КРЫЛАТЫЕ СЛОВА В РУССКОМ ЯЗЫКЕ: системно-функциональный и лексикографический аспекты

summary

У вступі обґрунтовано актуальність, визначено мету і за­вдан­ня, матеріал і предмет дисертаційного пошуку, висвітлено но­визну, тео­ретичне і практичне значення, апробацію результатів до­сліджен­ня.

Підкреслено, що нагальна необхідність та своєчасність дослі­дження визнача­єть­ся поступальністю процесу пізнання різно­маніт­них мовних явищ і практичними за­пи­тами суспіль­ства, а саме:

1. Впродовж останніх десятиріч дослідників і насамперед фра­зеологів (у зв’язку з визначен­ням об’єкта, який вони досліджують) цікавить питання про статус КС(в). При широкому розумінні обсягу фра­зеології, за пропозицією С. І. Ожегова, вчені вважають КВ нарі­вні з прислів’ями і приказками фразеологічними одиницями, при вузькому – виводять їх за межі фразеології. Об’єднання різнострук­турних одиниць як об’єктів дослі­дження не сприяло створенню єди­ної теоре­тичної концепції, ба­гато з них так і залишилися поза ува­гою вче­них, а зусилля лінгвістів сконцентрувалися навколо ви­вчення ядра фразе­о­логії – ідіом (фра­зео­логічних зрощень і фразеологічних єднос­тей, за В. В. Виноградо­вим). Широкий підхід до фразеоло­гії перева­жно тільки декларува­вся, і дослідження не просу­валися далі обґрун­ту­вання включення / невклю­чення неідіоматичних сполук до її об­сягу і констатації функ­ціонування в мовленні та стилістичного ефекту цих фе­номенів. Ос­таннім часом активізувалося вивчення “периферійних” шарів фразеологічних одиниць російської мови (див., на­приклад, праці В. М. Дід­ківської про фразеологічні сполу­чення). Як свідчить мовна практика та дані словників останнього де­сятиріччя, КВ за експресивністю та поши­рені­стю ви­користання не поступаються фразеологізмам-ідіомам. Настав час для теоретичного обґрунтування статусу КВ в системі російської мови.

2. Лінгвісти протиставляють КВ іншим фразео­логічним оди­ни­цям за ознакою наявності / відсутності “печатки авторства” та за структурними характеристиками. Але ефективної методики дослі­джен­ня одиниць, маркованих джерелом, розроблено не було. Більше того, тривалий час КВ взагалі залишалися на периферії фразеоло­гічних до­сліджень. В. М. Телія навіть зауважувала, що виді­ляти вивчення КВ як окремий на­прямок у межах фразеології можна “тільки з тією метою, щоб колек­ціонувати й описувати кри­латі ви­слови, якщо жо­дна інша лінгвісти­чна і ширше – філологічна дисцип­ліна цим не за­йма­ється” . Якщо йти за цим припущенням, то КВ не можна вважати об’єктом теоретичного опису “чистої” лінгвіс­тики. Такий погляд видається однобічним і лише зайвий раз свідчить про нагальну потребу створення власне лінгвістичної концепції крила­тих слів, не об­меженої фразеологіч­ними рамками.

3. Комплексний підхід до номінативного фонду російської мо­ви, що стимулюється дослідженнями з теорії номінації, вимагає з’ясу- вання реального співвідношення різних лексико-фразеологічних ша­рів та їхнього повноцінного теоретичного опису, що є можливим при враху­ванні специфіки кожної групи мовних одиниць цього рі­вня. Це вимагає відбору методів та способів дослідження, які мають застосо­вуватися до конкретного мовного матеріалу, зок­рема підво­дить до розробки методу, од­наковою мірою придатного для аналізу як слів, так і стійких слово­сполучень при виділенні їх в особливу групу із загальною відмітною ознакою, в да­ному разі пов’язаною зі знаком авторства.

4. З огляду на антропоцентристський підхід у лінгвістиці нині активно ви­вчається мовленнєва практика індивіда, для чого ученими застосовуються асоціативні експерименти. Завдяки цим експеримен­там було вияв­лено, що прагма­тикон мовної особистості включає прецеде­нтні тексти в їхній семіотичній іпостасі (Ю. М. Караулов, 1987), або текс­тові ремінісценції (А. Є. Супру­н, 1995), які при актуа­лізації їх нарівні з цитатами різного типу, пря­мими і непрямими по­си­ланнями на ві­домі ситуації включають і КС(в). Поглиблене ви­вчення праг­мати­кону російської мовної особисто­сті передбачає по­переднє осмис­лення природи КС(в), їхнього складу, таких особли­во­с­тей семан­тики, які дають змогу носіям мови використовувати епто­німи як точку відліку при оцінці реальних фактів, стосунків, си­туацій.

5. У пізнавальній діяльності індивіда і соціуму загалом дедалі бі­ль­шого значення набувають тексти – основні акумулятори і поши­рю­вачі набутого людством досвіду. Інформація, закладена в тексті або його частині, зберігається в семантиці ептонімів у формі певного уявного образу, ментальної “картинки”. Вико­рис­тання цих оди­ниць свідчить про входження даної інформації в загальну когні­ти­вну базу лінгвокультурного соціуму. Тому вивчення КС(в) пов’язано з про­блематикою, яка активно розробляється в когнітивіс­тиці, а та­кож у фі­лологічних дослідженнях, присвячених виявам інтертексту­аль­но­сті.

6. Відродження національної самосвідомості активізувало роз­виток лінгвокультурології. Належний опис мовних явищ з її по­зицій неможливий без урахування КС(в), у семантиці яких зберіга­ється інформація про духовну культуру, мистецтво як власного народу, так і людства в цілому.

7. Оновлення суспільства стосується різних сторін життєдіяль­ності людини. У мові воно виявилося, зокрема, в процесі демократи­зації та експресивізації. Серед експресивно забарвлених номінатив­них засобів слід назвати й ептоніми, які нині ви­користовуються на­віть у мовленнєвих жанрах, віднесених стилістами до взір­цево нейт­ральних. Здавна утвердилася думка, що включення їх у мову – пре­рога­тива “книжних” людей. Однак інформаційна революція внесла гли­бокі зміни у сферу мовлення. Розширилося коло носіїв російської мови, які акти­вно викори­стовують у комунікації різні за джерелом КС(в). Рядки популярних пісень, репліки з улюблених кіно- і мульт­фільмів, цитати з гумористичних мініатюр, рекламні слогани, фрази з виступів сучасних політичних лідерів, що багато разів тира­жуються періодикою, радіо, телебаченням, стають надбанням мовців різних вікових категорій, соціального ста­тусу й освітнього рівня. Перетво­рення КВ у мовленнєвій практиці на національно-культурне над­бання вимагає адекватної лінгвістичної інтерпретації.

8. Не згасає зацікавленість носіїв російської мови до похо­дження КС(в), продовжують широко видаватися відповідні слов­ни­ки-довід­ники, що роблять актуальними пошуки першодже­рел і попу­ляризаторів крилатих зворотів, які виникли на базі текс­тів, створе­них мину­лими поколіннями, а також фіксацію КВ наших сучасни­ків.

9. Гостра потреба у теоретичному осмисленні КС(в) стала осо­б­ливо відчуватися при опрацюванні концептуальних підходів до форму­вання фразеологічного підфонду Машинного фонду російсь­кої мови і визначенні основних принципів параметризації різних типів фразе­ологічних одиниць, що включаються у фразеологію в її широкому розумінні. Як пояснював Б. С. Шварцкопф, “складність стано­вища полягає в тому, що на противагу фразеографії, яка буду­ється на широкій базі теоретичних праць, іде від теорії до слов­ника, лек­сикографічна розробка крилатих слів / виразів вимагає од­ночас­ного дослідження і проблем (відсутньої) тео­рії кри­латих слів, і пи­тань їхнього лексикографування” (підкреслено нами. – Л. Д.).

Опрацювання нової концепції вимагає: 1) аргументації вве­ден­ня терміна “ептонім” та його похідних з широким екскурсом в іс­то­рію типологічних збігів і розбіжностей термінів “крилаті слова” і “кри­латі вислови”; 2) розкриття суті методу подвійної аплікації з ана­лізом наявних у фразеологічних дослідженнях, пов’язаних з іме­нами Н. М. Амосової, В. Л. Архангельського, М. Т. Тагі­єва, О. В. Ку­ніна, М. М. Копиленка, В. П. Жукова, В. М. Мокієнка мето­дів, за допомогою яких аналізувалися не марковані джерелом звороти, а отже, не враховувалися ептоні­ми, їхній опосередкований первинним контекстом характер.

У першому розділі “Російське мовознавство про крилаті слова / вирази: досягнення і невирішені проблеми (історико-аналітичний огляд)” визначено основні етапи і напрямки вивчення та лексико­гра­фічного опису КС(в) російської мови, що можуть стати підґрунтям для створення концепції крилатих слів, а також окреслено особис­тий внесок учених у дослі­дження одиниць цитатного походження.

 Ви­вчення КС(в) почалося з фіксації та лексикографічного опра­цювання одиниць зі знаком авторства російської (і цер­ков­но­слов’янської) мови. Реєстрація КС(в) має давню історію, яка сягає часів, коли екзе­гети, звертаючись до Святого Письма і намагаючись розкрити ­таїну його смислу, фіксували слова, що відбивали пер­шо­джерело, вкладаючи в них зміст, властивий більшості цих одиниць і в сучасному узусі, пор.: “хамъ. дьрзъ”, “мамона. бо­га­ть­ство” (оно­мас­тикон “Речь жидовского языка”, спи­сок ХІІІ ст.). Пра­гнення укладачів витлумачити передусім “темні” місця, реалії, чужі націо­нальному побуту, зумовило порядок проникнення КС(в): спо­чатку це були біблеїзми, потім – слова і словосполучення з античної дав­нини, пізніше – стійкі звороти із західноєвропейських нехудожніх текстів і, нарешті, фразеологізми та оніми з російських джерел.

Переорієнтація словникової роботи, пов’язана з постановкою завдання опису живої російської мови як центрального, а також по­ява авторської ідентифікації в літературних творах зумовили те, що з КС(в) художньо-белетристичного походження в загальномовні словники спочатку потрапляють стійкі вислови, вилучені з творів росій­ських письменників, а вже потім – із зарубіжних.

Загальний розвиток словникової справи позначився і на якості опису КС(в). Автори словників часто інтуїтивно визначали шлях, що дає більш-менш адекватну інтерпретацію цих специфічних мовних одиниць. За характером переважно синкретична, стаття, яка в найда­вніших ономастиконах містила дві час­тини – слово та його тлума­чення, насичуючись в азбуковниках різно­мані­тною інформацією, передусім відомостями про походження опи­суваної лек­семи, набуває у XVII ст. більш впо­ря­дкованого вигляду із закріпленою послідовні­стю ви­кладу матері­алу: 1) вокабула, 2) (факультативно) граматичні і / або семасіологічні характеристики, 3) дефініція, 4) (як правило) дже­ре­лозна­вчі відомо­сті. На­далі структура словникової статті набуває сучас­ного вигляду, збага­чуючись за рахунок нових складників: ілю­стра­тивної части­ни, сти­лістичної кваліфікації, демонстрації окремих фразових зна­чень слів (“Словарь Академии Российской” –– БАС).

Семантизація, спочатку надто вузька (у найдавніших онома­стиконах), потім надмірно розширена, що включає великий обсяг принагідно наведених відомостей (див. азбуковники), рефлекси якої виявля­ються й у першому академічному словнику як докладні ен­циклопе­дичні коментарі (САР; див., наприклад, статтю АКРИДЫ), на­решті, набу­ває лаконі­чного (але вже в іншій, більш довершеній фор­мі, що до­зволяє чітко визначити місце відповідного поняття в семан­тич­ному просторі ро­сійської мови) і самодостат­нього харак­теру, стає науко­во вивіреною (“Словарь церковнославянского и рус­ского языка...”, 1847 р.).

Найважливіший підсумок опису КС(в) у словниках загального типу полягає в закріпленні їхнього мовного статусу: у першому ви­данні БАС – онімів літературного походження (крилатих імен), у другому – крилатих висловів.

Зародження особливого лексикографічного жанру в русистиці, який більш-менш повноцінно та об’єктивно (для певного етапу розвитку способів передачі і зберігання інформації) описує КС(в), звичайно пов’язують із книгою письменника-етнографа С. В. Мак­симова “Крылатые слова” (1890 р.), присвяченою, однак, тлумачен­ню, як указано в передмові, “темних слів і незрозумілих висловів”. Серед них не більше десяти вчені зараховують до розряду кри­латих, наприклад: притча во языцех; око за око, зуб за зуб; От дел твоих сужу тя (біблеїзми); погибоша, аки обри (з “Повісті минулих літ”); Глас народа – глас божий (з античних авто­рів).

Насправді ж першу спробу описати фонд КС(в) російської мови з урахуванням національного та іншомовного коріння було здійснено ще в 1883 р., коли було опубліковано “Сбор­ник за­меча­тельных изречений, цитат, пого­ворок и т. п. различ­ных времен и наро­дов с историче­ским и сравни­тельным объяснением” Іл. Рєдні­кова (нині бібліо­графічна рідкість). Ця збірка повні­стю відповідає ідеї і структурі бюхманівського словника.

Фундаментальним принципом опису в словниках крилатих слів виступає антропоцентризм, що визначає якісний склад КС(в), який формується з урахуванням не тільки досить високого (на думку лексикографа) ступеня складності інтерпретації звичайним но­сієм мови сло­ва або стійкого звороту, але й виняткової здатно­сті деяких мов­них утворень додавати виразності. У цьому разі слов­ник полегшує пошуки мовцем експресивних одиниць від­повідно до по­ставленої комунікативної мети. Лексикографічне опрацювання КС(в) здійснюється здебільшого у широкому ас­пек­ті.

Важливим етапом у розвитку російської ептографії стала пра­ця М. С. і М. Г. Ашукіних “Крылатые слова” (1955 р.), після ви­ходу якої окреслилася розгалужена ме­режа жа­нрових різновидів спеціалі­зованих словників:

– іншомовно-російські ептографічні словники, наприклад сло­вники ла­тин­сь­ких ви­словів  (М. Й. Ов­руцький, 1964 р.; М. Т. Баби­чев, Я. М. Бо­ров­ський, 1982 р.);

– російсько-іншомовні ептографічні слов­ники (В. П. Берков, 1980 р.; І. О. Уолш та В. П. Берков, 1984 р.; Ю. М. Афонькін, 1985 р.);

– лінгвокраїно­знавчий словник (В. П. Фе­лі­цина та Ю. Є. Про­хо­ров, 1979 р.);

– словники, спеціалізовані на відо­бра­женні певних груп КС(в) ро­сійсь­кої мови: а) за тема­тич­ним прин­ципом (О. М. Жи­гу­льов та М. П. Кузнецов, 1982 р.); б) за дже­ре­лом (довідники біблій­них зво­ротів – М. А. Горбачов, 1991 р.; Н. П. Мат­вє­є­ва, 1993–1996 рр. та ін.; КВ з творів мистецтва – С. Г. Шулежкова, 1993–1994 рр., 2003 р.; В. С. Єлістратов, 1999 р.; пуш­кінських КВ – К. П. Сидоре­н­ко, 1998 р.; В. М. Мокіє­нко та К. П. Сидо­ренко, 1999 р.; з урахуван­ням часового параметру – К. В. Душенко, 1996, 1997, 2002 рр.; Л. П. Дя­де­чко, 2001–2003 рр.); в) за сферою функціонування (М. І. Конда­ков і Л. А. Кле­новська, 1989 р.; В. П. Бєлянін та І. А. Бутенко, 1994 р.).

Новий етап в ептографії пов’язаний зі створенням “Большого словаря крылатых слов русского языка” В. П. Беркова, В. М. Мокіє­нка, С. Г. Шулежкової (2000 р.), виконаного в послідовно лінгвісти­чній традиції.

У вступних статтях до зазначених лексикографічних видань починалося теоретичне осмислення КС(в).

Найважливіші системні і функціональні ознаки мо­вних утво­рень цитатного походження були експліковані в окре­мих спостере­женнях видатних лінгвістів і пареміологів ХІХ – початку ХХ ст., а саме: для одно- і неоднослівних одиниць – семантичне пе­ре­творення (О. Х. Востоков, І. І. Давидов, Ф. І. Буслаєв), здатність виступати екс­пресивно-стилістичним засобом (М. В. Ломоносов, М. І. Греч) і за­міняти собою значні фрагменти тексту або весь текст (О. О. Потебня); для неоднослівних – стійкість, неподільність (І. І. Да­видов, І. І. Сре­зневський, І. О. Бодуен де Куртене), цілісність зна­чення (О. Х. Вос­то­ков), національна самобутність (І. І. Давидов, Ф. І. Буслаєв, Д. М. Щеп­кін), неможливість перекладу кожного слова ідіоматичного вислову (І. М. Снє­гірьов), своєрідність джерел, похідність прислів’їв від ав­тор­ських зворотів, діалектичний взаємозв’язок між ними (І. М. Снє­гі­рьов, Ф. І. Бус­лаєв, І. І. Срезневський), екстралінгвальний харак­тер про­никнення в мову (М. О. Максимович), специфіка актуалізації в мові (І. М. Снєгірьов).

Спеціальні дослідження КС(в) російської мови, що стимулю­ються передусім лексикографічними потребами, ведуться, як показує вивчення історії питання, в трьох напрямах: джерелознавчому, сти­лістичному, феноменологічному. Перші два напрями розвивалися без урахування структурних особливостей досліджуваних одиниць і у відриві від третього – суто теоретич­ного, інтегрованого у фра­зеоло­гію і тому орієнтованого виключно на вивчення неоднослівних оди­ниць – КВ.

Треба підкреслити, що ще до становлення фразеології як окре­мої науки Л. А. Булаховський визначив роль і мовний статус КВ, виділивши їх в особливий розряд фразеологічних одиниць росій­ської мови (див. його праці 1928, 1935 рр.). Однак загалом у теоре­тичній фразеології КВ посідали досить хистке становище: їхня нале­ж­ність до фразеологічного фонду мови визнавалася тільки при ши­ро­кому розумінні обсягу фразеології.

Позитивний вплив дискусії про об’єкт особливої лінгвістичної галузі виявився в тому, що було визначено категоріальні озна­ки фра­зеологічних одиниць, які екстраполюються на КВ. Серед не­га­тив­них наслідків дебатів про межі фразеології слід назвати прак­тику розподілу фразеологічних одиниць на ст­рижневі (фразеологічні зрощення та єдності) і другорядні (фразеологі­чні спо­лучення, КВ та ін.), що зрештою відбилося на ступені вивчено­сті останніх: вони пе­ребували поза увагою науковців. Провідні фразео­логи зазвичай тільки де­кла­рували належність КВ до корпусу фразе­ологіч­них оди­ниць і не аналізували характерних властивостей КВ, безумовно, від­мінних від ознак фразеологізмів інших типів.

Теоретично найбільш важливою у фе­номенологіч­ному напря­м­ку дослідження КВ у той його період, який можна назвати  фразео­логіч­ним,  стала написана з приводу виходу в світ відомого збірника М. С. і М. Г. Ашукіних стаття С. І. Ожегова (1957 р.), де він по­рушив питання про своєрідність КВ. Її основні положення було до­повнено Л. І. Ройзензоном, який висловив думку про можливість ство­рення тео­рії кри­латих слів (1967 р.).

Фразеологів цікавили формально-семантичні ознаки КВ, їхні від­мінності від ідіом, проблеми переходу КВ до ідіоматичного кор­пусу мови, а також теоретичні принципи лексикографування – пи­тання, що в пер­спективі зводяться до проблеми мовного статусу КВ. Наукові погляди на останню діаметрально протилежні. На одному полюсі ті, хто вважає КВ лінгвістичною категорією, а відповідні фе­номени – одиницями мови (А. П. Коваль і В. В. Коптілов, 1964 р.; Ю. Є. Прохоров, 1977 р.; W. Chlebda, 1998 р.; В. М. Мокієнко, 2003 р.), на іншому – ті, хто виводить КВ за рамки мовної системи, навіть за межі лінгвіс­тики (І. М. Шме­льова, 1974 р.; В. М. Телія, 1996 р.).

На входженні крилатих одиниць до системи мови наполягає С. Г. Шулежкова – автор першої в історії мовознавства монографії про КВ (1995 р.). Ця праця, в якій чітко визначено диференційні оз­наки неоднослівних одиниць зі знаком авторства, упе­рше вияв­лено їхні синтаксичні моделі, досить повно описано фонд КВ російсь­кої мови з генетичного погляду, доведено вирішальну роль творів мис­тецтва у збагаченні цього фонду на сучасному етапі, ста­ла важливим етапом фразеологічного періоду у ви­вченні КВ.

Визнання КС(в) одиницями мови означає включення їх до номінативної системи останньої, але саме їхня номінативна при­рода, екс­пресивність, суть і ступінь вияву еп­тонімічності, а також про­цес стабі­лізації структурних і семантичних параметрів тих чи тих висловів при перетво­ренні їх на крилаті не були предме­том ви­вчення. Очевидно, що висновок про мовний статус КС(в) має бути зробленим після виявлення їхніх знакових вла­стивостей.

У другому розділі “Ептоніми як елементи мовної системи” ви­значено місце КС(в) у системі російської мови та охарактеризовано їхню основну властивість – ептонімічність.

Неоднозначність розв’язання питання про статус КС(в) потре­бує додаткової аргументації на користь належності їх до мовної сис­теми, і передусім утворень зі структурою речення, навколо яких найчастіше точаться суперечки. До цього ж та сама категорія – кате­горія відтворюваності, що є обов’язковою властивістю будь-якої мовної одиниці, використовується як аргумент ученими проти­леж­них поглядів. Звичайно вона пов’язується з категорією усталено­сті, яка відіграє важливу роль у процесі фразеологізації, що має, за
Л. І. Ройзензоном (1973 р.), три типи: власне лінгвістичний (семан­тич­ний), логіко-синтаксичний і екстралінгвістичний. Реалізація остан­нього типу фразеологізації, зумовленого наявністю тек­стів, зміст яких різними спо­собами кон­денсується, відображає саме умови еп­тонімізації.

У синхронії, як наполягав М. М. Шанський, між усталеністю і відтворюваністю встановлюються причиново-наслідкові зв’язки. У діахронії на перший план виступають процеси стабілізації фразеоло­гізму. Саме при відтворенні в мові викристалізовується його грама­тична модель та її лексичне наповнення. Треба підкреслити, що тіль­ки наявність двох ознак водночас є категоріальним ар­гументом при виявленні фразеологічної іденти­чності. Гіпертрофія однієї з них ство­рює передумови для непра­во­мірної кваліфікації форм на зразок вір­шів, анекдотів, молитов як фра­зе­ологічних, що викли­кає справед­ливі нарікання з боку провід­них фразеологів. Однак де­кламування віршів, читання казок, моли­тов, репродукування науко­вих формул і законів тощо є видами есте­тич­ної, релігійної, наукової, навчальної діяльності людини. Відтворю­вання – необхідна умова існування ре­зультатів такої діяль­ності. Від­повідні тексти не беруть участі в конс­труюванні висловлю­вання, як це буває зі словами або фразеологіз­мами, що видобуваються з пам’яті і, збе­рігаючи сигніфікативне зна­чення, імену­ють у кожній конкрет­ній ситуації свій денотат. Навпаки, оскільки вектор значення фрагментів таких текстів є жорстко зафі­ксо­ваним, їхнє неод­норазове від­творення не призводить до появи якісно нового явища, доки сере­довище існування такого уривка залишається незмін­ним. Тоді ж, коли це се­редовище змінюється та відтворення фрагментів у новому значенні поширю­єть­ся, виникає КВ, пор. звороти з підручників: Мама мыла раму ‘про дуже легке, примітивне (ірон.)’; От пе­ре­ста­новки [пере­мены] мест слагаемых сумма не меня­ется ‘про за­міщення, яке не спричиняє будь-яких змін’; репліки з анекдотів: белая и пушистая; А я опять хочу в Париж.

При характеристиці відтворюваності не менш важливим є кі­ль­кі­сний бік: одиночне включення якого-небудь текстового фрагме­нта без посилання на джерело – явище мовленнєве, часто оказіональне. Такі одиниці названо цитатами-ремінісценціями. Вони, відрізняю­чись від  КС(в) передусім частотою функціонування, є джерелом по­повнення ептонімічного фонду.

Отже, в цьому дослідженні категорії відтворюваності й уста­леності визнаються взаємопов’язаними. Під усталеністю розуміємо відносну постійність формально-семантичних ознак КС(в) як ціліс­ного мовного утворення, яку спостерігаємо при його відтворенні-повто­ренні в ситуації, онтологічно відмінній від вихідної, тоді, коли таке повторення не пов’язане з визначеними для самого тексту-дже­рела формами існування. Таке розуміння відображено як у працях ептологів, так і у проведеному в ході даного дослідження експери­менті (пор. від­новлення початкової форми висловлювання при по­милковому ви­значенні джерела КВ: приписаний інформантом Ко­зь­мі Прут­кову вислів пояс­нювався: “Трохи змінена форма: Ба, зна­комые все лица!”).

Вважаємо за необхідне дещо зауважити й щодо характерис­тики головної (генети­чної) диферен­ційної ознаки КС(в). Їхнє літера­турне походження не можна тлумачити надто загально, бо тоді будь-який натяк на літе­ратурно-книжний характер слова або зво­ро­ту сприймається як ознака їхньої ептонімічності, хоч стилістична за­барвленість номі­натив­них одиниць, набута завдяки їхній гіперфу­н­к­ціональності в темати­чно і жанрово однотипних контекстах, свід­чить насамперед про їхню належність до певної сфери викорис­тання, а не про ге­незис.

Проблема авторства дотична до теми, що обговорюється у зв’язку з ознакою загальновідомості КС(в). Глобальний вияв цієї ознаки багато в чому знімає гостроту питання про їхню мовну при­роду. Однак такий підхід дуже спрощений. Як свідчить до­слі­дження В. В. і Г. В. Морковкіних (1997 р.), середній носій російської мови не знає майже кожного десятого слова з МАС. Що тоді говорити про фразеологію? Ідеться про ши­року популярність КВ у принципі. По­трібно при цьому підкреслити, що сучасні ЗМІ, сприяючи демок­ра­тизації у сфері функціонування КС(в), істотно змінили суть са­мого явища, позначеного терміном “крилаті слова”, яке набуло за­раз справді загальнонаціонального характеру (пор. звороти з вербаль­ного супроводу мультфільмів, виступів гумористів, з текстів рек­лами: Спокойствие, только спокойствие; Кажется, дождь начина­ется; Щас спою!; Вопрос, конечно, интересный; У-у ты кака-а-я!; Не просто, а очень просто; Новое поколение выбирает “Пепси”).

Визнання номінативної природи ептонімів дозволяє уточнити їхнє місце в лексико-фразеологічній системі. Оскільки найважливі­шою диференційною ознакою КС(в) є їхнє походження, то локаліза­ція цих одиниць має вестися в історико-генетичній площині. Тоді на першому етапі рубрикації номінативний фонд розподіля­ється за за­гальновстановленим порядком на питому і запози­чену лек­сику та фразеологію; на другому – на створену народом (для пер­шої групи – своїм, другої – чужим) і створену автором (або автор­ським колекти­вом); на третьому етапі – на кри­латі номінати­вні оди­ниці (ептоніми) і не­кри­латі номінативні оди­ниці (неептоніми).

У мовленні яскраво виявляються експре­сивні властивості КС(в), складниками якої (за Є. М. Галкіною-Фе­дорук) виступають інтенсивність, емоційність, оцінність, об­разність, зображувальність, досить специ­фічні в ептонімічній сфері. Так, емоційність представ­лена найширшим діапазоном. Більше того, оскільки джерелом бага­тьох КС(в) є твори мистецтва – форми діяльності, яка відображає людські почуття та емоційно “заражає” весь текстовий простір, то наді­ляються емотивним значенням навіть зво­роти, які не включають емотивів (у термінах В. І. Шаховського), що взагалі є характерним для мови при її протиставленні мовленню, наприклад КВ Мы униве­рсите­тов не кон­чали, який передає гамму почут­тів із властивою їм амбіва­лентні­стю – від войовничо-хвалькуватих до награно-само­принизли­вих ін­тона­цій, якщо мовець пояснює свою поведінку, і пре­зирливо-по­бла­жли­вих, якщо оцінює чужу (пор. контексти:  “Не­когда мне чи­тать, – огрызнулся Дружи­нин. – Все вы там, на Пет­ровке, больно грамотные, а мы уж так, мы академиев не кончали”  (А. Маринина) та Да и может ли быть иначе, если культурой руково­дили люди, гордя­щиеся тем, что “университе­тов не кончали”? (з га­зети). Названі Є. М. Галкіною-Фе­дорук складники виразності не ви­черпують, однак, усіх засобів реалізації цієї властивості в ептоніміці, якщо брати до уваги, що будь-яке мо­вне явище, яке контрастує зі звичайним, стан­дартним, “працює” на експресію. При такому під­ході стосовно еп­тонімічного фонду росій­ської мови найважливішим виявляється зіставлення “свого” слова, з одного боку, і “чужого”, ав­торитетного або такого, що ви­да­ється за нього, – з другого. “Пов’я-заність слова з авторитетом – все одно ви­знаним нами чи ні, – від­зна­чав М. М. Бахтін, – створює спе­цифічну виділеність, відокре­мле­ність його; <...> воно, так би мо­вити, вимагає не тільки лапок, але й більш монументального виді­лення, наприклад, особливого шри­ф­ту” .

У теоретичних працях залишається практично не поміченою ще одна ознака, що має найважливіше значення для обґрунтування мовного статусу КВ, – це стислість. Аналіз нових ептонімів показав, що 92,6 % з них мають малий (1 – 4) або середній (7 ± 2, пор. правило Міллера – Інгве) компонентний склад.

Зовсім не виділяється у відомих дефініціях така ознака КС(в), як їхній зв’язок із культурою. Він лише опосередковано виявляється шляхом вказівки на джерело: текст, за визначенням, є надбанням ду­хов­ної культури народу, людства. Але зв’язок із культурою, який ба­зується на генезисі ептонімів, цим, на нашу думку, не вичерпується. Він значно глиб­ший і реалізується в основному, якщо не виключно, в націона­ль­ній пло­щині (пор. хоч би набори іншомовних КС(в), які не збігаються на­віть у близькоспоріднених мовах, а також тлума­чення зворотів у націо­нально-культурній традиції).

Крім загальнонаціональних, утворюються також соціумні сте­реотипи, що відрізняють представників певних об’єднань: генера­ційних шарів, політичних блоків, соціальних угруповань тощо. У російській мові поширюється соціумно стереотипне використання КС(в).

Механізм закріплення КС(в) як особливої одиниці, що харак­теризується ептонімічністю, у свідомості носіїв мови приблизно такий. Індивід, занурюючись у текстовий простір, що створю­ється і ним самим і соціумом, запам’ятовує певні місця, звичайно не ставлячи перед собою такої мети спеціально. Надалі, отримуючи вербальну інформацію ззовні, індивід пов’язує її з комунікативною ситуацією і звіряє з тим, що зберігається в пам’яті, включаючи знання, почерпнуті з авторських текстів. Якщо завдяки енергії асо­ціативних зв’язків відшукується текстовий прецедент і перено­ситься в “світлу зону” свідомості, то створюються умови зіставлення не тільки з актуальною ситуацією, але й з відомим цій мовній осо­бисто­сті контекстом. Знайома фраза або словосполучення стає точкою відліку при оцінці схожих подій, явищ, об’єктів, ви­ступає в ролі стереотипу (або, в термінах О. М. Вольф, квазістерео­типу). При триразовому та подальшому сприйнятті мовного утворення мовець апелює не до одного з вторинних застосувань, а до початко­вого контексту.

Фраза з відомого тексту сприймається носіями мови як така, що має особливу властивість незаперечної авторитетності. Приваб­лива сила одиниці зі знаком авторства у передбачува­ності реак­ції співрозмовника (при наявності загальної когнітивної бази), і тому мовець за допомогою КС(в) поповнює свій прагма­тикон, вико­ристовує їх як екс­пресивний засіб.

Масове звернення при осмисленні ептоніма саме до того тек­сту, який основна частина носіїв мови сприймає першим і в якому, як правило, було сконструйовано КС(в), а не до вторин­ного, назива­ємо вербальним імпринтингом. Ідентичні умови соціалі­зації детер­мінують його супраіндивідуальний характер. У ролі імпринтинг-об’єкта у вербальному імпри­н­тингу ви­ступає текст, який, потрап­ляючи в поле зору першим, “фіксу­ється”, розці­нюючись як первин­ний, і потім регулює мовлен­нєву поведінку особистості по лінії ко­дування / декодування. Вербальному імпринтуванню сприяє поєд­нання суб’єктивних і об’єктивних, лінгвістичних і екстралінгвальних чинників, але іноді дія тільки одного з них виявляється вирішаль­ною. Сила відобра­жен­ня залежить від умов його здійснення і власти­востей вербаль­но­го імпринтинг-об’єкта. Щоб імпринтуватися, ви­словлення має бути влучним, образ – ексцитативним, текст загалом – ітера­ти­вним, ознайомленість лінгвокультурного соціуму з ним – макси­ма­льною. На процес ептонімізації впливає також акту­альність змісту, по­зиція прототипу в тексті. Так, 28 % одиниць, опи­саних у створе­ному нами словнику нових крилатих слів, – це назви лі­тера­турних і кінематографічних творів (палата № 6; Место встре­чи изменить нельзя; кошка, которая гуляет сама по себе), те­лепере­дач (Очевидное – невероятное; Что, где, когда?; сам себе режис­сер), живо­писних поло­тен (Иван Грозный убивает сына), пері­одичних ви­дань (аргументы и факты; Хочу все знать) тощо.

Аперцептивна сутність вербального імпринтингу фокусує його дію в зоні зіткнення творчих і деструктивних тенденцій: колек­тивне імпринтування тексту створює реальні передумови виник­нення КС(в) як узуального явища. Якщо ж зв’язок у якого-небудь носія мови не встановлюється, то слово / вираз втрачає для нього свою конститу­тивну властивість ептоніма. Нарешті, окремий випа­док імпринту­вання вторинного тексту, руйнуючи загальномовну одиницю, при­зводить до появи натомість оказіональної, індивідуально-автор­сь­кої.

На ідентичність КС(в) впливають також інші чинники лінгвіс­тичного та екстралінгвістичного плану. Прояв ептонімічності ба­гато в чому залежить від властивос­тей прототипу, які можуть бути виявлені шляхом накладення на певний структурно еквівалентний феномен загальнонародної мови через пошук та оцінку відповідних одиниць но­мінативного фонду, типових конструкцій, пошире­них вислові­в (тобто через застосування першого етапу подвійної апліка­ції). На відміну від фразеоло­гічної, ептонімічна аплі­кація передба­чає накладення не тільки на омонімічне вільне, але й усталене слово­спо­лучення (пор.: Самое сла­бое звено не справилось с дневной нормой, слабое звено в промышлен­ности та КВ – назву телегри слабое звено або, з одного боку, санітар­но-гігіє­ніч­не кліше, з другого – райкін­ський КВ в антисанитарных условиях).

У ході пошуку і подальшого порівняння з’ясовуються форма­ль­но-семантичні особливості прототипу, ступінь його віддаленості від базового утворення. Зрозуміло, що чим більша відмінність прото­типу від його загальномовного аналога, тим рельєфнішою є епто­німі­чність відповідного КС(в). Головна ознака найбільше виявля­ється у неаплікованих прототипів. До них у сфері слів нале­жать, на­приклад, відсутні в російському ономастиконі власні імена Винни-Пух, Воланд, Рэмбо, Фантомас, а також явно сконструйовані, ство­рені за оказіональними словотворчими моделями оніми: (док­тор) Айболит, Вральман, Мойдодыр, Неуважай-Корыто. Усі неапліковані прототипи КВ зберігають більш або менш виразні сліди авторської обробки. Нерідко розпізнавання може йти і по лінії персоналій (пор. гений чистой красоты та А вы но­ктюрн сыграть могли бы на флейте водосточ­ных труб?).

У третьому розділі “Функціонування ептонімів у мовленні (син­хро­нічний і діахронічний аспект)” при аналізі КС(в) застосову­ється другий етап ме­тоду по­двійної аплікації, коли ептонім наклада­ється на прототип.

Входження ептонімів до мовної системи, перетворення на за­га­льнонаціональне надбання реалізується шляхом відриву КС(в) від свого першоджерела. Очевидно, що утвердження звороту у мові пов’язане із за­кріпленням певних ознак, що охоплюють, як у будь-якої двобічної одиниці мови, і план вираження і план змісту. Фор­мально-се­манти­чна стабілізація ептоніма, однак, не виключає варіа­тивності, тобто в ході стабілізації КС(в) можуть з’являтися кілька структурних різновидів або значень, але в окреслених межах варі­ювання.

Диференціація способів формальної стабілізації КС(в) здійс­нюється передусім залежно від структурного різновиду, тобто від того, є епто­нім словом чи неоднослівним утворенням. До однослів­них ептонімів належать насамперед власні імена. Російські персо­німи зазвичай виступають у вигляді, поданому в першоджерелі (пор.: Аленушка, але не Алена або Аленка), іншо­мовні адаптуються фонетично (пор. три форми імені байронівського героя у Пушкіна в романі “Евгений Онегин”: Child-Harold, Чильд Гарольд, Чальд-Гарольд). Варіативність розвива­ється найчастіше шляхом подо­лання меж між словом і надслів­ним утворенням: Холмс || Шерлок Холмс, Башмачкин || Акакий Акаки­евич || Акакий Ака­киевич Башмач­кин.

Стабілізація КВ, як показав аналіз, специфічна. На відміну від ідіом, вона легко моделюється: за рідкісним винятком, ептонімотво­р­чий контекст не тільки стабільний, але й єдиний. При цьому омоні­мічний прототипу зворот може і не зникати, а функціонувати в мові па­ралельно з тим КВ, який за­кріпився в певній формі, відмінній від почат­кової. Найбільш поширеним способом стабілізації і філіації форми КВ є синонімічна заміна: и вменяешь мне грехи юности моей (Іов, 13, 26) < грехи молодости; грехи юности; “Край непуга­ных идиотов”. Самое время пугнуть  < страна непуганых идиотов. Така заміна часто обумовлена тим, що лексичний склад, граматична конструкція осучаснюються, пор.: хожение за три мо­ря > хождение за три моря; многоуважаемый шкап > много­ува­жае­мый шкаф; Взявшие меч – мечем и погибнут > Взявшие меч от меча и по­гибнут).

Абстрагування від першоджерела вимагає зменшити частку ситуативно зумовленої лексики, що сприяє співвідношенню не з од­ним фактом позамовної дійсності, а з безліччю, тому КВ втрачають передусім займенник, що виконують дейктичну функцію. Форму­ван­ня КВ ведеться і по лінії звільнення від інших слів із послабленим лекси­ч­ним значенням, а також втрати зворотів, граматично не пов’я- заних із чле­нами речення або таких, які ускладнюють його, на­при­клад: Раз в стране бродят какие-то де­нежные знаки, то должны же быть люди, у которых их много < Раз в стране бродят денежные знаки, то должны быть люди, у ко­торых их много; Экза­мен для меня – все­гда праздник, профессор! < Экзамен для меня – всегда празд­ник. Рідше зустрічається, як і в ідіоматиці, розширення компонент­ного складу, зумовлене прагненням мовця: 1) конкретизу­вати се­мантику звороту (Ско­лько вам нужно для полного счас­тья?); 2) ідентифіку­вати КВ (картина Репина “Не ждали!”); 3) ство­рити ко­міч­ний ефект “Да будет свет!” – сказал монтер и вы­нул спички из кар­ма­на). В останньому випадку з’являється, так би мовити, епто­німіч­ний па­лімпсест (пор. И рече Бог: да будет свет) .

Свою специфіку має і становлення семантичних характеристик ептонімів. Так, якщо префразеологічний аспект, за Н. М. Кирило­вою (1986 р.), відображає світогляд народу, преептонімічний – ав­тора тексту-джерела. Це контекстуально зумовлене значення прото­типу виступає основою формування семантики ептонімів. Тому з широ­кого спектра об’єктів позамовної дійсно­сті мовець, знайо­мий з текстом-джерелом, при інтерпрета­ції КС(в) вибирає єдине мо­жливе: от двух до пяти (не годин, метрів тощо, а років), великий и могучий (не союз, не блок, а “русский язык”).

Діалектика формування семантики цих КВ полягає в зітк­ненні прямого значення його компонентів, кожний з яких робить свій вне­сок у декодування всього звороту, і похідною семантикою са­мого КВ, що веде до створення особливого ептонімічного зна­чення. Остан­нє, за своїм характером аналітико-синтетичне, номінати­в­но-похідне, цілісно конотоване, зорієн­товане на гру, жарт, іронію, на апеляцію до автори­тету, на специфі­чну об­разні­сть, яка виникає на денотатив­ному рівні завдяки спів­відне­сенню об’єкта першоджерела з об’єктом актуаль­ного пові­дом­лення.

У багатьох випадках становлення семантики КС(в) супрово­джується докорінним перетворенням первинного значення. Таке пе­ретворення відбувається в цілому так само, як і розвиток вторин­них зна­чень номінативних одиниць, що не мають знаку ав­тор­ства: через метафоризацію, метонімізацію, розширення та звуження значення. Його особливості полягають у тому, що, наприклад, з усіх ти­пів метоні­міч­ного перенесення в ептонімії реалізується тільки один, що набу­ває вигляду “ім’я (антономасія) персонажа – прізвисько  ви­кона­вця ролі (або – рідко – автора тексту)” (Штирлиц – артист В. Тихо­нов; сладкая жен­щина – ак­триса Н. Гундарева; Мегрэ – Ж. Сіменон). Специфічно ептоніміч­ний, хоч і непродуктивний, шлях переосмислення відбувається через помилкову інтер­претацію прото­типу, що вирізняє КВ-біблеїзми, пор.: ложь во спа­сение ‘неправда, яка корисна для того, кого обманюють’ < Ложь конь во спасение ‘неміцний кінь, щоб урятуватися’; Блаженны нищие духом; Мне от­мще­ние, и аз воз­дам (як виправдання власної протидії злу).

 Ептоніми, що отримали своє оформлення як готові мовні за­соби номінації та характеризації об’єктів і ситуацій дійсності, ма­сово відтворюються внаслідок дії чинників внутрішнього і зовніш­нього порядку. До внутрішніх причин належить передусім наста­нова мовця на експресивізацію висловлювання, що реалізується за­вдяки великій номінативній цінності, двоплановості КС(в), яка дає змогу за допо­могою малої форми виразити глибокий зміст, багату гаму почуттів і оцінок, вступити в гру зі співрозмовни­ком, провести тестування його його соціально-культурних пріоритетів. Очевидно, наби­рає чинності також закон економії зусиль: мо­вець експлуатує квазі­стереотипічні властивості ептонімів, які базу­ються на їхній внутрі­шній формі, що зберігає унікальну для мовних одиниць музичну і кінематичну інформацію, якщо КВ походять з творів мистецтва. Специфіка відтворення КВ із текстів “ускладненої фактури” мови (Ю. В. Рождественський) – пісень, кіно­фі­льмів, телепередач – поля­гає в тому, що вони не просто вимовля­ються, а вико­нуються (пор. іміта­цію голосу, копіювання міміки, жестів актора). До зовнішніх чинни­ків, що спричиняють появу КС(в) у мові, потрібно передусім відне­сти збудження нервових центрів під впли­вом якого-небудь сигналу ззовні – вербального чи невербального, що веде до утворення асоці­ативних реакцій – ептонімів (пор. ситуацію, коли промінь зимового сонця торкнувся обличчя (невербальний сигнал), і коментар: “Мороз и солнце – день чудесный”, фразу На улице солнце, а мороз минус 20! – і ті самі пушкінські слова у відповідь (вербальна парадигматична асо­ціація), початок репліки одного співбесідника Холодина! Мороз! – і закінчення дру­гим: ...и солнце, день чудес­ный (вербальна синтагма­тич­на асоціація).

У функціонуванні КВ виявляються універсальні риси, прита­манні інтертекстуальним елементам: одні з таких рис відо­бражають особливості, властиві літературній мові загалом, і харак­теризують формування та динаміку розвитку ептонімічного корпусу, інші – їхню участь у створенні прагматикону кожного мовця, який прагне по­силити вплив на адресата за допомогою узуаль­них або оказіо­наль­но перетворених КВ.

Встановлення меж трансформації КВ дало змогу виявити най­головнішу загальну закономірність, зумовлену єдністю форми і змі­сту будь-якої мовної одиниці. При цьому збереження сталості ви­слову в процесі його зміни забезпечується перерозподілом формаль­ного та змістового співвідношення в його структурі. Отже, чим кар­динальніше перебудована форма, тим більше навантаження лягає на зміст, тобто він має бути мак­сима­льно наближеним до узуального; і навпаки, чим більше мо­дифіко­вано зміст, тим важливішою стає роль форми, що вимагає міні­маль­ної ви­дозміни звороту.

Трансформований КВ характеризується одночасною наявні­стю щонайменше двох суворих відповідностей інваріантові: лексич­ної (збереженим може бути лише один ключовий компо­нент) та структур­ної. Повне перетворення лексичного напо­внення допуска­ють тільки унікальні структури, пор.: песнь песней K “Лира лир” (назва збірки віршів С. Боброва, 1917 р.); “Книга книг” (назва жур­наль­ної статті про видання світової літератури у скороченому пере­казі), фести­валь фестивалей (Смотри – и отбыли фестиваль украин­ской эстрадной песни. Фес­тиваль фестивалей – з газети).

Таким чином, і становлення, і функціонування ептонімів свід­чать про наявність у них ознак, специфіка набору і вияву яких забез­печує їхнє входження до особливого розряду експресивно забарв­лених номінативних одиниць.

У четвертому розділі “Основні принципи ептографії” висвіт­лено авторське бачення лексикографічного опрацювання КС(в) у спеці­аль­них словниках.

Повноцінний словниковий опис розкриває онтоло­гічну при­роду мовних утворень. Його повнота й адекватність забез­печується у квантитативному аспекті переліком усіх класифікаційних ознак, які вказують на системні (парадигматичні, синтагматичні, епідигмати­чні), прагматичні, функціональні, етимологічні властиво­сті макси­мальної кількості представлених слів / висловів, а у кваліта­тивному –  їхнім аналізом, результати якого вербалізуються в комента­рях, чіт­кістю дефініцій, що досягається за допомогою відпові­дного вирі­шення завдань, пов’язаних з обсягом і типом словника, а також ме­та­мовою, здатною експлікувати значення без утрат іс­тотної для сприйняття та усвідомлення ін­формації.

Виникнення нових типів (фактур) текстів-джерел, що вимага­ють адекватного відображення в словниковій статті, сучасні технічні засоби, новітні лексикографічні підходи в опублікованих у кінці XX – на початку XXI ст. довідниках, присвячених утворенням цитатного похо­джен­ня, а також, сподіваємося, пропонована нами ептонімічна концепція, яка трактує епто­німи як іпоста­сну форму поєднання двох контекстів – вихідного й актуа­ль­ного, дозволяють внести істотні уточнення в лексикографі­ч­ний опис КС(в).

Згідно з цією концепцією, виразність ептонімів формується за участю трьох векторів: прототипічного (первинний контекст зумов­лює внутрішню форму звороту), системного (кожне КС(в) є оди­ни­цею мови зі своїми семантико-структурними ознаками), актуаль­ного (мовець пропускає зворот крізь призму особистісного бачення і “підганяє” його під вербалізовану ситуацію). Усі три складники ептоніма можуть і мають бути відображені у сло­внику. Відповідно словникова стаття має містити три блоки інфор­мації: перший – блок тексту-джерела; другий – блок, що охоплює узуальні ознаки КС(в); третій – блок вторинних текстів, які викорис­товують це КС(в). У останньому блоці широко відбивається оказіональне перетворення ептонімів.

Крім того, актуальним стає створення мультимедійного варі­ан­та словника крилатих слів, при створенні якого прак­ти­чно зніма­ються обмеження в обсязі відомостей, що пропону­ються користува­чеві, а також виникає можливість застосу­вати різні спо­соби відо­браження КС(в) згідно з типом інформації, ізомо­рфним першодже­релам: текстовим, фотографіч­ним, аудитив­ним, аудіовізу­альним.

Нові технічні засоби подачі матеріалів стосуються двох рівнів та­кого словника – макроструктурного і мікроструктурного. І макро-, і мікроструктура ептографічного твору легко трансфо­рмуються. Переструктурація здійснюється залежно від аспе­кту змісту, який може зацікавити потенційного користу­вача. Напри­клад, у словнику, крім абеткового розташування, про­понується сис­тема­тизація за ав­тором, жанром першоджерела, мо­вою оригіналу і мо­вою цитування. Мікроструктура мультимедій­ного словника кри­ла­тих слів може бути дво- або трирівневою, тобто сло­вникова стаття ор­ганізується як гіпертекст: на першому рівні відо­бражено най­більш важливі для характеристики мовного утворення фа­кти, на другому і третьому – додаткові відомості залежно від ступеня значущості (наприклад, у блоці джерела – екфразиси, інформація про оцінку твору суспіль­ством), навіть згруповані відповідно до кон­кретних, при­значе­них для користувача потреб ілюстрації (у блоці вторинних тек­стів).

Деякі принципово важливі положення ептографії мають інно­ваційний характер: (а) у першому блоці потрібно дати чіткіше ви­зна­чення того, що становить прототип: вислів історичної чи міфіч­ної осіби; фрагмент твору, документа (із вказівкою, яким елементом архітектоніки первинного тексту він є: назвою, ім’ям персонажа, по­чатком, приспівом тощо); відтексто­вий зворот (усі ці відомості дете­рмінують обсяг і якість інфор­мації, що подається у словниковій статті про першодже­рело); (б) у другому блоці мають бути наведені так звані типові транс­формації, що схематично відображають най­більш частотний варіант перетворення (зазвичай алгебраїзується “найуразливіший” компо­нент (компоненти), наприклад: Автомобиль не роскошь, а средство передвижения < N не рос­кошь, а средство S, пор. назви газетних статей: Подарок – не рос­кошь, а средство суще­ство­вания; Ра­диоте­лефон – не роскошь, а средство за­щиты от грабителей; Велоси­пед – не роскошь, а сред­ство транспор­тировки краде­ного; Паром – не рос­кошь, а средство экономии топлива; Хорошие очки – это не роскошь, а сред­ство защиты; Спасение N – дело рук самих N < Спа­сение утоп­а­ющих – дело рук самих утопа­ющих; семантико-гра­мати­чні ознаки, що збе­рігаються, пояс­нюються: Весна. Грачи прилетели < N [время года]. S прилетели; Иван Васильевич меняет профессию < NS [имя, от­чество]  меняет про­фессию); також мають бути описані манера ви­мови, су­провідні же­сти; крім того, слід зазначити пе­реважні стилі (нерідко єдиний стиль), у яких КС(в) функціонує, і частот­ність (хоча б відно­сна) ви­корис­тання; (в) в екземпліфікаційній частині можуть цитува­тися не тільки традиційні тексти, але й сучасні текстові фо­рми, наво­дитися графічні твори з написами (пор., наприклад, ши­роке застосу­вання КВ у карикатурах).

Даний підхід може бути врахований також при скла­данні мультимедійної версії загальномовного тлумачного словника.

У висновках подано підсумки дослідження відповідно до по­ставле­ної мети і завдань:

1. У феноменологічному плані ептонім є іпостасною формою поєднання двох контекстів – вихідного й актуального: висту­паючи за походженням цитатою з одного тексту, він, ста­білізувавши у про­цесі фун­кціону­вання свої семантико-структурні параметри, вклю­чається в інший як готова одиниця великого експресивного за­ряду внаслідок асоціативно-генетичного зв’язку з першоджерелом. Інак­ше кажучи, КС(в), або ептоніми, – це національно-куль­турно детер­міновані та соціумно орієнтовані мовні знаки, які відно­сно широко від­творюються в значенні, відмінному від вихідного (перенос­ному, образному), при збереженні живого зв’язку з пер­шо­джерелом (авто­ром, текстом). До ептонімів належать імена персона­жів, назви місця дії, найменування ключових для розви­тку сюжету реалій з попу­ляр­них художніх і кінематографічних творів, а також більш-менш точні й лаконічні вислови історичних або мі­фічних осіб, назви та уривки вербально імпринтованих художньо-белетристи­чних, кіне­матогра­фіч­них, наукових, навчальних, масмедійних текс­тів або зво­роти, ство­рені на основі них. Особливе похо­дження КС(в) детермінує екс­пресивність, яка виявля­ється при­наймні по лінії “своє” –– “чуже”.

2. Ептонімізація прототипів та подальше функціонування КС(в) як яскравих екс­пресивно забарвлених номінативних засобів із живою внутрішньою формою по­яснюється з психолінгвістичного погляду явищем, яке називаємо вер­бальним імпринтингом. Можна ска­зати, що КС(в) нале­жать до феноменів, які, за Л. Леві-Брюлем, базу­ються на “колективних уявленнях”, що нав’язуються окремій особі.

3. На ступінь ептонімічності впливають не тільки екстралінг­ва­льні внутрішні і зовнішні чинники, але і власне лінгвістичні: існу­вання загальномовного омоніма; наявність своєрідних компонентів у складі КВ; особливості побудови і поширеність звороту, що має іден­тичну з КВ структуру.

4. Закріплення КС(в) у системі російської мови пов’язане зі стабіліза­цією структурних ознак ептоніма і розвитком у нього спе­цифічної образності. Процес формальної стабілізації притаманний в основному КВ. Власні імена з сучасного російського ономастикону зазвичай виступають у своєму початковому вигляді. При відтво­ренні кіно- та телефраз мовці прагнуть наблизитися до прототипу, імітуючи гру актора. У російській мові пере­творення слів на крилаті реалізується за певними стабілізаційними моделями. Власним іме­нам з іншо­мо­вних текс­тів притаманна фонетична адаптація, онімам будь-якого по­хо­дження – варіативність прізвище персонажа || ім’я та прізвище пер­со­нажа. Стабілізація більшої частини КВ російської мо­ви здійсню­ється у на­пря­мку спрощення структури, за­міни застарілих форм, слів. У варіантних КВ здебільшого один з варіантів за фор­мою збігається з прототипом.

5. Поява у мові КС(в) пояснюється взаємодією внутрішніх та зов­нішніх чинників. Актуалізація, яка має асоціативну природу, іні­ційована: (а) своєрідністю ептонімів як двопланових одиниць зі спе­цифічною внутрішньою формою, що зберігає, зокрема, унікальну для мовних одиниць аудіовізуальну кі­не­матичну інформацію; (б) ак­тивністю в соціально-політичній сфері, зумовленою постійним по­шуком нових засобів експресивно­сті; (в) в усному спілкуванні ще й театралізованістю висловлення.

6. У мові КС(в) функціонують за правилами, зумовленими їхньою інтертекстуальною природою: (1) ептоніми, як і взагалі інтертекстуальні елементи, є прикметою будь-якого ідіолекту; (2) у розвинених літературних мовах найбільш продуктивним джере­лом цитат загалом і ептонімів зокрема є сакральні тексти (у російсь­кій традиції – Біблія); (3) серед авторських текстів твори тих пись­менників, які зіграли основну роль у становленні сучасної літератур­ної мови, посідають перше місце за обсягом цитованого матеріалу (у російській мові найвища питома вага притаманна пушкін­ським висловам); (4) проник­нення у живу мову авторських висловів часто пов’язане з утратою знаку авто­рства (у найзагальні­шому вигляді можна виділити такі етапи: ци­тата K цитата-ремініс­ценція K крилате слово / зворот K фразеоло­гізм / прислів’я); 5) неоднослівні зво­роти зазнають оказіона­льних структурних пере­творень.

7. КВ, як і інші неоднослівні одиниці, активно викорис­тову­ються як засіб мовної гри, експресивізації висловлень шля­хом видо­змінювання їхніх формально-семантичних характеристик. Широке до­слідження процесу мовленнєвої трансформації КВ свід­чить про мо­жливу деструкцію, як формальну, так і семантичну, – своєрідне роз­порошення первинної єдності цього мовного знака. Межею транс­фор­мації КВ є таке перетворення, при якому зберіга­ються при­наймні два компоненти узуального варіанта зво­роту – ключового слова та його базової схеми.

8. І становлення, і функціонування ептонімів свідчать про на­явність у них ознак власне мовної одиниці. Специфіка набору і вияву мовних ознак КС(в) дає змогу ствер­джувати, що ці феномени станов­лять особливий розряд експре­сивно забарвлених номінатив­них утво­рень і посідають рівноправне щодо одиниць, які не мають знаку авторства, становище в лек­сико-фразеологічній системі російської мови.

9. Сучасні КС(в), які найчастіше походять із текс­тів ЗМІ і збе­рігають у своїй семантиці аудіовізуальний образ, можуть бути най­повніше описані тільки у масмедійній версії словника кри­латих слів.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях:

1. Крылатые слова как объект лин­гвистического описания: ис­тория и современность – К.: ИПЦ “Київський університет”, 2002. – 294 с. (Монографія). (Рецензії: 1) Шулежкова С. Г. Дядечко Л. П. Кры­ла­тые слова как объект лингвистического описания: история и современ­ность // Русистика: Сб. науч. трудов. – Вып. 2. – К., 2002. – С. 102–105; 2)Григо­раш А. М. Крылатые слова: проблема лингвисти­ческого описания // Система і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць. – К., 2002. – С. 157–162).

2. Новое в русской и украинской речи: Кры­латые слова – кри­латі слова (мате­риалы для словаря): Учебное пособие. – К.: Вид. дім “Комп’ютерпрес”, 2001–2003. – Ч. 1. – 145 с.; Ч. 2. – 199 с.; Ч. 3. – 231 с.; Ч. 4. – 213 с. (Рецензії: 1)Григоренко В. Крылатые, как Бо­инги, слова // “2000”. – 2001. – 5 окт.; 2) Чернен­ко А. Пернатые слова // Зеркало недели. – 2001. – 27 окт.; 3) Кудрявцева Л. А., Чер­нен­ко А. А. Дядечко Л. П. Новое в русской и украинской речи: крылатые слова –– крилаті слова (материалы для словаря): Уч. пос. – Ч. 1–2. – К., 2001 // Вестник МАПРЯЛ. – М., 2002. – № 34. – С. 49–51; Инф. бюллетень УАПРЯЛ. – К., 2002. – № 3. – С. 49–53.)

3. Ассоциативная природа актуализации предшествующих тек­стов // Рус. языкознание. – Вып. 20. – К., 1990. – С. 131–136.

4. Семантика цитат-реминисценций в оценочном аспекте // Рус. языкознание. – Вып. 24. – К., 1992. – С. 36–41.

5. Иррадиация темы как прием актуализации вторичных но­минативных единиц в современном фельетоне // Вiсник Днiпро­петровського ун-ту. – Вип. I. – Днiпропетровськ, 1993. – С. 27–33. 

6. Лiнгвiстичний статус цитат-ремінісценцiй у сучасних ук­ра­їнській та російській мовах // Вiсник Київ. ун-ту: Лiтерату­ро­знав­ство. Мовознавство. Фольклористика. – Вип. 2. – К.,1994. – С. 102–109.

7. Про формування нових тенденцiй у збагаченнi української фра­зео­логiї (на матеріалі крилатих виразiв) // Opera Slavica IV. – Вип. 2. – Брно, 1994. – С. 20–30.

8.  Крылатые слова и выражения как средство вторичной но­минации // Семантика языковых единиц: Доклады V Меж­дуна­род­ной конференции. – М.: Физкультура, образование и наука, 1996. – Т. 1. – С. 133–134.

9. Ильфо-петровские крылатые выражения в русском языке // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1997. – № 6. – С. 36–38. [В ін. ред. див.: Утром – роман, вечером – крыла­тое слово // Рус. речь. – 1998. – № 5. – С. 123–127.]

10. Словарь ильфо-петровских крылатых выражений // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1997. – №7–8. – С. 19–29.

11. О двух горьковских афоризмах // Рус. язык и лит. в уч. заве­дениях. – 1998. – № 1. – С. 11–13.

12. Словарь крылатых выражений из песен В. Высоцкого // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1998. – № 5–6. – С. 42–45.

13. О влиянии экстралингвистических факторов на форми­ро­вание фонда крылатых слов русского языка (на материале толстов­ских вы­ражений) // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1998. – №7–8. – С. 17–19.

14. Внутренняя форма крылатых выражений // Семантика язы­ковых единиц: Доклады VI Междунар. конф. – М., 1998. – Т. 1. – С. 250–252.

15. Л. А. Булаховский о крылатых словах и выражениях // Ком­паративні дослідження слов’янських мов і літе­ра­тур: Пам’яті акад. Л. Булаховського. – К.: Знання, 1999. – С. 55–62.

16. О пушкинской стихии в русской фразеологии // Рус. язык в школе. – М., 1999. – № 3. – С. 74–81. [В ін. ред. див.: Рус. язык и лит. в уч. заведе­ниях. – 1999. – № 1. – С. 10–12.]

17. Пушкинские крылатые выражения в контексте интертек­стуальных универсалий // Русская литература. Исследования: Сб. науч. тр. – Вып. 1. А. С. Пуш­кин и проблемы мировой культуры. – Т. 2. – К.: Логос, 1999. – С. 201–205.

18. И дольше века длится жизнь... (Крылатые выражения Бо­риса Пастернака) // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 2000. – № 3. – С. 27–28; Радуга. – К., 2000. – № 1. – С. 136–139.

19. Термины “крылатые слова” / “крылатые выражения” в их исторических и типологических взаимосвязях // Мова і куль­тура. – К.: Вид. Дім Дм. Бураго, 2000. – Вип. 2. – Т. 2. – С. 70–76.

20. Крылатые слова Достоевского (дополнение к сб. Н. С. и М. Г. Ашукиных) // Русская литература: Исследования. Сб. науч. тр. – Вып. II: Достоевский и ХХ век. – К.: Логос, 2000. – С. 213–217.

21.К проблеме “Пушкин и литературные языки мира” (в свете закономерностей в области интертекстуаль­ного) // Пушкин: Альма­нах. – Вып. 2. – Магнитогорск: МагнитГУ, 2000. – С. С.74-8115–25.

22. О формировании терминосистемы в сфере изучения кры­ла­тых слов // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур: Пам’яті акад. Л. Булаховського. – К.: “Київ. ун-т”, 2000. – С. 173–181.

23. Фиксация и семантизация крылатых слов и их прототи­пов в древнейших лексикографических памятниках (приточниках) // Сис­тема і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць. – К.: Знання, 2001. – С. 73–79.

24. Фиксация и семантизация крылатых слов и их прототи­пов в азбуковни­ках // Система і структура східно­слов’ян­ських мов (До 200-річчя з дня народження В. І. Даля): Зб. наук. праць. – К.: Знання, 2001. – С. 109–115.

25. Исследование семантики крылатых слов (метод двойной аппликации) // Русистика. – Вып. 1. – К., 2001. – С. 9–13.

26. Крылатые слова в толковых слова­рях русского языка XX века // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур: Пам’яті акад. Л. Булаховського. – Вип. 3. – Ч. 2. – К.: ВПЦ “Київ. ун-т”, 2001. – С. 42–50.

27. Специфика воспроизводимости и устойчивости крыла­тых выражений // Наукова спадщина проф. С. В. Семчинського і су­часна філологія: Зб. наук. праць. – Ч. 1. – К.: ВПЦ “Київський ун-т”, 2001. – С. 339–346.

28. Категория крылатых слов в бытовой и научной интер­пре­тации // Мова і культура. – К.: Вид. Дім Дм. Бураго, 2001. – Вип. 3. – Т. 3. – С. 57–64.

29. Из истории слов и выражений: Поло­жить душу свою за други своя // Рус. речь. – М., 2001. – № 4. – С. 89–92. [Перевид. з доп. та уточн.: Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 2002. – № 2. – С. 36–38.]

30. Фіксація та семантизація крилатих слів та їх прототипів у найдавніших лексикографічних пам’ятках (онома­стиконах) // Укр. мовознавство. – Вип. 23. – К., 2001.  – С. 46–52.

31. Крылатые слова в толковых слова­рях русского языка XVIII – начала XX в. // Система і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць. – К.: Знання, 2002. – С. 109–113.

32. Остенсивное толкование слов (от Даля до наших дней) // В.И. Даль и современные филоло­гические исследования: Сб. науч. раб. – К.: “Київ. ун-т”, 2002. –  С. 148–157.

33. Когда крылатое слово крылато // Русистика. – Вып. 2. – К., 2002. – С. 6–13.

34. Роль телетекстів у демократизації сучасної російської та української мови (на матеріалі крилатих ви­словів) // Вісник Київ. міжнар. ун-ту: Журналістика. Медіалінг­вістика. Кінотелемисте­цтво. – Вип. І. – К., 2002. – С. 145–158.

35. Про диференційні ознаки крилатих слів // Українське мо­во­знавство. – Вип. 25. – К., 2003. – С. 30–36.

36. “Печать авторства” крылатых слов в современном язы­ко­вом сознании // Русское слово в мировой культуре: Мат-лы Х Кон­гресса Международной ассоциации преподавателей русского языка и литературы. Санкт-Пе­тербург, 30 июня – 5 июля 2003 г. Пленарные заседания: сб. докла­дов. В 2-х т. – Т. І. – СПб., 2003. – С. 91–100.

37. Гоголевские крылатые выражения (материалы к сло­варю) // Гоголь и современность (к 185-летию со дня рождения). – К.: Укр. общество рус. культуры “Русь”, 1994. – С. 210–218.

38. Словарь новых крылатых выражений и его использова­ние в учебных целях // Проблемы учебной лексикографии: со­стояние и пер­спективы развития. Материалы общесоюз. конф. – Симферо­поль, 1992. – С. 65–66.

39. Новые крылатые выражения в русском и украинском языках // I Go adas Andaluzas de Eslavistica. La Eslavistica Europa: Problemas y Perspectivas. Resumen de Ponencias y Comunicaciones. – Гранада, 1992. – С. 25–27.

40. Булгаковские тексты – источник пополнения фонда кры­ла­тых выражений рус. языка // Творчество М. Булгакова: К 100-л. со дня рождения. Сб. науч. работ. – К., 1992. – С. 153–156.

41. О стилистической тональности как особой разновидно­сти стилистического значения // Стилистика русского языка: Теорети­ческий и сопоставительный аспекты. – Ч. I. – Киев; Харьков, 1993. – С. 33–34.

42. О фразеологизации выражений, восходящих к тексту-ис­точ­нику // Диалектические процессы во фразеоло­гии: Те­зисы док­ла­дов межвузовской науч. конференции. – Че­ля­бинск, 1993. – C. 134–135.

43. Семантика цитат-реминисценций // Семантика языковых еди­ниц: Доклады IV м/нар. конференции. – М.: Альфа, 1994. – Ч. 2. – С. 25–27.

44. Пушкинские крылатые выражения (материалы к сло­ва­рю) // Материалы Пушкинской науч. конф.: 1–2 марта 1995 г. (к 200-летию со дня рождения А. С. Пушкина). – К.: Киев. ун-т, 1995. – С. 151–155.

45. Есенинские крылатые выражения (материалы к словарю) // Сергей Есенин: Науч. статьи и материалы м/нар. конференции, посв. 100-летию со дня рождения поэта. – К.: Укр. обще­ство рус. культуры “Русь”, 1996. – С. 131–134.

46. Метод двойной аппликации и его значение для теории крылатых выражений // Фразеологизм и слово в сис­теме языка: Те­зисы докладов и сообщений международного симпозиума. – Новго­род: НовГУ, 1996. – С. 69–71.

47. Телетексты как источник крылатых выражений // Фра­зео­логия и миропо­нимание народа: Материалы м/нар. науч. конферен­ции. – Ч. 2. – Тула: Изд-во ТГПУ, 2002. – С. 123–128.

48. Словарь новых крылатых слов рус­ского и украинского язы­ка: цели, принципы составления, структура // Лексико-грама­ти­чні інно­вації в сучасних сло­в’янських мовах: Матеріали Всеукр. наук. конф. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 276–279.

---

Телия В. Н. Русская фразеология: семантический, прагма­тический и лингво­культурологический аспекты. – М., 1996. – С. 75.

 Шварцкопф Б. С. Основные параметры описания крылатых выра­же­ний совре­менного русского литературного языка // Фра­зео­гра­фия в Машинном фонде рус­ского языка. – М., 1990. – С. 110.

Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М., 1975. – С. 155.