Молчанов Р.Ю. Здійснення та цивільно-правовий захист особистого немайнового права на ім\'я

summary

У вступі наведено обґрунтування актуальності дослідження, його зв'язок із науковими програмами, планами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, вказані відомості щодо апробації та публікації результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. «Загальна характеристика права на ім’я» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історико-теоретичні аспекти розвитку права на ім’я» проведено історіографічне та порівняльне дослідження проблем становлення права на ім’я.

Використання історичного методу дослідження дало змогу з’ясувати світові тенденції розвитку права на ім’я. Автор встановлює, що спочатку воно розглядається лише як рефлекси об’єктивного права, а існування суб’єктивного права не визнається. Тільки у другій половині двадцятого сторіччя концепція розвитку особистих немайнових прав отримує новий поштовх. Саме у цей час право на ім’я знаходить своє відображення у законодавстві багатьох країн світу. У вітчизняній історії вперше на право на ім’я звертають увагу тільки при розробці проекту Цивільного укладення.

За радянських часів розвиток інституту права на ім’я стримувався існуючим на той час рівнем сприйняття радянською науковою спільнотою особистих немайнових прав у цілому та зацікавленістю держави у адміністративному нормуванні відносин щодо імені фізичної особи. Логічним завершенням розвитку права на ім’я стало його легальне визнання та закріплення у ЦК України.

В результаті історичного розвитку інституту права на ім’я сформувалось його суспільне бачення. Зокрема, особисте благо, вираженням якого є ім’я, – це соціальне виокремлення індивідуальності, фундамент, на якому базується все те, що є моральним надбанням людини. Якщо в деяких випадках і можливо підвести захист імені під інші, більш усталені юридичні поняття, то у цілому такий захист був би недостатнім. Кожен інститут має свою визначену функцію і обмежену сферу застосування.

Зроблений аналіз дав можливість обрати вектор подальшого дослідження та зорієнтуватись у виборі правового механізму, що відповідатиме вимогам часу та сутності правового інституту.

У підрозділі 1.2. «Ім’я як об’єкт суб’єктивного цивільного права», розповсюджуючи на ім’я, як об’єкт суб’єктивного цивільного права, загальне поняття об’єкта, автор приходить до висновку, що ім’я – це об’єктивоване зовні благо, яке завдяки своїм корисним властивостям, задовольняє потребу людини. Воно належить особі. В свою чергу, норми права, враховуючи здатність імені задовольняти людські потреби, забезпечують можливість здійснювати або вимагати від суб’єктів здійснення певних дій чи утримуватись від них по відношенню до цих благ.

І’мя – це спосіб позначення людини, засіб формальної індивідуалізації особистості, атрибут. Визначаючи корисні властивості автор констатує, що ім’я дозволяє людині брати участь у соціальних зв’язках і при цьому не бути знеособленою, позбавленою індивідуальності. Воно необхідне як для самого носія (має суб’єктивну цінність, корисність), так і для третіх осіб (має об’єктивну цінність, корисність). Об’єктивна корисність випливає з того, що суспільна оцінка фізичної особи нерозривно пов’язана з її ім’ям. Інакше кажучи, з ім’ям пов’язується вся сукупність уявлень про зовнішні та внутрішні якості носія.

Обгрунтовується позиція, що ім’я, хоча і належить фізичній особі, але, в силу об’єктивації, може відокремлюватись від неї, тобто існувати автономно. Це дає можливість використовувати його іншим особам, в тому числі, після смерті носія імені. Разом з тим, як зазначає автор, відокремлення розглядуваного блага не повинно розглядатись як обставина, що створює можливість переходу об’єкта від одного суб’єкта до іншого. Воно продовжує індивідуалізувати свого носія, залишається засобом його позначення навіть після смерті останнього.

Автор поділяє позицію М.Д. Єгорова про взаємооціночний характер цивільних правовідносин, відповідно до якої майнові і немайнові відносини передбачають взаємну оцінку їх суб’єктами об’єктів, щодо яких вони виникають. Використовуючи теорію цінності, відповідно до якої ціна – це не вартість блага, а грошовий вираз того, наскільки воно корисне для споживача, наскільки “попит” зацікавлений в ньому, а “пропозиція”, з урахуванням зацікавленості „попиту”, готова його надати, автор приходить до висновку, що ім’я фізичної особи, за певних обставин, може розглядатися як товар та підлягати оцінці у грошах.

У підрозілі 1.3. «Поняття та зміст особистого немайнового права на ім’я» аналізуються існуючі в науці цивільного права підходи до визначення суб’єктивного цивільного права. На обраному в результаті узагальнення теоретичному підгрунті формулюється поняття особистого немайнового права на ім’я, як наданої особі, з метою задоволення її потреб, міри можливої поведінки, що полягає у можливостях здійснення певних дій, по відношенню до свого імені, самою управомоченою особою та у можливостях управомоченої особи вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи чи осіб. Воно може бути охарактеризоване як особисте право, тобто невідчужуване та невіддільне від свого носія за життя останнього. Разом з тим, після смерті носія імені право надавати згоду на його використання переходить, в результаті правонаступництва, до певної групи суб’єктів цивільного права. Це право також є абсолютним,  може носити і майновий, і немайновий характер.

В результаті проведення критичного аналізу існуючих точок зору, концепцій, теорій щодо змісту суб’єктивного права на ім’я, обґрунтовується, що зміст останнього може бути розкрито через наступні правомочності: належність, використання, розпорядження. Належністю є юридично забезпечена можливість фізичної особи мати певне ім’я, називатись своїм іменем. Таке позначення даної правомочності дозволить відокремити елемент змісту суб’єктивного права на нематеріальне благо від володіння, як елемента змісту речового права. Використання визначається як юридично забезпечена можливість фізичної особи видобувати корисний ефект з імені в результаті його експлуатації, задовольняти потреби завдяки корисним властивостям. Під розпорядженням автор розуміє юридично забезпечену можливість визначити правову долю імені. Вказана правомочність містить в собі і можливість надання права на використання імені третім особам, що реалізується через надання згоди управомоченим суб’єктом.

Обґрунтовується думка, що захист не є складовою суб’єктивного права на ім’я, а є самостійним суб’єктивним правом, яке виникає лише в момент порушення регулятивного суб’єктивного права.

Розділ 2. «Здійснення права на ім’я, як особистого немайнового права» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Здійснення суб’єктивного права на ім’я» висловлюється та обґрунтовується думка, що всі питання, пов’язані з використанням суб’єктивного права на ім’я, включаючи питання способу його реалізації, а також відмови від суб’єктивного права, передачі його іншим особам та ін., вирішуються управомоченими особами на їх власний розсуд. При цьому, здійснення можливе як шляхом вчинення фактичних, так і юридичних дій. В останньому випадку здійснення суб’єктивного права буде відбуватись шляхом вчинення позитивних (активних) дій, що мають юридичне значення. Ці дії, як юридичний факт, є двостороннім правочином, договором, тому повинні бути  правомірними, вольовими, спрямованими на виникнення певних правових наслідків та вчиненими дієздатними особами.

При укладенні договору про надання права на використання імені між учасниками виникають відносні, майнові правовідносини.

Враховуючи ту обставину, що фізичні особи можуть мати різний обсяг дієздатності, тобто, різний рівень здатності вчиняти дії, які мають юридичне значення, законодавець визначає для тієї чи іншої категорій осіб певний порядок здійснення права на ім’я.

Зроблені у даному підрозділі висновки вказують на необхідність подальшого дослідження та встановлення гарантій і меж здійснення суб’єктивного права на ім’я. Адже, поряд з наданою свободою здійснення, суб’єктивне право на ім’я не є безмежним.

У підрозділі 2.2. «Гарантії здійснення права на ім’я» на підставі проведеного аналізу робиться висновок, що реальність, здійсненність права на ім’я забезпечується розгорнутою системою гарантій. При цьому, під гарантіями розуміється система норм, принципів, умов і вимог, що забезпечують у сукупності додержання прав і свобод, законних інтересів особи.

Практичне здійснення прав забезпечується: нормами-принципами, які є одним із видів спеціалізованих норм. Вони можуть бути загальними та галузевими; юридичними обов’язками; організаційно-правовими гарантіями, тобто систематичною організаторською діяльністю держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій із створення сприятливих умов для реального використання фізичними особами своїх імен; міжнародними нормативно-правовими гарантіями.

При цьому, зазначається, що положення ЦК України про право на транскрибований запис імені входить у протиріччя з нормативними актами, які регламентують діяльність органів реєстрації актів цивільного стану і передбачають ведення записів актів цивільного стану виключно українською мовою, тобто згідно з правилами українського правопису, який не визнає транслітерацію при написанні імен. Використані в роботі приклади із судової практики свідчать, що діяльність органів РАЦС щодо запису імені в актах цивільного стану сьогодні не є безпомилковою.

У підрозділі 2.3. «Межі здійснення суб’єктивного права на ім’я», рухаючись від загального до окремого, автор  обґрунтовує визначення поняття меж здійснення права на ім’я. Він вважає, що  це окреслені договором чи законодавством межі діяльності  управомочених осіб по реалізації можливостей, що складають зміст права на ім’я.

Розглядаючи поняття «межі» та «обмеження», дисертант виділив дві основні складові суб'єктивного права: зміст і обсяг. Наголошується, що саме вони і визначають кількісні та якісні показники можливої поведінки суб'єкта права, а звуження хоча б однієї з цих складових призводить до обмеження права. Обсягом права на ім’я є конкретна поведінка (як активна, так і пасивна), яка необхідна для реалізації тих правомочностей, що своєю сукупністю складають зміст права. Досліджуючи поняття меж та обмежень суб’єктивного права на ім’я, автор приходить до висновку, що зміна змісту і обсягу суб'єктивного права особи залежить від двох основних чинників: об'єктивних і суб'єктивних. До об'єктивних відносяться ті, які не залежать безпосередньо від волі конкретної особи – носія суб'єктивного права. Це, зокрема, норми права. Завдяки ним окреслюються межі права та/або межі здійснення права. Вони можуть бути встановлені за допомогою принципів цивільного права, часу, правил про допустимість способів та умов здійснення, призначення, суб’єктного складу. Щодо суб'єктивних чинників, то вони залежать від волі конкретних осіб, які вступають між собою у певні відносини. Саме суб'єктивні умови визначають обмеження права та обмеження в здійсненні права. Зміна обсягу і змісту суб'єктивних прав залежить від поведінки, волевиявлення осіб і відбувається в бік їх звуження.

Розділ ІІІ. «Захист права на ім’я» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Поняття та природа права на захист імені», шляхом аналізу відомих підходів до визначення права на захист автором обирається науково-теоретична основа для формулювання поняття права на захист імені, а також досліджується природа цього права. Використовуючи дедуктивний спосіб наукового дослідження, коли положення окремого виводяться із загальних положень,  автор зазначає, що право на захист імені – це охоронювальне суб’єктивне право, яке є самостійним і виникає з моменту порушення регулятивного суб’єктивного права на ім’я чи його оспорювання. Як і будь-яке суб’єктивне право, право на захист імені містить в собі можливість вчинення управомоченою особою власних дій та можливість вимоги певної поведінки від зобов’язаної особи. Його структура вбирає в себе позитивну поведінку управомоченої особи та можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаного суб’єкта. Остання носить подвійний характер. З одного боку, вона має матеріальний характер та адресується зобов’язаній особі. З іншого боку, така поведінка має процесуальний характер та адресується до держави в особі її юрисдикційних органів.

У підрозділі 3.2. «Поняття та загальна характеристика судових способів захисту права на ім’я» розглядаються способи захисту права на ім’я, виявляються їх особливості і шляхи вдосконалення. Дослідження грунтується, зокрема, на матеріалах вітчизняної судової практики та відомостях про діяльність судів іноземних держав щодо захисту права на ім’я. Автор виходить з того, що способи захисту за своєю природою є матеріально-правовими заходами, за допомогою яких здійснюється відновлення, компенсація або визнання оспорюваних прав.

Автор приходить до висновку, що право на ім’я у суді може бути захищено наступними способами: визнанням права на ім’я; вимогою про припинення дій, що порушують право; визнанням угоди, за якою надано згоду на використання імені, недійсною; відновленням становища, яке існувало до порушення права (у тих випадках, коли порушене суб’єктивне регулятивне право може бути реально відновлено); зміною та припиненням правовідносин; покладенням на порушника обов’язку відшкодувати шкоду, що виникла внаслідок порушення права; компенсацією моральної шкоди; визнанням незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб.