Крестовська Н.М. Ювенальне право України: генезис та сучасний стан

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено зв’язок роботи з науковими планами, поставлено мету та визначено завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологію, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та опублікування.

Перший розділ «Методологія та сучасний стан науки ювенального права» складається з чотирьох підрозділів і присвячений характеристиці правової ювеналістики – науки ювенального права.

У підрозділі 1.1. «Генезис ювенальних досліджень і становлення науки ювенального права» зроблено висновок про формування нової наукової юридичної дисципліни – правової ювеналістики, яка є суміжною з такими суспільними науками як ювенологія (ювентологія), філософія дитинства, соціологія дитинства та соціологія молоді, політологія, історія та антропологія дитинства, педагогіка, психологія. В системі юриспруденції правова ювеналістика межує з низкою галузевих юридичних наук (науки конституційного, кримінального, цивільного, сімейного права тощо). Концепція як галузі, так і науки ювенального права лежить у площині загальнотеоретичної юриспруденції і виробляється її засобами.

Правова ювеналістика (наука ювенального права) визначається як система теоретичних та прикладних знань про традиції, сучасний стан та перспективи правового регулювання суспільних відносин за участю дітей та молоді, про правове забезпечення умов виживання, належного розвитку та соціалізації підростаючого покоління. Її об’єктом є правова реальність (в тому числі й історичні її аспекти), головним суб’єктом та центром якої прямо або опосередковано є підростаюче покоління. Предметом науки ювенального права є виявлені та сформульовані суб’єктом наукового пізнання об’єктивні тенденції у формуванні, існуванні та розвитку ювенального права в широкому сенсі цього слова, а саме: нормативного та індивідуального ювенально-правового регулювання, ювенально-правових статусів, ювенально-правових відносин та інших актів ювенально значущої правової поведінки. Сучасний стан розвитку науки ювенального права та наукового співтовариства ювеналістів характеризується як допарадигмальний (Т. Кун). Відбувається становлення понятійно-категоріального апарату нової наукової дослідницької програми, формування її сталого ядра (І. Лакатос).

У підрозділі 1.2. «Методологічні засади ювенально-правових досліджень» визначено методологічну ієрархію науки ювенального права, яка включає рівень парадигм, рівень підходів, рівень методів та принципів (що є вихідними посилками методів), рівень концептів (результатів дослідження). З позицій соціально-еволюційної парадигми ювенальне право є результатом тривалого розвитку триєдиної соціальної реальності: ставлення суспільства до дітей і дитинства, різноманітних відносин між дітьми та дорослими та закріплюючої їх нормативно-правової сфери.

Основними підходами у дослідженні ювенального права були: цивілізаційний – у його стадіальному варіанті з урахуванням принципової єдності історичної долі України та європейської цивілізації; міждисциплінарний – при зверненні до неюридичних джерел ювенального права; інформаційний – для розуміння ювенального права як системи, яка має удосконалюватися з метою спрощення доступу до неї, сприйняття дитинства як пори засвоєння інформації щодо навколишнього світу та самої людини; антропологічний (екзистенційно-гуманістичний) – для прийняття факту, що кожна людина і кожна дитина існують, будуючи своє життя, беручи участь у правовому житті суспільства, приймаючи рішення, відповідаючи за них; аксіологічний – для усвідомлення значущості дитинства в житті людини; системний – для розгляду ювенального права як об’єктивно-суб’єктивної органічної системи соціального ціннісно-нормативного регулювання; синергетичний – для розуміння ювенального права як відкритої до впливу ззовні, поліджерельної, нерівноважної та незавершеної соціорегулятивної системи, яка перебуває у процесі формування відповідно до діючих у суспільстві нелінійних законів та механізмів відбору.

Основними методами дослідження були: діалектичний метод, який було спрямовано на виявлення причин, витоків та наслідків досліджуваних явищ, їхніх внутрішніх суперечностей, зв’язків та відносин з іншими явищами; описовий метод, основними інструментами якого є дескрипція та пояснення; історичний метод, що включає такі прийоми: ретроспекція; історичне порівняння; історична аналогія; історична типізація; історична періодизація; формально-юридичний метод, що став основним інструментарієм для тлумачення, аналізу, систематизації та класифікації чинних норм ювенального права, його джерел, юридичних фактів, правовідносин, формулювання категорій та понять правової ювеналістики; порівняльно-правовий метод, який допоміг при визначенні перспектив правової акультурації в Україні норм та інститутів зарубіжного ювенального права, організаційних інститутів, що відповідають за їх реалізацію.

У підрозділі 1.3. «Ювенально-правова компаративістика» зазначено, що порівняльно-правовий метод має особливе значення для ювенально-правової науки, оскільки вона тільки виробляє свій методологічний інструментарій і категоріально-понятійний апарат. Система порівнюваних у сфері ювенального права явищ включає: цінності, доктрини, принципи, структуру, інститути, норми ювенального права, правозастосовні установи, зокрема – ювенальну юстицію, а також відповідні навчальні дисципліни.

Ціннісний рівень порівняльного аналізу ювенального права свідчить про єдність підходу в різних правових системах до питання про конституювання і про правову охорону дитинства. Інакше виглядає справа з іншими складовими правової ювеналістики, зокрема існує істотна відмінність у доктринах ювенального права, статусі, змісті та структурі галузі.

У підрозділі 1.4. «Концептуальні ідеї та доктрини ювенального права» проаналізовано концептуальні ідеї, що узагальнюють правове регулювання в ювенальній сфері, спрямовані на його удосконалення і в силу своєї авторитетності здійснюють вплив на правотворчу та правозастосовчу практику. Основними історично відомими та чинними сьогодні є такі ювенально-правові доктрини:

– доктрина patria potestas (влада батька), яка сформувалася на основі античної педагогіки та філософії і передбачала повну владу батька над дитиною (найдавніші норми римського права);

– доктрина parens patriae (держава в ролі батька), яка передбачала захист неповнолітніх державною владою з одночасним обмеженням влади батька над дитиною (Платон, Ульпіан);

– преформістська доктрина, згідно з якою дитина є маленьким дорослим, і тому основний акцент робиться на охороні прав, якими вона буде володіти у дорослому стані (Арістотель, Августин Блаженний, Іван Золотоустий);

– доктрина «чистої дошки» та батьківської свободи, згідно з якою душа дитини вважалася вільною як від гріхів, так і від чеснот, а право керувати вихованням своєї дитини (творити з дитини людину) визначалось як найбільш значуща громадянська свобода (Дж. Локк, Я.А. Коменський, С. Полоцький);

– протекціоністська доктрина, згідно з якою дитина є суб’єктом, якому допомагають та поведінку якого коригують дорослі. Вона є підґрунтям основоположного дитячого правового стандарту – Конвенції про права дитини;

– автономістська доктрина, згідно з якою кожна дитина є певною особистістю і не може вважатися ані власністю своїх батьків, ані власністю суспільства, ані власністю держави (Ж.Ж. Руссо, Е. Кей, Я. Корчак, К.М. Вентцель);

– тоталітарна доктрина ювенального права, згідно з якою дитина визначалась як власність держави. Виховання дітей вважалося не приватною справою батьків, а їхнім громадським обов’язком (якобінці, радянські педагоги та юристи);

– ліберально-патерналістська доктрина поєднує дві течії у трактуванні дитини та дитинства: дитина як об’єкт захисту з боку дорослих та дитина як людина. Є превалюючою в сучасних зарубіжних країнах.

Для України є характерним нестійке поєднання протекціоністської та автономістської доктрин ювенального права, що найближчим часом зберігатиметься з коливаннями у той або інший бік. Протекціоністська доктрина має визначати, передусім, політику держави у сфері охорони дитинства, а автономістська – у сфері забезпечення правового статусу дитини.

Другий розділ «Національні традиції правового регулювання відносин між поколіннями в Україні» складається з трьох підрозділів і присвячений історії формування ювенального права в Україні.

Підрозділ 2.1. «Дитина у правовому полі традиційного суспільства (від найдавніших часів до середини ХІХ ст.)» складається з трьох пунктів і містить узагальнення щодо еволюції правового статусу дитини з найдавніших часів до середини ХІХ ст.

У пункті 2.1.1. «Правовий статус дитини у давньоруському суспільстві» на основі аналізу правових звичаїв, Руської Правди, княжих та церковних статутів, житійної та літописної літератури, етнографічного та іконографічного матеріалу зроблено висновки, що правовий статус дитини у давньоруському суспільстві не виходив за межі сімейно-родової організації, а сама дитина не розглядалась як суб’єкт права. Звичаєве право встановлювало вікові особливості дитини; церковне право певною мірою охороняло особисті права дітей (право на життя та на свободу, але не на вільне виховання); державне право охороняло майнові права дітей, передусім, спадкові, а також порядок влаштування дитини-сироти. Дитинство як пора людського життя ще не становила собою правової цінності, хоча інфантицидний стиль (за класифікацією Л. Демоза) у ставленні до дитини уже було подолано.

У пункті 2.1.2. «Дитина у праві доби високого середньовіччя в Україні» на підставі аналізу Статутів Великого князівства Литовського, Руського та Жомойтського, Статутів Казимира Великого, правових пам’яток вірменської, єврейської, татарської етнічних спільнот, що мешкали на українських землях, зроблено висновок про те, що правове регулювання відносин, пов’язаних із дітьми, будувалося на принципах становості та полірелігійності. Державного законодавця, передусім, цікавила доля дітей шляхти. Саме вони певною мірою були захищені правом. Неповнолітні діти перебували під батьківською владою, а у разі смерті батька – під опікою, яка встановлювалася за волею батька або за законом. Норми Статутів ВКЛРЖ є досить скупими щодо особливостей кримінальної відповідальності дітей та молоді, причиною чого був невисокий за часів середньовіччя рівень злочинності неповнолітніх.

Вірменський Судебник 1519 р. встановлював вік неповноліття, порядок влаштування дітей, що залишилися без батьківської опіки, відповідальність за правопорушення проти дітей та правопорушення, вчинені дітьми. Право українських вірмен мало зародки того, що можна назвати ювенальним проступком, а саме – вказівку на правопорушення, які вчиняють тільки діти (необережне вбивство та тілесні ушкодження, спричинені у ході дитячих ігор).

Основним джерелом права татарської спільноти були тексти Корану з коментарями (Тефсир), а також кітаби – книги інтерпретаційної та етичної спрямованості. Іслам певною мірою захищав право дитини на життя, зокрема суворо забороняв інфантицид. Іслам не знав такого інституту влаштування дитини-сироти як усиновлення, що очевидно було несумісним з природним походженням дитини, але рекомендувалося взяття під опіку дитини-сироти.

Для права єврейської спільноти було характерним акцентування на обов’язку дитини (у тому числі – дорослої) поважати своїх батьків. Водночас воно орієнтувало батьків на виконання певних обов’язків щодо дітей (викуп первістка, виховання дітей у дусі Тори та приписів мудреців). В єврейському кримінальному праві простежується принцип нерозуміння (малолітня дитина не каралася за крадіжку, але при цьому рекомендувалося, щоб дитина покаялася).

За доби високого середньовіччя головна риса ювенально-правового регулювання залишилася незмінною: невизнання дитини суб’єктом права.

У пункті 2.1.3. «Правовий статус дитини в українському постсередньовічному суспільстві» проаналізовано кодекс українського права – «Права, за якими судиться малоросійський народ», який містить два блоки ювенально-правових норм (опікунське право та особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх). Уперше до пам’ятки українського права було включено дефініцію неповнолітньої особи, але, як і раніше, дитина не мислилась як автономний суб’єкт права. Тому основний акцент зроблено на правовому порядку влаштування дитини-сироти. За Кодексом 1743 р. неповноліття особи, яка вчинила злочин, звільняло від катувань та смертної кари, натомість породжувало обов’язок батьків відшкодувати завдані збитки. Покарання ж таким особам призначалося за розсудом суду. Встановлювалася також відповідальність за декілька складів злочинів проти дитини.

Поступова ліквідація української автономії привела до уніфікації національного ювенального права з російським. Опікунське право та регулювання майнових відносин за участю дітей практично не зазнало змін у порівнянні з попереднім періодом. Натомість зазнав суттєвих змін інститут кримінальної відповідальності неповнолітніх. Побудовані з урахуванням класичної доктрини кримінального права Закони Кримінальні 1832 р. та Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. встановлювали принципи нерозуміння і неосудності дітей у віці до 10 років та принцип обов’язкового пом’якшення покарання неповнолітньому.

У підрозділі 2.2. «Зародження «дитячого» права та ювенальної юстиції (з другої половини ХІХ ст. до 1917 р.)» зазначається, що на стадії переходу від традиційних до індустріальних форм життя українське суспільство зіткнулося з проблемою дитячої безпритульності, бездоглядності та делінквентності, яку намагалися вирішити суто громадськими засобами, за рахунок благодійницької діяльності.

Інститут кримінальної відповідальності неповнолітніх на рубежі ХІХ та ХХ ст.ст. зазнав суттєвих змін. Правовою основою для диференціації відповідальності дітей та дорослих став Закон Російської імперії «Про зміну форм та обрядів судочинства у справах про злочинні діяння малолітніх та неповнолітніх, а також законоположень про їх караність» від 2 червня 1897 р., а її організаційно-правовою основою – створення ювенальних судів, які діяли у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі та Миколаєві. Вони створювалися за рішенням органів місцевого самоврядування, фінансувалися за рахунок коштів місцевого бюджету, розробляли власні локальні нормативно-правові акти щодо порядку здійснення правосуддя у справах малолітніх. В Австро-Угорщині, на відміну від Росії, створення ювенальної юстиції із самого початку набуло централізованого характеру. Організація ювенальних судів дещо варіювалася в залежності від статусу судових установ у тій чи іншій місцевості.

У підрозділі 2.3. «Особливості становлення радянської системи ювенального законодавства та ювенальної юстиції (із 1917 р. до 1990 р.)» зазначається, що розвиток ювенального законодавства за радянських часів не був лінійно прогресивним: у ньому брали верх то прогресивні, то украй реакційні тенденції. Так, у 20-х роках минулого століття одночасно були запроваджені як гуманістичні правові постанови (наприклад, зрівняння у правах позашлюбних та закононароджених дітей, встановлення юридичної відповідальності за неналежне виховання дітей), так і антигуманна заборона традиційної форми влаштування дітей-сиріт – усиновлення. Головною ж тенденцією ювенально-правового регулювання стало скасування інституту батьківської влади і проголошення виховання дітей обов’язком батьків перед державою.

Найбільшою проблемою для радянської влади із самого початку її функціонування на території України були дитяча безпритульність та бездоглядність. Піки цих негативних соціальних явищ прийшлися на початок 20-х роках та на початок 30-х років ХХ ст. і були, безумовно, пов’язані з масовим голодуванням. Але якщо у 20-х рр. радянський уряд проводив активну політику щодо подолання безпритульності, то на початку 30-х років сплеск безпритульності не отримав адекватної реакції.

Нігілістичне ставлення до дореволюційного досвіду ювенальної юстиції призвело до ліквідації ювенальних судів та до заміни їх адміністративними органами – комісіями у справах неповнолітніх, до відання яких перейшли справи про злочини та проступки неповнолітніх. Разом із тим, система застосовуваних ними виховних заходів свідчила про повернення до деяких дореволюційних та зарубіжних правил ювенальної юстиції.

Формальною віхою каральної переорієнтації радянської ювенальної кримінальної політики стали постанови ЦВК і РНК СРСР 1935 р., згідно з якими вік кримінальної відповідальності було знижено до 12 років, відновлено застосування до неповнолітніх всіх видів покарань, обмежено можливості у застосуванні заходів медико-педагогічного характеру, ліквідовано окреме провадження у справах неповнолітніх та комісії у справах неповнолітніх. Посилення кримінальної репресії щодо неповнолітніх та її уніфікація з відповідальністю дорослих стали особливо відчутними з початком Другої світової війни. КК УРСР 1960 р., який діяв в Україні до недавніх часів, певною мірою повернувся до деяких гуманістичних засад ювенальної юстиції, але в основному зберіг стару каральну парадигму кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Розділ 3. «Ювенальне право України як система соціального регулювання» складається з двох підрозділів і містить характеристику ювенального права як галузі права у її співвідношенні з іншими галузями права та іншими соціальними регуляторами.

Підрозділ 3.1. «Ювенальне право як галузь українського права» складається з шести пунктів і висвітлює поняття, ознаки, цінності, систему ювенального права України, його публічні та приватні засади, співвідношення з міжнародними та регіональними ювенально-правовим стандартами.

У пункті 3.1.1. «Критерії розмежування ювенального права з іншими галузями українського права» зазначено, що більшість ювеналістів використовують традиційні критерії галузеутворення: предмет та метод правового регулювання, незважаючи на явну їх недостатність до тих галузей, які мають комплексний характер.

Вихідною посилкою для критеріїв галузевого розмежування стало визначення типу систем, до яких належить право. Автор приєднується до точки зору ряду вчених про об’єктивно-суб’єктивний характер системи права (В.М. Хвостов, О.Ф. Черданцев та ін.). Система підстав для виокремлення галузі права має містити як об’єктивні, так і суб’єктивні компоненти, враховувати сучасну методологію, зокрема, телеологічний та аксіологічний підходи, прогностичну функцію юридичної науки. Для розмежування галузей в системі права України пропонується комплексний критерій, який включає: виявлені та проаналізовані наукою об’єктивно існуючі суспільні потреби у галузевому правовому регулюванні; сферу та предмет правового регулювання; цінності, що визнаються та охороняються галуззю; мету та функції правового регулювання; специфіку правового впливу, а саме співвідношення прийомів та способів правового регулювання (дозволів, зобов’язувань, заборон, пільг, заохочень, рекомендацій), специфіку юридичної відповідальності; наявність нормативного матеріалу, який потребує систематизації.

У пункті 3.1.2. «Поняття та ознаки ювенального права України» надаються авторська дефініція та ознаки ювенального права України.

Ювенальне право України – це комплексна галузь українського права, яка є ціннісно орієнтованою системою матеріальних, процесуальних та організаційних правових норм, спрямованих на забезпечення виживання, розвитку та соціалізації дитини шляхом закріплення особливого статусу дитини як суб’єкта права, встановлення компетенцій інших суб’єктів права, зобов’язаних опікуватися справами дітей, і регулювання відносин, одним із учасників (безпосереднім або через представника) яких є дитина. Його ознаки:

– специфічна сфера та предмет правового регулювання. Стан дитинства та пов’язані з ним процеси становлять сферу ювенально-правового регулювання. Предмет ювенально-правового регулювання становлять: суспільні відносини та поведінкові акти за безпосередньою або опосередкованою представництвом участю дитини; статуси (стани), носієм яких є дитина; відносини, пов’язані із створенням та функціонуванням ювенальних установ держави, місцевого самоврядування та інституцій громадянського суспільства;

– галузевий метод правового регулювання в ювенальній сфері відрізняється специфікою дозволів, заборон, обмежень. Зокрема, спеціальні обмеження та заборони відсторонюють дитину від певних видів поведінки, дозволених дорослому (наприклад, вступ до політичної партії) та захищають дитину від певних дій з боку дорослого (наприклад, від продажу дітям тютюнових виробів та спиртних напоїв);

– специфіка цілей та засобів застосовуваних до дитини примусових заходів дозволяє зробити висновок про поступове формування окремого виду юридичної відповідальності – ювенальної відповідальності;

– особливості функцій галузі ювенального права полягають у тому, що в ньому, поряд із традиційними регулятивною та охоронною функціями, чільне місце посідають відновна, субсидіарна та компенсаційна функції;

– ціннісна ознака ювенального права означає визнання дитинства як правової цінності, що знаходить своє вираження у принципах цієї галузі права.

У пункті 3.1.3. «Система ювенального права України» зазначається, що структурними елементами ювенального права є норми права, інститути та субінститути права, а також підгалузі.

Ювенальне право України містить спеціалізовані норми (норми-принципи, цілі, презумпції, фікції тощо) та конкретні норми ювенального права (імперативні та диспозитивні; дозвільні, зобов’язуючі та заборонні; регулятивні та охоронні тощо).

У галузі ювенального права виокремлюються загальна, особлива і спеціальна частини. Загальна частина включає мету та завдання ювенально-правового регулювання, принципи ювенального права, коло суб’єктів та юридичних фактів ювенального права. Особлива частина ювенального права має складну багаторівневу структуру, в якій можна виокремити:

  1) підгалузь ювенального матеріального права, що включає інститути: прав дитини із субінститутами загальних прав і свобод дитини та ювенальних (спеціальних) прав і свобод дитини; обов’язків дитини із субінститутами загальних обов’язків дитини та ювенальних (спеціальних) обов’язків дитини; юридичної відповідальності дитини із субінститутами цивільно-правової, дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності, а також ювенальної відповідальності; державної допомоги сім’ям із дітьми; захисту прав дитини в несприятливих умовах та екстремальних ситуаціях із субінститутами: утримання і виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та безпритульних дітей; захисту прав дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку; захисту дітей, які постраждали внаслідок стихійного лиха, техногенних аварій, катастроф; державної допомоги дітям, ураженим ВІЛ-інфекцією, та дітям, хворим на інші невиліковні та тяжкі хвороби; відповідальності за порушення норм ювенального законодавства, який включає субінститути сімейної, дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності суб’єктів, зобов’язаних піклуватися про дитину;

2) підгалузь ювенального процесуального права, що включає інститути: ювенальних кримінально-процесуальних відносин, ювенальних цивільно-процесуальних відносин, ювенальних кримінально-виконавчих відносин із субінститутом виконання примусових заходів виховного характеру;

3) підгалузь ювенального організаційного права, яка включає інститути: державних органів та служб у справах дітей; спеціальних установ для дітей.

До спеціальної частини ювенального права належать міжнародно-правові норми, якими встановлюються особливості міжнародного усиновлення, спілкування дітей з батьками, які проживають в різних державах, повернення дітей з-за кордону тощо.

У пункті 3.1.4. «Публічні та приватні засади ювенального права» стверджується, що ювенальне право вирізняється поєднанням публічних та приватних засад та засобів правового регулювання:

– інтереси дитини є приватними, але при цьому їх забезпечення стало предметом турботи з боку держави, суспільства та міжнародної спільноти;

– імперативність норм ювенального права проявляється в тому, що стосується пріоритетності прав дитини і поєднується при цьому з диспозитивністю способів їх захисту;

– ініціатором захисту порушених прав та інтересів дитини можуть бути як приватні, так і публічні суб’єкти права: сама дитина, її батьки або особи, які їх заміняють, державні органи (служби у справах дітей), посадові особи (прокурор), громадські організації, що опікуються дітьми.

Недостатність дихотомії «приватне/публічне право» для характеристики різноманіття сучасного права викликала появу категорії соціального права як третьої правової спільності. Зазначається, що термін «соціальне право» є не досить вдалим для позначення цієї спільності через багатозначність своїх смислів. Для термінологічного позначення нової правової спільності, яка формується на межі приватного та публічного права з одночасним зняттям їхнього антагонізму, найбільш придатним є термін «соцієтальне право». Соцієтальне право є поєднанням галузей права, які «обслуговують» життєві потреби індивідів в: ефективній безпечній праці, змістовному дозвіллі та повноцінному відпочинку, охороні здоров’я, достатньому життєвому рівні. Реалізація цих потреб є можливою тільки у поєднанні зусиль індивідів та державно-організованого суспільства, оскільки самі ці потреби мають загальнозначущий характер, усвідомлений як соціальна цінність та соціальна необхідність. Права та інтереси дитини перебувають в одному із цими явищами ціннісному ряду: у їх реалізації зацікавлені як діти, їх батьки, так і все суспільство.

Пункт 3.1.5. «Міжнародне, інтеграційне та національне ювенальне право» висвітлює співвідношення ювенального права України з міжнародними та регіональними ювенально-правовими стандартами. Зазначається, що Україна є учасницею більшості міжнародних та ряду регіональних європейських конвенцій щодо захисту прав дітей.

Порівняльний аналіз міжнародних та регіональних стандартів прав дитини та національного ювенального законодавства демонструє високий ступінь їх кореляції. Інколи національне законодавство навіть випереджає міжнародні стандарти. Зокрема, право дитини на освіту забезпечене національним законодавством краще, ніж цього вимагають міжнародні стандарти. І навпаки, є прогалини в національному законодавства щодо окремих міжнародно визнаних прав дитини (права на свободу думки, совісті, релігії, на особисте життя, на соціальну інтеграцію дитини-жертви насильства).

Співвідношення між міжнародним, інтеграційним (регіональним) та національним ювенальним правом в Україні є складним і неоднозначним. Якщо матеріально-правові норми, що закріплюють права дитини, відповідають міжнародним і, значною мірою, європейським стандартам, то організаційний «блок» ювенального права потребує удосконалення через відсутність механізмів, пропонованих світовим та європейським співтоваристом для оптимізації захисту прав дитини.

У пункті 3.1.6. «Ціннісний вимір ювенального права» зазначається, що у відповідності до запропонованої А.В. Поляковим класифікації дитинство слід зарахувати до соціокультурних трансцендентних цінностей. «Дитина» та «дитинство» є пов’язаними між собою, але не тотожними явищами. Цінність дітей незаперечно визнається будь-яким суспільством. Натомість цінність дитинства як певного періоду в житті людини, який сам по собі є неповторним явищем, усвідомлена не дуже давно. Змістовне наповнення аксіосфери дитинства змінилося під впливом декількох різновекторних факторів: гуманітарні катастрофи ХХ ст. спричинили як масову загибель дітей та молоді, так і подальші демографічні кризи; формування системи соціального забезпечення, у зв’язку з чим діти більше не розглядаються як своєрідне страхування старості; зниження репродуктивних можливостей населення у розвинутих країнах; зростання витрат на виховання дитини; формування третього покоління прав людини – прав колективних суб’єктів та соціальних спільнот. Прийнята абсолютною більшістю країн світу Конвенція про права дитини акцентує увагу на тому, що діти теж є носіями прав людини. 

Інформаційна революція по-новому ставить питання про трансляцію від старшого до молодого покоління знань, норм і культури взагалі. Дитинство за своєю природою є періодом життя людини, який має найбільше інформаційне навантаження та найбільший інноваційний потенціал. Унікальні властивості дитинства (невинність, вразливість, енергійність, сподівання, допитливість) сьогодні набувають характеру правових цінностей, що закріплене як на міжнародному та регіональному, так і на національному рівні.

Підрозділ 3.2. «Ювенальне право та інші соціорегулятивні системи» складається з двох пунктів та висвітлює співвідношення ювенального права з мораллю, релігією та політикою.

Пункт 3.2.1. «Моральні та релігійні основи ювенального права» визначає, що ювенальне право із своєю гуманістичною спрямованістю, установкою на захист слабких, вразливих, беззахисних членів людської спільноти своїм корінням має саме етичні аксіоми (любов, добро, жалість, милосердність, справедливість) та релігійні заповіді. Серед моральних аксіом ювенального права особливе місце посідає почуття справедливості, яке щодо дітей трансформується у справедливу нерівність, у юридичному сенсі – у протекціонізм, позитивну дискримінацію.

Ювенальне право генетично, телеологічно та історично пов’язане із християнством. Християнська правова традиція містить такі основні принципи регулювання ювенально-правових відносин: народження дитини в освяченому церквою шлюбі як підстава для виникнення правовідносин між батьками та дитиною; підпорядкованість дитини батьківській владі, що має своє продовження у взаємній проспективній відповідальності батьків та дітей.

Сучасний стан взаємодії та співвідношення ювенального права та релігії є досить складним і включає загальні та відмінні риси. Ювенальному праву властивий автономістський, а церкві – патерналістський підхід до дитини.

У пункті 3.2.2. «Співвідношення ювенального права та ювенальної політики» зазначається, що захист дитинства та сприяння соціальному становленню молоді в сучасній Україні об’єктивно стають політичними пріоритетами, що приводить до формування нового напрямку державної політики – ювенальної політики, яка має два взаємопов’язані напрямки – дитячий та молодіжний. Дитячий вектор ювенальної політики – це, перш за все, особливий захист дітей з боку сім’ї, держави, суспільства та світової спільноти в цілому. Молодь же потребує не стільки захисту, скільки сприяння у своєму соціальному та громадянському становленні, залучення до вирішення загальнодержавних і глобальних проблем. Провідна ж мета ювенальної політики є єдиною і полягає у забезпеченні гідного життя та соціалізації дитини/молодої людини в межах громадянського суспільства.

Ювенальна політика держави в широкому сенсі є системою законодавчих та нормативних актів, організаційних заходів щодо встановлення та підтримання нормативного життєзабезпечення дітей, підлітків та молоді. Ювенальна політика, яка містить ідеологічний блок, тобто вироблення стратегії діяльності політичних інститутів у певній сфері, не тільки має реалізовуватися на основі законодавства, але й сама є основою та соціальним джерелом формування особливої галузі права – ювенального права. У свою чергу ювенальне право юридично оформляє політичні процеси у сфері ювеналістики.

Четвертий розділ «Нормативно-функціональна характеристика ювенального права України» складається з п’яти підрозділів і містить характеристику принципів, джерел, функцій ювенального права, а також ювенально-правових відносин.

Підрозділ 4.1. «Принципи ювенального права України» містить авторську трактовку принципів ювенального права: «Принципи ювенального права України – це вироблені у правосвідомості, закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах та національному законодавстві основоположні засади правового регулювання суспільних відносин за участю дітей, а також актів правової поведінки, пов’язаних із забезпеченням виживання, розвитку та соціалізації дітей». Принципи ювенального права України є фактором правотворчості, юридичною підставою для правозастосування та правореалізації і становлять таку систему:

– принцип пріоритетності прав дитини;

– принцип рівності дітей незалежно від будь-яких обставин їхнього народження або актуального стану (раси, національності, віросповідання тощо);

– принцип пріоритетності сімейних форм виховання дитини;

– принцип протекціонізму, який виявляється у праві дитини на особливу турботу і допомогу з боку сім’ї, суспільства, держави з метою усунення тієї фактичної нерівності, яку дитина зазнає через свою фізичну та соціальну незрілість;

– принцип обов’язковості підготовки до дорослого життя (необхідність отримання дитиною повної середньої освіти, спрямованість виховання дитини на розвиток її особистості, на утвердження поваги до загальнолюдських та національних цінностей);

– принцип поваги та толерантності (трактування дитини як автономної особистості, право дитини на вільне висловлювання особистої думки, сувора заборона будь-яких форм насильства щодо дитини та експлуатації дитини);

– принцип забезпечення участі дітей у суспільному житті, що проявляється у праві дитини на працю, підприємницьку діяльність, об’єднання в громадські організації;

– принцип «parens patria», тобто прямої державної опіки над дитиною (відмова від сімейного імунітету і невтручання держави у приватні справи, якщо дитині загрожує небезпека; виховання та утримання дітей за рахунок держави у разі сирітства дитини; забезпечення дитині доступу до юридичної допомоги та інших послуг з боку держави);

– принцип позитивної дискримінації (встановлення мінімального віку, з якого є можливим притягнення дитини до юридичної відповідальності, пом’якшені форми юридичної відповідальності і, по можливості – звільнення від неї із застосуванням виховних заходів);

– принцип заохочення інституцій громадянського суспільства до дій в інтересах дітей, у тому числі – шляхом надання податкових, інвестиційних, митних, кредитних та тарифних пільг.

Підрозділ 4.2. «Джерела ювенального права України» містить висновки щодо систематизації та аналізу джерел ювенального права. Розрізняються соціальні (фактори правоутворення), ідеальні та формальні джерела ювенального права.

Соціальні джерела ювенального права – це система соціально значущих позаправових явищ, які прямо або опосередковано впливають на його зміст та форму, обумовлюють формування галузі ювенального права та системи його формальних джерел, у тому числі – ювенального законодавства. У системі соціальних джерел ювенального права біосоціальний, політичний та ідейно-психологічний фактори є основними, а економічний фактор – допоміжним.

Ідеальні джерела ювенального права України – це виражені в різноманітних юридичних актах, політичних документах та наукових працях ідеї бажаного суспільством ювенального права, вироблені у правосвідомості моделі майбутнього нормативно-правового регулювання відносин за участю дітей. Їх система: рекомендаційні правові акти міжнародних та регіональних наднаціональних організацій та конференцій; модельне законодавство; концепції та проекти законодавчих та програмно-політичних актів; декларативно-програмні документи (заяви, декларації, програми) суб’єктів політики; чинні нормативно-правові акти та інші формальні джерела права зарубіжних країн; наукові праці, які містять концептуальні ідеї ювенального права.

Формальним джерелом ювенального права України є будь-який правовий акт (міжнародний договір, закон, підзаконний акт, рішення Конституційного Суду України, постанова Пленуму Верховного Суду України), який містить чинні норми ювенального права. Термін же «ювенальне законодавство» включає тільки різні за юридичною чинністю нормативно-правові акти (закони, підзаконні акти, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України), основний зміст яких присвячений правовому статусу дитини та суспільним або державним гарантіям його забезпечення.

На сьогодні існують соціальні та формальні підстави для систематизації ювенального права. Пропонується така система Ювенального кодексу України: Загальні положення; Органи, служби, установи у справах дітей; Ювенальна юстиція; Охорона дитинства; Влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування; Виховання та освіта дітей; Права та обов’язки дитини; Господарські та трудові відносини за участю дитини; Ювенальні проступки; Ювенальна відповідальність; Порядок розгляду справ, що стосуються дітей; Провадження у справах про проступки та злочини неповнолітніх; Виконання судових рішень та вироків у справах про проступки та злочини неповнолітніх.

У підрозділі 4.3. «Інтерпретаційні акти в ювенальному праві України» зазначається, що до своєрідних джерел ювенального права має бути віднесена низка офіційних правоінтерпретаційних актів (рішень Конституційного Суду України та Постанов Пленуму Верховного Суду України). Вони відіграють роль додаткових, вторинних джерел ювенального права, разом із тим абсолютно необхідних як для правозастосовної, так і для правотворчої практики в умовах незавершеності формування цієї галузі.

Інтерпретаційні акти ВСУ становлять систему, яка охоплює нормативним тлумаченням переважну більшість норм ювенального кримінального права. На думку автора, ця система є незавершеною і має бути доповнена постановою про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини проти дітей.

Зазначається, що правоінтерпретаційна діяльність вищих судових установ України має відбуватися на основі принципів ювенального права, зокрема, принципу найкращого забезпечення інтересів дитини.

Підрозділ 4.4. «Функції ювенального права України» присвячений аналізу функціонального призначення ювенального права.

Українське суспільство поки що не готове ні до прийняття (принаймні повною мірою) системи прав дитини, ні, тим більше, до усвідомлення та належного виконання обов’язків щодо дитини. Саме тому серед функцій ювенального права на перший план сьогодні виступають загальносоціальні функції права: інформаційна (трансляція знань про права дитини), ціннісно-орієнтовна (утвердження дитинства як правової цінності) та виховна (формування поваги до дитини). Спеціально-юридична регулятивна функція проявляється перш за все в закріпленні статусу дитини як спеціального суб’єкта права, фіксації прав дитини та гарантій їх дотримання. Зміст охоронної функції полягає в тому, що воно захищає дитинство та права дитини шляхом встановлення заборон на здійснення конкретних дій та санкцій за порушення цих заборон, причому захист прав дитини має поширюватись і на дитину-правопорушника.

Специфіка ювенального права полягає в тому, що в ньому чільне місце посідають відновна, компенсаційна та субсидіарна функції. Відновна функція проявляється, передусім, в інституті відновного правосуддя як засобу ресоціалізації неповнолітнього правопорушника. Компенсаційна функція ювенального права проявляється у самостійному компенсуванні неповнолітнім правопорушником шкоди, заподіяної індивіду, громаді, суспільству. Субсидіарна функція проявляється у таких формах: «заповнення» часткової/неповної дієздатності дитини як суб’єкта цивільно-правових відносин; підвищений захист дитини від усіх форм насильства та експлуатації; субсидіарна відповідальність батьків (усиновлювачів), піклувальників дитини за завдану нею шкоду.

У підрозділі 4.5. «Ювенально-правові відносини» зазначається, що ювенально-правові відносини – це врегульовані нормами ювенального права суспільні відносини, які виникають між дітьми та іншими суб’єктами ювенального права з приводу реалізації прав та обов’язків дитини, захисту прав дитини або охорони дитинства. Специфіка суб’єктного складу ювенально-правових відносин полягає в тому, що одним із їх учасників (прямо або опосередковано) є дитина. До інших суб’єктів ювенального права належать держава, державні та муніципальні органи і служби у справах дітей, спеціальні установи для дітей, громадські та благодійні організації, які працюють із дітьми і заради дітей, фізичні особи. Специфіка прав та обов’язків учасників ювенально-правових відносин полягає в тому, що на їх дорослих учасників, безвідносно до того, чи є вони управомоченим чи зобов’язаним суб’єктом, завжди покладаються додаткові обов’язки щодо захисту прав та інтересів дитини. Специфіка об’єкта ювенально-правових відносин полягає в тому, що він обов’язково включає захист прав та інтересів дитини, навіть якщо йдеться про відносини, пов’язані з юридичною відповідальністю дитини.

До регулятивних ювенальних правовідносин належать: особисті та майнові відносини (у тому числі – житлові) між дитиною та її батьками (особами, які їх заміщають), змістом яких є обов’язки останніх щодо утримання, виховання, представництва та захисту дітей; правові відносини між дитиною та навчальним/виховним закладом, змістом яких є реалізація права дитини на освіту та обов’язок дитини отримати повну середню освіту; правові відносини між дитиною та закладом охорони здоров’я, змістом яких є реалізація прав дитини на життя та охорону здоров’я; правові відносини між дитиною та роботодавцем; правові відносини між дітьми (наприклад, у межах освітянського процесу); правові відносини між дитиною та державним органом/органом місцевого самоврядування з різноманітних приводів: набуття громадянства, реєстрації за місцем проживання, влаштування дитини, що залишилася без батьківського піклування, соціальної допомоги.

Охоронні ювенально-правові відносини включають: правові відносини між дитиною та державним органом (правоохоронним, контрольним, судовим) з приводу захисту дитини від усіх форм насильства та від протиправних посягань; правові відносини між дитиною та державним органом (правоохоронним, контрольним, судовим) з приводу притягнення дитини до юридичної відповідальності за вчинене правопорушення; правові відносини між дитиною та потерпілим від правопорушення, вчиненого дитиною.

До відносин, обтяжених ювенально-правовим елементом, належать: правові відносини між державними органами, установами/органами місцевого самоврядування з питань захисту прав дітей; правові відносини між представниками дитини та державними органами/органами місцевого самоврядування з питань реалізації та захисту прав дітей; правові відносини між громадськими організаціями та державними органами/органами місцевого самоврядування з питань захисту прав дітей.

П’ятий розділ «Дитина у правовому житті України» складається з п’яти підрозділів і містить характеристику правового статусу дитини та участі дітей у правовому житті суспільства.

У підрозділі 5.1. «Поняття та структура правового статусу дитини» визначається правовий статус дитини (ювенальний статус) як система виражених у цінностях природного права та нормах позитивного права, гарантованих суспільством і державою суб’єктивних юридичних прав, обов’язків і відповідальностей особливого суб’єкта права – дитини.

Права та обов’язки дитини є ядром її правового статусу, тобто конструктивним компонентом, наявність якого обумовлює всі інші його складові. Правосуб’єктність та гарантії правового статусу мають сенс лише тоді, коли формально визначено права та обов’язки, якими здатна володіти дитина. У системі прав, свобод, обов’язків дитини виокремлені природні та позитивні права та свободи дитини. Що ж до юридичних обов’язків дитини, то вони можуть бути тільки позитивними. Оскільки юридична відповідальність є особливим різновидом юридичного обов’язку, вона також входить до структури ювенального правового статусу.

До правового статусу дитини, зважаючи на фізичну та інтелектуальну її незрілість, слід включати не тільки гарантії дотримання прав, але й гарантії виконання обов’язків дитини. Зокрема, такою загальною гарантією реалізації прав та обов’язків є правове виховання дитини, тобто формування у неї знань своїх прав та обов’язків, навичок та умінь реалізації приписів правових норм і стійкої установки на правомірну поведінку.

В рамках ювенального статусу виокремлюються правові субстатуси дітей, які перебувають у несприятливих умовах або екстремальних ситуаціях.

Підрозділ 5.2. «Права та обов’язки дитини» містить аналіз прав та інтересів дитини, їх види та систему, а також обов’язки дитини. Автор дотримується розуміння прав дитини, як можливостей (свобод) дитини, необхідних для їх існування, виховання та розвитку (визначення О.Ф. Скакун), але подає власну класифікацію прав дитини: загальнолюдські права і свободи особистості, адаптовані до особливого суб’єкта – дитини; ювенальні (спеціальні) права і свободи.

Визначено, що адаптація загальнолюдських прав і свобод стосовно дитини здійснюється шляхом: розширення змісту правової норми на користь дитини; обмеження змісту правової норми з метою захисту дитини; встановлення додаткових вікових меж для реалізації прав; встановлення особливих гарантій реалізації прав і свобод; встановлення особливих режимів реалізації прав і свобод дітьми, які знаходяться у несприятливій або екстремальній ситуації.

До субінституту загальнолюдських прав і свобод належать права дитини: на життя та охорону здоров’я; на ім’я і громадянство; на достатній життєвий рівень; на вільне висловлювання думок та одержання інформації; на звернення до органів державної влади й органів місцевого самоврядування; на захист від усіх форм насильства; на майно; на житло; на освіту; на працю; на заняття підприємницькою діяльністю; на об’єднання в дитячі та молодіжні організації.

Ювенальні права і свободи – це дозволені об’єктивним правом види поведінки, що встановлюються тільки для дітей: право на проживання в сім’ї; право на спілкування дитини з батьками, які проживають окремо від дитини, у тому числі – в іншій країні; право на отримання інформації про відсутніх батьків, якщо це не завдає шкоди її психічному і фізичному здоров’ю; право на утримання державою та влаштування у разі позбавлення батьківського піклування.

На відміну від прав і свобод, загальні обов’язки слабо модифіковані по відношенню до дитини, а ювенальні (спеціальні) обов’язки взагалі не знайшли адекватного вираження. Категорія обов’язків повинна посісти належне їй місце в системі норм, що визначають правовий статус дитини, чим буде забезпечена його повнота, повноцінність, утверждена самостійність, автономність дитини як суб’єкта права з одночасним її включенням до системи соціальних зв’язків.

Підрозділ 5.3. «Ювенальний проступок» містить концепт окремого виду неправомірних діянь, а саме – проступків, суб’єктами яких можуть бути тільки діти. Зарубіжне та міжнародне ювенальне право оперує у цих випадках терміном «статусний проступок», який видається невдалим, оскільки поняття «статус» може прикладатися до будь-якого суб’єкта, а не тільки до дитини. Натомість пропонується термін «ювенальний проступок», який точно вказує на спеціальний статус суб’єкта проступку – дитину.

До ювенальних проступків слід віднести такі діяння: ухилення від конституційного обов’язку отримати повну середню освіту; шкільне хуліганство; дитяче бродяжництво та немотивовані втечі дітей із дому та інтернатних закладів; порушення комендантської години (перебування поза межами родинного житла у нічний час); неконтрольовану поведінку (невиконання законних вимог батьків, осіб, що їх замінюють, а також педагогічних працівників); тютюнокуріння, несанкціоноване (немедичне) вживання наркотичних засобів, психотропних та токсичних речовин; вживання спиртних напоїв.

Категорія ювенального проступку має проектно-пропозиційний характер. Її запровадження надасть можливість завершити формування повноцінного статусу дитини та виробити гарантії прав та обов’язків дитини.

У підрозділі 5.4. «Ювенальна відповідальність» проаналізовано різні види юридичної відповідальності, які застосовуються щодо дитини-правопорушника, зроблено висновок про необхідність як удосконалення існуючих галузевих видів юридичної відповідальності з метою їх оптимізації та уніфікації в рамках ювенального права, так і формування нового виду юридичної відповідальності – ювенальної відповідальності.

Особливістю ювенальної відповідальності є суб’єктний склад охоронних правовідносин, у межах яких вона відбувається, а саме – носієм обов’язку перетерпіти негативні наслідки своєї поведінки є виключно дитина. Її основна функція – виховна, спрямована на правову соціалізацію або ресоціалізацію правопорушника. Ювенальна відповідальність застосовується і виконується не тільки державними органами, але й іншими соціальними суб’єктами, якими є недержавні органи та служби у справах дітей, медіатори, громадські організації, адміністрація навчальних закладів, недержавні суди, недержавні виховні установи тощо.

Пропонуються такі заходи ювенальної відповідальності: догана за місцем навчання, призначення тьютора-наставника із числа старших учнів; обов’язок пройти лікування від наркотичної та алкогольної залежності; проходження психокорекційної програми; участь в екологічній програмі; праця на користь громади; відшкодування збитків шляхом самостійних трудових зусиль; заборона відвідувати певні громадські місця; обмеження дозвілля (наприклад, заборона відвідувати розважальні заходи на певний період); юнацький арешт (домашній арешт на вихідні дні); написання листа або твору на етичну тему; виконання певної роботи на користь навчального закладу (прибирання кабінету, виготовлення наочного посібника тощо).

Для протидії дитячому бродяжництву пропонується: примусове поміщення дитини до закритого виховного закладу; примусові психотерапевтичні заходи; примусове лікування (у разі наркоманії або токсикоманії); обов’язкове навчання.

Пропонується до заходів ювенальної відповідальності віднести також примусові заходи виховного характеру, встановлені Кримінальним кодексом України, та заходи впливу щодо неповнолітніх у віці від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні проступки.

У підрозділі 5.5. «Зміна ролі дитини у правовому житті громадянського суспільства» показано, що проблематика дитини у громадянському суспільстві має два основні аспекти: участь інституцій громадянського суспільства в розробці та реалізації ювенальної політики, у тому числі – реалізації її правових засад; участь дитини у житті громадянського суспільства.

Основними інституціями та ресурсами громадянського суспільства, що задіяні до ювенальної сфери, є: сім’я та сімейні форми виховання (основний осередок соціалізації дитини); церква/релігійні організації (надання допомоги дітям, які опинилися в екстремальних ситуаціях); неурядові (громадські) організації (ініціатори створення ювенальної юстиції, інституту дитячого омбудсмана, учасники різних ювенальних програм); інституції місцевого самоврядування.

Міжнародні ювенальні стандарти орієнтують на забезпечення участі дитини у всіх правових діях, які її стосуються, що, серед іншого, означає залучення підростаючого покоління до реалізації ювенальної політики. Формами участі дітей у суспільному житті є: шкільне самоврядування, у тому числі – товариські суди; праця та підприємницька діяльність; участь у молодіжних та дитячих організаціях; участь у громадських слуханнях з питань ювенальної політики на місцевому, національному, міжнародному рівнях; дитячий парламент; дитячий омбудсман.

Зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку громадянського суспільства постало питання про перетворення дитини з об’єкта захисту та охорони з боку сім’ї, суспільства, держави на активного учасника життя громадянського суспільства у всіх його позитивних проявах.

Шостий розділ «Теоретичні основи реформування ювенальної юстиції в Україні» складається з трьох підрозділів, містить аналіз існуючих концептів та моделей ювенальної юстиції і пропозиції щодо реформування системи органів і служб у справах дітей в Україні.

У підрозділі 6.1. «Ювенальна юстиція в сучасній юридичній науці та практиці» представлено вироблені автором онтологічний та телеологічний критерії для класифікації концептів та моделей ювенальної юстиції.

За онтологічним статусом розрізняються державницький та плюралістичний концепти ювенальної юстиції. Державницький концепт ювенальної юстиції має два варіанти: судовоцентричний та адміністративний. Судовоцентрична державницька модель ювенальної юстиції (Е.Б. Мельникова, І.В. Предеїна, В.М. Ткачов) – це правосуддя у справах неповнолітніх, центральною ланкою якого є спеціалізований суд. Адміністративний концепт (Т.Ю. Новікова) визначає ювенальну юстицію як систему органів державної влади й управління, що здійснює діяльність стосовно неповнолітніх, з метою захисту їхніх прав та інтересів і відновлення соціальної справедливості. Існують також інтегровані судово-адміністративні концепти. Всі варіанти державницького концепту представлені у чинних моделях ювенальної юстиції.

В умовах сучасного етапу розвитку громадянського суспільства та зміни ролі у ньому дитини ювенальна юстиція не може залишатися виключно державною справою. Плюралістичний концепт ювенальної юстиції (О.С. Автономов, В.Д. Єрмаков, Л.О. Зайцева, Л.М. Карнозова, М.П. Мелешко та ін.) передбачає залучення до ювенальної юстиції структур та ресурсів громадянського суспільства. В рамках плюралістичного концепту пропонується авторське визначення ювенальної юстиції: «Ювенальна юстиція – система державних, муніципальних та громадських судових, правоохоронних та правозахисних органів, установ та організацій, що на основі ювенального права та за допомогою медико-соціальних і психолого-педагогічних методик здійснюють правосуддя щодо дітей, профілактику та попередження правопорушень дітей та проти дітей, захист прав, свобод та інтересів, а також ресоціалізацію дітей, які перебувають у складній життєвій ситуації».

За телеологічним критерієм виявлені три основні концепти ювенальної юстиції, які умовно можна назвати каральним, поблажливим і відновним. Каральний концепт ювенальної юстиції визначає її метою захист суспільства шляхом встановлення винуватості правопорушника, призначення йому справедливого покарання та ізоляцію його від суспільства. Поблажливий концепт ювенальної юстиції побудований на ідеї перевиховання неповнолітнього шляхом застосування до нього більш м’яких, ніж до дорослого заходів відповідальності. В Україні, як і в багатьох інших країнах, спостерігається поєднання елементів карального підходу у вигляді однакових видів покарань для дітей та дорослих та елементів поблажливого підходу у вигляді пріоритетності заходів виховання перед покаранням.

На відміну від карального та поблажливого концептів ювенальної юстиції, відновний підхід передбачає досягнення триєдиної мети: відновлення прав та зцілення жертви; визнання правопорушником завданої ним шкоди і прийняття на себе відповідальності за усунення цієї шкоди; досягнення примирення між жертвою, правопорушником і співтовариством, в якому вони живуть. Концепт відновної ювенальної юстиції знаходить своє втілення у таких програмах як медіація, сімейні/групові конференції, кола правосуддя.

Підрозділ 6.2. «Інститут омбудсмана для дітей як гаранта реалізації ювенального права» містить аналіз моделей інституту омбудсмана (комісара, уповноваженого) з прав дитини. Пропонується авторська класифікація інституту дитячого омбудсмана.

За нормативною основою омбудсмани для дітей поділяються на такі, що створюються на підставі: закону, тобто нормативно-правового акта, ухваленого представницьким органом державної влади (Норвегія, Австрія, Швеція, Данія, Ісландія, Латвія, Іспанія, Польща, Франція, Литва); підзаконного акта виконавчої влади (більшість суб’єктів Російської Федерації, в яких створена ця посада); акта місцевого самоврядування (окремі муніципальні утворення Російської Федерації); нормативного акта неурядової організації (Фінляндія).

За статусом в системі органів публічної влади омбудсмани для дітей поділяються на: парламентські (Норвегія, Німеччина, Польща); виконавчі (Австрія, Швеція, Данія, Ісландія, Франція); муніципальні (м. Мадрид (Іспанія), м. Єкатеринбург, (Росія); громадські (Фінляндія, Новгородська область Росії ).

За персональним складом омбудсмани для дітей поділяються на: одноосібні (Норвегія, Фінляндія, Австрія, Швеція, Ісландія, Польща, Франція, Литва, суб’єкти РФ, Ірландія); колегіальні (Німеччина, Данія); складові офісу загального омбудсмана (Латвія, Македонія, Греція, Португалія, Словенія).

Виявлено ознаки омбудсманів для дітей: індивідуалізованість та особливі вимоги до кандидата (відповідна освіта, етичний вигляд, наявність досвіду роботи з дітьми); соціальна спрямованість; специфічні мають функції, а саме – артикуляційна, деклараторна, представницько-процесуальна функція, інформаційно-просвітницька функція.

Пропонується в Україні ввести службу Захисника прав дитини в рамках місцевої громади. Заснування інституту омбудсмана має відбуватися на принципах Статутів ENOC (Європейської Мережі омбудсманів для дітей).

Підрозділ 6.3. «Органи і служби у справах дітей в України та перспективи їх удосконалення» містить висновок про наявність в Україні окремих компонентів ювенальної юстиції, у зв’язку з чим пропонується не її створення, а реформування існуючої моделі. На думку автора, організаційно ювенальна юстиція в Україні має складатися із трьох блоків органів та установ: державного, муніципального та громадського.

Державний блок ювенальної юстиції має включати: ювенальні суди (спеціалізований суд або спеціалізований склад місцевого суду); ювенальну міліцію (підрозділ системи органів внутрішніх справ); ювенального прокурора (у складі районної (міської) прокуратури); службу ювенальної пробації (у складі кримінально-виконавчих інспекцій); виховні установи Державного департаменту з виконання покарань.

Муніципальний блок ювенальної юстиції включатиме: служби у справах дітей; захисника прав дитини. Громадський блок ювенальної юстиції має складатися з: ювенальних адвокатів; ювенальних медіаторів (ведучих зустрічей з усунення шкоди); громадських організацій, які діють в інтересах дітей.

Школи та училища соціальної реабілітації, установи медико-соціальної реабілітації, притулки, кризові центри та інші ювенальні інституції пропонується створювати не тільки державі, але й органам місцевого самоврядування, благодійним та громадським організаціям, окремим громадянам на умовах державного ліцензування.

Система ювенальної юстиції України має базуватися на принципах: верховенства кращих інтересів дитини; пріоритетності запобіжних та виховних заходів у протидії правопорушуваності дітей; соціальної насиченості; максимальної індивідуалізації; доступності; пріоритету відновного правосуддя; рівної уваги до інтересів дитини в небезпеці, дитини-жертви та дитини-правопорушника; конфіденційності.

Специфіка ювенальної юстиції проявляється не тільки в її принципах, але й у функціях. Крім звичних для традиційного судочинства охоронно-каральних функцій ювенальна юстиція повинна мати спеціальні функції – реститутивну; реабілітаційну; пацифікаційну (примирну).