Маковей, Євгеній Олегович. Слов\'янознавчі погляди Пантелеймона Куліша

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання,
визначено об’єкт і предмет вивчення, хронологічні й територіальні межі, методи
дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення дисертації,
відображено апробацію її результатів.
Перший розділ «Історіографія, джерела та методологія дослідження»
присвячений аналізові стану наукового вивчення проблеми, з’ясуванню повноти
джерельної бази та окресленню методологічної основи дисертаційної роботи.
У підрозділ 1.1. «Ступінь розробки теми» автор за методологічними
підходами, трактуваннями наукової діяльності історика виокремлює дорадянський
(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.), радянський (історіографія 1920-х – початку
1930-х рр. та 1930-х – початку 1990-х рр.) та сучасний етапи у вивченні
слов’янознавчих поглядів Пантелеймона Куліша. У межах названих періодів
розвитку історіографії здійснено також аналіз праць учених з української діаспори.
4
Перші студії по персоналії та аналізу ідей П. Куліша з’явилися ще за життя
історика. Так, російські вчені (М. Петров, О. Пипін, О. Cпасович1) виявили в
творчості та науковому світогляді мислителя два великих періоди: перший –
П. Куліш – романтик в осмисленні історії слов’ян та ярий українофіл; другий –
поміркований і об’єктивний дослідник зі своїм унікальним підходом. Українські ж
учені другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. (М. Барвінський, М. Драгоманов,
М. Костомаров, М. Павлик, І. Франко2) аналізували тему козацтва і фактично не
приділяли уваги іншим аспектам Кулішевого наукового дискурсу – зокрема
слов’янознавству. У працях Б. Грінченка, О. Лазаревського, О. Маковея,
В. Шенрока3, що були опубліковані на початку ХХ ст., розкривалися більшою мірою
біографічні аспекти Кулішевого життя. У той же період масивний історіографічний
доробок українського вченого ХІХ ст. було відзначено у синтетичних роботах
М. Грушевського, М. Василенка, В. Іконнікова4.
Кулішезнавство 1920-х рр. представлене насамперед роботами Д. Багалія,
О. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Сріблянського, С. Єфремова, Є. Кирилюка,
В. Міяковського, В. Петрова, І. Ткаченка, С. Томашівського5. На Західній Україні у
1 Петров Н.И. Очерки истории украинской литературы / Н.И. Петров. – К., 1884. – 458 с.;
Пыпин А.Н. История славянских литератур. Изд. 2-ое / А.Н. Пыпин, В.Д. Спасович. – СПб, 1879. –
Т. 1. – 447 с.
2 Грінченко Б. Д. Діалоги про українську національну справу / Б.Д. Грніченко,
М. П. Драгоманов. – К., 1994. – 189 с.; Костомаров Н. П.А. Кулиш и его последняя литературная
деятельность / М. Костомаров // Киевская старина. – 1883. − Т. 5. − № 8. – С. 362−368.
3 Гринченко Б. П. А. Кулиш. Биографический очерк / Б. Гринченко. − Чернигов, 1899. − 100 с.;
Лазаревский А. Предки П.А. Кулиша / А. Лазаревский // Киевская старина. – 1898. – № 9. – С. 62–
65; Маковей О. П.О. Куліш: Огляд його діяльності / О. Маковей. – Львів, 1900. – 169 с.;
Шенрок В. П.А. Кулиш: биографический очерк / В.И. Шенрок. – К., 1901. – 255 с.
4 Грушевский М.С. Развитие украинских изучений в ХІХ в. и раскрытие в них основних
вопросов украиноведения / М.С. Грушевський // Украинский народ в его прошлом и настоящем. –
СПб., 1914–1916. – Т. 1. – С. 1–37; Василенко М. Очерки по истории Западной Руси /
М. Василенко. – К., 1916. – 589 с.; Иконников В. Опыт русской историографии / В. Иконников. –
К., 1891−1908. – 1956 с.
5 Багалій Д. Нарис української історіографії / Д Багалій. − К., 1923–1925. – Т.1–2; Грушевський
О. Пантелеймон Куліш / О. Грушевський // Шлях. – К., 1918. – Ч.1-2. – С. 81−90; його ж. Історичні
погляди П.О. Куліша / О.Грушевський // Літературно-науковий вісник. – 1919. – Кн. 7–9. – С. 77–
93; Дорошенко Д.І. П.Куліш: огляд його життя й літературної та наукової праці / Д.І. Дорошенко –
Берлін, 1923. – 208 с. його ж. Пантелеймон Куліш / Д.І. Дорошенко. – Ляйпциг, 1928. – 207 с.;
Сріблянський М. Трагічна постать / М. Сріблянський // Українська хата. – 1909. – Ч. 3–4. – С. 8;
Єфремов С. Без синтезу: До життєвої драми Куліша / С. Єфремов. – К., 1924. – 22 с. його
ж. Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша / С. Єфремов // Пантелеймон
Куліш. Збірник праць комісії для видання пам’яток новітнього письменства [За ред. С. Єфремова
та О. Дорошкевича]. – К., 1927. – С. 5–11; Кирилюк Є.П. Пантелеймон Куліш / Є. Кирилюк. – Х.,
1929. – 93 с.; його ж. Бібліографія праць П.О.Куліша та писань про нього / Є. Кирилюк. – К., 1929.
– 121 с.; Міяковський В. З просвітньої діяльності П. Куліша / В. Міяковський // Літературно-
науковий вісник. – 1919. – Т. LXXV. – Кн. VII – IX; Петров В. Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті
роки. Життя. Ідеологія. Творчість / В. Петров. – К., 1929. – 172 с.; Ткаченко І. П.О.Куліш: Критико-
Біографічний нарис / І. Ткаченко. – X., 1927. – 72 с.; Томашівський С. Куліш і укр. нац. ідея /
С. Томашівський // Під колесами історії: Нариси і статті. – Берлін, 1922. – 101 с.
5
міжвоєнний період знаковим періодами у житті П. Куліша займалися М. Возняк,
М. Кордуба, В. Щурат6.
На рубежі 1920–1930-х pp. наукові традиції у сфері кулішезнавства були
обірвані, адже з позицій марксистської ідеології П. Куліша було кваліфіковано як
«ідеолога українського буржуазного націоналізму». Лише наприкінці 1950-х – на
початку 1960-х рр. аспекти діяльності П. Куліша пов’язані з журналом «Основа»
висвітлив М. Бернштейн, з розвитком українського книгодрукування – О. Дей. У
1969 р. радянський історик Л. Коваленко зазначив, що П. Куліш був реакціонером і
абсолютно хибно вважав руйнівною роль народних мас в історичних процесах XVІ–
XVІІІ ст.7
Протягом 1970–1980-х рр. біографія та інтелектуальна спадщина українського
історика фактично не досліджувалися радянською історичною наукою. Певний
вакуум, що склався в радянській історіографії, заповнили роботи вчених з
української діаспори. Так, М. Андрусяк, Б. Крупницький, Л. Винар вивчали погляди
П. Куліша на найважливіші подій вітчизняної історії, причини занепаду української
державності8. О. Оглоблін та П. Петренко досліджували біографію П. Куліша,
розкрили його ідейну еволюцію, висвітлили історичні погляди на минуле України9.
Г. Вібе та Г. Грабович вивчали наукові пошуки українського історика ХІХ ст. у
гоголезнавстві, історії козацтва. Ю. Луцький, відкинувши всі ідеологічні
застереження державницької школи української діаспорної історіографії, намагався
обґрунтувати його ревізіоністський поворот в оцінках козацького періоду історії
України10.
Якісно новий період розвитку кулішезнавства розпочався після 1991 р. Так, у
1990-ті рр. своєрідним історіографічним і методологічним орієнтиром для
досліджень із історії України ХІХ – початку ХХ ст. були індивідуальні та колективні
6 Возняк М. Куліш як редактор «Причепи» Левицького / М. Возняк. – Львів, 1928. – 56 с.; його
ж. Останні зносини П.Куліша з Галичанами: З додатком його листування з М.Павликом /
М. Возняк. – Л., 1928. – 76 с.; Кордуба М. Причинки до урядничої служби Куліша / М. Кордуба //
Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – 1930. – Т. 100. – С. 327–377; Щурат В.
Філософічна основа творчості Куліша / В. Щурат. – Львів, 1922. – 56 с.
7 Бернштейн М. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50–60-х рр. ХІХ ст.
/ М. Бернштейн. − К., 1959. – 216 с.; Дей О. І. Книга і друкарство на Україні / О. Дей. – К., 1965. –
315 с.; Коваленко Л.А. Історіографія Української РСР. Від найдавніших часів до Великої
Жовтневої соціалістичної революції / Л.А. Коваленко. – К., 1983. – 118 с.
8 Андрусяк М. Українська історіографія. Збірник українського наукового інституту в Америці /
М. Андрусяк. − Сент-Поль–Мінессота–Прага, 1939. – 231 с.; Крупницький Б. Богдан
Хмельницький в світлі української історіографії / Б. Крупницький // Київська старовина. – 1995. –
№6. – С. 31–35; Винар Л. Огляд історичної літератури про початки української козаччини /
Л. Винар // Козацька Україна. Вибрані праці [Ред. Валерій Степанков, упор. Алла Атаманенко]. –
К.; Львів; Нью-Йорк; Париж, 2003. – С. 466–498.
9 Оглоблін О. Куліш Пантелеймон / О. Оглоблін, П. Петренко // Енциклопедія Українознавства.
– Львів:НТШ, 1994. – Т4. – С. 1231–1232.
10 Вібе Г.Д. Куліш як гоголезнавець / Г.Д. Вібе. – Вінніпег, 1972. – 24 с.; Грабович Г. До питання
про критичне самоусвідомленя в українській думці ХІХ ст.: Шевченко, Куліш, Драгоманов /
Г. Грабович // Сучасність – 1996 – № 12. – С. 90–94; Луцький Ю. Листування з Євгеном
Сверстюком [Текст] / Ю. Луцький − Балтимор; Торонто, 1992. – 89 с.
6
монографії В. Сарбея11. Вчений зарахував П. Куліша до пророків Нової України, які
створювали історичний гранд-наратив майбутньої політичної нації.
Значне місце відведено аналізу національно-культурницької діяльності
П. Куліша у монографії та статтях І. Коляди12, який показав персоналію історика
крізь призму соціокультурних і суспільних процесів, у яких брала участь та які
започатковувала українська інтелігенція. Громадська, національно-культурна
активність Пантелеймона Куліша розкрита у контексті розвитку українського
суспільно-політичного руху та думки у працях В. Борисенка, О. Доценка,
Л. Іванової, П. Чернеги13.
Інтерес до вивчення біографії, громадсько-культурної діяльності, наукового і
науково-популярного доробку П.О. Куліша посилився на початку ХХІ ст. На
сьогодні ми виділяємо такі напрямки дослідження багатогранної інтелектуальної
спадщини П. Куліша: 1) літературознавчий та філологічний – роботи
В. Владимирової, А. Гуляка, Т. Должикової, В. Івашківа, М. Жулинського
С. Ковпіка, В. Погребенника, П. Пирогової, В. Слободянюка, О. Федорука та ін. 14;
11 Нариси з історії українського національного руху (колективна монографія) [відп. ред.
В.Г. Сарбей] – К., 1994 – 190 с.; Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ
ст.): Кол. наук. монографія в 3 ч. / Відп. ред. В.Г. Сарбей. – К., 1999.
12 Коляда І. Українська інтелігенція в Росії: суспільно-політична та соціально-культурна
діяльність (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 2010. – 400 с.; його ж. Творчість
П. Куліша та український націогенез /І. А. Коляда // Матеріали ІІІ–IV наукових семінарів «Роль
визначних особистостей – митців, діячів науки та культури у процесі формування національної
самосвідомості наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.». – К., 2011. – С. 324–331; його ж. Українська
інтелігенція у російському інформаційному просторі другої половини ХІХ ст.: до історії взаємин
П. Куліша і цензурних органів / І.А. Коляда, О.Ю. Кирієнко // Гілея. Історичні науки. Філософські
науки. Політичні науки: наук. вісник: зб. наук. праць / Національний педагогічний університет
імені М.П. Драгоманова, НАН України. – К., 2013. – Вип. 77 (№10). – С. 19–25.
13 Борисенко В.Й. Культурно-освітня діяльність громадськості Лівобережної України в
1825−1860 роках / В.Й. Борисенко, І.М. Левченко. – К., 2002. – 106 с.; його ж. Боротьба
демократичних сил за народну освіту на Україні в 60−90-х рр. ХХ ст.: монографія /
В.Й. Борисенко. – К., 2011. – 161 с.; Доценко О.Г. Український суспільно-політичний рух у другій
половині XIX ст.: навчальний посібник для студ. гуманітарних фак. вузів / О.Г.Доценко, Л.Г
Іванова.− к., 2010 . – 265 с.; Іванова Л.Г. Україна між Сходом і Заходом: українська національна
ідея в суспільно-політичній думці 50-60-х рр. XIX ст. : монографічне дослідження / Л. Г. Іванова ;
відп. ред.: М.Ю. Виговський. – Київ : Дніпро, 2008 . – 302 с.; її ж. Українська суспільно-політична
думка XVIII−XIX ст.: напрямки, форми, тенденції: наукові розвідки / Л.Г. Іванова;
упоряд.: М.Ю. Виговський. – К., 2011. – 341 с.; Чернега П.М. П. Куліш у суспільно-політичному
русі України ХІХ ст. / П.М. Чернега // Література та культура Полісся: історико-соціальні та
культурні процеси України і Полісся в сучасних дослідженнях / відп. ред. і упорядник
Г.В. Самойленко. – Ніжин, 2013. – Вип. 72. – С. 129−139.
14 Ковпік С.І. Драматургія Пантелеймона Куліша: духовні виміри, проблематика, жанровий
діапазон. – Рукопис. Дис... канд. філол. наук: 10.02.01 – українська література. – Херсонський
державний університет, Херсон, 2005. – 457 арк.; Слободянюк Н.Ю. Український національно-
культурний компонент у мові художньої історичної прози Пантелеймона Куліша: Автореф. /
Н.Ю. Слободянюк; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2001. – 20 с.; Федорук О.О. Пантелеймон
Куліш і літературний процес у Західній Україні 60-х - початку 70-х років XIX ст.: Автореф. дис...
канд. філол. наук: 10.01.01 / О.О. Федорук ; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – Л., 2001. – 19 с.
7
2) біографічний – О. Кравченко, Є. Нахліка, Н. Побірченко15; 3) філософсько-
культурологічний – роботи В. Пуліної, А. Сініциної, О. Тютюнника та ін.16;
3) історичний – роботи П. Гончарука, Л. Похилої, М. Скринника, В. Терлецького,
В. Шевченка, О. Яся17.
Найбільш авторитетним дослідником персоналії, літературної творчості,
громадсько-культурної діяльності, світогляду Пантелеймона Куліша є
літературознавець Євген Нахлік. Титанічна робота в області біографії П. Куліша
була пророблена Наталією Побірченко. Ґрунтовним фактологічним наповненням
характеризується дослідження Оксани Кравченко. Слід відзначити історіософське
осмислення діяльності П. Куліша у студіях Ігоря Гирича18.
Історіософські погляди Пантелеймона Куліша розглядали такі дослідники як
Л. Похила, яку цікавили перш за все погляди мислителя на загальний історичний
процес розвитку українського народу, та О. Ясь, предметом розгляду якого стали
дослідницький інструментарій П. Куліша та еволюція його поглядів на козацтво.
Серед найбільш наближених до предмету нашого дослідження дисертацій необхідно
згадати захищену у 2001 році роботу Л. Грінберга, в якій висвітлено історичні
передумови формування культурологічних поглядів П. Куліша, визначено його
історіософського світобачення на подальший розвиток української національної
ідеї19.
Отже, комплекс наукових праць щодо аналізу інтелектуальної спадщини
П. Куліша не репрезентує повною мірою поглядів історика на різні аспекти історії
15 Кравченко О. Пантелеймон Куліш. Життя, віддане просвітництву: монографія / О. Кравченко.
– Умань, 2009. – 342 с.; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель:
Наукова монографія: У 2 т. / Є. Нахлік. − К., 2007; Побірченко Н. Життя і постать Пантелеймона
Куліша у листуванні, спогадах сучасників та шанувальників [текст]: в 3 т. / Н. Побірченко. –
Умань, 2010.
16 Пуліна В.І. Естетичні позиції в культуротворчості Пантелеймона Куліша: автореф. дис... канд.
філос. наук: 09.00.08 / Вікторія Іванівна Пуліна ; Київський національний ун-т ім. Тараса
Шевченка. – К., 2008. – 20 с.; Сініцина А.В. Історико-філософські ідеї українського романтизму
(П.Куліш, М.Костомаров): Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.05 / А.В. Сініцина ; Львів. нац.
ун-т ім. І.Франка. – Л., 2001. – 20 с.; Тютюнник О.М. Особа і суспільство у філософії
Пантелеймона Куліша: автореф. дис... канд. філософ. наук.: 09.00.05 / О.М. Тютюнник ; Нац. пед.
ун-т ім. М.П.Драгоманова. – К., 2009. – 19 с.
17 Гончарук П.С. Суспільно-політичні та історичні погляди П.О. Куліша: До 110-ї річниці його
світлої пам’яті (1819−1897). – К., 2006. – 264 с.; Похила Л.С. Історичні погляди П.Куліша: Дис...
канд. іст. наук: 07.00.01 / Одеський держ. ун-т ім. І.І.Мечникова. − О., 1998. – 190 арк.; Скринник
М. Пантелеймон Куліш як речник консервативної духовної традиції в Україні // Сучасність. –
2001. – Ч. 5; Ясь О. Козацько-гетьманська минувшина в рецесії П. Куліша (1840-ві – початок 1860-
х років) - О. Ясь // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.).
– Київ: Інститут історії України НАН України, 2008. – №8. – С. 24−44 c.; його ж. Історичні
погляди Пантелеймона Куліша в світлі інтелектуальних метаморфоз 1870-1880-х років / О. Ясь //
Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2007. – № 17. – C. 78−105.
18 Гирич І. Пантелеймон Куліш на тлі суспільного життя / І. Гирич // Молода нація: Альманах . –
01/2004 . – N1(30): Пантелеймон Куліш (1819–1897). – С. 5–13.
19 Грінберг Л.Ф. Історіософське світобачення П.Куліша (культурологічний аспект): Автореф.
дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Л.Ф. Грінберг ; Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – К., 2001. –
20 с.
8
слов’янських народів, особливості їх міжетнічних взаємин, культурних
взаємовпливів.
У підрозділі 1.2. «Характеристика джерел та методологія дослідження»
визначено і проаналізовано основні масиви архівних та опублікованих джерел.
Значну групу архівних джерел (понад 90 справ) склали документи з Центрального
державного історичного архіву м. Києва (ЦДІАК України) та Інституту рукописів
НБУ імені В. Вернадського. У дослідженні нами відділені й охарактеризовані такі
групи: 1) джерела особистого походження (щоденники, спогади, автобіографічні
записи, твори); 2) спогади сучасників про Пантелеймона Куліша; 3) листування
історика (опубліковане та рукописне); 4) матеріали актового характеру (формуляри,
ділові папери українського вченого, судово-слідчі, жандармські документи);
5) опублікована та рукописна наукова, науково-популярна та публіцистична
спадщина дослідника.
Матеріали актового характеру, які допомогли уточнити ряд біографічних
аспектів, представлені у фондах 293 – «Київський цензурний комітету»; 294 −
«Канцелярія Київського окремого цензора; 442 – «Канцелярія Київського генерал-
губернатора», 707 – «Київський навчальний округ»,» та опублікованих
документальних збірниках20.
Значна кількість листів ученого вивчалася з фондів Інституту рукописів НБУ
імені В. Вернадського (ф. І−ІІІ «Пантелеймон Куліш»), Державного історичного
архіву України м. Києва (ф. 873 – «Г. Галаган», 3052 – «М. Сумцов»).
Цінний матеріал про життя та інтелектуальну діяльність Пантелеймона Куліша,
а особливо його сприйняття оточенням (як молодими захопленими його персоною
особами, так і його критиками) надають нам спогади сучасників П. Куліша, рецензії
та відгуки на його твори. Останні дозволяють розглянути його історичні (зокрема
слов’янознавчі) погляди в контексті суспільної думки другої половини ХІХ ст.
Ставлення сучасників до ідей, літературного, фольклористичного та наукового
доробку П. Куліша у більшій мірі відображують рецензії та відгуки на праці
українського історика – М. Драгоманова, Г. Карпова, М. Костомарова,
М. Максимовича, Д. Мордовцева, М. Павлика, І. Франка. Вони публікувалися у
популярних тогочасних громадсько-політичних, наукових, літературних
наддніпрянських, російських та галицьких періодичних виданнях («Киевский
телеграф», «Киевская Старина», «Современник», «Университетские известия»,
«Життє і слово», «Правла», «Народ», «Діло») та віддзеркалювали ставлення
тогочасних інтелектуалів до справ, наукових студій П. Куліша.
Наукові і науково-популярні праці за життя українського історика
публікувалися як окремим накладом, так і частинами у журналах «Основа»,
«Киевская старина», галицьких («Мета», «Руська хата») та російських («Русская
беседа» та ін.) часописах. Значна кількість наукового доробку П. Куліша доступна у
рукописах, що містять авторські правки, коментарі.
20 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. / АН УРСР: Археограф. комісія, Ін-т історії; ЦДІА
України у м. Києві; [упоряд.: І. Л. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; редкол.: П. С. Сохань (голов.
ред.) та ін.]. – К., 1990.
9
Загалом можемо констатувати, що база дослідження має доволі широкий
спектр джерел, високий рівень інформативності, автентичності і достовірності.
Теоретичною базою дослідження став системний підхід. Застосування
порівняльно-історичного методу дозволило проаналізувати історіографічні
здобутки, простежити динаміку вивчення дослідниками окремих сторін громадсько-
культурного життя П. Куліша, його наукової спадщини, оцінки історичних та
слов’янознавчих студій. Для характеристики джерельної бази застосовано методи
типологізації та класифікації. Використання конкретно-історичного методу відкрило
можливість встановити факти та події, що складають основу життя й діяльності
П.О. Куліша. Об’єктивний аналіз подій соціокультурного життя суспільства та
трансформації світогляду П. Куліша обумовило використання історико-
аналітичного методу. Методом дефініцій визначено специфічні поняття, що були
введені в науковий обіг П. Кулішем: «руський народ», «руська народовість»21
«московити22» «південноруська народність» (українці), «північноросійська
народність» (росіяни), «задесенці» та «литвини» (білоруси).
Для об’єктивного трактування слов’янознавчих поглядів і студій П. Куліша
нами було враховано те, що його наукові пошуки були обумовленні прагненням
обґрунтувати окремішність українців як етнічної спільноти.
Отже, здійснивши історіографічний огляд, проаналізувавши джерельну базу
дослідження та визначивши його методологічні засади, ми отримали можливість
комплексно дослідити слов’янознавчі погляди П. Куліша.
Другий розділ «Формування Пантелеймона Олександровича Куліша як
славіста» присвячений аналізу того, як родинне походження, освіта, професійна
діяльність, міжособистісні і міжнародні контакти, загальна соціокультурна ситуація
впливали на формування ідейного поля П. Куліша.
У підрозділі 2.1. «Пантелеймон Куліш у період фахового становлення (1840–
1860-ті рр.)» відзначено, що козацьке походження роду, старосвітський уклад життя
батьків, спілкування з простим людом стали чинниками, що формували національну
самосвідомість майбутнього історика. Активне співробітництво П. Куліша на
початку 1840-х рр. з М. Костомаровим, І. Хільчевським, М. Юзефовичем стало
надзвичайно важливим для формування наукового світогляду інтелектуала, його
фахових компетенцій. Загалом у 1840-ві роки молодий історик почергово перебував
то в українському простонародному середовищі під час своїх фольклористичних
експедицій, то в колективі найавторитетніших літераторів та вчених-славістів.
Важливою подією в науковій діяльності П. Куліша було відрядження до
Пруссії, Саксонії, Австрії для вивчення слов’янських мов, літератур та історії.
Значну увагу нами приділено висвітленню тульського періоду (кінець 1840-х –
початок 1850-х рр.) в житті П. Куліша. Ми доводимо, що незважаючи на всі
труднощі заслання, він не був відрізаний від інформаційного простору імперії, був
ознайомлений із передовими науковими тенденціями і мав змогу продовжити
21 Під цими назвами український історик мав на увазі саме український народ, вважаючи тільки
його власником цієї назви.
22 За П. Кулішем − слов’янський компонент російського народу.
10
самоосвіту: вивчав іноземні мови (англійську, італійську, німецьку, польську,
французьку), багато читав.
Період 1850-х – першої половини 1860-х рр. став вершиною різнобічної
громадсько-культурної діяльності П. Куліша, коли він заслужено здобув великий
авторитет і повсюдне визнання серед української громадськості.
Однією з суперечливих сторінок життя українського мислителя був період його
чиновницької служби у Варшаві (1864–1867 рр.), коли на життєвому шляху митця
з’являються особистості, що викликають захоплення, впливають на формування
його ідейного світобачення, історіософських поглядів.
Отже, період 1840–1860-х рр. став для П. Куліша часом формування його
ідейного поля, на яке впливали українські та зарубіжні інтелектуали. Поряд із цим
відмінність Кулішевих поглядів призвела до розриву з деякими представниками
українського національно-культурного руху. На наше переконання, це було
неминучим, адже український рух ХІХ ст. потребував не тільки прихильників
прямої дії, які б клали свої долі на вівтар боротьби, а й будівничих інтелектуальних
підмурків народу-нації.
Підрозділ 2.2. «Життя та ділові зв’язки П.Куліша в період інтелектуальних
трансформацій та творчого усамітнення (1870-ті–1890-ті рр.)» присвячений
суперечливому і в той же час плідному в науковому плані періоді життя
українського історика.
Розібравши відносини П. Куліша із О. Барвінським, Н. Вахнянином, І. Пулюєм
та ін., ми з’ясували, що він одним із перших вийшов на прямий комунікативний
контакт із представниками західноукраїнської інтелігенції, але через низку
суб’єктивних обставин не став до активної співпраці (окрім спільних і тримвалих
проектів з І. Пулюєм).
Період 1874–1879 рр. ми, як і основні дослідники-кулішезнавці, схильні
оцінювати як переламний у житті Пантелеймона Куліша. Він змінив методологію
власних історичних досліджень, які передусім будував на архівних джерелах,
глибоких історіософських спостереженнях. У ціннісних орієнтирах історик
відмовився від романтичного козакофільства, а взяв за основу загальнолюдські
цінності, демократичний ідеал. Змінився рід занять П. Куліша, він відійшов від
будь-яких варіацій чиновницької служби, громадської роботи, занурився у
господарські справи, науку, закордонні подорожі. Відбувся розрив із багатьма
українськими інтелектуалами, а давні покровителі (насамперед М. Юзефович)
змінили ставлення до Пантелеймона Олександровича на діаметрально протилежне.
На початку 1880-х рр. для кращого розуміння польської історії П. Куліш
зав’язує знайомства з представниками польської інтелектуальної еліти. У підрозділі
подано оцінки П. Куліша його польськими колегами, визначено характер
українсько-польського співробітництва, названо причини провалу практичної
реалізації ідеї українсько-польського примирення. У 1870-х – 1890-х рр. коло
інтелектуального спілкування П. Куліша складали поляки М. Грабовський,
С. Зенович, К. Свідзінський, Маврицій-Юзеф Волі, Т. Шумський, подружжя
Юркевичів; росіяни П. Плетньов, Сергій і Костянтин Аксакови, Лев і Володимир
Жемчужникови, М. Катенін.
11
Таким чином, можна констатувати, що, попри досить складні життєві
обставини, намагання постійно пливти проти течії загального річища ідей
українського руху, П. Куліш мав змогу сформуватися як повноцінний дослідник-
славіст.
У третьому розділі дисертації «Еволюція славістичних поглядів П. Куліша»
охарактеризовано історіографічну спадщину П. Куліша, викладено розвиток та
сутність його поглядів на слов’янські ідентичності, проблему етно- та націогенезу
польського, російського, частково українського та білоруського народів,
особливості їхньої ментальності, політичної культури.
У підрозділі 3.1. «Інтелектуальна та історіографічна спадщина
Пантелеймона Куліша» проаналізовано наукові праці українського історика,
виділено слов’янознавчий компонент. У перших дослідженнях («Книга о ділах
народу українського і славного Війська козацького Запорозького» (1846), «Повесть
об украинском народе» (1846)) центральною була думка про рівноправне становище
українського народу в слов’янському світі, а історія народу сприймалася автором як
своєрідна морально-естетична система в межах якої й складалися взаємовідносини
між різними етносоціальними спільнотами.
У 1861−1862 рр. в журналі «Основа» вийшла серія історичних розвідок і
науково-популярних праць П. Куліша23, які містили чіткі ідентифікації слова
«Україна» з етнічними землями наддніпрянських і галицьких українців, історія
України пов’язувалася не тільки з козацтвом, а й впливами сусідніх держав.
Детальну характеристику надано фундаментальним історичним працям
Пантелеймона Олександровича, що вийшли у 1870-ті – 1880-ті рр.24 та ознаменували
розрив П. Куліша з тогочасною традицією українського історіописання,
протиставили його колишнім наставникам та друзям – насамперед М. Костомарову
та М. Максимовичу.
Отже, П. Куліш залишив по собі значний історіографічний доробок, який із
сучасних методологічних позицій ще належним чином не оцінений. Різнопланова
наукова спадщина історика дає можливість аналізувати його славістичні погляди.
У підрозділі 3.2. «Осмислення слов’янських ідентичностей у науковій спадщині
історика» висвітлюються рецепції Пантелеймона Куліша на роль історії, мови та
культури у творенні національної ідентичності слов’янських етносів. Окремо
23 Кулиш П. Полякам об украинцах / П. Кулиш // Основа. – СПб, 1862. – №2. – С. 67-86;
Куліш П.О. Історія України од найдавніших часів / П.О. Куліш // Основа. – 1861. − № 9. –
С. 94−96; Куліш П.О. Виговщина / П.О. Куліш // Основа. – 1861. – № 11−12. – С. 10−15 та ін.
24 Кулиш П.А. История воссоединения Руси: в 3 т. / П.А. Кулиш. – СПб., 1874; Кулиш П.А.
Казаки в отношении к обществу и государству / П.А. Кулиш // Русский архив. – 1877. − Т. 1. − №
3. − С. 352–368; т. 2. − № 6. − С. 113–135; Кулиш П.А. Отпадение Малороссии от Польши: 1340 –
1654 гг. / П.А. Кулиш. – Т. 1. – Москва, 1888. – 281 с.; Кулиш П.А. Отпадение Малороссии от
Польши / П.А. Кулиш. – Т. 2. – Москва, 1888. – 399 с.; Кулиш П.А. Отпадение Малороссии от
Польши / П.А. Кулиш. – Т. 3. – Москва, 1889. – 415 с.; Кулиш П.А. «Украинские казаки и паны в
двадцатилетие перед бунтом Богдана Хмельницкого» / П.А. Кулиш // Русское обозрение. – 1895. –
№ 1-5; Куліш П.О. Крашанка русинам и полякам на Великдень 1882 року. – Вид. 2-ге / П.О. Куліш.
– Львів, 1882. – 40 с. та ін.
12
сфокусовано увагу на пошуку істориком оптимальної державотворчої моделі для
українського народу та конструктивної взаємодії з іншими слов’янськими народами.
Розглядаючи історію слов’янських народів, П. Куліш відмітив їхню здатність
розвивати свої ідентичності навіть без власної державності та трактував слов’янське
відродження як детермінований процес. У поглядах на роль історії у формуванні
слов’янської ідентичності український історик не був сталим. Так, спочатку він
вважав: героїчна та популяризована історія має виривати поневолені слов’янські
народи з імперського історичного наративу, формувати в них національну
самоідентичність. Однак, з другої половини 1860-х рр. головним кредом історичних
досліджень П. Куліша стає пошук неупередженої історичної істини, а тому у
вивченні історії слід перш за все шукати причини сучасного становища народу.
Український мислитель був переконаний, що за особливостями свого історичного,
культурного розвитку, ментальними рисами українці були приналежні до західної
цивілізації і неодмінно мали стати невід’ємною її частиною.
У підрозділі нами відзначено, що Пантелеймон Куліш був далекий від
абсолютизації мови як критерію національної ідентифікації, але аргументовано
доводив, що у кожного народу має бути своя літературна мова. Відповідно до
аргументів і поглядів П. Куліша, витоки української мови сягали дохристиянських
часів, з-поміж сусідніх слов’янських мов вона була найбільш оригінальною та
самобутньою. Польська мова тільки з XVI ст. ж позбулася латинського пливу та
стала на шлях самобутнього розвитку. Російська ж мова, відповідно до тексту
Кулішевої статті «Дві мови: книжня і народня», взагалі вважалася ним штучно
сконструйованою.
Серед факторів слов’янського національно-культурного розвитку Пантелеймон
Куліш виділяв вплив релігій та церковної організації. Слідуючи сентенції П. Куліша,
християнство спочатку виступило денаціоналізуючим фактором. У той же час
католицьке духовенство, на відміну від надзвичайного залежних від світської влади
православних ієрархів, сприяло національній консолідації польського народу. Серед
українства тільки середні та нижчі суспільні верстви були міцними носіями
православної віри та стихійної національної ідентичності, боролися за її збереження.
Отже, позитивістська історія, мова, національна художня література та
частково віра стати базисом формування національно-культурної окремішності,
самобутності слов’янських народів. Стихійне слов’янське відродження вирвало
багато народів з імперського середовища.
Підрозділ 3.3. «Російське великодержавництво у славістичних студіях
П. Куліша» присвячений розкриттю сприйняття П. Кулішем політичної природи
самодержавної Росії, оцінок політичної культури та трактування певних історичних
віх у розвитку російського народу.
Крізь призму листовної комунікації П. Куліша з російськими громадськими і
національно-культурними діячами нами розкрито погляди історика на сутність
українсько-російських міжнаціональних відносин, взаємне сприйняття українців і
росіян, причини певної побутової ворожості.
Пантелеймон Куліш попри цензурні перестороги зазначав, що російське
самодержавство проводить цілеспрямовану політику формування наднаціональної
13
імперської ідентичності. На противагу цьому процесу П. Куліш, наводячи відмінні
риси російського народу, обґрунтовував українську окремішність , але водночас
не намагався зруйнувати духовну єдність між східнослов’янськими народами.
яка мала давні корені і найбільш розминулася у часи Київської Русі.
Український історик виступав за відновлення порушеної у XIII ст. історичної
рівноваги, відновлення історичної справедливості в українсько -російських
відносинах. На його думку, монгольське нашестя Батия призвело до занепаду
української (на який упав основний удар завойовників зі Сході) і зміцнення
російської частини східнослов’янського етносу. Трактуючи українсько-московські
відносини після Переяславської ради, П. Куліш вказав на такі риси політичної
культури московських правителів, як відсутність поваги до виборної козацької
влади, ігнорування інтересами значної частини українського населення,
використання маніпуляції та сегментування суспільства на ворожі табори як
елементів управління соціумом та досягнення експансіоністських цілей.
Пантелеймон Куліш неодноразово у своїх працях наголошував, що на розвиток
російського народу вплинули не слов’янські етноси та їхні культурні традиції.
Попри завойовницькі походи, приєднання до Московської держави, а згодом і
Російської імперії, значних просторів на Далекому Сході, Півдні, у Прибалтиці,
асиміляторська політика Московщини не могла знівелювати глибокі національні
традиції приєднаних народів, а навпаки, деякі з них запозичувала.
Отже, у викладі своїх поглядів на східнослов’янський світ та природу
російського великодержавництва П. Куліш заявив про відмінність українського та
російського народів не тільки за мовними особливостями, але й за ознаками
ментальності, політичної культури, цивілізаційними пріоритетами. Він стверджував,
що гнобителем українців виступав не народ російський, а «правитель московський».
У підрозділі 3.4. «Погляди П.Куліша на проблему етно- та націогенезу поляків»
розкрито погляди українського історика на фактори формування польського народу,
його політичної культури, ментальності, висвітлено бачення мислителя можливості
досягнення польсько-української згоди в останній чверті ХІХ ст.
На думку П. Куліша, слова «поляк», «Польща» – це не самоназва давнього
народу, що мешкав на захід від р. Вісла, а введені «державними людьми» дефініції.
Український вчений вважав, що основний удар монгольських завойовників припав
саме на землі Південно-Західної Русі й у Польщі не було перерви в культурному та
державному розвитку, не було такого економічного руйнування і занепаду. Разом із
цим натиск «азіатської дичі» консолідував польський народ, змушував шляхту
шукати злагоди з селянством, вибудовувати основи національної, а не станової
єдності. Зовнішній фактор для єднання поляків зберігався й у XV–XVI cт. – це
постійна небезпека набігів на польські землі кримських татар, стан перманентної
війни з Османською імперією, потенційно ворожа Московська держава. Окрім цього
Польща мала постійну підтримку західноєвропейського католицького світу,
зростанню і розвитку гомогенного польського народу сприяли економічні чинники:
вихід до Балтійського моря, стабільні торговельно-економічні відносини з країнами
Західної Європи. Грошові прибутки Польська держава могла витрачати на розвиток
національної культури.
14
У підрозділі було виокремлено ключові характеристики політичної культури та
ментальності поляків, що обумовлювали розвиток Речі Посполитої упродовж XVI–
XVII ст., взаємовідносини з сусідніми народами. Серед рис, що мали позитивний
націєтворчий характер, історик називав державний патріотизм, любов до героїчної
історії та національних символів. За П. Кулішем, у політичній культурі поляків
з’єднувалися досить полярні речі. З однієї сторони, це гордість за свій
республіканський лад, протиставлення його переваг іншим формам правління
(наприклад, самодержавству Московської держави), а з іншого – нехтування
інтересами і потребами простого народу, польська кічливість і фанатична віра у
свою правоту, нетерпимість до інших віросповідань.
На наше переконання, український історик пояснив причини різних
національно-релігійних та соціально-економічних протиріч, висвітливши чинники,
що призвели до політичного занепаду Речі Посполитої. Розглядаючи особливості
польського народу, мислитель послідовно довів хибність ототожнення поляків і
українців, обґрунтував національну окремішність обох слов’янських народів та
намагався знайти шляхи майбутнього порозуміння між ними.
Інтелектуальна та громадсько-політична заслуга П. Куліша полягає у тому, що
він перший прийшов до здавалося б простого умовиводу – минула історія, хоч яка
вона кривава не була, не повинна заважати подальшим продуктивним міжетнічним
відносинам.
П. Кулішем досить детально було проаналізовано основні аспекти польської
історії та встановлено причини українсько-польського історичного конфлікту, який
мав негативні наслідки для обох народів. Так, на думку історика, польським
управлінцям не слід було перетворювати руські князівства на звичайні воєводства,
тиснути на релігійні почуття, полишати українців освіти.
Таким чином, комплексне вивчення поглядів і рефлексій П. Куліша щодо
різних аспектів історії слов’янських народів засвідчило оригінальність його
історіософського осмислення довготривалого періоду (VII–ХІХ ст.) у розвитку
польського, українського, російського та білоруського народів, фундаментальний
науковий підхід щодо розробки практичних основ і стратегії міжнаціональних
взаємин у перспективі. Значна кількість політичних, ментальних та культурних
характеристик, що їх надав слов’янським народам Пантелеймон Куліш, зберігає
свою актуальність і нині.