Мовностилістична організація роману Ф.М. Достоєвського „Принижені і зневажені”

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, відзначено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи.

У першому розділі “Стилістична специфіка художнього прозового тексту” висуваються й обґрунтовуються теоретико-методологічні принципи аналізу літературно-художнього тексту, встановлюється термінологічний апарат дослідження. До розгляду залучаються праці відомих дослідників мови художньої літератури: В.В. Виноградова, М.М. Бахтіна, Д.М. Шмельова, В.В. Одинцова, Ф. Штанцеля, У. Бута, що стали підґрунтям стилістичного аналізу тексту, роботи сучасних філологів Н.О. Кожевникової, Є.А. Іванчикової, Н.А. Ніколіної, А.Т. Гулака та ін., що визначають принципи комплексного аналізу прозового художнього твору, базовані на розумінні тексту як цілісної багатоаспектної словесно-художньої структури. Внутрішня неподільність та цілісність цієї структури створюється єдністю образу автора, який постає як глобальне начало об’єднання в тексті.

У сучасних дослідженнях художній текст розглядається як комунікативна одиниця, відзначена певною функціональною спрямованістю (наприклад, у працях О.В. Падучевої). Для художнього тексту характерна подвійна структура комунікативної системи, що складається із авторської комунікації й комунікації оповідача, причому комунікація останнього входить в авторську як складник зображуваного світу, а суб’єкт оповіді являє собою суттєву частину образу автора, експліковану системою спеціальних лінгвостилістичних засобів.

Найбільш складною і, напевно, ключовою проблемою для адекватної характеристики образу автора у творі є виявлення специфіки його стилістичної іпостасі в тексті – оповідача як елемента внутрішнього світу в тексті. Ця проблема вирішується в дисертації шляхом виявлення різних “іпостасей” оповідача, обраних ним позицій і виконуваних ролей. Кожна обрана оповідачем позиція сприяє розв’язанню конкретного художнього завдання: опису портрета персонажа, відтворенню його внутрішнього стану, зображенню інтер’єру, пейзажу тощо. Така настанова дає можливість показати значну складність текстової структури аналізованого роману, її об’ємність та змістовність.

Від типу оповідача залежить використання різновидів оповідної мови, відмінних за ступенем суб’єктивності та за мірою наближення до об’єкта зображення. Застосування традиційних мовно-естетичних структур, так само, як і нових, оригінальних художніх форм у їх синтезі, в їх різноманітних функціональних поєднаннях, також залежить від оповідача як “заступника” автора.

Образ автора знаходить своє вираження та відображення в стилістичній і структурній організації відтворюваного світу, чільне місце в якому посідає система образів персонажів. Характеристика основних принципів портретування, визначення різноманітних форм і прийомів відтворення психіки персонажів, аналіз їх мовно-експресивної своєрідності – все це формує уявлення про характер творчої особистості художника, його смаки та словесно-естетичні вподобання.

Зважаючи на те, що оповідач виступає носієм не тільки відповідної техніки літературно-художньої побудови, але й встановлюваних письменником нових літературно-естетичних принципів, розкриття цієї структурної особливості образу автора є досить важливим для виявлення стилістичної специфіки досліджуваного естетичного об’єкта.

Структура літературно-художнього висловлювання (тексту) визначається характером взаємодії оповідача з образом адресата. У зв’язку з цим виділяються контактні форми, специфіка яких полягає в наближенні оповідача до читача (прямі бесіди з читачем, ліричні й авторські відступи, різні за характером питання та вигуки), а також дистантні, коли читач перебуває на відстані від оповідача.

Для встановлення стилістичної специфіки образної побудови тексту стає важливим аналіз домінантних мотивів, котрі пронизують художній текст і втілюються в його лексико-семантичній тканині, визначаючи тим самим принципи відбору слів і виразів та способи їх конструктивних зв’язків.

Розгляд літературного твору як цілісної, естетично організованої структури передбачає детальний аналіз не тільки різних типів оповіді, але й специфіки діалогу. Оскільки стилістико-змістова структура діалогу утворює єдине ціле з відповідним відрізком авторського контексту й обумовлюється ним, то під час виявлення художньо-функціональної специфіки діалогу літературного твору постає необхідність проаналізувати зв’язки й взаємодію діалогу та оповіді.

Згідно з підходом до тексту з інформативно-комунікативних позицій (відповідно, до мовних одиниць як до інструменту комунікації), можна говорити про настанову в словесно-зображальній творчості на суто цілеспрямоване використання індивідуально-образного мовного пласта, а також про наявність продуманого експресивного завдання (на відміну від розмовного мовлення з притаманною йому спонтанністю). Будучи відібраними відповідно до цільової настанови, мовні засоби набувають стилістичного значення і стають стилістичними засобами, що мають конотативний смисл. Поєднання, взаємодія і включення стилістичних засобів у певні стилістичні прийоми призводить до втілення цільової настанови висловлювання. Способи подачі стилістичних значень у висловлюванні при цьому набувають різних смислових характеристик (посилення, динаміки, емоційності й напруженості дії та ін.), сприяють реалізації комунікативної ролі висловлювання – стилістичному (експресивному) завданню. Воно, як наслідок, має за мету створити відповідний стилістичний ефект, що справляє враження на адресата.

Провідну роль в оформленні художнього тексту відіграють стилістичні прийоми. Сутність стилістичного прийому полягає в такій організації мовних засобів, котра орієнтована на посилення, виділення, увиразнення, емоційне збагачення тексту, а також естетичне оформлення. Виявлення стилістичного прийому та визначення його функцій у цілісному словесно-художньому утворенні й складають основу стилістичного аналізу. У створенні стилістичного образу тексту беруть участь не лише окремі стилістичні прийоми, але й цілі групи взаємопов’язаних, різнорівневих, функціонально об’єднаних прийомів – конвергенцій. Їхню естетичну цінність та функціональну значущість можна встановити тільки у співвідношенні з домінантою художньої структури, з тою естетичною інтенцією, котра обумовлює специфіку їх відбору та організації.

У другому розділі “Стилістична структура художнього “Я” в романі “Принижені і зневажені” досліджуються форми мовностилістичного вираження образу оповідача, відзначається провідний конструктивний і стилістичний прийом молодого Достоєвського, пов’язаний із тим, що зображення у романі переломлюється через “проміжну” призму між автором і відтворюваною дійсністю.

У першому підрозділі “Мовностилістичні засоби вираження позиції оповідача в романі” виявляються та фіксуються різні позиції, обрані оповідачем у творі, та досліджуються відношення між ними. Важливою особливістю оповідного стилю роману “Принижені і зневажені” є зміна позицій оповідача, з чим пов’язана специфіка висвітлення художньої дійсності. Позиція безпосереднього спостерігача, учасника подій, поєднується з позицією стороннього спостерігача, обмеженого у своїх знаннях та можливостях. Розширення сфери бачення й збільшення обсягу знань оповідача приводить до формування позиції, близької до всевідання. Оповідач Достоєвського практично завжди є значно авторитетнішою інстанцією, ніж герой. Знає він більше, ніж герой, і вміє з цього знання зробити належні висновки, що дозволяють схарактеризувати, оцінити, часом типізувати той чи інший створюваний образ, описати його минуле, передати його психічний стан. Моделюючи художній світ, оповідач у романі час від часу змінює епічний ракурс і епічну дистанцію, відтворює події загальним чи крупним планом, максимально наближаючись чи віддаляючись від подій, зображуючи дійсність “крупними мазками” чи більш деталізовано, що спричиняє використання різноманітних мовностилістичних засобів і прийомів. Художнє “Я” роману – образ складної, емоційно-ламкої мовленнєвої структури, образ, який постійно переключається з одної емоційно-експресивної сфери в іншу.

Другий підрозділ “Прийоми суб’єктивації оповіді в романі” містить аналіз форм і засобів суб’єктивації оповідної манери у “Принижених і зневажених”. Суб’єктивація оповіді в романі Достоєвського здійснюється цілим комплексом стилістичних прийомів, що визначають індивідуальну своєрідність словесно-художньої структури досліджуваного твору. Риторичні та медитативні питання, емоційні вигуки оповідача, ліричні “фрагменти”, звертання до читача, виражені включенням до структури оповіді форм 2-ї особи, подвійні описи не тільки відображають суб’єктивну позицію оповідача, його душевний стан, але й роблять досить виразним ставлення суб’єкта-оповідача до художнього світу, до гіпотетичного читача, до літературної традиції. Емоційно-оцінні характеристики героїв і подій, сформульовані оповідачем, являють собою складну систему синтаксичних прийомів: фрази з інверсивним порядком слів (“Тяжело было смотреть на него”), конструкції з “розтягненою” першою частиною (термін Є.А. Іванчикової) за рахунок поширення її частками, прислівниками, модальними словами, дієприслівниковими зворотами (“… но мне именно казалось, что ей как будто тяжело было мое гостеприимство”), конструкції, побудовані за принципом суб’єктно-експресивного словорозташування (“И вот в это-то мгновение случилось со мной происшествие…”), передають високий ступінь інтенсивності почуттів оповідача, його напружену, пильну увагу до об’єкта своєї оповіді.

У романі “Принижені і зневажені” “чуже” мовлення переломлюється через сприйняття оповідача, який передає його у формі, близькій до реально мовленого героєм. В оповідь проникають голоси персонажів у вигляді явних чи непозначених цитат, що надають тексту експресивного урізноманітнення, роблять його стилістично неоднорідним. На приналежність тих чи інших елементів мовлення персонажеві може вказувати сам оповідач, тоді відрізки “чужого” мовлення беруться в лапки (іноді виділяючись навіть курсивом). Пор.: “Он хотел строго, строго судить, “сам увериться”. Оповідний стиль досить часто містить улюблені слова персонажів, передає експресивні особливості їх мовлення. Пор. непряму передачу оповідачем слів Альоші “...говоря, что он не стоит мизинчика своей Наташи”. Оповідь нерідко наближається до персонажа, ніби вбираючи експресію його мовлення. Тоді точка зору героя входить в оповідь з попереднім посиланням на “чужу” свідомість. Такі фрагменти містять уявне звертання персонажа до співбесідника чи до самого себе. Пор., наприклад, приєднання до конструкції з непрямою мовою цілої низки питальних речень, що відсилають до сприйняття Наташі й наближаються до невласне прямої мови: “Я заметил по некоторым ее вопросам, что ей очень бы хотелось узнать наверно, какое именно произвела она на него вчера впечатление? Не слишком ли выразила свою радость? Не была ли слишком обидчива? Или, наоборот, уж слишком снисходительна? Не подумал бы он чего-нибудь? Не просмеял бы? Не почувствовал бы презрения к ней?”. Контекстне оточення може підготовляти ситуацію включення “чужого” слова, непрямо вказувати на суб’єкт, а перехід у сферу свідомості героя позначатися інтонаційно. Пор.: “Старик загрустил ужасно. Как! Его Наташу, невинную, благородную, замешивать опять в эту клевету, в эту низость!.. И оставить все это без удовлетворения!”. Окличні конструкції, приєднуючись до мовлення оповідача і взаємодіючи з ним, створюють досить неоднорідний малюнок тексту.

У романі чітко простежується прагнення до синтезу форм поетики натуральної школи з сентиментальними формами. Широко використовуються не тільки емоційно-оцінні прикметники, але й такі, що виражають душевні якості, властивості характеру, залучаються різні експресивно-модальні типи речень, інтимні інтонації, вигуки. Водночас загальний сентиментальний тон роману нерідко ускладнюється різкими, контрастними, “натуральними” прийомами змалювання персонажів, детальним відтворенням “сцен шаленства, помсти й відчаю”, що спричиняло руйнування канонів як сентименталізму, так і натуралізму. Оповідь то забарвлюється в ліричні тони, набуваючи сентиментального колориту, то пронизується іронією, то набуває об’єктивно-інформативного, то “психологізованого” характеру, завжди узгоджуючись із провідним сюжетно-композиційним принципом, характерним для творчості Достоєвського в цілому,  – динамічним розвитком інтриги.

У третьому підрозділі “Конвергенції в романі” піддані аналізу серії стилістичних прийомів, що значною мірою обумовлюють індивідуально-стилістичну специфіку роману. Конвергенції найчастіше залучаються Достоєвським для зображення складного психічного стану персонажа, болісної боротьби його почуттів. Загостреність та схвильованість, як правило, створюються прийомами експресивного синтаксису: повторами, паралелізмами, інверсованим, градаційним та ампліфікаційним розташуванням лексичних одиниць, а також своєрідною архітектонікою та ритмомелодійною організацією тексту. Пор. опис душевного стану Наташі перед розлукою із коханим. Опис подано через суб’єктивну сферу оповідача: “День их разлуки наступил. Наташа была больна, – бледная, с воспаленным взглядом, с запекшимися губами, изредка разговаривала сама с собою, изредка быстро и пронзительно взглядывала на меня, не плакала, не отвечала на мои расспросы и вздрагивала, как листок на дереве, когда раздавался звонкий голос  входившего Алеши. Она вспыхивала, как зарево, и спешила к нему; судорожно обнимала, целовала его, смеялась…” Образна динаміка створюється тут найперше особливим характером руху дієслів. Розташовуються вони переважно за висхідною лінією посилення емоційної напруги героїні. Послідовність форм минулого недоконаного зображає незвичайні, багаторазово повторювані дії; конструкції з прислівниками быстро, пронзительно и судорожно підкреслюють миттєвість повторюваних гарячкових дій Наташі. Концентрація узгоджених та неузгоджених означень для відтворення зовнішнього вигляду героїні у другій синтаксичній конструкції, а також дієслів із метою зафіксувати дію та зовнішні прояви почуттів змученої стражданням Наташі сприяє інтонаційно-семантичному напруженню фрази; приєднання синтагм за допомогою сполучника и призводить до їх ритміко-інтонаційного відокремлення (“изредка разговаривала сама с собою, изредка быстро и пронзительно взглядывала на меня, не плакала, не отвечала на мои вопросы и вздрагивала”). Стилістично вагомий тут також і особливий вид симетрії, створюваної своєрідною стилістичною однорідністю суміжних предикативних одиниць (“... не плакала, не отвечала на мои расспросы и вздрагивала, как листок на дереве, когда раздавался звонкий голос  входившего Алеши. Она вспыхивала, как зарево, и спешила к нему; судорожно обнимала…”). Достоєвський, услід за Пушкіним, використовуючи приєднувальні конструкції, надає їм характеру стрімкого, хоча й переривчастого руху. Використано в наведеному уривку й тропи, зокрема порівняння, що посилюють експресивну силу дієслів, особливо метафоричних (“вспыхивала, как зарево; вздрагивала, как листок на дереве”). Раптові зсуви, злами експресивних форм у цих фразах оголюють динаміку душевних порухів героїні,  загострюють семантичний контраст: фіксацією експресивно-різнотипних ознак (“Наташа была больна – бледная, с воспаленным взглядом, с запекшимися губами – звонкий голос входившего Алеши”) поглиблюється емоційний дисонанс між образами. Мелодична організація цього уривка з ритмічним паралелізмом синтагм, внутрішніми збоями, зламами інтонації співзвучна тривожному, збентеженому стану героїні.

Конвергенції зазвичай вводяться в романі дієсловами підвищеної семантичної ємності, граничної інтенсивності, а також за допомогою прислівника вдруг. Для передачі складного душевного стану Достоєвський вдається до використання різних конструктивних принципів семантико-стилістичної побудови тексту.

Стилістична характеристика пейзажу й інтер’єру в структурі “Принижених і зневажених” представлена в четвертому підрозділі “Мовностилістична структура пейзажу й інтер’єру”. Пейзаж входить у тканину художнього твору через сприйняття оповідача, він охоплений його баченням та емоціями, суб’єктивним ставленням до зображуваного. Подаються пейзажні картини у стриманих, суворо реалістичних тонах, відзначаються у них найбільш загальні, яскраві враження, окремі виразні прикмети природи,  щільно наближені до індивідуально-психологічного стану того, хто їх сприймає, глибинними емоційно-смисловими нитками вони пов’язані з ідейно-художньою структурою роману. Органічне злиття пейзажу із зображуваними подіями позначається на взаємозв’язках пейзажних вкраплень та провідних мотивів роману.

Інтер’єр, як і пейзаж, у “Принижених і зневажених ” завжди пов’язаний із внутрішньою сферою, психологічним станом оповідача. Деталі інтер’єру, підпорядковані принципу експресивного відбору, або відповідають атмосфері зображуваного, або контрастують із нею. У деяких місцях роману інтер’єр взаємодіє з пейзажем, то продовжуючи й посилюючи той же мотив, то створюючи з ним контраст.

У п’ятому підрозділі “Стилістична структура діалогу. Взаємодія оповіді й діалогу в романі” розглядається специфіка організації діалогу в “Принижених і зневажених”. Діалогічне мовлення у романі побудоване за принципом зіткнення різних “суб’єктних сфер”. Лад діалогу підпорядковується не стільки взаємодії предметно-логічного значення реплік, скільки своєрідності уривчастого й суперечливого ходу думок і почуттів кожного із героїв-промовців. Як наслідок, діалог у романі ґрунтується на прийомі контрастів, різких переходів та експресивних протиріч. В якості ремарок неодноразово залучаються коментарі оповідача. Часто ремарки являють собою докладні психологічні інтерпретації з боку оповідача, які допомагають не тільки краще зрозуміти специфіку внутрішнього стану героя, але й уявити своєрідність його художнього образу в цілому.

У третьому розділі “Стилістичні прийоми створення образів персонажів у романі Ф.М. Достоєвського “Принижені і зневажені” проаналізовано основні прийоми втілення провідних образів у стилі аналізованого твору.

У першому підрозділі розглядаються мовностилістичні засоби і прийоми індивідуалізації образів „принижених і зневажених” -   Наташі, Неллі, старих Іхменьових. Образи цих персонажів подаються крізь суб’єктну призму письменника-оповідача, отримуючи його пристрасну емоційно-оцінну і досить проникливу характеристику. У втіленні образів “принижених і зневажених” важливу роль відіграє створення особливої емоційної, психологічної атмосфери навколо них. Представлення цих образів втягнене у сферу світлих і зворушливих дитячих спогадів оповідача й посилене використанням емоційно-схвильованих, суб’єктивно-експресивних форм його мовлення (вигуків, суб’єктивних інтерпретацій, коментарів, зауважень узагальнюючого характеру).

Портретний опис у романі здійснюється шляхом своєрідного відбору й переліку зовнішніх якостей із обов’язковою вказівкою на якусь індивідуально-характеристичну прикмету. Показовим для створення образів „принижених і зневажених” є використання прийому виділення й підкреслення особливого, індивідуально-неповторного в їх характері – шляхом загострення уваги на деформованому й дисгармонійному. Важливу   образно-конкретизуючу роль відіграють тут узгоджені й неузгоджені означення з прийменниками с, в, “потрійні” епітети-означення; словосполучення, що характеризуються значним ступенем лексико-семантичної свободи. Синтаксичні конструкції, що використовуються для створення портрета, часто мають інверсований порядок слів із висуненням в акцентовану позицію якісних означень. Пор. опис зовнішності Неллі: “Маленькая, с сверкающими черными, какими-то нерусскими глазами, с густейшими черными всклоченными волосами и с загадочным, немым и упорным взглядом, она могла остановить внимание даже всякого прохожего на улице… Ветхое и грязное ее платьице при дневном свете еще более вчерашнего походило на рубище. Бледное и худое ее лицо имело какой-то ненатуральный смугло-желтый, желчный оттенок”.

Герої роману об’єднуються й протиставляються за мотивами принижених і зневажених, загибелі й смерті, любові й егоїзму, святенництва й жорстокості, що пронизують усю образну структуру роману. Названі мотиви представлені у творі в різних мовно-композиційних формах викладу, в дискурсах героїв, реалізовані подібним лексико-образним матеріалом.

У другому підрозділі „Стилістичні принципи побудови образів „господарів життя” аналізуються мовностилістичні прийоми зображення  цих персонажів. Створюючи образи  князя Валковського, Альоші, Каті, Достоєвський широко використовує прийом, який полягає у розкритті особливостей персонажа через сприйняття інших осіб, через створення початкової характеристики із сукупності думок, часом навіть протилежних. Висловлювання різних персонажів, чутки, пересуди, відгуки, розсіяні в тексті роману, відіграють помітну роль, створюючи невідповідність між цими думками й справжньою сутністю персонажа, але в цілому сприяючи створенню цілісного образу з індивідуально-характеристичними рисами внутрішнього світу. Часто для цього використовуються слова і словесні формули: говорят, говорили, рассказывали, носились слухи. Пор. думку міщанського середовища про князя Валковського: “Рассказывали, что в нем действительно было что-то обаятельное, что-то покоряющее, что-то сильное”, “Говорили про него, что он, всегда такой приличный и изящный в обществе, любит иногда по ночам напиваться как стелька и потаенно развратничать, гадко и таинственно развратничать”. Проникливий оповідач узагальнює ці відомості, а перехід у площину узагальнень стилістично здійснюється за посередництвом виразів: видно было, надо думать, одним словом, в самом деле. Індивідуалізація образів персонажів досягається через показ деформацій, невідповідностей, недоладностей у зовнішньому та внутрішньому світі героїв. Перелік зовнішніх атрибутів, якостей героя, виражених формами прикметників і дієприкметників, доповнюється й поширюється психологічними інтерпретаціями оповідача. Для цього залучається точка зору гіпотетичного читача-спостерігача, а синтаксична конструкція насичується деталізованими доповненнями. Пор. опис портрету Альоші: “Он был высок, строен, тонок… Полные небольшие пунцовые губы его, превосходно обрисованные, почти всегда имели какую-то серьезную складку; тем неожиданнее и тем очаровательнее была вдруг появляющаяся на них улыбка, до того наивная и простодушная, что вы сами, вслед за ним, в каком бы вы ни были настроении духа, ощущали немедленную потребность в ответ ему, точно так же, как и он, улыбнуться”.

Портрет і характеристика в романі нерідко переплітаються, а образи персонажів постають у хитких суб’єктивних оцінках та інтерпретаціях оповідача: він займає двояку позицію по відношенню до героя, то підкреслюючи своє негативне ставлення до нього, то співчуваючи йому. Це спричиняє використання слів із нечітким значенням, слів “хитких”, що пом’якшують категоричність у поясненні внутрішнього світу героя (как будто, какой-то, как бы, как то), а також модального слова может быть для вираження припущення. Поглиблений психологізм у зображенні внутрішнього світу героя зумовлює використання ускладнених синтаксичних конструкцій, періодів, що містять значний обсяг інформації.

Стилістичний аналіз засобів зображення внутрішнього, психічного стану героїв роману представлений у третьому  підрозділі „Стилістичні прийоми відтворення внутрішнього стану персонажів”. Душевний світ персонажів  розкривається в їхніх учинках і діях; екскурси у внутрішній світ, спрямовані ззовні, засновуються на симптоматиці поведінки персонажів; за побічними експресивними прикметами вгадуються гострі душевні переживання, боротьба почуттів. Широко використовується прийом непрямої символізації. Як наслідок, особливої значимості набуває послідовність сполучень, різних співвідношень видо-часових форм дієслівних присудків, використання лаконічних дієслівних конструкцій. Пор.: “Наташа вздрогнула, вскрикнула, вгляделась в приближавшегося Алешу и вдруг, бросив мою руку, пустилась к нему”.

Достоєвський часто звертається до відтворення внутрішнього стану через фіксацію емоційно-семантичних відтінків, переданих мовними засобами, що акцентують увагу на виразі обличчя, очей, на посмішці героя. Ця манера передачі змінного душевного стану через зовнішність зближає Достоєвського з Лермонтовим і Толстим. Пор.: “Она остановилась передо мной и долго пристально смотрела мне в глаза. В ее взгляде была какая-то решимость, какое-то упорство, что-то лихорадочное, горячечное”.

Оповідач, обмежуючись зовнішнім, уважним спостереженням, керуючись життєвим досвідом та інтуїцією, робить психологічно тонкі зауваження, коментарі, узагальнення про емоційний стан персонажів. Душевні порухи, переживання героїв зображуються у світлі емоційно-оцінної інтерпретації оповідача, з домішком його власних почуттів та відчуттів. Пор. опис стану Наташі у сцені її прощання з батьками: на передньому плані постають тут експресивні деталі зовнішності героїні поряд з оцінними засобами – означеннями, вираженими формами прикметників та дієприкметників: “Сердце мое защемило тоской, когда я разглядывал эти впалые, бледные щеки, губы, запекшиеся как в лихорадке, и глаза, сверкавшие из-под длинных темных ресниц горячечным огнем и какой-то страстной решимостью”. Також широко використовуються улюблені Достоєвським прислівники, що позначають високий ступінь ознаки, і прикметники, які виражають “граничний” ступінь якості: “Она была чрезвычайно удивлена, и вместе с тем мне показалось, что ей было ужасно стыдно”, “Алеша действительно огорчился, все лицо его изображало чрезвычайную грусть”.

У центрі уваги Достоєвського – хвилини загостреної емоційної напруги, психологічно найбільш напружені моменти, афекти, зображувані підкреслено яскравими словесними засобами. Наростання, гіперболізація почуттів, як правило, створюється стилістичним прийомом градації із залученням речень, що передають значну міру якості (з інтенсифікатором так), а також шляхом повторення й підкреслення одного й того ж слова.

Зазвичай письменник зображує почуття оксюморонно – як комплекс, поєднання протилежних емоцій, думок, відчуттів. Систему внутрішніх контрастів створюють антонімічні елементи. Напр.: “Его слова как будто ласкали и как будто чем-то мучили ее”.

Загострення почуттів, спалах емоцій відображається в особливостях прямої мови персонажів. При цьому Достоєвський звертається не до характерних слів і виразів, а до різноманітних особистісно-еспресивних форм, що відтворюють ритм, мелодику, інтонації мовця, зокрема й до  засобів експресивного синтаксису. Так, психічний стан охопленого люттю Ніколая Сергіїча виразно відображається в драматичних формах його мовлення: “Меня именно бесит, что меня, как дурака, как самого низкого подлеца, все считают способным иметь такие низкие, такие слабые чувства… думают, что я с ума схожу от горя… Вздор! Я отбросил, я забыл старые чувства! Для меня нет воспоминаний… да! да! да! И да! Он вскочил со стула и ударил кулаком по столу так, что чашки зазвенели”.

Основний експресивно-семантичний акцент зосереджено тут на схвильовано-різких репліках старого Іхменьова. Їхня  експресивна структура ускладнюється залученням низки повторів (как ... как, такие ... такие), градаційним розміщенням слів і виразів (меня, как дурака, как самого низкого подлеца, все считают способным иметь такие низкие, такие слабые чувства; я отбросил, я забыл старые чувства), включенням вигуків (Вздор! Я отбросил, я забыл старые чувства! Для меня нет воспоминаний… да! да! да! И да!), речень із уточненнями, уривків фраз із напружено-зростаючою інтонацією. Особливо виразною в тексті постає взаємодія реплік Іхменьова з коментарями оповідача, який детально фіксує дії розлюченого старого. Дієслова доконаного виду з однократно-моментальним значенням передають динаміку зображуваних дій, служать одним із вагомих засобів відтворення драматично-напружених ситуацій.

У четвертому підрозділі піддано аналізу прийоми індивідуалізації мовлення персонажів роману. Індивідуалізація мовлення героїв створюється своєрідним поєднанням лексико-фразеологічних засобів, характерних для певного соціально-побутового середовища, а також за посередництвом специфічних особистісно-експресивних форм мовлення для передачі думок, почуттів, внутрішнього стану персонажів.

                                         

                                           Висновки

1.  Зображення в романі проходить через образ оповідача як проміжну “призму” між автором і відтворюваною дійсністю. У творі представлений достовірний персоніфікований (дієгетичний) рефлектуючий оповідач. Важливою особливістю оповідного стилю “Принижених і зневажених ” є рухливість позицій оповідача, з яких висвітлюється художня дійсність. Позиція безпосереднього спостерігача, учасника подій, поєднується з позицією стороннього спостерігача, обмеженого у своїх знаннях та можливостях. Розширення сфери бачення і обсягу знань оповідача приводить до формування позиції, близької до всевідання. Художнє “Я” роману – образ складної, емоційно ламкої структури, котрий постійно переходить з одної емоційно-стилістичної площини в іншу.

2.  У “Принижених і зневажених” домінує суб’єктивована оповідь. Суб’єктивація оповіді в романі здійснюється за участю цілого комплексу стилістичних прийомів, що визначають індивідуальну своєрідність словесно-художньої структури досліджуваного твору. Це риторичні й медитативні запитання, емоційні вигуки оповідача, ліричні “фрагменти”, звертання до читача, подвійні описи, конструкції, побудовані за принципом суб’єктно-експресивного словорозташуванням, фрази з інверсованим порядком слів, конструкції з “розтягненою” першою частиною, зрештою, включені в оповідь мовні засоби для передачі точки зору персонажа, забарвлені його суб’єктивною експресією.

3.  У романі простежується оригінальний синтез сентиментальних та “натуралістичних” форм, їх перетворення в структурі нового словесно-естетичного цілого. Активно використовуються не тільки емоційно-оцінні прикметники, але й такі, що виражають душевні якості, властивості характеру, залучаються різні емоційно-модальні типи речень, інтимні інтонації, вигуки. Водночас оповідь ускладнюється детальним відтворенням сцен “шаленства, помсти й відчаю”, використанням “натуралістичних” прийомів змалювання. Сміливий синтез сентиментальних форм із поетикою натуральної школи спричинив розмивання канонів як сентименталізму, так і натуралізму.

4.  В акцентованих місцях “Принижених і зневажених ” Достоєвський залучає серії стилістичних прийомів – конвергенцій, що виконують єдину стилістичну функцію і значною мірою визначають індивідуально-стилістичну специфіку роману. Основними складниками конвергенцій у романі є градація, ампліфікація, інверсовані конструкції, різні види повторів, паралелізми, метафори, порівняння; впроваджуються також конструктивні принципи синтактико-семантичної побудови тексту.

5.  Пейзаж у “Принижених і зневажених ” подається не узагальнено, а   через сприйняття оповідача, в реалістичних тонах, за допомогою мовних засобів, що відтворюють емоції реципієнта. Інтер’єр, як і пейзаж,  пов’язаний у романі з внутрішньою сферою, внутрішнім станом оповідача.   Деталі  інтер’єру, підпорядковані принципу експресивного відбору, або відповідають атмосфері зображуваного, або виступають контрастом до неї.

6.  Діалог у романі побудований за принципом зіткнення різних “суб’єктних сфер”. Лад діалогу підпорядковано не стільки взаємодії предметно-логічного значення реплік, скільки своєрідності уривчастого й суперечливого ходу думок і розвитку почуттів кожного з персонажів. Діалог у романі ґрунтується на прийомі контрастів, різких переходів та експресивних протиріч. Гострота прийомів драматизації в художньому тексті створюється шляхом особливої взаємодії реплік, через зображення контрастних переживань, а також через фіксацію в ремарках оповідача виразних рухів, жестів, міміки персонажів.

7.  Диференціація образів героїв у “Принижених і зневажених” здійснюється такими способами: шляхом створення особливої емоційної, психологічної атмосфери навколо них, за допомогою прийому акцентування портретних характеристик, прийому виділення й підкреслення неповторного в їх образі, прийому імпресії та ін.

8.  Герої роману об’єднуються та протиставляються відповідно до наскрізних у романі мотивів принижених і зневажених, загибелі й смерті, любові й егоїзму, святенництва й жорстокості, що представлені в різноманітних мовно-композиційних формах викладу, в дискурсах героїв та реалізовані відповідним лексико-семантичним матеріалом.

9.  Душевний світ персонажів розкривається через їх учинки й дії за допомогою прийому непрямої символізації, посиленого мінімально необхідним тонким психологічним коментарем оповідача. Достоєвський зазвичай передає почуття оксюморонно – як комплекс, специфічне поєднання суперечливих емоцій, думок, відчуттів. Наростання, гіперболізація почуттів, як правило, створюється стилістичним прийомом градації з включенням речень, що передають значну міру кількості (з інтенсифікатором так).

10.   Своєрідне поєднання лексико-фразеологічних засобів,   характерних для певної соціально-побутової сфери, вживання специфічних особистісно-експресивних форм передачі думок, почуттів, внутрішнього стану сприяє індивідуалізації мовлення героїв роману.