ІСТОРИКО-МІФОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС У ТВОРЧОСТІ ГОРА ВІДАЛА

summary

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, її новизна, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи і теоретико-методологічну основу дослідження, розкрито наукову новизну і практичну цінність роботи.

У першому розділі «Творчість Гора Відала в оцінці зарубіжного і вітчизняного академічного літературознавства і літературної критики» проаналізовано специфіку оцінок творчості Г. Відала в зарубіжному, радянському, пострадянському, українському літературознавстві та літературній критиці, виявлено основні ідейно-естетичні аспекти творчості письменника. В основу аналізу покладено хронологічний принцип, виправданий спорадичним, оглядовим чи фрагментарним характером відгуків на творчість автора, а також відсутністю ґрунтовних досліджень творчого методу письменника. Особливо підкреслюється думка, що англомовні монографії і літературно-критичні роботи, присвячені творчому доробку Г. Відала (Р. Уайт, 1968, Б. Дік, 1974, Р. Кірнан, 1982, Ф. Каплан, 1999), мають оглядовий характер та часто зводяться до викладу змісту романів і обмежуються ілюстрацією біографії письменника, що знижує цінність художніх відкриттів романіста. Автори більшості літературно-критичних статей не беруть до уваги творчість у цілому, розглядають окремі аспекти тих чи інших романів, побіжно посилаються на Відала в рамках контексту, обмеженого певною спрямованістю (Р. Спіллер, У. Торп, М. Канліфф, Дж. Харт, Б. Уорнер, С. Бейкер, К. Гібсон, Л. Брауді, К. Страут, М. Росс, І. Хассан, М. Дікштайн), лише зрідка порівнюючи їх із текстами інших авторів у типологічному чи синхронічному рядах (Р. Бойєрс, М. Каулі, M. Канліфф, Т. Діш, М. Дікштайн, Д. Паріні, Р. Поїр’єр, Д. Прайс, M. Росс, К. Стімпсон, С. Спендер, К. Саммерс).

Розбіжності дослідників щодо творчості Відала, обумовлені значним обсягом його творчої спадщини (Д. Паріні), творчою непередбачуваністю (Р. Стентон), «старомодністю» (Ф.  Карл), неприйняттям творчої позиції автора (письменник «проти шерсті», критик і мораліст, що розвінчує сильних світу цього (Д. Паріні)). Проте, саме ці розбіжності й дозволяють визначити, що художній метод Г. Відала має реалістичну спрямованість (У. Аллен, О. Прескотт, Л. Брауді, М. Дікштайн, Р.Ф. Абузарова, Н.А. Анастасьєв, Т.Н. Денисова, Д.В. Затонський, О.М. Звєрєв, М.П. Кизіма, Т.Є. Комаровська, О.С. Мулярчик, Т.Є. Некряч, О.А. Стеценко, Ю.В. Стулов, М.М. Яковлєв). Аналіз особливостей романів «малої» прози Відала та їх оцінок («У жовтому лісі», 1947; «Місто і стовп», 1948; «Час затишку», 1949; «У пошуках короля», 1950; «Темно-зелене, яскраво-червоне», 1950) дає можливість говорити як про художню нерівноцінність перших романів прозаїка, так і про особливості формування його ідейно-естетичних переконань, які повною мірою виявляться в подальших творах автора, де він наполягатиме на глибокому і всебічному осмисленні трагічних уроків історії («Сага про Золоте століття, 1776-1952», «Юліан»). Уже в романі «Уілліво» (1946) Відал наслідує «класичні зразки критичного реалізму» (Р.Ф. Абузарова), взявши на себе сміливість показати психологічний бік наслідків минулої війни «навпаки».

В дисертації розглянуто літературно-політичну атмосферу США часів виходу перших романів письменника, представлено основні життєві віхи й факти біографії Відала, що визначили ідейно-естетичні аспекти творчості письменника.

Запропоновано періодизацію творчості письменника згідно з провідними завданнями його творів: перший творчий етап Г. Відала (1946-1954) – філософські пошуки героїв романів автора, пошук власної ідентичності. У наступному десятилітті (другий етап творчості) письменник звертається до драматургії, написання публіцистичних статей для великих американських журналів («Esquire», «New York Review of Books», «New Statesman», «Nation»), політичних есе, пише сценарії для телебачення й кінематографа. Запропоновано і третій творчий період (1964 – до тепер), обумовлений публікацією роману «Юліан», семитомної «Саги про Золоте століття, 1776-1952» (1968-2000). Відал працює над переосмисленням минулого, щоб створити нове відчуття історичної самосвідомості, якого бракувало упродовж 1960-х рр. Підкреслюється, що на тлі реалістичних тенденцій, які панували в американській літературі, відчутнішим ставало прагнення письменників охопити більший період часу, прагнення до філософських узагальнень і епічності. Найпоказовішими в цьому плані є історичні романи Г. Відала-реаліста. О.М. Звєрєв розглядає роман «Берр» у межах «великої американської літературної традиції», що полягає в прагненні письменників США зрозуміти своєрідність суспільного устрою, історичний досвід, національну психологію своєї країни, зрозуміти, що ж трапилося з «Мрією». Особливо акцентується прихильність Відала до класичних традицій романної оповіді (побудова сюжетної основи) (Б. Дік) та самобутність романної творчості Г. Відала, що дозволяє романістові відокремитися від сучасників і модернізму та сучасного роману. Публікація епатажних романів «Місто і стовп», «Майра Брекінрідж», 1968 і «Майрон», 1974, що привернула виняткову увагу критиків, дозволила стати Відалу провідним голосом революції контркультури кінця 1960-х рр. (Д. Паріні). Р.Ф. Абузарова робить вдалу спробу визначення художнього значення й своєрідності історико-політичного роману в творчості письменника як концентрації естетичних і політичних поглядів Відала-реаліста. Водночас в роботі наголошується на суперечності поглядів Р.Ф. Абузарової щодо близькості творчості Відала як до американських, так і до європейських літературних традицій.

Дисертантом приймається позиція Р. Кірнена, Л. Брауді щодо творчого «багатоголосся» письменника, і заперечується думка Ф. Каплана, Д. Паріні про причетність Відала до постмодерністів.

У другому розділі «Міфологізація історії в контексті сучасних міфопоетичних концепцій» розглянуто основні аспекти міфопоетичного напряму в сучасному літературознавстві, що характеризуються певною різноплановістю поглядів, а також визначено методологічний і термінологічний інструментарій запропонованого дослідження. Зроблено акцент на дискусійності проблеми співвідношення міфологічного та історичного начал, міфу та історії, наведено трактування даних понять (Р. Барта, Ж. Бодріяра, М. Еліаде, А. Гуггенбюль-Крейга, О.Ф. Лосєва), відзначено зміни у з’ясуванні історичної ідентичності в межах парадигми епохи постмодерну, коли історик стає деміургом і творить історію наново (С. Берковіч), з цим пов'язані трансформації історичного роману і відмінності історичного і літературного наративів щодо теорії «інтелектуальної філософії», коли письмо є позначенням літературного міфу (Р. Барт). Виокремлено базові міфи колективної свідомості американського суспільства і підкреслено, що ідеологічною і методологічною основою міфологічного літературознавства США є прагнення відшукати національний «першоміф», оскільки як у світовій, так і в американській літературі міф є культурно-історичною даниною, яку або свідомо заперечували, або свідомо використовували письменники у своїй творчості від Т. Паркера до Т. Уільямса.

У дослідженні показано ключові особливості міфологічного роману, виділені А. Булум’є: переосмислення міфу та його інтеграція до образної й композиційної структури твору, міфологічні ремінісценції (концепція циклічного часу, анігіляція часу, міфологічний простір, принцип музичної побудови твору тощо), які дозволяють говорити про міфотворчу складову романної оповіді і визначити його міфологізуючий аспект. Особливо підкреслюється ідея Є.Є. Моттіроні, що факт запозичення сюжету або образу не означає написання міфологічного твору, а, на думку А.Є. Нямцу, поєднання міфу і сучасності дозволяє авторам XX-XXI ст. у процесі «реміфологізації» використовувати міфи і міфологеми лише як художні прийоми осучаснення й розширення трансформаційного діапазону класичних структур художніх творів.

На основі аналізу запропонованих Є.Є.  Моттіроні розмежувань на міфотворчу – створення міфологічної картини світу як творчий образ дійсності – і міфологізуючу – форми запозичення й актуалізації міфологічних сюжетів, образів та структур, імітація специфіки міфологічної думки – складові, а також термінології «поетика міфологізування», «поетика міфотворчості», які використовує Є.М. Мелетинський як тотожні поняття, автор дослідження вважає за необхідне внесення певних термінологічних уточнень. Поняття «міфологізування історії», визначене А.П. Забіяко як тип історичної свідомості, що ґрунтується на принципі міфологічного світобачення і розкриває свій зміст за допомогою міфу, має на увазі контекст міфологічного мислення, що дозволяє говорити про неточність чи неповноту розкриття змісту даного поняття. Дисертант вважає за доцільне «розмежувати» ці поняття і визначити міфологізацію як елемент поетики, художній прийом автора (наприклад, факт запозичення міфологічного сюжету чи образу) з метою осучаснення і розширення трансформаційного діапазону класичних структур художніх творів, що не створюють при цьому міфологічної картини світу. Даний підхід вважається принциповим, оскільки дає можливість обґрунтувати гіпотезу дослідження, відповідним чином визначити його специфіку та розглядати творчість Г. Відала з погляду міфопоетичних концепцій сучасності. Це дозволяє довести міфопоетичну основу художньої творчості Відала в межах традицій міфологізації і виявити основні особливості творчої манери письменника з погляду формування історико-міфологічного дискурсу як організуючого чинника його прози.

У третьому розділі «Міфологічний «архів» у творчості Гора Відала» продемонстровано багатство й розмаїття «архіву», представленого античною міфологією, коли Відал використовує традиційні міфологічні сюжети, моделі й мотиви («Суд Паріса», 1952, «Дві сестри», 1970), звертається до традиційних історичних персонажів («Юліан»), легендарно-церковних образів (Іісус Христос, апостол Павло в романі «Прямий репортаж з Голгофи», 1992).

Підрозділ 3.1. «Антична міфологема в творчій інтерпретації Гора Відала» спрямовано на аналіз «античних» романів письменника. На прикладі роману «Дві сестри» показано, що свідоме звернення автора до античного міфу призводить до реалізації його смислових функцій. Орієнтація на прийом «сюжет у сюжеті» сприяє внутрішній напрузі оповіді. Використаний же автором принцип «стягування часу» дозволяє зіставити віддалені один від одного культурно-історичні епохи. У роботі продемонстровано міфічну спрямованість, яка збагачує оповідь роману «Місто і стовп», в якому виявляються біблійні алюзії (міф про Содому) і визначається відалівське трактування біблійного міфу, що виносить вирок не содомії, а  помилковій ідеалізації й романтизації минулого (міф про Едем).

У дисертації запропоновано аналіз історичного роману «Юліан», задуманий письменником як продовження двох історико-політичних «римських» романів XX ст. – «Я, Клавдій» (1934) Р. Грейвза та «Березневі іди» (1948) Т. Уайлдера. У результаті створеного Відалом яскравого художнього образу «реального» Юліана можна виокремити відалівську концепцію особистості, образ ідеального політичного лідера, наділеного рисами міфологічного героя (образ лицаря, аскета, мислителя, романтика з домінуючим у романі мотивом долі). Відал експлуатує міфологему влади, для посилення якої романіст створює контрастні художні образи попередників Юліана; християнську міфологему; міфологему смерті-воскресіння, міф про так звану історичну необхідність, старогрецькі міфи.

Відал використовує мемуарно-епістолярну форму оповіді як можливість задовольнити прагнення читача до достовірності і як засіб оновлення романної техніки, що призводить до порушення лінійності оповіді, гри «дзеркал», множинності точок зору на певні історичні події. Стрижнем роману служать щоденники Юліана, що коментуються двома представниками античної культури (Лібанія, Пріска). Відал вводить у текст роману різні типи «авторів» (автор-безпосередній учасник подій, автор-свідок, автор-коментатор), що дозволяє йому моделювати смислове ціле завдяки різним, часто взаємовиключним точкам зору (наприклад, Пріск-Лібаній, Юліан-Пріск), концепціям, характеристикам. Завдяки такому типу оповіді авторові вдається створити досить цілісну картину життя головного героя, показати дух історичної епохи, забезпечити поліфонізм тексту. Підкреслюється, що прийом зміни оповідного центру активно використовується в літературних версіях легендарно-міфологічних структур і «авторських міфах» XX ст. А включення в змістову структуру нового оповідача, що відмежовує автора від тексту, надає широких можливості для продовження, переосмислення, реміфологізування традиційного матеріалу, «пожвавлення» і доповнення схемної фабули новими національно-історичними, наочно-побутовими, чи іншими подробицями (А.Є. Нямцу), що й відбувається в романі «Юліан». У цьому випадку фабула звужується до меж свідомості персонажів (Юліана, Лібанія, Пріска). Домінування у творі декількох оповідачів, зрозуміло, не усуває реального автора, і читач може чітко простежити позицію самого Відала. Щоправда, визначено, що літературний текст змодельований за «міфологічним сценарієм» з характерною структурою оповіді (3 частини): виділення індивіда з суспільства («Юність»), проміжний період («Цезар») та реінкарнація в новому статусі («Август»).

Простежуються схожі і відмінні риси романів «Юліан» Г. Відала, роману Д. Мережковського «Смерть богов. Юлиан Отступник» (1894) і драми Г. Ібсена «Кесар і Галлілеянин» (1876), Р. Грейвза «Я, Клавдій» та Т. Уайлдера «Березневі іди».

Встановлено, що «міфологічність» творчого методу Г. Відала виявляється у використанні характерних міфопоетичних літературних методів і прийомів (традиційний сюжетно-образний матеріал, прийом «відсторонення», поліфонізм тексту тощо), у принципах побудови романної оповіді, активній експлуатації грецької й римської міфологем у міфоцентричних творах («Суд Паріса», «Дві сестри», «Місто і стовп», «Ромул», «Юліан»). Це дозволило авторові вдало поєднати факти історії й домислу в історичному романі «Юліан», що збагатився завдяки міфопоетичним прийомам оповіді.

У підрозділі 3.2. «Есхатологічні та космогонічні мотиви як аспект міфопоетичної творчості в романах Гора Відала» простежено втілення есхатологічних і космогонічних ідей у творчості романіста. Наголошується, що впродовж світової історії простежується звернення до есхатологічних ідей, коли мотив кінця світу стає «рухомим». Особливо яскраво це проявляється в періоди соціальних криз. У другій половині XX ст. загроза ядерного знищення, екологічної катастрофи, терористичні атаки значно активізували функціонування сюжетів, що оповідають про геологічні і соціально-політичні катаклізми, а есхатологічні міфи і легенди виявилися продуктивною сюжетною основою для написання творів-застережень. Особливо підкреслюється, що в американській літературній традиції апокаліптична тема часто розглядається як одна з центральних (Д. Робінсон). Будучи відкритим викликом пануючій американській ідеології (у роботі показано, що саме цей виклик Відал робить США), апокаліптична ідея виходить з інших уявлень про історію й культуру Америки.

Розглядаються романи Відала «Калкі» (1978), «Месія» (1954), «Прямий репортаж з Голгофи» як такі, що продовжують релігійну тематику та тему історико-міфологічного дискурсу романіста, визначаються їх жанрові й формальні ознаки, що зумовили подальші творчі експерименти письменника, виділяються міфопоетичні прийоми. У романі «Месія» простежено екзистенціальні мотиви. Значною мірою екзистенціальний початок наявний і в романі «Юліан», де очевидним є відчуття одвічної самотності людини при владі. Все це призводить історичного героя до екзистенціального стану роздоріжжя, «кризову ситуацію» вибору. Визначено, що гротескна форма оповіді дозволяє романісту «переглянути» біблійні сюжети («Прямий репортаж з Голгофи»). Встановлено, що завдяки своєму нігілістичному світогляду Відал створює пародійну «версію» міфу Христа з метою наповнення його новим ідейно-естетичним змістом: віртуальні світи, штучні середовища, що ведуть до руйнування людської природи. Романна дилогія Г. Відала «Майра Брекінрідж» і «Майрон» – про втрату гендерної ідентичності й трагедію нації, що втратила орієнтацію у гонитві за помилковими кумирами. Сатира Відала направлена на середнього американця-обивателя, типовий «продукт» голлівудської і телевізійної «масової» культури. У романі «Майра Брекінрідж» автор пропонує на розсуд читача психологічну боротьбу між «чоловічим» і «жіночим» началом. Ідейно-естетична основа романів «Калкі», «Майра Брекінрідж» / «Майрон» про катастрофічний потенціал сучасності аналогічна багатьом іншим творам Г. Відала.

Трагічні риси відалівского дискурсу в романах «Калкі», «Месія», «Майра» / «Майрон» пов'язані не стільки з екологічною кризою як однією з причин катастрофічного умонастрою епохи, скільки з етичною. Апокаліптичні прогнози й умонастрої автора простежуються в семитомнику «Сага про Золоте століття, 1776-1952», а також у численних публіцистичних роботах (деякі аналізуються нами в даному підрозділі), де Відал обирає стрижнем своєї творчості зображення іміджу США як «жорстокої імперії», «високоорганізованого зоопарку», на який чекає економічний спад і моральний апокаліпсис. Виділяються риси міфологеми «американської невинності» за Відалом. Етично-дидактичний аспект творчості Відала забезпечує своєрідність функціонування «есхатологічних» структур у сучасній літературі. Наголошується, що настроями катастрофічного потенціалу сучасності пройняті твори багатьох американських письменників (Дж. Апдайк, Дж. Гарднер, К. Воннегут, Е. Колленбах, Д. ДеЛілло, Дж. Хеллер, Е. Еббі, У. Еко, Дж. Барт, Ж. Бодріяр).

У процесі аналізу історико-філософського роману «Створення світу», що утворює сюжетно-смислову пару з романом «Юліан», зроблено акцент на сюжетно-тематичних аспектах та ідейно-естетичній позиції автора, що й визначає художню цінність твору. «Достовірність» історії про античну епоху та її героїв представлено в мемуарній формі. Виявлено методику «ступінчастої» оповіді (Б.В. Томашевський) у романі, запропоновано та визначено його структуру (екстенсивний тип), жанрові особливості (авантюрно-пригодницький роман-подорож), основні художні прийоми оповіді (детальна характеристика або повне занурення читача в історичну атмосферу, ефект візуалізації, деміфологізація – іронічне переосмислення загальновідомих сюжетів і образів, викриття і полеміка із загальновизнаними авторитетами, використання міфологем влади, античної міфологеми і міфологеми творіння, що лежать в основі роману тощо), стилістичні особливості. Виявлено імагологічний підхід Відала до змалювання образів інших країн і держав як елемент художньої системи автора.

У четвертому розділі «Реміфологізация і деміфологізація в історико-політичній парадигмі «Саги про Золоте століття, 1776 – 1952» простежено специфіку функціонування історико-міфологічної парадигми саги в межах реміфологізації й деміфологізації національної політичної історії США. Визначено складові, характерні для ідейного аспекту творчості Відала. Проаналізовано сім романів саги «Вашингтон, округ Колумбія», «Віце-президент Берр», «1876», «Лінкольн» (1984), «Імперія» (1987), «Голлівуд» (1990), «Золоте століття» (2000).

У підрозділі 4.1. «Авторська деміфологізація як історична верифікація» наголошено, що період написання перших романів саги характеризувався підйомом жанру історичного і політичного романів. Деміфологізація національної історії США, політичної міфологеми «золотого» століття, де автор пропонує власну версію американської політичної історії – надзадача, поставлена Г. Відалом у «Сазі». Повалення політичних кумирів і авторитетів (експлуатація міфологем особистості, денотатом яких є видатні фігури в історії США), ідеологічних установок і моральних норм знайшло відображення в усіх романах саги. Викриття американських владних структур відбувається в політичному романі «Вашингтон, округ Колумбія». У романах «Берр», «1876» фігурують художні образи президентів Вашингтона, Джефферсона, Адамса, Медісона, Джексона, генералів американської революційної армії, прокурорів, письменників та інших діячів ранньої історії країни – типові американські характери, яскраві особистості, що володіють власними уявленнями про цінності, на яких тримається авторитет міфологеми «американської мрії».

Встановлено, що у створенні романістом портрету Берра (аналогічним прийомом Відал користується в «Лінкольні», «Юліані») простежуються елементи міфотворчості – ідеалізація героя, возвеличення його подвигів, добрих справ. Всі ці тексти не можна назвати прецедентними, оскільки в них автор представляє міф сьогодення, що твориться для сучасного читача. Г. Відал використовує дискурсивну стратегію анігіляції, до якої звертаються сучасні політичні комунікації, – вербальне «знищення» політиків. Цю стратегію реалізовано автором шляхом тактики заниження (стилістичне заниження, лексичні засоби зменшення значущості, скупчення негативно-оцінної лексики тощо) і тактики заперечення (наприклад, заперечуються «героїчні» заслуги історичних діячів, відомі факти їх біографій). Продемонстровано, що Г. Відал наслідує класичну літературну традицію використання фіктивної документалістики як чинника організації історичної оповіді (романи «Берр», «1876», «Лінкольн», «Юліан», «Створення світу» містять щоденники, мемуари, листи і представляють широкий спектр використання форм мемуарно-біографічного і епістолярного жанрів). Прийом зображення багаторакурсного образу Лінкольна узгоджується з «одним із улюблених прийомів сучасних американських історичних романістів» (Н.Є. Знаменська). Як елемент поетики дисертант визначає передбачувану епічність роману «Лінкольн», яким оперує автор, виражаючи епічну ідею співвідношення особистості та суспільства, особистості та історії. Фіктивним мемуарам і фіктивним записам щоденників Відал протиставляє автентичний матеріал, збагачуючи, тим самим, жанрову форму історико-політичного роману. Автор деміфологізує («Берр», «1876») / реміфологізує («Лінкольн») основні версії національної історії, робить особливий акцент на десакралізації базових міфів американської свідомості і міфологем-образів ключових фігур американської історії з метою створення «правдивої» художньої оповіді.

У підрозділі 4.2. «Міфологема «американської мрії»: дискурс поколінь» встановлено, що «Сага про Золоте століття» – це сімейна сага, що розповідає про декілька світських поколінь сім'ї Сенфордів, які зображно Відалом у руслі критичного реалізму з пафосом викривання міфологеми «американського золотого століття», де чітко простежується неприйняття «офіційної міфології», що закріплює імідж процвітаючої Америки на прикладі життя Сенфордів. Показано, що відалівська «Сага» по-своєму вписується в рамки як літературного контексту США 2-ої половини 1970-х рр., так і світової літератури, оскільки сімейна проблематика навряд чи може вважатися чужою для літератури США – жанр сімейних саг відсилає читачів до «коріння», «витоків» американської нації, а також соціального, історичного контексту.

Розглядається лінія сім'ї Сенфордів, Епгарів, проводиться паралель з героями зі світу Форсайтів Дж. Ґолсуорсі. Вказується на те, що міфологема грошей і міфологема власності (міфологеми матеріалістичної іпостасі міфу про американську мрію) функціонують у межах саги як самостійні «герої»; з ними пов'язаний відалівський епгаризм, що є втіленням рис могутнього американського капіталізму. Наголошується на  домінуванні образу антигероя, яке властиве всім персонажам саги. Робиться акцент на жіночому образі К. Сенфорд (типовий художній образ саги) як безперечному успіху письменника – типовий американський характер, що увібрав «риси американізму», який «не знає забобонів», і йде до здійснення непорушної «американської мрії». Підкреслюється, що багато романів саги (особливо «1876», «Імперія», «Голлівуд») співзвучні не тільки часу написання роману, коли відбувалося відродження теорії й практики сильної Америки, але й сьогоденню.

Продемонстровано, що рух оповідного задуму «Саги» розкриває суть історико-політичного життя американської держави і національного світогляду (міфологема «американської мрії»: світогляд власника – епгаризм – сімейна міфологема – дискурс поколінь). Активна експлуатація міфологем американської політичної історії в історико-політичній сазі як елементу поетики дозволяє говорити про наявність міфопоетичних рис у художній творчості письменника. Результати аналізу романів саги дають підстави ідентифікувати сагу як єдиний текст єдиної художньої реальності, в основі якої лежить авторська стратегія десакралізації міфологем американської історії при зміні дискурсивної ціннісної парадигми.

У висновках узагальнюються результати дослідження.

У літературознавстві простежуються суперечливі ідейно обумовлені оцінки спорадичного характеру щодо творчості Г. Відала, які обмежуються соціологічним аналізом, зазначаються жанрові переваги письменника, акцентується увага на його історичній романістиці. Літературні критики і літературознавці позиціонують прихильність Г. Відала до класичних традицій романної оповіді (побудова сюжетної основи, типова романна ситуація тощо), витриманого в реалістичному ключі. Письменник наслідує традиції американської реалістичної літератури XX ст. і створює низку історико-політичних романів на основі принципів «розгрібачів бруду». Літературознавці відзначають прояв елементів романтизму, модернізму, постмодернізму в романній творчості автора.  

Діалектичним ядром естетичного методу Г. Відала є усвідомлений історизм, збагачений неоміфологічними рисами, що проявили себе, у першу чергу, як авторський інтерес до американської національної міфології. Провідним принципом художнього бачення Г. Відала є історико-міфологічний, суть якого полягає у збалансованій взаємодії експліцитного й імпліцитного начал міфу та історії. Фактична «достовірність» історичного дискурсу в руслі реалістичних традицій є виразом естетичної позиції Г. Відала. Естетика факту, діалектика факту й домислу, «напруга» між автентичністю та імітацією, обумовлені установкою на «невидуманість» у творчості Відала, визначають художню спрямованість його творів і спосіб організації художньої оповіді.

Новизна художньої манери Г. Відала полягає в широкій експлуатації міфопоетичних прийомів (елементів сучасної політичної міфології, американського національного історичного міфу і його міфологем як стійкої форми ірраціонального компоненту сучасної політичної культури, античних міфологем, есхатологічних і космогонічних мотивів) в історичному і історико-політичному романі. Особливості міфопоетичного підходу Г. Відала полягають у використанні автором давніх і сучасних міфологем для проведення паралелі між сучасністю й світовою історією, теперішньою американською дійсністю й американською історією як аспектів міфологізації в сучасному історичному чи історико-політичному романі, наповнюючи його новим історичним змістом (романи «Дві сестри», «Суд Паріса», «Місто і стовп», «Юліан»). Міфологізація і метод історизму (звернення до проблем національної політичної історії) є засобами семантичної і композиційної організації історико-міфологічного дискурсу Г. Відала, що додає специфічної самобутності реалістичним традиціям Відала і певної збалансованості історичного й міфологічного планів і пластів. Письменник розробляє релігійні міфи і міф космогонічний («Створення світу», «Месія», «Прямий репортаж із Голгофи»), створює апокаліптичний роман-попередження, використовуючи міф про кінець світу («Калкі»). Дані аспекти функціонування міфологічної парадигми в міфоцентричних творах Г. Відала дозволяють говорити про пряме використання письменником класичного сюжетно-образного матеріалу, його розширення і трансформацію як основний текстотворчий потенціал, що визначає інтерпертативні особливості історико-міфологічного дискурсу американського письменника.

«Міфологічність» творчості Відала, підґрунтям якої є метод міфологізації, виявляється у принципах організації романної оповіді (множинність точок зору, іронія, текст у тексті, заниження тощо), характерних для неоміфологізму в літературі XX ст.

Ключовими аспектами формування дискурсивної тактики Г. Відала у процесі формування і внутрішнього розвитку жанру історико-політичної «Саги про Золоте століття» є деміфологізація і реміфологізація основоположних версій американської політичної історії. Єдність оповідного задуму саги об'єднана сімейною хронікою і обумовлена ідейною спрямованістю твору, яка є основною художньою складовою саги. Домінуюча форма мемуарної оповіді в романах Г. Відала, що використовувалась як основний прийом, виступає структуротворчим компонентом цілісної й самобутньої художньої дійсності творів письменника («Саги про Золоте століття», «Месія», «Юліан», «Майра Брекінрідж», «Створення світу», які мають аналогічну форму оповіді). Творчий метод автора романів саги обумовлено поєднанням реалістичних, модерністських і неоміфологічних рис, які утворюють художню тканину романів саги. Найхарактернішим проявом модерністських рис є типізація автором антигероя, який знаходиться, проте, у типових ситуаціях соціального середовища реального історичного часу (прояв реалістичного начала).

У результаті цілісного аналізу романної творчості Г. Відала було визначено основні особливості авторського хронотопу як сублімовані характеристики художньої системи письменника (поєднання історичного часу і сучасності, космологічної, есхатологічної парадигм). Концептуальна функція категорії пам'яті персонажів визначає внутрішній простір розвитку подій. Вона спрямована на створення об’єктивованої ціннісної моделі істинності (помилковості), коли мемуарна форма оповіді використовується автором як ключова в більшості його романів («Месія», «Юліан», «Майра Брекінрідж», «Дві сестри», «Берр», «1876», «Калки», «Створення світу»), створюючи цілісний і самобутній образ часу в художній дійсності письменника. Ці особливості специфічного хронотопу в художній системі творчості Г. Відала заслуговують на подальший розгляд.

Таким чином, Гор Відал є носієм історичної і міфологічної традицій, характерних для світової літератури XX ст.; синтез методу історизму і методу міфологізації виявилися вдалою авторською знахідкою для втілення його літературного кредо з метою художнього зображення «достовірної» історії та осмислення її трагічних уроків для сучасників. Міф як згусток смислу в творчості Відала слугує реалістичному зображенню дійсності, а міфологізація виступає не як засіб створення міфологічної картини світу, а як художній прийом автора (специфіка використання та інтерпретації в сучасних творах елементів «класичної» міфології, запозичення і різний характер тлумачення експлуатованих міфологічних тем і образів), що дозволяє нам говорити про міфопоетичну основу творчої манери письменника.

У Додатку А подано біографію Г.  Відала. У Додатку Б представлено окремі факти життя й діяльності імператора Юліана.