МАҐДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО і його застосування в Україні (ХІV – перша половина ХІХ ст.)

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність і необхідність проведення дослідження теми дисертації, визначено його систему і завдання, об’єкт і предмет проведеного наукового пошуку, сформульовано наукову новизну і викладено основні положення, винесені на захист, висвітлено наукове і практичне значення одержаних результатів, вказано на їхню апробацію та публікації автора з теми дисертаційного дослідження.

Розділ I ”Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” присвячений аналізу історико-правової та історичної літератури з проблем маґдебурзького права, архівних матеріалів та методології дослідження.

У підрозділі 1.1 ”Історіографія та джерельна база дослідження” узагальнено здобутки української та європейської історіографії у вивченні проблем історії маґдебурзького права, проаналізовано найзначніші наукові праці, в яких маґдебурзьке право є безпосереднім об’єктом дослідження і які є етапом у формуванні сучасних знань про цей різновид середньовічного міського права, сформовано та описано джерельну базу дослідження історії маґдебурзького права.

Українська історіографія маґдебурзького права, як наукове дослідження його історії, сформувалася на початку ХІХ ст. Перший етап пов’язаний з іменами таких дослідників як Д. Зубрицький, І. Данилович, М. Іваніщев, М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович, М. Ясиновський, М. Максимейко, В. Антонович, М. Грушевський та ін.

Історичні процеси, пов’язані з маґдебурзьким правом, досліджували також інші відомі українські історики: Д. Багалій, І. Каманін, О. Грушевський, О. Стороженко,  А. Андріївський, В. Щербина.

Новий етап у вивченні маґдебурзького права розпочався у 20-х роках ХХ ст. і пов’язаний з діяльністю створеної у 1919 році при Українській академії наук комісії для вивчення західно-руського та українського права. У результаті систематичної роботи Комісії українська історіографія маґдебурзького права поповнилася працями С. Борисенка, М. Василенка, В. Гришка, О. Малиновського, М. Максимейка, Л. Окиншевича, С. Юрченка, С. Іваницького-Василенка, В. Романовського.

Дослідження маґдебурзького права у міжвоєнний період продовжується на західноукраїнських землях та в еміграції, де центром  став правничий факультет Українського вільного університету, який з 1921 року діяв у Празі, а з 1945 року – у Мюнхені. В Українському вільному університеті працював найвідоміший дослідник маґдебурзького права А. Яковлів. Тут працювали також українські дослідники Р. Лащенко,  Л. Окиншевич, В. Гришко, О. Юрченко, Я. Падох та ін.

В УРСР у післявоєнний період маґдебурзьке право досліджували історики В. Отамановський, Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич, О. Компан, П. Михайлина, Я. Кісь, І. Сварник, П. Сас, Г. Швидько, В. Ковальський, Н. Яковенко та ін. Вплив маґдебурзького права на кодифікацію українського права науково обґрунтував А. Ткач. Своєрідним ренесансом у дослідженні маґдебурзького права став період після проголошення незалежності України. Відтоді знято негласну заборону на його всебічне вивчення, відкрито доступ до архівів та заборонених праць. Низка українських істориків захистили докторські та кандидатські дисертації з проблем маґдебурзького права, наприклад, М. Капраль, Т. Гошко, Р. Делімарський, Н. Білоус, О. Заяць. Серед сучасних істориків права історію маґдебурзького права досліджують І. Усенко, П. Музиченко, А. Резніков, В. Кіселичник, В. Семків та ін.

Для польської наукової школи міського права визначальною є ідея трансформації німецького права (передусім маґдебурзького) у польське міське право. Важливу роль у дослідженні маґдебурзького права на західноукраїнських землях відіграли львівські вчені А. Чоловський, О. Бальцер, С. Соханевич, П. Домбковський, А. Шнайдер, В. Лозинський, Ф. Буяк, Л. Харавичова,  Я. Птасьнік та ін.

У післявоєнний період історію маґдебурзького права продовжували вивчати правознавці та історики К. Корані, Б. Цієнтара, Т. Мантойфель, З. Здройковський, К. Цесельська, Л. Зелінська-Мельковська, Л. Лусьяк, В. Майсель, Л. Паулі, І. Квятковська,  К. Буковська-Горгоні, С. Курась, С. Пекарчик. Серед сучасних науковців маґдебурзьке право досліджують Ю. Бардах, Р. Щигел, Ф. Кірик, К. Камінська, Д. Янічка, М. Міколайчик та ін.

У дисертаційному дослідженні вперше в Україні системно проаналізовано німецьку та австрійську історіографію маґдебурзького права та виділено етапи її розвитку.

Перший період розпочався з досліджень Т. Гаупа, С. Лемана, І. Кретшера, К. Пратауріса, Г. Тшоппе, Г. Штепце, Л. Гаудеманна, Ф. фон Мартітца. Надалі маґдебурзьке прав вивчали К. Гомейер, Ф. Ортлофф, П. Лабанд, О. Штоббе, Е. Штефангаген, О. Маінардус, Р. Шраніл, В.фон Брюнек, А. Гальбан, Ф. Кайндль та ін. У міжвоєнний період над проблемами маґдебурзького права працювали Г. Кіш, В. Вальцзекер, Е.К. Густав, А. Земрау, А. Метнер, Ф. Маркман, Ф. Доубик, Г. Шмідт, Р. Котшке, Т. Гьорліц, Г. Аубін, Г. Планітц, Г. Шубарт–Фікентшер.

Після закінчення Другої світової війни німецька історіографія маґдебурзького права в основному збагачувалася працями західнонімецьких вчених В. Ебеля, В. Куна, Г. Тіме, А. Тімм та ін.

Сучасна німецька історіографія маґдебурзького права репрезентована синтетичними працями Ф. Ебеля, Р. Лібервірта, Г. Люка.

Також у дисертації критично осмислено наукові концепції провідних представників російської, білоруської, литовської історіографії, зокрема А. Грицкевича, М. Державіна, А. Дворниченка, А. Карпачова, Т. Круглової, О. Рогачевського, В. Пічети, В. Дружчиця, З. Кописького, О. Келер, Ю. Юргініса, В. Крижевічюса, Й. Карпавічіене, С. Юшкова та ін.

Водночас із науковими працями важливу роль у дослідженні маґдебурзького права відіграють першоджерела, що зберігаються в архівах України, Німеччини, Польщі, Росії та інших держав. У підрозділі систематизовано та описано джерельну базу дослідження.

У підрозділі 1.2 ”Методологія дослідження” проаналізовано наявні в історико-правовій науці підходи до концептуалізації історії міського права, констатується різноманітність інтерпретацій історії міського права, з’ясовано зміст міського права як юридичного явища, визначено основні концептуальні засади, на яких ґрунтується дисертаційне дослідження.

Автор стверджує, що оскільки історичні знання про міське право, зокрема маґдебурзьке, формувалися в конкретно-історичних умовах, вони цілком і повністю кореспондували з пізнавальними здобутками, соціальними і культурними орієнтаціями свого часу і місця. Перехід від нагромадження емпіричних знань до їхнього теоретичного осмислення характерний для декількох парадигм, які умовно можна назвати  ”колоніальною парадигмою”, ”еволюційною парадигмою”, ”трансформаційною парадигмою”, ”парадигмою міської революції”. Прихильники кожної з цих парадигм свідомо, чи несвідомо абсолютизували окремі чинники становлення та поширення маґдебурзького права.

У підрозділі описані та критично осмислені основні ідеї, які лягли в основу парадигм історії маґдебурзького права. У результаті автор констатує, що наприкінці ХХ – початку ХХІ століття стала очевидною обмеженість історичних парадигм, які формувались відповідно до авторського культурного поля, традицій, суб’єктивних ідейних, політичних, релігійних, етнічних, психологічних уподобань і властивостей.

Нові пізнавальні можливості дослідження маґдебурзького права в Україні пов’язані з новою методологією історико-правової науки, в процесі формування якої історики права у проникненні в сутність історичних явищ покладають великі надії на методи інших юридичних наук, насамперед філософії права та теорії держави і права. Плюралізм праворозуміння, наявність конкурентних підходів до праворозуміння з тривалими історичними традиціями наклали відбиток на розуміння міського права.

Авторське розуміння міського права сформувалося у результаті осмислення його як феодального привілею, як права на громадянство міста, як позитивного права, як правової реальності, як правового життя.

Плюралізм розуміння міського права як правового явища зумовлює методологічний плюралізм у дослідженні історії маґдебурзького права в Україні. Відтак методологія дослідження сформована шляхом синтезу діалектичного, антропологічного, соціально-змістовного, цивілізаційного та формаційного концептуальних підходів, акумулювання досягнень колонізаційної, еволюційної та трансформаційної концепції поширення та розвитку маґдебурзького права.

На думку автора, історія маґдебурзького права сьогодні бачиться швидше як культурно-антропологічна і компаративістська. У ній увага зосереджується на окремих загальноєвропейських процесах – поширенні і сприйнятті ідей самоврядування громад, цінності міського права як культурного та інтелектуального здобутку, подолання відчуження людини та влади, формування правової культури.

Розділ ІІ ”Маґдебурзьке право – міське право Європи” присвячений аналізу виникнення маґдебурзького права, його різновидам та поширенню маґдебурзького права в країнах Центрально-Східної Європи й Україні.

У підрозділі 2.1 ”Причини та передумови виникнення маґдебурзького права”, наголошено, що маґдебурзьке право було одним із різновидів німецького міського права, пов’язаного зі створенням і розвитком німецьких та європейських міст.

Маґдебурзьке право своєю назвою завдячує місту Маґдебургу, яке є одним із найстаріших німецьких міст й згадується як важливий торгівельний центр у капітуляріях Карла Великого 805 року. Першоосновою для створення міського права стало визнання території ярмаркового округу, який володів особливим правом і став основою для створення в майбутньому міського маґдебурзького права. Новим етапом у розвитку міста Маґдебурга та маґдебурзького права стала діяльність архієпископа Віхмана. Архієпископ Віхман у 1188 році дарував мешканцям міста привілей, у якому йшлося про створення бурдингу – загальноміського сходу, створення міського суду та організації міського самоуправління під керівництвом солтиса та шиффенів (лавників). Привілей цей вважають початком історії маґдебурзького права. Дальший розвиток маґдебурзького права здійснювався через видання міських статутів (вількерів) та судових рішень (ортилів). Важливе значення у поширенні маґдебурзького права мали грамоти та правові роз’яснення (повідомлення), направлені Маґдебургом для інших міст. Розвиток маґдебурзького права можна поділити на два великі періоди. Перший з них охоплює ХІІ–ХV ст., коли маґдебурзьке право поширилося у Центрально-Східній Європі. Другий період тривав протягом XVI – першої половини XIX ст.

У підрозділі 2.2 ”Порядок формування, структура та компетенція органів самоврядування у Маґдебурзі” розглянуто питання формування структури та компетенції органів самоврядування, зокрема бурграфа, шиффенів, солтиса та міської ради. Одним із перших органів самоврядування були загальні збори мешканців міста – бурдинг, в яких брали участь і прості мешканці, і патриції. Як самостійний орган міського самоврядування, бурдинг створено згідно з привілеєм архієпископа Віхмана 1188 року. Міські конституції Маґдебурга передбачали прийняття загальноміських статутів на першому міському бурдингу, де також обирали бургомістрів, радників та інші органи міського самоврядування. Функції присяжних виконували шиффени ”maiores civitatis”. Шиффени, крім судових функцій, здійснювали також адміністративні. Колегію шиффенів кооптували шляхом виборів нових членів (латиною вибори позначали терміном ”electio”, а німецькою – ”kur”). Важливу роль у діяльності шиффенської кафедри відводили  писарю. Повний склад маґдебурзького суду формували 12 осіб – голова суду, функції якого виконував бурграф або солтис, та 11 шиффенів. Основним органом самоврядування Маґдебурга стала міська рада, перші згадки про яку сягають 40-х років ХІІ ст., а документально підтверджені з 1244 року. Створення міської ради сприяло демократизації міського самоврядування та підвищенню статусу міст. Керівником колегії радників став бургомістр. Бургомістр також представляв місто у зносинах з органами державної влади, іншими містами. Наприкінці ХІІІ ст. та у XIV ст. власні структури створили ремісники під керівництвом цехових майстрів, що виконували адміністративні функції у межах цеху. Поступово у Маґдебурзі сформувалася колегія радників на чолі з бургомістром, яка мала зазвичай адміністративні функції, та колегія шиффенів за участю бурграфа і солтиса, що виконували судові функції. Організацію міського самоврядування Маґдебургу в історико-правовій літературі названо класичним маґдебурзьким правом.

У підрозділі 2.3 ”Локація як історико-правовий процес надання маґдебурзького права” відстежено процес розповсюдження маґдебурзького права через його надання населеним пунктам як історико-правовий процес. Автор дослідив поняття ”локація” і дійшов висновку про його первинний зміст: щодо матеріальних речей локація означає, по-перше, ”поставити”, ”забудувати”, ”закласти”, ”заселити”, по-друге, ”запровадити”, ”винаймати”, ”надати”, ”проводити засідання суду”; стосовно людей – ”заселити”, ”обрати”, ”передати до суду”.

Сучасні науковці розділяють правову та просторову локацію. Правова локація була одноразовим актом і реалізовувалась через видання відповідного локаційного привілею. Просторова локація стосувалась соціально-економічного  розвитку населеного пункту і тривала впродовж значного проміжку часу. Локація мала дві стадії – встановлення посади війта та надання маґдебурзького права. Локаційний привілей у багатьох випадках із точністю до певного дня встановлював початок функціонування міста. Цікавим явищем з погляду правової локації, стала поява у низці міст повторних локаційних привілеїв, що засвідчувало тривалість і складність локаційних процесів. Основна частина змісту локаційних привілеїв стосувалась забезпечення інтересів власника, основних галузей міського життя та врегулювання взаємовідносин між власником і членами міської громади. Менше у локаційних привілеях було інформації про устрій міст.

Поширенню маґдебурзького права на територію Центрально-Східної Європи присвячений підрозділ 2.4 ”Надання маґдебурзького права німецьким, польським, чеським, словацьким, білоруським, литовським та угорським територіальним громадам”. У підрозділі узагальнено наукові погляди про три зони поширення маґдебурзького права та описано їх. До першої зараховують Німеччину та Пруссію, де поряд із містами маґдебурзьке право використовували села. До другої зони входили населені пункти, що знаходилися на чеських, словацьких, угорських і польських землях, у яких значну частину населення становили німецькі колоністи. Третьою зоною поширення маґдебурзького права, на думку професора В. Ебеля, були українські землі, де німецьке населення не відігравало вагомої ролі, а запровадження маґдебурзького права сприяло залученню українських міст до європейської правової цивілізації. До третьої зони поширення маґдебурзького права автор відносить литовські та білоруські землі.

Особливості поширення маґдебурзького права на українських землях висвітлено у підрозділі 2.5 ”Поширення маґдебурзького права на українських землях”. Маґдебурзьке право впроваджене на українських землях разом із появою німецьких колоністів. Їхня кількість значно збільшилася після монголо-татарської навали та у результаті політики короля Данила Галицького. Німецьких колоністів запрошували і наступні галицько – волинські  володарі. Першим українським містом, що отримало маґдебурзьке право на підставі задокументованого привілею, стало місто Сянок у 1339 році. На думку українських, німецьких та польських науковців маґдебурзьким правом у період Галицько-Волинської держави володіли Львів, Перемишль, Володимир, Ярослав та інші міста. Маґдебурзьке право після захоплення українських земель Польським королівством, Великим князівством Литовським надавали їхні володарі. Практика ця збереглася і в період Речі Посполитої. Привілеї українським містам Полтаві та Новгород-Сіверському були надані вже гетьманом К. Розумовським. Нами доведено, що майже у всіх містах України, які входили до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського і згодом Речі Посполитої, діяло маґдебурзьке право. Надання українським містам Закарпаття маґдебурзького права не підтверджують угорські, німецькі та будь-які інші джерела, а також архівні матеріали. Основна кількість локацій українських міст із маґдебурзьким правом відбулася впродовж ХV–XVI ст.

У підрозділі 2.6 ”Різновиди маґдебурзького права” йдеться про кульменське (хелмінське) та новомарктське (шредське) право. Кульменське право входить у правову сім’ю маґдебурзького і є його різновидом. У Польщі, Литві, Білорусі та Україні кульменське право називали хелмінським. Кульменське право виникло у місті Кульмі (польською – Хелмно), яке у добу Середньовіччя входило до складу Тевтонського ордену. Кульменський привілей виданий Великим магістром Тевтонського ордену Германом фон Зальцом у 1233 та 1235 роках і складався з вступу, тексту та заключної частини, мав три розділи і 25 статей. Першим очільником міста на основі кульменського права був солтис, який після запровадження посади бургомістра очолив лаву. Міські ради переважно виконували адміністративні функції та частково повноваження у сфері судочинства. Лавники на чолі з солтисом здійснювали судочинство. Головна роль у створенні кульменського права належала рецепції маґдебурзько-саксонського права, вейхбільду, правових роз’яснень та вількерів Маґдебургу. У дисертації доведена роль кульменського права у самоврядуванні міст і сіл України та у кодифікації українського права у XVIII–початку XIX ст.

Початком новомарктського (шредського) права став привілей (правове роз’яснення) шиффенів міста Галле 1235 року для міста Новомаркта. Новомаркт (сьогоднішня Шреда) знаходиться у Сілезії (Польща). У правовому роз’ясненні 1235 року йдеться про спадкового війта (erbvogtei), підпорядкованого власникові міста. Після ліквідації у ХVI ст. інституту спадкового війтівства фактично припинилася діяльність новомарктського (шредського) права. Новомарктське право охоплювало разом із нормами маґдебурзького фламандське право. Новомарктським правом володіли понад 100 міст, а за даними відомого польського дослідника новомарктського і кульменського права З. Здройковського – 132 міста та близько тисячі сіл. Територіально ці населені пункти охоплювали Сілезію, Малу і Велику Польщу та Галичину. Новомарктське право було чинним понад 250 років: впродовж 1214–1468 років. Сьогодні відомо 25 населених пунктів Галичини, які володіли новомарктським правом. Окрім того, новомарктським правом володіли міста і села на Холмщині, Лемківщині та Підляшші. Серед міст -  Стара Сіль, Скала Подільська, Сокіл та ін.

Розділ ІІІ ”Джерела маґдебурзького права” містить аналіз джерел маґдебурзького права. У підрозділі 3.1 ”Загальна характеристика джерел маґдебурзького права” автор узагальнює класифікацію джерел маґдебурзького права. Спершу маґдебурзьке право було звичаєве, надалі за браком офіційного збірника права до джерел маґдебурзького права зараховують правові роз’яснення, повідомлення (вайстюмер, оуфнунген, шпрахен) - це збірники правових норм, які регулювали різні елементи міського життя, що надавались Маґдебургом для філіальних міст з метою врегулювання правовідносин за зразком материнських міст. Роз’яснення з конкретних судових справ, які надавалися шиффенськими станами материнських міст меншим містам – ”дочірним” і ”внучатим”, отримали назву ”ортиль” (ordele, urthell) (у перекладі з німецької – судове рішення або вирок). Ортилі ґрунтувались на Саксонському Зерцалі, ”вейхбільді” та книгах міського права. Вперше спробу систематизації маґдебурзького права було здійснено 1568 року, але її не було реалізовано у повному обсязі. Іншою проблемою стало знищення (1631р) під час 30-ти річної війни 1618–1648 років міста та архіву Маґдебурга. Відомі кілька класифікацій джерел маґдебурзького права, автор дотримується поділу на автентичні та неавтентичні джерела та доповнює їх правовою доктриною – працями європейських дослідників XVI–XVII ст. У підрозділі розглянуто основні відмінності між автентичними та неавтентичними джерелами маґдебурзького права.

У підрозділі 3.2 ”Автентичні джерела” автор висвітлює оригінальні джерела маґдебурзького права. У дисертації детально досліджено ”Книгу ортилів міста Стендаля”, ”Кодекс рукопису № 945”, ”Формуляри та різні ортилі або збірник ортилів”, ”Давній вейхбільд міста Дрездена”, ”Кодекс Брегенца”, ”Давня книга ортилів Дрездена”, ”Шиффенське зібрання міста Пьоснек”, ”Кодекс Дрездена”, ”Зібрання шиффенських рішень Ляйпціга” та ін.

Предметом дослідження підрозділу 3.3 ”Неавтентичні джерела” є інші, відмінні від автентичних, джерела маґдебурзького права. До них можна зарахувати Саксонське Зерцало, ортилі та судові рішення інших шиффенських столів, що здійснювали судочинство на основі маґдебурзького права. Застосування різноманітних джерел маґдебурзького права сприяло створенню збірників міського права, які діяли в окремих місцевостях та містили джерела не маґдебурзького походження. Автор детально аналізує неавтентичні джерела маґдебурзького права, а саме: ”Саксонський вейхбільд або вейхбільд Вульгата”, ”Несистематичне шиффенське право”, ”Систематичне шиффенське право”, ”Правову книгу Цвікау”, ”Правову книгу міста Мейсена”, ”Міську книгу міста Айзенаха”, ”Книгу маґдебурзьких ортилів”, ”Познанський кодекс”, ”Маґдебурзькі питання”, ”Квіти з Маґдебурга”, ”ІХ книг маґдебурзького права або правові дистинкції Пьольмана”, ”Маґдебурзько-бреславське  (вроцлавське) право”, ”Давнє кульменське право”, ”Правову книгу Познані”, ”Новомарктський судебник” та ін.

У підрозділі 3.4 ”Праці європейських дослідників XVI–XVII ст. як джерело маґдебурзького права” вивчено праці європейських науковців з маґдебурзького права, які використовувались як джерело права у діяльності органів міського самоврядування Польщі, Литви, Білорусі, Словаччини та України.

Проаналізовано праці Б. Гроїцького, М. Яскера, Я. Кірштейна Церазина, Я. Сервуса Тухольчика, П. Р. де Мороса, П. Щербича, Б. Карпцова. Найвідомішим та найпопулярнішим дослідником маґдебурзького права був Б. Гроїцький, а його роботи мали практичне застосування в адміністративній та судовій системі міст і сіл з маґдебурзьким правом, а також були підручниками права науково-популярного характеру. Автор детально аналізує праці  Б. Гроїцького.

Четвертий розділ ”Система міського самоврядування за маґдебурзьким правом в Україні” присвячений вивченню системи міського самоврядування українських міст, що володіли маґдебурзьким правом.

У підрозділі 4.1 ”Війт і лавники: їх повноваження та діяльність” досліджено функції та повноваження війта і лавників у містах України, що володіли маґдебурзьким правом. Після надання українським містам маґдебурзького права впродовж XIV – XV ст. війт стає найвищою посадовою особою (Vogt, Аdvocatus). Стосовно цієї посади вживали також назву Erbvogt, Erbrichter, Advocatus sive judex haereditarius (адвокат, або суддя у спадкових справах). Війт репрезентував місто у зносинах з іншими населеними пунктами, органами державної влади тощо. Спочатку війтові належала у місті адміністративна, поліційна і судова влада. Згодом, після створення такої демократичної інституції, як міська рада, за ним залишили лише судові функції. Першими війтами в українських містах були т. зв. спадкові війти. Посаду спадкового війта було запроваджено разом із локацією.

До основних принципів маґдебурзького права відносилась колегіальність судочинства, хоча у більшості привілеїв згадується лише про війта. Функції присяжних у судах виконували лавники. У Маґдебурзі кількість лавників становила 11 осіб, а 12-тим був війт. У 1382 році до складу Львівської міської лави входили 7 лавників, з 1385 року – 12, а з початку XV ст. – 12 разом з війтом. У Києві наприкінці XVI – першій половині XVII ст. колегія лавників складалася з п’яти осіб на чолі з бургомістром. Київський війт, на відміну від війтів західноукраїнських міст, виконував адміністративні функції. Така практика мала місце у містах Центральної та Лівобережної України.

У підрозділі 4.2 ”Міська рада (радники і бургомістри): порядок формування та діяльність” визначено місце і роль міської ради (радників і бургомістрів) у системі органів міського самоврядування. Після війта та лави міська рада стала третім за важливістю органом міського самоврядування за маґдебурзьким правом. В окремих українських містах вона була найвищим органом міського самоврядування. Зі створенням міської ради міські мешканці отримали власний орган міського самоврядування. Утворення міської ради також вплинуло на формалізацію ще однієї відмінності між містами і селами. Формування цього органу в українських містах робило їх в управлінському сенсі подібними до європейських міст. У підрозділі значну увагу приділено функціям і повноваженням міської ради у містах з повним маґдебурзьким правом, неповним маґдебурзьким правом та у приватновласницьких містах. У дисертації описано порядок обрання радників, бургомістрів та інших міських службовців. Акцентовано увагу на питанні обрання міської ради у Львові та Києві. Проаналізовано повноваження міської ради у галузі торгівлі і промислу, нормотворчі функції, що полягали у винесенні ухвал і вількерів, фінансові повноваження, які стосувалися стягнення податків, зборів, орендної плати, виготовлення алкогольних напоїв тощо. На основі аналізу архівних джерел висвітлено особливості набуття бургомістром і радником міського майна та основні статті їхніх доходів.

У підрозділі розкрито зміст діяльності міських рад після створення іншого представницького органу міського населення – гмінної палати.

Підрозділ 4.3 ”Комісії міської ради і допоміжні міські служби: їх структура та компетенція” присвячений висвітленню діяльності комісій міської ради та допоміжних міських служб.

У містах України з маґдебурзьким правом для виконання адміністративних, судових і соціально-економічних повноважень був наявний штат міських служб. Кількість службовців, їхні функції у кожному місті були різними. Великі міста, головно з повним маґдебурзьким правом, мали більшу кількість службовців, а невеликі міста – меншу. Найважливішою посадою серед допоміжного апарату органів міського самоврядування вважали посаду писаря міської ради (scriptor, civitatis, scriber). У підрозділі здійснено аналіз повноважень писаря міської ради, писарів війтівсько-лавничих судів та інших міських писарів, інстигатора, тлумача, возного, синдика та ін. У дисертації описано діяльність комісій міських рад, які виконували зазвичай контрольні повноваження.

У підрозділі 4.4 ”Правовий статус міського населення” проаналізовано правовий статус різних груп міського населення, що проживали у містах, наділених маґдебурзьким правом. Розкрито вимоги до осіб, які отримували міське право та показано відмінності між правовим статусом мешканців західноукраїнських міст та міст Центральної і Лівобережної України. Висвітлено правовий статус українців, вірмен, поляків, євреїв та ін.

Особливості діяльності цехів у містах маґдебурзького права висвітлено у підрозділі 4.5 ”Організація та правові засади діяльності цехів”. Цехова організація є одним із елементів міського самоврядування. Правовою основою діяльності цехів стали локаційні та інші королівські привілеї, локаційні привілеї власників міст і реалізація права на торги і ярмарки, що ґрунтувалися на нормах маґдебурзького права. Цехове право було тісно пов’язане з міським. Найбільший вплив на діяльність цехів мала міська рада, яка контролювала вибір старшин, фінанси та якість і кількість товарів. Міська рада також затверджувала цехові статути.

Автор аналізує діяльність цехів українських міст на прикладі окремих міст. У роботі окреслено функції і повноваження цехових майстрів, обґрунтовано їхню роль у діяльності органів міського самоврядування. Цехмістри репрезентували інтереси цеху перед органами державної влади, власниками міст і державними структурами. Вони ж контролювали дотримання правопорядку в цехах, фінансовий стан, якість виробленої продукції, порядок обрання майстрів тощо, виконували також дрібні поліцейські функції на території цеху. Цехи також здійснювали військові функції та були осередком міського політичного життя. 

Підрозділ 4.6 ”Юридики у системі міського самоврядування” присвячений дослідженню порядку утворення та діяльності юридик у містах України. Юридиками у містах Польського королівства, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, зокрема українських, були земельні ділянки з об’єктами нерухомості та особами, що мешкали там і не підпорядковувались органам міського самоврядування. У джерелах разом із назвою юридики вживали терміни ”юрисдикція”, ”ґрунт”, ”юрисдика” і латинські терміни ”fundus”, ”jurisdictio”, ”jurisdictiones”. Отже, юридиками можна вважати феодальні володіння в межах міста, населення яких мало самоврядні органи управління, підпорядковані феодалам, а не магістратам. У дисертації описано особливості юридик у Києві, Львові, Вінниці, Дрогобичі та інших містах. Автор вказує на спільні та відмінні риси юридик у кожному з цих міст. Загалом юридики, на думку автора, відіграли негативну роль у розвитку міст і міського самоврядування, оскільки зменшували міську територію та міські доходи. Діяльність юридик призводила також до конфліктів між органами міського самоврядування та власниками юридик.