МІЖНАРОДНО-ПОЛІТИЧНІ ОСНОВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ СПІЛЬНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКОВОЇ ТА ОБОРОННОЇ ПОЛІТИКИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, зроблено огляд методологічної основи та джерельної бази дисертації, вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, розкрито зв’язок дисертації з науковими програмами і темами, подано апробацію дослідження та структуру роботи.

У першому розділі “Спільна європейська безпекова та оборонна політика як об’єкт політологічних досліджень” сформульовано понятійно-категоріальний апарат; проаналізовано стан наукової розробки та джерельну базу; досліджено ЄБОП у контексті основних концепцій теорії міжнародних відносин; з’ясовано основні форми безпекової співпраці європейських держав (1648-2005).

У першому підрозділі “Проблема етимології понять “безпекова” та “оборонна” політики” встановлено, що складність дослідження предмету ЄБОП пов’язана зі суперечливістю трактування природи самого ЄС як міжнародної організації sui generis, в якій відсутнє чітке розмежування інституційних повноважень. Нечіткість цілей ЄС як політичного об’єднання спричиняє дискусії навколо назви політики у сфері безпеки та оборони: з 1999 р. було три варіанти назв. Прикметник “спільна”, що початково фігурував у назві та наголошував на можливій найвищій меті – досягненні спільної оборони держав – членів ЄС, яку, однак, досі не реалізовано, – з часом зник. Суттєвої змістової різниці між цими варіантами нема, їх зміна відображає лише еволюцію розвитку політики та зміну поглядів самих учасників. На сьогодні найширше вживаним є варіант “Європейська безпекова та оборонна політика”, який обрано робочим для дисертації.

Предиспозицією до теоретичного дослідження ЄБОП є той факт, що в західній політологічній літературі практично відсутнє спільне чи, принаймні, загальновживане трактування поняття “безпека”. Це зумовлено відсутністю спільної методологічної бази, множинністю вихідних позицій та точок зору, суб’єктивізмом в оцінках.

Науково-теоретичні дискусії щодо змісту поняття “безпека”, що загострилися наприкінці 70-х років ХХ ст., відобразилися у диференціації позицій окремих держав – членів ЄС в питанні співвідношення військової та цивільної складової. У науково-теоретичній дискусії пропозиції сягали від максимально широкого трактування безпеки (Р. Ульман, О. Вавер та ін.) до традиційного державо-центристського (етатистського) трактування з певним урахуванням змін внаслідок розширення понять безпеки та оборони (де Вільде, О. Вавнер, Дж. Най, С. Лінн-Джонс, С. Уолт, Л. Фрідман). Проекція цієї теоретичної дискусії на ЄС відображається у поділі позицій держав-членів на прихильників зміцнення військової (Франція, Німеччина, Великобританія та Нідерланди) та цивільної складової ЄБОП (нейтральні та східно-європейські держави-члени).

Водночас відкритим залишається питання про доречність вживання терміна “оборонна” у назві ЄБОП. Під час розробки Маастрихтського договору (1991), а саме положень про “спільну оборону” та “спільну оборонну політику”, представники урядів оперували термінами традиційної оборони, яка передбачає захист територіальної цілісності ЄС військовими засобами. Петерсберзькі місії, інкорпоровані до Амстердамського договору (1999), які становлять оборонну складову ЄБОП, не передбачають завдань з територіальної оброни ЄС і мають характер операцій з кризового врегулювання. На думку низки західних дослідників, тут немає жодної суперечності, оскільки на концептуальному рівні практика ЄБОП засвідчує широкий підхід ЄС до змісту понять “безпека” та “оборона” (Е. Гохляйтнер, М. Варнкен, К. Гертайзер, Дж. Ропер, У. Шюрр). Вітчизняні дослідники М.О. Баймуратов та О.А. Делінський, навпаки, вважають вживання терміна “оборона” в контексті ЄБОП некоректним.

Враховуючи особливості становлення концептуально-теоретичної бази та практичного втілення, сформулювано власне визначення Європейської безпекової та оборонної політики як зовнішньополітичної діяльності ЄС, спрямованої на реалізацію спільних стратегічних цілей держав-членів у сфері коопераційної безпеки, що може бути трансформована в систему колективної безпеки. Системотворче значення для реалізації ЄБОП мають принципи: цілісності, когерентності та коопераційності.

У другому підрозділі “Стан наукової розробки та джерельна база проблематики спільної безпекової та оборонної політики ЄС” виділено чотири чинники, що зумовлюють складність політологічного дослідження ЄБОП: 1) низький рівень відкритості інформації у цій галузі для громадськості; 2) існування великої кількості ґрунтовних політологічних, філософських та ін. праць, що досліджують дотичні, однак більш загальні питання війни та миру, виникнення та врегулювання конфліктів тощо. При цьому проблему безпеки здебільшого не диференційовано з-поміж інших питань; 3) маргіналізація безпекової співпраці ЄС у галузі з дослідження питань національної та міжнародної безпеки (“security studies”), в якій домінує реалістична парадигма ТМВ; 4) відсутність в українській науці актуальних комплексних політологічних досліджень ЄБОП, відкритих громадськості; 5) високий рівень дослідженості вузьким колом європейських науковців і фахівців військової справи та низький рівень зацікавленості американських науковців. Зроблено огляд досліджень досліджень, які становлять найбільшу наукову цінність для дослідження теми дисертації (В. Шаля, Й. Варвіка, К. Гастайгер, Дж. Говорса, О.А. Делінського, Р. Задри, О.О. Мітрофанової, Дж. Ропера та ін.).

У третьому підрозділі “Спільна зовнішня, безпекова та оборонна політика ЄС у теорії міжнародних відносин” доведено, що науково-теоретичне дослідження безпекової та оборонної політики ЄС тривалий час залишалося в річищі загального аналізу зовнішньої політики та євроінтеграційних процесів всередині ЄС.

На підставі аналізу теоретичних концепцій неореалізму, неолібералізму, неофункціоналізму та міжурядової концепції А. Моравчика встановлено відсутність єдиного комплексного підходу до процесу інтеграції ЄС у сфері безпеки та оборони. Реалістична парадигма засвідчує неспроможність вийти за межі раціонального підрахунку співвідношення могутності національних держав та інкорпорувати диференційований підхід до міжнародних організацій. Ліберальні школи зосереджують надмірну увагу на впливі міжнародних організацій, надаючи другорядного значення інтересам інших важливих акторів, передусім держав. Недоліком неофункціонального підходу, що базується на положенні про експансивність процесів інтеграції через ефект “переливу”, є заперечення можливості такого переливу, доки ЄБОП матиме міжурядовий характер. Не можна цілком погодитися з міжурядовою концепцією А. Моравчика, який трактує європейську інтеграцію виключно як результат домовленостей, що відображають відносну могутність акторів із незмінними інтересами. Відтак, жодна з основних концепцій ТМВ не може вичерпно пояснити особливості розвитку ЄБОП. На концептуальному рівні вироблення такого пояснення залишається актуальним. Запропоновано розглядати ЄБОП на теоретичному рівні як концепцію, що поєднує політичний та правовий аспекти.

У четвертому підрозділі “Оборонні та воєнно-політичні союзи держав у новітній європейській історії: теоретико-методологічний аналіз” виокремлено спільні та відмінні характеристики військово-політичної співпраці європейських держав у її найважливіших проявах (Вестфальський мир, Четвертний союз (Шомоне), Троїстий союз, Антанта, Ліга Націй, НАТО, ЗЄС, Варшавський пакт, НБСЄ/ОБСЄ та ЄС). Цей підхід дав можливість довести тяглість та еволюційність форм безпекової співпраці в Європі від міждержавних оборонних альянсів до інституційної співпраці на багатосторонній основі та першої спроби наднаціоналізації цієї співпраці. Зроблено застереження, що історичний розвиток дає розуміння певних сучасних тенденцій і суперечностей, що виникають між державами – членами ЄС, однак не детермінує розвитку ЄБОП.

У другому розділі “Становлення Європейської безпекової та оборонної політики в контексті європейських інтеграційних процесів другої половини XX – початку XXІ ст.” основну увагу зосереджено на аналізі найважливіших етапів становлення зовнішньої, безпекової та оборонної політик власне в інституційних межах ЄС. Простежено становлення нормативно-правового та інституційного механізмів ЄБОП. На основі спільності характеристик політичних процесів виділено шість етапів розвитку:

1) етап визначення стратегій співпраці (1946–1949): саме співпраця була характерною ознакою початкового періоду визначення позицій у повоєнній системі міжнародних відносин. Робилися спроби перенести стосунки вимушеного союзництва держав-переможців на постійну основу співпраці між собою та з переможеними країнами;

2) етап краху наддержавних проектів (1950–1954): саме в цей час Європа зазнала невдачі у втіленні найамбітнішого проекту оборонного союзу – Європейської оборонної спільноти;

3) період стагнації безпекових інтеграційних проектів (1955-1968): після невдач попереднього періоду на питання безпеки та оборони накладено табу;

4) на четвертому етапі “ренесансу” (1969-1986) відбулося поступове і вельми обережне відродження зовнішньополітичної співпраці у формі Європейської політичної співпраці (період неформальних консультацій) ;

5) етап інституційного утвердження безпекової та оборонної співпраці (1987-1997): Єдиний європейський акт став першим юридично обов’язковим документом, в якому було зафіксовано міжнародно-правове зобов’язання держав спільно розробляти та здійснювати європейську зовнішню політику;

6) етап реалізації та вдосконалення інституційного механізму (1998-2005): неспроможність ЄС гарантувати мир та безпеку в колишній Югославії вимагала докорінних змін. Наголос поставлено на створенні та досягненні воєнної дієздатності Сил швидкого реагування ЄС поряд з розвитком меншого за масштабами механізму цивільного врегулювання криз. Модифіковані нормативно-правові підвалини механізму ЄБОП закладає Конституція для Європи (2004), процес ратифікації якої призупинено.

Детально проаналізовано сучасний розвиток військового та цивільного механізмів кризового врегулювання ЄС.

Підкреслено, що в інтеграційні проекти 1990-х років зберігають основні структурні ознаки безпеково-політичної співпраці 50-60-х років. Роль Європейської Ради, Ради Міністрів та Європейського Парламенту, створення політичного секретаріату та європейської безпекової та оборонної спільноти вже тоді були наріжним каменем політичних дискусій на найвищому рівні.

На п’ятому етапі почалося закріплення нормативно-правової бази ЄБОП на принципах зміцнення систематичної співпраці держав-членів у здійсненні політики та дотримання головних настанов Європейської Ради. Згідно з Договором про ЄС інструментами реалізації ЄБОП є: спільні позиції, спільні дії та спільні стратегії.

У третьому розділі “Місце та перспективи ЄС у системі міжнародної безпеки XXI ст.” досліджено напрями стратегічного розвитку ЄБОП: на внутрішньополітичному рівні ЄС та на рівні зовнішньополітичної взаємодії з іншими міжнародними суб’єктами – міжнародними організаціями та окремими державами, зокрема з Україною.

У першому підрозділі детально проаналізовано Європейську стратегію безпеки (ЄСБ, 2003), відсутність якої тривалий час негативно позначалася на розвитку ЄБОП. ЄСБ вдалося затвердити низку концептуальних положень. Йдеться про закріплення превентивного підходу до територіальної оборони ЄС, принципу коопераційності через підтримання доброго урядування в країнах-сусідах (програма сусідства “Ширша Європа – нове сусідство”), застосування збройної сили лише як останнього засобу ЄБОП. Недоліками ЄСБ є відсутність відповідей на деякі проблемні питання конкретного характеру, зокрема про те, як належить застосовувати можливості ЄС, в яких випадках? Немає жодної згадки про використання Сил швидкого реагування ЄС.

Завдання другого підрозділу визначила потреба трансформації політико-інституційного механізму ЄС за умов глобальних викликів і загроз європейській безпеці. Основними недоліками ЄБОП, що спричиняють нездатність ЄС швидко та ефективно реагувати на кризи, є недосконалість інституційної структури та механізму ухвалення рішень. Організаційна модель потребує зміни співвідношення повноважень Ради ЄС та Комісії у сфері ЄБОП, передусім надання ширших повноважень останній. Здійснено детальний аналіз положень Конституції для Європи, на основі якого продемонстровано нові шляхи підвищення ефективності ЄБОП, зокрема, через запровадження посади міністра закордонних справ ЄС, який би власне поєднував функції Високого представника з СЗБП та віце-комісара. Конституція також відкриває можливість для зміцнення позицій неформального лідерства однієї чи групи держав-членів у сфері ЄБОП. Наголошено на потребі відмови від принципу одностайності в процесі ухвалення рішень щодо ЄБОП.

Згідно з концепцією доповнення і співпраці та взаємопов’язаних інституцій у третьому підрозділі досліджено зв’язки взаємозалежності та взаємодії між ЄС та провідними організаціями з безпеки – НАТО, ОБСЄ та ООН. З огляду на те, що на сьогодні ЄС розбудував власну структуру військового та цивільного врегулювання криз, що частково повторює механізми згаданих організацій, та на недосконалість кризових механізмів цих організацій та ЄС, зроблено висновок про потребу узгодження компетенцій міжнародних організацій з метою підвищення ефективності.

На теоретико-концептуальному рівні проаналізовано трансформацію кожної зі згаданих організацій в сучасному міжнародному середовищі, ступінь їх міжінституційної співпраці з ЄС, виокремлено сфери дублювання їх компетенцій. Прогнозування ймовірного узгодження компетенцій між ЄС та НАТО, ОБСЄ та ООН у середньостроковій перспективі базується на географічному та функціональному чинниках за двох сценаріїв: конкурентного та комплементарного. Перевагу надано останньому. Запропоновано такі сценарії узгодження компетенцій: 1) ЄС–НАТО: Євросоюз перебирає на себе відповідальність за врегулювання криз низької інтенсивності в Європі та у співпраці з НАТО – в світі, кризи високої інтенсивності – виключна компетенція НАТО; 2) ЄС–ОБСЄ: ЄС потребує легітимізації своїх миротворчих місій мандатом ОБСЄ, отримує можливість розширити свій цивільний механізм, залучаючи, в разі потреби, засоби превентивної дипломатії ОБСЄ; ОБСЄ інтенсифікує свою діяльність завдяки фінансовій підтримці держав – членів ЄС, у перспективі отримує можливість використання, в разі потреби, Сил швидкого реагування ЄС у зоні своєї відповідальності; 3) ЄС–ООН: ЄС потребує мандату РБ ООН для миротворчих операцій, перебирає на себе повну відповідальність за миротворчі операції низької інтенсивності в Європі та підтримує операції ООН в світі; ООН використовує військові підрозділи ЄС або індивідуально будь-якої з держав-членів як альтернативу НАТО для комплектування своїх миротворчих бригад.

Особливу увагу приділено відносинам з НАТО, виокремленню: а) передумов, що дали змогу досягнути домовленості “Берлін-плюс” (1996, 2003); б) перешкод під час її втілення. На основі аналізу дослідження Р. Кагана “Про рай і владу. Америка і Європа у новому світовому порядку” сформульовано висновок про те, що трансатлантичні суперечності зумовлені не антагонізмом вартостей (як у відносинах США–СРСР), а відмінністю стратегічних концепцій, зокрема поглядів на принцип багатосторонності та застосування сили.

У четвертому підрозділі проаналізовано нормативно-правову базу, практичний рівень і перспективи співпраці України та ЄС у військово-політичній сфері. На основі Плану дій Україна – ЄС на 2005 р. виокремлено три основні сфери, що становлять стратегічний інтерес для співпраці у військово-політичній сфері: 1) співпраця в межах створення оперативних сил ЄС; 2) входження України на європейський ринок озброєнь; 3) приєднання до європейських космічних програм.

Відзначено активну співпрацю України та ЄС на рівні миротворчих контингентів, зокрема, через участь у миротворчих операціях в Боснії і Герцеговині, Косово, Демократичній Республіці Конго. Підкреслено важливість перейняття досвіду країн-сусідів, які тепер є членами ЄС, передусім, країн Вишеградської четвірки. Відзначено позитивний досвід співпраці України та ЄС як партнерів у вирішенні Придністровського конфлікту. Наголошено на важливості зміцнення співпраці в рамках проекту супутникової навігаційної системи ЄС “Галілео”. З погляду модернізації обороноздатності збройних сил України наголошено на потребі запровадження принципу справедливого обігу (juste retour), що чинного на європейських ринках озброєння.