КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УМИСНЕ ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ, ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ Автореферат

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, стан їх наукової розробки, зв’язок з науковими темами та планами, визначається його об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна отриманих результатів, наведено основні положення, що виносяться на захист, визначено теоретичне та практичне значення результатів дослідження, наведені дані щодо їх апробації.

У розділі 1 “Розвиток законодавства про охорону заповідних територій та об’єктів в історії вітчизняного права ” встановлено, що в історичному аспекті автор умовно виділяє п’ять етапів розвитку природоохоронного законодавства в Україні: I етап (до ХI століття) – «дохристиянської священної природи»; II етап (ХI-XVI століття) – «заповідних гаїв і угідь»; III етап (ХVI століття – 1917 рік) має 2 напрями – виділення « заказаних гаїв», «засічних лісів», «корабельних лісів» і «заповідання об’єктів естетичної природи»; IV етап (1917-1920 роки) – природоохоронне законодавство часів УНР та Гетьманату; V етап (1917-1991 роки) – розвиток природоохоронного законодавства УРСР; VI етап (1991 рік – до теперішнього часу) – розвиток природоохоронного законодавства незалежної України. Вони різняться змістовністю, осяжністю, оригінальністю і специфікою висвітлення.

Перший етап (до ХI ст.) – «дохристиянської священної природи». Він розкриває засоби запровадження першими суспільними общинами елементів спеціальної культової охорони природи і починається з часів зародження первісних племен. В цей час людина вже усвідомлювала культове значення природи, тому з виникненням релігій первісні людські общини створюють у природному середовищі спеціальні священні місця. Це були найперші праобрази заповідних об’єктів, на які накладалося табу.

Другій етап (ХIІ-XVI ст.) – «заповідних гаїв і угідь». З ХII століття вже починають зароджуватись утилітарні ідеї охорони природи, які й сьогодні є одними з основних. Об’єкти живої та неживої природи були включені у загальні відносини власності, ставлення до них було як до майнових об’єктів. Природні об’єкти на цьому етапі ставали заповідними в основному з міфічних, моральних, політичних та історичних причин. Заповідними священними місцями ставали також ті території, де те чи інше «божество» користувалося найбільшою повагою.

Третій етап (ХVI століття – 1917 рік) – виділення «заказних гаїв», «засічних лісів», «корабельних лісів» (для суднобудування, обороноздатності), а також «заповідання об’єктів естетичної природи». Цей етап характеризується як початок використання флори і фауни як економічної складової держави, і, як наслідок, оформлення правового забезпечення інтересів держави у сфері охорони природи. Ще одним напрямком заповідної справи на цьому етапі було «заповідання об’єктів естетичної природи» з метою збереження їх надзвичайної краси.

Четвертий етап (1917-1920 роки) – природоохоронне законодавство часів УНР та Гетьманату. Після падіння Російської імперії, Україна спробувала повернути самостійність, яка була дуже короткочасною. В період української національної революції (1917-1920 роки) ініціаторами заповідання природи стали члени Українського Наукового Товариства. Центральна Рада підтримувала природоохоронні ініціативи вчених. Незважаючи на політичні розходження, всі українські національні уряди підтримували природоохоронні ініціативи учених. Велике значення мало утворення Української Академії наук, Сільськогосподарського Вченого Комітету Міністерства Земельних Справ, які на державному рівні займалися заповіданням природи. Однак, через війну і часту зміну влади, не вдалося до кінця здійснити аграрну реформу, з якою пов’язувалися ключові проблеми створення заповідників.

П’ятий етап (1917-1991 роки) – розвиток природоохоронного законодавства УРСР. Слід зазначити, що радянське законодавство про охорону навколишнього природного середовища носило ідеологічний характер і відображало всі суперечності радянського суспільства. Природні об’єкти сакрального характеру чи такі, що суперечили засадам комуністичної ідеології, охоронялися формально або за залишковим принципом. Шлях становлення та розвитку законодавства про охорону i використання природних територій і об’єктів в Радянській Україні та практична діяльність державних органів i громадських організацій були досить суперечливими, непослідовними і часто залежали від ідеологічної i політичної кон’юнктури партійно-державного керівництва. Однак, певним підсумком радянського періоду розвитку вітчизняного законодавства про охорону природи є проголошення у 1988 році заповідної справи пріоритетним напрямком державної діяльності.

Шостий етап (1991 рік – до теперішнього часу) – розвиток природоохоронного законодавства незалежної України. На сучасному етапі розвитку України в умовах здійснення політичних та економічних реформ, соціального відродження суспільства та корінної зміни в системі формування самосвідомості української нації збільшується загальнодержавне значення проблеми збереження природних багатств українського народу. За роки незалежності в Україні напрацьовано значну законодавчу базу для сфери охорони природно-заповідного фонду. Однак, більшість цих законів, попри безумовну важливість, мають вузько галузевий характер. Все це стримує розвиток системи охорони природно-заповідного фонду, зберігає на незадовільному рівні її організаційний і фінансово-господарчий стан.

Для виправлення ситуації необхідно прискорити роботу по узгодженню законів та спеціальних нормативно-правових актів з питань охорони природно-заповідного фонду, а також внутрішнього законодавства України у цій галузі з підписаними і ратифікованими нею відповідними міжнародними конвенціями, договорами та угодами.

Розділ 2 “Об’єктивні ознаки умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду ” присвячений характеристиці об’єкту та об’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду і складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2. 1. “Об’єкт умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду ” присвячений дослідженню складових елементів та змісту об’єкту злочину. Автор зауважує, що аналіз проблематики об’єкту умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, дав можливість наголосити на подвійному характері родового об’єкту злочинів, передбачених розділом VIII Особливої частини КК України «Злочини проти довкілля». В звʼязку з чим, дисертант пропонує вважати необхідними складовими родового об’єкту зазначених злочинів:

по-перше, суспільні відносини у сфері використання, збереження і відтворення природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів;

по-друге, суспільні відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки, а саме: запобігання й усунення негативного впливу господарської та іншої діяльності людини на навколишнє природне середовище, гарантування стабільної сприятливої екологічної ситуації для існування живих істот у всій повноті біологічного різноманіття.

Крім того, автор пропонує в якості видового об’єкту досліджуваного злочину вважати групу однорідних суспільних відносин у сфері охорони і використання рослинного i тваринного світу, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки.

За переконанням дисертанта, основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого статтею 252 КК України є суспільні відносини щодо організації охорони і використання територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі.

При вчиненні злочину, передбаченого статтею 252 КК України, шкода, головним чином, завдається відносинам у сфері збереження та раціонального використання об’єктів природно-заповідного фонду України, інших територій та об’єктів, взятих під охорону держави. У той же час вона завдається і відносинам, які існують із приводу власності Українського народу, інших власників, передбачених законодавством України на особливо охоронювані природні території та об’єкти. Таким чином, стосовно до складу злочину, передбаченого статтею 252 КК України, як додатковий об’єкт можуть виступати відносини з приводу власності держави чи інших власників на території і об’єкти, взяті під особливу охорону. А вже в якості факультативного об’єкта можуть розглядатися життя, здоров’я особи або інші блага.

У підрозділі 2. 2. “Предмет умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду ” аналізуються особливості та специфічні ознаки предмету злочину, передбаченого статтею 252 КК України.

На думку дисертанта, проведений аналіз вітчизняного законодавства, яке визначає статус територій та об’єктів, що становлять предмет злочину, передбаченого статтею 252 КК України, дає можливість стверджувати, що ключові території екомережі є тими територіями і об’єктами, взятими під охорону держави, які визначені у диспозиції статті 252 КК України як предмет зазначеного злочину. Крім того, зважаючи на невизначеність терміну, який міститься у диспозиції статті 252 КК України – «території, взяті під охорону держави», і його невідповідність положенням чинного вітчизняного природоохоронного законодавства автор пропонує замінити його на такий, який відповідає змісту вказаної кримінально-правової норми – «природні території, взяті під особливу охорону держави».

Також, пропонується в якості предмету злочину, передбаченого статтею 252 КК України вважати не тільки особливо охоронювані природні території та об’єкти, а і їх окремі компоненти, що перебувають у межах цих територій і об’єктів.

У підрозділі 2. 3. “Об’єктивна сторона умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду” міститься кримінально-правова характеристика ознак об’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду.

Діяння при вчиненні злочину, передбаченого статтею 252 КК України полягають у незаконному впливі на території, взяті під охорону держави або об’єкти природно-заповідного фонду, що призводить до негативних змін, внаслідок яких зменшується чи втрачається їхня особлива природоохоронна (наукова, естетична, рекреаційна) та матеріальна цінність – відбувається їхнє знищення або пошкодження.

Проаналізувавши наведені варіанти тлумачення термінів, що застосовуються у статті 252 КК України і враховуючи особисті роздуми, ми дійшли висновку, що основними і загальними ознаками злочинного впливу на території, взяті під охорону держави або об’єкти природно-заповідного фонду у досліджуваній статті Кримінального кодексу України є: втрата такими територіями та об’єктами особливих природоохоронних властивостей, обмеження використання за цільовим призначенням, можливість їхнього відновлення. Спосіб впливу на територію та об’єкт може бути будь-яким (механічний, хімічний, біологічний та інші) і на кваліфікацію не впливає, за виключенням підпалу або іншого загальнонебезпечного способу, вказаних у частині другій статті 252 КК України (при умові, що це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки).

Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду може бути вчинене як у формі дії, так і у формі бездіяльності. Найпоширенішою формою вчинення даного злочину є дія, тобто активне поводження або активна діяльність людини.

Дія як одна з форм злочинної поведінки, особливо в екологічних злочинах, характеризується складною природою вольових вчинків, здебільшого з використанням технічних пристосувань і технологічних процесів. Причому при вчиненні злочину особа може виконати велику кількість дій, у тому числі небезпечних. Проте кримінально-правове значення мають лише ті з них, що передбачені в диспозиції статей Особливої частини КК України, викликали небезпечні наслідки або створили їх загрозу, або були небезпечні своїм вчиненням. Так само, злочин, передбачений статтею 252 КК України може вчинятися шляхом активних дій людини, з використанням тілесних рухів самої людини, технічних механізмів тощо.

Ми поділяємо точку зору авторів, які вважають, що склад злочину, передбаченого статтею 252 КК України є матеріальним. Наслідки даного злочину в диспозиції статті 252 КК України позначені тими ж термінами, що й діяння і стосовно територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду вони означають, відповідно – знищення, пошкодження.

Наслідки можуть мати матеріальний характер. Дійсно, екологічно небезпечні наслідки, як результат злочинної дії (бездіяльності) особи, визначаються, насамперед, як руйнування, ушкодження, порушення сталих природних зв’язків (біологічної рівноваги безпеки екосистем і людини та інше) в об’єкті злочину – екологічній цінності, охоронюваній кримінальним законом.

Крім того, при вчиненні злочину, передбаченому статтею 252 КК України знищуються, пошкоджуються об’єкти, які мають особливий статус, і, звісно, визначену грошову вартість. Тобто праву власності тієї фізичної чи юридичної особи, яка володіє таким природоохоронним об’єктом спричиняється шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні.

У частині другій статті 252 КК України екологічні наслідки позначені законодавцем терміном «тяжкі наслідки». Їхній аналіз ще раз підтверджує думку, про те, що основним видом збитку тут виступає біологічний, а економічний збиток є лише додатковим, коригуючим критерієм їх встановлення.

В даному випадку, під тяжкими наслідками, на нашу думку, слід розуміти заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу та людині, що характеризується підвищеною небезпекою для всього живого і шкода ця пов’язана з руйнуванням чи істотним ушкодженням особливих природних територій, втратою унікальних і рідкісних об’єктів природи, захворюваннями людей чи їх загибеллю, масовою загибеллю чи масовими тяжкими захворюваннями диких тварин, спричинення особливо великих матеріальних збитків, у тому числі пов’язаних з відновленням належної якості довкілля, неможливість проживання населення на певній території і вимушене переселення людей.

Ще одною специфічною ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 252 КК України є місце його вчинення. Специфіка місця вчинення злочину, передбаченого статтею 252 КК України полягає саме в тому, що умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду відбувається у місці розташування цих територій та об’єктів. Тобто, предмет злочину, передбаченого статтею 252 КК України (який виступає як обов’язкова ознака цього злочину) повністю співпадає з визначенням конкретного місця вчинення даного злочину. З цього випливає, що у умисному знищенні або пошкодженні територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду місце вчинення злочину вже не факультативна ознака, а обов’язкова.

У розділі 3 “Суб’єктивні ознаки умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду ” досліджуються ознаки суб’єктивної сторони та суб’єкту умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, складається з двох підрозділів.

В підрозділі 3. 1.“Суб’єкт умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду ” дається характеристика суб’єкта умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду.

Суб’єктом злочину, передбаченого статтею 252 КК України, може виступати фізична осудна особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством), яка до вчинення злочину досягла шістнадцятирічного віку. Крім того, обґрунтовується доцільність введення в якості суб’єкта злочину, передбаченого частиною другою статті 252 КК України службової особи, яка на виконання злочинної мети використовує своє службове становище. Ці положення цілком відповідають тяжкості і суспільній небезпеці цього злочину.

У підрозділі 3. 2. “Суб’єктивна сторона умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду ” аналізується вина, мотив і ціль умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, які складають суб’єктивну сторону злочину, передбаченого статтею 252 КК України.

Дисертант доходить висновку, що умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду може здійснюватись як з прямим, так і непрямими умислом.Стаття 252 КК України передбачає лише умисні діяння щодо територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду, залишаючи за межами складу злочину необережну форму вини. Що стосується частини другої статті 252 КК України, то за своїм характером (змістом) психічне ставлення суб’єкта зазначеного злочину може виражатись в умислі до дії чи бездіяльності та в необережності до тих наслідків, зміст яких включає поєднання кількох різновидів комбінованих наслідків – «дії, вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки». Але не зважаючи на необережне ставлення суб’єкта до настання зазначених наслідків, і враховуючи особливо небезпечний спосіб вчинення умисних дій, тяжкість передбачених диспозицією суспільно-небезпечних наслідків, і те, що законодавцем передбачено лише дві форми вини (умисел і необережність), наполягаємо, що злочин, передбачений частиною другою статті 252 КК України слід вважати в цілому умисним.

Мотиви вчинення умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду не є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони цього складу злочину і не впливають на його кваліфікацію. Однак їх визначення має важливе значення для встановлення вини суб’єкта та її доказування, оцінки ступеня суспільної небезпеки вчиненого, а також для виявлення умов скоєння злочину та розробки спеціальних мір по їх попередженню. Найбільш розповсюджені мотиви вчинення цього злочину є хуліганські та корисливі мотиви.

У розділі 4 “Відмежування умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду від суміжних складів злочинів ” дається розмежувальна характеристика умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду та суміжних складів злочинів.

Дисертант виділяє ознаки, що дозволяють чітко розмежовувати злочин, передбачений статтею 252 КК України із суміжними кримінально-правовими діяннями. Основними з них є предмет злочину, зміст та деякі особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін злочину.

Стаття 240 КК України «Порушення правил охорони надр» в частині другій, серед іншого, передбачає відповідальність за незаконне видобування корисних копалин, крім загальнопоширених, при умові вчинення таких дій на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. Враховуючи, єдність родового та близькість безпосереднього об’єкта злочину, спільність суб’єктивної сторони, можна стверджувати, про практично повну ідентичність діянь, передбачених частиною другою статті 240 та статті 252 КК України. Не тільки на практиці, але і теоретично неможливо відмежувати, наприклад, діяння у виді пошкодження родовищ корисних копалин на території природно-заповідного фонду (ч. 2 ст. 240 КК України) від такого ж діяння як варіанту умисного пошкодження об’єкту природно-заповідного фонду (ст. 252 КК України). Тому, пропонуємо, з метою усунення штучної конкуренції між зазначеними нормами, виключити з частини другої статті 240 КК України слова «на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду».

Подібна ситуація відбувається і зі статтею 246 КК України «Незаконна порубка лісу», яка серед іншого передбачає кримінальну відповідальність за незаконну порубку дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, вчинену у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. Тому для уникнення конкуренції статей 246 та 252 КК України, пропонуємо вилучити з тексту диспозиції статті 246 КК України слова «у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду».

Таким чином, діяльність, пов’язана з відмежуванням умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду від суміжних злочинів є складним, але необхідним етапом правозастосування, так як правильна кваліфікація злочинних діянь, яка досягається лише шляхом встановлення і ретельного вивчення усіх без виключення ознак їх складів, дозволяє виключити слідчі і судові помилки при розслідуванні і розгляді справ та забезпечити відповідність злочину і покарання.