| summary: | У вступі формулюється мета і завдання дослідження, обґрунтовується актуальність теми дисертації, робиться огляд літературознавчих праць із даної проблеми, висвітлюється наукове і практичне значення роботи.
В першому розділі “Становлення уявлення про психологічну складність людини в європейських літературах доби романтизму” зроблено спробу теоретично осмислити поступове ускладнення в літературі успадкованого від класицистичних попередників “монохарактеру”, простежити, як протиріччя між монохарактером і відчуттям реальної складності психіки людини створює передумови для виникнення концепції психологічного двійництва особистості. Поняття характеру може бути індикатором, який, в його історичних модифікаціях, свідчить про суттєві орієнтири літературного пошуку Нового часу.
Проблема “двійництва” людської істоти, психологічна складність людини є неослабним джерелом письменницького інтересу, починаючи з епохи кризи класицистичного характеру. Змінюється погляд на людину, яка, за Г. Флобером, має “священне право суперечити самій собі”. Статус “цільної” особистості та психологічного двійництва в літературній думці Нового часу вимагає особливої уваги: ідеалом суспільства продовжують лишатися “цільні”, “прямі” люди з чітко визначеними аксіологією та діапазоном очікування вчинків. Проте насправді сучасна людина менш за все нагадує цей ідеал, що зберігає риси архаїчного нормативу. Художня література, починаючи з епохи Ренесансу, має справу з індивідуальністю “роздрібленою”, сповненою протиріч, інколи вражаючих. Категорія “характер” насичується в різні періоди Нового часу достатньо різним змістом. Різко окреслених “характерів”, ”позитивних” та “негативних” героїв потребують вже лише архаїзуючі напрямки в новітній літературі, на ґатунок “соціалістичного реалізму”. В основному ж сучасна європейська літературна свідомість зосереджена на проблемі “складності” людини. І тут вимальовується картина, яка в наступних розділах буде розглянута детально, а тут – окреслена в загальних контурах. Піонером в цьому відношенні виступила передромантична готична література, яка поставила проблему роздвоєння психіки людини, що підпадає магії зла. Такий мотив розробляється в “готичному романі” А. Радкліф, М. Льюїса, Ч. Метьюріна. Згодом завоював уяву читачів байронічний герой, що розриває з традиційними моральними цінностями, аж до епатажних фігур на зразок Каїна, але водночас цей герой трагічно переживає власне богоборство й одинокість. Подальший розвиток ситуації двійництва призводить до ще напруженіших психологічних конфліктів. Характерно, що у романтиків ми натрапляємо на численні описи божевілля: вважалося, що у цьому стані розкривається душа, звільнена від пут розуму. Романтичний герой розкриває свої прагнення і пізнає незвичні обрії й в стані екзальтації, натхнення, сну. Психологізм з часів романтизму стає дуже характерною орієнтацією літератури. Про це переконливо писав німецький психіатр К. Леонгард. Характерний надзвичайний інтерес, з яким вивчає психіатрію, наприклад, романтик Т.А. Гофман (повість “Магнетизер”, “нічні” оповідання письменника, роман “Еліксир диявола”). Передумови ідеї про двоїстість людини знаходяться у вченні романтиків про “природний дуалізм” свідомості художника, який носить у своїй душі обриси ідеального світу, і, разом з тим, пов’язаний і з земним світом “жалюгідної чуттєвості”. Постать двійника з’являється в творах Т. Кляйста, репрезентує творчість Е.А.Гофмана, Е. По, Р. Стівенсона, Ч. Діккенса, Н. Готорна. Але вона варіюється в залежності від національних особливостей прояву романтичної свідомості в літературах різних країн та авторського підходу. Герой може подвоюватися або розщеплюватися, боротися з своїм другим “я” тощо. Все це ускладнювало поняття про літературний характер, яким воно склалося в епоху класицизму.
Об'єктом уваги як романтичної філософії, так і романтичної художньої творчості відтепер стає не абстрактна “людина взагалі”, а жива особистість, в якій формуються і часом борються між собою протилежні властивості. Ця особистість подана в призмі психологізації і вирішує, звичайно, екзистенціальні проблеми людини при глибокому зосередженні на власному “я”.
Проте епоха не стимулювала відчуття цільності особистості. Гармонійна єдність людини і суспільства, природного та культурного вже було безповоротно порушено. Саме тому романтична людина глибоко психологічна, зосереджена на собі і своїх переживаннях. Зрозуміло, що в таких умовах перш за все вимальовується певний дуалізм психіки, коливання людського “я” між полюсами Добра і Зла. Далі реалістична література середини ХІХ століття ускладнить цю картину динамічним малюнком характеру та численними нюансами. Але починалося розуміння складності людського “я” саме через дуалістичне змалювання характеру, розщеплення психіки ще донедавна цільного (класицистичного) героя.
Романтичний герой успадковує від своїх класицистичних попередників “монохарактер”, але тут накопичуються потенції руху та протиріч, оскільки внутрішнє життя персонажа знаходиться в полі напружених метафізично-екзистенціальних борінь.
Водночас такий персонаж вже динамічний, рухливий і начебто не мириться з роллю, яку йому надано. Цей конфлікт між монохарактером як стильовою установкою романтизму і відчуттям реальної складності психіки людини є першою стадією осягнення реальної непростоти психіки. Тут відбивається криза просвітницько-класицистичних уявлень про характер людини та літературного героя, які базувалися на принципах античної характерології і ігнорували складнощі внутрішнього життя особистості, що їх принесло з собою християнське Середньовіччя.
Можна сказати, що тут наріжним каменем виступає проблема індивідуалізму, нове почуття вартості особистості, розвиток. Ідеал дедалі частіше поступається вільному літературному пошуку.
Ідея “двійництва” переходить з романтичної літератури й до концепції людини класиків реалізму ХІХ ст. (Діккенс, Достоєвський). Тут воно виявляється у макабристичному відчутті руйнації морального стереотипу, у виявленні безодень душі. Коли в літературі з’явились Діккенс і Достоєвський, реалістичний роман запропонував нові шляхи вираження підсвідомого та ірраціонального, другого “я”.
В другому розділі “Романтична концепція людини-двійника та її художнє втілення в літературах англо-германського світу” детально проаналізовано внутрішнє ускладнення монохарактеру в англійському готичному романі (“Чернець” М. Льюїса, “Італієць” А. Радкліф, “Мельмот-блукач” Ч. Метьюріна).
Хоча в готичному романі художнє узагальнення залишалося, якщо ужити терміну В. Днєпрова, ідеалізуючим, і герой цього роману врешті решт являє певну однозначність своєї життєвої та сюжетної позиції (“злочинець”, “жертва” тощо) внутрішньо він вже зовсім не однорідний, не усталений на одній точці. Його особистість та поведінка стають дисгармонійними, сповненими внутрішнього напруження.
Характерно, що в цей період ускладнення характеру персонажа іде по лінії накопичення енергії зла, що було, безперечно, епатуючим розривом з моралістичними установками як літератури християнського середньовіччя, так і класицистичної нормалізуючої світської літератури. Це яскраво виявляється в психологічному “двійництві” Амброзіо, головного персонажа роману М. Льюїса. Злочин і гріх стають тут формою виявлення метафізичного Зла, яке підкорює собі людей всупереч їх волі і свідомості. Льюїс крок за кроком простежує шлях поступової спокуси ченця дияволом, хоча не ставить за мету з’ясувати сутність зла. Його цікавить процес укорінення Зла в душі нормальної людини. В романі показано конфлікт між статусом Амброзіо як священика та його реальною натурою (який походить від класицистичної колізії боротьби почуття та обов’язку). Амброзіо порушує норми поведінки священика і керується лише своїми бажаннями. Він розуміє, що покарання неминуче, і свідомо стає на шлях зла, щоб взяти від життя якнайбільше насолоди. Крок за кроком суккуб Матільда веде його шляхом спокуси, який закінчується для ченця вбивством Ельвіри, викраденням і зґвалтуванням Антонії. Але якщо передумови падіння головного героя виносяться за межі реального світу і мотивуються виключно безмежністю Світового Зла, то механізм переродження психології Амброзіо простежується Льюїсом детально і послідовно.
А. Радкліф в романі “Італієць” створює більш ускладнений образ священика-лиходія. На відміну від Амброзіо, подвійність характеру якого сформувалася як результат монастирського виховання, герой Радкліф – Скедоні скоїв свої злочини в період світського життя і змінив його на духовне, щоб приховати минуле. Присутній в усіх романах А. Радкліф образ лиходія психологічно ускладнюється в романі ”Італієць”. На початку роману чернець Скедоні змальовується як характерний “готичний монстр”, який під маскою стриманого ченця приховує порочну і хижу натуру. Але з розвитком подій акценти змінюються. Показано конфлікт суперечливих почуттів в душі Скедоні, він аналізує свої вчинки, рефлектує.
Подальше ускладнення ідеї роздвоєності людини спостерігається в романтичній поезії Дж. Байрона, яка виразно втілила такі риси англо-германського менталітету, як схильність до самоаналізу та увагу до фуріозних начал людини. У східних поемах “Гяур”, “Наречена з Абідосу”, “Корсар”, “Лара” Байрон створює складний характер гордовитого бунтівника, який страждає від самотності, тягаря провини перед близькими людьми, але не скоряється перед оточуючим світом і сліпою “долею”. До проблеми двоїстості особистості Байрон звертається у творах “Сон”, “Потвора перетворена”, й, особливо розгорнуто, в філософсько-символічній поемі “Манфред”. Герой поеми, вражений контрастом між прекрасним світом природи і пеклом власної душі, говорить про роздвоєність людини, яка одвіку сама себе розпинає, виключно через етику. Гордовита самотність Манфреда не виключає духовної діалектики, “свідомої оцінки героєм власних поривань, крайнощів, почуттів”. Крізь призму душевної трагедії героя поет показує трагедію сучасника як конфлікт між притаманною від природи схильністю до добра – і розтлінним суспільством, що її нівечить. У поемі майже відсутня зовнішня дія. Увага автора зосереджена на внутрішніх переживаннях і пошуках героя. Білий вірш, метафоричні порівняння, риторичні звертання, вигуки, експресивні повторювання – всі ці ознаки високої риторики притаманні монологам Манфреда, й ця елоквенція покликана передати діалогічність думки, всі її pro і contra. Трагедія Манфреда визначається не стільки зіткненням з людьми, яких він зневажає, але його власним моральним судом над собою. Згубними є не обставини, які оточують Манфреда, а структура його власної психіки. Взаємини героя з Астартою символізують його внутрішні протиріччя. Астарта – краще “я” Манфреда, загублене егоїзмом. Драматичний конфлікт з ворожим світом визначає динаміку психології героя. Байрон вступає в напружений діалог з цінностями Біблії, прагнучи зняти з людини відчуття первородної провини – тяжіння до незалежності від Бога й володарювання у світі. Але весь художній лад образів Байрона свідчить про жагу “втраченого раю”, прагнення цільності та гармонії, що приходить в суперечність з самою ідеєю монохарактеру і внутрішньо ускладнює його.
“Мельмот-блукач” Ч. Метьюріна став кульмінацією готичного роману, що “поєднав досягнення “готичної літератури” і проблиски майбутнього реалізму з романтичними рисами...”. Таємнича особа Мельмота може бути сприйнята як демонічне проявлення прихованого ворога, “іншого я”, що існує, за концепцією автора, почасти в свідомості героїв, а почасти – об’єктивно. Мельмот сигніфікує композицію образів, вказує на взаємозалежність людських доль. Подібно до Фауста, Мельмот продав душу дияволу за обіцянку довгого життя і знання, недоступне звичайним смертним. Як і Мефістофель, Мельмот блукає по світу і шукає зневірених і безпорадних, які звільнили б його від цього закляття. Він пропонує порятунок тим, хто знаходиться на межі божевілля чи голодної смерті. Умова Мельмота – помінятися з ним долею, тобто відмовитися від надії на “вічне спасіння”. Він є одночасно страдницькою і зловісною фігурою. Свобода від моральних зобов’язань, байдужість до болю інших робить образ Мельмота зловісним. У той же час відвага, активність дії, вміння страждати – становлять другий бік його натури і викликають справжнє співчуття. Двійництво людини у Метьюріна художньо “канонізується”, набуває значення концептуальності. Для вмотивування цієї ідеї автор спирається як на архетип “мага”, пошукувача темного знання, так і на біблійну ідею гріховності такого пошуку.
В цьому ж розділі розглянуто мотиви двійництва в творах німецьких романтиків Г. фон Кляйста, А. Шаміссо, Е.Т.А.Гофмана. Головне в драматургії Кляйста – внутрішня ускладненість. У героях п’єс Кляйста немовби співіснують дві особистості, і кожна з них існує самостійно, але конфліктує із своєю другою половиною. У драмі “Пентесілея” в героїні борються дві сили – пристрасть до Ахілла і ненависть до нього. Автора цікавлять моменти переходу від однієї особистості до другої, конфлікт – свідомого і підсвідомого, які постійно міняються місцями, борються між собою. Цариця вбиває Ахілла, але її друге “я” не може зрозуміти, хто це скоїв. Коли боротьба між свідомим та підсвідомим досягає кульмінації, тільки смерть може розв’язати цей конфлікт. У драмі “Кетхен із Гейльброна” кожний з трьох головних героїв існує одночасно в двох іпостасях. Суттєвим компонентом драми Кляйста є таємничість, фантастичність. “Чудо” дозволяє графу фон Штралю побачити справжню Кетхен. Сон також допомагає героям побачити підсвідоме “я” один в одному. В трагедії “Принц фон Гомбурзький” герой-принц в першій і заключній сценах знаходиться немовби між сном і дійсністю, поведінка і особистість його побудовані на протиріччях. Він – відважний герой, який одержує перемогу в бою з ворогом. Одночасно це перелякана людина, яка немовби зазирнула у власну могилу й ладна відмовитись від коханої, щоб зберегти життя. Світ спілкування персонажів немовби подвійний: між ними існують родинні, дружні, соціальні зв’язки, але водночас тут стикаються і взаємодіють два поля: емоційне і логічне. Концепція людини у Кляйста і структура образа-персонажа в його художньому світі несуть виразну печать дихотомічності, активного розщеплення на непримиренні начала.
Своєрідно потрактований А. Шаміссо в “Незвичайній історії Петера Шлеміля” архетип тіні. Тінь, це зовнішнє “я” Шлеміля, в його очах спочатку не має самостійного значення, що служить зав'язкою сюжету, побудованому в плані змалювання психологічної боротьби. Мотив тіні покликаний акцентувати момент встановлення зв’язку Петера з дияволом, його гріхопадіння. Самостійна роль двійника-тіні починається пізніше, коли читач дізнається, що, на відміну від Шлеміля, власну тінь має вся поважна публіка. Але в центрі уваги лишається внутрішня динаміка “я”. Попри всю значущість соціальної проблеми, центральну увагу в повісті приділено не романтичному конфлікту особистості і “натовпу”, а проблемі внутрішньої гармонії особистості, і конфлікт цей розгорнуто в колізії усвідомлення цією особистістю власної вартості.
Мотив двійництва в творчості Е. Гофмана зустрічається в трьох основних варіантах. Показано внутрішнє “роздвоєння” героя (“Мадемуазель де Скюдері”, “Еліксир диявола”), “повторення” його характеру в інших персонажах (“Вибір нареченої”, “Піскова людина”). У свідомості Медарда, протагоніста роману “Еліксир сатани”, часом зникає різниця між “я” та “не я”, в результаті чого відбувається “втрата” героєм своєї особистості і в той же час до “не я” відрносяться власні почуття і думки. “Це друге темне обличчя людини відповідає підтекстовому змісту романтичної драми”. Сам двійник в цьому романі Гофмана теж зазнає роздвоєння. Це – і цілком реальний божевільний чернець, з яким Медард зустрічається в будинку лісничого, і жахливий привід з обличчям Медарда, який передав Медардові фатальний ніж для вбивства. В “Еліксирі диявола” Гофман подолав інерцію “готичної” форми. У Гофмана немає природжених лиходіїв. “Лиходійство” в його романі – наслідок сильних пристрастей, нестримне буяння темних джерел душі. “Демонічне” в душі Медарда жахає більше, ніж “демонічне” в об’єктивній дійсності. Подібними рисами відзначається і герой повісті Гофмана “Мадемуазель де Скюдері” Кардільяк – вдень поважний громадянин і зразковий батько, вночі – жорстокий вбивця. Та вже сама поведінка його жертв говорить про подвійне життя як норму існування суспільства; у героя з’являється бажання покарати тих, хто не відповідає його ідеалу, хоча він усвідомлює, що далеке від ідеалу і його власне “я”. Конфлікт розв'язується появою “акустичного” двійника героя, що провокує вбивства, тобто виявленням його власної роздвоєності. В повісті Гофмана “Вибір нареченої” мотив двійництва покликаний передати механістичні ритми людської поведінки, в оповіданні “Піскова людина” він підкреслює невичерпність зла як рушійної сили “я”. Під пером Гофмана двійництво романтичного героя набуває максимальної різноманітності й глибини. Гофман, підсилюючи і доводячи до повного розвою характерні для німецького романтизму фантастичні вмотивування, підводить читача до питання про плинність характеру, зміну особистості та можливість морально-світоглядного вибору людиною власного “я”. Цьому сприяє й послідовне “роздвоєння” персонажа, двійник якого “матеріалізується” в окрему істоту.
Отож, автори англійського готичного роману виступили як піонери в сфері оновлення прийомів зображення людського характеру. При цьому характерною рисою є розвиток психологічного ускладнення героя по негативній лінії, його еволюція до зла, яке виступає магнетичною силою, полюсом тяжіння. У такий спосіб автори готичного роману епатували читача, вступаючи в полеміку з традицією позитивної ідеалізації людини у християнській агіографії. Тут було звернено увагу на “зворотній бік” людської психіки, татуйований в рамках традиційної християнської культури.
Передромантичні та романтичні твори, про які йшлося вище, стали важливим кроком в усвідомленні європейською літературою реальної непростоти людини.
В третьому розділі “Англо-американська рецепція теми романтичного двійника” (2 пол. ХІХ ст.) розглянуто художню функцію макабристики як характерного для англійського й і американського культурних континуумів дискурсу змалювання персонажа-двійника.
Якщо в літературах Європи тема двійництва людини розвивалася переважно в річищі філософської резиньяції і навіть шокуючи та жахливі моменти, які виникали в розвитку цієї теми, набували характеру інтелектуальних конструкцій, то в англійському та американському культурних континуумах проблема душевної роздвоєності отримує характер макабристичного образу. В реальність владно входить естетична категорія жахливого, яка втілюється при врахуванні резонансу традицій готичного роману. Характерно також, що макабристична трактовка двійництва людини сполучається тут з моралістичним забарвленням, і не варто відносити це за рахунок самої лише вікторіанської моралі, яка панувала в тодішньому суспільстві. Адже згущення проблематики двійництва в макабристичному образі вимагає від художника певної гармонізації, врівноваження жахливого та огидного позитивними моментами.
Аналізуються твори Р. Стівенсона (“Маркхейм”, “Химерна пригода з доктором Джекілом і містером Гайдом”) і Е. По (“Вільям Вільсон”, “Чорний кіт”, “Падіння будинку Ашерів”). Тут в реальність владно входить естетична категорія жахливого, яка втілюється в образ відповідно до традицій готичного роману. Але макабристичне потрактування двійництва людини набуває виразного моралістичного забарвлення. Сам художній матеріал, поданий в дещо більш згущеному порівняно з готичною традицією макабристичному аспекті, вимагав врівноваження певними позитивними засадами.
В новелах “Чорний кіт” та “Падіння будинку Ашерів” Е. По створює образи людей хиткого психічного складу. Хворобливе зосередження на своїх внутрішніх суперечностях веде до розпаду особистості героїв. У новелі “Падіння будинку Ашерів” роздвоєння свідомості героя спричинює відраза витонченого інтелекту, зосередженого на собі, до реальної дійсності. Фізичне згасання леді Маделіни, сестри і духовного двійника Родеріка Ашера, провокують його загибель та руйнування родового маєтку Ашерів. А в новелі “Вільям Вільсон” розробляється вже архетип, відомий як Doppelganger, постійний докір сумління героя, що виконує роль морального судді.
Стівенсон, звертаючись до теми двійника, пішов в сфері зображення внутрішнього світу людини шляхом Е. По. Головним принципом композиційної побудови повісті Стівенсона, як і новели По “Вільям Вільсон”, є контраст між добрим і злим началами, які закладені в самій сутності людини й виступають у своєму притиборстві. Розвиток фантастичних мотивів відбувається шляхом поглиблення вихідних протиріч. Гайд, незважаючи на те, що він виглядає як втілення самого зла, на початку, – це лише приховані інстинкти Джекіла. Поступово негативний Гайд здобуває таку владу над кращою половиною, що вже не може бути вигнаний. Приховане “я”, звільнене від суспільних і моральних обов’язків, перемагає доктора Джекіла. Розв'язати ситуацію двох ворожих “я” може тільки знищення одного з них. Наприкінці повісті доктор Джекіл вбиває Гайда, але це означає самознищення. Роздвоєння було уявним, бо перед нами – одна людина.
Таке злиття двійників використовує й Оскар Уайльд в “Портреті Доріана Грея”. Але його цікавила ситуація роздвоєності, зламаності або спотворення людської психіки в умовах вікторіанського ригоризму. Поєднання правдоподібності і фантастики в романі пов’язано з романтичною традицією (зокрема жанру “romance”). Джерелами фаустіанського мотиву угоди з дияволом теж були в першу чергу готичний герой-лиходій і байронічний герой. Доріан Грей міняється життям з витвором мистецтва, своїм двійником-портретом, і створює для себе в уяві “чудове” життя, що нагадує артефакт. Поряд з ним жахлива реальність буття Доріана, яка відбувається на портреті, полягає в приреченості на смерть. Двійник-портрет є шляхом не стільки самостворення, скільки саморуйнації. Тема “двійника” розробляється в романі в трагічному аспекті, бо розлад особистості зі своєю “божественною” природою – це розлад із першоосновами буття.
Домінує тема Джекіла-Гайда й у реалістичній “Таємниці Едвіна Друда”, останньому творі Ч. Діккенса. В образі грішного Джона Джаспера, що нагадує готичні образи священиків-лиходіїв, Діккенс змальовує людину як осередок полярних протилежностей, в якому, окремо один від одного, існують два стани свідомості. Джаспер – не тільки “романтичний лиходій”, жорстокість якого йде від абстрактного “злого начала”. Автор-реаліст переводить свого “готичного героя” зі сфери містики в план зрушень психіки, спричинених наркоманією. Але в романі ослаблено соціальні вмотивування, акцентовано моменти психологізації, це свідчить про вплив романтизму, який збагачує палітру реаліста.
В оповіданнях і романах Н. Готорна прагнення людини до ідеальної бездоганності має трагічний вихід: неминучим породженням цієї колізії стає трагічне двійництво. В оповіданні “Молодий Браун” герою раптово відкривається подвійне життя всіх тих, чию поведінку Браун з дитинства вважав зразковою. Брауну відкривається істина, що люди з безгрішною репутацією в суспільстві мають своє таємне життя – можливо, не вчинки, але гріховні наміри. “Двоїстість” людської свідомості вражає героя оповідання і відбивається на його власному житті. У героїв оповідання “Пророчі портрети”, так само, як і у Доріана Грея в романі Уайльда, спостерігаються жахливі зміни характеру, що так само відбивається на портретах-двійниках. Портрети пророчать всі пристрасті, які переживатимуть Елінор і Уолтер протягом свого подружнього життя. Талант художника, що дозволяє заглиблитися в сутність людини, веде митця до змалювання не тільки зовнішніх рис, а й таємниць душі. В романі “Червона літера” Готорн досягає монументалізації цих проблем. Сюжет роману сконденсовано у символіці червоної літери “а”, яка втілює ідею гріховності та покути. В образах пастора Дімсдейла і лицемірного доктора Чіллінгуорта є спільне з образом готичного героя Амброзіо. В житті доброчесного пастора існує таємниця, що обтяжує його сумління. Побожність священика посилюється після гріхопадіння так само, як і у Амброзіо. Готорн аналізує психологічний стан Дімсдейла, його внутрішню боротьбу. Дімсдейл, з одного боку, вважає за необхідне відкритися в своєму гріху, з другого – він прагне “послужити во славу Божу”. Грішник навчає свою паству доброчесності. Готорн аналізує діалектику його страждань, жах перед скоєним злочином і безсиле розкаяння. Ревнощі і ненависть спричиняють народження злої й мстивої людини і в докторі Чіллінгуорті. Спочатку він вважає себе лише знаряддям справедливості, але згодом хвороблива цікавість до гріху послаблює його власний опір злу. Готорн намагається оцінити потенціал зла, прихований у свідомості людини. Коли вчений Чіллінгуорт відступає від моральних цінностей, відбувається його фізичне і духовне виродження його. Доктор трансформується з талановитого вченого в жорстокого лиходія. Н. Готорн, порівняно з іншими авторами творів про “двійників”, нагнітає відчуття жахливості описаних ним подій в морально-психологічному дискурсі, і це продиктовано його релігійним сприйняттям світу та людини.
Можна твердити, що загострення експресії художніх рішень та чітка поляризація “жахливого” і “морального” в англо-американській трактовці теми двійництва визначені наперед могутнім впливом біблійної традиції, яка в англо-американському, переважно – протестантському світі посідала помітне місце в культурі і могутньо впливала на художньо-літературні по трактування теми.
Певною мірою таке загострення теми і внесення до неї морального аспекту (який вирішувався в готичному романі, як ми пам'ятаємо, в ключі полеміки з біблійною концепцією світу та людини) начебто підводить підсумок розвиткові явища і репрезентує моменти художнього осягнення цієї теми, які можна визначити як вершинні.
Даний матеріал може розглядатися як певний підсумок розвитку теми двійництва людини в романтичній літературі західного світу взагалі.
Таким чином, архетип двійника, що іманентно корениться в надрах людської психіки і отримує все ширший грунт в сучасній реальності, знаходить багату і оригінальну розробку в західноєвропейській літературі останніх століть.
|
