внутрішніх російських губерніях, але не була їхнім аналогом.
Головною відмінністю структури Новоросійської і створеної за її зразком Азовської межових експедицій було одночасне існування посад землемірів і межувальників, що відрізнялися рівнем кваліфікації та відповідальності. Натомість у центральних російських губерніях межувальники були замінені землемірами ще на початку 1760-х років. Також склад обох експедицій відзначався наявністю позаштатних працівників – прикомандированих військовослужбовців, які виконували обов’язки межувальників та помічників.
Прагнення влади якнайшвидше ліквідувати регіональні відмінності в державному апараті спричинилося до того, що вже у 1784 році після створення Катеринославського намісництва Новоросійську та Азовську межові експедиції було ліквідовано, їхні функції передано катеринославському губернському і повітовим землемірам, і таким чином приведено місцеві межові штати у відповідність до загальноімперських.
Однак в історії губернської межової служби Півдня України було ще два періоди, коли бездумна царська політика уніфікації поступилася перед реальними потребами. Очевидна несумірність чисельності працівників з обсягами межових робіт у цьому регіоні змусила уряд ненадовго повернутися до формату експедицій: в 1792-1797 роках існувала Катеринославська, а в 1796-1797 роках – Вознесенська межові експедиції. Суть організації їх полягала у більшій кількості штатних працівників і закладанні до бюджету коштів на видатки. Обидві межові експедиції було ліквідовано у 1797 р. після створення Новоросійської (другої) губернії, а їхні функції передано губернським і повітовим землемірам. Відтоді, поки існувала Російська імперія, вже не йшлося про будь-які організаційні відступи для південноукраїнської губернської межової служби.
Підрозділ 2.2 «Нормативно-правові засади діяльності: загальнодержавні та регіональні» присвячено розгляду законодавчої бази, якою регламентувалася діяльність губернської межової служби.
Упродовж досліджуваного періоду межові підрозділи губернської адміністрації користувалися нормативними актами, розробленими для проведення генерального межування. Основними з них були Землемірна і Межова інструкції та Настанова землемірам, розроблені в 1766 році з використанням застарілих межових норм ХVII – середини ХVIII ст., які сукупно охоплювали організаційний, юридичний і технічний бік проведення межових робіт.
Практичне застосування вказаних вище інструкцій постійно виявляло їхню недосконалість, застарілість, неповноту і неприйнятність для окремих регіонів, тому їхні положення уточнювалися й розвивалися в численних указах, положеннях, правилах та доповідях. Якщо не вдавалося підігнати існуючі норми під місцеві особливості, створювалися регіональні межові правила. Так, спеціально для Півдня України було розроблено Правила генерального розмежування Новоросійської губернії 1802 року та Правила на вирішення казусів при проведенні генерального межування Катеринославської і Херсонської губерній 1820 року Та навіть попри це місцевим межовим чиновникам час від часу доводилося за допомогою губернської влади вирішувати проблеми, створені пробілами в законодавстві.
До початку ХІХ ст. більшість законодавчих актів, у яких фігурувала губернська межова служба, стосувалася або кадрового обміну з межовими конторами, або співпраці з ними ж при проведенні генерального межування. Першим значним зрушенням у галузі став дозвіл у 1806 році повітовим землемірам проводити спеціальне розмежування між землевласниками всередині спільних дач. Першим же законодавчим актом, присвяченим безпосередньо губернським і повітовим землемірам, стала «Настанова губернським і повітовим землемірам» 1828 року, яка офіційно закріпила існуючу організацію губернської межової служби та стимулювала її подальший розвиток.
У підрозділі 2.3 «Діловодство і архіви» з’ясовано види, функції, механізми складання та рух службової документації межових установ і посадових осіб, висвітлено процеси утворення, склад та використання межових архівів.
Поряд із видами документів, типовими для усіх державних органів, межові установи складали суто професійні документи: відомості земельного обліку, карти, плани, межові книги, геодезичні журнали та ін. Їхні примірники становили основу межових архівів. Задокументовані результати межових робіт набували загальносуспільного значення, адже межові книги та плани дач мали юридичну силу і підтверджували право власності на землю, тож від їхньої точності і ступеню збереженості багато в чому залежало дотримання порядку в землекористуванні.
З початку ХІХ ст. південноукраїнські губернські землеміри почали велику увагу приділяти складанню звітності як засобу контролювання діяльності повітових землемірів. Перша третина цього століття позначилася поступовим переходом від довільних до регламентованих документних форм, упорядковуванням ведення обліково-реєстраційної документації, а також загальним зростанням обсягів документотворення. Тому в другу третину століття губернська межова служба увійшла з більш-менш уніфікованою системою діловодства та усвідомленням важливості власних архівів.
У третьому розділі «Діяльність губернської межової служби» досліджено основні напрямки діяльності межових експедицій, губернських і повітових землемірів.
Підрозділ 3.1 «Польові межові роботи: проблеми організації й виконання» присвячено розгляду основного обов’язку губернської межової служби, а саме проведенню різноманітних межових робіт: первинного відведення землі, відмежування частини спільної дачі окремим землевласникам, розмежування усіх власників спільної дачі з метою ліквідації спільного або черезсмужного землеволодіння, відведення землі в оброчне утримання, поновлення стертих меж тощо. Через часті адміністративно-територіальні реформи багато робочого часу займало позначення губернських і повітових кордонів.
Успішність польових межових робіт прямо залежала від якості їхньої підготовки й чіткості попередньої організації. Однак це питання в Російській імперії не було належно законодавчо розроблено. В умовах державної монополії на дозвіл їх проведення тільки держава могла забезпечити належні умови для технічного забезпечення межового процесу, однак їй було вигідніше й простіше перекласти ці турботи на місцеві цивільні й військові адміністрації та приватних землевласників, аніж закладати в бюджет чималі кошти на утримання землемірів під час постійних відряджень. Складність отримання безоплатних послуг, відсутність у штатних розписах посад писарів і власної робочої команди призводили до значного уповільнення межових робіт. Працівники губернської межової служби були поставлені в умови, коли саме від їхньої наполегливості та вміння знаходити контакт із представниками місцевої влади й населення багато в чому залежав і успіх межування.
У підрозділі 3.2 «Участь у генеральному межуванні казенних земель» розглянуто форму й проаналізовано зміст співпраці землемірів губернської межової служби із землемірами Новоросійської/Катеринославської межової контори по генеральному межуванню казенних земель. Обов’язком повітових землемірів при цьому був нагляд і охорона цілісності казенного земельного фонду. Причому, якщо при межуванні внутрішніх губерній Російської імперії цю функцію могли виконувати чиновники різних цивільних відомств чи навіть казенні селяни, то для Новоросійського краю закон вимагав присутності саме повітових землемірів, зважаючи на велику кількість тут казенних земель та лісів.
Розпочавшись у 1798 році, генеральне межування південноукраїнських губерній тривало понад тридцять років. Через низку причин воно проходило повільно і складно: давалася взнаки обширність і недавня заселеність краю, різноманітність традицій і форм землекористування, велика кількість земельних суперечок, а ще – розпливчатість нормативних актів, котрі неконкретно й іноді плутано регламентували взаємодію межових контор з губернською межовою службою.
У підрозділі 3.3 «Складання генеральних атласів, карт і планів» класифіковано крупномасштабні (так звані генеральні) картографічні документи, які складали чиновники губернської межової служби, висвітлено процес їхнього виготовлення, окреслено коло замовників і користувачів картографічної інформації та проаналізовано ступінь її вірності.
У картографічній діяльності губернської межової служби досліджуваного періоду можна виокремити дві основні тенденції. По-перше, в міру накопичення картографічної інформації процес складання генеральних карт і планів полегшувався і спрощувався, переходячи від польових до кабінетних умов роботи. По-друге, попит на цю продукцію постійно зростав з боку все більшої кількості осіб та установ. Підготовка і реалізація адміністративно-територіальних реформ, розвиток економіки, розширення мережі шляхів сполучення, реформи у військовій галузі – усе це вимагало дедалі якіснішого картографічного забезпечення. Губернська межова служба якраз і була тією структурою, яка своєю роботою через вирішення прикладних завдань на місцевому рівні сприяла загальному соціально-економічному розвитку регіону і держави та поповненню наукових знань у галузях геодезії, картографії і природничих наук.
У підрозділі 3.4 «Участь у будівництві та містобудуванні» висвітлено проектувально-будівельну діяльність чиновників губернської межової служби Півдня України та визначено їхній внесок у дорожнє будівництво, розвиток цивільної архітектури, зведення фортифікаційних та гідрографічних споруд, проектування окремих населених пунктів.
При загальному дефіциті технічних спеціалістів наприкінці XVIIІ – на початку ХІХ ст. землеміри нерідко були змушені виконувати функції архітекторів і техніків: складати проектно-кошторисну документацію на будівництво й ремонт об’єктів, наглядати за ходом робіт або перевіряти їхню якість. Спроби їх відмовитися від виконання – і то безоплатного – чужих обов’язків, як правило, виявлялися безуспішними. Можна стверджувати, що землеміри зробили значний внесок у закладання основи сучасної мережі шосейних доріг, формування міського простору та певною мірою – архітектурного вигляду історичних центрів частини населених пунктів Півдня України.
У четвертому розділі «Особовий склад установ губернської межової служби: професійна та соціальна характеристика» окреслено типові риси й чинники, котрими визначалося становлення межових працівників як професійної групи і поступове усвідомлення ними корпоративної єдності.
Підрозділ 4.1 «Проходження служби та освітньо-кваліфікаційний рівень» присвячено висвітленню основних тенденцій у службовому просуванні та характеристиці професійного рівня південноукраїнських межувальників, землемірів та землемірних помічників.
Спершу зайняття посади межувальника/землеміра було можливим лише за наявності офіцерського чину – отже, згідно з тодішнім законодавством на неї могли претендувати тільки дворяни. Однак дефіцит кваліфікованих межових працівників у державі був настільки значним, що вже з 1770-х років сприяв лібералізації законодавчих вимог стосовно їхніх чинів. До посад були допущені не-офіцери, які автоматично отримували чин і дворянство. Однак у цілому протягом досліджуваного періоду вимога відповідності рівня чинів конкретним посадам дотримувалася і в межовій сфері: повітові землеміри, скільки б не служили, не могли піднятися вище чину титулярного радника. Губернські землеміри були переважно титулярними радниками і колезькими асесорами.
На Півдні України пік кадрового дефіциту в губернській межовій службі припав на першу третину ХІХ ст., коли, з одного боку, кадровий потенціал колишніх межових експедицій уже вичерпався, а з іншого боку, генеральне межування ще тривало і відтягувало кваліфіковані кадри на себе. На практиці це оберталося надмірною завантаженістю працюючих, але водночас і лояльнішим ставленням керівництва до їхніх службових упущень. Нечисленні випадки крайньої некомпетентності закінчувалися звільненнями. Решта службовців, допускаючи час від часу помилки та прорахунки в роботі, все ж були здатні виконувати її більш-менш успішно. У час, коли професійна освіта була рідкістю, межовим працівникам доводилося здобувати необхідні спеціальні знання, вміння та навички переважно шляхом практичних робіт під наглядом досвідченіших колег. У 1810-1830-х роках завдяки діяльності Волинської землемірної школи спостерігався відчутний притік службовців – передусім на посади губернських землемірів, – що вже мали базову професійну освіту. В цілому знання й досвід південноукраїнських землемірів останньої третини XVIII – першої третини ХІХ ст. вивищували їх як універсальних технічних спеціалістів, з яких поступово формувалася регіональна технічна інтелігенція.
У підрозділі 4.2 «Оплата служби, штрафи й неофіційні прибутки» встановлено рівень матеріального забезпечення чиновників губернської межової служби, на який вони могли розраховувати як державні чиновники. Порівнявши службові оклади їх із наявними тоді місцевими цінами, можна стверджувати, що рівень оплати їхньої праці був порівняно пристойним, тобто адекватним рівню цін, тільки до кінця XVIII ст.
З початку ХІХ ст. фінансовий стан Російської імперії неухильно погіршувався, підвищення окладів відбувалося рідко й не встигало за інфляцією. З часу запровадження Губернської реформи оклади губернських землемірів підвищувалися у 1812 і 1819 роках, а повітових землемірів – лише у 1830 році. Хоча така ситуація була типовою для оплати праці провінційного чиновництва, але для землемірів Херсонської губернії вона обтяжувалася ще й необхідністю значну частину жалування витрачати на купівлю всього необхідного для виконання службових обов’язків, роками чекаючи на повернення грошей із бюджету. Відповідно у цей час рівень життя землемірів постійно знижувався. Це у свою чергу штовхало їх на пошуки неофіційних заробітків або отримання хабарів, тим більше що землевласники, як правило, були зацікавлені у сприянні землемірів при проведенні земельних меж.
У підрозділі 4.3 «Етнічний склад, соціальний статус» визначено відповідні характеристики межових чиновників та створено їхній узагальнений соціальний портрет. Службова необхідність знання російської мови спричинилася до того, що межова служба формувалася переважно з представників слов'янських етносів. У майновому плані південноукраїнські землеміри/межувальники були типовими представниками дрібного й середнього поміщицтва і дворянства, переважно служилого й незаможного. Основне джерело прибутку для них становило жалування, отримуване від держави, хоча деяким вдалося зберегти родинні або започаткувати власні поміщицькі господарства.
Водночас соціальна значимість землемірів залишалася стабільно високою – втілюючи державну політику, зокрема колоніальну, в такій життєво важливій царині, як межування, вони мали велику владу в очах землевласників. Насамперед професійні обов’язки, а також широке залучення до виконання архітектурно-проектувальних та шляхово-будівельних робіт, участь у станових дворянських організаціях тощо сприяли виникненню надзвичайно широкого кола їхніх соціальних контактів. Ці чиновники з середніми чинами й середнім рівнем оплати праці були помітними й знаними особами на рівні губернії та повіту.
Абросимова С. В. Колекція спеціальних геометричних планів кінця XVIII – ХІХ ст. в зібранні Дніпропетровського історичного музею [Текст] / С. В. Абросимова // Південна Україна ХVІІІ-ХІХ століття : Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету. – Вип. 6. – Запоріжжя : РА «Тандем-У», 2001. – С. 52-67.
| 
