Кушинська Л.А. Еволюція звичаєвого права східних слов\'ян VІ - ХІ ст.

summary

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Повний обсяг дисертації - 170 сторінок, у тому числі основного тексту - 150 сторінок, списку використаних джерел і літератури - 20 сторінок, 287 назв.

Вступ. Актуальність теми дослідження.  Одним з найсуттєвіших елементів функціонування будь-якого давнього суспільства був інститут звичаєвого права. Він відігравав суттєву роль у регулюванні суспільних відносин у східних слов’ян від часу їхніх перших згадок у VI-VII ст. і до вироблення в ХІ ст. першого збірника законів конституційного характеру – "Руська Правда".

Важливість теми посилюється її недостатньою науковою розробкою в історичній літературі, а також необхідністю усвідомлення концептуальних засад давньої правової культури українського народу. Без знання ролі правових звичаїв у житті східнослов’янського суспільства неможливе об’єктивне і повне висвітлення вітчизняної історії. Лише дослідивши увесь комплекс історико-правових питань у минулому, можна прогнозувати шляхи подальшої правової розбудови сучасної Української держави. В цьому і полягають важливість й актуальність обраної теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема роботи пов’язана з розробкою комплексної наукової теми Міністерства освіти і науки України "Наукові проблеми державності України", а також темою наукової роботи кафедри історії України Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова "Дослідження проблем гуманітарних наук".

Об’єктом дослідження є звичаєве право, його особливості та значення у розвитку суспільства та складення державності у східних слов’ян протягом VІ-ХІ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є походження та еволюція звичаєвого права східних слов’ян протягом VІ – ХІ ст. від звичаю нормативного характеру до писаного законодавства в умовах "пульсуючого" процесу державотворення.

Мета дисертації – визначити роль правових звичаїв у регулюванні життя східних слов’ян, реконструювати звичаєві інститути соціальної регуляції східних слов’ян напередодні утворення Київської держави, прослідкувати перехід від звичаю нормативного характеру до звичаєвого права, а потім – до кодифікації звичаєвих норм у державі. На відміну від правознавців, дисертант ставить за мету розглянути не лише зміну закону, а й показати  його функціонування в історичному і соціальному контекстах, як складову частину культури.

У відповідності з метою дослідження ставляться такі наукові завдання:

охарактеризувати стан наукової дослідженості та джерельної бази проблеми;

реконструювати  нормативний  характер  племінних звичаїв антів і склавінів у VІ – VІІ ст.;

охарактеризувати еволюцію регулятивних функцій звичаїв східних слов’ян у VІІ – ІХ ст.;

прослідкувати вплив нових соціально-економічних явищ на правовідносини в середовищі  східних слов’ян, співвідношення князівської влади і звичаєвого права в період становлення Київської Русі;

визначити  правові  засади  врегулювання міждержавних відносин Русі;

висвітлити характер політичного, релігійного та культурного впливів Візантійської імперії на правову культуру середньовічної Київської держави, зіставити характер грецької ментальності та звичаєвість ментальності східних слов’ян. Визначити роль Візантії в політико-правовій орієнтації Русі;

розглянути співвідношення племінного звичаю та державного права в першому кодифікованому збірнику законів конституційного характеру  "Руська Правда";

виявити місце звичаєвого елементу в системі злочинів і покарань "Руської Правди".

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період VІ – ХІ ст. Його початок (VІ ст.) пов’язаний з появою перших чітких свідчень про суспільно-політичну організацію антсько-слов’янських племен та їхні звичаї. Кінцеві рамки роботи обмежені ХІ ст., часом кодифікації давньоруського права. В зазначений проміжок часу звичаї родового суспільства перетворились на звичаєве право, а потім деякі його норми були кодифіковані й увійшли до першої письмової збірки давньоруського права.

Територіальні рамки дослідження охоплюють межі розселення племен антів і склавінів VІ-VІІІ ст. та землі, що увійшли  до складу Київської Русі в ІХ-ХІ ст.

Наукова новизна  дисертації полягає насамперед у тому, що:

-  вироблена авторська концепція еволюції правових звичаїв східних слов’ян VІ – ХІ ст;

- поглиблено висновки попередників про вирішальне значення в житті східних слов’ян тих звичаїв, які виконували головні регулятивні функції, рівень їх правової культури;

- вперше виявлено особливість співвідношення державного права і звичаєвої традиції в Київській Русі наприкінці ІХ – Х ст., яка одночасно полягала в  їх конфронтації і  у взаємовпливі, підкреслено, що в цей час відбулась фіксація тих правових норм, що закріплювали традиційні правові норми східних слов’ян у відносинах  племен та князя і що одночасно втрачають первісний зміст окремі звичаєві інститути – жреці, віче, рада старійшин;

- обгрунтовано нове положення про високий рівень правової культури Київської Русі у відносинах з Візантією, їх міцну юридичну регламентацію та запозичення русами з візантійського законодавства  тільки тих правових норм, яких вимагало саме життя. Державне законодавство вивищилось над правовими звичаями завдяки поширенню писемності;

- вперше доведено, що правову основу "Руської Правди" становила кодифікація місцевих звичаєвих норм, а не збірка звичаєвого права. При цьому визначено цілий ряд тих звичаєвих елементів, які суттєво вплинули на правові норми "Руської Правди".

Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об’єктивності. При написанні дисертації використані такі основні наукові методи – проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, контекстуального аналізу та інтерпретаційного синтезу.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі доповідей на "Науковій академії по відзначенню 100 – річчя з дня смерті М.П.Драгоманова" (Київ, 1995), міжнародна конференції "350-річчя  Української держави Б.Хмельницького. Міжнародна наукова конференція" (Київ, 1998), виступах на  засіданнях кафедри історії України Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.

Практичне значення отриманих результатів. Проведене дослідження еволюції звичаєвого права східних слов’ян дає можливість глибше осмислити витоки правової культури українського  народу, відкриває для дослідників нові перспективи наукового пошуку в царині історичного минулого східнослов’янського суспільства. Результати дослідження можуть бути використані при складанні спеціальних та узагальнюючих праць з історії України, історії держави і права. Теоретичні узагальнення дисертації будуть корисними при прогнозуванні правової розбудови сучасної Української держави.

Основний зміст дисертації

У першому розділі "Стан наукової дослідженості та джерельної бази проблеми" робиться огляд літератури і джерельної бази теми дисертації.

Вивчення звичаєвого права має давню традицію, котру було започатковано ще римськими юристами. З 70-80-х років ХІХ ст. пожвавився інтерес до правового звичаю і серед українських та російських істориків права. М.Калачов першим зробив комплексний філолого-юридичний  аналіз "Руської Правди" і розглянув її як правовий пам’ятник, що зберігся з сивої давнини. О.Єфименко доводила безпосередній зв’язок "звичаєво-правових уявлень" з усім загальним життям народу. М.Ковалевський визначив співвідношення народоправства та божественного походження влади. М.Ф.Владимирський-Буданов обгрунтував  ідею  єдності слов’янського права, безпосередньо пов’язував його з звичаєвим правом. Зате українському праву не надавав самобутнього значення. Ф.І.Леонтович першоджерелом права вважав саму природу суспільства.

В результаті загальної зацікавленості історією права в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. з’явилось кілька теорій походження держави і права. М.П.Погодін дотримувався норманської теорії походження держави і права, але  не віддавав належного тим державотворчим і правотворчим процесам, що відбувались у слов’янському суспільстві V – VІ ст. В.І.Сергєєвич вважав їх результатом договору між князем і віче.  М.Ф.Владимирський-Буданов став засновником земської теорії у формуванні Руської держави, а В.О.Ключевський – торгівельної.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. вийшло кілька праць з історії давньоруського права, в яких висловлювались наукові погляди на звичаї і звичаєве право слов’ян та методологічні підходи до їх дослідження.

Одним з перших звернув увагу на існування власне українського права А.Яковлів. Розглядаючи норми староукраїнського права, дослідник подав їх у порівняльному плані з нормами старогерманського і римо-візантійського прав. Звичаєве право він вважав основним і найдавнішим джерелом українського права.

Дальшому розвитку досліджень українського права сприяло створення в 1918 р. першої комісії для вивчення звичаєвого права при Українській академії наук. Працівники комісії залишили багату наукову спадщину теоретичного осмислення власне українського звичаєвого права. Зокрема, О.Добров розглянув звичаєве право як сукупність норм людської поведінки, які виникли зі звичаю. Б.О.Язловський вніс свій внесок у розробку репрезентативного методу дослідження звичаєвого права. А А.Є.Кристер зробив наголос на тому, що будь-яку спільноту єднає обов’язковість правопорядку. О.Малиновський проводив ідею про те, що народоправство становило основну засаду давньослов’янського політичного ладу. І.Черкаський пов’язував солідарність інтересів сільських громад з завданнями спільної боротьби зі злочинністю в Україні ХVІ – ХVІІІ ст. У 1930 р. робота комісії була припинена владою.

Дослідження історії українського права велось вченими–емігрантами при Таємному Університеті у Львові та на кафедрі права при Українському Вільному університеті в Мюнхені. Роботи цього періоду Л.Окіншевича "Лекції з історії українського права. Право державне. Доба становлення суспільства" (1947, 1954), Л.Юрченка "Чинне право в Україні у двох частина"(1948, 1954), Я.Падоха "Давнє українське судове право. Конспект викладів"(1949), "Нарис історії українського карного права" (1951), "Суди й судовий процес старої України" (1990), М.Чубатого "Огляд історії українського права. Історія джерел та державного права" (1994) поглибили дослідження історії права України.

В основі правових поглядів представників цієї  історичної школи лежить уявлення про те, що звичаєве право – лише народне, тобто, незалежне від держави. Разом з тим, вчені не робили різниці між звичаєм нормативного характеру і правовим звичаєм.      

Своєрідною була точка зору М.С.Грушевського на вітчизняну історію держави і права. Позитивний фактор в існуванні держави вчений вбачав лише в тому, що вона стала формуючим елементом для пасивної маси людей, утворюючи в їх середовищі політико-державниий, культурний та юридичний устрій.

Марксистська методологія лягла в основу наукових досліджень історії держави і права радянських істориків. Б.Д.Греков у ряді своїх робіт дійшов висновку про те, що слов’яни на межі античності й середньовіччя мали той самий устрій, що й давні германці, ібери, вірмени, які утворили держави з селянською громадою в основі.  О.Н.Насонов обгрунтував ідею про виникнення Руської держави задовго до появи в Києві Олега. Б.О.Рибаков запропонував нову концепцію ранньої історії Київської  Русі, довів існування такого важливого інституту суспільної регуляції життя слов’янського суспільства, як жреці. Л.В.Черепнін дослідив зв’язок суспільно-політичних відносин у Київській Русі з нормами "Руської Правди".

П.П.Толочко наголошував на визначальній ролі Києва у державотворчих процесах Руської держави, звернув увагу на великі джерелознавчі можливості археологічного матеріалу при дослідженні етнокультурного розвитку народу. О.П.Толочко  зробив ряд нових висновків про міфологічний компонент та харизматичність влади князя, язичницькі уявлення про законність та правопорядок на Русі.

Важливий внесок у дослідження історії держави та права зробили радянські правники. Фундаментальні дослідження цих проблем належать С.В.Юшкову. Вчений зібрав і вперше видав разом усі списки "Руської Правди", дослідив її походження, значення, зробив передбачення про те, що в майбутньому буде доведено початок Руської держави ще до 882 р. Умови, час та місце виникнення окремих обробок "Руської Правди" дослідив М.М.Тихомиров.

Зацікавленість вчених історією правових відносин зросла у 70-80-х роках ХХ ст. З’явились різні методологічні підходи до оцінки звичаю нормативного характеру як головного регулятора суспільних відносин. Є.М.Пеньков доводить ідею про органічний зв’язок виникнення звичаю з організаційно-структурною диференціацією суспільства. В.Ф.Зибковець розглянув звичай як засіб відбору й збереження моральних цінностей і передачі їх наступним поколінням. Д.Ж.Валєєв висловив думку про додержавний характер звичаєвого права. З.М.Черніловський, Р.Л.Хачатуров  дослідили звичаєве право як сукупність санкціонованих державою звичаїв та норм.

М.Б.Свердлов звернув увагу на маловивченість генези "Руської Правди" від племінних звичаїв до феодального права. Б.М.Бабій в узагальнюючій праці з історії держави і права України доводив збереження окремих норм звичаєвого права в Правді Ярослава, а також те, що ранньофеодальне право не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільного. О.О.Титарчук дотримується думки про те, що законодавчий процес ніколи не витісняв повністю звичаєвих норм, а правовий  звичай був головним джерелом писаного права на початкових етапах державності.

Наприкінці 80 – на початку 90-х рр. XX ст. зростає зацікавленість питаннями виникнення та генези української державності та права. Окремі аспекти досліджуваної теми знайшли відображення у працях багатьох археологів, істориків та етнографів, зокрема П.П.Толочка, М.Ю.Брайчевського, В.Д.Барана, Б.О.Тимощука, О.П.Моці, Л.Л.Залізняка, Я.Є.Боровського, М.Ф.Котляра, М.М.Корінного, В.М.Рички, О.І.Гуржія, А.М.Пономарьова, В.І.Наулка, Г.Ю.Івакіна. Проте жодна з праць цих вчених не була спеціально присвячена комплексному розгляду обраної нами теми. 

Загальнопізнавальне значення при дослідженні теми мала навчальна література з історії України та національної державності для студентів вищих навчальних закладів.

Методологічний характер носять відповідні роботи Т.Г.Менна, Л.Г.Моргана, Д.Льюіса, Р.Давіда, Б.Бенсона та інших зарубіжних авторів.

Джерельна база дослідження досить обмежена. Перші свідчення про суспільний устрій слов’янських племен належать грецьким і римським авторам Плінію Старшому, Таціту, Іордану, Прокопію Кесарійському, Менандру Протектору, Маврикію та іншим. З їх свідчень можна зробити висновок про існування в антських і склавінських протодержавних утвореннях звичаїв, які мали регулятивні функції.

Інший комплекс джерел становлять свідчення арабських авторів Аль-Ахталя, Ібн-Хардадбеха, Ібн-Фадлана, Аль-Масуді, Ібн-Ласта тощо про слов’ян VІІ – ІХ ст. Вони дозволяють простежити спадковість правових звичаїв і традицій слов’ян у порівнянні з попереднім часом. Свідчення цих авторів одночасно є зв’язуючою ланкою з оригінальними руськими письмовими джерелами, першими з яких є русько-візантійські угоди.  Посилання в цих договорах на "Закон Руський" є першим свідченням про існування в Руській державі стабільної форми звичаєвого права.

Важливе значення для визначення звичаєвих норм при збиранні данини (полюддя),  відповідних відносин між князем  і племенем має трактат Костянтина Багрянородного середини Х ст. про управління імперією. В ньому є свідчення про антський закон.

Основним джерелом для вивчення суспільних відносин, державності та системи права в Київській Русі є збірник норм давньоруського права "Руська Правда".

У ХІІ ст. укладено перше літописне зведення "Повість временних літ". В ньому вперше детально описані звичаї слов’янських племен, які з утворенням Київської Русі становили собою джерело права, на основі якого творився правовий звичай – головний регулятор суспільних відносин східних слов’ян до прийняття першого писаного закону.

Особливу групу джерел складають давньоруські літописи та літературні пам’ятки, укладені після ХІІ ст., але які відтворюють ранню історію русів. Це – Новгородський перший літопис молодшого зводу, “Слово о полку Ігоревім”, “Повчання Володимира Мономаха”, “Повість временних літ”, Київський літопис.

Таким чином, аналіз літератури та джерельної бази проблеми свідчить про відсутність комплексного дослідження теми дисертації  і одночасно про її достатню забезпеченість джерельною базою.

Другий розділ "Роль звичаю в регулюванні суспільних відносин східних слов'ян VІ – ІХ ст." розкриває перший етап еволюції звичаїв нормативного характеру слов’янських племен до звичаєвого права Русі.

Внутрішнє життя східнослов’янських племен визначали звичаї нормативного характеру.  В антів і склавінів вони регламентували їх життя в "народоправстві". Нормативний характер мав і звичай особистої свободи антів, згідно якого їх ніяк не можна було схилити до рабства. Причому цей правовий звичай вони поширювали і на представників інших племен, які були захоплені ними в полон. Через деякий час анти або відпускали їх додому за відповідальний викуп, або приймали до свого племені.

З утвердженням військової демократії в суспільній організації антів продовжував діяти традиційний інститут управління – народні збори, рада старійшин, жреці, племінні вожді. Але в результаті постійної воєнної активності і збагачення під час походів зростає значення військового вождя, пізніше – князя, навколо якого починає групуватись дружина. З появою особи царя (Rex), починається формування інституту одноособової спадкової влади і дружини. А роль народних зборів, як звичаєвого правового інституту самоуправління, починає поступатись місцем сходці озброєних воїнів.

Військовий вождь виступає головним  ідеологом для найближчого  оточення – дружини, котра була зацікавлена в перемозі під час воєн. До виділення в окрему соціальну групу князя і його оточення, військові вожді й старійшини племен мирно співіснували в рамках племінного союзу і ділили між собою ідеологічну та судову функції. А вожді племінних союзів племен виконували переважно військову функцію.

У мирний час внутрішнє життя східнослов’янських племен регламентувалось землеробським звичаєм, який базувався на календарному циклі сільськогосподарських робіт. Він  визначав язичницькі свята, кількість днів між ними,  строки основних сільськогосподарських робіт. Нормативний характер мали також свята і ритуали.

Відносини між окремими племенами і союзами племен унормовували правові звичаї усної домовленості. До них відносились недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірність даній угоді, присяга як грант дотримування домовленості.

На базі звичаїв міжплемінних відносин почало формуватись і міжнародне право, яке регламентувало різні аспекти  відносин між племенами. У тому числі викуп полонених, гостинність до чужинців, що тимчасово перебували на слов’янській території, особиста відповідальність того, хто приймав гостя за безпеку останнього. Це свідчить про високий рівень правової культури та правосвідомості племен антів та склавінів.

Своєрідністю відзначались воєнні звичаї східних слов’ян. Спочатку вони не передбачали ні оголошення, ні припинення війни чи укладання перемир’я на певний час. Але під впливом Візантії анти запозичували передові на той час норми міжнародних відносин і почали укладати з нею відповідні угоди. Вони базувались на звичаї усної домовленості, скріпленому присягою.

Переломним етапом еволюції суспільно-політичних і правових відносин серед східних слов’ян стало VІІ ст. У цей час з письмових джерел зникає назва "анти", натомість все частіше пишеться  про слов’ян. Звичаї нормативного характеру узгоджуються   з інтересами нових суспільних груп населення – ремісників і торгівців. До цього часу відносяться і перші спроби київського князя встановити контроль над навколишніми племенами, що викликало і правові колізії між ними. У VІІ-VІІІ  ст. активізується процес відчуження князівської влади – князь стає над племенем, а свою політику проводить вже не з інтересів землі, а з інтересів власного оточення. З цим виникає правова невідповідність правотворчості князя звичаєвим нормам.

У VІІ – VІІІ ст. відбувся незафіксований на письмі конфлікт племінного звичаю та права (правотворчості князя). Однак, у цей час ще на  могло бути прямого наступу на звичай, оскільки для цього не було необхідних можливостей. Суть конфлікту між звичаєм і правом VІІ – VІІІ ст. полягає в різних механізмах реалізації перетворень, що відбувались в східнослов’янському суспільстві. Князь цього часу мав узгоджувати нововведення з охоронцями звичаєвих норм - радою старійшин, племінними вождями і жрецями.

В ІХ ст. відбувається централізація влади київського князя, внаслідок чого змінюються його правові відносини з князями інших племен. Стає все помітнішою розбіжністю інтересів князів і жреців. Разом з тим, в діяльності князя ще зберігаються окремі звичаєві норми  при вирішенні важливих задач життя суспільства. Регулятивні функції правового звичаю помітно поступаються правотворчості князівської влади.

В третьому розділі "Становлення державного права і племінна звичаєва традиція наприкінці ІХ – Х ст. " розглядається наступний етап наступу на звичай в ході окняжіння територій.

Активне окняжіння територій наприкінці ІХ ст. було предтечею князівської правотворчості. Між великим князем і управлінською  верхівкою племен укладався усний договір, умови якого базувалась на традиційних звичаях. Починається період законотворчої діяльності князів, першими зразками якої були "устави" і "уроки".

Першим відомим свідченням конфлікту державного права і  племінної звичаєвої традиції стала страта князя Ігоря древлянами, причиною якого було грубе порушення звичаю про дотримання умов угоди.

Після смерті князя Ігоря починається новий етап наступу на звичай, що проявилось у реформах княгині Ольги. Віддавши належне звичаю помсти, княгиня знешкодила князів древлянських племен, взявши їх заручниками. Реформа київської правительки полягала в загальній фіксації правових норм, які врегульовували збирання податків представниками князівської адміністрації, а отже і зміни у правничій системі Київської Русі.

Вводячи нове право, княгиня зробила все, щоб зберегти ті звичаєві правові норми, згідно яких поняття власної території вважалось священним і непорушним. Нові правовідносини в державі не  виключали старих, а діяли паралельно з консервативними звичаєвими правовідносинами.

У сфері міжнародних відносин Руська держава дотримувалась багатовікового досвіду звичаєвих правових традицій. Головним партнером Русі на міжнародній арені була Візантійська імперія, відносини з якою вже на початку Х ст. стояли на міцній основі юридичної регламентації. До перевороту 882 р. вони базувались на умовах угоди київського князя Аскольда з візантійським імператором Василем ІІІ. Посилання вже в першому договорі Русі з Візантією 907 р. на "Закон Руський", як на джерело права, свідчить не лише про існування стабільної форми правового звичаю в Руській державі, а й про використання її у міждержавних відносинах. Виявлена в ході міждержавних стосунків колізія руських і візантійських законів була значно послаблена умовами русько-візантійського договору 911 р., у результаті якого було створено спільний закон. У ньому помітні значні впливи "Закону Руського".

Значний крок у врегулюванні відносин з Візантією було зроблено в договорі 945 р. Зокрема, в ньому містились значні обмеження в’їзду русів до Візантії, обсягу торгівельних операцій, а також свободи пересування їх, підсудності у праві помсти тощо.

 Тексти угод свідчать про високий рівень правової культури Київської Русі Х ст. та її широке використання у міждержавних відносинах. Це проявлялось насамперед у правових нормах про успадкування майна не лише за звичаєм, але й за заповітом, про доведення факту злочину, недопущення своєвільства  та повернення збіглої челяді. Положення русько-візантійского договору 911 р. вперше відкидало панівний  у Європі звичай, згідно якого майно розбитого корабля підлягало розграбуванню тією країною, в територіальних водах якої це трапилось. Варварський звичай був замінений гуманним. У цьому русько-візантійське законодавство випередило європейське на п'ять століть.

Візантійська імперія, як головний зовнішньополітичний партнер Київської Русі,  впливала на її правову та політичну культури. Відносини з нею помітно позначились на внутрішній політико-правовій орієнтації Київської держави. Язичництво, що відбивало звичаєвий світогляд родових часів, не задовольняло нових відносин у державі і ставало на заваді завершенню централізаторської політики князівської адміністрації. Спроба князя Володимира об’єднати головні язичницькі божества в одному пантеоні богів не відповідала його стратегічній меті про посилення влади і входження Русі до загальноєвропейського історико-культурного й правового простору.

З часу заміни язичництва на християнство у 988 р. система права починає існувати в якісно новій формі. Вона поширюється вже і на ідеологію населення. Після запровадження християнства встановлюються три регулятивні правові системи різного походження: 1) звичаєві язичницькі правила, терпимі новою релігією; 2) правила християнської релігії та християнської церкви, рециповані урядом Русі; 3) нові правила політико-юридичного життя. Запровадження християнства означало заміну в правосвідомості населення старого закону, звичаю предків, на Закон Божий. Літопис про це зазначає, що Володимир жив у "законі християнському". У християнську епоху законодавство за допомогою писемності відділилось від народних звичаїв і встало над ними.

Серед інститутів соціальної регуляції відносин у руському суспільстві з’явився ще один – церква. Через прив’язаність руського населення до своїх звичаїв та консервативність громад, у правничій системі Київської держави не відбулось кардинальних змін. Ті звичаєві норми, що не суперечили церковному праву, пристосовувались до нього.

Одні збірники візантійського права набирали в Русі чинності без змін, інші були пристосовані до місцевих звичаїв або ж помітно впливали на норми звичаєвого права. До найбільш реципованих візантійських збірників належав "Номоканон" (по-слов’янськи – законоправила), а також ряд збірників світського права. Візантійське право збагатило руське і сприяло його власному удосконаленню. Яскравим прикладом цього є трактат київського митрополита Іларіона "Слово про закон та благодать". Існування у Київській державі візантійських та інших збірників права викликали необхідність впорядкування місцевих законів, звичаєвого права, "уставів" та "уроків".

Четвертий розділ  "Руська Правда" – кодифікація норм звичаєвого права ХІ ст." розглядає  особливості систематизації і об’єднання правових норм Київської Русі у збірнику законодавчого права "Руська Правда".

Першим руським кодексом, що  систематизував і об’єднав санкціоновані державою звичаєві норми та акти князівської правотворчості була "Руська Правда". До недавнього часу навколо цієї збірки точились дискусії з приводу того, чиє право лягло в її основу. На думку дисертантки не слід перебільшувати вплив на укладачів "Руської Правди" правового досвіду сусідніх народів, котрі на той час відставали в суспільно-політичному розвитку від давньоруського суспільства. Руське право виникло на слов’янському грунті, а законодавство виросло з норм звичаєвого права. Вироблені східними слов’янами  місцеві загальнодержавні закони і норми правового звичаю були враховані в "Руській правді", оскільки вже закріпились у повсякденному житті.

Дискусійний характер має також проблема віднесення "Руської Правди" до збірника норм звичаєвого права, збірника законів, чи кількох збірників, що постали на основі зобов’язуючого звичаєвого права і т.п.  На наш погляд, "Руську Правду" можна вважати кодифікацією звичаєвих норм, але не збіркою звичаєвого права.

В основі  фіксації нових відносин і упорядкування численних "уставів" і "уроків" лежали  соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що відбулися в слов’янському суспільстві Х–ХІ ст. Серед них – ліквідація союзів племінних княжінь, зміни в немайнових відносинах, поземельних стосунках, збільшення кількості злочинів у результаті розшарування суспільства, захоплення феодалами "вервних племенщин", збільшення кількості ізгоїв.  "Руська Правда" (Короткої редакції) становила собою світський судебник, який майже не зачіпав церковної юрисдикції.

Звичаєвий елемент був присутній у регуляції державного життя, що відбилось і в писаному кодексі законів. До них відносились зовнішня звичаєва форма присяги при укладанні угоди, звичаєве походження певного суспільного інституту, зокрема створення  князівської ради за зразком  ради старійшин, провадженні судочинства, встановленні процедури розшуку злочинця (заклич, свод, гоніння сліду), закріплення права спадковості, присяги і процедури виправдання відповідача, збереження термінології тощо.

Залишаючи за злочином назву  "обида", "Руська Правда" робила поступку звичаєвому праворозумінню. З усіх покарань найтяжчими були покарання за злочини проти особи, особливо за вбивство.

"Руська Правда" підняла правову культуру Київської Русі на вищий рівень. Жоден з тогочасних правових кодексів не визначав з такою точністю правовий статус окремих категорій напівзалежного населення держави і захист їх прав від сваволі власника, як "Руська Правда".