| summary: | У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються мета і завдання дослідження, окреслюються методи дослідження, його предмет та об’єкт, визначається матеріал дослідження, наукова новизна, теоретичне й практичне значення результатів дисертаційної роботи.
У першому розділі “Лексика мовленнєвої дії як об’єкт лінгвістичного дослідження” проаналізовано найважливіші теоретичні положення, накопичені сучасною русистикою в межах системно-семантичного й функціонального підходів до вивчення ЛМД, що послугували основою для подальшого моделювання ФСП й ДАП мовлення; визначено поняття лексики мовленнєвої дії, дієслів говоріння, семантичного поля й лексико-семантичної групи тощо; обґрунтовано методику лінгвостилістичного аналізу ЛМД на матеріалі художніх текстів.
Становлення й розвиток наукової думки про системність лексики, що є досягненням синхронної лінгвістики ХХ сторіччя, пов’язані перш за все з дослідженнями М.М. Покровського, О.О. Потебні, О.І. Смирницького, Л.В. Щерби. Подальше теоретичне обґрунтування поняття системності лексики здійснюється у роботах С.І. Ожегова, Б.О. Ларина, В.В. Виноградова, Ф.П. Філіна, Д.М. Шмельова, В.А. Звєгінцева, Г.А. Уфімцевої, Ю.Д. Апресяна, В.Г. Гака, Л.М. Васильова, Ю.М. Караулова, М.В. Нікітіна та багатьох інших.
Одним з основних постулатів системного підходу до словникового складу мови в сучасній лінгвістиці є уявлення про нього як про систему лексичних одиниць, що пов'язані одна з одною через приналежність до різноманітних класів, які, в свою чергу, вирізняються на основі спільності семантичних компонентів, наявних у лексичному значенні цих одиниць. Найпростішими одиницями лексико-семантичної системи, що розкривають системність слів в її різних вимірах, визнаються мінімальні двосторонні одиниці – лексико-семантичні варіанти, що виникають внаслідок варіювання лексичного значення слова. Системний опис лексики на сучасному етапі найбільш плідно здійснюється за допомогою компонентного аналізу лексичного значення, який, за твердженням багатьох дослідників, є основним інструментом, що забезпечує виділення семантичних парадигм різних рівнів, передбачає прийняття за теоретичну “точку відліку” уявлення про польову структуру лексико-семантичної системи мови, яке, в свою чергу, генетично пов'язане з теорією семантичного поля.
Комплексними одиницями, в яких найбільш адекватно відбивається будова лексичної системи мови в її парадигматичному і синтагматичному вимірах, вважаються парадигматичні угруповання слів різного рівня: лексико-семантичні групи (ЛСГ), тематичні групи, семантичні парадигми, семантичні, асоціативні, поняттєві поля тощо. Терміни лексико-семантична група і семантичне поле, які використовуються в дисертаційному дослідженні, позначають парадигматичні угруповання, що перетинаються між собою, але водночас розрізняються за певними ознаками: СП співвідноситься з ЛСГ як загальне з окремим, включаючи в себе цілий ряд ЛСГ. СП відрізняється від ЛСГ також кількісною перевагою лексичних одиниць, які належать до різних частин мови. Найбільш гнучкою й адекватною в системі мови є функціональна інтерпретація семантичного поля, яка дозволяє подати структуру СП у вигляді послідовної залежності ієрархічно різнорівневих елементів: ядерної зони (в котрій знаходиться ім'я поля, його інваріантне значення), навколоядерної зони (спеціалізовані класи одиниць з більш складним значенням) та периферійної зони в їхньому взаємозв’язку.
У російській мові дієслова мовлення становлять значний за кількістю й гетерогенний за складом відкритий клас слів, що функціонують як найменування мовленнєвого акту в усіх його різноманітних виявах. Визначення обсягу даного класу пов’язано з широким та вузьким розумінням того, які дієслова можна розглядати як дієслова мовлення, говоріння. У дослідженнях, орієнтованих на вузьке розуміння складу дієслів говоріння, звичайно розглядаються лише дієслова усного мовлення (І.П. Бондар, Л.П. Клименко, В.І. Кодухов, З.В. Нічман, В.К. Янцен та інші). Згідно з дослідженням Г.В. Степанової, для дієслів мовлення є вихідними три ознаки поняття мовлення: 1) звукова форма, 2) мовлення – засіб спілкування, та 3) мовлення – засіб інформації. Найбільш широко поле дієслів говоріння розглядає Л.М Васильєв, який на підставі наявності в семантичній структурі таких слів семи мовленнєвої дії відносить до цього поля й дієслова, що позначають письмове мовлення та процес читання.
Дієслова мовлення найчастіше описуються в термінах лексико-семантичних груп, що виділяються на різних підставах й розрізнюються за кількістю. Можливість існування різноманітних класифікацій дієслів мовлення значною мірою визначається й обумовлюється семантичними і функціональними властивостями слів цього класу.
 У нашій роботі лексичний клас дієслів мовлення інтерпретується як семантичне поле, структура якого складається з ядра, приядерної й навколоядерної зони та периферії (див. схему).
Ядро СП мовлення становить інваріантне значення поля “володіти усним мовленням; виражати за допомогою усного мовлення будь-які думки з метою повідомлення їх кому-небудь”, яке виражається семантично простими одиницями говорить1, сказать1, произнести1,2. Ці дієслова є ідентифікаторами, на підставі яких виділяються не тільки ЛСГ дієслів мовлення, але й одиниці з більш складною семантичною структурою і стилістичною характеристикою, що входять до складу цих ЛСГ. На схемі ядро умовно позначається центральним колом, друге коло окреслює приядерну зону, яка включає дієслова выговорить1, проговорить1, молвить, вымолвить, промолвить та інші, що за семантикою найбільш близькі до ядерних одиниць, але не відповідають деяким вимогам до останніх (стилістичній нейтральності, широкій вживаності тощо).
Навколоядерна зона (на схемі це коло А) утворюється за рахунок окремих значень ядерних дієслів, що виступають поряд з основним значенням поля як інваріантні значення конкретних ЛСГ дієслів мовлення і конкретизуються лексичними значеннями одиниць цих ЛСГ. На лексичному рівні навколоядерна зона виражена домінантами лексико-семантичних груп і нейтральними ЛСВ, що знаходяться з домінантами ЛСГ у відношеннях тотожності.
Периферію СП мовлення утворюють однолексемні (периферія-1 – зони Б й В) і багатолексемні (периферія-2 – зони б й в) одиниці, що в свою чергу складаються з двох прошарків: а) експресивні ЛСВ, які мають у своїй семантиці експліцитну сему мовлення (зони Б, б), і б) експресивні лексеми, що належать у своїх основних значеннях до інших СП і характеризуються наявністю актуалізованої (переносної, контекстуальної) семи мовлення (зони В, в).
Підґрунтям методики дослідження ЛМД у художньому тексті, що застосовується в даній роботі, є системно-функціональний аспект, який поєднує в собі риси системного і функціонального аналізу (Т. С. Пристайко). Відповідно до зазначеного підходу досліджуваними одиницями є одиниці визначеного рівня (у даному випадку лексико-номінативного), а середовищем – текст, що репрезентує функціональний різновид мови – мову художньої літератури. Системно-функціональний аспект вивчення лексичних угруповань, одним із яких є лексика мовленнєвої дії, передбачає дослідження їх реального функціонування з урахуванням як відцентрових сил, що витискують лексичні одиниці в їхніх вторинних функціях за межі групи (лексикоцентричний підхід), так і доцентрових сил, що обумовлюють включення лексичних одиниць інших семантичних полів, об'єднання лексичних одиниць з урахуванням їхньої загальної текстової функції в один функціонально-семантичний клас (ФСК) слів (текстоцентричний підхід). Так, дослідники, що вивчають текстові реалізації СП мовлення в художньому стилі майже одностайно зараховують до ФСК дієслів мовлення 1) власне дієслова говоріння; 2) дієслова, що пов’язані з мовленням асоціативно й мають у своєму лексичному значенні потенціальну сему говоріння; 3) одиниці, що співвідносяться з процесом мовлення завдяки контекстуальній сполучуваності зі словами типу голос, речь; 4) слова та словосполучення, які вводять пряму мову або контактують із нею (Н.С. Болотнова, М.К. Милих). Функціональними еквівалентами дієслів говоріння в художньому контексті можуть бути дієслова звучання, жесту, міміки, поведінки, сприйняття, почуття, мислення, відношення, руху тощо. Як твердять учені, найхарактернішою рисою класу дієслів мовленнєвої дії можна вважати те, що доцентрові сили в ньому розвинені сильніше, ніж відцентрові, тобто в цілому сукупність дієслів говоріння більш активно поповнюється за рахунок інших ЛСГ, ніж поповнює інші угруповання.
Лексикоцентричний підхід у нашому дослідженні реалізується при вивченні семантичного потенціалу ядерних дієслів говорить / сказать; у межах текстоцентричного підходу досліджуються ФСП і ДАП мовлення. Кінцевою метою опису текстових реалізацій СП і ДАП мовлення в парадигматичному і синтагматичному аспектах є встановлення стилістичної значущості ЛМД у контексті художнього мовлення.
Другий розділ “Функціонально-стилістична організація СП мовлення у мові художньої прози О.І. Купріна і В.В. Вересаєва” присвячений дослідженню семантичного потенціалу ядерних дієслів говорить / сказать та виявленню будови й лексико-стилістичного складу функціонально-семантичних полів мовлення, що знайшли втілення у художніх творах О.І. Купріна та В.В. Вересаєва, з подальшим зіставленням їх для визначення особливостей двох ідіостилів.
Аналіз частотності слововживань усіх дієслів мовлення дозволив виявити, що дієслово говорить і його видовий корелят сказать – найбільш вживані одиниці ФСП мовлення в досліджуваних художніх текстах: у ФСП мовлення О. Купріна їхні слововживання складають близько 23 %, а у ФСП мовлення В. Вересаєва – близько 27 % від загальної кількості слововживань дієслів говоріння. Майже у половині випадків ядерні дієслова функціонують у творах обох авторів у складі ремарок, що вводять пряму мову; рідше, але майже з рівною частотністю, вони використовуються у мові персонажів. В авторській мові дієслова говорить / сказать частіше використовує В.В. Вересаєв.
Контекстні слововживання базових дієслів говоріння досліджувались у лексикоцентричному аспекті, в рамках якого нас цікавили всі випадки уживання лексем говорить / сказать. Зіставлення текстових і так званих “словникових” значень цих лексем дало можливість виявити загальний семантичний діапазон ядерних дієслів та зробити висновок щодо функціонального навантаження їх в аналізованих текстах.
Усі “словникові” значення дієслів говорить / сказать у російській мові ми умовно поділили на два типи: “мовленнєві”, що позначають процес говоріння, і “немовленнєві”, які виникають на базі метафоричних переносів, коли суб’єктом дії є предмет, а не людина.
При дослідженні “мовленнєвих” значень було встановлено, що у художній мові О. Купріна і В. Вересаєва спостерігається вибірність щодо використання окремих ЛСВ базових дієслів, обумовлена синтаксичною функцією останніх: одні ЛСВ можуть вводити пряму мову (говорить3 / сказать1 – “виражати в усному мовленні будь-які думки, передавати повідомлення тощо; вимовляти що-небудь”), тому вони частотні в аналізованих текстах, інші ж не можуть виконувати такої функції і зустрічаються лише в мові автора або персонажів. У цілому ж кількісні показники свідчать про майже однакову частотність слововживання у творах О. Купріна і В. Вересаєва різних ЛСВ дієслова говорить; близькими є й відсоткові показники вживаності окремих ЛСВ лексеми сказать.
В умовах художнього контексту семантика базових дієслів набуває мовленнєвого варіювання за рахунок використання їх замість більш відповідних за змістом дієслів говоріння з вузьким значенням. При цьому головним засобом актуалізації, конкретизації змісту говоріння є оточуючий контекст, найчастіше пряма мова, що містить прохання, наказ, побажання, попередження тощо. Найчастіше у повістях О. Купріна та В. Вересаєва ядерні дієслова є функціональними еквівалентами гіпонімів “розповідати”, “повідомляти”, “вимовляти”, “відповідати” тощо. Наприклад, у контекстах: “Приходит и говорит: „Я тебе больше не сын…”” (Купрін); “…я все-таки с искренним чувством говорю: я верю в медицину…” (Вересаєв) – у дієслова говорить актуалізується сема “заявляти”.
Статистичні показники, що характеризують функціональне навантаження ядерних дієслів у ФСП мовлення О. Купріна і В. Вересаєва, достатньо близькі. Розходження в них виникають головним чином за рахунок набору індивідуальних гіпонімічних значень, у яких використовуються дієслова говорить / сказать у прозі О. Купріна (“наказувати”, “угадувати”, “пояснювати”) і В. Вересаєва (“дорікати”, “звертатися”, “обіцяти”, “попереджати”, “робити висновки”). В цілому здатність семантики ядерних дієслів варіюватись у межах СП мовлення є причиною розширення функціонального навантаження їх у художньому тексті.
Ядерні дієслова в прозі обох авторів функціонують не лише в “мовленнєвих” значеннях, але й “немовленнєвих”, а також у складі різних вставних компонентів. Частотність “мовленнєвих” слововживань ЛСВ говорить / сказать у художніх текстах обох авторів збігається і складає 86,6 % від загальної кількості слововживань цих дієслів у творах обох авторів, у той час як показники частотності “немовленнєвих” (1,5 % у прозі О. Купріна і 11,6 % – В. Вересаєва) і “вставних” (11,9 % у творах О. Купріна і 7,7 % – В. Вересаєва) слововживань значно відрізняються.
Усі виявлені значення й відтінки значень ядерних дієслів говорить / сказать та співвідносних з ними приядерних дієслів характеризуються складними відношеннями взаємозалежності та взаємозв'язку. Ці відношення прогнозують зв’язок між усіма останніми членами семантичного поля, бо значення неядерних лексем, що входять до складу конкретних функціонально-семантичних класів, синонімічні тим чи іншим ЛСВ ядерних дієслів.
Неядерні дієслова, що функціонують у ФСП мовлення О. Купріна і В. Вересаєва, утворюють шість ФСК, які виділяються на підставі спільності їх інваріантного значення і функцій. Дієслова, що входять до ФСК-1, характеризують зовнішню сторону мовлення, до ФСК-2 – зміст мовлення. Дієслова, що складають ФСК-3 мають значення повідомлення, передавання інформації, ФСК-4 – мовленнєвої взаємодії, контакту, ФСК-5 – мовленнєвого впливу, спонукання. ФСК-6 об'єднує дієслова не-мовлення, що вводять пряму мову або характеризують мову персонажів.
Склад кожного ФСК описувався за розробленою у попередньому розділі схемою розподілу СП й ЛСГ на навколоядерну й периферійну зони. Наведемо фрагмент ФСК-1, що ілюструє будову однієї з його підгруп, до якої входять дієслова, що характеризують зовнішню сторону мовлення за інтенсивністю звучання: 1.1.1. “говорить громко”: А. кричать/закричать (201/49), перекричать (2/-), раскричаться (-/1); Б. возгласить (1/-), орать/заорать (15/3), разораться (1/-), голосить (6/), вопить (3/2), завопить (4/4), галдеть (3/-); В. шуметь (1/1), реветь (5/1), зарычать (3/1), затрубить (1/-); а). выкрикивать в такт (1/-), возвысить голос (3/-), повысить голос (2/1); б). поднять крик (визг, гвалт, шум) (6/3); в. устроить базар (1/). 1.1.1.1. “говорить громко + отрывисто”: А. выкрикнуть (14/6); Б. гаркать (7/1); В. рявкать (2/1). 1.1.1.2. “говорить громко + возбужденно”: А. восклицать (67/17), вскрикивать (8/1); Б. воскрикнуть (-/1); В. греметь (1/-), загрохотать (1/1), голосить (6/-), взреветь (1/-), взвизгнуть (4/-), визжать (3/1).
За лексичною розмаїтістю словника й частотністю його одиниць чільне місце в семантичних полях обох авторів посідає шостий ФСК. Інші ФСК, що охоплюють власне дієслова говоріння, за лексичним складом та частотою слововживання посідають різні місця у ФСП мовлення обох авторів. Так, за кількісним складом у ФСП мовлення Купріна переважають одиниці зі значенням мовленнєвого впливу (ФСК-5) і взаємодії (ФСК-4): 127 і 109 лексем відповідно, потім йде ФСК-1, що містить 98 дієслів, і ФСК-3, який об'єднує 76 одиниць. Останнє місце за кількісним складом посідає ФСК-2, до якого входять 55 дієслів. З погляду частоти вживання одиниць ФСК у полі мовлення О. Купріна розташовуються в такій послідовності: ФСК-5, ФСК-4, ФСК-1, ФСК-3 та ФСК-2. У полі мовлення В. Вересаєва за кількісним складом текстові класи утворюють такий ряд: ФСК-5 (72 лексеми), ФСК-4 (65), ФСК-3 (51), ФСК-1 (44) і ФСК-2 (22); порядок розташування ФСК у СП мовлення Вересаєва відрізняється і за частотою вживання лексичних одиниць: ФСК-4, ФСК-3, ФСК-5, ФСК-1 та ФСК-2. Отже, у ФСП мовлення Купріна і Вересаєва пріоритетними за частотою вживання є дієслова різних ФСК.
Досліджувані ФСП мовлення відрізняються і за стилістичним фоном: ФСП мовлення В. Вересаєва, в якому нейтральні одиниці складають 57 % словника при 76,7 % нейтральних слововживань, можна охарактеризувати як поле мовлення з переважно нейтральним фоном. Стилістичний фон ФСП мовлення О. Купріна має інше забарвлення: лише 33 % нейтральних одиниць тут співвідносяться з 65,5 % нейтральних слововживань.
У третьому розділі “Дієслівно-адвербіальні поля ЛМД як показники ідіостилів О.І. Купріна і В.В. Вересаєва” розроблюється ідея дієслівно-адвербіального поля мовлення й робиться спроба моделювання ДАП на досліджуваному матеріалі.
Розкриваючи поняття ДАП, ми перш за все виходили з того, що це дієслівне поле, в якому дієслово є головним засобом позначення акту мовлення. У тексті дієслово, будучи структурним і семантичним центром речення, є виразником предикативних категорій і визначає своїми валентностями кількість, форму й загальну семантику компонентів, що оточують його. Одним із предметів нашого дослідження у реферованому розділі є сполучуваність дієслів мовлення з обставинними словами в межах мінімального контексту, яким є авторська ремарка до прямої мови. До аналізу було залучено близько 1400 таких контекстів із творів О.І. Купріна й понад 500 із творів В.В. Вересаєва.
Досліджуючи ДАП, ми виявили, що дієслова мовлення можуть поєднуватися з достатньо широким колом обставинних поширювачів, що увійшли до наукового обігу під назвою адвербіалій. Граматичним вираженням адвербіалій є прислівники та прислівникові сполучення, прийменниково-відмінкові форми, дієприслівники, дієприслівникові й порівняльні звороти. Відповідно до лексичної семантики адвербіалій в ДАП мовлення входять обставинні поширювачі, що характеризують зовнішню сторону мовленнєвого акту, зміст висловлювання, внутрішній та емоційний стан мовця, його ставлення до співрозмовника тощо. Окремі групи складають обставини, що зосереджують увагу читача на характері міміки (ответил, улыбаясь; сказал, сморщившись), жестах (повторил, протягивая к ней руки) та інших діях, що супроводжують мовленнєвий акт, а також інформують про місце (кричал с середины пруда; говорила в коридоре) та час (в то же время говорила; третьего дня говорила), коли відбувається мовленнєва дія. Подібні обставинні поширювачі дієслів мовлення об’єднуються у дисертації під назвою “неголосових” характеристик мовлення й детально не аналізуються через те, що більшість з них має індивідуально-авторський характер та поодиноку вживаність. Мінімальні контексти, що містять такі обставинні характеристики, складають в ДАП мовлення О. Купріна 24,8 % від всієї кількості аналізованих контекстів, а в ДАП мовлення В. Вересаєва – 17,8 % відповідно.
Розглядаючи лексичні класи адвербіалій, головну увагу ми приділили обставинам способу дії, що використовуються авторами для характеристики, по-перше, голосу своїх персонажів в акустико-фізіологічному аспекті (власне “голосові” характеристики мовлення: говорил шепотом, глухо ответил), а по-друге, внутрішнього стану персонажа та його ставлення до співрозмовника або ж до того, про що йдеться, які виявляються через голос (емоційно-оцінні “голосові” характеристики мовлення: приветливо сказал, грустно спросил, сказала веселым голосом). Подаючи семантичну класифікацію придієслівних поширювачів, ми виходили з того, що вся ЛМД піддається диференціації за експресивно-стилістичною значущістю й може бути поділена на три прошарки: нейтральні слова, слова з позитивними конотаціями та слова з негативними конотаціями. При обґрунтуванні стилістичної диференціації аналізованих одиниць суттєвим було судження про те, що, по-перше, обставинні уточнювачі своєю семантикою можуть характеризувати дієслова мовлення з двох боків: якісно-кількісного (інтенсиви) й емоційно-оцінного (емотиви), по-друге, емотиви нарівні з інтенсивами є засобом створення підсилювально-виразного ефекту в художньому контексті (В.І. Шаховський).
Більшість акустико-фізіологічних та емоційно-оцінних характеристик мовлення здатні виявлятися більшою або меншою мірою (голосність, сила, висота звука тощо), виражати позитивну або негативну оцінку й реалізуватися в контрастних парах, що дозволило застосувати до їх опису розроблену шкалу стилістичної значущості. Наведемо фрагмент однієї з підгруп, яка об’єднує антонімічні ряді адвербіалій, що позначають силу, гучність мовлення: +1: почти не повышая тона (1/-), не особенно громко (1/-); возвысив голос (1/-), возвышая голос по восходящей гамме (1/-), повышая голос (1/-); +2: громко (10/6), громче (4/1), сильно (1/-); +3: могуче (-/1), покрывая все голоса могучим звуком своего голоса (1/-), покрывая сразу своим басом голоса (1/-); во весь голос (1/1), во весь рот (1/-), во все горло (1/-), зычно (-/1); во всю мочь свой страшной глотки (1/-); всей грудью (1/-); оглушительно (2/-); как из мортиры (1/-); голосом: зычным (1/-), громовым (1/-), неестественно-оглушительным (1/-);
–1: вполголоса (10/4); –2: шепотом (20/2), почти шепотом (4/-), совсем шепотом (1/-); тихо (20/2), тихим (3/2), слабым (1/-) голосом, втихомолку (2/-), потихоньку (2/-), тихонько (1/-), тише (1/-); еле слышно (2/-), чуть слышно (1/1), еле слышным голосом (1/-); голосом: задушенным (1/-), полузадушенным (1/-); сдавленным так, чтобы не слышал ротный командир (1/-).
Обставинний зв'язок дієслів говоріння в мінімальних контекстах більшою мірою характеризує прозу О. Купріна, ніж В. Вересаєва. Так, у прозі О. Купріна обставинні поширювачі уточнюють дієслова, що вводять мову персонажів, у 68,2 % від усієї кількості конструкцій з прямою мовою, а в прозі В. Вересаєва – у 59,4 %. Усі проаналізовані адвербіалії, що характеризують мовленнєвий акт у ДАП мовлення обох авторів, розподілено за чотирма лексичними групами (1 містить характеристики зовнішньої сторони мовлення; 2 – змістовної сторони мовлення; 3 – внутрішнього стану мовця; 4 – оцінні характеристики відношень, що виникають під час мовлення між мовцем та його співрозмовником), 14 підгрупами другого і 8 підгрупами третього рівнів. Найбільш розгалуженою мікросистемою є перша група, що містить 4 підгрупи другого й 8 підгруп третього рівнів.
Склад лексичних груп обставинних характеристик у ДАП мовлення, втіленому в прозі О. Купріна, суттєво відрізняється від аналогічного вересаєвського лексичною розмаїтістю (понад 450 адвербіалій у ДАП О. Купріна й понад 190 – у В. Вересаєва) та частотністю застосування (близько 870 контекстів у прозі О. Купріна й 360 – В. Вересаєва). Проте відсоткове співвідношення адвербіалій та їхніх слововживань у “плюсовій” і “мінусовій” зонах ДАП мовлення прози О. Купріна і В. Вересаєва приблизно однакове.
Змодельована на підставі отриманих статистичних даних узагальнена мовна характеристика персонажа, незважаючи на її умовність, усе ж спроможна дати загальне уявлення про інтенсивно-виразний і емоційний малюнок голосу, яким говорять герої О. Купріна і В. Вересаєва. Показово, що “умовно-середні” голоси персонажів обох авторів характеризуються подібною тональністю і збіжними акустико-фізіологічними й емоційними характеристиками. Так, з 26 смислових компонентів, відзначених у ДАП прози О. Купріна (говорил / сказал тихо, шепотом, вполголоса; с усилием; быстро; отрывисто; хрипло, сипло; низким голосом; серьезно; вдруг; робко; задумчиво; вяло; печально, уныло, мрачно; сурово, резко, недовольно, сердито, презрительно, злобно; прямо, откровенно; умоляюще), і 19, відзначених у В. Вересаєва (тихо; с усилием; быстро, поспешно; коротко; сдержанно; серьезно; вдруг; решительно; неохотно, лениво; нервно, грустно, угрюмо; резко, ворчливо, сердито, нетерпеливо, вызывающе), збігаються 12 обставинних характеристик голосу.
Аналіз смислових відношень, що виникають між дієсловом мовлення та обставинними компонентами у межах мінімального контексту дозволив перш за все виявити, що означені дієслова в одному мінімальному контексті можуть поєднуватися з різною кількістю обставинних характеристик, які конкретизують один і той же або різні аспекти мовлення. Найбільш типовою для текстів обох авторів є одноаспектна актуалізація, при якій дієслово сполучається з одним актантом, що характеризує певний аспект мовлення: спросил едва слышно (інтенсивність звучання); быстро (темп мовлення) ответил; хрипло (тембр) произнес. При сполучуваності дієслова з кількома обставинними поширювачами спостерігається різноаспекта актуалізація: произнес быстрым (темп) шепотом (сила звучання); ответил с унынием (почуття), но поспешно (темп) и твердо (внутрішній стан). У творах О. Купріна, визнаного майстра мовленнєвої характеристики героїв, часто зустрічаються комплексні описи мовлення, що містять чотири й більше обставинних ознаки: Шевчук отвечает глухим (висота звучання) басом (висота звучання), медленно (темп) и в нос (особливості артикуляції) и так отрывал фразы, точно он ставит после них точки… (тривалість звучання).
Як показав функціонально-образний аналіз дієслів мовлення, смислові відношення, до яких зводиться все різноманіття відношень елементів мінімального дієслівно-адвербіального контексту, реалізуються в трьох різновидах: відношеннях доповнення (уточнення), посилення і контрасту елементів словосполучення (Н.С. Болотнова). У ДАП мовлення прози О. Купріна і В. Вересаєва ці типи подані в різному кількісному співвідношенні: відношенням доповнення в прозі О. Купріна характеризується 83,6 %, а в прозі В. Вересаєва – 93,5 % мінімальних контекстів від усього числа аналізованих контекстів; відповідно відношеннями уточнення – 6,2 % і 2,2 %; посилення – 8,0 % і 3,8 %. Відношення протиставлення (контрасту) є найменш поширеним, воно практично не спостерігається в аналізованих контекстах В. Вересаєва, а в ДАП мовлення прози О. Купріна контексти з цим типом значеннєвих відношень складають 2,2 % від усієї кількості аналізованих контекстів.
При доповненні залежні слова конкретизують нові аспекти мовленнєвої дії, що не знайшли відображення у семантиці дієслова: спросил вполголоса, насмешливо ответил. Цей тип смислових відношень характеризує насамперед універсальні дієслова мовлення, що позначають мовленнєву дію без вказівки на те, за яких обставин вона відбувається (говорить/сказать, произнести, заговорить, спросить, ответить). Слід відзначити, що у прозі О. Купріна в 71,5 % контекстів універсальні дієслова супроводжуються обставинними конкретизаторами, тоді як у прозі В. Вересаєва це число становить лише 59,4 %, що свідчить про тенденцію художнього стилю В. Вересаєва до “непоширених” ремарок типу Сергей ответил, Таня сказала, он спросил. Відношення доповнення найчастіше характеризують сполучуваність дієслів із однією обставиною, але можливі й у контекстах з кількома адвербіаліями, що конкретизують мовленнєву дію в різних аспектах. У ДАП мовлення О. Купріна контексти з актантами, які характеризують процес мовлення у двох аспектах, складають 13,4 %, у трьох і більше – 5,8 % від усієї кількості аналізованих дієслівно-адвербіальних контекстів. У ДАП прози В. Вересаєва обставини, що доповнюють дієслово мовлення у двох аспектах, спостерігаються в 12,2 % аналізованих контекстів. Багатоаспектні характеристики мовлення для стилю В. Вересаєва не властиві.
Залежні від дієслова обставинні слова можуть уточнювати будь-який аспект мовлення, водночас доповнюючи інформацію, яку передає дієслово (спросила еле слышно, так, что кадет с трудом разбирал слова; сказал серьезным, почти строгим голосом /Купрін/; заговорил неохотно, как будто его заставляли говорить против воли /Вересаєв/).
Посилення трактується як семна актуалізація (повтор на рівні сем) у рамках головного й залежного або ж ряду залежних слів. Відношення посилення характеризується найбільш розгалуженою системою підтипів. Для прози В. Вересаєва властиве переважно моносемне одиночне пряме посилення (зычно крикнул – “голосно”; нервно вскрикнула – “збуджено”). ДАП мовлення О. Купріна відбиває більш широкий діапазон різних типів посилення (пряме /выпалила скороговоркой – “швидко”/, ступеневе /ревел, как взбесившийся зверь, ужасным вибрирующим голосом – “несамовито”/, одиночне /небрежно процедил – “зневажливо”/, подвійне /ласково произнесла женщина воркующим, немного хриплым со сна голосом – “ніжно”/, потрійне /воскликнула веселым задорным голосом – “жваво”/, двохсемне /вопил тонким фальцетом – “голосно” та “високий тон”/, трьохсемне /бормотал нараспев что-то тягучее и монотонное – “невиразно”, “тихо” й “протяжно”/ тощо) при переважному моносемному одиночному прямому посиленні, яке відзначене у 88 мінімальних контекстах.
До відношення протиставлення належать випадки оксюморонного, контрастного поєднання елементів мінімального контексту. Найчастіше відношення контрасту спостерігаються між залежними словами (с яростной вежливостью спрашивал; говорил искательным тоном, но стараясь держать себя развязно; сказал с ласковым упреком), рідше – між головним дієсловом і залежними від нього адвербіаліями (тихо воскликнул; крикнул беззвучно, одними губами).
Типи смислових відношень суттєві для сприйняття образної перспективи художнього тексту, тому що саме вони задають напрямок асоціаціям, які породжують дієслова мовлення.
ЛМД використовується письменниками як сильний стилістичний засіб створення образів і портретних замальовок і є яскравим показником стилістичної своєрідності індивідуальної манери автора. Дієслова говоріння і контекстуальні поширювачі – невід'ємна частина будь-якого художнього твору, і саме тому кожний автор намагається створити свій, специфічний малюнок мовленнєвого портрета того чи іншого персонажа або товариства. Так, прагнення О.І. Купріна до цілісного, всебічного зображення і сприйняття художнього образу – Особистості – відбивається і в авторських коментарях до висловлювань персонажів. Саме авторські ремарки знайомлять читача і з внутрішнім світом героїв, і їх стосунками з іншими персонажами. О.І. Купрін не лише прямо оцінює слова й думки персонажів, але й ретельно опрацьовує свої коментарі до їх висловлювань. Стилеві О. Купріна притаманні складні, граматично поширені, багатоактантні характеристики до реплік персонажів, що відбивають багатобарвну сукупність їх переживань, тривог і почуттів.
Порівняно з творами О. Купріна, у прозі В. Вересаєва контексти з прямою мовою і коментарями до неї займають значно менше місце в загальній композиції повістей. Як коментарі до дієслів говоріння В. Вересаєв найчастіше використовує поодинокі прислівники, майже не вживаючи у цій функції дієприслівникові звороти та підрядні речення.
Висновки узагальнюють результати проведеного дослідження, найважливішими з яких є такі:
Лексика мовленнєвої дії охоплює сукупність одиниць лексико-фразеологічного рівня, до якої належать як власне дієслова говоріння, так і слова інших частин мови (іменники, прикметники, прислівники), що виступають у функції обставинних поширювачів дієслів говоріння в тексті. Дієслова мовлення, що функціонують у художніх текстах як найменування мовленнєвого процесу в усіх його різноманітних виявах або ж як засіб введення прямої мови персонажів, інтерпретуються у роботі як функціонально-семантичне поле, що включає ядро, приядерну й навколоядерну зони і периферію. Остання поділяється на периферію-1 та периферію-2 й містить лексичні одиниці, що розрізнюються за стилістичними зонами.
Найуживанішими одиницями ФСП мовлення в досліджуваних художніх текстах є дієслово говорить і його видовий корелят сказать. Саме цим дієсловам, що є ідентифікаторами всього СП мовлення, притаманний найбільш потужний семантичний потенціал. В умовах художнього контексту семантичний потенціал базових дієслів значно розширюється за рахунок використання їх замість дієслів говоріння з вузьким значенням, а також за рахунок того, що в прозі обох авторів вони функціонують не тільки в “мовленнєвих” значеннях, але й “немовленнєвих”, і в складі різноманітних вставних компонентів. Авторські слововживання ядерних дієслів розрізняються якісно за рахунок індивідуальних гіпонімічних значень, у яких вони реалізуються, та кількісно – за рахунок “немовленнєвих” і “вставних” слововживань.
Неядерні дієслова, що функціонують у ФСП мовлення О. Купріна і В. Вересаєва, утворюють шість функціональних семантичних класів, що виділяються на підставі спільності їх інваріантного значення. За лексичною розмаїтістю словника і частотою вживаності його одиниць головне місце в семантичних полях обох авторів посідає ФСК, що об'єднує дієслова не-мовлення, які вводять репліки персонажів і на підставі цього включаються до периферійної зони ФСП мовлення. Інші ФСК, що охоплюють власне дієслова говоріння, з погляду лексичного складу і частоти слововживань посідають різні місця у ФСП мовлення обох авторів. Авторські ФСП мовлення розрізняються і за своїм стилістичним фоном: ФСП мовлення В. Вересаєва сприймається як переважно нейтральне, а О. Купріна – як більш експресивне.
Одним із яскравих показників ідіостилю О.І. Купріна та В.В. Вересаєва є авторські дієслівно-адвербіальні поля лексики мовленнєвої дії, змодельовані на основі мінімальних контекстів, що містять дієслово і залежні від нього обставинні актанти у складі ремарки. Конкретними показниками художньої манери автора в даному випадку є кількісний і якісний склад придієслівних адвербіалій, їх розподіл за стилістичними зонами, а також кількісно-якісне співвідношення типів смислових відношень, що виникають між головним і залежними словами у мінімальному контексті-ремарці.
Смислові відношення у межах мінімального контексту реалізуються в трьох різновидах: відношення доповнення (уточнення), посилення і контрасту елементів словосполучення. Така диференціація типів смислових відношень обумовлюється незбігом їх функцій: при відношеннях доповнення має місце конкретизація, уточнення окремих аспектів процесу мовлення, позначеного дієсловом; при посиленні спостерігається акцентування одного з аспектів мовлення, що має важливе значення у стилістичному відношенні; при протиставленні виникають “нові значущості” за рахунок “подолання системи” й відбувається конкретизація мовленнєвих дій на більш складному рівні завдяки асоціативній роботі суб’єкта, що сприймає незвичні сполучення слів. У ДАП мовлення прози О. Купріна і В. Вересаєва ці типи спостерігаються у різному кількісному співвідношенні та якісному виявленні, що зумовлено розбіжністю художніх завдань та особливостями ідіостилів цих письменників.
ЛМД в контексті художнього твору, й особливо у функції введення мови персонажів, являє собою ефективний засіб художньо-образної конкретизації. Дієслова говоріння та обставинні характеристики, що супроводжують їх, у авторській оповіді служать для мовленнєвої характеристики персонажів, для створення яскравих, життєво достовірних образів, для надання мовленню смислової ємності, виразності та самобутності.
|
