| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано об’єкт та предмет дослідження, визначено хронологічні межі та методологічну основу роботи, розкрито наукову новизну та її практичне значення, подано коротку анотацію основних наукових положень, які виносяться на захист.
У першому розділі – “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан дослідження проблеми, а також здійснено характеристику джерельної бази.
Історіографію проблеми умовно розділено на декілька блоків: 1) польська міжвоєнна та післявоєнна історіографія (до кінця ХХ ст.); 2) радянська історіографія; 3) сучасна українська та польська історіографії. Їх аналіз засвідчує відсутність комплексного дослідження присвяченого історії розвитку медієвістики у Львівському університеті в міжвоєнний період. Попри те, що вивчення даної проблематики було започатковане в польській історіографії ще в 30-ті рр. ХХ ст. і безперервно продовжується досі, польські історики не створили ґрунтовного історіографічного опрацювання, яке б повністю розкрило означену тему.
Базою і зразком для дослідження розвитку історичної науки у Львівському університеті стала опублікована ще в кінці ХІХ ст. фундаментальна праця історіографів цього навчального закладу Л. Фінкеля та С. Стажинського. Здобутком міжвоєнної польської історіографії було створення декількох, досить детальних у фактологічному плані, наукових розвідок, присвячених історії окремих навчально-наукових підрозділів Львівського університету. Їх авторами були знані вчені С. Гошовський, П. Домбковський, Я. Фальковський та Я. Чекановський. К. Тимєнецький здійснив першу спробу аналізу досягнень та перспектив розвитку історичної медієвістики.
У польській повоєнній історіографії до кінця ХХ ст., за винятком статті Є. Матерніцького про польські дослідження львівського історичного середовища в ХІХ і ХХ ст. та невеликої наукової розвідки Г. Вінницької, яка запропонувала загальну характеристику діяльності львівського історичного осередку і найвідоміших його представників, відсутні дослідження, які б комплексно висвітлювали розвиток історичної науки Львівського університету, зокрема, питання організації історичних досліджень, структури та діяльності навчально-наукових підрозділів медієвістичного профілю.
Радянська історіографія розвиток медієвістики у Львівському університеті міжвоєнного періоду, як і загалом еволюцію польської історичної науки, досліджувала фрагментарно. Ця тема вважалась непопулярною з огляду на політичний підтекст. Неофіційно заборонялося вивчати та популяризувати наукові досягнення міжвоєнної Польщі. В узагальнюючих працях з історії Львівського університету цей період діяльності навчального закладу був затаврований як час занепаду та польської шовіністичної реакції.
Суттєвим проривом у вивченні та популяризації історичної науки Львівського університету стали два останні десятиліття. На початку 90-х рр. ХХ ст. змінились пріоритети розвитку української історичної науки. Вітчизняні історики відкинули стару радянську схему історії, зайнялись розробкою нових концепцій та вивченням малознаних сторінок минулого українських земель. Заідеологізованість та замовчування у ставленні до історії Львівського університету змінилась поглибленими науковими пошуками. Знаковою стала поява статей М. Кріля та Р. Шуста про розвиток допоміжних історичних дисциплін у Львівському університеті, а також кандидатська дисертація В. Качмара про боротьбу за український університет у Львові. Перше комплексне дослідження присвячене еволюції історичної освіти та науки у Львівському університеті з’явилось у 2000 р. Кандидатська дисертація та низка наукових статей Р. Лаврецького висвітлили процес реформування історичної освіти в університеті до 1918 р. й у міжвоєнний період, структуру навчально-наукових підрозділів історичного профілю, організацію навчального процесу, становлення наукових шкіл історичного профілю, різнопланову діяльність найбільш знаних істориків. Торкалися цієї тематики також О. Руда та Р. Масик.
Важливе значення для розкриття теми дисертаційного дослідження має використання результатів спільного польсько-українського наукового проекту з вивчення історіографічного середовища Львова ХІХ і ХХ ст. Його метою було подолання колишніх суперечностей та непорозумінь між польською та українською історіографією в питаннях трактування спільної історії та вироблення єдиної програми вивчення львівського історіографічного осередку. Результати роботи міжнародного проекту були апробовані на низці конференцій, що відбулись у Львові та Жешуві, опубліковані в чотирьох томах видання “Багатокультурне історичне середовище Львова в ХІХ і ХХ століттях”. Підсумком роботи вище згаданого польсько-українського наукового проекту стала також публікація фундаментального колективного дослідження “Золота книга львівської історіографії ХІХ і ХХ ст.”.
Для уточнення та доповнення інформації про медієвістів Львівського університету автор дисертаційного дослідження використовував статті Польського Біографічного Словника та Польського Історичного Словника, а також низку ґрунтовних енциклопедичних статей. Часто вони містять цінну інформацію про життєвий і творчий шлях знаних львівських медієвістів.
Як бачимо, аналіз української та зарубіжної історіографії засвідчує відсутність комплексного дослідження присвяченого історії розвитку медієвістики у Львівському університеті в 1919-1939 роках.
Більшість джерел до історії Львівського університету неопубліковані. Значний масив архівних документів (десятки тисяч архівних справ) збережено у фонді 26 (Львівський університет) Державного архіву Львівської області (далі – Держархів Львівської обл.). Для проведення дослідження дисертант використовував архівні документи опису 1 (Залікові книжки та інші навчально-методичні документи), опису 5 (Особові справи професорсько-викладацького складу), опису 6 (Юридичний факультет), опису 7 (Філософський факультет 1849-1924. Гуманітарний факультет 1924-1939), опису 8 (Теологічний факультет), опису 11 (Роботи, статті, рецензії, реферати). Серед декількох сотень використаних архівних справ близько тридцяти було залучено в науковий обіг уперше.
Аналіз документів 26 фонду Держархіву Львівської обл. уможливив створення цілісної картини історичних студій медієвістичного спрямування у Львівському університеті в 20-х – 30-х роках ХХ ст.: формування структури навчально-наукових підрозділів та особового складу науково-педагогічних працівників, які займались вивченням та викладанням різноманітних аспектів середньовічної історії; висвітлення наукової кар’єри, життєвого та творчого шляху істориків-медієвістів; аналізу діяльності кафедр, інститутів, закладів та семінарів; становлення наукових шкіл історичного спрямування.
Другий за ступенем інформативності та чисельністю масив неопублікованих джерел, що допоміг у розкритті означеної теми, складають документи опису 1 (Відділ кадрів) фонду 119 (Львівський державний університет імені Івана Франка) Архіву Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор дисертації використав особові справи викладачів-істориків, які працювали в університеті до 1939 р., але не були остаточно скомпрометовані в очах радянської влади, й тому зберегли за собою викладацькі посади. Ці документи містять цінну анкетну інформацію про етапи трудової діяльності та наукової кар’єри викладачів, біографічні відомості тощо.
Третій за значущістю об’єм корисної для написання дисертації неопублікованої інформації автор почерпнув у 90 (Архів Яна Птасьніка) та 132 фондах (Львівський університет) Відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Тут збережено документи, які дисертант використав як додаткову інформацію для розкриття діяльності історичних інститутів і семінарів: звіти, хроніки, інвентарні описи, листування, реєстри кореспонденції, фінансові документи, списки учасників практичних та семінарських занять, реферати, семінарські роботи тощо.
Серед опублікованих джерел для написання дисертаційного дослідження найважливішими виявились університетські хроніки, програми викладання (лекцій та практичних занять) і щорічні звіти про склад університету. Почерпнута з них інформація стала цінним джерелом для встановлення медієвістичної компоненти в педагогічній діяльності істориків Львівського університету. Хронологічно вони охоплюють весь досліджуваний період.
Окрему групу джерел, які було використано для написання дисертаційного дослідження (особливо його п’ятого розділу), становлять історіографічні джерела – наукові праці істориків Львівського університету, присвячені різним аспектам середньовічної історії.
Таким чином, для висвітлення історії розвитку медієвістики у Львівському університеті в 1919-1939 рр. використано значний масив опублікованих та неопублікованих джерел львівських архівів та бібліотек, який дозволяє комплексно дослідити розвиток студій з історії середніх віків у досліджуваний період.
У другому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження” розглядається система наукових прийомів та принципів, які застосовувались в процесі написання дисертації.
Для того, щоб історичні факти перетворити в теоретичне дослідження, було використано декілька груп методів: філософські (діалектичний, аналітичний, метод синтезу, індукції та дедукції), загальнонаукові (логічний, абстрагування, узагальнення) та спеціально-наукові (принцип історизму, хронології, порівняльно-історичний, типологічний, статистичний, комплексного аналізу, системно-функціональний, просопографістичний).
Методи аналізу, синтезу, індукції та дедукції, метод абстрагування допомагали у перетворенні історичних подій та фактів у теоретичні узагальнення та сприяли верифікації останніх. На основі одиничних фактів формулювалися гіпотези, які згодом перевірялися новим фактажем.
Під час застосування порівняльно-історичного методу в нашому дослідженні було виявлено основні тенденції у розвитку медієвістичних студій у Львівському університеті в 1919-1939 роках. Використання зазначеного методу було ефективним під час вивчення таких історичних напрямів як історія поселень, міграційних та еміграційних процесів, історичної демографії, соціальної історії, містознавства, історії права та церкви тощо. Застосування принципу систематизації дало змогу простежити зміни у теоретико-методологічних та історіософських засадах істориків-медієвістів Львівського університету в досліджуваний період, виділити їх подібні та відмінні риси, а також зробити на основі цього періодизацію процесу розвитку медієвістики як академічної дисципліни в навчальному закладі. Принцип історизму дозволив відкинути крайнощі архаїзації чи модернізації ідей і концепцій минулого. Історичний підхід дозволив виявити в них як історично минуще, написане на вимогу часу, що втратило теоретичну цінність, так і неминуще, істинне відкриття. Використання проблемно-хронологічного методу допомогло проаналізувати історіографічні факти з позиції взаємозв’язаного процесу, виділити окремі етапи та періоди, розкрити об’єктивні закономірності накопичення історіографічних знань. Завдяки використанню просопографічного методу вдалося відобразити живу людину в сукупності усіх притаманних їй особистісно-людських якостей, а не традиційно формалізовану датами та заслугами постать. Дисертант намагався реконструювати просопографічний (особистісний) портрет медієвістів Львівського університету у 1919-1939 рр., вивчити їх біографії, встановити закономірності та чинники, які вплинули на їх педагогічну та наукову діяльність. У процесі дослідження просопографічний метод тісно переплівся із біографістичним та генеалогічним методами.
Вище згадані методи допомогли максимально поєднати сучасну методологію історіографічних досліджень із запровадженням у науковий обіг нових архівних матеріалів, використанням опублікованих джерел та літератури.
У третьому розділі – “Наукові осередки історичної науки у Львові в 1919-1939 рр.” розглядаються провідні заклади освіти та науки міста, їх зв’язок з Львівським університетом, зміни в освітньому законодавстві та змісті навчання.
У міжвоєнний період Львів був важливим політичним, освітнім та культурним центром Польської республіки (1918-1939). В місті існувала розгалужена мережа навчальних закладів, бібліотек (багаті книгозбірні Львівського університету імені Яна Казимира, Львівської Політехніки та Національного закладу імені Оссолінських), архівів, наукових товариств, періодичних видань, працювала плеяда талановитих учених. У Львові створено сприятливі умови для розвитку польської науки, освіти та культури. Активну діяльність у міжвоєнному Львові проводили наукові товариства, які до своїх назв додали “польські”. Серед десятка польських наукових товариств, що досліджували різні аспекти історичної медієвістики, виділялося Польське історичне товариство, під егідою якого проведено п’ять з’їздів польських істориків, опубліковано десятки номерів найавторитетнішого з польських історичних журналів “Квартальник Історичний”.
Освітні реформи міжвоєнної Польщі суттєво вплинули на розвиток структури Львівського університету, умов прийому на навчання, організацію навчального процесу. За “Законом про вищі школи Польщі” від 13 липня 1920 р. університет здобув автономію, яка значно розширила повноваження ректора, академічного сенату, факультетських рад та деканів. У 1924 р., відповідно до поділу філософського факультету на математично-природничий та гуманітарний, усі історичні кафедри та підпорядковані їм структурні підрозділи увійшли до складу гуманітарного факультету.
У міжвоєнне двадцятиріччя зміст історичного навчання на філософському (гуманітарному) факультеті змінено лише частково. Метою історичної освіти було здобуття практичної професії чи наукового ступеня. За зразок використовувався німецький стандарт, який передбачав одночасну історичну підготовку вчителів, науковців, архівістів та бібліотекарів. З метою сприяння науковим дослідженням викладацького складу в університеті запроваджено триместрову систему організації навчання.
Стрижнем історичної підготовки студентів була лекційно-семінарська форма організації навчального процесу. Студенти та вільні слухачі для здобуття спеціальності обирали визначену кількість обов’язкових та додаткових предметів. Лекції з історії переважно не охоплювали великі часові періоди та були пристосовані до наукових зацікавлень того чи іншого викладача. Натомість, головне місце в історичних студіях відводилось практичним заняттям та самостійній роботі студентів.
Основна навчальна та наукова підготовка студентів відбувалась у семінарах та наукових закладах, які були праобразами сучасних кафедр. Діяльність останніх була суворо регламентованою, а участь студентів у семінарських заняттях – обов’язковою. У зв’язку із поглибленням історичної спеціалізації семінари було укрупнено або перетворено на заклади та інститути, збільшено чисельність штатних працівників. Поступово поняття “кафедра” набуло сучасного значення. Реформування зазнала також екзаменаційна система. Введено обов’язкові поточні на кінцеві іспити. Для отримання вчительського фаху та зарахування в докторантуру необхідною умовою стало здобуття маґістерського диплому, який з 1932 р. набув кваліфікаційного та наукового статусу.
Отже, у міжвоєнний період Львів був потужним осередком розвитку освіти та науки.
У четвертому розділі – “Структура навчально-наукових підрозділів медієвістичного спрямування” реконструюється процес реорганізації кафедр та семінарів медієвістичного профілю. Після 1919 р. реформування структури історичних кафедр на філософському (з 1924 р. – гуманітарному) факультеті відбувалось у відповідності до польських національних інтересів. Велику роль в цьому процесі зіграв професор С. Закшевський. З його ініціативи у 1919 р. на факультеті створено кафедру загальної історії середніх віків та допоміжних історичних дисциплін, яку очолювали Я. Птасьнік (1919-1930 рр.) та Т. Е. Модельський (1930-1939 рр.), кафедру суспільної та економічної історії, яку очолювали А. Шельонґовський (1919 р.) та Ф. Буяк (1920-1939 рр.), а в 1924 р. – кафедру історії освіти та шкільництва, яку очолював С. Лемпицький (1924-1939 рр.) та відповідні історичні семінари при кожній з них. Упродовж 1919-1939 рр. головною медієвістичною кафедрою факультету була кафедра історії Польщі, яку очолювали С. Закшевський (1907-1936 рр.) та Л. Колянковський (1936-1939 рр.).
Серед названих професорів “чистими” медієвістами, чиї лекційні курси, спецкурси та практичні заняття переважно присвячені середньовічній історії, були С. Закшевський, Л. Колянковський, Я. Птасьнік та Т. Е. Модельський. Завідувачі суміжних кафедр викладали окремі аспекти чи проблеми середньовічної історії побіжно, як доповнення до головної кафедральної проблематики.
Оскільки штатні професори середньовічної історії, через відсутність в їх лекціях хронологічної послідовності, не могли повністю забезпечити висвітлення всього матеріалу з обсягу медієвістики, дану прогалину заповнювали лекційні курси та спецкурси титулярних професорів та приват-доцентів. Знаними медієвістами міжвоєнної та післявоєнної Польщі, що викладали на гуманітарному факультеті були: приват-доцент історії Південно-Східної Європи (з 1917 р.), титулярний професор (1931-1939 рр.) О. Ґурка; приват-доцент історії культури Польщі (з 1920 р.), титулярний професор (1929-1939 рр.) К. Гартлєб; приват-доцент історії Східної Європи зі спеціальним оглядом історії Литви В. Камєнецький (1926-1937 рр.); приват-доцент допоміжних історичних дисциплін (з 1929 р.), титулярний професор (з 1939 р.) К. Малєчинський; приват-доцент суспільної та економічної історії С. Інґльот (1932-1939 рр.); приват-доцент загальної історії середніх віків Б. Влодарський (1934-1939 рр.); приват-доцент середньовічної історії С. Зайончковський (1930-1931 рр.).
На правничому факультеті Львівського університету існувало декілька кафедр та семінарів працівники яких поглиблено вивчали історію середньовічного права. Це, зокрема, кафедра держави і права (устрою) Польщі, яку очолював провідний польський генеалог О. Бальцер (1882-1933 рр.), кафедра польського (судового права), яку очолював П. Домбковський (1919 р., 1921-1941 рр.), кафедра церковного (канонічного) права, яку очолювали В. Абрагам (1888-1935 рр.) та Л. Гальбан (1936-1939 рр.). Крім того, медієвістика була предметом викладання та наукових студій старшого асистента кафедри польського судового права (1925-1933 рр.) Я. Адамуса, приват-доцента польського права (1937-1939 рр.) В. Гейноша, приват-доцента західноєвропейського права (1931-1940 рр.), професора (1940-1941 рр.) К. Коранія, старшого асистента кафедри канонічного права (1930-1933 рр.) та кафедри історії польського права (1933-1939 рр.) З. Сохи.
Історична підготовка на теологічному факультеті Львівського університету була нерозривно пов’язана з навчанням на гуманітарному факультеті. Студенти, які обирали спеціалізацією історію церкви, паралельно з теологічною здобували історичну освіту на гуманітарному факультеті, або продовжували студії за кордоном.
У 1919-1939 рр. на теологічному факультеті медієвістика була предметом викладання працівників кафедри історії церкви в Польщі та на Русі, яку очолював Ю. Умінський (1930-1939 рр.), кафедри історії церковного мистецтва, яку очолював В. Жила (1919-1925 рр.). На кафедрах історичного спрямування частими були кадрові зміни, адміністрація теологічного факультету не приділяла їм належної уваги, тому історична підготовка загалом і медієвістична зокрема не зайняли належного рівня у студіях теологів.
Отже, в 1919-1939 рр. структура кафедр Львівського університету, об’єктом вивчення та викладання яких була медієвістика, зазнала суттєвих змін. У загальних рисах вона узгоджувалась з поділом тогочасної польської історичної науки на окремі напрями. Під впливом освітніх реформ у міжвоєнній Польщі в університеті особливою увагою та підтримкою влади користувалися навчально-наукові підрозділи, які сприяли утвердженню польської державності. Натомість, чимало пропозицій вчених рад факультетів щодо відкриття нових навчально-наукових підрозділів, з огляду на політичну доцільність чи фінансове становище держави, Міністерство віровизнань і освіти відхилило.
У п’ятому розділі – “Напрями медієвістичних досліджень” розглянуто та проаналізовано напрями медієвістичних студій учених, які працювали у Львівському університеті в міжвоєнний період.
Упродовж міжвоєнного двадцятиріччя у Львівському університеті відбулась кристалізація декількох історичних шкіл, які загалом відображали основні напрямки тогочасної історичної медієвістики в Польщі. Головні наукові школи медієвістичного спрямування сформовано на філософському (гуманітарному) факультеті. Серед них найбільше визнання та наукові здобутки мали школи С. Закшевського, Я. Птасьніка та Ф. Буяка.
На кафедрі історії Польщі під керівництвом С. Закшевського та Л. Колянковського переважно відбувалися дослідження політичної історії середньовічної Польщі та сусідніх країн. Професор С. Закшевський мав значні досягнення у царині політичної історії Польщі часів Мєшка І, Болеслава Хороброго та Казимира ІІІ Великого, церковної історії та історії взаємин давньої Польщі з Апостольською Столицею, історії формування польсько-українських прикордонних відносин. Попри значні наукові та педагогічні досягнення, плідну організаційну діяльність на ниві історичної науки, висновки та узагальнення багатьох досліджень професора С. Закшевського подекуди не відповідають історичній правді, мають помітне політичне, часом антиукраїнське забарвлення.
Наукові інтереси знаного польського медієвіста, одного з творців так званої “яґеллонської ідеї” Л. Колянковського переважно зосереджувались на вивченні історії Польщі та Литви в епоху пізнього середньовіччя, відносинах Польщі з Кримським ханством і Московською державою в XIV-XVI ст. Під впливом праць М. Грушевського вчений поглиблено вивчав середньовічну історію українських земель. Необхідно зазначити, що наукові теорії та висновки Л. Колянковського, незважаючи на політичний підтекст, мали помітний вплив на розвиток післявоєнної польської історіографії.
Учень С. Закшевського титулярний професор О. Ґурка став відомим завдяки дослідженням періоду пізнього середньовіччя на польських теренах, історії взаємин Польщі з Туреччиною, Румунією та Кримом. Своїми сміливими та, водночас, справедливими зауваженнями, критикою домінуючих історичних міфів, стереотипів та теорій учений викликав хвилю ревізіонізму в польській історіографії.
Середньовічна історія Польщі, Чехії, Угорщини, Литви та Русі були предметом наукових досліджень учня С. Закшевського, відомого знавця та аналітика середньовічних джерел Б. Влодарського. Після війни цей учений виїхав у Польщу, де став основоположником школи медієвістичних студій з історії Русі в Торуньському університеті.
До наукової школи С. Закшевського також належали: знана дослідниця польського пізнього середньовіччя та взаємин Польщі з сусідніми країнами під час правління династії П’ястів Є. Малєчинська; знавець суспільно-економічної історії Литви XIV-XV ст., етногенезу литовського народу, тевтонських впливів на культуру литовців В. Камєнецький. Під керівництвом С. Закшевського в Львівському університеті розпочинали наукову кар’єру згодом знані медієвісти Ю. Скшипек, М. Антонів, М. Алєксєєвич, К. Левицький та ін.
Помітне місце у медієвістичних студіях на гуманітарному факультеті займало дослідження історії міст, їх матеріальної та духовної культури. Неперевершеним знавцем середньовічної культури був професор Я. Птасьнік. Його науковий доробок, що не втратив свого значення до сьогодні, включає ґрунтовні дослідження з історії польських міст та міщанства, правових та суспільно-демографічних стосунків, іноземних впливів на розвиток польської культури, соціальної боротьби етносів, розвитку торгівлі, мануфактур, друкарської справи, звичаєвого, релігійного, мистецького та духовного життя.
До наукової школи професора Я. Птасьніка належали: відомий фахівець з середньовічного права та історії Давньопольської держави З. Войцеховський, дослідник польсько-турецько-татарських відносин у XV ст. Б. Стахонь, відмінний знавець середньовічних документів, а також відносин Польщі та Литви С. Зайончковський, дослідниця історії Львова, ролі жінки в історії середньовічної Польщі Л. Харевічова, етнограф Покуття Я. Кропп та ін. Частина з них продовжила дослідження в університетах повоєнної Польщі.
Загальна історія раннього середньовіччя була одним з головним напрямів наукових студій учня і послідовника школи Л. Фінкеля та Т. Войцеховського Т. Е. Модельського. Вчений здобув славу неперевершеного знавця середньовічних джерел, історичної географії, термінології, ономастики та середньовічного права. Але попри значні наукові здобутки, він не мав організаторських та педагогічних талантів і не створив власної наукової школи.
Суттєві здобутки в галузі медієвістики були у працівників закладу допоміжних історичних дисциплін. Зокрема, знавцем середньовічної польської дипломатики, палеографії, хронології й історії торгівлі ХІ-XVI ст. був приват-доцент К. Малєчинський, дослідником середньовічної шляхетської сфрагістики – знаний учений М. Ґаісіг.
Невід’ємною складовою розвитку медієвістики Львівського університету була наукова діяльність школи одного з найвідоміших польських істориків першої половини ХХ ст. Ф. Буяка. Завдяки його старанням Львівський університет став головним польським осередком з вивчення соціально-економічної історії. Школа Ф. Буяка об’єднувала його учнів та соратників, які працювали в інституті соціально-економічної історії. Новатор та організатор наукового життя Ф. Буяк мав значні надбання у царині медієвістики, був знавцем середньовічної історичної географії, історії колонізації польських земель, суспільних та економічних відносин на польських теренах у додержавний період і в часи Давньопольської держави. Поряд з тим він також був переконаним українофобом і свідомо боровся з будь-якими проявами проукраїнських симпатій.
До школи Ф. Буяка належало значне коло талановитих науковців. Серед них вивченням медієвістичної проблематики поглиблено займалися дослідники економічної історії Польщі пізнього середньовіччя Я. Рутковський та С. Інґльот, історії ціноутворення у Львові – С. Гошовський, історії формування та розвитку Мазовецької землі – С. Пазира та ін.
Історики права також здійснили значний внесок у розвиток історичної медієвістики. Найпомітніші успіхи у даній галузі мали О. Бальцер, П. Домбковський та В. Абрагам. На правничому факультеті під орудою О. Бальцера створено історико-правничу школу, відому далеко за межами Львова. Професор О. Бальцер мав значні наукові здобутки у царині історії державного ладу, законодавства й устрою Давньопольської держави та Польського королівства епохи пізнього середньовіччя, історії права та родового ладу слов’янських етносів V-IX ст., історії польської колонізації, генеалогії династії П’ястів, політичної та правової історії Австрії, Чехії та Угорщини, архівістики та джерелознавства, історії польського судочинства. Його генеалогія династії П’ястів, де відображені різноманітні зв’язки з Рюриковичами, відзначається досконалою джерелознавчою базою, в т. ч. знанням руських літописів, і далі залишається кращою працею з цієї проблематики.
Учень О. Бальцера П. Домбковський прославився як дослідник історії цивільного та господарського права, судочинства та судоустрою в Польщі у XIV-XVI ст., архівістики та палеографії, історії поштової служби. Проблемам польського та литовського приватного та процесуального права, устрою та престолонаслідування у Польщі та Литві в XIV-XVI ст. присвячено декілька монографій учня П. Домбковського Я. Адамуса. В. Гейнош здійснив вагомий внесок у вивчення історії середньовічного польського та литовського права, суспільного ладу західноукраїнських земель у XV ст. К. Корані здобув визнання провідних європейських науковців за внесок у висвітлення історії середньовічного польського політичного, громадянського, карного та спадкового прав і впливу на них західноєвропейського права.
Професор В. Абрагам був глибоким знавцем історії канонічного та польського світського права. Він зокрема, був одним з кращих дослідників проблем християнізації Польщі та Литви, історії церковної організації в середньовічній Польщі та на Русі, карного, сімейного та звичаєвого права. Вчений підготував плеяду відомих польських істориків, правників та теологів.
Медієвістична складова наукової спадщини відомого учня В. Абрагама Л. Гальбана охоплювала дослідження еволюції суспільних ідеалів та сімейних відносин у польському середньовічному суспільстві, проблему лихварства в середньовічній Польщі.
Серед не багатьох науковців теологічного факультету Львівського університету, які займались історичними дослідженнями, особливою популярністю користувалась тематика пов’язана з історією церкви та церковної організації на польських теренах. Знаний історик церкви професор Ю. Умінський висвітлив історію життєдіяльності декількох церковних ієрархів католицької церкви в XII – XIV ст., досліджував історію татарської навали на Східну Європу в ХІІІ ст., проаналізував еволюцію католицизму та його вплив на польське середньовічне суспільство.
Відомий знавець церковного мистецтва о. В. Жила мав значні здобутки в галузі історії середньовічного церковного мистецтва в Галичині та на Волині. Декілька монографій учений присвятив кращим пам’яткам сакрального будівництва середньовічного Львова.
Як бачимо, історична медієвістика у Львівському університеті розвивалась в декількох напрямках: політична історія Польщі та сусідніх країн, історія міст, їх матеріальної та духовної культури, соціально-економічна історія, дослідження історії права та церкви.
Finkel L., Starzyński S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego / Ludwik Finkel, Stanisław Starzyński. – Cz. 1-2; – Cz. 1. – Lwów : Nakł. Senatu akademickiego c. k. Uniwersytetu Lwowskiego, 1894. – 16, 351 s.; – Cz. 2. – Lwów : Nakł. Senatu akademickiego c. k. Uniwersytetu Lwowskiego, 1896. – 443 s.
|
