Механізми становлення та Розвитку cоціального партнерства органів публічної влади І неурядових некомерційних організацій

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв’язок роботи з науковими темами досліджень Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано використані методи дослідження, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення; наведено дані щодо апробації та впровадження в практику результатів дослідження, кількості публікацій за темою дисертації.

У першому розділі – "Теоретико-методологічні засади дослідження соціального партнерства в умовах становлення демократичного урядування" – подається огляд літератури за темою дисертації, визначається ступінь дослідженості проблеми, обґрунтовується вибір напрямів наукової розвідки дисертанта, розглядаються методологічні підходи, завдяки яким вирішується визначене наукове завдання, пропонується обґрунтування дисертантом авторської концепції міжсекторного соціального партнерства і механізмів його становлення та розвитку.

У контексті теми дисертації критично осмислюються теоретичні напрацювання вітчизняних авторів у таких сферах наукового знання, як політологія (З.Балабаєва, С.Наумкіна),  соціологія (Е.Гансова, В.Жуков, В.Скуратівський), державне управління (Г.Задорожний, В.Кривошеєв, О.Коврига, А.Колодій, В.Лісовий, В.Мартиненко, П.Надолішній, В.Нанівська, Н.Нижник, В.Токовенко, С.Рябов, В.Ситник, ), економіка (В.Ясинський).

Дисертант звертається також до новітніх російських академічних досліджень у галузі міжсекторної взаємодії (Г.Атаманчук, Ф.Гайнуліна, В.Наумов, В.Кокорев, П.Кудюкин, Г.Семигин, В.Тихомиров, В.Франчук, В.Щедряков, В.Якімець, ін.). Серед інших зарубіжних досліджень партнерства виокремлюються напрацювання таких відомих авторів, як Ч.Барбер, Р.Бискуп, В.Бихельбауер, П.Гринер, К.Поппер, К.Малена, А.Пилинка, Дж.Сорос, Ф.Фукуяма та ін.

Зазначено, що міждисциплінарний характер проблеми управління соціальним партнерством вимагає синтезу досягнень політології, соціології, економіки, теорії державного управління тощо. Доповнено обґрунтування необхідності переходу від вузького (економічного) до широкого (соціально-політичного) розуміння соціального партнерства. Державно-управлінська ж специфіка аналізу виявляється в особливому фокусі теоретичного осмислення міжсекторних взаємодій і практичного підходу до впровадження механізмів соціального партнерства. Наводиться огляд основних дефініцій й авторське тлумачення ключових термінів: демократичне урядування, соціальний механізм демократичного урядування, соціальне партнерство, неурядові некомерційні організації, ін.

Аналіз наукових джерел та законодавчих актів, що окреслюють сферу суспільної діяльності громадян, виявив проблему нечіткого, невиправдано вузького законодавчого визначення учасників громадського сектору. У контексті запропонованого автором підходу вживається термін "неурядові некомерційні організації", під яким розуміються самокеровані, добровільні організації громадян, що об'єдналися з метою реалізації своїх інтересів, не пов'язаних з одержанням прибутку для розподілу між членами організації у якості їхнього особистого доходу).

Узагальнюючи аналіз сучасних концепцій соціального партнерства, дисертант розвиває думку попередніх дослідників і, спираючись на фундаментальні положення економічної теорії груп та концепції корпоративізму, розглядає цей феномен виходячи за межі соціально-трудових відносин, а саме – як специфічний механізм взаємодії соціальних груп, причому як олігополістичних, так і латентних, що здійснюється рівноправними суб’єктами на добровільних засадах і на принципах довіри з метою розв’язання актуальних проблем соціально-економічного розвитку.

Обґрунтовується методологія авторського наукового пошуку, яка базується на використанні системно-синергетичного підходу, загальної теорії організацій, соціально-філософської й соціологічної концепції простору, мережевого методу. Теоретико-методологічною основою авторської концепції розроблення державних механізмів управління соціальним партнерством стало використання фундаментальних положень економічної теорії вибору, що включає як свій підрозділ теорію груп (Дж.Бьюкен, В.Кокорев), та концепції корпоративізму, що дозволило розглядати соціальне партнерство набагато ширше – як специфічний тип взаємодії груп з різними інтересами.

Використання фундаментальних положень теорії соціальних організацій надало можливість сформувати цілісне уявлення про такі організації, як суспільство, органи публічної влади, неурядові некомерційні організації, про механізми і принципи функціонування організацій першого та третього секторів в системі соціального партнерства. Розроблення механізмів державного управління та концептуальної моделі міжсекторної взаємодії стало можливим завдяки використанню методологічних можливостей соціально-філософської концепції простору (П.Бурдьє, Е.Гидденс, О.Конт, П.Сорокін). Проблема міжсекторної взаємодії розглядається як процес в рамках соціального підпростору, який утворюється у ході складного взаємовпливу ряду полів, потенціалів, що виникають через відмінності та різноманіття можливостей взаємодіючих організацій.

Обґрунтовуються положення авторської концепції, згідно з якою розробка механізмів управління соціальним партнерством тісно пов’язується з розбудовою системи демократичного урядування. Аксиологічний зміст демократичного урядування втілюється в договірному процесі взаємного визнання інтересів, що сприяє злагоді і миру, створює політичні, економічні і соціальні умови для примирення сторін з конфронтуючими інтересами. Спираючись на праці вітчизняних (Е.Гансова, П.Надолішній, В.Нанівська, В.Токовенко) і зарубіжних (Г.Атаманчук, П.Бурдьє, Т.Заславська, Т.Парсонс, П.Сорокін, Г.Спенсер) авторів та на фундаментальні положення загальної теорії організацій, автор розглядає демократичне урядування як форму публічного управління, коли інтереси суспільства виступають дієвим механізмом, що визначає напрям розвитку інституту держави, а громадяни є активними суб'єктами суспільно-політичних відносин. Функцію відповіді на потреби суспільства виконує соціальний механізм демократичного урядування – сукупність і логічний взаємозв'язок соціальних елементів, процесів і закономірностей, за допомогою яких здійснюється налагодження організованої взаємодії людей, їхніх співтовариств, соціальних груп і влади. Вказаний механізм передбачає розуміння суб'єктами взаємодії пріоритету загальних інтересів та цілей над частковими і необхідності дотримання взаємних зобов'язань та відповідальності.

Основною складовою соціального механізму демократичного урядування є соціальне партнерство, сутність якого полягає в налагодженні конструктивної взаємодії між трьома силами, котрі діють у специфічній сфері, в межах якої формуються, змінюються і функціонують певні види діяльності, що визначають ту чи іншу сторону партнерства, легітимізуючи й інституціоналізуючи її. Саме на таку співпрацю націлена  запропонована автором концептуальна модель міжсекторного соціального партнерства, що передбачає конструктивне партнерство двох або трьох секторів для вирішення соціальних проблем, задоволення суспільних потреб й інтересів, "вигідне" для кожної із сторін окремо, а також у цілому для мешканців території, де воно реалізується.

Аналіз науково-теоретичних засад державного управління у сфері міжсекторного соціального партнерства дав змогу з'ясувати питання, що досі були недостатньо досліджені, здійснити порівняльний аналіз складових механізму державного управління цією сферою в Україні та за кордоном, а також визначити підходи до формування комплексного механізму державного управління соціальним партнерством, що відповідає стандартам країн розвиненої демократії.

У другому розділі – "Неурядові некомерційні організації як суб'єкти соціального партнерства" – здійснено комплексний аналіз стану та діяльності неурядових некомерційних організацій в Україні, визначено їх функції та роль у системі соціального партнерства, проаналізовано відповідні норми міжнародного права і українського законодавства, ресурсне забезпечення, узагальнено досвід проведення державної політики в зарубіжних країнах щодо неурядових некомерційних організацій.

Як засвідчив аналіз, процес суспільної самоорганізації обумовив зростання кількості і певне поліпшення якісного складу неурядових некомерційних організацій, які поступово стають реальною силою, дієвим механізмом громадянського суспільства, що впливає на зміни в ньому. Наразі їх діяльність нерідко виходить за межі державних кордонів; вони усе частіше співробітничають з міжнародними організаціями, сприяють урахуванню національних інтересів на міжнародному рівні, беруть участь у пошуку шляхів вирішення світових проблем, спираючись зокрема на діяльність колективного міждержавного органу – ООН і його інститутів.

Проте загалом документи і концепції щодо неурядових організацій, вироблені ООН, наразі не є достатньою мірою запитуваними державними структурами України, що також впливає на стан неурядових некомерційних організацій. Соціологічні опитування свідчать про низьку ефективність їх діяльності. Серед причин – некомпетентність кадрів, незадовільний рівень менеджменту та інформованості організацій щодо законодавчих та інших питань як з власної діяльності, так і з діяльності органів публічної влади.

Приклад Німеччини, США, Ірландії, Нідерландів, Бельгії доводить, що розвиток третього сектору за допомогою державної підтримки процесу професіоналізації його лідерів є визначальним чинником майбутнього розвитку. Діяльність таких організацій дозволяє цим державам не тільки максимально економічно вирішувати соціальні проблеми, бути своєрідним полігоном для інноваційних технологій, не тільки сприяє зайнятості населення, а й є ресурсом ефективної самоорганізації громадян. Разом з взаємодією органів публічної влади – це умова реалізації потреб, що зростають, і здібностей людини, суспільства в умовах глобалізації.

Порівняльний аналіз українського законодавства щодо процесів створення і діяльності неурядових некомерційних організацій і Росії засвідчив, що в Україні уже сформовано досить широку нормативну базу з цього питання. Однак попри те, що окремими нормами і положеннями політико-правових і юридичних актів України запроваджено майже весь комплекс стандартів державної політики щодо таких організацій, передбачених міжнародними правовими документами, для деяких із них і досі не знайдено механізмів практичної реалізації, інші не виконуються органами державної влади або ж виконуються лише частково.

В умовах зниження реальних доходів населення, нерозвиненості традицій меценатства особливу значимість для неурядових некомерційних організацій мають доходи від їхньої власної підприємницької діяльності. Найвагомішим чинником, який перешкоджає ефективній діяльності третього сектору в Україні, є податкове законодавство. Аналіз практики оподаткування Хорватії, Естонії, Угорщини, Словаччини, Польщі, Великобританії, США засвідчив, що у країнах з ринковою економікою вона зазвичай диференційована стосовно комерційних і некомерційних організацій та реалізується за принципом: податкові пільги і підтримка – в обмін на "прозорість" діяльності. Але, оцінюючи зарубіжний досвід, потрібно мати на увазі, що у вказаних країнах функціонування зазначених організацій спирається на усталені традиції, накопичений досвід прецедентів, правову культуру, розвинений  ринок, ефективну систему бухгалтерського обліку й аудиту. За умов нерозвиненості демократичних і ринкових інститутів реалізація подібного підходу щодо надання податкових пільг має серйозну загрозу створення умов для корупції і може ускладнити діяльність багатьох, насамперед благодійних, організацій.

Доведена необхідність розрізняти ринкові (страхування, управління нерухомістю, бухгалтерський облік й юридичні консультації) і неринкові (поліпшення екологічної ситуації й культурного обслуговування населення, виконання програм соціальної допомоги й перерозподілу) функції неурядових некомерційних організацій.

Аналіз стану матеріального забезпечення неурядових некомерційних організацій показав, що більшість з них мають декілька джерел фінансування, передусім – це допомога юридичних осіб, як українських, так і іноземних ( 52% та 55% відповідно) і добровільні внески громадян (44%). Відсоток же організацій, виконання суспільно значущих функцій яких стає можливим завдяки їх частковому чи повному фінансуванню з боку державних структур чи органів місцевого самоврядування, є невисоким (27% та 11% відповідно). Крім того, в більшості випадків така підтримка є незначною і досягає 2500 грн. на рік. Значну та найбільш стабільну частку серед джерел фінансування складають членські внески (34%), але їх обсяг є також незначним.

Доведена необхідність доповнення українського законодавства нормами, які відповідають стандартам країн розвинених демократій та розроблення комплексу механізмів управління соціальним партнерством, впровадження яких стало б дієвим чинником розвитку мережі неурядових некомерційних організацій як реальних партнерів органів публічної влади.

У третьому розділі – "Політико-правове й організаційне забезпечення розвитку партнерства органів публічної влади і неурядових некомерційних організацій" проаналізовано основні напрями та принципи взаємодії органів публічної влади і неурядових некомерційних організацій на сучасному етапі, механізми становлення та розвитку їх партнерства, які можуть бути задіяні з метою конструктивного впливу на розбудову демократичного урядування в Україні.

Порівняльний аналіз різних форм взаємодії органів влади і неурядових некомерційних організацій в зарубіжних країнах (Росія, Німеччина, Канада) показав, що така співпраця можлива тільки за умови, коли представники обох секторів починають працювати спільно, поєднавши зусилля та усвідомивши, що це вигідно кожній із сторін і суспільству в цілому. Спираючись на аналіз потреб суспільства, що можуть бути задоволені неурядовими некомерційними організаціями, та законодавчо визначений перелік цілей соціальної політики України в сучасних умовах, автор визначає основні напрями партнерства органів публічної влади і неурядових некомерційних організацій, якими можуть бути: участь у розробленні управлінських рішень, реалізація соціальних програм, надання "невідкладної соціальної допомоги", соціальна реабілітація, профілактика соціальних проблем.

Доведено, що умови, в яких розвивається партнерство, залишаються незадовільними. Органи влади, як і раніше, здебільшого розглядають неурядові некомерційні організації як об’єкт управління, за яким потрібно стежити, який належить організовувати і контролювати. Неурядові некомерційні організації, у свою чергу, нерідко власну незалежність вважають самоціллю існування і категорично відмовляються від відносин, де є хоч натяк на взаємозалежність чи контроль з боку органів влади. Автор робить висновок, що неурядові некомерційні організації в процесі соціального партнерства, переслідуючи свої інтереси, мають певну сукупність очікувань стосовно розвитку свого сектору та реакції і дій з боку іншого сектору
(рис. 1). На думку автора, дану схему (де список очікувань, безумовно, може постійно поповнюватися) можна розглядати як певну базу для розроблення механізмів партнерської взаємодії при вирішенні актуальних проблем розвитку суспільства.