МЕЩЕРЯКОВ Валерий Валентинович МЕХАНИЗМЫ ГОСУДАРСТВЕННОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ В СФЕРЕ ОХРАНЫ ИСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО НАСЛЕДИЯ И ПАМЯТНИКОВ АРХИТЕКТУРЫ В РЕГИОНАХ
Тип:
synopsis
summary:
У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дослідження, вказано її зв’язок із напрямами досліджень Національної академії; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; наведено інформацію про їх упровадження й апробацію, особистий внесок здобувача, публікації за темою дисертації, її структуру та обсяг. У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади державного регулювання у сфері охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури” – систематизовано основні дослідницькі підходи до формування і розвитку сфери охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури, уточнено поняття, розширено класифікацію ОКС і розкрито особливості державного регулювання в досліджуваній сфері. Аналіз наукових праць свідчить, що проблема охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури є комплексною, привертає увагу дослідників різного наукового профілю. Основні етапи становлення пам’яткоохоронної сфери, що мають певні характерні особливості, які формувалися з урахуванням зовнішніх та внутрішніх детермінант, вивчалися В.Горбиком, О.Нестулею та ін., проблеми становлення і розвитку законодавства про охорону й використання ОКС – В.Акуленком, В.Жадько, Т.Курило та ін. Формування регіональних особливостей системи охорони та збереження культурної спадщини досліджували О.Малишева, О.Принь, О.Присяжнюк, П.Тронько, О.Худолей та ін., удосконалення механізмів державного управління охороною культурної спадщини – Ю.Опалько, Л.Прибєга, В.Холодок, міжнародно-правові відносини та системи охорони культурних цінностей – Г.Андрес, М.Богуславським, В.Максимовим та ін. Систематизацію й архітектурознавчий аналіз матеріалів щодо визначних архітектурних об’єктів, які з різних причин не дійшли до нашого часу, але без яких неможливо уявити собі справжню історію української архітектури здійснено В.Вечерським. Проте наявний науковий та управлінський інструментарій поки що не дає можливості завершити правову регламентацію відносин, пов’язаних із охороною та використанням культурних цінностей, налагодженням координації діяльності органів влади різних рівнів, які вирішують цю проблему. Уточнено визначення базових понять дослідження, які утворюють категорійно- понятійний апарат державного регулювання у сфері охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури, зокрема таких, як “пам’ятка”, “пам’ятник”, “культура”, “спадщина”, “пам’ятка культурної спадщини”, “пам’ятка історії та культури”, “культурна спадщина”, “історико-культурна спадщина”, “пам’ятка архітектури”, “державне управління” і “державне регулювання”, а також розкрито зміст термінів: “механізм”, “механізм держави”, “механізм державного регулювання”. Показано, що систематизація понять, які використовуються в наукових, нормативно- правових та інших джерелах при характеристиці певних явищ у цій сфері, дає підстави розглядати їх з позиції синонімічності й взаємозв’язку, що сприяє системному застосуванню, встановленню співвідношення між ними та уніфікації. На підставі етимологічного та правового аналізу змісту категорії “державне регулюванняˮ конкретизовано поняття “державне регулювання у сфері охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектуриˮ, закріплення якого на законодавчому рівні сприятиме його єдиному розумінню в практичній управлінській діяльності. 8 З’ясовано, що розвиток культури сприяє збільшенню кількості культурних цінностей з акцентуванням уваги на їх історичній складовій, доповненні законодавства новими категоріями ОКС. Визначено, що наведена в Законі України “Про охорону культурної спадщини” (ст. 2) класифікація ОКС за видами та категоріями цінності не є вичерпною і потребує їх доповнення за видами (художні, документальні об’єкти (пам’ятки), предмети музейного значення, а також унікальні та рідкісні предмети колекціонування); за категоріями цінності (пам’ятки місцевого, національного та світового значення, історико-культурні заповідники, історико-архітектурні заповідні території, цінні та рядові історичні забудови). Запропоновано також розширити глосарій представлених у цьому законі термінів, які відображають сучасну практику охорони пам’яток і досвід інших країн, відповідно до рекомендацій ЮНЕСКО, що сприятиме вдосконаленню Державного реєстру нерухомих пам’яток України (ДРНПУ). Обґрунтовано, що основні завдання з охорони історико-культурної спадщини полягають у розробці та впровадженні системи заходів щодо збереження, використання та популяризації ОКС, гармонізації суспільних відносин у цій сфері. Виходячи з цього особливістю державного регулювання у сфері охорони історико- культурної спадщини та пам’яток архітектури є вжиття регулівних заходів, спрямованих на усунення негативних явищ у конкретній сфері суспільного життя шляхом впливу суб’єктів управління пам’яткоохоронною сферою на об’єкти, які мають практичний характер та функціональну спрямованість, для досягнення поставлених цілей. Це, своєю чергою, передбачає локалізацію відповідних відносин на регіональному рівні, які в умовах ринкової економіки трансформуються в регіональний ринок усіх видів культурних послуг та потребують вироблення механізмів державного регулювання (нормативно-правового, організаційного, фінансово-економічного та інформаційно-комунікативного), розкриття їх змісту та особливостей. У другому розділі – “Сучасна практика застосування механізмів державного регулювання у сфері охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури в регіонах” – розкрито основні положення та особливості формування й функціонування нормативно-правового і комплексного механізмів державного регулювання у сфері охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури в регіонах України, а також проаналізовано міжнародні стандарти і механізми міжнародного співробітництва у цій сфері. Установлено, що нормативно-правова база у сфері охорони історико- культурної спадщини та пам’яток архітектури в Україні порівняно з іншими європейськими державами досить ґрунтовно розроблена і специфікована за окремими галузями (включає понад 200 законів і нормативних актів), проте багато положень базових законів є декларативними, що ускладнює державне регулювання. Показано, що вся історія становлення системи нормативно-правового регулювання охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури в регіонах України свідчить про необхідність конкретизації змісту та напрямів вдосконалення відповідного механізму державного регулювання, вироблення й реалізації певних норм, які могли б збалансувати часто протилежні підходи та погляди на історико- культурну спадщину, нормативно-правові методи її збереження, систему цінностей, якою керується вітчизняне та міжнародне співтовариство у визначенні своєї позиції з цього питання, принципів, інструментів та юридичних засобів, які розглядаються як 9 виважена система засобів впливу органів державної влади та ОМС на діяльність усіх суб’єктів пам’яткоохоронної сфери, якою зумовлюються мета й завдання розвитку цієї сфери, а також способів їх практичного застосування. Уточненню основних напрямів удосконалення нормативно-правового механізму державного регулювання у сфері охорони історико-культурної спадщини та пам’яток архітектури сприятиме: внесення змін у законодавчі та підзаконні акти з метою активізації державно- управлінських відносин у цій сфері; впровадження визнаних Україною актів міжнародного права і міжнародних договорів; законодавче унормування завдань і повноважень суб’єктів забезпечення ОКС та ін. Крім того, існує потреба в подальшому вдосконаленні системи обліку, систематизації та узагальненні результатів наявних науково-методичних розробок щодо розкриття історико-культурної і наукової цінності ОКС та пам’яток архітектури, використання, консервації, реставрації, музеєфікації пам’яток, контролю за виконанням зобов’язань щодо їх утримання в належному стані, передачі в приватну власність тощо. Аналіз процесів у цій сфері підтвердив необхідність завершення формування ДРНПУ, створення банку даних ОКС, оскільки тільки після внесення до ДРНПУ вони набувають статусу пам’яток та поділяються на дві охоронні категорії: національного та місцевого значення. Так, за даними державної статистичної звітності, на 1 січня 2015 р. в Україні нараховується 123,6 тис. ОКС (з них 891 пам’ятка національного значення та 6779 – місцевого), що на 19,2 тис. менше, ніж у 2013 р., та на 21,2 тис. менше, ніж у 2011–2012 рр. Це є наслідком того, що органами охорони культурної спадщини не створено дієвої системи охорони ОКС, зокрема належних умов їх збереження, що призводить до зменшення кількості пам’яток, оскільки вони руйнуються внаслідок дії атмосферних явищ і людського фактора. Така ситуація свідчить про необхідність вжиття локалізованих заходів із охорони ОКС, зокрема в регіонах. Особливо це стосується високоурбанізованих територій, які потребують значних капіталовкладень, та здійснення відповідної фінансово-економічної політики. Розвиток таких територій, їх реконструкція, забудова, господарська діяльність в історичних ареалах населених місць мають базуватися на усвідомленні необхідності збереження і раціонального використання об’єктів нерухомої культурної спадщини, охорони історичного архітектурного середовища. Обґрунтовано необхідність розробки організаційно-правових та фінансово- інвестиційних заходів щодо вдосконалення та реалізації державного регулювання у вказаній сфері. Це передбачає побудову відповідної структурно-функціональної моделі комплексного механізму державного регулювання у сфері охорони історико- культурної спадщини та пам’яток архітектури в регіонах (рис. 1), яка відображає принципи внутрішньої організації та функціонування пам’яткоохоронної сфери, інституційну, фінансово-інвестиційну й організаційну складові і т.ін. Показано, що гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів у сфері культурної спадщини не лише ґрунтується на різноплановому співробітництві, а й потребує врахування міжнародних стандартів Ради Європи у досліджуваній сфері, передусім її конвенційних норм. Позитивним досвідом України є наближення законодавства до норм європейського права культурної спадщини шляхом ратифікації більшості з конвенцій Ради Європи в указаній сфері.
