КОГНІТИВНА ОНОМАСТИКА ЯК НАПРЯМОК ПІЗНАННЯ ВЛАСНИХ НАЗВ

summary

У “Вступі” стисло розкривається актуальність дослідження та його наукова новизна, формулюється мета й завдання роботи, окреслюються використані методи, теоретична цінність праці (сформульовано десять проблем, що видаються основними для когнітивної ономастики) та її практичне значення.

Перший розділ “Власні назви як концепти” присвячений сходженню ономастики й когнітивної лінгвістики у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Якщо когнітивна лінгвістика вивчає когніцію – пізнання, збереження, існування та функціонування мови в людській свідомості, у ментальному лексиконі, то когнітивна ономастика з’ясовує буття в ментальному лексиконі власних назв. Як і взагалі ономастика є дуже специфічною сферою в складі мовознавства, так і когнітивна ономастика виявляє багато своєрідності у межах когнітивної лінгвістики завдяки таким фундаментальним специфічним прикметам онімів, як: 1) їх величезна кількість (власних назв у кожній мові є мінімум у тисячу разів більше, ніж загальних); 2) їх однореферентність (кожна власна назва має тільки одного носія) та 3) відсутність у них семантичного дна (власна назва не виражає поняття, а отже й не має семантичних обмежень: уся інформація про денотат охоплюється його назвою, що слугує фактично завжди заголовком усього семантичного обсягу даного конкретного денотата).

У з’вязку з цими особливостями власних назв виникають теоретично цікаві питання: 1) як ментальний лексикон справляється з такими величезними кількостями онімів, 2) як кодується й трансформується в мові мозку концепт з одним-єдиним референтом, 3) як власні назви взаємодіють, пов’язуються в межах ментального лексикону з іншими його складниками?

Інтерпретація першої з цих проблем (інтерпретація попередня, робоча) полягає в наступному. Пам’ять є когнітивною здатністю “утримувати в голові інформацію про світ і про самого себе […], накопичувати й систематизувати всі відомості, що прийшли до людини різними каналами, і до певної міри інтегрувати їх у єдину систему для спрощення оперування та маніпулювання наявною інформацією” (О.Кубрякова). Пам’ять, отже, є ключовим поняттям всієї когнітивної науки, але поряд з пам’яттю існує забування, випадіння інформації з пам’яті. Це – теж вагома когнітивна здатність. Ця здатність має багато ступенів та форм, що потребують когнітивного вивчення. Щось із свідомості спускається у підсвідомість і там довго затримується, але оперувати ним людина не може без трансформації вже не відомостей, а самого мозку (психологічний шок, старість тощо). Щось забувається, залишаючи по собі пам’ять про колишнє знання, а щось забувається  безповоротно. Як зауважив Д.Карнегі, “Швидкість, з якою ми забуваємо, просто дивовижна”. Саме забування й дозволяє мозкові упоратися з безмежною кількістю власних назв. Для розвитку ментального лексикону потрібне не лише пізнання і входження нових концептів, а й відхід, забування тих, що стали зайвими.

Друга проблема вирішується важче, але тільки тому, що взагалі механізми репрезентації та перекодування будь-яких концептів у ментальному лексиконі наразі з’ясовані ще погано. Пропонуємо, із зануренням в ономастичну специфіку, наступну інтерпретацію, зазначивши при цьому, що власна назва, маючи тільки одного носія, якраз і є важливим механізмом репрезентації безмежного буття у так чи так обмеженому ментальному лексиконі. Адже власна назва є фактично заголовком, символом свого носія. Не тільки, приміром, “Гамлет” є заголовком драми Шекспіра, а й онім Київ є заголовком, позначенням столиці України, що вміщує (може вмістити!) всю величезну інформацію про це місто.

Говорячи про трансформацію онімів, спостерігаємо два різні явища. Одне – переінакшення або повна заміна існуючого оніма в мові чи певному тескті. Класичний, хрестоматійний приклад  – рос. Волконский – Болконский у Л.М.Толстого, докладно описаний і обгрунтований ним самим. Пор.також повні заміни антропонімів (псевдоніми тощо), перейменування (згадаймо численні заміни назв міст і вулиць за радянських часів). Зовсім іншу трансформацію – уже не звучання оніма, а форми існування – спостерігаємо при його входженні з мовлення у ментальний лексикон і, навпаки, при виході з ментального лексикону в мовлення. Входячи в мову мозку, онім стає концептом, а при виході з неї – знову словом або словосполученням.

Тут маємо зупинитися на понятті концепт – найпопулярнішому терміні когнітивного мовознавства, розумінь якого налічується багато. У широкому діапазоні від ототожнення з поняттям до невербальних патернів існує принаймні кількадесят різнотлумачень. Не вдаючися до їх розгляду в авторефераті, зазначимо, що розуміємо концепти як одиниці збереження інформації в ментальному лексиконі. Більш-менш чітко виражена одиниця інформації у процесі людського мислення формується в концепт. Концепти поєднують вербальні і невербальні складники і за межі ментального лексикону вийти не можуть. Для такого виходу вони мають трансформуватися в мовні однинці (від морфеми до речення, але найчастіше – в слово). У межах ментального лексикону концепти існують в активні і пасивній формах. Активними є концепти протягом їх використання в процесі мислення чи комунікації, пасивними – ті, що в даний момент не використовуються і перебувають у сховищах пам’яті. Пасивний концепт стає символом концепту, що значно збільшує місткість ментального лексикону. Таким чином, “одиниці думки й мовлення не збігаються” (Л.Виготський), і для розуміння терміна концепт треба не плутати його зі словом.

Особливості буття в ментальному лексиконі онімічних концептів зумовлюються передусім їх “заголовочною” сутністю. Роль онімів у ментальному лексиконі можна уподібнити до ролі дієслова в реченні, де актанти “висять” на дієслові, як плоди на дереві. Все, що має власні назви, проникає у мову мозку, у пам'ять передусім через ці назви – аналогія до ролі дієслова в реченні тут видається далекосяжною. Як у обробці (при сприйнятті), так і в переробці (при підготовці висловлення) інформації  мозком   людини   оніми,     таким   чином,   відіграють   визначну   роль. Так, усі історичні процеси, пов'язані з діяльністю визначного завойовника, французького імператора Наполеона, входять у нашу пам'ять передусім через ім'я Наполеон, що слугує ніби клавішею, натискуючи на яку, ми розкриваємо одне із сховищ пам'яті, щоб чимось його наповнити або, навпаки, щось звідти взяти. Окремі "полички" цього ментального сховища  теж мають свої ярлики – оніми, наприклад Корсика, Єгипет, Жозефіна, Трафальгар, Бородіно,  Кутузов, Битва народів, острів Ельба, "Сто днів", Ватерлоо, Веллінгтон, острів Св. Олени. У метафоричному ключі можна зіставити роль онімічних концептів при переробці інформації з вудкою, що витягає інформаційну рибу для комунікації, а при її обробці – з цвяхом, на який вішають інформацію для її збереження в пам’яті. Ці зіставлення визначають неабияку роль власних назв для ментального лексикону і для побудови  концептуальної картини світу.

За всіма цими метафорами стоїть когнітивна сутність власних назв: вони використовуються ментальним лексиконом як зручна тара для збереження в малому обсязі великої інформації. Ментальний лексикон – це апарат, що працює з активними концептами і сховище, що зберігає пасивні концепти. Механізм, який приводить у дію цей апарат і впорядковує сховище пам’яті в складі ментального лексикону, прийнято називати мовою мозку. Усі ці аспекти значною мірою пов’язані з власними назвами.

Зі сказаного випливає відповідь і на третє з поставлених вище теоретичних питань когнітивної ономастики. Онімічні концепти пов’язуються з іншими складниками ментального лексикону як їх упорядники й організатори. Можна твердити, що власні назви оптимізують роботу ментального лексикону й підвищують його ефективність. Рональд Лангакер зазначив: “Більшість концептів пресупозує існування інших концептів і не може бути адекватно визначена інакше, ніж через відношення до них, імпліцитне чи експліцитне”. Для концептів-онімів ця умова є обов’язковою: вони органічно пов’язані з певною кількістю – як правило, досить значною – інших концептів.

Узагальнюючи викладене, можна сказати так. У мові та її використанні, тобто в комунікації, власні назви є необхідним, обов’язковим компонентом. У художньому творі, у поетичному мовленні функціональне навантаження власних назв помітно збільшується. У мові ж мозку, у ментальному  лексиконі організаційна роль, функціональна вагомість власних назв стає ще більшою. Власне кажучи, найвагомішою видається роль власних назв у процесі запам’ятовування і, відповідно, згадування. Меншою, але теж важливою є робота онімів під час формування та формулювання думки, а відтак – комунікації, усного та писемного спілкування. Ще меншу, однак теж досить помітну навантаженість власні назви мають при сприйнятті та розумінні тексту.

Розглянувши функції, роль онімічних концептів у ментальному лексиконі, слід приділити увагу формам існування, буття їх у голові людини. Уся інформація, зокрема онімічна, що надходить до ментального лексикону або народжується в ньому, передусім концептуалізується й категоризується. Концептуалізація є класифікацією, здійснюваною при когнітивному засвоєнні реальної дійсності, при пізнавальному процесі. Категоризація – це теж когнітивна класифікація, але інший її вид. Якщо концептуалізація скерована на виявлення окремішності явища, його інваріантності, що дозволяє визнати його окремим концептом, то категоризація об’єднує пізнавані явища,  розподіляє їх серед існуючих у ментальному лексиконі концептів, знаходить і групує споріднені концепти.

Концептуалізація й категоризація – це різні когнітивні процеси, але вони тісно пов’язані між собою. Щоб сформувати з пізнаної інформації концепт, треба: а) зіставити новий результат когніції з уже наявними в ментальному лексиконі концептами; б) встановити, увіходить цей результат в якийсь наявний концепт чи вимагає окремої концептуалізації, формування нового концепту; в) у випадку побудови нового концепту віднайти його місце, тобто включити в групу найближчих за змістом концептів. У випадку власних назв це означає уведення до певного фрейму та його домену. В усіх цих трьох ментальних операціях концептуалізація діє одночасно з категоризацією.

Р.Лангакер настійно підкреслює семантичну сутність концептуалізації: “Значення прирівнюється до концептуалізації (у найширшому сенсі); семантичні структури, таким чином, є концептуалізаціями, побудуваннями у відповідності до лінгвістичної конвенції”. Отже, семантика над усе. У власних назвах семантика – це їх вказівка на певний конкретний предмет, явище, особу. Від цього залежить і специфіка онімічного складу в ментальному лексиконі. У різних людей онімічні концепти є: 1) досить різними, збігаючися лише частково; 2) наявні у різних ментальних лексиконах онімічні концепти розрізняються а) їх оцінкою; б) ступенем знань про відповідний денотат. Можемо сказати, що семантична насиченість онімів відрізняється від людини до людини. Будь-яка інформація про об’єкт увіходить до семаники його назви, але концептуалізатор для цього має володіти тою інформацією. Тут можлива безліч рівнів семантичної наповненості. Ю.Степанов виділяє їх тільки три: 1) поверхневий рівень – знання тільки самого оніма та його ознаки (Говерла – гора); 2) середній рівень – знання додаткових, конкретизуючих прикмет (Говерла – гора в Карпатах; найвища точка поверхні в Україні); 3) глибинний рівень (у Ю.Степанова – це знання внутрішньої форми, однак сюди долучається й докладне знання відповідного денотата: Говерла – праслов’янська назва із сенсом “оточена (туманом)”, пор. серб. оврль “жіноче покривало”; гора Говерла має висоту 2060,8 м, належить до масиву Чорногори і т.д.). Приміром, антропоніми Тарас Шевченко чи Ліна Костенко містять у собі всю інформацію про цих українських поетів, якою володіє дана людина. Це може бути, за групуванням Ю.Степанова, і всі три компоненти, і два, і один – хто скільки їх має в своєму ментальному лексиконі.

Онім у ментальному лексиконі не залишається семантично незмінним. Зазнаючи концептуалізації в процесі розмірковувань, підсвідомої обробки та зовнішньої інформації онімічні концепти зазнають більших чи менших змін своєї семантики і свого емоційного забарвлення. Когнітивісти називають це явище профілюванням.

Р.Лангакер, який заговорив про профілі одним з перших, розуміє їх як перехід концепта на інший денотат, тобто як механізм номінації: “Для позначення особливої вагомості розглядуваного елемента я називаю рамки предикації та її денотат відповідно базою й профілем”. Приміром, профіль лексеми батько на родинній базі – “чоловік стосовно своїх дітей” (багатодітний батько), а на базі військовій – “отаман” (батько Махно).

Польський когнітивіст і етнолінгвіст Єжи Бартмінський запропонував інше розуміння профілювання. Якщо у Р.Лангакера профілювання веде до побудови концепту й назви, то у Є.Бартмінського воно лише з’ясовує аспект осмислення вже існуючого концепту, показує погляд на наявну семантику, тобто становить собою операцію з готовим сенсом. Іншими словами, “різні профілі не є різними значеннями – вони є способами організації семантичного змісту всередині значення” (Є.Бартмінський). Отже,  профілювання у Є.Бартмінського  стосується вже не денотації (як у Р.Лангакера), а конотації. Особливо частим і помітним таке профілювання є в онімів, а серед них – антропонімів. У нашій, українській антропоформулі, як і в антропонімії інших мов, ім’я є значно ближчим, інтимнішим, ніж прізвище. Іменем називають близьких людей: мати – своїх дітей, чоловік – жінку, друзі – один одного. Перехід з прізвища на ім’я – знак зближення, істотного поліпшення стосунків. Прізвище та ім’я одної людини є виразником одного концепту. Перехід з прізвища на ім’я – ознака фундаментального профілювання цього концепту.

В цілому можемо висновувати, що застосування методів і принципів когнітивної лінгвістики до вивчення власних назв дозволяє: 1) глибше й докладніше з’ясувати сутність власних назв як мовного явища; 2) відкрити нові аспекти, нові напрямки дослідження онімів, зокрема з’ясувати їх буття в ментальному лексиконі; 3) встановити не тільки роль когнітології у висвітленні цілого ряду суто ономастичних проблем, а й вагомість включення онімічного матеріалу для розв’язання власне когнітивних проблем, зокрема уточнення механізму когнітивної обробки та переробки інформації, де оніми відіграють дуже вагому роль, слугуючи вмістилищами великих обсягів мовної, енциклопедичної та невербальної інформації. Тому маємо підстави говорити не лише про когнітивну ономастику,а й про ономастичну когнітологію, яка на разі ще чекає своїх відкривачів.

У другому розділі “Концептуалізація та ментальна реалізація онімічних розрядів” аналізуються й обґрунтовуються засади існування та поєднання онімічних концептів у ментальному лексиконі. Якщо для  об’єднання онімів  у мові та мовленні достатньо концепції системи або поля, то в ментальному лексиконі такими об’єднувачами стають фрейми. Термін фрейм для когнітивної ономастики є не менш вагомим, ніж термін концепт. Цей термін також має багато різнотлумачень, але для ономастичних потреб найпридатнішою видається теорія Чарльза Філлмора, який розуміє фрейми як поняттєві основи, поняттєві структури, “засоби організації досвіду й інструменти пізнання”. Учасників об’єднання  “утримує разом те, що вони мотивуються, визначаються і взаємно структуруються особливими уніфікованими конструкціями знання чи пов’язаними схематизаціями досвіду, для яких можна використати загальний термін фрейм” (Ч.Філлмор).

Концепції системи або поля орієнтовані на внутрішньомовні зв’язки, однак для розуміння організації ментального лексикону таких зв’язків недостатньо. Існування онімічних (і так само апелятивних) концептів у людській свідомості є неможливим без їх зв’язку і їх зумовленості об’єктивною дійсністю, позамовними реаліями – “особливими уніфікованими конструкціями знання”. Власне, різниця між польовим підходом Йоста Тріра  та підходом фреймовим “визначається тим, де концентрується пошук структури – в мовній системі чи за її межами” (Ч.Філлмор). Ч.Філлмор відзначив, що “концептуалізація фрейму має немало спільного з дослідженням лексичних полів” і що тут аналогом поля є поняття фрейму. Різниця у тому, що фрейм має позамовне обґрунтування, а поле у своїх інтерпретаціях за межі мови не виходить.

Онімічні фрейми включають наступну конструкцію знань: 1) чітке усвідомлення, що кожна власна назва має тільки одного носія; тотожні власні назви з різними денотатами у мовленні є омонімами, а в ментальному лексиконі – різними концептами; 2) знання того, які речі та істоти можуть або обов’язково мають у даній мові одержувати власні назви; 3) розуміння того, що різні розряди речей та істот набувають свої власні назви дуже різними шляхами номінації, у різних умовах, іноді ритуально чи традиційно дуже ускладнених, а самі ці власні назви залежно від розряду денотатів мають, поряд із спільними ознаками, чимало специфічних закономірностей, різняться також своєю структурою, поширеністю і своїми функціями. Усередині одного розряду власні назви виявляють функціональну подібність, що зумовлена типологічною подібністю їх денотатів.

На цій основі можемо виділити в межах мови відповідно до розряду денотатів (О.Суперанська), що номінуються: антропонімічний фрейм (об’єднує іменування людей), топонімічний фрейм (сукупність власних географічних назв),  теонімічний фрейм (власні назви богів, божеств, розмаїтих демонів), ергономічний фрейм (власні назви різних виробничих, суспільних, ідеологічних, конфесійних об’єднань людей), зоонімічний фрейм (клички тварин), космонімічний фрейм (власні назви природних космічних об’єктів та частин їх поверхні), хрононімічний фрейм (власні назви подій, часових відрізків), хрематонімічний фрейм (власні назви матеріальних предметів, що, на відміну від географічних об’єктів, не є елементами земної поверхні і можуть змінювати своє місцеположення), ідеонімічний фрейм (власні назви духовних предметів – творів письменників та інших митців). Назви різних розрядів предметів та істот, що одержують власні назви, як і сама кількість цих розрядів не збігаються у різних ономастів, хоч загалом тут уже маємо значний прогрес порівняно із станом 20-річної давності.

Виділення онімічних фреймів за розрядами денотатів одразу ставить перед нами три пов’язані з таким поділом проблеми.

1. Онімічні системи, зокрема топонімічні, серед фахівців прийнято виділяти в межах одної мови за територіями їх поширення, наприклад у межах української мови топонімічна система Буковини, топонімічна система Одещини, антропонімічна система Полтавщини, антропонімічна система Гуцульщини тощо. Що ж торкається онімічних фреймів, то можна впевнено твердити, що в межах мови існує один антропонімічний фрейм, один топонімічний фрейм і т.д. Це зумовлюється передусім двома чинниками: а) екстралінгвальні фактори виділення онімічних фреймів, прийняті в межах одної мови, кардинальних розбіжностей на різних територіях поширення цієї мови не мають. Це переконує, що онімічні фрейми є екстралінгвальними – на відміну від онімічних систем, які мають досить виразні інтралінгвальні розбіжності, а тому й прив’язані до певних територій, що історично сформувалися; б) онімічні фрейми існують у головах людей, у ментальних лексиконах, а не в словниках чи на тих територіях, де знаходяться відповідні денотати. Ця істотна відмінність онімічних фреймів від онімічних систем ще більше посилює їх екстериторіальність.

2. Практично кожен онімічний розряд уміщує при денотатній єдності власні назви різної екстралінгвальної зумовленості. Так, англійський антропонімічний фрейм включає, окрім імені та прізвища також середнє ім’я, особливий компонент іменування, що дається людині переважно на честь когось із родичів чи історичних осіб, а в дівчат, що виходять заміж, найчастіше заступається на їх дівоче прізвище. Це середнє ім’я позначається, як правило, тільки першою літерою, а повна його розшифровка може взагалі забуватися. Польське офіційне іменування людини вклюває тільки два компоненти (ім’я та прізвище), українське – три (додається по батькові), класичне арабське – шість тощо. Як же цю антропонімічну розмаїтість увібрати в один фрейм? Зважаючи на денотатну єдність, маємо достатні когнітивні підстави твердити, що існує єдиний український антропонімічний фрейм, так само єдиний англомовний,  єдиний польській, єдиний арабський фрейм. Однак тут не обійтися без терміна субфрейм, підфрейм, інакше – домен. Зокрема в топонімічний фрейм увіходять ойконімічний, гідронімічний, оронімічний, хоронімічний та мікротопонімічний субфрейми (домени). Кожен домен структурується своїми особливими уніфікованими конструкціями знань. Так, домен ойконімія передбачає, що: 1) йдеться про поселення, групу людських жител, об’єднаних певною інфраструктурою; 2) йдеться про стаціонарне, постійне поселення, тому тимчасове наметове містечко (для відпочинку, для протесту) не позначається ойконімом; 3) окреме ізольоване житло (келья схимника, пастуша колиба) теж не належить до ойконімічних денотатів.

3. Зовсім інші засади й іншу онтологію має потрійний поділ ономастичних фреймів за ступенем їх реальності на власне реальну, віртуальну й сакральну частини. Цими термінами позначаємо три компоненти, наявні в кожному з аналізованих фреймів. Уточнимо одразу, що уявний (як віртуальний, так і сакральний) світ є концептуальним не в меншій мірі, ніж світ реальний.

А) Реальний компонент містить те, що ми передусім і маємо на увазі, говорячи про певний онімічний фрейм. Це наймення реальних людей, географічних об’єктів та інших денотатів власних назв. Ці наймення знаходяться у ментальному лексиконі більшої чи меншої кількості людей, вказуються в різних ономастичних словниках та енциклопедіях, на географічних картах та картах зоряного неба тощо. Це відображення у власних назвах реальної, об’єктивної дійсності – фізичної (матеріальної) чи духовної (ідеальної).

Б) Віртуальний компонент, інакше – можливий, альтернативний світ  – це оніми, вжиті у художніх творах, те, що називається літературною ономастикою. Слід наголосити, що віртуальний компонент чи поетонімосфера  (термін В.Калінкіна) онімічних фреймів включає всі оніми, наявні в художньому творі, - і вигадані автором, як наймення персонажів дон Румата і дон Реба у братів Стругацьких; і зовсім звичні, узуальні, але приписані персонажам, витвореним мистецтвом автора, як Остап Мандрика, Соломія, Іван (на прізвисько Котигорошок); і реальні наймення реальних людей – історичних осіб, як антропоніми Богдан Хмельницький (з варіантами) у романах П.Загребельного “Я, Богдан” та Л.Костенко “Берестечко”.

В) Що ж до третього, сакрального компоненту ономастичних фреймів, то він сягає міфології, сягає тих речей, яких об’єктивно, реально не існувало, але в які люди вірили або вірять і нині як у цілком реальні, реально існуючі. Теонімічний фрейм своїм реальним компонентом має, приміром у слов’ян, власні назви Сварог, Дажбог, Перун, Велес тощо, але лише в той час і для тих людей, які вірили в існування їх денотатів, вважаючи їх дійсними силами, реально наявними в світі. Це були могутні сакральні сили, яким приносили жертви, на які покладалися, яким довіряли своє майно, своє майбутнє і своє життя.

Втрата такої віри, перехід в іншу віру чи в атеїзм робить Сварога, Дажбога і т.д. назвами того, у що колись вірили, а тепер – ні. З реального компонента теонімічного фрейму ці назви переходять у сакральний, який не може ототожнюватись з віртуальним, бо розмежування реального і сакрального – справа дуже тендітна і не одномоментна. Розмежування реального і віртуального компонентів для читача і є саме одномоментним: оніми в художньому творі є віртуальними, а за його межами – реальними, аби лише ці останні не мали своїм джерелом художні твори, як донкіхот чи донжуан.

Ми відносимо “розвінчані”, визнані нереальними теоніми і взагалі всі власні назви міфічних явищ, істот та речей до групи сакральних тому, що вони мають сакральне минуле. Коли вони були сакральними, святими насправді, тоді типологічно вони увіходили в реальний компонент теонімічного фрейму: для людей, що їм поклонялися, це були цілком реальні могутні сили. Тобто сакральний онім увіходить до цього компонента онімічного фрейму, коли свою реальну сакральність уже втрачає, але пам’ять про неї залишається.

Таким чином, ментальне буття мовного ономастикону реалізується у сукупності ментальних лексиконів усіх носіїв даної мови. Кожен ментальний лексикон (чи пам’ять кожної людини, кожне мовне та сприймаюче я) утримує лише певну частину мовного ономастикону, у якому є власні назви, відомі: 1) всім носіям мови, 2) певній більшій чи меншій групі носіїв мови, наприклад,  локальним групам (мешканцям даного села, даної частини великого міста) групам, що об’єднуються професією, віком, статтю тощо. У кожному ментальному лексиконі знаходиться стільки онімічних концептів, скільки власних назв знає дана людина. Ця сукупність, індивідуальний ономастикон, організується у кілька фреймів. Така структурна організація власних назв у ментальному лексиконі особливо увиразнюється організацією загального ономастикону всієї мови, лише останній у кількісному відношенні є набагато, у сотні тисяч разів, якщо не в мільйони, більший за індивідуальний ономастикон, будучи при цьому простою сукупністю всіх індивідуальних ономастиконів носіїв даної мови.

Маємо, отже, загальномовний ментальний ономастикон – суму індивідуальних ономастиконів усіх носіїв мови. Його структуру можна визначити як етноцентричну і радіальну (від усім відомого центру до периферії, носіїв якої стає все менше, чим далі вона від центру). Існують також групові (корпоративні) ментальні лексикони, проміжні між загальномовними та індивідуальними. Конкретною формою реалізації всіх цих ономастиконів є індивідуальні ментальні лексикони всіх носіїв мови. Усі індивідуальні ментальні лексикони включають онімічні концепти Україна, Київ, Дніпро, Шевченко та ще кількодесят. Далі починаються групові оніми, якими володіє все менша кількість людей.

Індивідуальних онімів, які є тільки в одному ментальному лексиконі, дуже мало, оскільки вони непридатні для комунікативних потреб, але онімів, якими володіє дуже невелика кількість людей, є багато. І, найголовніше, у кожному ментальному лексиконі практично кожен онімічний концепт має як спільне з іншим менталним лексиконом, так і індивідуальне, самобутнє, притаманне тільки цьому індивіду. Йдеться про обсяг інформації, про емоційну оцінку, про невербальні компоненти концепту. Тому семантика онімічного концепту завжди ширше, ніж семантика слова, в яке він перекодовується при спілкуванні.

Усі ці три різновиди ментальних ономастиконів у однаковій мірі поділяються на онімічні фрейми, які, в свою чергу, мають схарактеризоване вище групування. Однак індивідуальний фрейм структурується зовсім не так, як мовний. Він групується довкола Я індивіда, тобто на засаді егоцентризму, і складається, як правило, з чотирьох кіл. У перших двох знання денотата і, відповідно, володіння невербальною інформацією, є вагомішим за знання наймення.

У дисертації докладно розглядаються в окремих підрозділах антропонімічний, топонімічний, теонімічний, ергонімічний індивідуальні фрейми, а також більш стисло зоонімічний, космонімічний, хрононімічний, хрематонімічний та ідеонімічний індивідуальні фрейми.

В індивідуальному антропонімічному фреймі розрізняється чотири кола: ти-коло, Ви-коло, вони-коло і потенційне коло. Коло – це основна фігура кожного індивідуального фрейму, тоді як у мовному фреймі кіл бути не може, хоч він теж має центр і периферію. Адже структурація індивідуального фрейму є чисто суб’єктивною, а структура корпоративних та загальномовних фреймів (абстрактних і певною мірою уявних, бо вибудованих теоретично) має об’єктивну орієнтацію. Уславлені слова Василя Симоненка “У кожного Я є своє ім’я, / На всіх не нагримаєш грізно, / Ми – не безліч стандартних “я”, / А безліч всесвітів різних” по суті є поетичним, але точним розкриттям сутності індивідуальних фреймів.

Найближче ти-коло, куди входить і наймення власника ментального лексикону, включає  наймення членів своєї родини, близьких друзів. Наймення як таке тут, можна думати, стає другорядним виразником концепту. Діти згадують про батьків переважно зоровими та звуковими образами, пов’язують їх зі словами мама чи мати, тато чи батько, а не їх особовими іменами чи іншими антропоформулами. У думках матері (батька) про дітей наймення застосовуються ширше, однак і тут невербальні засоби репрезентації концепту превалюють. Така концептуалізація діє, принаймні в містах, тільки у вузький родині (бабуся і дідусь, мати й батько, сестри й брати, сини й дочки). Назви спорідненості в цій ситуації фактично стають власними. Головне навіть не це, а те, що вербальне вираження концепту супроводжується великим масивом розмаїтої невербальної,  у тому числі й емоційної інформації. При цьому апелятивне іменування іде від молодших до старших, а від старших до молодших йде переважно онімне. У романі Р.Олдінгтона “Смерть героя” знайомий говорить місіс Вінтерборн про її сина: “There’s something in that boy of yours, Mrs Winterbou e. He’s got a mind”. Вінтерборн же, напівзадоволена, напівобурена, що Джордж може мати самостійне мислення, відповіла: “He’s just a healthy, happy schoolboy, and only thinks of pleasing his Mummie”. Син місіс Вінтерборн для знайомого boy, для матері -  George, а вона для нього – Mummie. Така ситуація узвичаєна не в українському та англійському найближчому колі антропонімічного фрейму, а є загальноєвропейською, якщо не загальнолюдською. За межами родини паролем першого кола є стаціонарний ужиток імені, а не прізвища.

У друге коло антропонімічного фрейму (Ви-коло), що помітно ширше від першого, входять наймення людей, яких власник ментального лексикону знає особисто. Тут основними репрезентантами концептів є саме антропоніми. Залежно від ступеня знайомства – ім’я, ім’я та по-батькові, прізвище, інколи (позаочі) прізвисько. Це друге коло має теж виразно денотатний характер і поєднує вербальну інформацію з помітними обсягами невербальної. Це однокласники, однокурсники, співробітники, сусіди, колеги за фахом – усі, з ким людина знайома особисто, крім близьких друзів та коханих, що входять до першого кола. Невербальна, відчуттєва інформація тут у певних ситуаціях може цілковито заступити вербальну, наприклад, коли ім’я забувається або знайомий достеменно не ідентифікується.

Третє коло індивідуального антропонімічного фрейму складають наймення історичних осіб. Для власника ментального лексикону це – люди, з якими він особисто не знайомий. Зрештою кожна історична особа знається не тільки з іншими історичними особами, а й з людьми, що не потрапили до аналів історії. В цьому останньому випадку у ментальному лексиконі “простих людей” історичні особи увіходять – відповідно до ступеня знайомства – до другого чи навіть першого антропонімічного кола. Однак загальна картина така: історична особа – це щось віддалене в часі й просторі, хай навіть близьке серцю, як Шевченко для українця чи Шекспір для англійця. Історичні особи входять у ментальний лексикон з розповідей, підручників, телебачення та кіно – їх пізнають не особисто, а опосередковано.

Інакше кажучи, історичних осіб пізнають не від денотата до імені, як це маємо в перших двох колах, а від імені до денотата. Люди спочатку пізнають імена – Сагайдачний, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Полуботок, а потім довідуються, хто глибше, хто поверховіше, про цих славетних гетьманів України. Слушно зазначив В.Жайворонок: “ніщо інше, як слово, є найбільш явним для свідомості показником здійснення акту пізнання”.

Четверте, останнє, потенційне коло індивідуального антропонімічного фрейму складають антропоніми, що оточують ментальний лексикон, але до нього не входять. Людина цих антропонімів не знає. Однак вона знає про їх існування, має певну інформацію про їх прикмети. Так, в українській мові слова на –енко з великим ступенем імовірності можуть бути сприйняті як прізвища, а особові імена, передусім часто вживані, існують у ментальних лексиконах людей і в своїй безденотатній, порожній формі.  Іван, Олексій, Сергій, Олександр, Максим, Юрій, Марія, Ганна, Наталія, Олена тощо мають свій хронотоп,  етнічну та часову  локалізацію. Автор цих рядків знає понад 30 Олен – осіб, що локалізуються в першому, другому чи третьому колі його ментального лексикону. Поза тим він знає про існування імені Олена в українській мові, так би мовити, у “словниковій” формі, що є вільним і може бути використане для позначення новонароджених. Ось це останнє знання стосується вже четвертого антропонімічного кола. Між цим колом та двома попередніми увесь час відбувається  взаємообмін. Людина практично щодня пізнає якісь нові для неї антропонімічні одиниці – відбувається перехід онімів з четвертого кола в друге чи третє. Щось вона забуває – отже, передає онім у четверте коло. На відміну від попередніх кіл потенційне має тільки одну межу, що прилягає до третього кола. Протилежна межа зникає в нескінченності. Потенційне коло в принципі включає всі оніми, відсутні в даному ментальному лексиконі, тобто – їх панівну більшість. Усі попередні кола індивідуального фрейму включають тільки близько 1% існуючих власних назв, а інші оніми – то сфера потенційного кола. Чому ж тоді ми відносимо потенційне коло до індивідуального фрейму? Тому, що воно нерозривно пов’язане з кожним індивідуальним фреймом, будучи джерелом його поповнення і сховищем, куди відходять (тимчасово чи назавжди) забуті оніми. Потенційне коло для кожного окремого індивідуального фрейму має певну своєрідність, оскільки завжди є чимало онімів, які  одному індивіду відомі, а в другому – невідомі. Інакше кажучи, хтось знає, хто такий Айвенго, а для когось цей онім знаходиться в потенційному колі. Загалом висновуємо, що потенційне коло є невід’ємним, органічним компонентом індивідуального онімічного фрейму – саме воно є, можна сказати, регулятором онімічного фрейму, будучи джерелом його поповнення і вмістилищем його відпалих компонентів.

Подібним чином у дисертації розглянуто й інші індиідуальні онімічні фрейми. Викладена концепція онімічних фреймів торує шлях до розв’язання головної проблеми когнітивної ономастики – з’ясування форм буття і функціональної навантаженості власних назв у ментальному лексиконі.

Третій розділ “Шлях від слова до концепту: асоціативний експеримент у когнітивній ономастиці” присвячений засобам розкриття закладеної в індивідуальних ментальних лексиконах семантики онімічних концептів. Наразі найрезультативнішим шляхом такого розкриття є асоціативний експеримент, за яким на слово-стимул реципієнти дають слово-асоціацію (нею може бути й словосполучення), яке найшвижше приходить до голови. Існує чимало побудованих за таким принципом асоціативних словників, які іноді називаються словником асоціативних норм. Список усіх асоціацій, з вказівкою їх частотності, і складає такі норми. Зіставлення українських частотних словників Н.Бутенко і Т.Ковалевської зі співавторами, російських словників за ред. О.Леонтьева і Ю.Караулова зі співавторами, англійського словника Дж.Кісса зі спіавторами (зіставлялося слово здоров’я: інших стимулів, спільних для цих п’яти словників, не виявилося) засвідчило, що найчастотніші, верхні асоціації мають дуже багато спільного як у межах однієї мови, так і в різних мовах, хоч в останньому випадку спільного менше. Нижня частина списку асоціацій, передусім асоціації одиничні, є індивідуальним надбанням ментального лексикону – тим, що розрізняє семантику концептів у різних людей. Верхня частина (перші 10 – 15 асоціацій) виділяє ту частину семантики, що є спільною у різних ментальних лексиконах і, отже, розкриває загальномовний зміст концепту. Більш того, це промовляє, гадаємо, на користь принципової єдності ментального сприйняття об’єктивної дійсності, принципової єдності концептуальної картини світу при всіх її лінгвальних, хронологічних та індивідуальних розбіжностях.

В цілому, працюючи зі словом-стимулом та реакціями на нього, дослідник в асоціативному експерименті йде від слова до семантики концепту. В.Маслова навіть висновує, що “виявлення асоціативних комплексів є головним завданням опису концепту”.

На жаль, існуючі асоціативні словники не включають стимулів-онімів або включають їх дуже мало (російський словник Ю.Караулова та ін., також англійський словник). Між тим серед асоціатів оніми з’являються в кожному словнику, що засвідчує особливу вагомість онімічний концептів у ментальному лексиконі. Однак такий ужиток онімів у словниках зумовлений уже не упорядниками, а реципієнтами, їх “ментальними пріоритетами, пов’язаними з глибинними конструктами національної свідомості, та суб’єктивністю ціннісних орієнтирів” (Т.Ковалевська). Тому дисертант уклав власний онімічний асоціативний словник, у якому 100 реципієнтів дали свої реакції на 60 онімічнх стимулів. Свій асоціативний аналіз ми будували переважно на матеріалах цього словника (він включений до дисертації) та інших дотичних  асоціативних експериментів.

Загальною прикметою більшості асціацій на стимул-онім є багатоденотатність і, відповідно, пошуки реципієнтами денотата. Наприклад, у нашому словнику в статті Шевченко, що включає 41 різний асоціат, у якій майже половина (19) – власні назви і яка майже вся орієнтована на Тараса Григоровича Шевченка, є водночас: 2) Андрій 5, а перед ним апелятив футболіст 9 і нижче, серед одиничних асоціацій, “Динамо”, Мілан; 3) особисті знайомі й викладачі – Михайло, Неллі Георгіївна, Юля; 4) співзвучне за твірною основою прізвище Шевчук. У статті Іван спостерігаємо – тільки серед історичних осіб – реакції Мазепа 5, Франко 3, Грозний 2, Богун, Вишенський 1.

Проте багатоденотатність онімічних асоціатів присутня лише там, де вона притаманна самому оніму-стимулу. Якщо “Нема на світі України, немає другого Дніпра”, то немає й ніякої багатоденотатності серед онімів-асоціатів. Денотат один – йому й адресуються всі асоціати. Якраз вільний асоціативний експеримент з онімом Україна, де пошуки денотата апріорі відсутні, дозволяє виразно окреслити роль асоціацій у встановленні семантичного наповнення онімічного концепту Україна. П’ять перших асоціацій в нашому експерименті на стимул Україна виявилися такими: Батьківщина 17, країна 9, держава, мати, ненька 4, а також в аналогічному експерименті Т.Пономаренко: країна 50, Батьківщина 38, держава 35, сало 15, республіка 14.

В індивідуальному лексиконі О.Залевська слушно розрізняє поверхневий та глибинний яруси. Поверхневий ярус – це орієнтація на звучання без виходу на семантику: стимул Ізіда – реакція ІзольДА, стимул Ілона – реакція НОННА тощо. Глибинний ярус фактично є збірним поняттям, яке об’єднує чотири яруси, чотири ступеня глибини: 1) приблизне, дуже непевне знайомство зі стимулом за принципом “чув дзвін, та не знає, де він”, пор. Гаргантюа – щось французьке; Крути – бій ВВВ, Богдан Хмельницький, 2) виразне, певне знання стимулу: Автанділ – Таріел; Ватерлоо – Наполеон, Веллінгтон; Берестечко – Хмельницький, Корсунь, Ліна Костенко; пошуки денотата належать переважно до цього ярусу: інформант знає денотат, тільки при наявності різних денотатів у одного стимулу, особливо онімічного, називає той, який йому у момент проведення експерименту ближче чи просто першим спадає на думку; 3) знання не лише стимулу, а й його імпліцитних можливостей, переосмислень, семантичної амплітуди, пор. Крим – Рим (йдеться не про поверхневий звуковий збіг, а про “Крим і Рим, і мідні труби”) , вершки на англійській мові (гра слів – англ. cream [kri:m] означає “вершки”; г) знання, а точніше підсвідоме, доглибинне відчування символіки, древніх архетипів, які стосуються стимулу, що засвідчують асоціати дівчина, калина, верба до топоніма Україна.

Повна відсутність оніма в ментальному лексиконі засвідчується: 1) беззмістовними поверхневими реакціями типу Тор – торт, тур, торба; Гейтс – гей, гейша, геть, які не містять ніяких семантичних натяків (як Крим – Рим або англ. health – wealth); 2) нібито глибинними, але абсолютно помилковими асоціаціями: Тор – газ, горюча речовина, математичне, степ; Гейтс – Німеччина, письменник, література (це – поплутання з антропонімами Гете чи Гейне); 3) уникнення реакції або пряме визнання: не знаю, незнане, невідоме тощо.

Асоціативне поле оніма розкриває можливі шляхи ідентифікації цього оніма. Ідентифікація (чи впізнання, ототожнення) лексеми мовою мозку виявляє себе чи не найвиразніше в асоціативних експериментах. Ми виділяємо вісім шляхів ідентифікації онімів у ментальному лексиконі, тобто встановлення їх зв’язків з позамовною дійсністю, а в когнітивному розумінні – способів  й форм трансформації слів у концепти. Фактично йдеться про класифікацію асоціатів за їх відношенням до стимулу. Тут слід уточнити, що пошуки денотата – це не результат, не встановлення ідентифікації онімів. Це – шлях, ментальний механізм, яким реципієнт здійснює ідентифікацію, здобуває результат. Сама ідентифікація у кінцевому результаті, в одержаній асоціації набуває форм, які можна узагальнити наступним чином.

1. Вихід на гіперонім, до якого можна віднести, на думку реципієнта, слово-стимул. Це – одна з найпоширеніших форм (принаймні, для онімів) ідентифікації стимулу. Наприклад, реакцію ім’я одержали 18 стимулів, які майже всі дійсно є іменами. Всі включені до нашого списку назви битв одержали якусь кількість асоціатів битва. Це – Бородіно (38), Ватерлоо (34), Сталінград (13), Берестечко (7), Крути (5). Так само асоціат богиня з’явився у всіх іменувань богинь: Афродіта (14), Ізіда (10), Астарта (9), а реакція бог – у всіх включених до списку наймень богів, незалежно від їх релігійної приналежності: Зевс (45), Перун (23), Сварог (16), Аллах (15), Тор (11), Кришна (6). При цьому теоніми, які водночас називають планети, тобто є космонімами, одержали гіперонімічні реакції, орієнтовані на обидві ці денотатні групи. В усіх випадках за частотністю переважають космоніми, пор. асоціат планета: Юпітер (39), Плутон (33), Уран (26), Нептун (15), асоціат бог: Юпітер (10), Нептун (7), Плутон (2), Уран (1).

Гіпероніми різного ступеня узагальнення наявні в кожній асоціативній статті укладеного  нами онімічного словника. Гіперонімічні, по суті класифікаційні асоціації варто назвати лінивими. Ментальний лексикон реципієнта задовольняється віднесенням оніма до певної групи, не претендуючи на індивідуальну характеристику  саме даного денотата.

2. Другу групу асоціацій за характером їх зв’язку зі стимулом становлять синоніми та перифрази або прості дескрипції. Два останні різновиди цієї групи асоціацій розрізняємо за наявністю елементів переосмислення, образності (перифрази) або їх відсутністю (дескрипції). Усі три різновиди можна позначити терміном гетерономінативність, яким користується Н.Арутюнова. На відміну від гіперонімів ця група не включає стимул у той чи той розряд, а описує його сам по собі, причому описує його в його цілісності. Формально асоціати цієї групи можуть виявитися близькими до попередньої. Так, асоціат столиця (28) до стимулу Київ є гіперонімом, а асоціат столиця України (9) – дескрипцією саме Києва. Асоціати поет та футболіст до прізвища Шевченко, –  типові гіперонімічні асоціації. А ось реакції Тарас (23) чи Андрій (5) на той же стимул Шевченко належать фактично до синонімів. В обох випадках пошуки денотата привели до тотожних результатів, однак реалізувалися вони або гіперонімічним, або синонімічним шляхом.

Асоціації-синоніми характеризують онім-стимул у його цілісності і тому не створюють нового концепту, а вписуються в концепт стимулу. Усі ж інші типи асоціацій можуть рзглядатися як описані Р.Лангакером когнітивні структури, сукупність яких у межах усіх наявних асоціацій на певний симул демонструє їх нові концептуалізації, “нескінченну складність”, що якраз і реалізується в асоціативному значенні стимулу.

3. До когнітивних структур увіходять зокрема й асоціації, що позначають, а переважно й символізують ціле (онім-стимул) через його частини (асоціати). Так, серед реакцій на стимул Лондон зустрічаємо асоціації Біг-Бен (11) і Big Ben (4), Тауер (30), Тауерська вежа, the gardens of the Tower of London (1), Вестмінстерське аббатство (1), Темза (4).

У зв’язці Лондон – Темза чи Париж – Ейфелева вежа тощо концепти Темза, Ейфелева вежа в ментальному лексиконі реципієнтів явно зазнають нової концептуалізації, бо вже виражають не самодостатні речі (Темза – найбільша ріка Англії, Ейфелева вежа – металева башта висотою 300 м, споруджена в 1889 р. французьким інженером Олександром Ейфелем), а називають частини, компоненти відповідних стимулів: Темза – річка, на якій стоїть Лондон, Ейфелева вежа – найвідоміша споруда в Парижі, що стала його символом.

4. Окремий тип когнітивних структур „стимул – асоціація” становлять вказівки на прикмети, ознаки, властивості стимулів. Назви таких ознак чи властивостей, як асоціати злість, дурість до стимулу Барбос або краса, врода, владна, гарна, жіночність, молодість, мудрість, розумна, погана до стимулу Афродіта, характеризують внутрішні чи зовнішні якості істот, прикметні риси предметів. Асоціати цього типу мають значне поширення і притаманні всім розрядам онімів, що увійшли до нашого словника. Цей тип асоціацій має певну спільність з попереднім, що об’єднує частини цілого, позначеного стимулом (Париж – Монмартр). У ряді випадків розмежувати ці два різновиди асоціатів досить важко. Різниця ж полягає у тому, що частина цілком належить цілому, як Монмартр цілком увіходить до складу Парижа, а властивість, належачи об’єктові, будучи його складником (частиною!) водночас притаманна і багатьом іншим об’єктам. Злість може бути рисою багатьох псів і не тільки їх, а краса – рисою не тільки Афродіти. Більше того, є такі пси та коти, що заслуговують на ознаку краса більше, ніж багато хто з людей, і є такі красуні, що ознакою злість наділені більше за будь-якого Барбоса.

5. П’ятий тип асоціацій є протилежним до когнітивної структури „ціле (стимул) – частина (асоціат)” і швидше наближається до гіперонімічних реакцій. Йдеться про структуру „частина (стимул) – ціле (асоціат)”. Цей тип найширше представлений серед стимулів-топонімів. Якщо в асоціації Красна площа до стимулу Москва маємо когнітивну структуру „ціле – частина”, а в асоціації до того ж стимулу столиця – структуру „гіпонім – гіперонім”, то структура Москва – Росія містить стимул-частину, асоціат до якого називає ціле. Пор. так само Київ – Україна; Лондон – Англія, Велика Британія. Асоціат Україна, що вказує на ціле, з’явився в нашому експерименті майже до всіх уведених до словника українських топонімів: Галичина, Буковина, Волинь (найчастотніші асоціати), Одеса, навіть Берестечко і Крути, осмислені як топоніми, а не хрононіми. Крім зазначених асоціацій, які повністю чи частково увіходять до складу стимулу, є й такі, що до стимулу взагалі не входять.

6. Зокрема не входять до стимулу асоціації суміжності. Асоціат і стимул у цьому випадку являють собою різні речі, які не входять одна до складу іншої, але певний зв’язок вони мають. Асоціації такого типу групуються або на простій суміжності ( просторовій, тематичній, хронологічній тощо), або на схожості. Тут  немає переходу одного в друге, нема переосмислень, тому називати ці два різновиди асоціацій суміжності метоніміями та метафорами підстав немає. Однак сам тип таких асоціацій грунтується на метонімічній (суміжність) чи метафоричній (схожість) засаді. Так, серед асоціацій до стимулу Дон Жуан з’являється Дон Кіхот, що є типовою суміжністю: обидва – дони (тобто в давній Іспанії – дворяни, аристократи), обидва іспанці, обидва літературні персонажі. Інша асоціація до цього стимулу – Казанова. Це вже типова асоціація за схожістю, своєрідна метафоризація: обидва мали і найбільше в світі полюбляли успіх серед жіноцтва.

Характерною прикметою асоціацій даного типу є панування метонімічних суміжностей, бо суміжність у точному розумінні цього терміна якраз стосується метонімії. Суміжність, оперта на схожість, цілком можлива. Адже схожі за багатьма параметрами Онєгін і Печорін, що добре відомо з історії російської літератури. Однак повна, справжня метафора – це злиття, точніше перенесення семантики з А на Б за їх схожістю. Метафорична ж суміжність ніяк не тяжіє до злиття.

7. Серед когнітивних структур стимул-асоціат вважаємо доцільним виділити ще один тип, близький до асоціацій суміжності, але не тотожний їм. В Одесі живуть одесити, а в Києві – кияни. Це настільки очевидне, тривіальне твердження, що в нашому експерименті (а в анкету включено 5 назв міст) ніхто серед асоціацій не вжив жодного катойконіма, тобто назви мешканців.

Отже, є Париж і є парижани. Це різні речі і можуть у теорії виступати як стимул та реакція. Куди цю реакцію віднести? Можливо, до третього типу – частина цілого. Але парижани – і в Африці парижани. Як бути з етнонімами, ще більш стійкими лексемами: Англія – англійці, Україна – українці? Це теж ніби частина цілого, але згадаймо мільйонні діаспори українців у світі. А англійці взагалі заснували США і ще кілька країн, згодом змінивши при цьому свої етнічні назви. Як бути з вірами, конфесіями? Буддисти – ті, хто сповідує один з різновидів буддизму. То що – буддисти є частиною цілого, буддизму? Але поклоняються вони не буддизмові, а Будді, а назвати буддистів частиною Будди ніяк не можна. А ще є стосунки батьків і дітей, предків і нащадків, які теж не дуже добре вписуються ні в формулу “частина цілого”, ні в концепцію метонімічної чи метафоричної суміжності. Перед нами, гадаємо, окремий тип асоціативних когнітивних структур, які можна визначити як причинно-наслідкову суміжність чи просто причинно-наслідкові асоціації. У нашому експерименті причинно-наслідкові асоціації представлені серед стимулів-теонімів: Зевс – язичники (1); Перун – язичництво (3), язичники (2); Сварог – язичники (2), язичництво (1); Тор – язичництво (1).

8. Є ще один, уже восьмий і кількісно дуже невеликий тип асоціацій, що сприймаються як загадкові. Вони нібито ніяк не оперті на зміст чи на форму оніма-стимулу і водночас настільки від нього відірвані, що не можуть вважатися просто помилковими, як помилковою є асоціація Нельсон на стимул Ватерлоо. Пор.: Буковина – пес, Ганна – кран, Ілона – синь, Тарас – сміх, Шевченко – дерево, Ізіда – зонт, Перун – труба, Сварог – туніка, Бровко – стіл, Ізабелла – хата тощо. Це акцентовано індивідуальні, імовірно підсвідомі асоціації, що увиразнюють “моє” сприйняття оніма, відбиваючи суб’єктивний, ідіолектний шар відповідного концепту.

Серед цих важких “винятків” десь проявляються, пробивають собі дорогу з підсвідомості древні архетипи, асоціативні когнітивні структури, що відклались у глибинах ментального лексикону чи, як образно кажуть, у генах ще з часів язичницької ментальності. Один з таких наявних у нас архетипів: Україна – калина. Знайти подібні архетипні реакції серед інших “загадкових” – багатократно важче, ніж розшифрувати просто індивідуальні загадкові асоціації.

Індивідуальні когнітивні структури не зосереджені у цьому останньому, восьмому типі асоціацій. Об’єктивне (загальне, яке виходить у комунікацію) та суб’єктивне (індивідуальне, яке залишається за межами комунікації, бо не виходить з ментального лексикону) є в кожному концепті, в тому числі онімічному. Пор. реакції на стимул Ілона: впертість, вредність, жахливе ім’я, загадковість, зла, ікона, ім’я яке подобається, ледача, незвично, некрасиве щось, ніжність, новизна, приваблива, щось негарне. Розлогу аксіологічну й емоційну палітру має кожен онім, наявний у ментальному лексиконі. Якщо побудувати навіть тисячу асоціативних полів на певний стимул, то все одно в тисячу першому полі буде якась кількість нових, раніше не фіксованих реакцій, як будуть і реакції, наявні в усіх без винятку вибудованих полях. Останні представляють найважливіші прикмети об’єктивного компонента стимулу і можуть бути встановлені вже в експерименті з невеликою кількістю реципієнтів. Комунікація, взаєморозуміння досягається “шляхом ментальної категоризації, тобто через ігнорування контекстуально варіативної інформації як іррелевантної” (О.Залевська). Інакше кажучи, категоризоване – то об’єктивне, а суб’єктивне залишається некатегоризованим і переважно вилучається зі спілкування.

Осмислення оніма може бути прямим чи образним. У мовленні це засвідчується контекстом. У асоціативному експерименті увесь “контекст” оніма-стимулу залишається в голові. І виявити, логічне (пряме) чи символічне (образне) сприйняття онімічного концепту превалює в ментальному лексиконі, досить важко. Утім, уважний аналіз засвідчує, що в асоціативних полях усіх онімічних стимулів панують прямі, логічні, а не символічні (образні) реакції. Це означає, що ментальний лексикон ґрунтується на логічних, а не символічних засадах. Реакція набуває образного сенсу, коли вказує на усталений, загальноприйнятий символ онімічного стимулу: Одеса – Дюк; коли символом оніма стає не лексема, а сам предмет: Крим – гори, море; коли таким символом стає термінологічне позначення оніма: Одеса – місто, пор. старий латинський символ Roma – Urbs. Серед термінів частіше не асоціації стають символами, а стимули, навпаки, стають символами асоціації. Не асоціації любов, кохання символізують стимул Афродіта, а теонім Афродіта стає символом любові, кохання. Найчастішим у стимулів Одеса й Нептун є асоціат море. Цей асоціат є символом Одеси, але не Нептуна. У цьому випадку, навпаки, Нептун є символом моря.

Асоціативні експерименти виявляють додаткові параметри спільності онімів та їх фреймової розбіжності. Сутнісна ознака онімічної спільності – наявність у кожної назви тільки одного носія, а розбіжності онімічних фреймів зумовлені розбіжностями позначуваних ними реалій. Асоціативні експерименти долучають до цих фундаментальних прикмет онімії ще деякі. Найпримітнішою спільною рисою  асоціативних полів для стимулів-онімів є насиченість цих полів власними назвами. Для онімічних стимулів досить характерними є онімічні асоціації. У нашому онімічному асоціативному словнику на 60 стимулів одержано 450 різних онімічних реакцій, що вживаються 1610 разів, тобто на один стимул припадає в середньому 7,4 онімічних реакцій у 23,5 ужитках. Ці цифри значно вищі, ніж у апелятивних асоціативних словниках.

Розбіжність онімічних розрядів, які в ментальному лексиконі стають онімічними фреймами, з асоціативного погляду виявляється в тому, що вони не збігаються за ступенем асоціативних проявів символічності. З шести асоціативно вивчених фреймів тут перед ведуть теоніми, за якими йдуть топоніми, астроніми, хрономіни, зооніми. Космоніми з асоціативного погляду зовсім позбівлені символічності. В цілому серед непрямих соціативних осмислень символіка помітно переважає у порівнянні з образністю.

Онімічні розряди (фрейми) розрізняються також за перевагою певних типів асоціацій. На базі групування найуживаніших асоціацій, виявлених нашим експериментом, поширеність типів реакцій на стимули-оніми виглядає так: 1) асоціації-гіпероніми: 38,1 %; 2) асоціації-синоніми: 23,6 %; 3) асоцації суміжності: 14,32 %; 4) асоціації, що називають ціле: 9,6 %; 5) асоціації-ознаки: 6,4 %; 6) помилкові, неадекватні асоціації: 4,8 %; 7) асоціації, що називають частину, і так само 8) причинно-наслідкові асоціації: по 1,6 %. Розряди онімів-стимулів за переваженням у них певних типів асоціацій дуже виразно розмежовуються один з одним. Зокрема при антропонімічних стимулах панують реакції-синоніми: 46,6 %, при топонімічних – реакції, що позначають ціле: 45,4 %, а серед інших розрядів на першому  місці знаходяться реакції-гіпероніми. Доля їх серед стимулів-космонімів – 75 %, а серед теонімів, хрононімів та зоонімів – 66,6 % у кожнім розряді.

Загалом перша десятка найуживаніших асоціацій охоплює від чверті до трьох чвертей усього асоціативного поля оніма-стимулу. Зрозуміло, що загальне – корпоративне, а відтак і національне осмислення онімів концентрується в першій десятці їх асоціацій. Далі йдуть асоціації індивідуальні, переважно одиничні, що визначають розташування онімів у межах індивідуальної, а не загальномовної картини світу. Побудова онімічних асоціативних полів як один з її найдійовіших методів пізнання ментального лексикону засвідчує, що  в усіх процесах, які відбуваються в ментальному лексиконі й виходять в акти комунікації, надзвичайно вагому роль відігають власні назви, які слугують організаторами, систематизаторами і збирачами усього концептуального вмісту мови мозку.

Виконане дослідження дозволяє сформулювати наступні висновки.

1. Якщо ономастика пізнає власні назви, то когнітивна ономастика з’ясовує, як це пізнання реалізується, якими є механізми пізнання власних назв. Оскільки пізнання здійснюється в голові людини, мовою мозку, то й когнітивна ономастика має справу передусім з ментальним лексиконом. По суті з’ясування способів буття й функціональної навантаженості власних назв у ментальному лексиконі становить собою провідну проблему когнітивної ономастики.

2. Методів безпосереднього спостереження ментального лексикону не існує, зате є три досить результативні шляхи його опосередкованого лінгвістичного вивчення: 1) аналіз актів мовлення, що породжується ментальним лексиконом і компонується з наявних у ньому концептів, у тому числі й концептів онімічних; це – шлях від концепту до слова; 2) здійснення соціолінгвістичних експериментів, зокрема одержання реакцій-асоціацій на онімічні стимули; це – шлях від слова до концепту; 3) самоспостереження дослідника, спроба проникнути в роботу свого власного ментального лексикону, щоб розібратися, як там існують і функціонують власні назви; це – шлях пізнання концепту як такого.

3. Власні назви, що проникли в ментальний лексикон, піддаються систематизації: відбувається обробка, перекодування власної назви – трансформація слова в концепт, його концептуалізація. Паралельно онім зазнає й категоризації – віднайдення його найдоречнішого місця в ментальному лексиконі, для чого вимагається з’ясування його денотатного ряду (антропоніми, топоніми тощо) й домену (гідроніми, ороніми тощо). Робота мови мозку з онімами зрештою шикує їх у фрейми й домени (субфрейми), постійно добудовуючи та перебудовуючи те й друге. Усе це упорядковує ментальний лексикон і шляхом концептуалізації та категоризації робить його більш містким і зручним.

4. Онім, приходить він у ментальний лексикон ззовні чи твориться в самому ментальному лексиконі, все одно є словом, яке вже в процесі ментальної обробки стає концептом. Концепт завжди об’ємніший, ширший за слово, оскільки, як правило (хоч і в дуже різній мірі), окрім вербального включає також невербальний компонент, а слово за своєю суттю на це не здатне. Концепт також включає, окрім загальноприйнятого, ще індивідуальний, притаманний тільки цьому ментальному лексиконові семантичний компонент, який при спілкуванні не виходить назовні, бо передати його, якщо спеціально не ставити таку мету, дуже важко, оскільки адресат цим індивідуальним компонентом не володіє і тому при комунікації його не сприймає.

5. При комунікативному використанні наявних у ментальному лексиконі власних назв, відбувається їх переробка, перекодування. Оніми-концепти трансформуються в слова і як такі виходять з ментального лексикону – вимовляються чи записуються в складі мовленнєвого ланцюжка. При цьому оніми як наймення одиничних об’єктів чітко й конкретно прив’язані до певного місця (передусім топоніми) й певного часу (передусім антропоніми). Тому вони: 1) просто й економно створюють хронотоп – прив’язують сказане, особливо – якщо  сказане  є художнім твором, до певного часу і певного місця; 2) міцно пов’язані зі своїм денотатом (знову ж таки тому, що він один), слугуючи для нього своєрідним заголовком, а це так чи так витягає на світ Божий інші речі, що стосуються цього денотата. У мовленнєвому ланцюжку кожна включена туди власна назва огорнена фрагментом свого часу й місця.

6. Коли власна назва не виходить з ментального лексикону для використання, а випадає з нього, забувається, втрачається пам’яттю, маємо справу із зовсім іншим процесом, якому притаманні зовсім інші механізми, інший перебіг й інші результати. Процес забування і причина забування – дуже цікаві і складні когнітивні явища. Головна з причин – прагматична. Забувається те, що стало непотрібним чи малопотрібним (визначення потрібного й непотрібного є суб’єктивним і тому нерідко помилковим), те, що тривалий час не застосовувалося в комунікативних актах власника ментального лексикону. У процесах забування чи не найцікавішим є те, що вони переважно не бувають незворотними. Якісь оніми, забуті в молодості, можуть пригадатися лише на схилі віку. Із забутого може пригадатися спочатку денотат, а вже потім його назва. Нерідко буває навпаки – пригадується спочатку онім, а за ним слідує денотат. Може пригадатися тільки одна половина зв’язки онім-денотат.

Це явище пригадування забутого містить значну й цікаву інформацію про буття онімів у ментальному лексиконі. Якщо сьогодні забув, а завтра пригадав, то це означає, що онім, хоч він і забувся, не випав з ментального лексикону, а заховався на периферії, може у підсвідомості, і для пошукових систем, якими володіє ментальний лексикон, виявляється неприступним. Процеси постійної внутрішньої концептуалізації та категоризації, особливо – активізовані зовнішніми подразниками, призводять зрештою до того, що нібито забуте раптом випливає на поверхню ментального лексикону, у зону його активної дії.

7. Концептуальне оформлення одержує фактично не весь інформаційний обшар ментального лексикону, а тільки та його частина, з якою в даний час ментальний лексикон так чи так працює. Образно кажучи, концепти перебувають на поверхні “ментального моря”, а в його глибині розташовані стиснуті, мінімізовані натяки на концепти – схеми чи, інакше, символи концептів, які при потребі видобуваються на поверхню, одержують форми повноцінних концептів і включаються в роботу – обмірковування чи комунікацію. Іншими словами, символи в ментальному лексиконі – це пасивні концепти, а концепти – це активізовані символи.

8. Систематизація інформаційного вмісту ментального лексикону у контакті з об’єктивною дійсністю і під впливом об’єктивної дійсності призводить до профілювання концептів.  Профілювання в розумінні Р.Лангакера спричиняє зміну денотата, а отже в онімії – появу нового онімічного концепту, пор.а) із збереженням того ж домену: Іван Франко, Іван Котляревський; б) із зміною домену: ім’я Іван > прізвище Іван (вказане П.Чучкою); в) із заміною фрейму: богиня Венера  >  планета Венера.

Профілювання в розумінні Є. Бартмінського не змінює денотат концепту, а отже й сам концепт, але змінює його сприйняття, ставлення до нього, його суспільну оцінку. Разючої динаміки свого сприйняття, кардинального перепрофілювання в просторі і особливо в часі зазнали денотати, позначені антропонімами Мазепа, Троцький, Сталін, Рейган тощо.

9. Систематизація концептуального вмісту ментального лексикону породжує також вибудування онімічних фреймів. Фрейми, на відміну від лексико-семантичних полів (чи груп, систем), мають не тільки і не стільки інтралінгвальні засади, скільки екстралінгвальні, мотивуючись позамовними чинниками, об’єктивною дійсністю, уніфікованими схематизаціями досвіду. Головна прикмета власних назв – ідентифікація одиничних денотатів – нерозривно пов’язує їх з позамовною дійсністю, тим самим надаючи їм фреймових властивостей. Пріорітетне значення для нашої роботи має те, що кожен фрейм ділиться на загальномовний та індивідуальний фрейми (з наявністю проміжних колективних фреймів). Оскільки ментальний лексикон є фактом принципово індивідуальним (один ментальний лексикон належить тільки одній людині, у різних людей – різні ментальні лексикони), то й вивчення ментального буття онімів має бути зосередженим на вивченні індивідуальних онімічних фреймів.

10. Семантичне наповнення оніма в ментальному лексиконі найліпше виявляється шляхом асоціативного експерименту. Значення кожного оніма (взагалі кожної лексеми) можна подати у вигляді асоціативного поля, систематизуючи реакції-асоціації на цей онім (лексему). Скільки б не було учасників експерименту (реципієнтів), у їх реакціях, якщо вони є носіями однієї мови, практично завжди буде щось спільне і щось відмінне. Спільне належить загальномовному фреймові або фреймові колективному. Передусім це перша десятка найчастотніших асоціацій. Нижня частина асоціативного поля – асоціації, що трапилися один-два рази, – належить до індивідуального фрейму. Існування загальномовного, колективного та індивідуального фреймів доводиться шляхом асоціативних експериментів із стовідстотковою точністю.

11. Специфіка онімічного асоціативного поля порівняно з апелятивним полягає в тому, що тут майже завжди маємо пошуки денотата (онім вказує тільки на один денотат, але претендентів з назвами-омонімами, особливо серед антропонімів та зоонімів, може бути багато) і значний вміст асоціатів-онімів (одиничне пригягає до себе такі ж асоціації).

12. Сутність і функціонування ментального лексикону, склад і форми існування його одиниць, збереження, трансформації і взаємодія цих одиниць, зокрема одиниць онімічних, тільки почали відкривати перед наукою свої таємниці. Вагомість когніції людської когніції ще як слід не усвідомлена. Адже це – глобальна й корінна проблема когнітивної науки, когнітивної лінгвістики і в тому числі когнітивної ономастики. У руслі нашої проблематики вже тепер можна висновувати, що власні назви в ментальному лексиконі відіграють значно істотнішу роль, ніж у мові та мовленні. Вони не просто є в ментальному лексиконі.  Стаючи, подібно до всіх одиниць ментального лексикону, концептами в активній чи в пасивній формі, вони слугують організаторами ментального лексикону, координаторами ментальної картини світу, шифрами інформаційних скриньок пам’яті і засобами виведення вмісту цих скриньок у мовлення і в мову.