КРАВЧЕНКО Жанна Дмитрівна ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ НАДАННЯ ПЕРВИННОЇ МЕДИКО-САНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються стан її наукової розробки, мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію та публікації здобувача.
У першому розділі – «Теоретичні основи державного регулювання структурно-організаційних перетворень та їх законодавчого забезпечення в системі охорони здоров’я» – на основі системного аналізу наукових праць фахівців з’ясовується ступінь наукової розробки теми, осмислюються концептуальні підходи до державного регулювання розвитку галузі охорони здоров’я в Україні, обґрунтовуються раціональні шляхи її перебудови на ринкових засадах з урахуванням нормативно-правової бази та можливості вдосконалення механізмів державного управління.
У роботі уточнюється сутність таких понять, як «система охорони здоров’я», «організаційна структура управління», «державне регулювання», «державне регулювання розвитку галузі охорони здоров’я» тощо. Так, система охорони здоров’я країни являє собою сукупність установ, закладів і підприємств, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження та організацію споживання медичних послуг і товарів медичного призначення, у тому числі підтримання санітарно-епідеміологічної безпеки, надання суміжних лікувально-оздоровчих послуг, зокрема в галузі санаторно-курортного оздоровлення, фізкультури тощо, забезпечуючи тим самим задоволення відповідних потреб населення, збереження та відновлення суспільного здоров’я. Вона характеризується територіальною, галузевою, функціональною та організаційною структурами, які відображають форми територіального зосередження установ, закладів і підприємств охорони здоров’я, масштаби розвитку та регіональні пропорції з надання відповідних послуг; структуру системи за галузевою належністю її елементів; роль окремих елементів щодо виконання певних зовнішніх і внутрішніх функцій; організаційні форми та органи управління, які забезпечують цілеспрямований узгоджений розвиток усіх елементів системи.
З’ясовано, що під державним управлінням галузі охорони здоров’я слід розуміти цілеспрямовані дії з посилення впливу держави на зміцнення здоров’я громадян, що реалізуються завдяки організуючим, регулюючим, контролюючим заходам та здійснюються органами державної влади з метою надання населенню якісної медичної допомоги. У свою чергу, «медична допомога» визначається як комплекс заходів, які здійснюються медичними фахівцями з метою профілактики, діагностики та лікування захворювань.
Обґрунтовано, що лікувально-профілактичні заклади за ринкових умов є основними структурними складовими соціально-економічної системи, якій властиві зворотні і незворотні процеси, тобто якісні і кількісні зміни у сфері суспільної продуктивності праці та виробничих відносин. У зв’язку з цим особливого значення набуває таке поняття, як «розвиток медичної допомоги» – цілеспрямований, закономірний, незворотний, багаторівневий, керований, відтворювальний, змінний процес діяльності суб’єктів надання медичної допомоги, основними характеристиками якого є якість, прийнятність, законність, професійність, результативність.
Дієвість державного регулювання розвитку системи охорони здоров’я визначається за такими критеріями, як ефективність (співвідношення між витратами на проведення реорганізації галузі і досягнутими результатами), економічність (намагання отримати певні результати з найменшими витратами) та результативність (міра досягнення поставленої мети), і в ринкових умовах залежить від наслідків функціонування системи надання якісних медичних послуг.
Установлено, що під державним регулюванням розвитку галузі охорони здоров’я слід розуміти діяльність держави в особі її органів, що спрямована на забезпечення публічних інтересів шляхом використання переважно адміністративних засобів впливу на відносини та поведінку господарюючих та негосподарюючих суб’єктів, при цьому правовою основою державного регулювання розвитку галузі є вплив непрямими засобами, причому функції контролю та застосування адміністративно-господарських санкцій залишаються незмінними.
Розвинуті соціальні практики свідчать про те, що механізми державного управління є визначальними детермінантами діяльності системи охорони здоров’я. В умовах ринкової економіки державне регулювання ресурсним забезпеченням системи охорони здоров’я має вирішальне значення для підвищення ефективності її функціонування. Розбудова ринку як основи економічної політики держави спонукає до переосмислення цінностей та принципів функціонування системи охорони здоров’я, зміни її парадигми. Оскільки в сучасних умовах розвитку в українському суспільстві формуються ринкові відносини, то необхідною умовою забезпечення сталого розвитку системи охорони здоров’я є поєднання державного і ринкового механізмів управління.
У другому розділі – «Державне регулювання структурно-організаційних перетворень у системі охорони здоров’я України: сучасний стан і перспективи розвитку» – обґрунтовано концептуальні підходи щодо основних напрямів державної політики структурно-організаційних перетворень та виявлено основні суперечності, пов’язані з державним реформуванням системи охорони здоров’я в Україні. Узагальнено світовий досвід державного регулювання розвитку медичної галузі, виявлено можливі варіанти адаптації кращих світових практик структурно-організаційного забезпечення функціонування медичних установ до умов України.
Доведено, що недоліки існуючої в Україні моделі охорони здоров’я перш за все виявляються: у зосередженості на вирішенні потреб галузі, а не на задоволенні медичних потреб населення; неефективності структури системи, що призводить до деформованості структури медичних послуг та неефективності використання наявних ресурсів охорони здоров’я; недостатності обсягів фінансування з громадських джерел, що призводить до порушення принципів справедливості та солідарності. Аналіз існуючої практики функціонування галузі доводить, що в Україні за роки незалежності неодноразово започатковувалися різні реформи у сфері охорони здоров’я, але загалом вони характеризувалися: відсутністю чітко позначених цілей, комплексності перетворень, чіткої політики, яка забезпечує виконання прийнятих рішень; постійним переглядом стратегії реформ; ігноруванням науково доведених або перевірених практикою підходів, форм та методів перетворень; істотним впливом на прийняття рішень лобістських груп; низькими темпами реалізації; непослідовністю та суперечливістю. Як свідчить практика, головною перешкодою для ефективного функціонування системи охорони здоров’я в Україні є неефективність її структури на всіх рівнях системи медичного обслуговування, що заважає виробленню медичних послуг, які відповідають потребам населення в медичній допомозі.
Як свідчить статистика, в Україні не існує чіткого розподілу на служби первинної та вторинної допомоги. До виконання функцій первинної допомоги фактично залучаються всі спеціалісти поліклініки, що призводить до надмірного використання спеціалізованої амбулаторної допомоги. Із загального числа позалікарняних закладів Міністерства охорони здоров’я України близько половини (56,2 %) призначені для надання виключно первинної медичної допомоги (сільські та міські лікарські амбулаторії, амбулаторні відділення сільських дільничних лікарень), 28,1 % – надають і первинну, і вторинну амбулаторну допомогу (поліклініки, поліклінічні відділення міських лікарень для дорослого та дитячого населення, центральних районних лікарень). Лише 27 % фахівців первинної ланки становлять лікарі загальної практики – сімейні лікарі [за даними Держкомстату України за 2012 р.].
Установлено, що сьогодні організаційною основою надання первинної допомоги залишається територіально-дільничний принцип, у результаті чого пацієнти вимушені обслуговуватися в того лікаря, на території дільниці якого вони проживають. Це певною мірою суперечить демократизації охорони здоров’я, оскільки в пацієнта відсутнє право вибору – могутній стимул до такого медичного обслуговування, яке задовольняє пацієнта за своєю якістю та організацією. При цьому на практиці дільнично-територіальний принцип не дозволяє досягти головної мети – довготривалого медичного обслуговування. Оскільки більшість пацієнтів обслуговується не у свого дільничного лікаря, то це говорить про взаємну (лікаря та пацієнта) незацікавленість один в одному. Сьогодні первинна ланка практично не впливає на медичний маршрут пацієнта. Самостійно звертаються до лікарів-спеціалістів майже третина (29,5 %), до стаціонарів – 16,9 % пацієнтів. У результаті рівень обслуговування в 65,9 % випадків не відповідає тяжкості їх стану та перебігу захворювання, у 43,2 % – надання медичної допомоги відбувається на більш високих, ніж необхідно, рівнях.
Спостерігається надлишкова кількість стаціонарних закладів і лікарняних ліжок. Чисельність стаціонарів більше ніж удвічі перевищує аналогічний показник країн Європи, що призводить до розпорошення ресурсів і низької якості (рис. 1).
Частка малопотужних лікарень до 50 ліжок у загальній чисельності всіх лікарень становить 12 %. Загальна забезпеченість ліжками на 10 000 населення (незважаючи на те, що в Україні відбулося скорочення ліжкового фонду майже на третину) залишається високою – 9,73 % за даними Держстату України, що в 1,7 раза перевищує аналогічні показники в країнах ЄС та в 1,4 раза – в Європейському Союзі в цілому.