Калітенко О.М. Особисті відносини подружжя та відносини подружжя стосовно їх майна

summary

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт, предмет та мета дослідження, його методологія, формулюється теоретичне та практичне значення основних положень дисертації, її наукова новизна, ступінь апробації отриманих результатів, список публікацій по темі дисертації.

Розділ перший “Історія розвитку правового регулювання особистих відносин подружжя та відносин подружжя стосовно їх майна” складається з трьох підрозділів і присвячується аналізу основних тенденцій розвитку законодавства та принципів  правового регулювання  з питань особистих немайнових відносин подружжя та відносин подружжя стосовно їх майна на протязі останнього сторіччя.

У першому підрозділі “Основні напрямки реформування сімейного законодавства щодо особистих немайнових прав подружжя. Принцип роздільності подружнього майна (1900 – 1926 роки)” зазначається, що законодавство з питань особистих та майнових відносин подружжя неодноразово змінювалося, що зумовлювалося економічними та політичними обставинами в країні та дається детальна характеристика законодавства початку сторіччя з питань правового регулювання визначеного кола подружніх відносин. При цьому зазначається, що в рамках означеного періоду можна виділити 2 етапи розвитку законодавства: до 1917 року, та з 1917 по 1926 роки.

Основним нормативним актом, який регулював відносини подружжя в рамках вказаного періоду був Свод Законів Російської імперії (книга 1, том 10 “О правах и обязанностях семейственных”), визначена частина норм якого була присвячена регулюванню особистих відносин подружжя щодо сумісного проживання, обов’язків чоловіка та жінки любити та поважати один одного і т.і. Особисті немайнові відносини подружжя значною мірою впливали на їх майнові відносини, правовій регламентації яких в той час приділялося менше уваги. Майнові відносини подружжя в дореволюційні часи будувалися за принципом повної окремості. Однак норми Своду Законів поширювалися на меншу частину населення царської Росії, в зв’язку з тим що на окремих територіях діяли також інші нормативні акти: В Чернігівській та Полтавській губерніях - правила Литовського статуту, в Бесарабії – закони Арменопула і Донича, в Фінляндії – Фінляндське уложення, в Царстві Польському – французський Цивільний кодекс, які в більшості своїй також встановлювали принцип окремості подружнього майна та владу чоловіка в майнових відносинах. Майнові відносини в селянських сім’ях регулювалися нормами звичаєвого права, згідно з яким все майно селянського двору вважалося одноособовою власністю домохазяїна.

Таким чином на початку сторіччя жінка в майнових відносинах підпорядковувалася чоловіку, хоча законодавство і встановлювало режим окремості подружнього майна. Така підпорядкованість жінки зумовлювалася у житті владою чоловіка в особистих відносинах та економічною залежністю жінки. В роботі на підставі аналізу дореволюційної літератури доводиться, що законодавча конструкція окремості подружнього майна більшістю вчених – юристів того часу оцінювалася як досить вдала та сучасна.Однак, суспільні відносини знаходилися під впливом політичних та економічних змін, які мали місце в ті часи, в зв язку з чим правозастосовча практика почала ухилятися від положень законодавства.

В зв’язку з подальшими політичними перемінами в країні норми щодо регулювання особистих та майнових відносин подружжя зазнали відповідних змін. Знищення царського законодавства було здійснено по суті Декретом про суд N 1 від 24 листопада 1917 року. Норми царського сімейного законодавства, що ставили жінку в залежність від чоловіка відмінювалися в силу примітки до статті 5 вказаного декрету. Ця відміна надалі закріплювалася декретами від 18 та 19   грудня 1917 року.

В роботі дається характеристика  та особливості правового регулювання  особистих та майнових відносин подружжя по Кодексу законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право (1919 року), розкривається велике значення режиму окремості майна подружжя для селянок, що при царському режимі жили під впливом норм звичаєвого права. При цьому вказується на те, що незалежно від законодавчого закріплення принципу окремості подружнього майна, суди, починаючи з 1923 року обмежено тлумачили статтю 105 КЗАГС і фактично визнавали спільність майна, набутого подружжям в шлюбі. Таким чином зміна суспільних відносин, та відповідна правозастосовча діяльність судів призвели до закріплення в Сімейному кодексі УРСР 1926 року режиму спільності набутого подружжям майна, що стало наслідком відповідного правового регулювання (на принципі рівності прав чоловіка та жінки) радянською владою особистих немайнових відносин подружжя. 

В другому підрозділі “Характерні риси принципу спільності набутого подружжям майна (1926 – 1991 роки)” розкриваються характерні риси правового регулювання особистих та майнових відносин подружжя з 1926 по 1991 рік. Вказується, що в цей період діюче законодавство встановлювало принцип спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу та надавало змогу враховувати в майнових відносинах подружжя суспільну необхідність домашньої праці жінки.

Підставами виникнення особистих та майнових відносин подружжя до 1944 року вважався не тільки шлюб, зареєстрований в органах ЗАГСу, а й фактичні шлюбні відносини, яким окремі вчені предрікали широке майбутнє.

Аналізуючи дію сімейного кодексу 1926 року, як першого комплексного нормативного акту, що регулював сімейні відносини після революції, автор зазначає, що його норми стосовно відносин подружжя поширювалися лише на жителів міста. Для регулювання відносин подружжя – жителів села застосовувався Земельний кодекс.

В роботі характеризуються наступні нормативні акти, які регулювали особисті та майнові відносини подружжя: Постанови ЦВК та РНК від 27 червня 1936 року, Указу від 8 липня 1944 року, Основ законодавства про шлюб та сім'ю Союзу РСР та республік, Кодексу про шлюб та сім'ю від 20 червня 1969 року, Констітуції УРСР 1977 року та інші і зазначається, що держава регулювала не тільки визначену частку особистих відносин подружжя, а й за допомогою імперативних норм встановлювала режим спільності майна, набутого в шлюбі. Пильна увага держави з питань майнового устрою сім’ї у цей час пояснюється тотальною політизацією всього соціального життя того часу, на фоні якого надання можливості подружжям самостійно визначати свої майнові відносини була неприпустимою.

Наступні законодавчі зміни щодо регулювання відносин подружжя мали місце після прийняття в 1991 році “Декларації про незалежність України” та пов’язаних з цим перебудовами в економічному, політичному та соціальному житті держави.

В підрозділі 3.3.“Тенденції розвитку правового регулювання особистих немайнових відносин подружжя. Поширення методу диспозитивності на майнові відносини подружжя (1992-2000)” визначаються тенденції розвитку правового регулювання особистих немайнових відносин подружжя та розкриваються результати поширення методу диспозитивності на майнові відносини подружжя в період з 1991 року і до сьогодення. Особлива увага звертається тут на сучасні напрямки кодифікації цивільного та сімейного законодавства, яка на перше місце висуває людину та її особистість, закріплюючи за нею широкий перелік особистих немайнових прав та встановлюючи аналогічні підстави та засоби захисту порушених немайнових прав з тими що передбачаються для захисту майнових прав.

В роботі отримала висвітлення та подальший розвиток дискусія щодо співвідношення цивільного та сімейного права, сучасним проявом якої стала наявність двох альтернативних законопроектів з питань сімейних правовідносин – Цивільного (книга шоста) та Сімейного кодексів. Розкриваючи основні напрямки дискусії дисертантка пропонує при її вирішенні враховувати східну традицію розвитку права на Україні, яка передбачає існування окремого Сімейного кодексу. При цьому наявність окремого кодексу не можна вважати достатньою підставою для відокремлення сімейного права в окрему галузь права. Повернення до поділу права на приватне та публічне, ототожнення цивільного та приватного права, припускають існування окремого сімейного кодексу, як такого, що регулює відносини окремої підгалузі приватного права.

У розділі другому “Особисті немайнові відносини подружжя”, який складається з трьох підрозділів, досліджуються проблеми поняття, класифікації, тенденції та напрямки розвитку правового регулювання особистих немайнових прав та обов’язків подружжя.

У підрозділі 2.1 “Поняття та характерні риси особистих немайнових прав подружжя” розкривається поняття, характерні риси та загальноконституційні підстави виникнення особистих немайнових прав фізичних осіб і в тому ж числі подружжя.

Акцентується увага на тому, що найважливішим немайновим правом будь-якої людини є право на життя, а всі інші особисті права тим чи іншим чином пов’язані з ним. Право на життя включає в себе правомочність на зберігання життя та правомочність на розпорядження ним. Піддається критиці норма проекту ЦК України  згідно якої право на життя включає право на стерилізацію, право на штучне переривання вагітності та право на штучну імплантацію зародка. Вказані правомочності пропонується відносити до права на батьківство в зв’язку з тим, що реалізуючи зазначені права особа вирішує питання щодо свого батьківства або материнства. Право ж на життя з’являється в особи з моменту народження і припиняється в момент смерті.

В аспекті обраної теми дисертаційного дослідження розкривається право людини на сім’ю, до якого входять правомочності обирати особу з якою створюватиметься сім’я, право створювати сім’ю, право визначати організаційні форми сімейного життя та право жити в ній.

В підрозділі 2.2 “Види особистих немайнових відносин подружжя” визначаються види немайнових відносин подружжя за різними підставами. Дисертантка погоджується із класифікацією, що запропонована М.В. Антокольскою, згідно якої правові норми, що регулюють особисті немайнові відносини подружжя можна поділити на три види: конституційні норми, норми – декларації сімейного законодавства, та норми сімейного законодавства, які безпосередньо регулюють питання особистих відносин подружжя.

До змісту немайнових відносин подружжя входять передбачені законодавством взаємні особисті права та обов’язки чоловіка та жінки, які знаходяться в шлюбі.

            Враховуючи сучасні тенденції розвитку сімейного та цивільного законодавства, окремі норми проектів Сімейного та Цивільного кодексів  в роботі вперше запропоновано поділяти особисті немайнові права подружжя на три групи, в залежності від підстав їх виникнення: 1) особисті немайнові права, які виникають в людини з моменту народження в суспільстві, де діють норми права і належать кожній фізичній особі незалежно від сімейного стану, але які в зв’язку з укладенням шлюбу набувають особливого сімейно-правового наповнення;  2) особисті немайнові права, які виникають у чоловіка та жінки на підставі укладення шлюбу і 3) особисті немайнові права для виникнення яких повинен мати місце юридичний склад – наявність зареєстрованого шлюбу та смерть одного з подружжя в такому шлюбі.

            Згідно наведеної класифікації до першої групи слід відносити:

-          право на вільний вибір професії та роду занять;

-          право на вільний вибір місця проживання;

-          право на особисте життя та його таємницю;

-          право на фізичну та психічну недоторканість.

Друга група особистих немайнових прав подружжя, які виникають в результаті укладення шлюбу включає в себе:

-          право подружжя обирати прізвище;

-          право на  рівність при вирішенні всіх  питань життя сім’ї;

-          право подружжя на припинення шлюбу;

-          право подружжя на батьківство;

-          право надавати згоду на усиновлення, якщо усиновлювачем є один з подружжя, та право на тайну усиновлення;

-          право кожного з подружжя знати про стан здоров’я іншого (передбачається в проектах Цивільного та Сімейного кодексів);

-          право одного з подружжя давати згоду на пасивну евтаназію, при наявності встановлених законом умов (передбачається в проекті ЦК України).

До треттьої групи відносяться права, які виникають у одного з подружжя у разі смерті чоловіка або дружини. Більша частина цих прав встановлюється в проекті нового Цивільного кодексу. До них відносяться наступні права:

-          право вимагати в судовому порядку відповіді та спростування неправдивої інформації щодо померлого чоловіка або жінки;

-          право вдови (вдовця) бути присутнім при дослідженні причин смерті другого з подружжя;

-          право вдови (вдовця) вимагати відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої в результаті глуму над тілом померлого з подружжя, або над місцем його поховання;

-          право надавати згоду на використання, в тому числі опублікування особистих паперів, що належали померлому з подружжя.

Вказанний перелік особистих немайнових прав подружжя залишається відкритим, так як з розвитком суспільства можливо з’явлення нових видів особистих відносин подружжя.

Дисертантка спростовує існуючу в літературі думку, що до особистих прав подружжя слід відносити право вільного укладення шлюбу. Це право являється немайновим правом будь – якої неодруженої особи, а не подружжя. До особистих прав та обов’язків подружжя треба відносити лише ті, що виникають, або набувають особливого сімейно-правового наповнення після укладення шлюбу ними.

            Не можна також відносити до немайнових прав подружжя право батьків давати згоду на усиновлення їхніх дітей, та права батьків по вихованню дітей. Вказані права являються немайновими правами батьків, їх мають особи в яких є діти незалежно від того знаходяться вони в шлюбі чи ні.

            У підрозділі 2.3. “Співвідношення особистих немайнових та майнових відносин подружжя” розкриваються існуючі в літературі точки зору з означеного питання. При цьому дисертантка погоджується з думкою про те, що особисті та майнові відносини подружжя є взаємопов’язаними. При цьому вирішальне значення мають особисті відносини подружжя, на яких базується сім’я та майнові відносини. Про значущість особистих відносин свідчать і сучасні тенденції розвитку цивільного законодавства, які пропонують такі ж засоби захисту особистих немайнових прав та обов’язків, які характерні для захисту майнових прав.

Третій розділ дисертаційної роботи “Законний режим подружнього майна” присвячується аналізу проблем законного режиму подружнього майна, як такого, що базується безпосередньо на законодавстві та розрахований на всіх осіб, які мають правовий статус подружжя. Він складається з п’яти підрозділів.

Підрозділ 3.1 “Особливості об’єктного складу майнових відносин подружжя” містить поняття подружнього майна та окремі особливості  об’єктного складу відносин подружжя стосовно їх майна. Розглядаючи термін майно, щодо подружніх стосунків автор вступає в дискусію з тими науковцями, які вважають, що це поняття охоплює не лише речі, гроші та майнові права, а й майнові обов’язки. Подружнім майном пропонується вважати лише речі та майнові права, що набуті подружжям під час шлюбу. Різноманітні висловлювання в літературі та відсутність належного правового регулювання  питання щодо визначення терміну подружнє майно сприяють нестабільності судової практики в указаній області, що може привести до порушення майнових прав одного або обох з подружжя. Враховуючи, що чітка регламентація майнових відносин, безумовно сприяє їх нормальному функціонуванню, слід вважати правильним пропонування про закріплення в законі визначення терміну “майно подружжя” наступного змісту “спільним майном подружжя слід вважати речі, а також майнові права, набуті подружжям в період шлюбу, якщо інше не буде доведене заінтересованим з подружжя”.

У зв’язку з тим, що в сімейному праві діє презумпція спільності майна подружжя, однозначно визначати всі види спільного майна подружжя немає потреби, тому що майно, набуте в період шлюбу, вважається таким, що належить обом з подружжя (протилежне необхідно доводити). В роботі пропонується крім визначених в законі об’єктів права спільної сумісної власності подружжя, відносити до таких кошти, які отримані як відшкодування шкоди, пов’язаної з втратою здоров’я.

У підрозділі 3.2. “Підстави виникнення спільності подружнього майна. Особливості суб'єктного складу майнових відносин подружжя” проводиться дослідження існуючих в науковій літературі поглядів на означені питання та робиться висновок, що основною і достатньою підставою для виникнення спільності подружнього майна є наявність шлюбу, зареєстрованого у встановленому державою порядку. Не можуть бути суб'єктами вказаних майнових відносин особи, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах. Їх відносини повинні регулюватися цивільним законодавством.

Звертається окрема увага на той факт, шо необхідно розрізняти момент виникнення права власності на майно, що належить подружжям та момент виникнення спільності подружнього майна. Так як до складу подружнього майна входять і речі, і майнові права, то спільними вони повинні становитися з моменту виникнення права на конкретну річ, або іншого майнового права.

            У підрозділі 3.3. “Особливості правового режиму окремих видів спільного майна подружжя” розглядаються найбільш значущі та поширені об’єкти майнових відносин подружжя та особливості їх правового режиму. Окрема увага приділяється таким об’єктам, як речі професійних занять,  майно отримане від діяльності приватних юридичних осіб, премії за особисті  досягнення, коштовності, професійний рівень та інші.

            Позитивна оцінка надається проектам ЦК та Сімейного кодексу, які спростовують поняття предметів розкоші, як таке що має оціночний характер і не може бути чітко визначене в законодавстві.  Звертається увага на той факт, що премії, отримані за особисті досягнення одним з подружжя можливо вважати їх спільним майном, якщо інший з  подружжя сприяв їх отриманню.

            Підрозділ 3.4. “Окреме майно подружжя” містить поняття та види такого майна. 

Закріплення в законі видів окремого майна здається більш доцільним. З цього приводу пропонується внести зміни до діючого законодавства, а саме відносити до роздільного подароване (отримане безкоштовно), а не тільки по договору дарування, майно.

Акцентується увага на такій групі об’єктів як окреме майно, цінність якого істотно збільшилася в період шлюбу за рахунок майнових або особистих внесків другого з подружжя. Пропонується таке майно в повному обсязі вважати спільним майном подружжя.

Підрозділ 3.5.  “Особливості повноважень подружжя щодо спільного майна” містить загальні правила здійснення подружжям означених повноважень.

Подружжя володіють, користуються та розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою. Аналогічні правила здійснення подружжям права спільної сумісної власності закріплюються і в проектах Цивільного та Сімейного кодексів. Подружжя при здійсненні права спільної сумісної власності зобов’язуються не до пасивної поведінки – не чинити одне одному перешкод, а перш за все до активної поведінки, змістом якої являється право і обов’язок кожного з подружжя узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном.

Обгрунтовується думка, що володіння та користування (а не тільки розпорядження) спільним майном подружжя повинно здійснюватися також за взаємною згодою, в силу того, що коли законодавець наділяє подружжя рівними правами щодо спільного майна (стаття 22 КпШС України) він має на увазі узгодженість в їх діях по управлінню таким єдиним об`єктом, як їх спільна сумісна власність. З цього можна зробити висновок, що презумпція згоди іншого з подружжя поширюється не тільки на угоди по розпорядженню майном, але і на питання пов`язані з володінням і користуванням ним. Таким чином, можна говорити про те, що при укладанні кожної угоди стосовно спільного майна подружжя (а не тільки угоди по його відчуженню), яка потребує нотаріальної форми повинна мати місце письмова згода іншого з подружжя.

Слід  мати на увазі, що під майном розуміють не тільки речі, які належать подружжю, а й гроші та цінні папери. Отже всі вказані правила поширюються й на угоди щодо володіння, користування та розпорядження ними. Тобто письмова згода, скажімо жінки, повинна мати місце не тільки коли чоловік продає спільну хату, а й тоді коли він покупає на спільні гроші визначене майно.

Угоди щодо спільного майна подружжя, укладена одним з подружжя проти бажання іншого, повинна визнаватися недійсною в повному обсязі, або в частині (якщо цим обмежується вимога зацікавленого  з подружжя) у разі недобросовісності контрагента за такою угодою.

В розділі четвертому дається характеристика договірного режиму майна подружжя. Договірний режим подружнього майна виникає з моменту укладення шлюбного договору, або іншого договору, який має за мету зміну законного режиму майна і створення іншого, альтернативного режиму.

Основу договірного режиму подружнього майна складають наступні види договорів: 1) шлюбний контракт; 2) договір про поділ спільного майна подружжя; 3) договір про встановлення часток в спільному майні подружжя; 4) договір про передачу роздільного майна одного з подружжя в спільну часткову власність подружжя; 5) договір про передачу роздільного майна одного з подружжя в спільну сумісну власність; 6) договір про передачу роздільного майна обох з подружжя в спільну часткову власність; 7) договір про передачу роздільного майна обох з подружжя в спільну сумісну власність. Думається, що даний перелік не є вичерпним, а передбачає лише основні найбільш поширені види договорів стосовно подружнього майна.

В зв’язку з тим, що шюбний договір являється відносно новим видом шлюбних договорів, а правові норми, що регулюють порядок укладання шлюбного контракту мають визначену частку похибок, в данному розділі основний акцент робиться саме на правовому регулюванні вказаного виду подружніх договорів.

Підрозділ 4.1. “Визначення, сутність та суб’єктний склад шлюбного договору” містить аналіз існуюючої літератури, висвітлює дискусії щодо поняття, та суб’єктного складу шлюбного контракту.

            Тут критикується визначення шлюбного договору, що витікає із змісту діючого законодавства, та наводиться власне визначення, згідно якого шлюбний договір – це угода подружжя, яка укладається з метою змінення законого режиму подружнього майна та врегулювання на майбутнє їх майнових відносин.

            Дисертантка обстоює точку зору, що шлюбний договір можуть укладати лише особи, що знаходяться у зареєстрованому шлюбі. Інші договори, що укладаються особами, які знаходяться у фактичних шлюбних стосунках повинні регулюватися нормами цивільного права.

            В підрозділі 4.2. “Порядок укладення та зміст шлюбного договору” розкриваються проблеми діючого законодавства щодо змісту та порядку укладення шлюбних контрактів, та пропонуються шляхи його вдосконалення. А саме необхідність закріпити в законодавстві

1. можливість укладати договір як нареченими, так і подружжям;


2. необхідність визнавати шлюбний контракт недійсним, тільки в випадках якщо він обмежує право – або дієздатність хоча б одного з подружжя.


3. неприпустимість знаходження в шлюбному договорі пунктів, що обмежують свободу спадкування;


4. неприпустимість поширення положень шлюбного договору на попередні відносини подружжя, його дія повинна поширюватися лише на майбутнє.

Спростовується думка про неможливість застосування до шлюбного контракту правової конструкції умовної угоди в зв’язку з тим, що як виникнення, так і припинення окремих майнових прав подружжя за шлюбним договором безперечно можуть ставитися в залежність від тих чи інших умов, передбачених за згодою подружжя в шлюбному контракті.

В підрозділі 4.3 “Зміна, припинення та визнання недійсним шлюбного контракту” розкриваються підстави для означених дій, порядок їх вчинення та наслідки.

Обгрунтовується необхідність включення в проекти нових Цивільного та Сімейного кодексів норми з метою захисту прав кредитора, згідно якої кредитор повинен мати можливість знати про існуючий шлюбний контракт боржника та окремі його пункти, що безпосередньо відносяться до стосунків кредитора та боржника.

            Звертається увага на необхідність внесення доповнень в законодавство про нотаріат, якими зобов’язати нотаріусів у разі посвідчення угоди щодо подружнього майна перевіряти наявність та зміст шлюбного контракту на предмет належності цього майна.

            В цілому введення та розвиток інституту шлюбного контракту в законодавство України оцінюється як прогресивне, сучасне,  необхідне явище, таке що свідчить про демократизацію суспільних відносин.