Ляшенко В.М. Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння дійсності

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність, доцільність і ступінь наукової дослідженості обраної теми, визначено об’єкт, предмет і методологію дослідження. Розкрито його наукову новизну, теоретичне та практичне значення, викладені основні положення, які виносяться на захист, а також висвітлені аспекти, пов’язані з апробацією та впровадженням результатів дослідження.

Перший розділ “Реконструкція образу європейського права як цілісного явища” окреслює “просторові параметри” дисертаційного дослідження, якими є поняття та феномен “європейського права”. В розділі реконструюються основні базові смислові лінії, які надають предмету дослідження цілісності. “Європейське право” визнається самобутнім явищем в історико-культурному ряді людства, його аналіз якого здійснюється шляхом дослідження понять “право”, “європейський”, “європейське право”.

До особливостей, які зумовлюють специфіку європейського права, слід віднести:

-                             розуміння права в межах європейської культури як основного способу соціальної організації;

-                             трактування права як сфери людської свободи;

-                             розуміння закону як можливості діяти;

-                             визнання високого ступеня індивідуалізації.

Окреслюється історико-подієва шерега формування особливого світоглядно-настановчого комплексу, який ми називаємо “європейським” та його тісний зв’язок з “ідеєю Європи”.

Виникнення “ідеї Європи” знаменує собою виникнення ідеї європейської ідентичності, яка трактується як ідея культурно-історичної спільності європейських народів, як уявлення про сукупність сутнісних характеристик європейської цивілізації. У питанні європейської ідентичності автор дотримується думки, що вона стала можливою лише тоді, коли європеєць почав усвідомлювати себе саме європейцем.

У розділі аналізуються основні культурологічні перспективи поняття “європейське право”. Перша перспектива пов’язана з відродженням ідеї ролі права в суспільстві, як основного регулятиву, та поширенням ідей римського права. Наступна культурологічна перспектива пов’язана з розвитком християнської цивілізації.

До числа культурологічних перспектив “європейського права” відноситься і екстериторіальний характер права, яке грунтується на визнанні права основною соціальною цінністю. Проголошується думка про єдність континентального та англо-саксонського права на основі єдності культури, як спрямованості духовно-інтелектуальних зусиль на автономію права в суспільному житті та визнанні права суспільною цінністю, призначенням якої є забезпечення прогресу та стабільності в громадянському суспільстві. Розуміння права, як засобу соціальної організації, конкретизується через явища індивідуалізації та гуманізму.

Оскільки право як спосіб духовно-практичного освоєння дійсності несе в собі єдність іманентного і трансцендентного, то особливе місце в ньому займають ідеї-цінності. Ідеологема – Рівність, Свобода та Справедливість – є осмисленим вираженням і нормативним виразом незабезпеченості людського буття, проблематичного зв’язку людини зі світом. В онтологічному плані ідеї-цінності задають усталеність світу, його вкоріненість і орієнтацію на майбутнє через цінності, які несуть смисловий і культурний зміст. З цієї точки зору проаналізовані філософсько-правові погляди Платона, І.Канта та Л.Лакамбри, у яких, на думку автора, найбільш повно досліджуються та розкриваються роль і значення ідей-трансценденцій у праві.

Окрім ідей-трансценденцій – Свободи, Рівності та Справедливості – для європейського права характерним є наявність так званих ідей-компромісів, які знаходять свій вираз в існуванні конституцій та прав людини. Існування інституту прав людини сьогодні є найсуттєвішою рисою європейського права. Права людини мають свою власну історію формування і представлені трьома поколіннями.

Другий розділ  “Особистісний вимір дії європейського права” присвячений розгляду дії права на особистісному рівні. За основу дослідження взяті поняття “статус”, “роль” людини, “правосвідомість”. Під статусом розуміється особлива об’єктивована  позиція людини, яка підкреслює унікальність індивіда, вирізняє його з соціуму. Статус, набутий у сфері дії європейського права, – це статус особливої незалежності (status libertatis), який передбачає культурну обумовленість, що означає “входження” і “переживання” всезагального індивідуальним, це є життям-в-культурі, що призводить до розмежування між status libertatis, status сivilitas, status politikus.

Наявність європейського права як системи усталених норм, з одного боку, та status libertatis, з іншого, зумовлює існування двох моделей поведінки: конформістської та девіантної.

Оскільки право як соціальний інститут вимагає від людини входження в нього, то це зумовлює наявність та існування ролей у праві. Під ролями розуміються стандарти поведінкових актів, які мають високий рівень ймовірного доступу для потенціального виконавця. Ролі здатні виконувати подвійну функцію – представляти самих себе та інституалізовану обумовленість поведінки.

Особливу увагу в розділі приділяється феномену правосвідомості. Виокремлені типи та основні функції правосвідомості. Новим є трактування тричленної структури функцій правосвідомості – зовнішні (соціальні), внутрішні (функції механізму правосвідомості) та “буферна” функція.

Аналізується проблема несвідомих компонентів, які належать структурі правосвідомості – пробіл та базовий стереотип, а також уперше у вітчизняній літературі правосвідомість досліджується через призму неявних знань.

Третій розділ  “Європейське право як інституалізоване утворення" присвячений розкриттю специфіки буття європейського права в якості інституалізованого утворення. Функціонування соціального інституту і передбачає існування “сфери дії” його. Стосовно європейського права – це є правовий простір, який є складовою частиною соціального простору, який розглядається як система варіантів групувань людей за соціальними ознаками та взаємодії людей.

Європейське право як інституалізоване явище є штучним, людським витвором, що дозволяє віднести його до так званих артефактів, а конкретніше – до артефактів третього рівня. Оскільки артефакти завжди розкриваються через ситуативність та контекстуальність існування, це вимагає структурної, часової, ієрархічної і координаційної визначеності такого утворення. У випадку європейського права як інституалізованого утворення такою визначеністю є організація, яка розкривається через правову технологію, основними рисами якої є: часово-просторова локалізація, наявність основних принципів формування чинного права.

У розділі також аналізується європейске право як соціальний інститут деонтологічного типу та виокремлені основні риси інститутів цього типу: високий ступінь належного, граничний ступінь організації (регламентація, ієрархічність, обов’язковість виконання вищезазначених ролей), знакове опосередкування норм та організації, існування легітимних закладів, програмне управління.

Європейське право в якості соціального інституту є виразом іманентного у праві, тому значну увагу приділяється таким дискрептивним його ознакам :

-                             нормативність – правова норма розглядається як різновид соціальних норм, оскільки нормативність не є специфічною рисою права, адже вона притаманна всім соціокультурним явищам. Норми права, як різновид соціальних норм, узгоджують, регулюють, впорядковують соціальне життя. Вони є продуктом спільної колективної творчості і сприймаються індивідами як певна данність, виступають основою культурної та соціальної доцільності. Подаються основні характерні риси правових норм. Норми права культурно обтяжені “чуттєвим змістом”, це – “схеми тлумачення”, вони втягнені в історію і належать до форм самоусвідомлення культури;

-                             мова права – офіційність, нормативна та офіційна фіксованість, наявність специфічної правової термінології;

-                             символічність права як соціального інституту полягає у використанні мови як штучного людського творіння; писемності та інших технологічних засобів збереження інформації (глиняні дощечки, перфокартки, дискети тощо), символи правосуддя, сценарії судових засідань, одяг людей.

У розділі також розглядається проблема співвідношення правової рівності і проявом відношення рівності у праві. Запропонована тричленна структура правової рівності: юридична рівність, рівноправ’я та рівний захист перед законом. Цікавим, з точки зору автора, є питання поняття правової рівності через призму інституційності права. Поняття правової рівності не збігається з поняттям юридичної рівності, перше є ширшим за об’ємом. Сутність правової рівності полягає у тому, що у правовідношення вступають формально рівні суб’єкти права, оскільки підпадають під дію обов’язкового для всіх загального правила поведінки. Розкрита структура правової рівності та вичленені її формальний та змістовні компоненти. Формальною стороною правової рівності є юридична рівність, яку можна означити як рівність в законі і яка є основою та історично першим ступенем правової рівності.

Змістовну сторону правової рівності складає рівноправ’я (рівність перед законом), що означає рівність прав та обов’язків громадян, реґламентує положення особистості в державі та є фундаментом конституційного законодавства сучасних держав і одним із принципів побудови правових систем.

Третім елементом правової рівності та її змістовною характеристикою є рівний захист перед законом, який є умовою реалізації права та різновидом юридичних ґарантій.

Четвертий розділ дисертаційного дослідження “Духовно-практичне освоєння дійсності як константа європейського права” присвячений аналізу змісту базових понять дисертаційного дослідження. Аналізується поняття “духовно-практичне освоєння дійсності” як предмет історико-філософської рефлексії через розгляд класичної традиції в якості парадигмальних зразків філософствування та некласичних підходів до вирішення проблеми сутності духовно-практичного освоєння.

В розділі показано, що духовно-практичне освоєння дійсності розглядається в цій роботі з позицій оновленої раціональності, яка включає проблему людини, компоненти життя, а раціональність “життєвого” розуму не синонімічна науковості, логічності. Раціональність наших днів розширює своє першопочаткове призначення і вже не асоціюється тільки з наукою, вона втягує в свою “орбіту” і сцієнтичні, і культурологічні, і практичні форми освоєння дійсності.

Онтологічний аспект духовно-практичного освоєння дійсності та його проявів – права, моралі – моделізується у генеральній опозиції іманентне – трансцендентне. Внаслідок цього право як спосіб духовно-практичного освоєння дійсності несе в собі цю опозицію і з точки зору своїх смислових акциденцій є ніби то застиглим зліпком загальних законів і принципів формо- і смислоутворення. Право як спосіб духовно-практичного освоєння дійсності не рівне саме собі, оскільки воно вказує на смисли і структури, які лежать поза ним, на всезагальні закони існування, одиничним вираженням яких воно є. Тому трансцендування є прагненням віднаходження загального онтичного зв’язку всього з усім і насамперед розчинення людської екзистенції, яка переживає, в стані зняття суб’єктно-об’єктних відношень.

Феномен духовно-практичного освоєння розглядається через культуру та символ. Культура, а також право як елемент культури в даному випадку розуміється як сукупність феноменологічних продуктів смислоутворення, які протистоять природі та несуть на собі “відбиток” рукотворності людини, тобто, культура є системою ідеальних та опредметнених смислів людського буття.

Основними рисами права як феномена духовно-практичного освоєння світу можна виділити:

0 

1)      унікальність, оскільки право для кожної людини, воно служить засобом орієнтації в світі, є можливістю самореалізації і самовизначенням людської особистості. Осягнення та пізнання права відбувається через індивідуальне осмислення, переживання, вчинки;

2)      безпосередність – право передбачає пряме і безпосереднє включення людини у відношення “я” – “право як елемент світу”. Посередником між цими двома полюсами виступає “мій світ”, як поєднання власного досвіду з універсальністю “життєвого світу” людства.

3)      конкретність – оскільки право має безпосереднє значення для окремої людини, для особистого буття, воно передбачає часово-просторово-індивідну локалізацію. Світоосвоєння відбувається через включеність людини в соціокультурний контекст. Людина, як істота по-дієва, здійснюється через ситуації.

Автор дійшов висновку, що європейське право як феномен духовно-практичного освоєння дійсності – це спосіб буття людини в визначеному соціокультурному контексті, характеризується переплетенням свого власного досвіду з колективним досвідом, співвідностиь універсальність буття життєвого світу співвідноситься з особистим буттям і передбачає становлення людської особистості (як її трансцендентні, так і конкретні форми здійснення). Європейське право поєднує в собі фактичність людського існування з трансцендентним виміром людського буття, який характеризується устремлінням людини до ідеалів, постійне віднаходження смислу дозволяє їй вийти за межі свого існування. Двояка природа духовно-практичного освоєння дійсності прослідковується в усіх його феноменах – моралі, праві, філософії.

У п’ятому розділі “Філософія права як методологія вияву людського змісту в предметних формах права” окреслюються основні специфічні риси філософсько-правового пошуку. Філософсько-правові дискурси характерні для європейського права тому, що в європейській цивілізації право визнається основним організаційним принципом суспільного життя, а тому воно потребує рефлексивно-критичного осмислення. Звертання права до своїх рефлексивно-осмислених засад можливе саме в межах філософсько-правових досліджень. Виникнення багатьох правових теорій на теренах європейської цивілізації не є свідченням її духовної, інтелектуальної чи культурної переваги над іншими культурно-цивілізаційними спільнотами.

В розділі аналізуються такі риси філософсько-правового знання:

-                             рефлексія правового знання спрямована не тільки на поняття, але й на методи і установки, які породжені практичною сферою застосування права. Рефлексивність філософії права, на відміну від філософської рефлексії, проявляється в тому, що, крім теоретичної сфери, вона роз’яснює, обґрунтовує, критикує методи і установки, які використовуються в реальній юридичній практиці;

-                             історичність філософії права тлумачиться як умова існування самої філософії права. Наголошується на тому, що історію філософії права можна розмежувати на внутрішню та зовнішню. Під внутрішньою історією розуміється завершення філософсько-правової думки самою собою (в межах філософсько-правового дискурсу), тоді як зовнішня історія – це історія філософії права в якості світогляду, історичних ідей, вона є феноменом культури і науки. Виокремлюється предметне поле філософсько-правових досліджень, а саме: існування права як нерозривної єдності ідеального та предметного компонентів.

 Особлива увага приділяється процесу формування філософії права в Україні. На основі джерелознавчих і текстуальних досліджень намічені основні “віхи” розвитку вітчизняної філософії права. За точку відліку взято філософсько-правову концепцію Г.С.Сковороди, який є засновником класичної української філософії. Також розглядається розвиток правознавства в ХІХ столітті через аналіз наукової спадщини М.П.Драгоманова, Н.І.Іванішева, В.Ф.Владимирського-Буданова, А.Ф.Кістяківського. Значну увагу звернено на розвиток української філософії права ХХ століття в межах основних філософсько-правових дискурсів сучасності.