Леоненко М.І. Принцип національної мови у кримінальному судочинстві України

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, основні завдання, об'єкт і предмет дослідження; розкрито його методологічні та теоретичні засади; висвітлено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ дисертаційного дослідження “Загальна характеристика принципу національної мови кримінального судочинства” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Поняття, зміст та значення принципу національної мови кримінального судочинства” аналізується поняття принципу національної мови кримінального судочинства, а також висвітлюються його основні елементи. В роботі розглядаються різні підходи вчених щодо розуміння сутності принципу національної мови кримінального судочинства (Н.А. Абдулаєва, М.Т. Аширбекової, М.А. Джафаркулієва, І.Л. Петрухіна, Г.П. Саркісянца; В.Т. Маляренка, М.М. Михеєнка, Г.І. Чангулі). Наукова думка в трактуванні змісту аналізованого принципу у радянський період в цілому виходила із розуміння нормативних вимог ст. 11 Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), що свого часу були покладені в основу ст. 19 КПК УРСР (1960 р.), яка й діє до нашого часу в тій самій редакції. У сучасний період розвитку незалежної України акценти в підходах щодо розуміння змісту та значення принципу національної мови кримінального судочинства обґрунтовано змінилися у бік утвердження державної мови та неухильного дотримання міжнародно-правових стандартів. Здійснивши узагальнення чинного законодавства та теоретичної розробки даного питання в науковій літературі, автор запропонував іншу структуру змісту аналізованого принципу включивши до неї такі основні три складові: 1) вимога використовувати у судочинстві державну мову; 2) можливість за певних умов вести провадження у кримінальній справі іншою мовою; 3) обов'язковість належного і неухильного забезпечення процесуальних прав учасників кримінального процесу, пов'язаних з використанням мови при провадженні у справі. Обґрунтовується положення про те, що всі елементи принципу повинні розглядатися лише в сукупності, тому що вони тісно пов'язані між собою.

Так, полемізуючи з М.Т. Аширбековою, дисертант наголошує на недоцільності відокремлено від змісту аналізованого принципу розглядати гарантії прав осіб, які беруть участь у справі щодо вільного користування ними рідною мовою, тому що зміст та дія цих правових гарантій у кримінальному процесі є невід'ємною частиною основного змісту та сутності даного принципу.

Виходячи з аналізу змісту досліджуваного принципу, на основі єдності думок багатьох вчених щодо термінологічного визначення його поняття, дисертант пропонує  зупинитися на більш прийнятному для визначення терміні – “принцип національної мови кримінального судочинства”, як такого, що має універсальність сфери застосування та відображає його сутність.

Принцип національної мови судочинства традиційно вважався сугубо процесуальним, насправді ж він має також важливе організаційне значення і за своєю роллю та характером далеко виходить за коло внутрішнього механізму кримінально-процесуального регулювання.

Автор розділяє обґрунтовану точку зору І.В. Тиричева про те, що положення щодо мови судочинства можна розглядати не тільки як принцип судочинства, а й як принцип судоустрою, спрямований на створення належних умов для правильного здійснення правосуддя і реалізації всіх інших організаційних та функціональних принципів.

Значення принципу національної мови кримінального судочинства визначається його сутністю і полягає в тому, що даний принцип забезпечує цілісне функціонування та розвиток всієї системи кримінального судочинства, спрямовує її до узгодженості, однаковості у правозастосуванні, а також є суттєвою гарантією правосуддя, забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального процесу.

Аналізуючи в цьому контексті теоретичні розробки Г.Н. Агеєва, С.А. Альперта, Т.Н. Добровольської, І.В. Тиричева та інших авторів, дисертант приходить до висновку про те, що принцип національної мови судочинства діє у рамках цілісної системи принципів кримінального судочинства, де його сутність і значення обумовлюється не тільки власним змістом, а й функціонуванням усієї системи демократичних засад правосуддя.

Проведене автором дослідження сутності принципу національної мови кримінального судочинства, позицій вітчизняних та зарубіжних науковців щодо цього питання дозволило більш глибоко розкрити зміст, значення та роль аналізованого принципу у взаємодії та взаємозв'язку з іншими демократичними основами правосуддя, а також запропонувати власне розуміння юридичної природи цього принципу.

Під принципом національної мови кримінального судочинства слід розуміти сукупність правових вимог, що визначають порядок використання при провадженні у кримінальних справах державної та інших мов у поєднанні з забезпеченням учасникам процесу права робити заяви, давати показання і пояснення, подавати скарги, клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися безкоштовно послугами перекладача, а також врученням копій слідчих і судових документів обвинуваченому та іншим учасникам кримінального процесу за їх клопотанням, у перекладі на мову, якою вони володіють.

У другому підрозділі “Соціально-політичні аспекти реалізації державної мовної політики у сфері кримінального судочинства” наголошується, що дієвість та ефективність принципу національної мови у кримінальному судочинстві України залежить від врахування як специфіки розвитку правової системи, історичних традицій, так і реальної демографічної та мовної ситуації в країні. Враховуючи стан і перспективи реалізації принципу національної мови у кримінальному судочинстві в сучасних політичних та соціально-економічних умовах розвитку України, автор розкриває загально суспільне і правове значення даного принципу, организаційно-політичні і процесуальні гарантії його реалізації, позначає фактори, які суттєво впливають на мовні процеси в Україні і відзначає загальну спрямованість мовної політики держави в аспекті регулювання цих відносин.

Проведене дослідження, дозволило автору прийти до висновку про те, що в сучасних умовах світової економічної та політичної інтеграції, активізації міграційних процесів, пріоритетності захисту прав людини визначення мовного питання у судочинстві значною мірою допускає застосування об'єктивно обумовленого компромісу. Якщо ж залишати це питання не вирішеним і допускати використання у правосудді будь-яких мов без обмеження, то це може призвести до суттєвих ускладнень не тільки у системі судочинства, а й у всій правовій системі держави.

Розвиток зазначеної думки в контексті положень ст. 10 Конституції України та Рішення Конституційного Суду України від 14.12.1999 р. (справа про застосування української мови), які надають державній мові правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя, а також змісту наукових розробок вітчизняних та закордонних вчених (Е.М. Доровських, М.П. Шешукова, І.Л. Петрухіна) дозволив авторові прийти до логічного висновку про недоцільність подальшого використання критерію “мова більшості населення даної місцевості”, який не відповідає конституційним положенням. У цьому зв'язку він доводить, що ідеї національної держави в сфері мовних відносин відповідає принцип єдиної мови, і надання українській мові статусу державної мови на території республіки, розширення сфери її функціонування не обмежує права осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві і не володіють українською мовою.

Дисертант підкреслює, що згідно з чинним законодавством та практикою регулювання мовних відносин в зарубіжних державах надання офіціозу іншій мові, на певній території, з обумовленістю окремого порядку судочинства можливе лише при наявності в межах держави національно-державних утворень (республіки, землі, кантонів тощо), а за умов унітарної України певні особливості можуть стосуватися лише Автономної Республіки Крим, яка наділена певною самостійністю але в тій мірі, в якій це не суперечить Конституції України.

Автор обґрунтовує позицію про те, що суворе дотримання при розслідуванні, розгляді та вирішенні кримінальних справ вимог, що випливають із принципу національної мови судочинства, важливо не тільки в правовому, але й у політичному і соціальних аспектах, тому що саме в цих трьох аспектах найбільш повно виражається значення аналізованого принципу.

У третьому підрозділі “Міжнародно-правове регулювання принципу національної мови кримінального судочинства” акцентується увага на положеннях міжнародно-правових документів, які регулюють мовне питання в сфері кримінального судочинства. Автор підтримує позицію процесуалістів, які вважають, що в сучасних умовах проведення судово-правової реформи в країні еволюція національного правоутворення, як свою складову, повинна мати і реалізацію ідеї зближення європейських правових систем на підставі положень і принципів, які виражені в міжнародних пактах, враховуючи при цьому національні та історичні особливості розвитку України (Ю.М. Грошевий, М.М. Михеєнко, В.Я. Тацій та ін.). Так, принцип національної мови кримінального судочинства, з огляду на його важливість у системі принципів кримінального процесу, знайшов своє відбиття і на міжнародному рівні. Спочатку, в перших документах, він згадується лише опосередковано через інші принципи (гласність, змагальність, рівність тощо), а вже далі – міжнародно-правові правила прямо вказують на необхідність його дотримання.

Проведений з цієї позиції аналіз міжнародно-правових документів показав, що ці правила є дуже важливими, але вони мають, перш за все, індивідуальне спрямування і стосуються в основному особи, яка вчинила злочин та притягується до кримінальної відповідальності, а вже потім інших учасників кримінального процесу.

Серед міжнародно-правових документів у контексті реалізації принципу національної мови кримінального судочинства привертає до себе особливу увагу Європейська Хартія регіональних мов або мов національних меншин (1992 р.), яка дає визначення таких термінів, як “регіональні мови або мови меншин”, “територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини”, “нетериторіальні мови”, які дуже суттєво впливають на вирішення питання щодо використання тієї чи іншої мови у судочинстві. Автор акцентує увагу, що дана Хартія, як і вітчизняне чинне законодавство, не вказує на ті критерії, які б дозволили об'єктивно визначити “певну кількість осіб”, для якої засобом спілкування є мова, яка відрізняється від офіційної (державної) мови цієї держави, а щодо положень, які стосуються визначення самої території та регіональної мови, на якій проваджується кримінальне судочинство, то воно повинно регулюватися національними законодавствами держав-членів, які підписали та ратифікували у встановленому порядку зазначену Хартію.

На думку дисертанта, дані міжнародно-правові положення повинні бути використані у кримінальному судочинстві, але не всупереч загальному правилу, згідно якого досудове слідство та весь судовий розгляд кримінальної справи повинен провадитись державною мовою.

З позиції правового аналізу положень Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.), прецедентів Європейського Суду з прав людини [справи: Людіке, Белкацем і Коц проти Федеративної Республіки Німеччини (1978 р.), Брозічек проти Італії (1989 р.), Камасінскі проти Австрії (1989 р.) та ін.] дисертант робить висновок про те, що положення, які визнані на міжнародному рівні, доповнюють національне законодавство щодо реального забезпечення реалізації не тільки принципу національної мови судочинства, а всієї системи принципів кримінального процесу.

У роботі доводиться, що саме завдяки рішенням Європейського Суду з прав людини ми приходимо до більш глибокого розуміння змісту й обсягу гарантованих Конвенцією прав, а відповідно – і до ефективного захисту кожного порушеного права. Адже рішення Європейського Суду дозволяють національному законодавцю якомога більше наблизитися до розуміння положень щодо мови судочинства,  викладених у підпунктах “а” та “е” пункту 3 статті 6 Конвенції, а відповідно - врахувати всі тонкощі такого розуміння при розробці національного законодавства.

У контексті отриманих результатів, автор наголошує про те, що кожна людина має невід'ємне право виражати свої думки за допомогою своєї рідної мови, незалежно від її національної приналежності або знання інших мов та використовувати свою мову в приватному житті і привселюдно, вільно і без втручання або дискримінації в будь-якій формі.

Підводячи підсумки дослідження, автор підкреслює, що орієнтація в процесі здійснення судово-правової реформи в Україні на захист загальнолюдських цінностей, які зазначені не лише в Конституції України, а й у багатьох міжнародних актах, зумовлює необхідність подальшого розвитку та вдосконалення судової процедури, в тому числі і в частині визначення мови судочинства.

Розділ другий дисертації “Принцип національної мови на стадіях кримінального процесу” містить два підрозділи.

У першому підрозділі “Реалізація принципу національної мови при порушенні кримінальної справи і на попередньому розслідувані” показано цілісну систему цього інституту в його розвитку; акцентовано увагу на його ролі у вирішенні завдань забезпечення конституційних прав учасників судочинства на досудових стадіях кримінального процесу; проаналізовано узгодженість положень даного принципу з цілями і завданнями як всього кримінального процесу, так і його окремих частин.

Аналізуючи чинне законодавство України, а також наукові розробки, автор аргументовано показав, що принцип національної мови кримінального судочинства, як і інші основні засади правосуддя, пронизує всі складові кримінального процесу, визначає весь його лад.

Підтримуючи концепцію В.С. Зеленецького про закріплення у кримінально-процесуальному законі конкретних норм, регламентуючих порядок провадження дій щодо перевірки заяв і повідомлень про злочин, котрі у своїй системі складають дослідчий процес, дисертант вважає, що такі положення, які регулюють мову провадження у кримінальних справах, поширюють свою дію і на дослідчий процес, який є складовою частиною всього кримінального процесу.

Якщо громадянин володіє інформацією про злочин, то незалежно від того знає він мову, якою провадиться судочинство, чи ні, його заява або повідомлення в обов'язковому порядку повинно бути прийнято і зареєстровано. З огляду на це, пропонується додати ч. 1 ст. 95 КПК України наступним положенням: “…Особа має право викласти  заяву або повідомлення про злочин мовою, якою ведеться судочинство або іншою мовою, якою вона володіє”. Законодавче закріплення цього положення, на думку автора, дасть можливість реально реалізувати зацікавленим особам, які не володіють мовою судочинства, належне їм право подавати заяви або повідомлення про злочин мовою, якою вони володіють.

Досліджуючи чинність принципу національної мови кримінального судочинства на досудових стадіях, автор звертає увагу на проблему у вирішенні питання щодо пояснень, які відбираються від окремих громадян чи посадових осіб при перевірці заяв або повідомлень про злочин, адже вони мають свою процесуальну специфіку, своє призначення в процесі і фактично є самостійними джерелами доказів (М.М. Михеєнко). У зв'язку з цим, дисертант пропонує додати ч. 2 ст. 19 КПК України положенням щодо права давати пояснення, починаючи зі стадії порушення кримінальної справи, рідною мовою. В цьому випадку ми реально будемо спроможні визнати самостійними доказами по справі ті пояснення, які були отримані не тільки від осіб, що досконало володіють мовою кримінально-процесуального провадження, а й від тих, які не володіють останньою зовсім.

У процесуальній літературі зустрічаються різноманітні точки зору (Н.Я. Калашникова, Р.Д. Рахунов, Г.П. Саркисянц) щодо визначення правового статусу перекладача, який запрошується для здійснення перекладу ще до порушення кримінальної справи (для надання допомоги, в першу чергу, відповідним посадовим особам при прийомі та реєстрації заяв та повідомлень). Автор розділяє обґрунтовану точку зору М.А. Джафаркулієва про те, що перекладач, оскільки його допомога необхідна, має запрошуватися і в стадії порушення кримінальної справи саме у своїй процесуальній якості.

Дисертант наголошує на особливостях отримання інформації у ході допиту осіб, які не володіють мовою кримінального провадження, а також обґрунтовує доцільність застосування для фіксації показань, що даються за участю перекладача, - звукозапису, не тільки для можливості перевірки обґрунтованості зміни показань із посиланням на неправильність або неточність перекладу, а також для подальшого використання в ході розслідування в тактичних цілях (А.А. Леві, М.П. Хилобок).

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством привілей щодо отримання письмового перекладу процесуальних документів належить тільки обвинуваченому. У цьому випадку дане положення ставить в нерівне становище інших учасників процесу та порушує одну із основних засад судочинства – змагальність сторін.

Для того, щоб не визначати в ч.  2 ст. 19 КПК України повний перелік слідчих і судових документів, копії яких потрібно обов'язково вручити особам, що беруть участь у процесі, в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють, автор пропонує закріпити в даній статті положення про те, що процесуальні рішення, якими закінчується розгляд кримінальної справи, обов'язково надаються зацікавленим у їх результатах особам в перекладі на їх рідну мову, а вже інші документи тільки - за їх клопотанням.

Дисертант підкреслює, що в період існування високих комп'ютерних технологій, кібернетизації та інформатизації всіх сфер соціальної діяльності, перед процесуалістами може постати дуже цікава проблема щодо допустимості застосування електронного перекладу документів за допомогою комп'ютера. На його думку, ця проблема заслуговує на увагу і потребує детальнішого вивчення, аналізу, та розробки її як в теорії кримінального процесу, так і в чинному законодавстві, а поки що електронний переклад може використовуватись під час провадження кримінальної справи лише як допоміжний засіб.

У другому підрозділі дисертації “Реалізація принципу національної мови на стадіях судового розгляду та перегляду кримінальних справ” досліджуються основні закономірності дії принципу національної мови кримінального судочинства, саме в площині динамічного розвитку судової процедури. Розкриваючи особливості та специфіку реалізації принципу національної мови кримінального судочинства на стадіях судового розгляду, автор робить висновок, що саме в суді належна комунікація між учасниками розгляду справи складає обов'язкову умову для досягнення цілей правосуддя. Дослідження доказів та розгляд всіх матеріалів справи відбувається усно та безпосередньо, і мова при цьому виступає єдиним забезпечувальним засобом проведення судових дій.

Аналізуючи судову процедуру, побудовану у відповідності із вимогами змагальності (ст. 129 Конституції України), автор підкреслює важливість упорядкування мовного питання, яке дає можливість кожному учаснику процесу щонайповніше реалізувати свій процесуальний інтерес, виконати свої обов'язки, і, одночасно, максимально розкрити потенціал змагальної конструкції для вирішення завдань кримінального процесу.

В роботі також акцентується увага на тому, що в чинному кримінально-процесуальному законодавстві спеціально не регулюються наслідки неявки в судове засідання перекладача, що представляється прогалиною в законі. З погляду на те, що така неявка унеможливлює проведення судового засідання, доцільно в КПК впорядковувати й її наслідки, передбачивши необхідність відкласти розгляд кримінальної справи і вжити заходів до забезпечення явки перекладача.

У процесуальній літературі правильно відзначається, що принцип національної мови знаходить свою реалізацію у всіх стадіях судочинства, у тому числі при провадженні в касаційній і наглядовій інстанціях, тому що однією з підстав для провадження в даних інстанціях може бути і порушення принципу національної мови кримінального судочинства в його попередніх стадіях.

З огляду на чинне законодавство, постанови Пленуму Верховного Суду України, слідчу та судову практику, дисертант доводить, що положення принципу національної мови судочинства забезпечують єдність і узгодженість при розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи тільки тоді, коли провадиться однією мовою, а присутні в справі іншомовні документи перекладаються на мову провадження у справі. У зв'язку з цим він зазначає, що реалізація даного принципу кримінального судочинства не зводиться лише до участі у справі перекладача. Це тільки одна складова, без якої неможливо реально забезпечити дію принципу. Ядром даного принципу є положення про те, що судочинство ведеться українською мовою, а вже похідними від цього положення є такі складові, як право осіб, що беруть участь у справі і не володіють українською мовою, користуватися на всіх стадіях процесу іншою мовою, якою вони володіють, та користуватися при цьому послугами перекладача.

У дослідженні доводиться, що порушення принципу національної мови судочинства в тій або іншій формі безпосередньо або опосередковано пов'язано з обмеженням прав громадян у кримінальному процесі, можливістю винесення несправедливого, незаконного і необґрунтованого рішення у справі з усіма негативними наслідками, що випливають звідси.

Третій розділ “Особливості дії принципу національної мови в аспекті реалізації гарантій прав учасників кримінального процесу” – складається із трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Правове положення перекладача як суб'єкта забезпечення принципу національної мови кримінального судочинства” аналізуються законодавчі, теоретичні і практичні аспекти правового статусу перекладача як важливого учасника кримінального процесу.

Проведений дисертантом аналіз наукових праць вітчизняних та закордонних авторів показав, що деякі вчені не включають до переліку учасників кримінального судочинства перекладача, який на їх думку, або є витоком отримання доказів, або сприяє їх правильному отриманню і закріпленню. Так, в юридичній літературі перекладача найчастіше відносять до "особи, що бере участь у справі", відводячи при цьому йому другорядну роль, посилаючись на те, що кримінально-процесуальним законом (п. 8 ст. 32 КПК України) чітко визначене коло учасників кримінального процесу. Проте, в КПК України визначена можливість, а в деяких випадках і необхідність (ст. 19 та ст. 128 КПК України) участі перекладача з регламентацією його прав та обов'язків. Його діяльність носить процесуальний характер і тому перекладач, на нашу думку, повинен бути включений до кола учасників процесу.

Автор розкриває специфіку положення перекладача як учасника кримінального процесу, і підкреслює те, що безпосередня функція перекладача "обслуговує" весь комплекс функцій органів, що здійснюють провадження по справі, й інших учасників процесу. Розвиваючи зазначену точку зору в контексті забезпечення принципу національної мови судочинства на всіх стадіях кримінального процесу, дисертант робить висновок про те, що перекладач відіграє важливу роль у процесуальному закріпленні доказів і його участь у доказуванні знаходиться в прямому зв'язку з принципом безпосередності в збиранні і дослідженні доказів, тому вступаючи в правовідносини з учасниками процесу, він прямо або опосередковано впливає на весь хід провадження по кримінальній справі.

Акцентуючи увагу на тому, що чинне кримінально-процесуальне законодавство не дає визначення правового статусу перекладача, дисертант пропонує передбачити в новому КПК визначення цього поняття, що було б додатковою умовою та гарантією реальної реалізації принципу національної мови у кримінальному судочинстві.

У роботі також аргументовано пропонується розширити права надані перекладачеві та об'єднати всі положення, що стосуються перекладача в одній статті КПК, в якій мають бути повною мірою наведені його права та обов'язки, а також обставини, що виключають його участь у справі.

З огляду на характер процесуальної функції, яку виконує перекладач, постає питання доцільності кримінальної відповідальності за відмову перекладача виконувати покладені на нього обов'язки (за ст. 179 КК України) і виникає обґрунтована потреба заміни її на адміністративну відповідальність у вигляді штрафу, як це вже давно зроблено в інших країнах. За умови прийняття законодавцем таких пропозицій вважаємо за необхідне внести відповідні правові корективи до ст. 179 КК України та ст. 1854 КУпАП.

В дисертації також обґрунтовується пропозиція щодо законодавчого закріплення у ст. 180 КК України кримінальної відповідальності за перешкоджання явці перекладача, примушування його до завідомо неправдивого перекладу, підкуп або погрозу помстою за раніше зроблений переклад у справі.

У другому підрозділі “Принцип національної мови кримінального судочинства в аспекті реалізації прав обвинуваченого” розкривається механізм реалізації правових гарантій прав обвинуваченого через призму основних положень принципу національної мови кримінального судочинства.

Досліджуючи проблеми забезпечення принципу національної мови судочинства в аспекті реалізації прав обвинуваченого, автор підтримує позицію тих процесуалістів, які вважають, що свої права обвинувачений може здійснити, по-перше, якщо обвинувачення йому пред'явлено зрозумілою мовою, і, по-друге, якщо він в усіх своїх поясненнях може користуватися рідною мовою (Б.Я. Арсеньєв, М.Т. Аширбекова).

Враховуючи те, що знання особою своїх прав і можливостей їх реалізувати має непересічне значення при захисті законних інтересів, дисертант пропонує внести зміни до ч. 2 ст. 43 та ч. 2 ст. 431 КПК України і доповнити положенням стосовно права давати показання і заявляти клопотання рідною або іншою мовою, якою володіє обвинувачений (підозрюваний), і у разі потреби безоплатно користуватися допомогою перекладача.

З огляду на те, що у всіх міжнародно-правових нормах, які визначають права осіб, обвинувачених у скоєні злочину, йдеться не про володіння мовою, а про її розуміння, дисертант пропонує уточнити значення цих термінів. Він логічно обґрунтовує положення про те, що відмова від захисника не може бути прийнята у справах осіб, які не розуміють (!) мову, якою ведеться судочинство. Тому, термін “особа, яка не розуміє мову судочинства” повинен бути закріплений у п. 3 ст. 46 КПК України, що дасть змогу слідчому або судді визначити обов'язковість чи не обов'язковість призначення захисника у кримінальній справі враховуючи те, що деякі особи не володіють, але розуміють мову, якою ведеться судочинство. Одночасно термін “особа, яка не володіє мовою судочинства” має бути збережений у тексті ст. 19 КПК України для випадків призначення перекладача.

Автор полемізуючи з І.Л. Петрухіним, Ю.І. Стецовським щодо питання призначення перекладача захисникові, який не володіє мовою судочинства, підтримує думку В.Т. Маляренка і підкреслює, що згідно із Законом України “Про адвокатуру” в Україні адвокатською діяльністю можуть займатися лише громадяни України, які обов'язково повинні володіти українською мовою.

На основі отриманих результатів дослідження, автор також обґрунтовано пропонує посилити гарантії адвокатської таємниці шляхом введення у кримінальний процес правила про недопустимість допиту як свідка перекладача, у разі здійснення їм перекладу в ході побачення віч-на-віч захисника з підзахисним.

У третьому підрозділі “Принцип національної мови кримінального судочинства як гарантія реалізації прав потерпілого та інших учасників кримінального процесу” розглянуто дію положень принципу національної мови судочинства в аспекті вирішення завдань щодо забезпечення конституційних прав всіх учасників кримінального процесу.

Автор, аналізуючи чинне законодавство в частині, що стосується права користування рідною мовою, наголошує, що сформульована в законодавстві норма, - а “також виступати в суді рідною мовою”, не поширює свою дію на інші стадії процесу, що передують судовому розгляду. З цієї позиції аргументовано пропонується викласти дане положення в наступній редакції: “Особам, які беруть участь в кримінальній справі та не володіють чи недостатньо володіють українською мовою, надається право, починаючи зі стадії порушення кримінальної справи, робити заяви, давати показання і пояснення, подавати скарги, клопотання і виступати в суді рідною мовою”.

У дисертації наголошується на тому, що реалізація учасниками кримінального процесу права користуватися рідною мовою припускає участь на всіх стадіях провадження у справі перекладача, тому що здійснення перекладу - одна з гарантій дотримання принципу національної мови в кримінальному судочинстві, за допомогою якої громадянам забезпечується можливість практичного використання належного їм права.

Автор акцентує увагу на необхідності вдосконалення правового статусу потерпілого та інших учасників процесу. Так, норми міжнародно-правових актів та чинного законодавства надають переважні особливі права і повноваження обвинуваченому, але дещо обмежують права потерпілого та цивільного позивача. У разі коли потерпілий, який не володіє мовою судочинства, не може оплатити послуги адвоката або послуги перекладача, чинний кримінально-процесуальний закон не передбачає надання йому адвоката чи перекладача безплатно. З огляду на це, дисертант обґрунтовує доцільність законодавчого закріплення права на безкоштовну допомогу перекладача не тільки для осіб, які звинувачуються у вчиненні злочину (у чинному КПК дані положення також не закріплені), а й для інших осіб, що беруть участь у справі і не володіють чи недостатньо володіють мовою судочинства.

Для сприяння реалізації змагальності сторін та реальній рівноправності учасників процесу щодо надання та дослідження доказів, заявлених клопотань та здійснення інших процесуальних прав, автор обґрунтовано пропонує закріпити в чинному КПК України положення щодо обов'язкового надання копій процесуальних рішень, якими закінчується розгляд кримінальної справи, не тільки обвинуваченому, а й всім зацікавленим у їх результатах особам (потерпілому, його представникам, цивільному позивачу та цивільному відповідачу) в перекладі на мову, якою вони володіють. А копії інших слідчих та судових документів, вручення яких передбачено чинним КПК, надавати особам, які беруть участь у справі, в перекладі на мову, якою вони володіють, тільки за їх клопотанням.

На основі отриманих результатів дослідження, автор пропонує принципово нову редакцію ст. 19 КПК України.