| summary: | У першому розділі дисертації „Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” проаналізовано наявну історіографію питання та охарактеризовано джерельну базу.
Вітчизняна історіографія історії Києва у складі Речі Посполитої була започаткована ще сучасниками у першій половині XVII ст. Саме тоді православні київські діячі у своїх релігійних творах залишили певну інформацію з життя Києва цього періоду. Першу, суто наукову спробу дослідити історію міста Києва, звернувши увагу на його місце в Речі Посполитій, зробив на початку ХІХ ст.М. Берлинський.
Протягом того ж ХІХ ст. дослідження історії Києва та його місця в складі Речі Посполитої відбувалося в двох напрямках. З одного боку, продовжували виходити друком здебільшого описові праці, написані або нефаховими істориками (В. Аскоченський, М Закревський, І. Фундуклей), або винятково церковними діячами (Є. Болховітінов), хоча в них також містилися певні цікаві відомості з історії Києва .
З іншого боку, в ХІХ ст. формується і набуває значного розвитку історико-правова школа Київського університету, яка піднесла вивчення історії Києва у складі Речі Посполитої на фахово новий рівень. Саме історики цієї школи вивели дослідження Києва на високий науковий щабель, а їхні праці і досі лишаються актуальними.
Найбільше на ниві вивчення історії Києва польсько-литовського періоду працювали такі вчені як В. Антонович та М. Володимирський-Буданов.
Саме в цей час з’являються праці польських істориків, які мають пряме відношення до історії Києва періоду Речі Посполитої. Не вивчаючи історію Києва безпосередньо, польські дослідники зробили вагомий внесок у вивчення персоналій київської історії того часу. Хоча не безспірним є той факт, що лише за формальною ознакою, маючи приналежність до урядовців Речі Посполитої, багато української шляхти було зараховано до польської еліти.
Подальший розвиток київської історико-правової школи, прихід у науку нових облич, позитивно вплинули на дослідження окремих аспектів історії перебування Києва у складі Речі Посполитої. Першим у наступному поколінні істориків є М. Грушевський, який у своїй монументальній праці „Історія України-Руси” чимало сторінок присвятив Києву.
Характеризуючи доробок цього вченого щодо історії міста, слід звернути увагу на те, що його бачення історії Києва не виходило за межи народницької історіографічної концепції. Втім, з другої половини ХІХ ст. відзначається помітне зростання фахового рівня церковних істориків, які почали досліджувати переважно конфесіональний сегмент історії міста. У цілому рівень їхніх праць, з огляду на приналежність до православної церкви, не дозволяє стверджувати про абсолютно неупереджене висвітлення предмету дослідження.
У другій половині ХІХ ст. вивчення історії Києва набуло подальшого розвитку. Багато матеріалів стосовно цікавих моментів із життя міста з’явилося у часописах „Киевская старина” та „Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”. Від цього часу і до 1917 р. виходять спеціальні праці, присвячені окремим періодам історії Києва. Зокрема, дослідження М. Петрова – діяльності католицької церкви в Києві у період Речі Посполитої та історичній топографії Києва; М. Мухіна та О. Георгієвського – історії окремих київських духовних установ; А. Стороженка – взаєминам запорозького козацтва
із королівською владою, де багато уваги приділяється історії Києва у цих відносинах; П. Жуковича – про участь православної шляхти (київської у тому числі) у сеймах по захисту православ’я.
Новий імпульс історична наука отримала після Національного відродження 1917–1921 рр. На вивчення історії Києва помітно вплинула запропонована академіком М. Грушевським концепція регіонального вивчення історії України. Вінцем десятирічної праці історичної секції ВУАН щодо історії міста Києва польсько-литовського періоду, стало видання у 1926 р. 22-го тому записок Українського наукового товариства, до якого, зокрема, увійшли історичні нариси Ф. Ернста та В. Щербини .
Сталінський період у києвознавстві, на жаль, позначився лакуною, оскільки в 30–40-х роках ХХ ст. жодної праці з історії Києва цього періоду друком не вийшло. Ситуація змінилася на краще у 50–80-х роках ХХ ст., коли друкуються монографії, які мають відношення до поставленої проблеми. Істориками вирішувалися проблеми адміністративного устрою міст – О. Компан, П. Михайлина; соціальних конфліктів та класової боротьби в українських містах – О. Сидоренко, В. Смолій; міських релігійно-просвітницьких рухів – Я. Ісаєвич і міжнародних відносин та ролі міст, зокрема Києва в них – Б. Флоря.
Розширення масиву інформації про Київ цього періоду також стало можливим через проведення у цей час масштабних археологічних розкопок. Проте, окремих досліджень, присвячених власне політичній історії Києва у складі Речі Посполитої у цей час, так і не було створено.
Початок 80-х років ХХ ст., пов’язаний із офіційним проголошенням ювілею – 1500-річчя заснування міста, характеризується сплеском історичних праць про Київ. У цей час побачив світ найповніший до сьогоднішнього дня „Каталог документів з історії Києва XV – XIX cт.” – надзвичайно цінне в інформативному сенсі видання. Вінцем радянської історіографії з історії Києва стало видання у 1982 р. першого тому тритомної „Истории Киева”.
Демократизація суспільного життя та початок перебудови з подальшим отриманням Україною незалежності позитивно вплинули на розвиток історичної науки. Потужну можливість для розвитку отримали немарксистські історіографічні традиції. Вагомим у цьому сенсі є дослідження Н. Яковенко, в якому автор повернув українську шляхту до історії України. Цей автор зробив значний внесок і у джерелознавчі дослідження історії Києва.
Від початку 90-х років ХХ ст. і до сьогодення багато проблем історії Києва знайшли своє вирішення в монограіфях, дисертаційних дослідженнях та наукових розвідках київських істориків.
Зокрема, проблемами інкорпорації українських земель (тому числі Києва) до складу Польсько-Литовської держави на Люблінському сеймі займався О. Шама. Над вирішенням проблем соціальної топографії ранньомодерного Києва працював С. Климовський. Питанням історії, організації та функціонування київського магістрату присвятили свої нукові доробки Р. Делімарський та Н. Білоус. Комплексне дослідження історії Подолу згаданого періоду було здійснене О. Попельницькою.
Окремі проблеми церковної історії, які безпосередньо впливали на ситуацію в місті, висвітлювали С. Візер й Т. Люта .
Слід зазначити, що у 1996 р. вийшло перше комплексне дослідження Г. Івакіна з історії міста ХІІІ – першої половини XVI ст.. У 1999 р. відбулася міжнародна науково-практична конференція, присвячена 500-річчю надання Києву Магдебурзького права, яка підсумувала плідну роботу києвознавців за умов незалежної України. У виданих матеріалах цієї конференції є цікаві дослідження з історії Києва. Найповніший каталог документів Литовської метрики побачив світ у 2002 р. У цьому виданні регестів документів, понад 250 актів мають відношення до історії міста Києва.
Окреме місце в історичній літературі, присвяченій проблемі перебування міста Києва у складі Речі Посполитої, посідає повоєнна польська історична література. З монографій, в яких розглядалися різні аспекти теми нашого дослідження, слід виділити ті, де йдеться про загальний розвиток польсько-литовських міст часів Речі Посполитої, історичні нариси окремих міст, проблеми поділу міст на окремі частини, парламентську діяльність шляхти та особливості економічного розвитку.
Також великий обсяг публікацій, які торкалися теми нашого дослідження, з’являвся у польський історичній періодиці – „Kwartalnik historyczny” тa “Przeględ historyczny”. Серед авторів слід виділити Х. Віснера та М. Богуцьку. Докладний аналіз сучасної польської урбаністики, з усіма модерними тенденціями здійснив у своїх розвідках А. Віробіш. У 2000 р. побачили світ два видання польських дослідників В. Бобінського та Х. Літвіна, що безпосередньо вивчали історію Києва та діяльність шляхти на території України і стали вагомим внеском у києвознавство.
Джерельну базу дисертації становить великий масив архівних та опублікованих документів різнопланового характеру. Існує кілька архівних фондів,матеріали яких стали основними у вивченні досліджуваної проблеми. До числа найбільш потрібних фондів у розкритті теми дисертації належить комплекс документів коронної канцелярії Великого Князівства Литовського – Литовська метрика (Російський державний архів давніх актів у м. Москві, ф.389, мікрофільми цього фонду зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у м. Києві у фонді КМФ–36). Слід зазначити, що безпосередньо в дослідженні використано понад 40 документів – надання посад, пожалування майна та угідь, королівські універсали тощо.
Відомості з життя київської шляхти містяться у документах Житомирського гродського суду (Центрального державного історичного архіва України у м. Києві, ф. 11), з якого було використано понад 20 документів. Для розкриття теми використовувалися документи, що мають відношення до життя киян різних верств та інший актовий матеріал з інформацією про життя міста, що знаходиться у різних збірках РДАДА, ЦДІАУК, ЦДІАУЛ, ДАК, РДІА у м. Санкт-Петербурзі, ІР НБУВ – всього понад 20 документів.
Важливе місце в роботі відводиться матеріалам з Інституту рукопису НБУ імені В. І. Вернадського НАН України, зокрема фондам – Історичні матеріали (ф. ІІ), О. Кістяківського (ф. 61), О. Левицького (ф. 81). На особливу увагу заслуговує одна із великих збірок документів з Літературних матеріалів (ф. ІІ.) Це так звана Кверенда – понад 6 тисяч коротких виписів із суттю справи з київських актових книг. Це джерело містить багато цінної інформації з життя міста польсько-литовської доби. В написанні дисертації було використано матеріали 5 архівосховищ, опрацьовано 13 фондів, використано 91 документ.
До другої групи опублікованих джерел належить величезний масив документів, що видавалися як археографічними комісіями, так і окремими дослідниками у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., але і досі є актуальними для використання джерельнго матеріалу, що знаходиться в них.
У радянський та сучасній українській історіографії публікація архівних матеріалів продовжується. В наукових періодичних виданнях та окремими збірками історичних джерел у світ вийшло чимало цінних історичних документів, які проливають світло на різні життєві сфери Києва у складі Речі Посполитої.
Таким чином, в українській історичній літературі питання ролі Києва у державній системі Речі Посполитої комплексно не розглядалось, а кількість архівних та опублікованих джерел з обраної теми дозволяє досить повно та неупереджено розв’язати поставлені у дисертаційному дослідженні завдання.
У другому розділі „Структура та функціональні обов’язки воєводської адміністрації у Києві” досліджено структуру, функціональні обов’язки та персональний склад міських чиновників, які уособлювали в місті державну владу.
За своєю структурою владна вертикаль у Києві не відрізнялась від інших міст Речі Посполитої. Існували сенаторські посади воєводи та каштеляна. Причому київський воєвода був найавторитетнішою фігурою у південно-східному регіоні Речі Посполитої. Досить розгалуженою була система земських чинів, більшість яких виконувала декоративну функцію та більш зрозуміла і проста система гродських „урядів”. Особливістю побудови королівської адміністрації у Києві стала відсутність посади старости, обов’язки якого суміщав воєвода. Уніфікація посад воєводської адміністрації Києва почалася ще напередодні Люблінської унії, коли в 1566 р. у Києві з’явилась посада каштеляна, а завершився цей процес у 1578 р., коли сеймовою конституцією у Києві встановлено чотири земських „уряди”, яких доти у Києві не існувало взагалі – стольника, підчашого, підстолія та чашника. Проте в місті залишались посади, які не вкладалися у схему звичної польської ієрархії: замкові „вряди” тиуна та осмника. Це були архаїчні залишки від литовського періоду історії Києва, які відійшли в історію тільки у першій половині XVII ст. Цілком вірогідно, що ці посади збереглися до часів Великого Князівства Литовського як ремінісценція великокняжого Києва.
Автором розглянуто персоналії, які обіймали сенаторські посади в Києві. Проаналізовані причини, з яких та чи інша особа призначалася королівською канцелярією на це місце, виходячи із внутрішніх та зовнішніх обставин. Призначення київськими воєводами та каштелянами відбувалось з волинської та київської шляхти та магнатства, за невеликими виключеннями. Тільки два воєводи із семи – Станіслав Жолкевський та Томаш Замойський були вихідцями з коронних земель.
Досліджуючи земські „уряди”, зроблено детальний аналіз понад 70 персоналій, які протягом періоду з 1569 до 1648 р. обіймали різні посади. За наявністю джерел надана інформація про біографічні відомості чиновників. Подібне дослідження здійснено і щодо київських гродських чиновників, яких у досліджуваний період нараховується понад 40 осіб. Серед них більшість була місцевого походження та некатолицького віросповідання. Зроблено спробу розв’язати проблему в титуляції київських гродських чиновників, яка існує в історичній літературі, розмежувавши поняття „підвоєвода”, „намісник” та „справця”.
Отже, загальна структура воєводської адміністрації Києва у складі Речі Посполитої не відрізнялася від загальнодержавної, але мала ряд особливостей, зумовлених особливим статусом міста. Призначення та затвердження міських чиновників відбувалося переважно із числа місцевої шляхти та магнатства, за виключенням воєвод.
У третьому розділі „Роль міста Києва у політичному житті Речі Посполитої” виявлено дискусійні моменти, пов’язані з переходом міста під юрисдикцію Корони Польської, відповідну міжнародну реакцію на цей крок. Окремо розглянуто процес взаємовідносин міста як складної урбаністичної системи із запорозьким козацтвом, що мав непростий характер.
З’ясовано, що під час Люблінської унії у середовищі польської політичної еліти не було єдиного погляду на приєднання до Корони Польської величезних територій українських земель і Києва, зокрема. Поруч із очевидними вигодами при отриманні нових земель та підданих, було зрозуміло, що у ці прикордонні території слід вкладати великі кошти для підтримання їх обороноздатності. Зі свого боку, київський воєвода князь Василь-Костянтин Острозький був прихильником переходу Київщини та інших земель під юрисдикцію Корони, оскільки тоді більшість його земельних володінь опинялися в коронних землях. Жодної внутрішньоміської опозиції переходу Києва під юрисдикцію Кракова, а не Вільно, джерелами не зафіксовано. Нова влада своїми спеціальними універсалами підтвердила всі попередні права та привілеї міщанам і духовним інституціям.
Міжнародна реакція на зміну статусу міста Києва виразно пролунала тільки з боку Московського царства, яке в дусі політики „збирання руських земель” не визнавало однаковою мірою прав ані Великого Князівства Литовського, ані Королівства Польського на свою „отчину”. Надалі у всіх своїх дипломатичних кроках щодо Речі Посполитої, коли поставало питання про обрання нового короля, Московська держава, що намагалася втручатися в цей процес, займала чітку позицію: місто Київ має бути повернуте під юрисдикцію московського царя, відповідно до норм патрімоніального права. Внутрішню політику монархів Речі Посполитої стосовно міста Києва протягом 1569 – 1648 рр. у цілому можна назвати сприятливою. Оскільки Київ мав статус прикордонного міста, тим більше будучи надзвичайно потрібним та спокусливим для Московського царства, королівська канцелярія, особливо під час військових дій надавала місту чималі преференції. Тим більше, що Київ, на відміну від інших міст Речі Посполитої, під час внутрішніх негараздів був усунутий від основних ареалів політичних баталій, що також позитивно вплинуло на його розвиток. Хоча слід зазначити, що у 30-х роках ХVІІ ст. із послабленням московської загрози, Київ втрачає статус прикордонного міста, і відповідно посилюється контроль та визиск з боку Варшави.
Дуже непросто у досліджуваний період складалися відносини між містом та запорозьким козацтвом, яке саме в цей час стає активною політичною силою у Речі Посполитій. Тоді відбувається ствердження козацької верстви як окремого утворення в
політичній ієрархії Речі Посполитої. Природно, що це торкалось інтересів “старої” панівної верстви – шляхти та магнатерії, оскільки вони не мали впливу на цих людей.
У цій боротьбі місто Київ відігравало суперечливу роль. З одного боку, як у центрі воєводства, в місті зосереджувалась державна влада, яку представляли місцеві магнати та шляхта, що a priori були налаштовані проти збільшення вільного населення. Тому козацтво, що стверджувало себе окремою верствою, яка має політичні права, намагалося захопити саме столицю найближчого воєводства для демонстрації своєї сили. Три облоги Києва козаками наприкінці XVI ст. – яскраве тому підтвердження. А зважаючи на спосіб життя козацтва, то Київ не ставав винятком, де разом з політичними вимогами мали місце взяття контрибуцій та реквізицій. Тому й не дивно, що абсолютна більшість населення Києва – урядовці, міщани намагалися підтримувати центральну владу, остерігаючись козацької агресії.
Проте географічне розташування міста, яке не могло не опинитися в ареалі діяльності запорозького козацтва, змушувало до постійного здійснення контактів козацтва з Києвом як урбаністичною системою. Соціально-економічний центр Середнього Подніпров’я вабив до себе заможних козаків (здебільшого реєстровців) , які купували тут садиби і займалися господарською та комерційною діяльністю у вільний від війни час.
Таким чином, місто Київ грало значну роль у внутрішній та зовнішній політиці Речі Посполитої. Особливості статусу міста в двуєдиній державі зумовлювались зовнішньополітичними зазіханнями з боку Московської держави. У внутрішній політиці в історії міста значну роль відігравало козацтво, яке входило до міської структури Києва, але процес цей відбувався дуже повільно.
У четвертому розділі дисертації „Особливості економіко-правового та релігійного розвитку міста в складі Речі Посполитої” висвітлено особливості економічного статусу міста Києва у складі Речі Посполитої та розглянуто релігійне життя міста через призму державної політики королівської адміністрації.
Як у Великому Князівстві Литовському, так і у Речі Посполитій Київ мав статус великого міста. З переходом до іншого державного утворення всі економічні привілеї міста було збережено. З огляду на важливе стратегічне значення, Київ отримував різні економічні преференції – від скасування податків та відміни солдатських леж до прямої заборони окремим категоріям громадян Речі Посполитої селитися в місті. Розподіл міста на окремі юридики виявився подібним до розмежування в інших містах Великого Князівства Литовського. Щодо характерних особливостей міста, то в Києві, на відміну від інших великих міст, не утворилося жодної потужної іноетнічної (єврейської чи вірменської) громади. Так само дві найпотужніші сили – магістрат та замок не дали розвинутися в своїх межах третій юридиці, яка традиційно була сильною в інших містах
– духовній, яка врешті створила паралельний містоутворюючий центр на Печерську. У суперечку замкових та магістратських міщан за домінацію у місті, знову втрутився зовнішній фактор – саме статус міста Києва, як прикордонного, зумовив те, що кількість
замкових міщан була більшою за магістратськіх. Привабливість підпорядкування міщан до замкової юрисдикції зростала і від того, що військова небезпека протягом досліджуваного періоду неухильно знижувалася. Тому і повинності щодо виконання міщанами військово-мобілізаційних обов’язків ставали суто номінальними. Замкові міщани були представлені в основному ремісниками і переважали магістратських кількісно, проте вони поступалися більш багатим і згуртованішим магістратським міщанам, серед яких досить потужним стала купецька верства. Це непрямо підтверджується тим, що всі тогочасні київські війти походили з купецького середовища.
Розвиток торгівлі у цей період характеризувався тим, що місто Київ мало стандартний набір торговельних привілеїв, зокрема, дві двотижневі ярмарки, – стільки, скільки мало столичне Вільно. Королівська влада проводила політику протекціонізму щодо Києва в питаннях внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Люблінська унія певною мірою порушила регіональний київський ринок у складі Великого Князівства Литовського. Оскільки географічне розташування міста було невдалим для найвигіднішої на той час торгівлі продуктами сільського господарства та сировиною із Західною Європою, Київ тільки через своїх найвищих урядовців був включений до системи великої міжнародної торгівлі із Західною Європою. У той самий час місто залишалось одним з головних реекспортерів східних товарів.
Релігійне життя в місті того часу пройшло кілька етапів. Перший – від повної домінації у місті православної церкви та слабкості і занедбаності католицької церкви в Києві протягом 1569 – 1596 рр. Другий період – від 1596 до 1633 р. – етап активних спроб утвердження в місті новоствореної уніатської церкви, що характеризувався жорстким протистоянням між православними та уніатами. Католицька церква в цей час займала нейтральну позицію. Третій етап від 1633 до 1648 р. – час панування у місті оновленої православної церкви. Досліджуючи міжконфесійні стосунки в місті протягом цього періоду, логіка дій кожної із сторін, розглядається насамперед через призму внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації у Речі Посполитій. Кожен крок з боку уніатської, православної чи католицької церкви, що був здійснений у Києві, досліджується не відірвано від загальнополітичної ситуації, а у контексті ситуації у самій державі і можливостей кожної із сторін здійснити певні дії.
Так само, під кутом політичної ситуації у державі розглядається і ситуація навколо створення Києво-Могилянської колегії. На відміну від інших авторів, дисертант висуває версію, що вирішальну роль в об’єднанні Братської та Лаврської шкіл у 1632 р.
відіграли не Київськое братство, козацтво чи православна шляхта, а діяльність Петра Могили для досягнення ним сану митрополита.
Отже, Київ належав до категорії найбільших міст Речі Посполитої, але мав ряд відмінностей в економіко-правовому регулюванні свого життя, у порівнянні з іншими містами Речі Посполитої. Конфесійне життя у Києві того часу пройшло скаладний шлях свого розвитку, в зв’язку із введенням унії та спробами уніатів ствердитися в місті, через що виникла напруженість.
У висновках дисертаційного дослідження сформульовані основні положення, які виносяться на захист:
- аналіз наявної історичної літератури з історії Києва у складі Речі Посполитої виявив недостатню розробку цієї теми в українській історіографії, а обсяг існуючої джерельної бази дозволяє повно та об’єктивно розв’язати завдання, поставлені у дослідженні.
- Київ мав не зовсім уніфіковану до польської систему воєводської адміністрації, оскільки литовсько-руські традиції міцно трималися в міському середовищі. Призначення королем сімнадцяти київських воєвод та каштелянів протягом 1569-1648 рр. з числа місцевих магнатів та шляхтичів, за винятком двох воєвод-поляків, доводить, що король враховував як загальнодержавну вагу Києва, так і інтереси місцевої еліти. В цей же період на інших, менш значимих земських та гродських посадах перебувало понад сто десять осіб. Більшість чиновників усіх ланок були українського походження і некатолики за віровизнанням, діяльність яких у цілому сприяла розвитку міста;
- місто Київ займало особливе місце у державній системі Речі Посполитої, через своє географічне положення. Статус прикордонного міста із ворожою Московською державою змушував королівську канцелярію проводити сприятливу політику і надавати Києву преференції різного характеру. Зміна статусу міста після Люблінської унії не викликала внутрішньоміської опозиції новій владі, оскільки всі права міста було збережено;
- Київ, з огляду на свій особливий статус: прикордонне стаовище та близькість агресивної Московської держави, відігравав важливу стратегічну роль у міжнародних відносинах в Східній Європі, які на той час зводилися до протистояння Московського царства та Речі Посполитої за гегемонію в цьому регіоні. Будучи одним з центрів православ’я, місто знаходилось під постійніою увагою Московської держави, яка не припиняла безуспішних дипломатичних кроків з підпорядкування міста під свою юрисдикцію, мотивуючи це нормами патрімоніального права;
- місто мало складний характер взаємовідносин із запорізькою спільнотою. З одного боку, Київ як центр воєводської адміністрації був об’єктом постійних нападів запорозького козацтва, яке таким чином демонструвало свою опозиційність до короля, що негативно позначалося на його розвитку. З іншого боку, найбільша урбаністична
система в зоні діяльності запорозького козацтва вабила до себе запорожців, які входили до міської структури Києва, займаючись у місті торгівлею та ремеслами, тим самим сприяючи його розвитку;
- економіко-правовий розвиток Києва у цей період був обумовлений кількома обставинами. Місто мало всі юридичні передумови для жвавого економічного зростання, але економічний розвиток був сповільнений об’єктивними історичними причинами. Особливостями економіко-правового розвитку було те, що в місті не існувало потужних громад євреїв чи вірмен, як в інших великих містах Речі Посполитої того часу, через прикордонне становище Києва. Кількість замкових ремісників переважала кількість магістратських, що було зумовлено також і політичними причинами, проте економічно магістратські міщани були сильнішими;
- у конфесійному житті місто пройшло кілька складних етапів. Від повного панування у Києві православної церкви, через її активну конфронтацію з новоствореною уніатською церквою та повної домінанти оновленого православ’я, що пов’язується з ім’ям київського митрополита Петра Могили. Міжконфесійне життя в місті значно залежало від загальнополітичних процесів, що відбувалися в цей час у Речі Посполитій і багато релігійних подій відбувалося тільки з урахуванням політичної ситуації в державі.
Kalnofojski A. TEPATOYPГІМА lubo cuda. – K., 1638. – 49 s.; Kossow S. ПАТЕРІКОN albo zywot ss. Oycow pieczarskich. – K., 1635. – 194 s. Берлинский М. Ф. Історія міста Києва. – К.: Наукова думка, 1991. – 320 с. Митрополит Євгеній Болховітінов. Вибрані праці з історії Києва. – К.: Либідь–Іса, 1995. – 488 с.; Аксоченский В. И. Киев с древнейшим его училищем Академией.– Киев, 1856. – Ч. 1. – 370 с.; Фундуклей И. Обозрение Киева в отношениик древностям. – Киев, 1847. – 111 с.; Закревский Н. В. Описание и летопись Киева. – М., 1868. – 895 с. Антонович В. Б. Киевскиe войты Ходыки, эпизод из истории городского самоуправления в Киеве XVI–XVII ст. // Монографии по истории западной и Юго-Западной России. – Киев,1885. – Т. 1. – 351 с.; Владимирский–Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве. – СПб., 1868. – 302 с. Boniecki A. Poczet rodow w Wielkiem Księstwie Litewskiem v XV–XVI wieku. – Warszawa., 1887. – 425 s.; Boniecki A. Herbarz polski. Wiadomosci historyczno-ginealogiczne o rodach szlacheckich. – Warszawa., 1900 – 1911. – T. 1–14.; Niesecki K. Herbarz polski. – Lipsk., 1839 – 1845. – T. 1 – 10.; Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego 1386 – 1795. – Krakow., 1885. – 202 s.; його ж. Kniaziowie litewsko-ruscy. Od konca czte astego wieku. – Warszawa., 1895. – 703 s. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1993. – Т. 4. – 535 с.; Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1994. – Т. 7. – 624 с. Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – Киев, 1883. – Т. 1. – 576 с.; 1898 – Т. 2. –714 с. Петров Н. И. Киевское латинское бискупство и столовое бискупское имение Фастов // Киевские епархиальные ведомости. – Киев, 1876. – №16. – Отд. – 2. – С. 495–508.; його ж. Историко-топографические очерки древнего Киева. – Киев.: Типография Корчак-Новицкого, 1874. – 222 с.; Мухин Н. Киево-Братский училищный монастырь. Исторический очерк. – Киев, 1893. – 407 с.; Георгиевский А. Киево-Подольская церковь Николая Доброго (Историко-археологический очерк) – Киев, 1892. – 175 с.; Жукович П. Н. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией. – СПб., 1901. – Вып. 3. – 588 c. Ернст Ф. Київська архітектура XVI віку // Київ та його околиці в історії і пам’ятках. Записки історичної секції ВУАН. – К., 1926. – Т. 22. – 404 c.; Щербина В. Боротьба Києва за автономію ... – С. 168–216. Компан О. С. Міста України у другій половині XVII ст. – К.: Наукова думка, 1963. – 211 с.; Михайлина П. В. Міста України в період феодалізму. – Чернівці, 1971. – 112 с.; Сидоренко Н. С. Київ напередодні і в роки визвольної війни 1648 – 1654 рр. // Наукові записки інституту історії АН УРСР. – К., –1958. – Т. 12. – С. 165–190.; Смолій В. А. Участь жителів Києва в антифеодальній та визвольній боротьбі українського народу (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ cт.) // Український історичний журнал. – 1981. – № 10. – С. 62–72.; Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI – XVIII століття. – К.: Наукова думка, 1966. – 252 с.; Флоря Б. Н. Русско-польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине ХVI – начале ХVII в. – М.: Наука, 1978.– 300 с. Івакін Г. Ю. До питання про кам’яну архітектуру пізньосередньовічного Києва // Археологія Києва. Дослідження і матеріали: Зб. наук. праць. – К.: Наукова думка 1979. – С. 108–115. Каталог документів з історії Києва XV – XIX ст. Упор. Г. В. Боряк, Н. М.Яковенко. – К.: Наукова думка, 1982. – 202 с. История Киева. Древний и средневековый Киев. – Киев.: Наукова думка, 1982. – Т. 1.– 407 с. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV– до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – 384 с.; її ж. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні визвольної війни українського народу 1648 – 1654 // Феодалізм на Україні: Зб. наук. праць. – К.: Наукова думка, 1990. – С.79–99.
Візер С. О. Роль православної та уніатської церков у національно–визвольному русі в Україні у 1596–1686 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / НПУ імені М. П. Драгоманова. – К., 2004. – 20 с.; Люта Т. Ю. Документи про юрисдикційний статус та економічне становище Святософійської митрополичої катедри і Києво-Печерської архімандрії в перші роки після Берестейської унії // „Ковчег”. Церковний збірник з церковної історії. – Л., 2000. – Ч. 2. – С. 313–328.; її ж. Митрополича катедра Святої Софії в Києві та її володіння в часи уніатської адміністрації: 1596–1633 рр. // Наукові записки НАУКМА. – 2001. – Т. 19. – С. 42–46. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ – середини XVI ст.– К.: Наукова думка, 1996. – 405 с. Дашкевич Я. Вірменське самоврядування Києва в межах магдебургського права XV–XVII ст. // Самоврядування в Києві: історія та сучасність: матеріали Міжнар. конф., присвяченій 500-річчю надання Києву магдебургського права. – К., 2000. – C. 133–143.; Карпаль М. Самоврядування Києва та Львова (кінець XV – середина XVII ст.): регіональні особливості … – С.137–143.
Herbst S. Miasta i mieszczanstwo renesansu polskiego. – Warszawa., 1954. – 411 s.; Mazurkiewicz J. Jrydyki Lubelskie. – Wroclaw., 1956. – 160 s.; Holdys S. Praktyka parlamenta a za panowania Wladyslawa IV Wazy. –Wroclaw. – 1991. – 222 s; 1977. – 247 s.; Malecki J. Studia nad rynkem regionalnym Krakowaw XVI wieku. – Warszawa., 1963. – 251 s.
Wyrobisz A. Rola miast prywatnychw Polsce w XVI i XVII wieku // Przegląd historyczny. – 1974. – T. 65. – Zesz. 1. – S. 19–45.; його ж. Typy funkcjonalne miast polskich w XVI– XVIII w. // Przegląd historyczny. – 1981. – T. 72. – Zesz. 1. – S. 25–49.; його ж. Nowe koncepcje w badaniach nad historią miast europejskich // Przegląd historyczny. – 1989 – T. 30. – Zesz. 1. – S. 155–174 . Bobinski W. Wojewodstwo Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunkow wlasnosci ziemskiej. – Warszawa., 2000. – 598 s.; Litwin H. Naplyw szlschty polskiej na Ukrainę 1569 – 1648. – Warszawa., 2000. – 224 s. Акты исторические, собранные и изданные Археографической комиссией 1613–1645. – СПб.: Тип. Эдуарда Праца, 1841.– Т. 3. – 411 с.; Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – СПб.: Тип. Эдуарда Праца, 1847. –Т. 3. – 317 с.; 1851. – Т. 4. – 529 с; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – СПб.: Тип. Эдуарда Праца, 1863. – Т. 1. – 301 с.; 1865. – Т. 2. – 287 с.; 1865. – Т. 3. – 604 с.; 1878. – Т. 10. – 838 с.; Архив Юго-Западной России, изданный временной комиссией для разбора древних актов. – Киев., 1883. – Ч. 1. – Т. 6. – 938 с.; 1887. – Ч. 1. – Т. 7. – 430 с.; 1861. – Ч. 2. – Т. 1. – 348 с.; 1863. – Ч. 3. – Т. 1. – 502 с.; 1869. – Ч. 5. – Т. 1. – 711 с.; 1886. – Ч. 7. – Т. 1. – 396 с.; 1905. – Ч. 7. – Т. 3. – 581 с.; 1907. – Ч. 8. – Т. 5. – 631 с.; Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окресностей. – Киев., 1874. – 151 с.; Latopisec albo kronika Joachima Jerlicza. – Wyd. K. Wojcicki. – Warszawa.,1853. – Т. 1 – 2. – 144 s.; Źrodla Dziejowe.Wydal A. Jablonowskiej. – Warszawa., 1877. – Т. 5. – 226 s.; 1897. – Т. 20. – 185 s.; Volumina Legum. Petersburg., 1859. – Т. 2. – 723 s.; 1859. – Т. 3.– 504 s.; 1859. – Т .4. – 499 s. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 р.: підготували видання: А. М. Матвієнко, В. М. Мойсієнко. – Житомир., 2002. – 390 с.; Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х–початок XVII cт.) // Зб. док. і мат. Упор. Є. Гринів та ін. – К.: Наукова думка, 1988. – 288 с.; Київський літопис першої чверті XVII ст. // підг. В. І. Ульяновський, Н. М. Яковенко. // Український історичний журнал. – 1989. – № 5. – С. 100–114.; Книга Київського підкоморського суду (1584 – 1644) Відп. ред. В. В. Німчук. – К.: Наукова думка, 1991. – 344 с.; Торгівля на Україні. XIV – середина XVII ст. Волинь та Наддніпрянщина: Актові джерела. – К.: Наукова думка – 1990. – 374 с.; Україна перед Визвольною війною 1648–1654 рр. Зб. док. (1639–1648) / відп. ред. М. Петровський, К. Гуслистий. – К.: Вид–во АН УРСР, 1946. – 256 с. |
