| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, мету і завдання, хронологічні та територіальні межі, методологічні засади, сформульовано наукову новизну, розкрито практичне та теоретичне значення дослідження, визначено його структуру, подано інформацію щодо апробації результатів праці.
Перший розділ – “Огляд наукової літератури, джерела та методологія дослідження” – складається з трьох підрозділів. У ньому висвітлено основні етапи та тенденції розвитку вітчизняної та зарубіжної історіографії, визначено спільні й відмінні риси у процесі її становлення, проаналізовано джерельну базу дослідження, окреслено його методологію.
У підрозділі 1.1 “Ізмаїльсько-Бессарабська старообрядницька єпархія в історіографії” висвітлено основні етапи у розвитку історіографії з теми. Історіографію Ізмаїльської старообрядницької єпархії можна умовно поділити на п’ять періодів: дореволюційна російська та українська історіографії; радянська історіографія; сучасна вітчизняна історіографія; сучасна російська історіографія; зарубіжна історіографія.
Перший період, в який об’єднано дореволюційну російську та українську історіографії, характеризується становленням історіографії старообрядництва, коли були напрацьовані перші концепції, зроблені спроби написання перших узагальнюючих праць. У цей час старообрядці переважно розглядались як вороги, „розкольники”, „сектанти”. Здебільшого цим роботам властиве негативне зображення старообрядництва, однак, вони представляють певну наукову цінність і допомагають відновити повну картину виникнення та існування Ізмаїльської старообрядницької єпархії.
Другий етап — радянський — характерний тим, що дослідниками-атеїстами старообрядництво розглядалось із позицій класової боротьби. Ізмаїльська старообрядницька єпархія не виступала спеціальним об'єктом дослідження, хоча іноді зустрічалася інформація про старообрядців в етнографічних дослідженнях російського населення півдня Росії. На наш погляд, причиною цього була державна політика войовничого атеїзму, що заперечувала необхідність вивчення історії і сучасного стану релігійної проблематики. Незважаючи на недоступність багатьох джерел і наявність ідеологічних обмежень, які обумовили певну однобічність та упередженість в оцінках, вдалося визначити напрямки подальших досліджень. Серед них у загальних рисах була окреслена проблема існування старообрядницької організації в Україні. Старообрядництво як явище розглядалось під певним ідеологічним кутом, деякі моменти їхньої історії в цей період були сфальсифіковані.
Під час третього періоду відбувається становлення новітньої української історіографії. В цей час підвищується інтерес до історії та сучасного становища старообрядництва вчених, політичних діячів, самих старообрядців. Виявляється це, по-перше, в проведенні тематичних міжнародних конференцій; по-друге, у виданні періодичних тематичних збірок; по-третє, у відновленні ряду старообрядницьких періодичних видань, що друкувалися на початку ХХ в. В останнє десятиріччя в Україні з'явилися роботи, присвячені окремим старообрядницьким згодам, що складаються з представників різних напрямків. Увагу вітчизняних дослідників привертають старообрядницькі духовні центри Ізмаїльської старообрядницької єпархії.
Для четвертого періоду історіографії – російської – характерним є пошук нових підходів у розгляді історії старообрядницьких духовних центрів, збагачення документальної бази досліджень, увага до регіональних особливостей існування старообрядницьких організаційних інститутів, в тому числі й розгляд різноманітних аспектів в межах регіонів. Частина російських дослідників, які вивчають історію старообрядницьких організацій, у своїх роботах приділяють увагу й Ізмаїльській старообрядницькій єпархії. Ці автори щорічно беруть активну участь у конференціях із проблем старообрядництва, що відбуваються в Україні.
П’ятий період – зарубіжна історіографія – представлена працями молдавських та румунських авторів. У них приділено увагу діяльності старообрядницьких митрополитів та єпископів, які відіграли велику роль в організації церковного життя старообрядців Бессарабії, зокрема Ізмаїльської єпархії. Розглянуто побут, звичаї, церковний устрій, лінгвістичні особливості та родинну структура старообрядців Румунії та Південної Бессарабії.
Отже, аналіз історіографії з обраної для вивчення теми дозволяє зробити висновок, що в працях радянських, іноземних та сучасних українських істориків старообрядництво на території України стало об’єктом вивчення, проте дослідження його регіональних особливостей лише починається. Особливо це стосується Ізмаїльської старообрядницької єпархії Півдні Бессарабії, яка не була предметом окремого дослідження, що і обумовило вибір автором цієї теми.
У підрозділі 1.2 “Джерела з історії Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” проаналізовано джерельну базу дослідження, яка являє собою великий і водночас досить строкатий комплекс матеріалів. Під час опрацювання обраної теми дисертант залучала як неопубліковані (архівні), так і опубліковані матеріали. Під час роботи над дисертацією автор опрацювала документи та матеріали, які містяться в Державному архіві Одеської області в м.Ізмаїл (Ф.56. Канцелярія ізмаїльського градоначальника; Ф.4. Вилковська посадська управа; Ф.110. Нижньо-Дунайська єпископія м. Ізмаїл), Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (Ф.1. ВУЦВК; Ф.5. НКВС УРСР), Державному архіві Одеської області (Ф.7. Одеський окружком КП(б)У), Національному архіві Республіки Молдова (Ф.2. Канцелярія губернатора Бессарабії (1812 – 1917); Ф.208. Кишинівська духовна консисторія).
Архівні матеріали умовно можна поділити на наступні групи: законодавчі акти, документи партійних органів, документи регіональних церковних установ, листування, документи місцевих органів влади.
Велику складність у вивченні історії старообрядництва складає той факт, що старообрядці не здавали свої документи на державне зберігання та не створювали особистих архівів. Ті документи, що вони зберігали в старообрядницьких храмах та монастирях, або безслідно зникли, або були знищені, особливо в радянський період. Тому вивчення діяльності старообрядницьких общин на основі архівних документів можливо за документами офіційної влади та Російської православної церкви.
Опубліковані джерела представлені наступними групами: старообрядницька житійна (агіографічна) література, релігійна періодика, джерела особового походження, речові та зображальні джерела.
До першої групи опублікованих джерел належить старообрядницька житійна література, яка довгий час переслідувалася та була забороненою і тільки нещодавно стала доступним надбанням культури. Вона має велику цінність саме через те, що відображає погляди самих старообрядців на власну історію.
Релігійна періодика, крім суто інформаційних функцій, виконувала ідеологічну роль, була могутнім засобом формування громадської думки, а також тим важелем, завдяки якому православна церква керувала суспільством. Її використання надало автору змогу докладно відтворити окремі події та особливості певних історичних моментів, пов’язаних із Ізмаїльською старообрядницькою єпархією.
Окрему групу джерел складають спогади самих старообрядців та фольклор. Цінність цих відомостей полягає в тому, що в них міститься своєрідна інформація соціально-психологічного рівня, відсутня в інших видах джерел, а також те, що матеріали особового походження часто містять такі відомості, яких немає в інших джерелах.
Останню групу джерел складають зображальні та речові джерела. Вони представлені давніми фотографіями, стародрукованими книгами та старовинними іконами, які збереглися у родинах старообрядців.
Оцінюючи стан джерельної бази, залученої до дисертації, слід зазначити, що рівень документального забезпечення є достатнім. Поєднання матеріалів центрального та обласних архівів, преси, опублікованих джерел дає можливість ґрунтовно і достовірно проаналізувати адміністративний, економічний, конфесійний та культурний аспекти діяльності старообрядницької Ізмаїльсько-Бессарабської єпархії, досягти поставленої мети, виконати дослідницькі завдання.
Підрозділ 1.3 “Теоретико-методологічні засади дослідження”. З метою вирішення поставлених у дисертації завдань ми використовували як універсальні загальнонаукові методи наукового пізнання (діалектичний, структурно-системний, комплексний, статистичний, функціонального аналізу), так і спеціально-історичні (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, синхронний, реконструкції геополітичних процесів).
Специфіка предмету дослідження (поєднання інституційних, суто конфесійних аспектів із конкретно-побутовими виявами повсякденної релігійної практики) визначає підходи до розв’язання тих чи інших питань.
Принцип системності зорієнтував дисертантку на висвітлення об’єкта в його багатогранних зв’язках, дозволив виявити місце старообрядництва у суспільній та етноконфесійній системі координат. Критично оглядаючи думки інших дослідників, сповідуючи принцип світоглядної толерантності, ми шанобливо ставимося до думок, які не збігаються з узагальненнями та висновками, представленими в нашій роботі.
Особливістю дисертації є застосування біографічного підходу, створення біографій окремих єпископів, священиків та видатних старообрядців з метою встановлення внутрішніх зв’язків у функціонуванні єпархії.
Другий розділ “Внутрішньополітичні умови створення, становлення та особливості діяльності Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” складається з чотирьох підрозділів, в яких висвітлено особливості виникнення функціонування та ліквідації Ізмаїльської старообрядницької єпархії на Півдні Бессарабії.
У підрозділі 2.1 “Старообрядництво Півдня Бессарабії в умовах завершення колонізації регіону” на основі аналізу наукової спадщини попередників визначено, що формування старообрядницької общини в Південній Бессарабії пройшло п’ять етапів. Проживали старообрядці в містах Липованське (Вилкове), Ізмаїлі, Кілії, в селах Жебріяни (Приморське), Корячка (Мирне), Кілійського району, Муравлівці, Старій і Новій Некрасівці Ізмаїльського повіту Бессарабської губернії. Громади старообрядців фактично існували ізольовано, складалися, як свідчать документи місцевої адміністрації, виключно з росіян-переселенців, для яких відособленість від українського оточення мала принциповий характер і була гарантом збереження релігійних переконань, способу життя, обрядів тощо.
Старообрядницьке населення завдяки своїй колонізаторській діяльності розширило кордони Російської імперії по всіх напрямах. Незважаючи на законсервованість своїх общин, старообрядці Південної Бессарабії сприяли її економічному та господарському розвитку завдяки своїй активній торговій та господарській діяльності.
У підрозділі 2.2 “Ізмаїльсько-Бессарабська старообрядницька єпархія – адміністративний центр старообрядців Південної Бессарабії” розглянуто особливості функціонування Ізмаїльської єпархії на території Південної Бессарабії від початку її заснування до ліквідації. В розділі зазначено, що довге існування старообрядців без єдиної церковної ієрархії ставило під загрозу існування старообрядництва взагалі. Після заснування Білокриницької ієрархії у 1846 р. вдалося заснувати багато єпархій на території Російської імперії, а також за кордоном. Великою подією та надбанням в житті старообрядців Півдня Бессарабії стало утворення Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії у 1857 р.
Історія функціонування Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії дуже непроста та трагічна. На майже сторічне її існування припадали періоди послаблення релігійного тиску з боку румунської влади та посилення цього ж гніту з боку Російської імперії та радянського уряду, періоди старообрядницьких з’їздів та періоди фізичного знищення монастирів, розквіту старообрядницького шкільництва та спалення стародрукованих книг та ікон.
Неоціненну роль в житті старообрядців Ізмаїльської єпархії відіграли аполегети старообрядництва початку ХХ ст. Ф.Мельников, І.Усов, С.Кравцов, які дали новий поштовх розвиткові старообрядницької церкви (затвердження Статуту старообрядницької церкви, створення штабу руського зарубіжного старообрядництва, спочатку неофіційний, а потім офіційний).
Після звільнення Бессарабії від німецьких загарбників Ізмаїльсько-Бессарабська старообрядницька єпархія входить до складу СРСР. Можливість її функціонування була не довгою. В результаті радянської антирелігійної кампанії, у 1946 р. Ізмаїльсько-Бессарабську старообрядницьку єпархію було ліквідовано. Старообрядництво Південної Бессарабії зазнало великої втрати і перед ним виникла загроза забуття своєї релігійності та культури.
У підрозділі 2.3 “Особливості церковної організації та внутрішнього устрою Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” розглянуто діяльність Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії в якості адміністративно-організаційного центру старообрядництва Ізмаїльського повіту. Слід відзначити особливу роль органів єпархіального управління. Всі церковно-адміністративні заклади утворювали єдину систему. Функції, які виконувала єпархія, були досить різноманітні: церковно-адміністративна, духовна, фінансова та судова.
Центральне місце в системі управління єпархією посідали церковно-адміністративні заклади, що діяли безпосередньо від єпископської резиденції, які підпорядковувались Ізмаїльсько-Бессарабському старообрядницькому єпископу та розповсюджували свої повноваження на всю територію єпархії.
У підрозділі 2.4 “Управління приходами старообрядницької єпархії” висвітлено особливості функціонування старообрядницьких приходів Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії.
На території Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії весь час діяли приходські школи та училище, які були джерелом освіти для дітей старообрядницького духівництва та прихожан. Активні старообрядці на чолі з Ф.Мельниковим та В.Рєзановим вели активну місіонерську діяльність, розповсюджуючи „протиніконіанські” брошури в межах єпархії та готуючи старообрядців-прихожан для диспутів із „протирозкольничими місіонерами”.
Одним із визначальних моментів у діяльності Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії весь час були єпархіальні з’їзди, які свідчили про те, що єпархія жила активним життям: проходили вибори в єпископи, відправлялися делегати до Москви та Білої Криниці, вирішувалися проблеми єпархії, розповсюджувалася література, яка надходила з Москви та інше.
Ізмаїльсько-Бессарабська старообрядницька єпархія відігравала об’єднуючу роль в житті бессарабського старообрядництва. Майже упродовж цілого сторіччя виконувала керуючу, адміністративну, духовну, культурну, освітню, пастирську, благодійну та місіонерську місії. Існування старообрядницької єпархії на території Південної Бессарабії свідчило про те, що саме тут розташовувався один із духовних центрів старообрядництва (поруч із такими, як на Вінниччині та Буковині).
На відміну від інших духовних центрів старообрядництва України, Ізмаїльсько-Бессарабська старообрядницька єпархія проіснувала найдовше (до 1946 р.). Це пов’язано з тим, що остаточно радянська влада закріпилася на території Бессарабії по завершенню Великої Вітчизняної війни, тоді як на інших територіях – у 1920 р. Цей факт свідчить про те, що старообрядництво Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії зуміло якнайдовше зберегти свої духовні осередки. Ще однією особливістю старообрядництва Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії було те, що, на відміну від інших територій України, воно зберегло свої храми. Перебуваючи під владою кількох держав, старообрядці цієї єпархії зуміли витримати політику різноманітних урядів і при цьому не втратити своєї самобутності.
У третьому розділі „Старообрядницькі монастирі та скити Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” розглянуто основні засади управління та основи господарської діяльності старообрядницьких монастирів Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії.
У підрозділі 3.1 „Основні засади управління та матеріальне забезпечення монастирів старообрядницької Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” проаналізовано функціонування старообрядницьких монастирів Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії в якості центрів просвітницької діяльності старообрядництва регіону. На відміну від інших старообрядницьких єпархій, Ізмаїльсько-Бессарабська нараховувала велику кількість монастирів та скитів, серед яких домінували чоловічі. Деякий час монастирі були резиденцією єпископів Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії, наприклад, Архангело-Михайлівський чоловічий монастир. Незважаючи на те, що старообрядництво на території Російської імперії зазнавало утисків, старообрядницькі монастирі Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії такого тиску не відчували. Вони діяли самостійно, або майже самостійно, під патронатом московських митрополитів із вельми проблемним статусом “закордонних монастирів”.
Аналіз архівних джерел свідчить, що трагічний період в історії старообрядницьких монастирів Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії розпочався з приходом радянської влади на територію Бессарабії у 1944 р. Політика нової влади була спрямована на викорінення монастирського укладу з радянського життя. У 1944 – 1946 рр. проводилася цілеспрямована політика руйнування монастирів і монастирського життя. Було знищено безцінні пам’ятки історії та культури, завдано непоправної шкоди всьому старообрядництву регіону. Радянський період був найтрагічнішим у 350-літній історії старообрядництва Південної Бессарабії.
У підрозділі 3.2 „Особливості функціонування монастирів та скитів” розглянуто особливості діяльності старообрядницьких монастирів та скитів Південної Бессарабії, які підпорядковувались архієрею Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії.
Кожний старообрядницький монастир єпархії мав свій статут. За ним у ченців все було однаковим: їжа, одяг, для всіх один порядок життя, молитва і праця. Всі старообрядницькі монастирі Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії були гуртожитніми, тобто заповідати майно один одному ченці не могли, за винятком богослужбових книг та культових предметів.
Старообрядницькі монастирі Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії зробили великий внесок в економічне, культурне та духовне життя краю. Монастирі існували впродовж ста років. За цей час їхнє становище неодноразово змінювалося. Перебуваючи під владою різних держав (Османська імперія, Молдавське князівство, Російська імперія та Румунія) життя монастирів не було стабільним. Соціально-економічне становище визначалося то піднесенням, то занепадом. З приходом радянської влади у 1944 р. були зруйновані всі старообрядницькі монастирі Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії, частина монахів загинула, частина розсіялась, але назавжди залишилася в історії старообрядництва.
Старообрядницькі монастирі були джерелом освіти в межах Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії. Монастирські бібліотеки, які були сховищами стародрукованих книг, містили інформацію не тільки для ченців, а й для пастви всієї єпархії. Черпаючи свої знання виключно із стародрукованих книг, старообрядці були позбавлені неуцтва та загрубілих „поганських забобон”. Ця освіта надавала старообрядцям й економічний прибуток: найкращими господарями регіону були саме старообрядницькі монастирі.
У четвертому розділі „Духовна та матеріальна культура Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії”, який складається з чотирьох підрозділів, розглянуто етнокультурну та конфесійну діяльність духовних осіб старообрядницької церкви та монастирів, а також прихожан приходів єпархії.
У підрозділі 4.1 „Специфічні риси старообрядницької родини Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” розкрито особливості культури старообрядницької родини єпархії, яка полягала насамперед у суворому дотриманні старовинної церковної обрядовості.
Російські старообрядці Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії, незважаючи на довготривале перебування в іноетнічному оточенні, зберегли власну етноконфесійну і культурну ідентичність, багату матеріальну і духовну культуру. На середину ХХ ст. всі старообрядці Південної Бессарабії зберегли етнічну чистоту, традиційний російський одяг, інтер’єр житла. Заняття старовірів були у згоді з їхніми релігійними поглядами і способом життя. Вони знайшли свою нішу в економіці краю, займаючись рибальством, садівництвом, городництвом, торгівлею тощо.
У підрозділі 4.2 „Старообрядницькі книги та ікони Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” на основі польових досліджень виявлено, що старообрядці Ізмаїльської єпархії свято берегли свої ікони та книги. Література, що була написана старообрядцями, особливо в перший період їх протистояння церковним реформам Никона, представляє собою консервативні за ідейним змістом, але глибоко новаторські та неповторні за художньою формою зразки. В цілому твори старообрядців – форма збереження національного варіанту російської культури, опираючись при цьому на загальні стандарти літературно-публіцистичного забарвлення. Старовіри-письменники донесли до нашого часу в своїх творах спадщину традиційної російської культури, уклад життя, уявлення про ідеальне та матеріальне, про добро і зло.
У підрозділі 4.3 „Особливість богослужіння в старообрядницькій церкві” визначено особливості богослужіння в церквах Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії. Соціально-економічна своєрідність Південної Бессарабії доповнювалася багатою духовною культурою старообрядців. Саме старовірські приходи Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії зберегли традиції російської культури, особливості мови, побуту, пам'ятники писемності й фольклору, дониконівські церковні обряди та побутові норми, неповторні культурні традиції середньовічної Русі: церковний спів, канонічний іконопис, мистецтво книжкової мініатюри. Тим самим вони створили цілий пласт народної культури на території Південної Бессарабії, який існує й досі.
У підрозділі 4.4 „Матеріальна культура старообрядців Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії” розглянуто господарський устрій старообрядницьких родин єпархії, який був розумним, мав яскраво виражені риси в будівництві й облаштуванні житла, традиційного одягу, харчування. Російські переселенці жили упорядкованим побутом. Це було результатом їх працелюбності.
Старообрядці принесли в Південну Бессарабію багаті трудові традиції, багатовіковий досвід селянської праці, спостережливість і кмітливість землеробів, любов до землі, стійкість перед бідами, діловий практицизм і тверезий розрахунок. Все це мало величезне значення в освоєнні ними нової території в міжріччі Дністра і Дунаю.
Історія свідчить, що старообрядницька церква Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії не зникала навіть у складних історичних умовах. Правові умови, ідеологічні доктрини могли сприяти її духовному життю та суспільному служінню або заважали їм. Проте ці умови ніколи не були повністю сприятливими та ніколи не впливали на старообрядницький вміст внутрішнього життя церкви, насамперед визначались її вірою та вченням.
У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:
- аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що досі вона не була предметом спеціального вивчення. Залучена до дослідження джерельна база є достатньо репрезентованою і достовірною, що дозволило виконати визначені у дисертації дослідницькі завдання;
- розселення старообрядців в Південній Бессарабії розпочалося наприкінці ХVІІ ст. Ряд сучасних дослідників (О.Бачинський, О.Бачинська, О.Пригарін) дотримуються думки, що старообрядницька колонізація Південної Бессарабії пройшла в п’ять етапів. Початком колонізації дослідники називають 40-і рр. ХVІІст., а кінцевою межею стали 30-і рр. ХІХ ст.;
- старообрядці Південної Бессарабії опинилися в досить сприятливих для свого розвитку умовах. Старовірські населенні пункти розглядалися царизмом як опора монархії в новопридбаних володіннях. Так виникли існуючі понині старообрядницькі поселення Стара і Нова Некрасівки, Муравлівка, Мирне, Вилкове, Кілія та інші. До старообрядців також лояльно ставився румунський уряд, який керував цією територією досить довгий період;
- у 1857 р. за дозволом румунського уряду було утворено Ізмаїльсько-Бессарабську старообрядницьку єпархію, яка підпорядковувалася білокриницькій ієрархії. Резиденцією став старообрядницький Нікольський монастир Ізмаїльського повіту. Крім цього монастиря, до старообрядницької єпархії входило ще два чоловічих монастиря в м. Вилкове та в с. Нова Некрасівка, жіночий монастир в с. Муравлівка Ізмаїльського повіту та жіночий скит у м. Ізмаїл. Юрисдикція Ізмаїльського єпископа поширювалася на старообрядницькі приходи міст Ізмаїл, Кілія, Вилкове та сіл Нова та Стара Некрасівки, Муравлівка, Подковка, Жебріяни, Карячка, Коса;
- адміністративним центром Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії було місто Ізмаїл, але у зв’язку з тим, що управління та архієпископ переїжджали до Архангело-Михайлівського монастиря, то центр перемістився туди. Тут розташовувалися кафедра архієрея, який до 1900 р. носив титул Архієпископ Ізмаїльський та всеї Бессарабії;
- до складу Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії входили монастирі, церкви та старообрядницькі приходи Ізмаїльського повіту. Ізмаїльський єпископ керував старообрядницьким духівництвом, відповідав за стан віри та моралі в старообрядницьких приходах. Для здійснення єпархіального управління Ізмаїльсько-Бессарабська старообрядницька єпархія мала особливу церковно-адміністративну структуру. Центральне місце в ній посідала духовна консисторія. Вона виконувала адміністративну, фінансову та судову функції;
- cтарообрядницьке духовенство високо оцінювало значення церковної школи як засобу розповсюдження освіти та збереження особливостей церковного співу, іконописання та переписування стародрукованих книг, про що свідчить велика кількість публікацій на цю тему в єпархіальному друці, зростання мережі церковних шкіл, висока питома вага витрат на церковну школу в загальному кошторисі єпархіальної скарбниці;
- високій збереженості старообрядницької традиції Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії сприяло найбільш тривале існування на території цього краю міцних, матеріально і духовно заможних монастирів. Занепад старообрядницьких монастирів розпочався з утвердженням у регіоні радянської влади;
- монастирі Ізмаїльської старообрядницької єпархії мали великий вплив на ціннісні орієнтації місцевого населення, сприяли збереженню найбільш важливих культурних і духовних цінностей. Так, навички самобутнього церковного співу, читання церковнослов’янських текстів, старовинного іконопису, плетіння лестовок, поясів місцеве населення переймало в освічених ченців. Чітко налагоджена організація господарства, побуту в монастирях була також зразком для селян-старообрядців;
- старообрядницькі традиції Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії можна простежити на функціонуванні її приходів, які зберігали патріархальні звичаї. Родини старообрядців Південної Бессарабії в ХІХ-ХХ ст ст. славилися багатодітністю, міцністю моральних устоїв, упорядкованим побутом. В середовищі старообрядців склалася трудова етика, що базувалась на вірі в Бога, на високих духовних і моральних принципах;
- у старообрядницьких поселеннях Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії була добре розвинутою культура іконописання, про що свідчать роботи Платона Кузьмича Труханова та Стефана Купріяновича Кравцова. При монастирях єпархії діяли іконописні майстерні. Іконописна школа єпископа Сілуяна була відома далеко за межами Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії;
- старовіри Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії зуміли зберегти дониконівські церковні обряди та побутові норми, неповторні культурні традиції;
- старообрядництво Ізмаїльсько-Бессарабської старообрядницької єпархії – це не противага окремої секти по відношенню до Російської православної церкви, це цілий пласт народної культури, яка зберегла писемні та художні традиції, особливості побуту та укладу життя, має право на існування.
Щапов А. Земство и раскол. – Вып. 1. – СПб.: Изд. Д.Е. Кожанчикова. – 1862.; Чирецкий А.Н. Патриарх Никон, его жизнь и деятельность: Биографический очерк. – Спб, 1912.; Церковное письмоводство. Собрание правил, постановлений и форм к правильному ведению оного / И.Чижевский (сост.). – 3 неофиц. изд. ид и во многом доп. – Х.: Типография и Литография Зильберберга, 1893.; Субботин Н.И. Современные летописи раскола. – Вып. 2. – М., 1869.; Соколов П. Проект царя Федора Алексеевича о подчиненных епископах (К вопросу об уездных епископах и губернских митрополитах). – К., 1906.; Сергий (иеромонах). Зеркало для старообрядцев не покоряющихся православной церкви, или ясное и подробное описание старообрядческих заблуждений, с опровержением оных и воззвание их к истинной Христовой церкви. – М., 1860. Миловидов В.Ф. Современное старообрядчество. – М.: Мысль, 1979.; Ковальчук Я. Старовіри. – Х.: Пролетар, 1931.; Каушанский П.Л. Идеология и деятельность христианских сект. Кемерово, 1965.; Катунский А.Е. Старообрядчество. М., 1972.; Кабузан В.М. Заселение Новороссии в ХVІІІ – І пол. ХІХ века (1719-1858 гг.). – М., 1976.; Мельников Ф.Е. Краткая история древлеправославной (старообрядческой) церкви. – Барнаул, 1979.; Иннокентий, епископ. Оправдание бегства христиан во время гонений. Гонение на христиан в социалистической советской республике. О канонических правах священнослужителей-беженцев. – 2-е изд., ид. и доп. – Кишинев, 1933. Таранец С.В. Куреневское Тримонастырье: история русского старообряднического центра в Украине. К, 1999.; Волошин Ю. В. Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у ХVІІІ ст. (історико-демографічний аспект). – Полтава: АСМІ, 2005.; Таранец С. В. Старообрядчество Подолии. – К., 2000.; Таранец С.В. Старообрядчество Киева и Киевской губернии. К., 2001.; Пригарин О.А. Переселение некрасовцев из Добруджи и Бессарабию: 1830-1835 гг. // Культура русских старообрядцев в национальном и международном контексте. – Вып.3. – Бухарест: Критерион, 2001.; Пригарин О.А. Формирование старообрядческого населения Придунавья в конце ХVІІІ – начале ХІХ вв. // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. – Вып.3. – Одесса, 2007.; Федорова А. Старообрядницькі общини Південної Бессарабії у ХІХ – першій половині ХХ ст.: історико-конфесійний аспект.: Дис.... канд. іст. наук. – Одеса, 2005. Понырко Н.В. Древнерусские сказания о достопамятных людях, местах и событиях. Книга первая. – М.: Современник, 1992.; Поздеева И.В. Русское Старообрядчество и Москва. - Мир старообрядчества. – Вып. 2. – М., 1995.; Панкратов А.В. От востока направо: История, культура, современные вопросы старообрядчества. – М., 2000.; Смилянская Е. К истории книжности и культуры старообрядческих поселений Бессарабии и Белой Криницы // Материалы международной научно-практической конференции «Старообрядчество Молдавии: истоки и современность». – Кишинев, 2003.; Керов В.В. Конфессионально-этническая мотивация хозяйствования староверов в ХVІІІ-ХІХ вв. / В.В. Керов // Отечественная история. – 2001. – № 4. Magola Alexandru, Episcopul Inochentie Usov – reprezentant al spiritualitatii ortodoxe ruse si activitatea lui in Basarabia interbelica, Chisinau, 2006.; Cosmin Lucaciu, Aurelian Teodorescu, Din istoria si traditioilii lipovenilor. Bucuresti, 1998.; Ion Mihail Popescu, Istoria si sociologia religilor. Crestinismul, Editura Fundatoiei Rombnia de mbine, Bucuresti, 1996. |
