КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДУ ОПОРУ ОСОБАМ, НАДІЛЕНИМ ВЛАДНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ Автореферат

У вступі розкривається актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами та планами, мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методи, наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, вказані апробація та публікації результатів дисертації, її структура.

Розділ 1 «Загальні засади кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями» містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Стан теоретичної розробки кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями» зазначається, що вказана проблема за роки незалежності України не була предметом розгляду науки кримінального права. Окремі дослідження щодо відповідальності за злочини, передбачені ст. 342 КК, з набуттям чинності КК України 1 вересня 2001 р. проводилися поверхнево, що і викликало науковий інтерес до розв’язання конкретного наукового завдання. Аналіз юридичної літератури дозволив зробити висновок про те, що у вітчизняній науці кримінального права деякі питання кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями, були предметом дослідження вітчизняних учених. Їх праці, безсумнівно, збагатили систему кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень і понять з проблем, що досліджуються, і мають значну прикладну цінність, однак чимало питань залишились не розв’язаними. Неузгоджені позиції існують з приводу розуміння родового об’єкта злочинів, об’єднаних у розділі XV КК, об’єктивних та суб’єктивних ознак складів злочинів, передбачених ст. 342 КК. Не вироблено також критеріїв відмежування складів опору від суміжних складів злочинів. Ці питання є актуальними для вибору правової норми, яка підлягає застосуванню, і тому не можуть залишатися недослідженими.

У підрозділі 1.2. «Питання кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями, у пам’ятках українського кримінального права» дисертантом з’ясовано, що правові акти, які діяли на території України, починаючи з часів Київської Русі, зокрема «Руська Правда», Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., «Соборне уложення 1699 року», а також прийняті Гетьманською владою Нової Січі «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. та інші акти про злочини і покарання не визнавали опір злочином. Уперше склад опору конструюється у ст. 291 «Уложення про покарання кримінальні і виправні» 1845 р.

У дослідженні відзначається, що в подальшому ознаки цього злочину відобразились у нормативних встановленнях Кримінального уложення від 22 березня 1903 р., після чого визнання опору самостійним злочином і закріплення його в окремій нормі – ст. 86 стало вагомим нововведенням КК УСРР 1922 р. Наступний КК УСРР 1927 р. містив ст. 69, яка відзначалася більш чіткою побудовою. Вона об’єднувала і насильницький опір, і примушування, а також протидію, поєднану з вбивством представника влади або заподіянням йому тяжких тілесних ушкоджень. Положення ст. 69 КК УСРР 1927 р. з деякими редакційними змінами увійшли до КК УРСР 1960 р. 10 вересня 1962 р. цей кодекс було доповнено ст. 188-1 «Опір працівнику міліції або народному дружиннику при виконанні ними обов’язків по охороні громадського порядку».

Автор наголошує, що, незважаючи на зміни та доповнення, які вносилися у наведені статті, вони так і залишились значною мірою недосконалими, аж доки не втратили свою дію внаслідок набрання чинності 1 вересня 2001 р. КК України. У цьому кодексі відповідальність за опір передбачена ст. 342, яка отримала цілком нову законодавчу конструкцію. Однак разом із позитивними нововведеннями вона увібрала суттєві недоліки, у зв’язку з чим і досі потребує певних змін та доповнень.

Розділ 2 «Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу опору особам, наділеним владними повноваженнями» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єкт складу опору особам, наділеним владними повноваженнями» зазначається, що у розділі XV КК згруповані злочини, які посягають і на авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, і на порядок управління. Однак чинна назва цього розділу відображає лише групу злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Немає підстав, щоб підтримати й існуючу в теорії кримінального права точку зору про іменування його як «Злочини проти порядку управління», оскільки у ньому теж зазначається тільки одна група злочинів. У зв’язку з цим доводиться необхідність розширення назви розділу XV і викладення її у такій редакції: «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та порядку публічного управління».

У дослідженні зроблено акцент на тому, що антисуспільна сутність опору визначається місцем і значенням основного безпосереднього об’єкта, якому заподіюється шкода внаслідок вчинення цього посягання. Таким об’єктом, насамперед, у всіх випадках є регламентована нормативно-правовими актами службова діяльність представників влади та службова діяльність працівників правоохоронних органів, а також діяльність членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону та військовослужбовців у сфері охорони громадського порядку. Констатується, що за наявності кваліфікуючих ознак злочину, передбаченого ч. 3 ст. 342 КК, додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом слід визнавати фізичну та психічну недоторканність потерпілого, його здоров’я.

У дисертації наголошується, що обов’язковим компонентом об’єкта складу опору особам, наділеним владними повноваженнями, є потерпілий. Висвітлюючи питання, хто може визнаватись потерпілим від злочинів, склади яких передбачені ст. 342 КК, дисертант аналізує положення актів законодавства України, які присвячені діяльності представників влади, працівників правоохоронних органів, державних виконавців, членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовців. На підставі їх вивчення обґрунтовується висновок, що ці особи для виконання покладених на них обов’язків наділяються владними повноваженнями. Ця ознака дозволяє об’єднати потерпілих від опору в одну групу, а громіздке формулювання назви ст. 342 КК замінити на більш лаконічне, зокрема «Опір особі, наділеній владними повноваженнями».

У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями» аналізуються теоретичні підходи щодо тлумачення змісту дій, передбачених ст. 342 КК, у яких для розкриття поняття опору використовуються терміни, що мають неоднакову змістову наповненість, зокрема «перешкоджати» та «протидіяти». Однак, оскільки під час опору винний чинить фізичний вплив на потерпілого і саме цими діями ускладнює його діяльність, то для більш глибокого розкриття об’єктивної сторони цього складу злочину такі дії слід позначати терміном «протидіяти», який є більш конкретизованим.

У дослідженні звертається увага на різноманітність способів дій винних під час опору. В зв’язку з цим наголошується, що для того, щоб з’ясувати, чи утворює вчинене опір, необхідно встановити, чи відбулась фізична протидія виконанню потерпілим своїх обов’язків. Викладене дає змогу дисертанту виділити види опору та класифікувати їх на такі групи: дії, пов’язані із застосуванням фізичної сили, безпосередньо спрямованої на потерпілого; дії суб’єкта, вплив яких спрямований опосередковано на потерпілого; дії, які виражаються у перешкоджанні законному застосовуванню сили зі сторони потерпілого; дії винного, які потерпілому потрібно нейтралізувати у безпосередньому контакті з ним; дії, якими винний створює умови, що перешкоджають діяльності потерпілого або ускладнюють чи роблять неможливим для нього виконання своїх обов’язків; дії, спрямовані на предмети та речі, необхідні потерпілому для виконання покладених на нього обов’язків.

З урахуванням цих форм протидії автор дає наукове визначення поняття опору: опором визнається активна протиправна поведінка особи, яка виявляється у фізичному впливі на потерпілого і протидіє виконанню ним покладених на нього функцій або створює умови, що перешкоджають діяльності такої особи, ускладнюють чи роблять неможливим для неї виконання своїх обов’язків.

Аналіз судової практики України дає змогу зробити висновок, що абсолютна більшість випадків опору супроводжується застосуванням до потерпілого насильства або погрози його застосування. Кваліфікація таких органічно поєднаних дій викликає у судово-слідчих органів певні труднощі, що нерідко призводить до помилкового застосування кримінального закону. З урахуванням Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої указом Президента України від 8 квітня 2008 р., опір, не пов’язаний із посяганням на тілесну недоторканність потерпілого, як злочин невеликої тяжкості, пропонується віднести до категорії кримінальних проступків, а опір, поєднаний з насильством або погрозою застосування насильства, – на законодавчому рівні визнати основним складом цього злочину. Такої думки дотримується 89% опитаних у ході проведеного дисертантом анкетування працівників органів досудового слідства, прокуратури та суддів.

Враховуючи збільшення кількості випадків опору, під час якого винні застосовують пістолети травматичної дії, табельну зброю працівників міліції, мисливські рушниці, сокири, ножі, викрутки, пляшки, дерев’яні палки, молотки, автомобілі, автор обґрунтовує необхідність визнання таких дій кваліфікованим складом опору.

Чинна редакція ч. 3 ст. 342 КК не дозволяє однозначно розуміти термін «дії», що негативно впливає на правильність тлумачення цієї норми та її застосування. Тому зазначений недолік пропонується усунути шляхом внесення до цієї норми змін, а саме у ч. 3 ст. 342 слово «дій» замінити словом «вимог».

На відміну від статей 142, 143, 154, 174, 228, 258-1, 280, 300, 301, 303, 355, 373, 386, 404 КК, у яких вживається поняття «примушування», ч. 3 ст. 342 передбачає термін «примушення», хоча обидва ці слова тотожні. На виконання такої вимоги до понятійного апарату Особливої частини КК, як єдність термінології, у ч. 3 ст. 342 термін «примушення» слід замінити терміном «примушування».

Автор стверджує, що ч. 3 ст. 342 КК охоплюється насильство, яке виявляється в умисному завданні удару, побоїв, вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, а також у заподіянні легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Погроза не обмежується лише цим насильством. Вона може бути спрямована на залякування потерпілого і будь-яким іншим фізичним насильством, у тому числі вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. Викладене дає можливість зробити висновок, що слово «такого» у ч. 3 ст. 342 є зайвим.

У підрозділі 2.3. «Суб’єкт складу опору особам, наділеним владними повноваженнями» зазначається, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 342 КК, є фізична осудна особа, якій до вчинення цього злочину виповнилося шістнадцять років. Проте дисертантом доводиться, що наведене законодавче положення прийнятне лише для простого складу опору. За насильницький опір відповідальність має наставати з чотирнадцятирічного віку. До аргументів такого підходу автор відносить положення ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 КК, які є більш складними для усвідомлення винним суспільної небезпеки та протиправності цих посягань, однак вік, з якого настає відповідальність за них, – знижений. Зокрема, насильство, що охоплюється ч. 3 ст. 342 КК, може виявлятися в умисному завданні удару, побоїв, вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю потерпілому, а також у заподіянні йому легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. За такі ж насильницькі дії, вчинені стосовно працівника правоохоронного органу, службової особи або громадянина, який виконує громадський обов’язок, у зв’язку з їх службовою чи громадською діяльністю; судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; захисника чи представника особи або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, згідно з ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 КК відповідальність передбачена з 14 років. Крім того, усвідомити винним факт активної фізичної протидії простіше, адже перешкоджання вчиняється безпосередньо під час виконання потерпілим своїх обов’язків. На відміну від опору погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу, службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, судді, народного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи завжди застосовується у зв’язку з виконанням службових обов’язків, громадською чи іншою діяльністю, що є набагато складнішою категорією для усвідомлення.

У дослідженні акцентується увага на тому, що опір нерідко вчиняється групою осіб. Об’єднані злочинні зусилля кількох осіб під час вчинення протидії законній діяльності потерпілого, у принципі, підвищують небезпечність самого злочину, полегшують його вчинення. Тому, щоб дії кожного співучасника опору отримали належну правову оцінку і були враховані судом під час призначення покарання винним, до ст. 342 КК слід внести відповідні доповнення.

У підрозділі 2.4. «Суб’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями» зазначено, що опір, як злочин з формальним складом, може бути вчинено лише з прямим умислом. Інтелектуальний його момент характеризується усвідомленням суспільної небезпеки посягання, яке включає розуміння винним двох обов’язкових моментів: по-перше, що опір вчиняється саме представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування або військовослужбовцеві і, по-друге, що ці особи перебувають при виконанні покладених на них законом функцій. Вольовий момент полягає у бажанні винного перешкодити виконанню потерпілим своїх обов’язків.

Вказуючи на різнорідність внутрішніх спонукань суб’єкта опору, дисертант відзначає, що мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними і виступають факультативною ознакою суб’єктивної сторони складу опору. Мета однозначно випливає з характеру опору і становить прагнення винного перешкодити правомірній діяльності потерпілого, тому, як і вина, є обов’язковою ознакою його суб’єктивної сторони.

Розділ 3 «Відмежування складу опору особам, наділеним владними повноваженнями, від суміжних складів злочинів та однорідних адміністративних правопорушень» містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст. 342 КК України, і суміжних складів злочинів» зроблено акцент на тому, що Кримінальний кодекс України містить значну кількість складів злочинів, які мають близькі або схожі за змістом ознаки зі складом опору особам, наділеним владними повноваженнями. Проте чинне законодавство не містить положень, які б регламентували порядок застосування кримінально-правових норм, в тому числі і питання кваліфікації. З урахуванням цього автор систематизує розроблені у науці кримінального права правила відмежування злочинів та обґрунтовує твердження, що під час розмежування складів злочинів, які мають спільні ознаки, необхідно з’ясувати, як співвідносяться вони між собою, а саме чи є ці склади злочинів суміжними, чи вони передбачені нормами, що перебувають у конкуренції як загальна і спеціальна або як частина і ціле. На підставі цих положень дисертант робить висновок про те, що спільні та розмежувальні ознаки містять склади злочинів, передбачені ст. 342 КК України, а також склади злочинів, що охоплюються цією нормою і ч. 3 ст. 296 та статтями 294, 343, 344, 345, 348, 349, 350, 391, 392, 393, 402, 404 КК.

Автор наголошує, що склади злочинів, передбачені частинами 1, 2, 3 ст. 342 КК, є суміжними, оскільки мають спільні і розмежувальні ознаки. Основною розмежувальною ознакою складів злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 342 КК, виступає правовий статус потерпілого. Такою ознакою, що відрізняє прості склади опору (ч. 1, ч. 2 ст. 342) від кваліфікованого (ч. 3 ст. 342), є діяння, яке характеризується активною поведінкою винного. На відміну від простого опору, змістом якого є протидія виконанню потерпілим покладених на нього обов’язків, кваліфікований, крім того, передбачає застосування до такої особи насильства або погрози його застосування з метою примусити її виконати дії, які потерпілий не повинен виконувати через невідповідність їх нормативним встановленням.

Склади злочинів, що містяться у статтях 349, 391, 392, 393, 402 КК, співвідносяться зі складом злочину, передбаченого ст. 342, як суміжні. Для цих складів характерним є те, що вони відрізняються від складу опору за декількома об’єктивними та суб’єктивними ознаками, при збіганні інших. Саме через несумісність змісту ознак, за якими відрізняються ці склади, є підстави вважати ці ознаки розмежувальними, а склади злочинів – відносити до суміжних.

Наголошується, що норми, які встановлюють відповідальність за злочини, передбачені статтями 343, 344, 404 із ст. 342 КК, перебувають у співвідношенні конкуруючих з нею норм, яке характеризується підпорядкуванням загальної норми (ст. 342) спеціальній (статті 343, 344, 404) за обсягом. Для такого співвідношення цих норм характерним є те, що спеціальна норма має всі істотні ознаки загальної і конкретизує кілька з них.

У дослідженні також зазначається, що зі ст. 342 КК конкурують норми, які встановлюють відповідальність за злочини, передбачені статтями 294, 296, 345, 350, 348 КК. Співвідношення цих норм характеризується підпорядкуванням «частини» «цілій» за змістом. У цьому виді конкуренції зміст однієї норми (частина) повністю охоплюється змістом іншої (ціле).

У підрозділі 3.2. «Відмежування складу опору особам, наділеним владними повноваженнями, від однорідних адміністративних правопорушень» зазначається, що схожими до злочину, передбаченого ст. 342 КК України, ознаками характеризуються деякі адміністративні правопорушення. Автор підкреслює, що найбільш проблемним у цьому контексті є питання розмежування опору і злісної непокори (ст. 185 КУпАП). Основним критерієм відмежування цих деліктів дисертант пропонує визнати те, що під час опору винний завжди використовує свою фізичну силу, яку спрямовує безпосередньо чи опосередковано на потерпілого або на предмети, необхідні потерпілому для виконання своїх обов’язків. Злісна непокора вчиняється за відсутності фізичної протидії та без контакту винного з потерпілим.

У разі вчинення опору під час хуліганства вибір норми, яка підлягає застосуванню за такої сукупності дій, пропонується здійснювати шляхом зіставлення ознак складів злочинів, передбачених ст. 342 і ч. 3 ст. 296 КК, та ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173 КУпАП. Підкреслено, що порушення громадського порядку, яке не супроводжувалось особливою зухвалістю або винятковим цинізмом, утворює дрібне хуліганство. Вчинені під час такого хуліганства дії, які були поєднані з опором особі, наділеній владними повноваженнями, слід кваліфікувати за ст. 342 КК та ст. 173 КУпАП.