КОМУНІКАТИВНА ВЗАЄМОДІЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ У ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІЙ ДІАЛОГІЧНО-ПРАГМАТИЧНІЙ ПРОЕКЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, з’ясовано стан дослідження проблеми, на вирішення якої спрямований науковий пошук, зазначено зв’язок роботи з науковими планами, визначено мету, задачі, об’єкт і предмет дисертації, наукову новизну та положення, винесені на захист.

Розділ 1 «Теоретичні і методологічні засади дослідження взаємодії у процесі правової комунікації» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Теоретико-світоглядні передумови становлення і розвитку комунікативної взаємодії» підкреслено, що увесь спектр досліджень учених з актуалізованої проблематики можна диференціювати за кількома напрямами: історичний аспект; теоретико-пізнавальний і теоретико-праксеологічний.

Доведено, що, вийшовши у своєму постмодерністському переосмисленні із «суб’єкт-об’єктних» зв’язків на «суб’єкт-суб’єктні», філософи акцентують на поверненні суб’єкта до провідної ролі у суспільному бутті з метою забезпечення його правових дій.

Діалогічно-прагматичний конструкт трактований як правовий умотивований засіб комунікативної взаємодії, смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної інтерпретації, як один із модусів існування права – комунікації, спрямованої на унормування проблеми «семантичних дисонансів» у встановленні істини з метою забезпечення «універсальної згоди», що передбачає захист прав і свобод людини і громадянина, безпеки держави і суспільства.

У підрозділі 1.2 «Методологічна функція діалогу» розкрито методологічні підходи до вироблення правил і норм комунікативної взаємодії правоохоронних підрозділів, які формуються на основі діалогічно-правового підходу з огляду на проблемні діяльнісні й соціальні зміни.

Акцентовано, що суть антрополого-діалогічної парадигми в тому, щоб «реконструювати» (Ж. Деррида) соціальний (і правовий) світ, розгледіти прихований за удаваною об’єктивністю соціальних (і правових) інститутів механізм їхнього соціального конструювання через діалог: на підставі єдності протилежностей (моментів, сторін), які взаємообумовлюють, доповнюють один одного – потрібне і суще, ідеальне і матеріальне, загальне і особливе у праві (багатоголосся – М. Бахтін); взаємодії з іншими соціальними явищами – з економікою, політикою, культурою (через відрізнення від інших виявляється суть досліджуваного – В. Біблер) і з об’єктом, який виступає метасистемою стосовно права, – із суспільством, виявляючи водночас трансцендентне обґрунтування права.

У підрозділі 1.3 «Філософсько-правові підвалини прагматизму комунікативної взаємодії» наголошено на тому, що діалогічний прагматизм зумовлений правоохоронною діяльністю різних служб і підрозділів та спричинений метою, завданнями, стратегією і тактикою ефективної діяльності із питань процесуального, адміністративного, оперативно-розшукового чи управлінського змісту.

Сформувавшись як ефективний засіб регулювання суспільних взаємин, правовий діалог постає важливим інструментом правоохоронної діяльності, який створює соціально-комунікативний спосіб буття і реалізації права, функціонування правової системи, а також впливає на соціально-правову свідомість, комунікативне мислення суб’єкта права. Відповідно до філософії прагматизму, центральним питанням якої є практичний смисл ідей, висловлювань, що втілюються у способах досягнення результативності розв’язання професійних протистоянь, суперечок і теоретичних дискусій, інструменталізм (за Дж. Дьюї) постає методом, який визначає ставлення до дійсності і допомагає суб’єктові знайти вихід із проблемної ситуації засобами правового діалогу.

Розділ 2 «Діалогічні виміри правової комунікативної взаємодії» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Історико-генетичний аналіз філософсько-правового підґрунтя діалогу у праві» акцентовано на вивченні еволюційних змін діалогу в розвитку правової комунікації.

Узагальнено, що Аристотель, Цицерон, Сократ, Квінтиліан, Платон та
інші заклали важливі теоретичні засади філософського осягнення діалогу. Вони визначили екзистенційні параметри взаємодії у людському бутті в софістичній моделі мовлення, керованій волею до влади над людьми як об’єктами маніпуляцій, і в методі філософського діалогу (маєвтики) як співтворчого пошуку істини в плідній комунікації, що втілювала волю до істини.

Зауважено, що від найдавніших витоків правової комунікації діалог був спричинений необхідністю співжиття, узгодження інтересів, за якими наставала необхідність відповідальності за порушені моральні норми. Пошуки способів їх відновлення через комунікацію спонукали до встановлення взаємодії. Акцентовано на тому, що суспільне буття, регульоване правом, функціонує як діалогічний феномен, який може бути осмислений у філософсько-правовому контексті як ретранслятор і корелятор правовідносин у процесі комунікативної взаємодії.

Підрозділ 2.2 «Правовий діалог як визначальна складова комунікативної взаємодії» характеризує як ключову проблему уміння встановлювати правову форму комунікації у процесі взаємодії суб’єктів права.

Встановлено, що правова дійсність формується на основі взаємодії суб’єктів права, які самоорганізовують власну поведінку і поведінку Іншості у ході професійних інтеракцій.

Обґрунтовано, що до організаційних підстав установлення діалогу у
ході комунікативної взаємодії правоохоронних органів належать: 1) системний розподіл функційних завдань у межах спільної діяльності; 2) встановлені завдання, продиктовані особливостями сучасної оперативної ситуації; 3) проблемне застосування окремих законодавчих норм; 4) професійна потреба постійних контактів щодо співпраці правоохоронних органів; 5) низька якість матеріально-технічного забезпечення; 6) висока плинність кадрів; 7) загальносвітові глобалізаційні кризові явища, які породжують нові хвилі наростання злочинності.

Зауважено на ролі правового діалогу як складовій комунікації у системі засобів взаємодії правоохоронних відомств. У межах нових ідей «буття-як-комунікація», «право-як-комунікація» акцентовано на вербальній і невербальній взаємодії – паритетній дії, діалог щодо якої є похідним.

Розділ 3 «Суб’єкт-суб’єктна комунікативна взаємодія у формуванні нової філософії співпраці правоохоронних органів» складається із чотирьох підрозділів, які формують загальний підхід до аналізу практики взаємодії.

У підрозділі 3.1 «Діалогічно-прагматична спрямованість механізмів правової взаємодії на встановлення істини» зауважено, що для діалогічного прагматизму важливими постають дві ідеї: перша полягає у пошуку істини учасниками діалогу, друга – покладена в основу теорії істини – ідея Людини як центральної постаті в комунікативній взаємодії.

Дослідницький концепт пов’язаний із «діалогом права», для якого характерні рівноправність, свобода, законослухняність суб’єктів права, учасників діалогу; наявність волі до порозуміння і його забезпечення. «Діалог співпраці» набуває рис толерантності, відповідального ставлення до виконання професійних обов’язків, але не з позицій «діалогу влади», а обопільної суб’єкт-суб’єктної відповідальності за доручену справу. Тобто «діалог співпраці» може бути сформований як процес прагматичного забезпечення істини в ході правової співпраці, але аж ніяк не перетворення права на діалог абсолютної істини.

Зберігаючи виправдану індивідуальну свободу і відповідальність, діалог існує для «контролювання» дії його наслідків у колективній моральнісно-правовій прагматиці співпраці.

У підрозділі 3.2 «Герменевтичний феномен діалогізації у здійсненні права» активізовано поняття розуміння, яке розглядається як умова (осмислення) соціального буття і діалог як формування нового смислу, а також те, як критерії останнього (розуміння) покладаються в основу прагматики комунікативних взаємин.

Якщо для філософської герменевтики властиві завдання діалогічного розуміння, взаєморозуміння і саморозуміння, то для філософії права у межах діалогічної антропології права герменевтичне завдання має «правовий характер» узаконення розуміння потреби подолання розбіжностей та зобов’язаності щодо єдиного розуміння мети організаційної діяльності.

Відтак галузева (правова) комунікація постає як адекватне інтеракційне поєднання свідомостей з метою консенсусного урівноважування претензій щодо семантики норм комунікативних дій у правових межах. Таке змагання у досягненні розумного і виправданого консенсусу в діалозі повинно перебувати під правовим контролем.

У підрозділі 3.3 «Діалогічний характер забезпечення інтеракцій «ОВС – митні органи»» розкривається сутність семантики професійної комунікативної взаємодії на діалогічному рівні, спрямованої на фахове забезпечення результативності узгодженої діяльності.

Узагальнено, що діалогічно-прагматична модель співпраці ОВС і митних органів спричинена важливими державними завданнями щодо захисту національних інтересів від злочинних посягань, переважно економічного характеру, певною спорідненістю форм і методів діяльності, різним обсягом повноважень і неоднаковими способами виконання завдань. Проблеми взаємодії хоча законодавчо і внормовані, однак у нормативних актах ОВС та митної служби вони поки що не уніфіковані.

Акцентовано на тому, що зміст діалогічно-прагматичної взаємодії полягає у спільному взаємоузгоджуваному зборі відомостей, аналізі інформації, плануванні обов’язків щодо попередження, виявлення, розслідування злочинів і передачі до судового розгляду, встановлення зв’язків із метою внутрішньої і міжнародної співпраці для запобігання поширенню тероризму, корупції, транснаціональної злочинності, зокрема наркобізнесу, торгівлі людьми, незаконній міграції.

У підрозділі 3.4 «Діалогічно-правова освітня модель професіоналізації працівників ОВС» розкрито потребу вивчення сучасних діалогічно-прагматичних процесів і сформованості на рівні знань, навичок та практичних умінь щодо оволодіння новими принципами правової організаційної взаємодії.

Узагальнені підстави для таких підходів: від реалізації мотиву формування діалогу, пошуку єдиних спільних інтенцій у професійному контактуванні, встановлення консенсусу, урівноваження позицій сторін діалогу, уміння аналітично виважено використовувати інформацію і аж до вміння будувати аргументаційний ряд та долати недоліки іміджу правоохоронних органів, недовіри до них – пов’язані із потребою підвищення освітньої ролі навчальних закладів в означеному процесі.