Марченко Н.В. Додаткові покарання та особливості їх призначення

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі викладено загальну характеристику роботи, актуальність теми дослідження, значущість наукової проблеми, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, його емпірична база, сформульовано наукову новизну та основні положення, що виносяться на захист, розкрито теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наводиться інформація щодо їх апробації.

Розділ 1. «Поняття та характеристика додаткових покарань» містить результати дослідження історії концепції додаткових покарань, природи додаткових покарань, сутності та змісту окремих покарань, що належать до додаткових.

У підрозділ 1.1. «Історія розвитку додаткових покарань в Україні» зроблено висновок, що історія розвитку питання про додаткові покарання на українських землях та окремих сусідніх країнах засвідчує, що комплексність покарань не ґрунтувалася на ідеї додатковості будь-яких покарань, що входять у комплекс. Розвиток кримінального права, починаючи з Руської Правди і аж до середини XX ст. йшов шляхом розприватнення кримінально-правових відносин, а тому на початку комплексність була зумовлена не стільки карою, скільки уподобаннями компенсації шкоди, завданої потерпілим. Епоха централізації влади у руках монархів завершилась меншим застосуванням компенсацій і посиленням застосування тілесних покарань, та покарань, що ганьбили. Важливою ознакою цього періоду було те, що комплексність покарань була притаманна не усім європейським країнам. Саме з Заходу, врешті, прийшла ідея про нормативне закріплення додаткових покарань. Кодифікація права суттєво не змінила комплексність покарань, на тлі розгалуженої їхньої системи, в обґрунтуванні адитивної природи покарань, що приєднувалися до основних. Лише після прийняття Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1924 р. та КК УСРР 1927 р. відбулися суттєві зрушення у дослідженні цього правового феномену і, головне, були закріплені правила, що підкреслюють адитивну природу певних покарань. Після другої половини XX ст. можна спостерігати ґрунтовні дослідження природи означеного феномену. Вказаний результат було отримано завдяки відступу від поширеної практики, коли певне явище сьогодення розглядається у сучасному розумінні, і його намагаються відшукати у минулому, попри існуючий історичний контекст, нав’язуючи сучасний зміст та концепцію правовим явищам минувшини.

У підрозділі 1.2. «Природа додаткових покарань: питання концепції» з огляду на існування проблеми пояснення природи додаткових покарань порівняно із основними, оскільки через родову автентичність цих видів уявляється, що питання природи додаткових покарань є теоретично і практично безперспективним, приділяється увага питанню відносного відокремлення додаткових покарань від основних та відповідних критеріїв відокремлення. Вивчені спроби пояснення окремішньої природи додаткових покарань за допомогою функціонального підходу із збереженням їхньої цільової автентичності і побудови горизонтальної системи цілей додаткових покарань.

У дисертації зауважується, що додаткові покарання не окремі їх види, а ціле, сукупне явище, тобто елемент загального поняття «покарання», звідси слід визнати, що в своїй суті вони не повинні відрізнятися від основних покарань, що розглядаються в тому ж плані, оскільки вони належать до одного роду об’єктів.

Зауважується, що оскільки додаткові покарання володіють тими самими якостями, що й основні, то вести мову про їхню тільки допоміжну природу вбачається і логічно, і сутнісно неправильним, адже за природою основні та додаткові покарання вбачаються однаковими, тобто характеризуються однаковими ознаками. Диференціювати ж покарання на основні та додаткові за критерієм їхньої суворості адекватно лише щодо побудови драбини покарань, однак не на основні та додаткові. Відтак, передбачення у законодавстві можливості певних покарань бути і основними і додатковими, наприклад, штраф, є суперечливим концепції додатковості – засобу диференціації та індивідуалізації покарання. Стверджується, що важко погодитися з думкою про те, що допоміжна природа додаткових покарань спрямована на досягнення окремих цілей покарань, оскільки нормативна концепція покарання в Україні виходить із єдності цілей покарання.

У дисертації перевірена гіпотеза оптимальності карального ефекту від системи «основне-додаткове покарання», яка полягає у тому, що таке поєднання має бути більш ефективним з точки зору позитивного впливу на зменшення рецидиву серед таких засуджених, адже вважається, що вплив застосування додаткових покарань більш різнобічний порівняно лише з основним покаранням. Для цього було проведене власне дослідження з використанням соціологічного, статистичного та математичного та інших методів. Зазначається, що головним показником ефективності покарання, що визнається більшістю дослідників є рівень рецидиву, хоча він, як критерій, не бездоганний. Зважаючи на те, що адекватне покарання, що призначається особі, передусім, вбачається запорукою запобігання рецидиву, відшукувати інші релевантні ефективності покарання показники і включати їх до змісту дослідження є таким, що виходить за межі цього дослідження, оскільки потребує окремої уваги, ґрунтуючись на усій системі покарань і з огляду на те, що наявні дослідження виходять із оптимальності динаміки рецидиву як системного показника для емпіричних досліджень ефективності покарань, віднайти інші більш точні критерії не уявляється можливим. Прихильники концепції додатковості обґрунтовують її, переважно, посилаючись на міркування оптимального зменшення рецидиву. Для визначення цієї ефективності використано результати емпіричного дослідження рівня рецидиву засуджених, яким було призначено за попередні (предикатні) злочини додаткові покарання. Основні покарання, до яких призначалися додаткові покарання за предикатні злочини складали 36% позбавлення волі на певний строк, 1,8% обмеження волі, 1,3% арешт. Додаткові покарання, які призначалися особам, що вчинили рецидив за предикатний злочин склали таку пропорцію: 61,3% призначалася конфіскація майна, 68,2% у якій становила конфіскація частини майна, що належить винному на праві власності, 31,8% ‑ конфіскація всього майна, яке було власністю засудженого; 37,7% призначалося позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, 73% з яких складало призначення такого позбавлення строком на три роки, 23,4% ‑ на один рік, 13,6% ‑ на два роки; 0,7% призначався штраф, 58,7% становив штраф у розмірі від 100 до 150 нмдг, 14% ‑ від 150 до 200 нмдг, 18,5% ‑ 250 нмдг, 8,8% ‑ від 200 до 250 нмдг; 0,3% призначалося позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Результати дослідження показали, що рівень рецидиву осіб, яким було призначене додаткове покарання за предикатні злочини знаходиться у межах загальних показників, які характерні і для осіб, яким було призначене лише основне покарання. Для осіб засуджених до покарання із призначенням додаткових покарань за предикатний злочин характерний показник рецидиву від 22,5% до 26,3%. Зазначена різниця спростовує гіпотезу про більшу ефективність основних і додаткових покарань порівняно із лише основними.

З огляду на результати дослідження, стверджується, що принцип – за один злочин – одне основне покарання підлягає переосмисленню, як і сам принцип поділу покарань на основні та додаткові, адже традиційна концепція суперечить природі усіх видів покарань як повноцінних примусових мір впливу на злочинця і суспільство. Зауважується, що класифікація покарань має здійснюватись типологічно, залежно від суворості покарань. Подібна класифікація буде більше відповідати природі покарань, передбачених у системі покарань КК. Ставиться питання про необхідність класифікувати покарання на особливо суворі, суворі, середньої суворості, невеликої суворості. До особливо суворих покарань слід віднести довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; до суворих – арешт, обмеження волі, конфіскація майна; до середньої суворості – службові обмеження для військовослужбовців, виправні роботи, громадські роботи; невеликої суворості – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, штраф. Вона потрібна для забезпечення кумулятивного застосування покарань без поділу їх на основні та додаткові за правилами: за один злочин може бути призначене лише одне суворе або особливо суворе покарання. Покарання середньої та невеликої суворості можуть призначатися у будь-якому поєднанні, однак не більше ніж два за один злочин, відповідно до індивідуальних особливостей злочину та особи злочинця. Разом з тим, існує потреба передбачити застосування заходів відновлення у виді конфіскації майна, здобутого злочинним шляхом і безпеки – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

У підрозділі 1.3. «Характеристика спільних рис та відмінностей додаткових покарань у контексті системи покарань» зазначається про домінуючу концепцію, що усі покарання, які передбачені у КК, являють собою систему, але що дійсно було недостатньо досліджено у науці, так це критичне осмислення відповідності системним закономірностям даної «системи» покарань та обґрунтування відносної відокремленості певних підсистем. Поняття системи покарань передбачає їхню видову однорідність, оскільки у іншому разі довелося би констатувати, що система включає покарання, які не ґрунтуються на спільних ознаках та принципах, бо розуміння додаткових покарань лише як таких, що підсилюють основні, підкреслює їхню меншовартість.

Зроблено висновок, що такі покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, конфіскація майна мають спільну рису не у тому, що побічно чи прямо ведуть до майнових втрат, а у тому, що вони спрямовані або на унеможливлення вчинення нового злочину чи правопорушення засудженим, використовуючи заняття, посаду, службу, діяльність, звання, ранг, чин, клас, а також посприяти усвідомленню цією особою та іншими людьми, що вчинення корисливого злочину може бути економічно невигідним через можливість втрати не лише злочинно придбаного, але й правомірно нажитого майна. Спільною властивістю цих покарань є їх вузько превентивна спрямованість, що робить їх радше заходами безпеки, ніж у повному розумінні покараннями, оскільки переважна мотивація їхнього застосування має бути саме унеможливлення вчинення особою злочину чи правопорушення. Підкреслюється, що на сьогоднішній день різниця між покараннями та заходами безпеки проявляється у так званій «індетерміністичній концепції» (Дж. Флетчер, Д. Гьюсак), що розрізняє покарання та так звані «некаральні санкції», інші заходи безпеки залежно від мотивації держави і аспекту кари, зокрема, у такій мотивації. Тому аргументація, основана на індетерміністичній концепції не виглядає безспірною, як з боку прихильників збереження за такими покараннями їхнього status quo, так і з боку противників цієї позиції, адже вона має виходити із суб’єктивної мотивації законодавця при наявності карального елементу у обох системах, а суб’єктивне важко піддається об’єктивізації доказів.

Зазначається, що штраф має призначатися лише як основне, альтернативне покарання і не виконувати роль компенсатора майнової шкоди на фоні інших покарань, оскільки компенсувати шкоду, заподіяну злочином – це цивільно-правове зобов’язання делінквента.

Вбачається, що конфіскація майна має виконувати відновну та спеціально-запобіжну функції, а тому пропонується вилучити конфіскацію майна з переліку покарань і передбачити конфіскацію злочинно здобутого та отриманого як засіб повернення у попередній стан, тобто не лише відшкодування шкоди потерпілим, але й позбавлення особи тих коштів, які вона отримала шляхом вчинення злочину, отже тут можлива двостороння реституція, коли майно повертається потерпілому і відповідно вилучається у винуватої особи, а також одностороння, коли, наприклад, потерпілого виявити неможливо, або це так званий «злочин без жертви», то винувата особа має бути позбавлена того, що вона набула шляхом вчинення злочину.

Істинна роль позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю виражається не у ганьбі від цього позбавлення, а у превентивній ролі такого впливу на засуджену особу, адже вона позбавляється легальної можливості використовувати посаду або діяльність для нелегального збагачення тощо. Зазначене покарання є заходом безпеки. Звісно, каральний елемент у цьому заході присутній, проте, каральний аспект поступається запобіжному з огляду на мотивацію державою його застосування.

Наводяться аргументи за те, щоб вилучити із КК України таке покарання як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, яке є архаїчним та суперечливим. Зазначається про необхідність існування окрім системи покарань також системи кримінально-правових заходів, що підпорядковуються іншим закономірностям, ніж система покарань.

Розділ 2. «Співвідношення додаткових та основних покарань» містить виявлені закономірності, що стосуються особливостей призначення додаткових покарань, співвідношення основних та додаткових покарань за правилами їхнього призначення, а також дослідження гіпотези залежності призначення додаткових покарань від конструкції санкції кримінально-правової норми.

У підрозділі 2.1. «Специфіка призначення додаткових покарань до основних покарань» досліджуються питання призначення додаткових покарань. Констатується необхідність виявлення та вивчення особливостей призначення додаткових покарань, порівняно з призначенням основних. Зроблено висновок, що кримінальний закон не вказує на певні критерії домірності та специфіку саме призначення додаткових покарань до основних. Те, що у окремих публікаціях називається критеріями призначення додаткових покарань до основних за своєю природою не є такими критеріями. Вони лише вказують на специфіку самих додаткових покарань у порівнянні з основними. Зазначається, що для забезпечення суддів критеріями призначення додаткових покарань до основних із розумінням специфіки додаткових, необхідне переосмислення природи додаткових покарань та впровадження у практику.

У підрозділі 2.2. «Співвідношення додаткових та основних покарань за правилами їх призначення» вказується, що слід відрізняти критерії призначення додаткових покарань від правил їхнього призначення. Підкреслюється, що виявленням точки співвідношення між правилами призначення основних та додаткових покарань, їхньої різниці, виправдовує подвійність системи покарань, з поділом на основні та додаткові покарання. Дається визначення поняття видових правил призначення покарань, під якими розуміється система регулятивних кримінально-правових норм, а також доктринальних положень і правил, вироблених судовою практикою, що визначають закономірності призначення окремих покарань, котрі ґрунтуються на їхній видовій специфіці та загальних засадах призначення покарань. Зазначається, що чинне кримінальне законодавство, судова практика та доктрина не містять будь-яких особливих правил призначення додаткових покарань до основних. Існує лише специфіка змісту додаткових покарань, що притаманна і основним. Виявлено, що має місце особливість застосування правил поглинання менш суворого покарання більш суворим і правила складання стосовно додаткових покарань, проте це не є правилами призначення додаткових покарань до основних. Робиться висновок, що більш доцільним було би відмовитися від ідеї додаткових покарань та застосовувати покарання кумулятивно згідно з правилами, які було визначено.

У підрозділі 2.3. «Порядок призначення додаткових покарань, залежно від особливостей конструкції санкцій» висунуто гіпотезу, що конструкція санкції кримінально-правової норми має значний вплив на призначення додаткових покарань. Висловлена гіпотеза не підтвердилася, оскільки виявилося, що на застосування додаткових покарань впливає лише сила зв’язку між елементами санкції кримінально-правової норми. Якщо вона проявляється у генетичному зв’язку, тобто обов’язковості призначення певного додаткового покарання, то воно напевно визначає додаткове покарання, проте це не є гарантією від того, що не може бути призначене ще одне чи кілька додаткових покарань. Конструкція санкції кримінально-правової норми має вирішальне значення для точного визначення покарання, яке призначається лише щодо основних, а не додаткових покарань.

Розділ 3. Особливості призначення додаткових покарань неповнолітнім присвячений питанням призначення штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткових покарань неповнолітнім засудженим.

У підрозділі 3.1. «Призначення штрафу як додаткового покарання неповнолітнім» зазначається, що особливістю штрафу як додаткового покарання, котре застосовується до неповнолітнього вбачають те, що він застосовується лише до тих неповнолітніх, які мають заробіток та власне майно, на яке може бути звернене стягнення. Однак, зазначена ознака не повинна вважатися притаманною виключно засудженням неповнолітніх, оскільки штраф як покарання має призначатися з урахуванням стандарту життєвого рівня засудженого, його фінансових можливостей. Запропоновано підхід, відповідно, до якого неповнолітнім не має призначатися штраф як додаткове покарання. Вони мають бути, за відсутності можливості негайного відшкодування шкоди із наявних власних коштів, відпрацювати заподіяну шкоду потерпілій особі за спеціальною програмою, яка має бути запроваджена щодо неповнолітніх злочинців. Вона полягає у тому, щоб неповнолітні засуджені здійснювали оплачувану за рахунок коштів місцевих бюджетів суспільно корисну роботу з розрахунку до чотирьох годин на день із збереженням усіх трудових стандартів та пільг щодо них. Такий примус буде не покаранням, а іншим кримінально-правовим наслідком злочину, оскільки відшкодування шкоди не може бути за природою покаранням.

У підрозділі 3.2. «Призначення додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю» було зроблено висновок, що застосування такого заходу як позбавлення права обійматися певною діяльністю щодо неповнолітніх може бути доволі ефективним засобом превенції. Уявляється, що до неповнолітніх слід використати такий самий зміст та умови застосування позбавлення права займатися певною діяльністю що й до повнолітніх засуджених. Для цього пропонується передбачити ст. 104¹ КК України, у якій позбавлення права займатися певною діяльністю буде мати характер заходу безпеки, відповідно виключити ч. 2 ст. 98 КК України.