ЛИНГВИСТИЧЕСКИЕ И ЭКСТРАЛИНГВИСТИЧЕСКИЕ ФАКТОРЫ НАПОЛНЕНИЯ СЕМАНТИЧЕСКИХ ПОЛЕЙ В СОВРЕМЕННОМ РУССКОМ ЛИТЕРАТУРНОМ ЯЗЫКЕ (СЕМАНТИЧЕСКОЕ ПОЛЕ ВОЗРАСТ)

summary

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, наукова новизна, визначаються теоретичне значення й практична цінність роботи, методи й прийоми аналізу досліджуваного матеріалу, вказуються його джерела.

У першому розділі “Принципи структурної організації семантичних полів у сучасній російській мові”, що складається з чотирьох підрозділів, виокремлюються основні параметри СП як лінгвістичної категорії, розглядається проблема СП у класичному мовознавстві, встановлюються основні принципи формування та класифікації семантичних полів, формується структура СП вік у сучасній російській літературній мові.

Для того, щоб виділити універсальні принципи наповнення й структурування семантичного поля, був здійснений аналіз різних лексико-семантичних парадигм (груп слів, протиставлених одна одній за певною семантичною ознакою), до яких належать тематичні (ТГ), лексико-семантичні (ЛСГ), родовидові групи, синонімічні, антонімічні, омонімічні парадигми та власне семантичне поле. Конструювання таких груп на базі вікової лексики дозволило вcтановити спільні та відмінні риси семантичного поля щодо інших лексичних об’єднань. Серед перших у дисертації названо інтегрально-диференційну взаємодію членів відповідного групування, регулярний характер зв’язків між елементами, обумовленість значення кожного елемента його відношенням до сусідніх елементів, підвладність впливу з боку позалінгвістичних процесів (найбільшою мірою на структуру тематичних груп, найменшою – синонімічних парадигм), що дозволило говорити про усталеність і осяжність окремих ділянок, як і усієї лексичної системи взагалі, лише у певний період розвитку мови.

При цьому семантичне поле характеризується низкою специфічних якостей, основними з яких є такі:

-          наявність неоднозначних співвідношень лексичних одиниць (синонімії, антонімії, гіперо-гіпонімії тощо) і можливість включення у структуру семантичного поля відповідних лексичних групувань;

-          об’єднання граматично неоднорідних лексичних одиниць, тобто слів різних частин мови, а також більш складних компонентів лексики;

-          нефіксований склад й нечіткість меж, що веде до утворення суміжних просторів з іншими полями (причиною перетину семантичних полів є перш за все явище полісемії, а також випадки, коли в семантичній структурі одного слова дієвими є дві й більше різні семантичні ознаки, як, наприклад, ‘стать’ і ‘вік’ у лексемах парень, девушка).

У повному обсязі вказані специфічні ознаки поля не властиві ані лесико-семантичним, ані гіперо-гіпонімічним групам, ані синонімічним, ані антонімічним рядам, ані омонімічним парадигмам, які можуть бути структурними елементами семантичних полів. Для тематичної групи ознаки поля є актуальними, але порівняно з полем її склад більшою мірою зумовлюють екстралінгвістичні чинники.

Відповідно до проаналізованого теоретичного та практичного досвіду лінгвістів у сфері теорії поля (В.П. Абрамова, Л.М. Васильєва, В.М. Денисенко, Ю.М. Караулова, Д.М. Шмельова та ін.) виділяються універсальні принципи наповнення й структурації семантичного поля в мові, що становить певну сферу понять.

Перш за все визначається архілексема, навколо якої формуватиметься польова структура. Узагальнене значення базової одиниці відповідає усьому змісту семантичного поля. При цьому встановлення змісту архілексеми відбувається через виявлення її основних лінгвістичних параметрів та осмислення предметно-логічних зв’язків відповідного поняття, що потребує звернення до надбань інших наук іноді навіть далеких від лінгвістики. А тому мовні чинники конструювання поля формулюються як загальні, натомість позамовні фактори здебільшого є специфічними для окремих угрупувань слів.

На наступному етапі здійснюється наповнення обраного семантичного простору конкретними елементами мови з опорою на формальні показники семантичної близькості одиниць (наявність спільної семи у їхній семантичній структурі, що виокремлюється шляхом семного аналізу) та з урахуванням екстралінгвістичних факторів (системних зв’язків, що існують у позамовній реальності).

Структурною моделлю семантики слів і лексико-семантичних варіантів (ЛСВ) слів вважається словникова дефініція, яка являє собою тією чи іншою мірою членування значення на більш прості компоненти, семантичні складові (семи). Залежно від ступеня значущості тієї чи іншої семи для систематизації та розрізнення позамовних об’єктів, у дисертації розрізняються родові інтегрувальні семи, властиві усім одиницям певного класу та дифернціювальні семи – семи видові, за допомогою яких описуються відмінності конституентів семантичного поля. Реєстрація певної лексеми у складі досліджуваного групування відбувається на підставі того, що в її семантичній структурі є сема, спільна для усіх конституентів. До уваги беруться також граматико-семантичні значення слів та спільність значень словотворчих засобів.

Щодо питання про типологію польових структур, то перш за все у роботі відокремлюється поняття семантичного поля від поля асоціативного. Останнє є принципово відмінним явищем через те, що відбиває варіативні, іноді зовсім неочікувані та непередбачувані зв’язки слів у свідомості носіїв мови. Підтвердженням висловленого положення стали результати асоціативного експерименту, в ході якого опитувані видали серед інших і такі реакції на слово-стимул возраст, як день рождения, вино, праздник, солнце, земля, жизнь, болезни, страх, ничего хорошего.

Недоцільним вважається класифікувати семантичні поля за належністю його компонентів до тієї чи іншої частини мови: семантичне поле може складатися зі слів різних частин мови, а також з більш складних одиниць.

Таким чином, у роботі, що реферується, актуалізуються такі важливі характеристики семантичного поля:

-          у СП об’єднуються слова й ЛСВ слів на основі спільної, інтегральної семи;

-          інтегральна й диференційні семи виявляються шляхом розгляду словникового тлумачення слів як суми семантичних компонентів;

-          межі поля визначаються самим дослідником з урахуванням реального обсягу й усталеності поля у конкретній мові на певному етапі її розвитку.

Яскравим прикладом дієвості виокремлених ознак семантичного поля і принципів його конструювання в дисертації слугує структура СП вік з відповідним лексичним наповненням.

Так, ядро поля представлене лексемою возраст, що містить інтегральне значення поля, та ще кількома одиницями з загальним значенням, які часто використовуються як синонімічні лексемі возраст, коли мова йде про рослини, неживі істоти та явища: давность, длительность существования, время существования, период (ступень) в развитии (росте), пора.

Семантика інших конституентів поля характеризується більш складною структурою. Розгляд семного складу дозволив не лише зареєструвати ці одиниці у СП вік, але й структурувати групу відібраних лексем на базі інтегральної й диференційних ознак у їхньому змісті. Відповідно до ступеня наближеності лексем до інваріантного значення поля вони займають більш чи менш віддалену від ядра позицію в центральній або периферійній зоні.

Центральну частину вказаної групи слів формують лексико-семантичні групи лексем, у змісті яких сема ‘вік’ є основною: абстрактні іменники, що називають основні вікові періоди (детство, зрелость, младенчество, молодость, отрочество, старость, юность, юношество у зн. “юність”); іменники, що номінують учасників вікових груп (девочка, девушка, девочка, девчата, дед, детёныш, дети, женщина, мальчик, младенец, отросток, парень, поросль, проросток, расплод, ребёнок, росток, старик, старуха, тинейджер, юноша); прикметники, що містять власне вікову ознаку ((не) взрослый, (не) молодой, (не) старый, пожилой, юный); дієслова, що відображають вікову динаміку (взрослеть, стареть).

Вказані ЛСГ у свою чергу є структурними компонентами відповідних тематичних парадигм, куди увійшли також синтаксично й / або семантично складніші одиниці, об’єднані спільною темою: “віковий період (етап)” (восьмидесятилетие, восьмилетие і под., грудниковый период, в грудном возрасте, детский возраст, на закате дней, зрелый возраст, малолетство, младенческий возраст, (не) совершеннолетие тощо); “учасник вікової групи” (аистёнок, акулёнок і под., восьмилетка, двухлетка і под., деваха, девица, девка, дедок, дедуля, дедушка, деревце, детва, детвора, дети (до) школьного возраста тощо); “вікова ознака” (восьмидневный, годовалый і под., девичий, (не) детский, долголетний, древний, застарелый, младенческий, (не) совершеннолетний, староватый тощо); “вікова динаміка” (взрослить, возрасти, возрастить, вырасти, вырастить, дорасти, повзрослеть, состарить, состариться, становиться старше тощо).

На відміну від “навколоядерних” ЛСГ, решту компонентів ТГ не можна однозначно назвати набутком центральної частини СП вік, оскільки в семантичній структурі більшості конституентів інтегральна сема хоча й займає центральну позицію, однак поділяє її з іншими компонентами, що визначають стилістичну належність і емоційну забарвленість слів. У такому разі вважається доцільним говорити про перехідний простір між центральною й периферійною зонами СП.

На периферії розташувалися найменування, що були віднесені до СП вік на основі другорядних сем або сем контекстуальних. Як правило, такі номінації входять своїми первісними значеннями у суміжні СП. Про вік такі лексеми сповіщають опосередковано, фіксуючи природні або, навпаки, неприродні фізичні, психічні властивості організму чи зовнішні параметри, функціональні якості предмета на певному етапі його розвитку, існування. У найбільш загальному вигляді периферійні ЛСГ можна представити так: іменники із значенням абстрактного вікового періоду (етапу) (годовщина, долголетие, многолетие, юбилей); іменники з непрямим показником віку (акселерат, амбал, антиквариат, барахло, безотцовщина, бутуз, ветошь, всходы, высадок, глупыш тощо); іменники з нефіксованим віковим показником (баба, внук, дама, доченька, одногодки, поколенье, пращур, сверстник тощо); абстрактні іменники, що називають властивість, дію, характерну або можливу для об’єкта у певний період існування (акселерация, дряхлость, инфантилизм, инфантильность, мальчишество, омолаживание, пацанство, старость); прикметники, що опосередковано визначають давність існування об’єкта (антикварный, античный, безбородый, беспризорный тощо); прикметники з нефіксованою віковою ознакою (однолетний, разновозрастной, средневозрастной, средний тощо); прикметники із значенням абстрактної вікової ознаки ((не) долговечный, извечный, многолетний, однолетний, предвечный); дієслова із значенням дії, що характеризує вік об’єкта (беспризорничать, ветшать, всходить, возмужать, выцвести тощо); прислівники із значенням проміжку часу з віковою межею (смалу, смолоду, сыздетства тощо).

Периферійні ЛСГ є продовженням груп із спільною темою “віковий період”, “учасник вікової групи”, “вікова ознака”, “вікова динаміка”, що охоплюють одиниці центральної частини поля. Водночас сукупність периферійних ЛСГ утворює парадигму більш високого рівня із спільною темою “непрямий віковий показник”, куди також можуть бути включені й надлексичні одиниці, а саме, вільні словосполення й фразеологізми.

Розділ другий “Лексичний корпус семантичного поля вік” присвячено розгляду причин здебільш екстралінгвістичного характеру, що вплинули на включення тієї чи іншої лексеми до вказаного СП. Одиниці, що ввійшли до складу семантичного поля вік описано з огляду їхніх парадигматичних, синтагматичних, словотворчих властивостей, а також подано певну культурно-символічну інтерпретацію відповідних понять.

Другий розділ складається з п’яти підрозділів, у першому з яких розкривається сутність поняття «вік» і описуються типи номінацій людини за віковою ознакою. У наступних трьох підрозділах кожен з типів номінацій розглядається детальніше з екстраполяцією на інші категорії об’єктів. Останній підрозділ другого розділу присвячено розгляду СП вік у дериваційному аспекті.

На відміну від психології, соціології, педагогіки, де поняття “вік” відповідно до предмету дослідження цих дисциплін розглядається лише як соціальний термін, а також всупереч тим словниковим дефініціям відповідного слова, що дозволяють використовувати його лише відносно живих істот, у дисертації поняття вік інтерпретується як таке, що стосується не лише живих організмів, але й об’єктів неживої природи з огляду на те, що інформація про тривалість існування останніх є в багатьох випадках важливою, навіть принциповою і зафіксована певними мовними одиницями. Підґрунтям для такого широкого тлумачення слова вік послугувала дефініція відповідного слова в Большом толковом словаре русского языка за редакциією С.О. Кузнєцова: «количество прожитых лет; период в жизни человека, животного; период с момента появления чего-л.; ступень в росте, развитии чего-л.», а також розмаїття мовних засобів, за допомогою яких можна охарактеризувати вікові показники як людини, так і будь-якого об’єкта, що її оточує (новорожденный младенец, трёхдневные котята, молодая берёзка, новенький автомобиль, зарождение любви).

Сучасна російська літературна мова має цілий арсенал мовних засобів, що можуть номінувати об’єкт за віковими ознаками з урахуванням мети висловлення та ступеня поінформованості мовця. При цьому основний масив таких засобів складає лексика, призначена для вікової характеристики людини.

За характером інформації про вік та способом її представлення вікова лексика поділяється на декілька типів, у межах яких відзначається різний ступінь актуальності інтегральної семи.

Щоб назвати точну кількість років, місяців, тижнів, днів, прожитих тією чи іншою істотою, або визначити час існування певного предмета, носії російської мови використовують одиниці з конкретною кількісною детермінацією, до яких належать:

-            різноманітні поєднання числівників та керованих ними іменників із значенням проміжку часу, комбінації яких вказують на хронологічний вік об’єкта, наприклад: шесть дней, три недели, пять месяцев, один год, семь лет и два месяца тощо;

-            слова, мотивовані основами числівників та / або іменників із значенням проміжку часу, що аналогічно називають точну кількість прожитих днів, тижнів, місяців, років, століть (шестидневный, трёхнедельный, месячный, пятимесячный, годовалый, семилетие, шестилетка, вековой у зн. «живущий сто лет» і под.).

Високий ступінь актуальності семи ‘вік’ властивий словам та ЛСВ слів, що не називають конкретної кількості прожитого часу, а лише вказують на належність об’єкта до певної вікової категорії, тобто лексиці з детермінацією періоду існування. У тих випадках, коли мовець не має відомостей про точний вік об’єкта чи немає необхідності у такій конкретизації, а також з метою уникнути розповсюдження точної інформації про кількість прожитих років, можуть використовуватися:

-            мовні одиниці зі збірно-абстрактним значенням, що називають такі традиційно віділювані вікові періоди, як младенчество, младенческий возраст, детство, детский возраст, отрочество, юность тощо, а також слова й сполучення слів, що уточнюють, подрібнюють, або, навпаки, узагальнюють основні вікові періоди в життєвому циклі людини (грудниковый период, в грудном возрасте, малолетство, не первой молодости тощо);

-            номінації, що співвідносять об’єкт з тією чи іншою віковою групою (младенец, младенческий, ребёнок, дети, взрослый (человек), пожилой (человек), женщина, мужчина тощо).

Лексика з непрямою детермінацією вікової ознаки представлена одиницями, в автономному змісті яких немає прямої вказівки на тривалість існування, вона актуалізується допоміжним, позамовним знанням.

Серед лексем з непрямою детермінацією вікової ознаки є такі, що встановлюють вікові параметри через відношення:

-            до віку іншого об’єкта шляхом вказівки на однаковий з кимось вік (однолетки, ровесник, сверстник тощо), на перевагу за віковою ознакою (старший, старшинство у зн. «первенство перед другими по возрасту», старейшина у зн. «самый старый и уважаемый член какого-н. коллектива» тощо) чи на менший порівняно з кимось вік (меньший, младший, моложе у зн. «более молодой сравнительно с кем-чем-н.; самый молодой по возрасту» тощо);

-            до певної межі, відзначаючи факт досягнення чи, навпаки, недосягнення об’єктом певного соціально значущого вікового порогу (великовозрастный, невеста у зн. «девушка, достигшая брачного возраста», девушка у зн. «лицо женского пола, достигшее половой зрелости, но еще не вступавшее в брак», переросток, перерасти, перезреть у зн. «(розм.) выйти из возраста, обычного для какого-л. положения, состояния»тощо).

Перехідний простір між лексикою з детермінацією періоду існування й лексикою з детермінацією зіставного плану утворюють слова, що використовуються у формах звертання й повідомляють про вік не лише об’єкта, що іменується, а й самого мовця (наприклад, лексеми дочка, сынок можуть використовуватися людьми похилого віку при звертанні відповідно до молодої жінки, дівчини чи юнака);

Найбільш чисельний і найменш однорідний тип вікової лексики представлений словами, в семантичній структурі яких компонент ‘вік’ не є основним, а виступає як супровідний елемент. У таких випадках вікова ознака актуалізується:

-            властивістю об’єкта, істотною, характерною (чи, навпаки, нехарактерною) для нього на певному етапі розвитку (акселерат, амбал, безотцовщина, бесприданница, беспризорник, глупыш, кроха, крошка у зн. «(розм.) маленький ребенок», грымза – «(розм.-зниж.) о старом ворчливом человеке», дурнушка «(розм.) некрасивая, лишенная миловидности женщина, девочка»  тощо);

-            дією, що опосередковано характеризує об’єкт як представника тієї чи іншої вікової категорії (возмужалый, подкидыш, почемучка, топотушка тощо).

Більшість одиниць і конструкцій, що надають точну інформацію про вік, є універсальними через те, що можуть характеризувати як живі істоти, так і неживі (двухмесячный ребёнок і двухмесячный телёнок, двухсотлетие писателя і двухсотлетие города). Але виявлено й специфіку для кожної категорії об’єктів, наприклад: прикметники типу трёхлетний можуть характеризувати будь-які об’єкти (трёхлетний ребёнок, трёхлетний жеребёнок, трёхлетняя яблоня, трёхлетний труд), у той час як прикметники типу трёхгодовалый використовуються лише для визначення віку людини й тварини, причому, частіше – на початковому етапі існування.

Обмеження, зумовлені фактами реальної дійсності та специфікою мови, не дозволяють включити усі подібні утворення і конструкції до складу СП вік (пор.: двухлеток «животное в возрасте двух лет», двухлетка «ребенок в возрасте двух лет», але десятилетка «полная средняя школа с десятью годами обучения»). У зв’язку з визначенням контингенту таких одиниць у складі СП набуває актуальності проблема лексикографічного наповнення парадигми утворень, що визначаються як потенційні. Непослідовність, що спостерігається у відображенні такого роду іменників і прикметників у словниках, зумовлена типом і обсягом лексикографічної праці, характером та широтою лексичної бази словника, лексикографічною традицією, частотою вживання кожного окремого слова, характером кількісного показника. Керуючись лише мовними чинниками, можна було б описати модель утворення подібних слів і на підставі цього залучити до складу СП повну парадигму відповідних одиниць. Цей ряд склали б як зафіксовані лексикографічно й реально функціонуючі, так і потенційні утворення типу трёхсотсемидесятидвухдневный, стопятидесятивосьмидневка, та, з іншого боку, це призвело б до поповнення СП “зайвими” конституентами й викривлення мовленнєвих фактів. Тому в дисертації проведено детальний аналіз таких утворень і вказано на межі використання окремих лексем.

Більшість обмежень у використанні таких складних слів викликана особливостями розвитку представників різних категорій об’єктів. По-перше, тривалість життя тварин і рослин, час існування речей істотно відрізняється від життєвого потенціалу людини: в одних випадках воно набагато коротше й утворення типу девяностолетний, столетний не актуальні (а, скажімо, для метелика – одноденки взагалі всі подібні утворення неприйнятні), в інших – деякі види тварин (окремі види крупних риб) здатні сягати віку не в одну сотню років, через що до них можна застосувати утворення типу двухсотлетний, трёхсотлетний. Останні використовуються й відносно людини, якщо повідомляється про кількість часу, що минув від дня її народження чи смерті. Але тут ми вже маємо справу не з віком як таким, а з давністю появи на світ, оскільки тривалість людського життя не сягає такої позначки.

Крім того, людина у разі необхідності може назвати свій вік з точністю до секунди, а от для тварин і рослин такої необхідності, як правило, не виникає. Відносно конкретний вік відомий лише для свійських тварин. Що стосується речей, то в одних випадках час їхнього існування вимірюється мінімальними термінами (парное молоко, овощи только с грядки, пирожки с пылу с жару), а в інших – такими вражаючими часовими проміжками, як тисячоліття.

Специфічними є лексеми типу однолетний, однолетники, що характеризують рослини як «проходящие весь цикл развития (от прорастания семян до созревания плодов и последующего отмирания особи) в течение одного года» через те, що визначити життєві перспективи людини, більшості тварин і речей заздалегідь неможливо.

У дисертації неодноразово відзначається та обставина, що при конструюванні будь-якого семантичного поля однаково важливу роль відіграють як власне мовні фактори, так і позамовні. СП вік є показовим у цьому плані через те, що серед критеріїв, покладених в основу його побудови, повинна бути певна вікова періодизація як історично складене уявлення суспільства про життєвий цикл чи час існування. Огляд вікових класифікацій у наукових працях різного напрямку пояснюється нерівномірністю розвитку індивідів, а тим більше специфікою існування предметів неживої природи, запропоновані науковими працями нелінгвістичного напрямку. Базуються ці періодизації не лише на урахуванні фізичного розвитку, а й психічних, соціальних ознак людини, загальних властивостей культури й суспільства. Так, наприклад, Давня китайська вікова періодизація відбиває уявлення людини про найбільш важливі сторони розвитку: молодість (до 20 років), вік взяття шлюбу (до 30 років), вік виконання суспільних обов’язків (до 40 років), пізнання власних помилок (до 50 років), останній період творчого життя (до 60 років), жаданий вік (до 70 років), старість (від 70 років).

Показовою є вікова класифікація Піфагора, де вікові періоди співвідносяться з порами року: період становлення (0-20 років) – «весна», молода людина (20-40 років) – «літо», людина у розквіті сил (40-60 років) – «осінь», стара й згасаюча людина (60-80 років) – «зима». Природня символіка широко представлена у мові. Це слова та словосполучення, за якими лексикографічно закріплені значення, що вказують на вік (зелёный «очень юный; неопытный по молодости», зрелый «достигший полного развития», созреть «достичь физической или духовной зрелости», в расцвете лет «в молодости», цвет «о расцвете красоты, молодости, сил, здоровья», цвести «находиться в поре физического расцвета», во цвете лет «в лучшую пору», увянуть «утратить молодость, свежесть, красоту»), а також окремі найменування дерев, квітів, плодів, частин рослин, у семантичній структурі яких компонент вік яскраво виявляється у певних контекстах (цветик, цветник, ягодка, роза, бутон, тростинка, пень тощо).

Деякі спеціалісти з вікової психології приписують ще не народженій дитині цілком свідомі людські переживання і виділяють внутріутробний розвиток як перший віковий період. Підтримка такої точки зору, дозволила включити до складу СП вік такі терміни як пренатальный возраст, утробный (цикл, период), зигота, эмбрион, плод.

Тлумачні словники, як правило, не враховують вікові межі життєвих етапів, що встановлюються в нелінгвістичних науках, дефініції іменників зі збирально-абстрактним значенням лише фіксують послідовну зміну відповідних періодів у життєвому циклі, наприклад: детство «ранний, до отрочества, возраст», отрочество «возраст между детством и юностью», юность «период жизни, возраст после отрочества до зрелости; ранняя молодость» і т. ін. Ці дефініції відповідають уявленню більшості носіїв російської мови про часові межі вікових періодів, тому що не існує загальновідомої періодизіції. При цьому в процесі спілкування мовець, не замислюючись, обирає з великої кількості наявних у мові найменувань людини за віковою ознакою необхідне (пор.: девушка – женщина – дамочка – тётя – тётенька – тётечка – мамаша – мать – бабушка).

Серед слів, що використовуються у функції звертання й мають у своїй семантичній структурі вікову ознаку людини, представлені нейтральною лексикою, використовуючи яку, мовець лише дотримується норм етикету (дети, девушка, молодой человек і т. ін.), а також лексикою, що демонструє суб’єктивне ставлення до співрозмовника (детки, душенька, милок і т. ін.). Але в деяких випадках навіть нейтральна лексика набуває певного емоційного забарвлення (наприклад, використання слів девочки, мальчики між дорослими людьми може висловлювати бажання мовця зарахувати себе й своїх ровесників до більш молодого покоління, або ж демонструє тремтливе ставлення до адресатів мови).

Крім спеціальних лексем, що характеризують індивідів за належністю до тієї чи іншої вікової групи, існує велика кількість мовних одиниць, у семантиці яких на перший план висувається певна ознака об’єкта, що водночас повідомляє і про його вік. Такою ознакою може бути:

-            ступінь фізичного розвитку людини (амбал, бутуз, детина і т. ін);

-            ступінь розумового розвитку (глупыш, зелёный, повзрослеть) або ж, навпаки, невідповідність інтелектуальних здібностей індивіда його хронологічному віку (вундеркинд, дурень, недетский).

-            ступінь громадянської зрілості ((не) совершеннолетний, пенсионер, (пред) пенсионный, (до) призывник, (до) школьник і т. ін.).

Особливість віку як характеристики людини полягає в тому, що він інтерпретується принаймні в трьох аспектах (біологічному, соціальному й культурному). Кожен з них по-своєму детермінує свідомість, поведінку, діяльність індивіда і, відповідно, знаходить своє відображення у мові. Що стосується інших категорій об’єктів, не задіяних у розгалуженій системі соціальних стосунків, то вікові класифікації для них визначаються головним чином фізичним розвитком особі, станом предмета через призму їхнього використання людиною.

На матеріалі загальновживаної лексики вікову періодизацію тварин та рослин можна представити так: начальный период развития, молодость, зрелость тварини; период прорастания семян, период цветения, период созревания плодов, период отмирания рослини.

Тривалість життя й особливості розвитку є специфічними для кожного окремого виду тварин і рослин, тому, щоб описати їх, довелося б залучити усі дослідження з білогії. Для прикладу у дисертації наводиться термінологія, що використовується для опису стадій розвитку кліщів: з яйца виходить личинка, вона перетворюється на нимфу, далі – три нимфальных возраста: протонимфа, дейтонимфа и тритонимфа; дорослу фазу кліщів називають имаго. Особливості розвитку кожного виду тварин описані за допомогою об’ємної та вузькоспеціальної термінології, через що в дисертаційному дослідженні матеріал обмежується загальновживаною лексикою, в якій послідовно розділяються дорослі тварини та їхні малята (кенгуру – кенгурёнок, носорог – носорожек, собака – щенок і т. ін.). Лише в окремих випадках наявні проміжні ланки (телёнок – подтёлка – нетель – тёлка - корова). Зустрічаються лексеми з більш конретною вказівкою на вік: первогодок, переярок тощо.

За належністю рослин до тієї чи іншої вікової групи використовуються мовні одиниці з відносно узагальненим значенням (всходы, высадок, отросток, побег, саженец), для позначення молодих рослин часто використовуються похідні із зменшувальними суфіксами (дубок, яблонька).

Вказівкою на вік тварини й рослини можуть бути сполучення назв окремих їхніх видів з прикметниками большой, маленький, молодой, старый (большая, молодая, старая лошадь, маленькая лошадка, маленькая, молодая берёзка, большая, старая берёза).

Прикметники молодой, старый являють собою універсальні одиниці у віковій лексиці, тобто вони можуть характеризувати як живі істоти, так і предмети неживої природи: молодая женщина, молодые петушки, молодая яблонька, молодой сыр, молодое государство; старый человек, старая кляча, старый лес, старые монеты, старый университет.

Специфіка вікової лексики, що використовується для називання  неживих предметів, полягає в тому, що на перший план висуваються фізичні параметри об’єкта. У більшості віпадків для предметів неживої природи вікова характеристика важлива не сама по собі, а у співвідношенні з зовнішнім виглядом предмета, його станом, придатністю до використання. Тому в семантиці відповідних одиниць компонент ‘тривалість існування (використання)’, як правило, є другорядним: барахло, ветошь, ветхий, ветшать, дряхлеть, рухлядь тощо).

У деяких випадках давність існування предмета визначає його цінність, що фіксується такими мовними засобами, як антиквариат, антикварный, пятизвёздочный, пятилетней выдержки (коньяк) тощо.

У процесі конструювання СП вік було розглянуто й словотворчі потенції вікової лексики, що дозволило констатувати надзвичайну розмаїтість компонентів досліджуваного СП, зумовлену морфологічним типом російської мови.

Дериваційні процеси впливають на межі СП вік наступним чином:

-       змінюється експресивно-стилістичне забарвлення лексем, через що відповідні одиниці не лише актуалізують вікову ознаку об’єктів, а й виражають ставлення до них мовця (кляча – клячонка, мальчик – мальчишка, мальчонка, мальчонок);

-       змінюються синтаксичні функції лексем (малолетний - малолетка);

-        змінюються вікові ознаки (баба – бабёнка) або звужується коло об’єктів, що іменуються (дети – детва);

-       словотворчий елемент вносить сему ‘вік’ у семантичну структуру похідного слова (брат – братишка);

-       словотворчий компонент змінює вікову ознаку на протилежну (детина, детинушка).

Значну частину конституентів СП вік представляють складні слова, однією з мотивуючих основ яких послугували прикметники із значенням тривалості у часі (долгожитель, долголетие), прислівники з семантикою кількості (малолетний, многолетний), прикметники, що називають вікову ознаку (новоиспечённый, старопечатный), а також складні утворення, мотивовані словосполученнями, що називають ознаку або дію, актуальну для певної вікової категорії об’єктів (голопузик, молокосос, трудновоспитуемый).

Вагому частину похідних у складі СП вік забезпечують основи слів баба (бабёнка, бабец, бабка, бабонька та ін.), дева (деваха, девица, девка, девчонка та ін.), дед (дедушка, прадедушка, дедуля, дедок та ін.), дети (детки, деточки, детка, детва, детёныш та ін.), зреть (зрелый, полнозрелый, половозрелый, созреть та ін.), малый (маленький, малец, малыш, малёк та ін.), старый (староватый, старообразный, старопечатный та ін.).

Найбільш продуктивними у СП вік можна вважати суфікси –ыш, -оныш, -онок, -к (а), -ок, префікси без- (бес-), за-, воз-, вы-, до-, за-, из- (ис-), які не лише змінюють вікову характеристику об’єкта, а й у більшості випадків передають ставлення й оцінку мовця.

ВИСНОВКИ

1. Одним з головних критеріїв розрізнення близьких, на перший погляд, понять “тематична група”, “лексико-семантична група” й “семантичне поле” є співвідношення власне мовних та позамовних чинників у детермінації їхнього складу й особливостях структурації. На відміну від ТГ, склад якої зумовлений, перш за все явищами екстралінгвістичними, і відбиває позамовні знання й навіть суб’єктивні уявлення носіїв мови відносно того чи іншого предмета, та ЛСГ, що об’єднує близькі за значенням слова на основі формальних, чітко визначених, теоретично обґрунтованих показників, СП – категорія в однаковій мірі лінгвістична й екстралінгвістична.

2. Як лінгвістичні параметри, що регламентують виділення й опис конкретного СП, прийнято такі: виділення інтегрального значення, навколо якого формується польова структура з урахуванням об’єктивних зовнішніх факторів і реальних можливостей дослідника; до складу СП включаються ті лексеми, в семантичній структурі яких виявлено сему, що отримала статус інтегральної для досліджуваного угруповання; семантична структура конституентів поля кваліфікується з опорою на словникову дефініцію; відповідно до позиції інтегрального семантичного компонента в змісті лексичної одиниці визначається її місце в структурі СП (в ядерній, центральній чи периферійній частині).

3. Ієрархічна структура СП вік демонструє злитість, неперервність цього семантичного простору й семантичної системи в цілому. Відповідно до статусу інтегральної семи у змісті одиниць проаналізованого лексико-семантичного угруповання структура СП вік має таке наповнення: ядро репрезентується лексемою возраст та одиницями з найбільш загальним значенням давность, длительность существования, время существования, период (ступень) в развитии (росте), пора; в центральній частині поля розташувалися ЛСГ, для яких сема ‘вік’ має статус основної (наприклад, абстрактні іменники, що називають основні вікові періоди, іменники, що номінують учасників вікових груп); центральні ЛСГ у свою чергу є структурними компонентами тематичних парадигм “віковий період”, “учасник вікової групи” тощо, що включають також синтаксично й / або семантично складніші одиниці й утворюють перехідний простір між центральною й периферійною зонами; периферія СП вік представлена ЛСГ іменників, прикметників, дієслів, прислівників з непрямим показником віку іменованого об’єкта, що, з одного боку, є продовженням названих ТГ, а з іншого – утворюють у сукупності парадигму із спільною темою “непрямий віковий показник”, що дозволяє включення й надлексичних одиниць.

4. До екстралінгвістичних факторів, що зумовлюють специфіку СП вік відносяться: розуміння віку не лише як соціального терміна, але й як поняття, що характеризує тварин, рослини, предмети і явища; тривалість життя людини, різних видів тварин, рослин, час існування предметів; ступінь задіяності представників кожної з категорій об’єктів у розгалуженій системі відносин; індивідуальність й винятковість розвитку живих організмів, а також появи й функціонування предметів і явищ навколишньої дійсності.

5. За характером інформації про вік і способу її представлення конституенти СП вік розпадаються на три типи: вікова лексика з конкретною кількісною детермінацією, лексика з детермінацією періоду існування, вікова лексика з непрямою детермінацією.

6. Представлення повної парадигми слів, мотивованих основами числівників і / або іменників з семантикою “проміжок часу” типу двадцатилетний, двадцатилетие можливе шляхом опису словотворчої моделі їх побудови й вказівки на обмеження лінгвістичного характеру (невідповідність нормам граматики російської мови, громіздкість, немилозвучність) й екстралінгвістичного (актуальність і доступність конкретної інформації про вік).

7. Загальновизнаної чіткої періодизації життєвого циклу людини не виявлено, але російська мовна картина світу відбиває уявлення людини про послідовну зміну вікових періодів у житті людини, тварини, рослини, про процеси, характерні для організму, предмета на тому чи іншому етапі існування, про ставлення до представників різних вікових категорій, а також рослинна й тваринна символіка віку людини.

8. Основна частина лексики з опосередкованою детермінацією вікової ознаки, як і всього СП вік у цілому, стосується характеристики людини. Пояснюється цей факт більшою кількістю й різноманітністю внутрішніх і зовнішніх якостей людини, порівняно з об’єктами інших категорій, що можуть бути покладені в основу іменування.

9. Межі поля зумовлюються й процесами деривації. Звуження або розширення меж СП вік пов’язано з випадками, коли словотворчий засіб значно впливає на семантичну структуру похідного слова в цілому й на статус семи ‘вік’ зокрема, а також з випадками, коли словотворчий компонент є безпосереднім носієм інтегральної семи.