МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТІВ ЯК ЧИННИКІВ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ (МОЖЛИВОСТІ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ)

summary

У вступі розкриваються актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробленості теми роботи, її мета та завдання, предмет і об’єкт дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація.

У першому розділі «Інститути в системі формування інноваційної парадигми розвитку економіки» досліджуються теоретичні аспекти інституціональної економіки, а також геоекономічний аспект вибору інституціональної моделі економіки, інституціональні передумови створення стратегії якісного зростання.

Із гносеологічної точки зору, як наукова течія, інституціоналізм – це неортодоксальна економічна теорія, і хоча як самостійна наукова школа цей напрям економічної думки сформувався у США, його джерела живляться теоріями, сформульованими європейськими економістами – опозиціонерами чільної на тоді класичної традиції (її становили передусім історична школа і марксистська політична економія).

Сучасна західна політекономія часто послуговується інженерним підходом до інститутів, відповідно до якого їх потрібно розглядати з позицій результативності і забезпечувати підвищення ефективності не тільки дії як такої, а й інституціональної структури (прав власності, правил контрактації, відносин у промисловій організації, господарського і, зокрема, трудового законодавства тощо), у якій певна дія чиниться. Мірою того, як інститути впроваджують або засвоюють ефективніші методи роботи (це оцінюється, звичайно, з погляду трансакційних витрат), їх варто перетворювати, аби максимізувати ефективність їхньої діяльності і тим самим забезпечувати підвищення добробуту.

Інститути конституюють правила, а до економічних належать правила, що визначають можливі форми організації господарської діяльності, в рамках якої окремі індивіди або групи кооперуються чи вступають у конкурентні відносини. Можна запропонувати два підходи до аналізу державної політики в рамках інституціональної дослідницької програми: екзогенний і ендогенний. Згідно з екзогенним підходом до дослідження державної економічної політики, основну увагу слід звернути на позитивну зовнішню залежність обраних заходів від наявних економічних процесів, причому зв'язок між інструментами й результатами суто казуальний. Відповідно до ендогенного підходу, навпаки, акцентується зміна в результаті державної економічної політики ціннісних установок і механізмів взаємодії суб'єктів системи, на яку спрямовано вплив такої політики. Тим самим успіх застосовуваних економічних інструментів залежить від узгодженості векторів економічної політики і внутрішніх (інституціональних) змін у суспільстві, які нею генеруються в процесі функціонування господарського механізму.

Інститути регулюють доступ до законного міжнародного використання рідкісних та цінних ресурсів, а також визначають принципи цього доступу. Вони визначають, у чому полягають і як повинні втілюватися в життя ті або інші інтереси, з огляду на той факт, що сама рідкісність цих ресурсів, яка обумовлюється труднощами доступу до них, складає основу для суперництва (зокрема й міждержавного) і навіть конфліктів у боротьбі за володіння ними. Інститути регулюють (структурують та закріплюють як суспільно визнані практики) подібну боротьбу різних інтересів. Вони встановлюють правила гри, а також цілі, які в цій грі можуть бути досягнуті, але не ходи, що їх мають робити гравці протягом гри, залишаючись у межах інституціонально визначеного простору можливостей, вибору й стимулів. Інститути визначають способи, за допомогою яких викликаний нестачею ресурсів конфлікт можна пом'якшити і розв'язати.

Неодмінною умовою досягнення успіху в економіці є її інституціональне облаштування. Саме система інститутів забезпечує ефективність як ринку, так і держави, а також оптимізує їхню взаємодію. Стосовно до економіки і суспільства інститути не просто структури й системи (фондовий ринок, інституціональні інвестори, страхові компанії й ін.), а відповідні правила, норми, установлений порядок тощо.

Якщо інституціональна структура знаходиться у стадії формування або трансформації, то інститути, що конституюють її, виникатимуть і закріплюватимуться залежно від порівняльної ефективності альтернативних способів координації господарської діяльності. Неефективність одних і ефективність інших механізмів координації виявляється в результаті інституціональної метаконкуренції.