Мостепанюк Л.О. Довірче позбавлення волі як вид кримінального покарання

summary

1.                             ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; визначаються мета та завдання, об’єкт, предмет, методологічна та науково-теоретична база, наукова новизна; вказується зв’язок з науковими програмами, планами; визначається практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержання, апробація результатів дисертації та її структура; формулюються основні положення та висновки, що виносяться на захист.

Розділ 1 “Історичні аспекти розвитку інститутів найтяжчих видів покарань та соціально-правова обумовленість довічного позбавлення волі” складається з трьох підрозділів та присвячений характеристиці найтяжчих видів покарання в історичному ракурсі, а також визначенню громадської думки стосовно довічного позбавлення волі.

Підрозділ 1.1. “Довічне позбавлення волі та інші найтяжчі види покарання в законодавстві України з найдавніших часів до ХІХ ст.” присвячений аналізу законодавчих актів України та Російської імперії, до складу якої входила Україна, зарубіжних країн та теоретичних робіт, в яких передбачалися чи характеризувалися найтяжчі види покарання, що існували на території нашої держави до кінця ХІХ ст. До них автором віднесені: кровна помста, смертна кара в різноманітних проявах, довічна каторга. Виявлено, що в зарубіжних нормативно-правових актах (Німецьке укладення 1872 р., Угорське укладення 1879 р., Французький проект 1881 р.) передбачалися як смертна кара, так і довічна каторга. Доведено, що такі мислителі та письменники вказаного періоду, як Аристотель, Сенека, Платон, І.Кант, Ф.Гегель, І.Тургенєв, М.Чернишевський виступали проти застосування суворих заходів до злочинця та жорстокості покарання.

Наряду з цим виявлено, що представники класичного (Ч.Беккаріа, О.Ф.Кістяківський, Л.С.Білогриць-Котляревський), антропологічного (Ч.Ламброзо, Р.Гарофало), соціологічного (Г.Тарт, М.П.Чубинський, І.Я.Фойницький) напрямків теорії кримінального права припускали можливість і необхідність застосування смертної кари. При цьому, вважали вони, перелік злочинів, за вчинення яких вона могла застосовуватися, слід звести до мінімуму.

Дисертант звертає увагу на той факт, що існування каторги (довічної або на певний термін) як окремого виду покарання обумовлювалося вимогами суспільної безпеки та необхідністю видалити найбільш небезпечних злочинців за межі Російської імперії.

Підкреслено, що в Україні до кінця ХІХ ст. відбулася еволюція покарання: від кровної помсти до смертної кари та каторги.

У підрозділі 1.2. “Співіснування довічного позбавлення волі та смертної кари в ХХ-ХХІ століттях” вивчається процес законодавчого обмеження застосування покарання у вигляді смертної кари, а також неодноразові спроби виключення смертної кари із системи покарань.

Зазначено, що особливий сплеск спорів навколо смертної кари відбувся у зв’язку з прийняттям в період 1966-1980 рр. ряду міжнародно-правових актів про права людини.

Вказано, що з 1990 р. смертну кару відмінили більше 30 країн світу. На початок 2000 р. кількість країн, які відмовилися від застосування смертної кари, вперше в історії людства помітно перевищила кількість країн, де практика її застосування залишилася: 108 країн юридично (83) або де-факто (25) відмовилися від смертної кари. Разом з тим, автор звертає увагу на поширення відновлення смертної кари в країнах Близького Сходу, Південно-Східної Азії та ін.

Висвітлюються позиції В.В.Костицького, В.О.Шевчука про необхідність відмови від смертної кари. Обґрунтовуються думки С.В.Максимова, А.В.Наумова щодо можливості реалізації принципу диференціації та індивідуалізації покарання завдяки застосуванню довічного позбавлення волі.

Автором аналізуються спроби повернення і закріплення в законодавстві України поряд з довічним позбавленням волі смертної кари як виняткового виду покарання.

Обґрунтовано, що запровадження довічного позбавлення волі відповідає проєвропейській орієнтації України і є набагато гуманнішим видом покарання в порівнянні зі смертною карою.

У підрозділі 1.3. “Соціально-правова обумовленість довічного позбавлення волі в Україні” аналізуються передумови запровадження та існування в Україні довічного позбавлення волі як виду покарання, серед яких визначені кримінально-правові, політичні та гуманітарні.

Доведено, що, не дивлячись на законодавче закріплення довічного позбавлення волі в якості альтернативи смертній карі, громадськість невдоволено сприйняла новий вид покарання. Це підтверджується опитуванням громадської думки: 45,6% опитаних вважають, що застосування довічного позбавлення волі є більш гуманним, ніж застосування смертної кари; схвалюють застосування довічного позбавлення волі 37% респондентів. 64,7% опитаних висловилися за відновлення смертної кари в КК і лише 33,8% респондентів вважають, що смертна кара в законодавстві не потрібна.

З огляду на результати опитування автором зроблено висновок, що респонденти не завжди відповідально ставляться до формулювання відповідей на запитання, вказуючи в анкеті суперечливі дані. Тому значне врахування громадських позицій є ненадійним ґрунтом для прийняття юридичного рішення (результати соціологічного опитування можуть змінюватися залежно від формулювання питань та суперечити один одному, що і було виявлено в проведеному опитуванні).

Як підсумок вказано, що відміна смертної кари є необхідною умовою для вдосконалення вітчизняного кримінального права і гуманізації суспільства, так як це направлено не на полегшення участі злочинців, а на визнання державою людського життя вищою і абсолютною цінністю. Введення замість смертної кари альтернативного і досить суворого покарання, яким є довічне позбавлення волі, цілком відповідає демократичним цінностям, проголошеним у КК та міжнародних стандартах про права людини.

Розділ 2 “Правова природа довічного позбавлення волі” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання” розпочинається з характеристики соціальної цінності інституту кримінального покарання, що необхідно для визначення місця і сутності довічного позбавлення волі в системі кримінальних покарань України.

Охарактеризовані ознаки покарання, акцентовано увагу на тому, що довічне позбавлення волі володіє всіма ознаками кримінального покарання: є мірою примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду та полягає в передбачених законом обмеженні прав і свобод засуджених.

Визначено, що метою покарання є кара, виправлення, запобігання вчинення злочинів (загальне і спеціальне). Крім законодавчо закріплених виявлено й інші цілі покарання, серед яких: відновлення дезорганізованих злочином суспільних відносин та порушеного соціально-психологічного порядку в суспільстві, а також задоволення почуття справедливості.

Визначено, що 61,8 % опитаних вважають смертну кару стримуючим фактором від вчинення злочинів. На думку 28 % респондентів, довічне позбавлення волі володіє загальнопревентивною функцією.

На підставі аналізу законодавства Великобританії та Франції виявлено відсутність у ньому визначення мети покарання. У США, навпаки, закон приділяє значну увагу меті покарання.

Доведено наявність специфіки розуміння і досягнення мети покарання при довічному позбавленні волі. Обґрунтовано, що довічному позбавленню волі притаманні всі елементи мети покарання, а саме: кара, виправлення (при запропонованій дисертантом прогресивній системі відбування довічного позбавлення волі), превенція загальна та спеціальна.

У підрозділі 2.2. “Кримінально-правова характеристика довічного позбавлення волі в сучасному Кримінальному кодексі України” визначається місце довічного позбавлення волі в системі кримінальних покарань України. Автор констатує, що довічне позбавлення волі передбачається лише за вчинення злочинів, які посягають на життя людини.

Дисертантом розроблене власне визначення поняття довічного позбавлення волі – це найтяжчий вид основних покарань, що полягає в довічній (пожиттєвій) ізоляції особи, визнаної судом винною у вчиненні особливо тяжкого злочину, від суспільства в спеціальних кримінально-виконавчих установах.

Доведено, що в КК 2001 р. в порівнянні з КК УРСР 1922 р. та КК УРСР 1960 р. кількість злочинів, за вчинення яких можливе призначення довічного позбавлення волі, значно зменшилася. Так, в КК УРСР 1922 р. кількість злочинів, за вчинення яких могла призначатися смертна кара, становила 47 (або 10,12 % від загальної кількості злочинів). В КК УРСР 1960 р. цей показник дорівнював 18 (4,46 %). В КК 2001 р. передбачено, що довічне позбавлення волі може призначатися лише за вчинення 11 злочинів, що становить 1,57 % від загальної кількості злочинів.

Зроблено висновок, що законодавець максимально обмежив кількість злочинів, за вчинення яких в якості покарання можливе застосування довічного позбавлення волі.

Наводяться статистичні дані стосовно призначення довічного позбавлення волі: в 2000 р. до довічного позбавлення волі було засуджено 94 особи (0,041 % від загальної кількості засуджених), в 2001 р. – 138 осіб (0,068 %), в 2002 р. – 155 осіб (0,079 %), в 2003 р. – 130 осіб (0,064 %).

Зазначено, що в 2003 р. найвищі показники призначення довічного позбавлення волі спостерігалися у Донецькій (10 випадків), Запорізькій (21), Луганській (13), Миколаївській (12), Харківській (11) областях.

Проаналізовані законопроекти КК по вказаній проблемі. Виявлено, що в проекті КК, підготовленим робочою групою Кабінету Міністрів України, довічне позбавлення волі передбачалося за вчинення особливо тяжких злочинів, пов’язаних із посяганням на життя. У проекті КК, що підготовлений народним депутатом України І.М.Пилипчиком, довічне позбавлення волі не передбачалося.

Розділ 3 “Кримінально-виконавчі аспекти застосування довічного позбавлення волі” складається з двох підрозділів та присвячений визначенню та вирішенню ряду проблем кримінально-виконавчого характеру вказаного виду покарання.

У підрозділі 3.1. “Умови, порядок відбування довічного позбавлення волі в Україні” розглядаються основні проблеми відбування довічного позбавлення волі.

Доведено актуальність запровадження в Україні прогресивної системи відбування покарання, що передбачала б поступове покращення умов відбування довічного позбавлення волі для осіб, які виконували розроблений для них індивідуальний план відбування покарання, мали позитивні перспективи з можливістю подальшого звільнення.

Обґрунтовується необхідність проведення щорічного моніторингу поведінки засудженого при застосуванні до нього прогресивної системи відбування довічного позбавлення волі. Доводиться доцільність проведення детального оцінювання ступеня небезпеки кожного засудженого наприкінці 5-річного періоду, на основі чого відзначаються прогресивні зміни у поведінці особи, фактори ризику та ін.

Вказується на необґрунтованість встановлення в законі конкретної кількості засуджених до довічного позбавлення волі, які повинні знаходитися в камері. Вважається достатнім розміщувати засуджених у камерах з урахуванням їх психологічної сумісності, інтересів безпеки, санітарно-побутових вимог, організації нагляду за їх поведінкою та завдань індивідуально-профілактичної роботи.

Зазначається, що виховна і соціально-психологічна робота із засудженими повинна бути направлена на формування і збереження соціально-корисних навичок, нейтралізацію негативного впливу на особу умов тривалої ізоляції від суспільства, профілактику і попередження агресивної поведінки по відношенню до персоналу, до інших засуджених та до себе.

Підрозділ 3.2. “Правові засади звільнення від відбування довічного позбавлення волі” присвячено правовому регулюванню помилування засуджених до довічного позбавлення волі та умовно-дострокового звільнення вказаної категорії осіб.

Встановлено, що з уведенням довічного позбавлення волі до системи покарань в Україні, запроваджені більш суворі умови для можливості подання клопотання про помилування.

Вказано на необхідність врахування багаторічного досвіду зарубіжних країн, законодавство яких дає особі, що покаялася, за умови відсутності з її боку небезпеки для суспільства, можливість на дострокове звільнення.

Запропоновано умовно-дострокове звільнення довічно засуджених після відбуття ними 25 років покарання при виконанні ряду умов, а саме: втрата суспільної небезпеки, досягнення певного віку, тяжка хронічна хвороба, а також відсутності на протязі останніх 5 років злісних порушень встановленого порядку відбування покарання. Вказане положення передбачає можливість призначення засудженому обмеження волі до 5 років з перспективою подальшого вирішення питання про повне звільнення. У разі застосування умовно-дострокового звільнення доведено необхідність встановлення 10-річного іспитового строку, на протязі якого буде перевірятися обґрунтованість умовно-дострокового звільнення.

З огляду на можливість засудженого до довічного позбавлення волі бути помилуваним, вважається недоцільним вживання юридичного терміну “довічне позбавлення волі”. Доводиться необхідність запровадження юридичного терміну “безстрокове позбавлення волі”, який буде більш точно відображати сутність вказаного виду покарання.

Автор доводить подібність позбавлення волі та довічного позбавлення волі, вважаючи останнє покарання різновидом позбавлення волі. З огляду на це в роботі пропонується узагальнити формулювання пунктів 11 та 12 ст. 51 КК України, об’єднуючи два види покарання в один – позбавлення волі на певний строк або безстроково.