У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження дисертації, розкривається стан наукової розробки щодо застави майнових прав, дається характеристика об’єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначається мета і задачі дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, вказуються публікації та апробації за темою дисертації.
У Розділі 1 “Загальна характеристика застави майнових прав як способу забезпечення виконання зобов’язань” досліджуються історія виникнення інституту застави майнових прав, правова природа застави майнових прав, дається визначення поняття застави майнових прав.
У підрозділі 1.1. Історія виникнення та розвитку застави майнових прав” розглядається історичний аспект виникнення інституту застави майнових прав, його розвитку та впливу на сучасне цивільно-правове регулювання використання майнових прав як предмета застави.
В підрозділі аналізується, насамперед, римське приватне право, оскільки саме воно вперше розглядало можливість забезпечення виконання зобов’язань не лише шляхом застави тілесних речей, а й шляхом застави прав вимоги – “pignus nominis”. Тобто, вже на той час була розроблена та застосовувалася у цивільному обороті така складна правова конструкція як застава майнових прав.
Робиться висновок, що в рамках інституту фідуції, як першої форми застави за римським приватним правом, майнові права на той час не могли бути заставлені, проте великий вплив на становлення інституту застави майнових прав справили більш пізні форми застави, що з'являються з розвитком римського приватного права на початку I-II ст. н.е. та до яких належить, зокрема, пігнус (pignus) та іпотека.
Зазначається, що використання майнових прав як предмета застави не є абсолютно новим для вітчизняного цивільного законодавства. У радянський період таке використання було передбачене лише у ЦК УСРР 1922 року. Проте реального застосування даного інституту на підставі вказаної норми на той час не відбувалося, а ЦК УРСР 1963 року вже не передбачав майнових прав серед об’єктів, що могли використовуватися як предмет застави.
Вказується, що із прийняттям Закону України “Про заставу” ситуація змінилися та майнові права стали тим інструментом, що вже міг використовуватися для забезпечення стабільності цивільного обороту. Щоправда, ведучи мову про його ефективність зазначається, що “відсутність” протягом понад сімдесяти років майнових прав серед можливих предметів застави за вітчизняним законодавством не могла не позначитися на необхідності відновлення не лише відповідного нормативно-правового регулювання використання майнових прав як предмета застави, а й впровадження відповідного механізму реалізації інституту застави майнових прав у правозастосовчій практиці.
У підрозділі 1.2. “Правова природа застави майнових прав”, досліджуються правові проблеми визначення правової природи застави майнових прав.
Зазначається, що особливе місце у науковій дискусії щодо визначення правової природи застави належить проблемі визначення правової природи використання майнових прав як предмета застави. Власне, сама можливість застави майнових прав взагалі заперечує “речову” теорію застави. Більше того, у історії наукової полеміки про правову природу застави як способу забезпечення виконання зобов’язань, теорія застави майнових прав займає особливе місце, оскільки природа такої застави має цілий ряд особливостей, які іншим видам застави взагалі не притаманні.
Критикується теорія умовної цесії (Бремер), що була покликана пояснити правову природу застави майнових прав, та вказується, що недоліками даної теорії є те, що вона жодним чином не пояснює, яким чином заставодержатель має певні повноваження щодо предмета застави до моменту, коли він стане цесіонарієм.
Робиться висновок, що право стягнення, яке виникає у заставодержателя у разі невиконання заставодавцем забезпеченого заставою зобов’язання, не може в повній мірі забезпечити захист майнових інтересів та реалізувати забезпечувальну функцію такої застави в межах прав, наданих законодавством кредитору за зобов’язаннями цесії.
Робиться висновок, що застава такого основного речового права як право власності є неможливою. Вказаний висновок зроблено незважаючи на існуючі у науці цивільного права концепції застави права власності. Дисертант вказує, що у разі, коли мова йде про заставу речей, то застосування до таких правовідносин правил застави майнових прав є неможливим, і предметом застави є самі речі, а не права власників таких речей.
Доводиться, що найбільш точною є наукова концепція, відповідно до якої правова природа застави майнових прав визначається як речово-правовий спосіб забезпечення виконання зобов’язання.
У підрозділі 1.3. “Поняття застави майнових прав за законодавством України” аналізується правове регулювання використання майнових прав як предмету застави в Україні.
Через відсутність в українському законодавстві чітко окреслених систематизованих критеріїв щодо тих майнових прав, які можуть бути використані як предмет застави, вперше робиться висновок, що як предмет застави можуть використовуватися наступні майнові права:
а) права грошової вимоги;
б) права користування;
в) окремі види корпоративних прав (зокрема, право на частку в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю);
г) окремі речові права на чужі речі (зокрема, право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Дисертант обґрунтовує, що наведений перелік не є вичерпним, але як вказані вище, так і інші майнові права можуть бути предметом застави лише у тому випадку, коли вони відповідають критеріям належності заставодавцю на законних підставах, товарності та оборотоздатності, визначеним цивільним законодавством України.
Зважаючи на вживання у вітчизняному законодавстві поряд із терміном застава “майнових прав” також терміну застава “прав вимоги”, робиться висновок, що вказані поняття не є тотожними, а їх існування пов’язане із недосконалою законотворчою технікою, внаслідок якої у законодавстві відсутні визначення вказаних понять.
Вперше робиться висновок про необхідність внесення змін до частини 1 статті 4 Закону України “Про заставу”, у якій вказано, що “предметом застави можуть бути майно та майнові права”, виклавши її наступним чином: “предметом застави може бути майно, в тому числі майнові права”. Таким чином, знайшла б своє відображення норма ч.1 ст.190 ЦК, відповідно до якої майнові права та обов’язки є різновидом майна.
Розділ 2 “Договір застави майнових прав” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Предмет та зміст договору застави майнових прав” розглядаються предмет та зміст договору застави майнових прав, дається визначення такого договору та вказуються його істотні умови.
Робиться висновок, що договір застави майнових прав, як найбільш поширена підстава виникнення відповідних заставних правовідносин – це цивільно-правовий договір, відповідно до якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставлених майнових прав переважно перед іншими кредиторами цього боржника шляхом відступлення боржником (заставодавцем) таких майнових прав на користь кредитора (заставодержателя).
Доводиться, що укладення договору застави майнових прав породжує заставне правовідношення, суб’єктами якого є заставодавець (особа, що надає майнові права в заставу), та заставодержатель (тобто особа, що набуває права застави).
Визначаються наступні істотні умови договору застави майнових прав: суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис майнового права вимоги, що є предметом застави, посилання на зобов’язання, з якого право вимоги випливає, строк такого зобов’язання, а також інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута згода сторін.
Вказується, що заставою майнових прав забезпечується зобов'язання, що вже має місце на момент укладення договору застави, ухвалення судового рішення чи прийняття відповідного закону про заставу. А власне право застави виникає в разі невиконання або неналежного виконання забезпеченого заставою зобов'язання (в деяких випадках на момент виникнення зобов'язання закон про заставу вже існує (діє), тому право застави в такому разі виникає одночасно з виникненням зобов'язання).
Робиться висновок про те, що застава майнових прав, за загальним правилом, повинна забезпечувати дійсне зобов'язання, а право застави має відкладальний характер, тобто матиме місце не просто заставне зобов’язання щодо забезпечення виконання майбутнього зобов’язання, а зобов’язання з відкладальною умовою, настання якої буде підставою для виникнення додаткового зобов’язання.
У підрозділі 2.2. “Форма та сторони договору застави майнових прав” аналізуються правові аспекти форми договору застави майнових прав, а також можливість виступати стороною вказаного договору у учасників цивільного обороту.
Вказується, що законодавство та договірна практика, що склалася у цивільному обороті щодо застави майнових прав, встановили цілий ряд особливостей щодо суб’єктного складу заставного правовідношення, і значна їх частина стосується як заставодавця, так і заставодержателя.
Робиться висновок, що сторонами договору застави майнових прав (заставодавцем, заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Тобто, усі перераховані суб’єкти можуть виступати як боржником, так і кредитором заставного зобов’язання.
Вказується на єдиний прямо передбачений українським законодавством випадок обов’язкового нотаріального посвідчення договору застави майнових прав, у якому відповідно до ч.2 ст.16 ЗУ “Про іпотеку” передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, а ч.1 ст.18 ЗУ “Про іпотеку” вказує, що іпотечний договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Доводиться необхідність скасування норми частини 2 статті 16 Закону України “Про заставу”, яка визначає, що “реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави”, оскільки вона прямо суперечить більш пізній нормі ч. 2 ст. 12 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, яка вказує що “реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами”.
Аналізуючи суб’єктний склад відповідних заставних правовідносин, дисертантом робиться наступний висновок щодо застави майнових прав батьками малолітньої особи: передача їх у заставу не є “відмовою”, проте дозвіл органу опіки та піклування на укладення договору застави майнових прав потрібен, оскільки укладення такого договору є “видачею письмового зобов'язання від імені дитини” в розумінні ст. 177 Сімейного кодексу України.
У підрозділі 2.3. “Проблеми правового регулювання участі майнових поручителів у заставних правовідносинах” розглядаються окремі аспекти надання у заставу майнових прав третіми особам, що не є стороною основного зобов’язання (майновими поручителями).
Критикується позиція Вищого господарського суду України, який у пункті 23 листа „Про результати узагальнення судової практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" від 26 жовтня 2000 р. N 01-3/578 визначив, що “з чинного законодавства не можна зробити однозначного висновку про зміст терміна “майновий поручитель”.
Робиться висновок, що виходячи із норм чинного законодавства та позиції Вищого господарського суду України, майновий поручитель у заставних правовідносинах не є поручителем в розумінні § 3 “Порука” глави 49 ЦК України, а відносини за його участю не підлягають врегулюванню відповідними нормами ст. 553-559 ЦК України.
Обґрунтовується пропозиція законодавчого закріплення положення про те, що правила про поруку до майнових поручителів у заставних правовідносинах не застосовуються.
У підрозділі 2.4. “Особливості припинення заставних правовідносин. Уступка права вимоги як механізм звернення стягнення на заставлені майнові права” визначаються підстави припинення договору застави, досліджуються можливості звернення стягнення на заставлені майнові права.
Вказується, що звернення стягнення на майнові права як предмет застави можливе в судовому та позасудовому порядку. В позасудовому порядку звернення стягнення на майнове право може бути вчинене у разі, якщо таке майнове право є грошовим.
Робиться висновок, що із змісту частини 3 ст. 590 Цивільного кодексу України випливає, що у разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлені майнові права незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
Обґрунтовується необхідність доповнення Закону України “Про заставу” статтею 52-1, у якій вказувалося б, що “звернення стягнення на заставлені майнові права здійснюється шляхом відступлення такого права заставодавцем заставодержателю, якщо інше не встановлене законом або договором”.
Розділ 3 “Окремі види застави майнових прав” складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. “Правове регулювання застави корпоративних прав”, вказується на суттєву відмінність між визначенням корпоративних прав, що міститься у ст. 167 Господарського кодексу України, та п. 1.8 ст. 1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”. Аргументується, що різниця між вказаними поняттями полягає у тому, що Закон “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає корпоративні права як право власності на статутний капітал або його частку, а Господарський кодекс України – як певну сукупність прав особи, частка якої визначена у статутному капіталі.
Обґрунтовується, що визначення права участі у товаристві як особистого немайнового права не погоджується ні з частиною 2 ст. 26 ЦК України, що визнає особисті немайнові права такими, що безпосередньо входять до змісту цивільної правоздатності фізичної особи, ні зі ст.ст. 269-315 ЦК України, присвяченими особистим немайновим правам фізичних осіб.
Робиться висновок, що ч.1 ст.100 ЦК України забороняє передавати права участі в товаристві іншій особі лише окремо. А разом з майновими правами право участі у товаристві може передаватись у порядку, що встановлений законом та відповідними установчими документами.
Доводиться, що частка в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю може бути використана як предмет застави, але звернення стягнення на частку в статутному капіталі має відбуватися шляхом звернення стягнення на її майновий еквівалент – частину майна товариства, пропорційну частці в статутному капіталі.
У підрозділі 3.2. “Застава майнових прав, що виникають з договору оренди” досліджується, які саме права сторін договору оренди можуть використовуватися як предмет застави, визначаються особливості застави таких прав. Вказується, що заставленими можуть бути права грошової вимоги орендодавця до орендаря щодо виплати орендної плати, а також права орендаря щодо користування орендованим майном.
Пропонується нормативно закріпити у Законі України “Про заставу” можливість передачі у заставу майнових прав, що виникають з договору оренди. Таким чином, зважаючи на положення ч. 2 ст. 16 ЗУ “Про іпотеку”, відповідно до якої “передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва”, дістала б логічний розвиток і була б нормативно врегульованою можливість передачі у заставу, зокрема, прав оренди земельних ділянок.
У підрозділі 3.3. “Авторські майнові права як предмет застави” обґрунтовується можливість застави авторських майнових прав та визначається, які саме авторські права можуть бути предметом застави.
Обґрунтовується, що предметом застави можуть бути не будь-які майнові права, а лише ті, що існують в зобов’язально-правових відносинах. Абсолютні майнові права предметом застави бути не можуть, оскільки в них наперед не відомий боржник, як того вимагає ч.2 ст. 49 Закону України “Про заставу”.
Робиться висновок, що використання (відчуження) майнових прав автора може виступати у трьох наступних формах: 1) за авторським договором, укладення якого передбачається ч. 5 ст. 15 Закону України “Про авторське право та суміжні права”, в якому вказується розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення та використання твору; 2) позадоговірне використання майнових прав автора без його згоди, але з обов’язковою виплатою авторської винагороди, що передбачено ч. 2 ст. 25, ч. 2, ч. 4 ст. 42 Закону України “Про авторське право та суміжні права”; 3) неправомірне використання твору, що дає автору право на відшкодування збитків (моральної шкоди), завданих в результаті порушення авторського права, включаючи упущену вигоду або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права або виплату компенсацій.
Обґрунтовується, що предметом застави можуть бути лише такі види майнових прав автора, які існують в межах зобов’язальних правовідносин, а саме майнові права автора на авторську винагороду, що випливають з авторського договору.
Обґрунтовується необхідність внесення змін до Закону України “Про авторське право та суміжні права”, шляхом безпосередньої вказівки на можливість використання такого майнового авторського права, як право на авторську винагороду, що випливає з авторського договору, в якості предмета застави.
У підрозділі 3.4. “Особливості застави інших майнових прав” дисертант досліджує особливості застави майнових прав, що виникають під час будівництва нерухомого майна та обґрунтовує необхідність викладення ч. 2 ст. 16 Закону України „Про іпотеку” у такій редакції: “Передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, або прав користування такою земельною ділянкою”.
Спростовується твердження окремих науковців (В.Олійника) про виділення застави дебіторської заборгованості у окремий різновид застави майнових прав. Вказується, що таке виділення є недоцільним, оскільки за своєю природою дебіторська заборгованість як економічна категорія у цивільно-правовому розумінні є лише сукупністю прав грошових вимог.
Дисертант вказує на порівняно новий вид застави, що активно використовується останнім часом суб’єктами цивільного обороту – заставу грошових коштів на депозитних рахунках у банківських установах, та робить наступний висновок: незважаючи на те, що гроші визначаються у Цивільному кодексі України як різновид речей, коли мова йде про безготівкові гроші, то саме за правилами застави майнових прав може здійснюватися їх застава, оскільки предметом застави є право вимоги клієнта до банка повернути йому грошові кошти, що знаходяться на депозитному рахунку.
Спростовується твердження, що має місце у юридичні літературі, про можливість застави прав користування надрами, оскільки відповідно до положень діючого законодавства (ст.16 Кодексу України “Про надра”) для отримання таких прав користування обов’язковим є отримання спеціальних дозволів на користування надрами спеціально уповноваженими органами виконавчої влади, тобто вказані права не є оборотоздатними. | 
