| summary: | У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету, завдання і методику дослідження, висвітлено наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів та форми їхньої апробації, сформульовано основні твердження, що виносяться на захист.
У першому розділі “Багатоаспектність літературної діяльності Миколи Лукаша” розкрито багатогранність таланту М. Лукаша як перекладача, оригінального поета, лексикографа і критика та продемонстровано зв’язок між різними аспектами його оригінальної творчості й перекладацькою діяльністю. У першому підрозділі творчість М. Лукаша розглянуто крізь призму національно-культурного контексту українського художнього перекладу в синхронній та діахронній площинах, оскільки вивчення індивідуального стилю перекладача неможливе без урахування усіх позамовних факторів, літературних традицій, культурно-історичних обставин - того вертикального контексту, у якому, власне, відбувається перекладацький процес. М. Лукаш творив у непросту й суперечливу добу, коли – всупереч теорії про злиття націй і мов, ідеологічного тиску, цензурних обмежень та вихолощення української мови – спостерігалося нестримне зростання творчих сил, піднесення та усвідомлення значущості української перекладацької творчості. Художній переклад перебирав на себе певною мірою функції оригінальної літератури, забезпечуючи таким чином цілісність літературної полісистеми. Для митців цієї доби художній переклад став важливим, а часто єдиним засобом самовираження, який дозволяв цілеспрямовано добирати твори для перекладу з огляду на а) їхнє культурне чи ідеологічне значення, б) можливість залучення різноманітних мовно-стилістичних ресурсів, на які існували обмеження в оригінальній літературі. Переклади М. Лукаша, окрім часто глибокого підтексту, мали суттєву особливість: демонструючи абсолютну повноцінність української мови та стверджуючи високий, якісно новий рівень української культури, вони перекреслювали усі постулати тоталітарної ідеології щодо “домашнього ужитку” української мови. Для нього пріоритетом був цільовий текст, який відповідав би потребам цільової літератури та культури й демонстрував багаті виражальні можливості цільової мови. Такий підхід перекладача до вибору як самих творів для перекладу, так і конкретних перекладацьких прийомів, дозволив дослідникам його творчості говорити про глибоку й усвідомлену культурологічну місію М. Лукаша. Культурно-перекладацька діяльність М. Лукаша споріднена з культурництвом П. Куліша, засвідчуючи неперервність традицій українського художнього перекладу. Обох перекладачів поєднує не тільки мовне новаторство, залучення найглибших шарів української мови, а й єдина мета – культурне відродження держави через відродження мови.
У другому підрозділі зроблено загальний огляд перекладацького доробку М. Лукаша, визначено діапазон літератур, із яких він перекладав, та окреслено жанрову, стилістичну, тематичну різноманітність його перекладів. М. Лукашеві належать сотні високомайстерних перекладів різних жанрів і стилів із майже двох десятків мов та понад ста авторів. Поетичні переклади М. Лукаша напрочуд співні й мелодійні. Результатом цього стала поява великої кількості пісень на слова перекладів Майстра – явище нечасте в українській піснетворчості. Відчуття ритмомелодики твору стало визначальним при перекладі пісенних текстів та оперних лібрето. Останні роки поспіль звучали на сцені Національної опери України та в театрах Європи.
У третьому підрозділі висвітлено оригінальну творчість М. Лукаша та її вплив на перекладацьку діяльність Майстра. Вона здебільшого представлена гумористичними мініатюрами, епіграмами політичного, сатиричного чи пародійного спрямування й інтимною лірикою. Оригінальні твори М. Лукаша були свого роду реакцією-відгуком на різні події, життєві ситуації й не призначалися для друку. Лише за останні роки деякі з них оприлюднено. У багатьох поетичних експромтах шліфувалися образи, рими, алітерації, що пізніше ставали добрими знахідками при перекладі. М. Лукаш також активно послуговувався власноруч зібраними “заготовками” – записами народних фразеологізмів, розмовних виразів, цікавих і несподіваних рим, які він акуратно нотував ще зі шкільних років.
Бажання зафіксувати на папері народні скарби, особливо колоритні розмовні вирази, порівняння, приповідки, рідковживані, застарілі та діалектні слова переросло у великомасштабний проект – збір матеріалів до тлумачного, фразеологічного, синонімічного словників української мови. Лексико-фразеологічна картотека М. Лукаша, яку ще й досі не оприлюднено, залишається на сьогодні одним із найґрунтовніших джерел не тільки для укладання лексикографічних праць, а й вивчення історії української мови загалом.
Важливе значення для розуміння перекладацького методу М. Лукаша мають його рецензії словників, видавничі рецензії на рукописи перекладів, мовознавчі та літературознавчі статті. Вони вказують на глибоке розуміння тих процесів, які відбувалися в українській мові, свідчать про енциклопедичні знання перекладача, його цілеспрямований відбір лексичних засобів із врахуванням стилістичних особливостей першотвору. Мета четвертого підрозділу – дослідити внесок М. Лукаша у розвиток перекладознавства, мовознавства, зокрема, лексикографії та літературознавства.
У другому розділі “Переклади Миколи Лукаша як джерело відродження та збагачення української мови” досліджено функціональний аспект перекладацької творчості М. Лукаша, її значення для розвитку української мови та культури загалом, продемонстровано мовне новаторство перекладача. У першому підрозділі з’ясовано особливості перекладацької концепції М. Лукаша, її вплив на відбір творів для перекладу та їхнє стилістичне трактування. За теоретичне підґрунтя взято теорію полісистеми ізраїльських теоретиків І. Івена-Зогара та Г. Турі. Досліджуючи статус перекладу в ізраїльській літературі, учені довели, що роль перекладної літератури – різна за різних суспільних та політичних обставин, і за певних, несприятливих для розвитку оригінального письменства умов саме переклад виступає чинником національного відродження, заповнюючи всі прогалини культурної, зокрема літературної полісистеми певної нації. Хоча ця теорія стосувалася, передусім, Ізраїлю, його літератури та культури, соціально-культурні та історико-політичні умови України цілком дозволяють екстраполювати її на нашу ситуацію.
З огляду на історичні обставини, український художній переклад ХХ ст. посів центральне місце в літературній полісистемі, виступивши адекватною компенсацією оригінальної літератури й забезпечивши таким чином цілісність літературної полісистеми, що, у свою чергу, було і є необхідною передумовою збереження національної культури.
У світлі теорії полісистеми можна розглядати не тільки особливості добору творів для перекладу (а їх М. Лукаш, як правило, обирав сам, майже не працюючи на замовлення), а й загальну стратегію перекладача, конкретні перекладацькі рішення. М. Лукаш тяжів до 1) творів, аналогії яким не знаходив в українській літературі (тобто відбувалося т. зв. “заповнення вакууму”); 2) тем, проскрибованих в оригінальній літературі, що допомагали виховувати громадянську позицію в читачів цільових текстів; 3) творів виразно фольклорного спрямування із потужним пластом народної фразеології, просторічних, діалектних елементів, що дозволяло б оперувати аналогічною лексикою в перекладі.
Перекладацька концепція М. Лукаша підпорядкована головній меті – забезпеченню цілісності літературної полістистеми як невід’ємної складової національної культури та повноцінного функціонування української мови, а усі перекладацькі рішення були спрямовані на збереження, відродження та збагачення української мови засобами перекладу. У перекладах М. Лукаша мобілізовано найширші пласти української лексики та фразеології усіх стильових тональностей, засвідчено необхідні резерви й самодостатність української мови для перекладу творів різних жанрів і стилів. Тонко відчуваючи та реалізуючи потенційні можливості української мови, перекладач продемонстрував її високу дериваційну спроможність, органічну здатність до слово- та фразотворення, багатої синонімії. Дослідженню мовного новаторства М. Лукаша на словотворчому, лексичному (особливості синонімії) і фразеологічному рівнях присвячено другий, третій та четвертий підрозділи відповідно.
Стилістичні деривати М. Лукаша опираються на активні моделі словотвору, які “оновлюють”, увиразнюють семантику відповідних стилістично немаркованих лексем (пор.: смертяний ← смертний, роботизна – робота, дивочний ← дивний, ночистий ← нічний, сумнитися ← сумніватися, причинець ← причина, знахід ← знахідка) чи допомагають утворити власний новотвір (чарощі, буйнощі, мерзощі, джурощі). Перекладач активізує непродуктивні моделі словотвору (напр.: прачорна мати, прастара цегла; кентавреса; патроклознавець), серед яких переважає відіменникова адвербіальна деривація на -о (джазко, туберозно, щуряно, мишано, вошно, блішно, тонно) чи її застосування до відносних прикметників (мільярдно, картинно, фокстротно). У такий спосіб М. Лукаш творчо засвоює та продовжує словотворчі пошуки своїх попередників П.Г. Тичини, М.Т. Рильського, В.М. Сосюри (напр.: виноградно, трояндно, яблуневоцвітно у П.Г. Тичини). У перекладах М. Лукаша широко залучені безафіксні віддієслівні іменники, які значно посилюють емоційну насиченість слова, оскільки “відсутність суфікса ніби конденсує семантику цих лексем” (перечит, недосип, витерп, нáдих, óсліп, знахід, загай). Використовуючи високу дериваційну спроможність української мови, М. Лукаш утворює своєрідні словотвірні синонімічні ряди (байдуже, байдужно, байдужéчки, байдé, байдужливо; переночувати, заночувати, підночувати, ізночувати, обночуватися). Перекладач використовує однакові дериваційні моделі для творення парних синонімів – характерної ознаки його стилю, при цьому часто вдаючись до словотворення за аналогією (безвіддя – безхліб’я; викрути – виверти; розпитки – розвідки; підлази – підходи; поїзденьки – походеньки; пересуди – перегуди; вигадки – вимрійки; затемрювати – захмарювати; безклепкий – безглуздий; навстриб – навскач; сумливо – думливо; оповіщений – обісторений). Як видно із прикладів, М. Лукаш поширює сферу вживання парних синонімів на різні частини мови, на відміну від фольклору, де вони здебільшого виражені прикметниками. Унаслідок взаємодії синонімів, що опирається на повтор афіксів, зростає смислова насиченість, а парні синоніми такого типу стають опорою усього образу.
Окрім словотворчого, синонімія перекладів М. Лукаша реалізується на інших рівнях: фоностилістичному (“Прання вилискує, лопоче, шамшить, вітрилиться, тріпоче” [А. Йожеф]), лексичному (“... писав її абияк, навмання, на хибив-трафив” [Сервантес]), фразеологічному (спати: писати мисліте, пірнути у браму сну, клювати носом, склепити очі, замгнути очі, насунути заслонки на очі, затинати хропака, задавати хропака, хропти на всі заставки, сон склеїв повіки, сон пов’язав язики, сон зморив, спати мертвецьким сном, спати як бабак). До речі, у словнику фразеологічних синонімів серед фразеологізмів зі значенням спати зафіксовано лише два з наведеного вище ряду, а саме: клювати носом та задавати хропака. Решта Лукашевих знахідок могли б поповнити видання такого типу. Дослідження перекладів М. Лукаша виявило існування повноцінних паралельних інтерпретацій японських хоку, які не мають характеру чернеток, а отже, свідчать про синонімію на рівні цілого тексту:
Осінь-праосінь... Осінь. Негодить. Осінь. Сльота. Осінь і мрячка,
Як там живе сусіда? Як там живе сусіда? Як там живе сусіда? Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім. Щось не заходить. Піди, спитай. Сиджу, мов крячка.
Виявом лексичного багатства Лукашевих перекладів є синонімія широкого контексту. Перекладач збагачує синонімічні ряди авторськими новотворами, розмовно-просторічними формами (таємниця, тайна, таїна, тайність, таємнощі, тайнощі). Укладені синонімічні ряди засвідчують мовне багатство перекладача, його потужний внесок у збагачення рідної мови (напр., синонімічний ряд семантичного поля сумний (28 одиниць): відчайний, жалібний, жалісливий, жалобний, журботний, журливий, журний, зажурений, засмучений, засумований, невеселий, невтішний, осмутнілий, печаловитий, печальний, скорбний, скорботний, смутен-невесел, сумливий, сумний, сумноустий, сумовитий, тихосумний, тужавий, тужливий, тужний, хмарний, хмурний).
Про невичерпні можливості української мови свідчить фразеологія М. Лукаша. Новаторство перекладача полягає в активізації усіх пластів української фразеології (насамперед, розмовно-просторічного, не завжди зафіксованого в лексикографічних джерелах) та її численних оказіональних трансформаціях. Останні, як засвідчив аналіз, допомогли уникнути фразеологічних штампів, максимально пристосувати фразеологізм до контексту, досягти необхідного стилістичного ефекту, а з іншого боку – продемонстрували органічну здатність української мови до фразотворення (на терні помаранчі ← на вербі груші [Боккаччо]; хто мовчить, той двох пересанчить ← хто мовчить, той двох навчить; рвати на собі бороду ← рвати на собі волосся [Сервантес]).
У третьому розділі “Особливості перекладацького методу Миколи Лукаша” проведено зіставний лінгвостилістичний і перекладознавчий аналіз текстів оригіналів та перекладів М. Лукаша на лексичному, фразеологічному і стилістичному рівнях (перший-п’ятий підрозділи) та виявлено на цій основі головні особливості перекладацького стилю М. Лукаша, його новаторські риси. Також зроблено спробу системного аналізу творчого методу перекладача на основі цілого твору (шостий підрозділ). Вивчення індивідуальної поетики перекладача неминуче перехрещується із проблемою національної своєрідності оригіналу та перекладу, за якими стоять традиції літератур, інші позамовні чинники, тож до уваги взято і їх вплив на формування перекладацького стилю М. Лукаша. Увагу зосереджено на тих одиницях, які викликають найбільші труднощі при перекладі, а отже, вимагають конкретних, часто нестандартних, перекладацьких рішень і безпосередньо виявляють особливості індивідуальної манери перекладача. Передусім, йдеться про різноманітні вияви етнокультурного компонента на рівні:
– реалій, топонімів та антропонімів, які містять не тільки мовну, а й фонову (національну, культурну, соціальну, історичну та ін.) інформацію;
– авторського словотворення, яке опирається, передусім, на тенденції загальнонародної мови;
– словесних образів, індивідуально-авторських та фразеологізованих, які формують образно-метафоричну систему оригіналу і щільно пов’язані з особливостями мислення та світосприйняття цілого народу.
Підхід М. Лукаша до відтворення контекстуальної семантики іншомовних етнокультурних реалій є визначальним для загальної характеристики творчого методу перекладача. Домінуючим способом відтворення семантики реалій у перекладах М. Лукаша є метод уподібнення, що зумовив появу великої кількості українських реалій у перекладах. До цього методу перекладач здебільшого вдається в тих випадках, коли в українській мові існує відповідник іншомовній реалії, семантика якого містить інформацію, максимально близьку до тієї, що передається реалією оригіналу. Цим переклад значно наближено до сприйняття й розуміння українського читача – завдяки упізнаванню в тексті звичних вербалізованих понять-реалій і легкому виникненню на цій основі потрібних асоціацій. Але при всій схожості понять, позначуваних реаліями, останні несуть різну національно-культурну інформацію, а отже, вносять суперечність у тканину твору. Уведення в текст перекладу українських реалій призводить до небажаної українізації твору, втрати його специфічного національного колориту (“On his head a bonnet blue / Bonnie laddie, Highland laddie” – “У кресані голубій / Бравий хлопець-верховинець” [Р. Бернс]).
Водночас, переклади М. Лукаша – це аж ніяк не перелицювання. Протилежна за своїми властивостями уподібненню, транскрипція також застосовується часто. Перекладач транскрибує, передусім, ті іншомовні реалії, які характеризуються високим “ступенем знайомості” для носія мови перекладу і здебільшого вже зафіксовані в словниках. Вони можуть бути як “своїми” для мови оригіналу, так і “чужими, зовнішніми”. Транскрипція реалій цього типу не ускладнює розуміння і сприйняття тексту, а сприяє адекватності перекладу. Транскрибує М. Лукаш і зовнішні для мови оригіналу реалії з практично нульовим “ступенем обізнаності” як для її носіїв, так і для читачів перекладу. У таких випадках транскрипція зберігає сему чужорідності домінантною в семантичній структурі реалії. Комунікативна ж мета перекладу досягається збереженням авторських тлумачень “чужих” реалій, якими вони, як правило, супроводжуються. Якщо ж “ступінь обізнаності” реалії для носіїв мови перекладу досить низький і її значення не підказується контекстом, перекладач застосовує інші методи відтворення семантики реалій оригіналу: ситуативний відповідник, дескриптивну перифразу, гіперонімічне перейменування.
Отже, у перекладах М. Лукаша активно залучені й переплітаються два різні, протилежні підходи до перекладу реалій: метод уподібнення, що призводить до втрати етномовного компонента, і метод транскрипції (транслітерації) разом з іншими способами, які зберігають етномовний компонент повністю чи частково. Перекладач не переступає межі, за якою починається травестія, але відступає від життєвої правди, залучаючи до своїх перекладів реалії, не сумісні з місцем і часом дії оригіналу. Унаслідок перекладацького перетворення виникає незвичайний сплав чужого і свого, змішування національних колоритів, накладання різних національно-культурних інформацій.
Схожий ефект іноді спостерігається при перекладі власних назв (ВН), коли М. Лукаш використовує українські форми вживання ВН (кличний відмінок, демінутивні форми ВН за українськими словотвірними моделями), українізуючи в такий спосіб фон мовлення та затемнюючи національне забарвлення оригіналу (“Mistress Thersites!” – “Цить, Терсітихо!” [В. Шекспір]; “...con una carta que Sancho Panza escribió a su mujer Teresa Panza” – “...про листа, що написав Санчо Панса до жінки своєї Терези Пансихи”; “...con el suceso que tuvo el paje que llevó la carta a Teresa Sancha, mujer de Sancho Panza” – “...а також пригоди пажа, що повіз листи до Терези Санчихи” [Сервантес]; “Cressid, I love thee...” – “Крессідонько, я так тебе люблю!” [В. Шекспір]).
Важливою особливістю поетики М. Лукаша є активне використання індивідуальних новотворів, що є джерелом образності, художньої виразності, експресивності перекладів. Кількісне співвідношення між неологізмами оригіналу та перекладу незаперечно свідчить на користь останнього. М. Лукаш відтворює авторські неологізми здебільшого двома способами: калькуванням і створенням власних новотворів-відповідників; рідше вдається до дескриптивної перифрази. Калькування новотворів оригіналу відбувається як на рівні морфем, так і на рівні основ (Centaurzyca – кентавреса, żłopanina – жлуктанина; idiot-worshippers – дурнопоклонці, bull-bearing – биконос). Калькуючи, таким чином, новотвори, утворені за допомогою афіксації та словоскладання, перекладач не лише зберіг структурні моделі оригіналу, а й створив неологізми з такою ж образністю та експресивністю. Перекладацькі новотвори М. Лукаша частково відрізняються лексичним наповненням від неологізмів оригіналу, але здебільшого є рівноцінними за емоційно-експресивними характеристиками й забезпечують адекватне відтворення відповідних одиниць оригіналу (sodden-witted – дурнолюбець).
За якісною характеристикою новотвори М. Лукаша різноманітні. Це численні іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Вони вирізняються змістовністю й ніколи не є стилістично нейтральною лексикою, а несуть у собі потужний емоційний заряд. Більшість новотворів функціонально наближаються до словесних образів завдяки несподіваним метафоричним зв’язкам, концентрації в єдиному семантичному полі різних асоціацій, що створюють ефект стилістичного подвоєння чи, навпаки, контрастності, несумісності. М. Лукаш досягає цього різними засобами, основними з яких є:
– використання стилістично забарвлених основ для творення складних неологізмів;
– поєднання різностильових основ в єдине ціле (часто відчувається сильний контраст між урочисто забарвленим архаїчним компонентом і експресивно зниженим у межах одного новотвору);
– активізація непродуктивних моделей словотвору (творення прислівників на -о від основ іменників та відносних прикметників, вживання суфіксів у невластивих їм функціях).
Різнотипне поєднання слів, основ і коренів у складних словах; внутрішня контрастність; залучення звукопису, прийому парономазії; використання продуктивних словотворчих компонентів у невластивих для них моделях і, навпаки, непродуктивних афіксів в активних моделях словотвору – ось ті чинники, які допомогли М. Лукашеві реалізувати експресивну функцію неологізмів, зробити їх свіжими й оригінальними.
Для вивчення перекладацького методу М. Лукаша важливим є його підхід до відтворення образно-метафоричної системи оригіналу, адже словесні образи, індивідуально-авторські чи фразеологізовані, щонайтісніше пов’язані з національною самобутністю мови, особливостями народного мислення. Перекладознавчий аналіз різномовних текстів засвідчив глибоке знання М. Лукаша рідної мови, її фразеологічної скарбниці, образотворчих можливостей. Це виявляється як у значній кількісній перевазі повних та часткових фразеологічних еквівалентів над іншими способами відтворення семантичних функцій ФО оригіналу, так і в численних оказіональних трансформаціях ФО, використанні фразеологізмів, не зафіксованих у сучасних лексикографічних джерелах. З цього погляду, переклади М. Лукаша – надзвичайно цінне джерело збагачення лексики та фразеології.
Цьому ж сприяє майстерне калькування ФО на конотативному рівні, іноді із заміною денотата. Часто М. Лукаш використовує вже наявні в українській мові фразеологізми і, модифікуючи їх, творить на їхній основі власні ФО. Здебільшого свої “прототипи” в цільовій мові мають прислів’я та приказки. Вони ж є незаперечним свідченням майстерності і сміливості перекладача. Саме при відтворенні семантики паремій оригіналу калькуванням М. Лукаш якнайширше мобілізує ресурси української мови і створює власні прислів’я, які мають всі необхідні ознаки афоризмів: чітку структурну організованість, лаконічність, ритмічність, багате римування, яскраву метафоричну образність. Чимало з них могли б стати надбанням української мови та збагатити її паремійний фонд.
Калькуючи індивідуально-авторські словесні образи, М. Лукаш зберігає їх новизну та свіжість, але моделює їх відповідно до можливостей української мови, з урахуванням її особливостей метафоричного мислення. Часто вони увиразнені рідковживаними словами, неологізмами, звукописом, а на інтонаційно-синтаксичному рівні – інверсією, внутрішнім римуванням, інколи спостерігається прийом ампліфікації словесних образів. Часом перекладач вдається до повної трансформації образу. При цьому М. Лукаш вміло відшукує відповідні мотиви та образи в українській літературній традиції, оновлює й поглиблює їх, пристосовуючи до мікро- та макроконтексту. У такий спосіб М. Лукаш вдається до асоціативних чи алюзійних проекцій на цільову культуру, але при цьому не виходить за межі смислової заданості оригіналу та зберігає його жанрово-стилістичну домінанту, що дозволяє говорити про адекватність перекладу. Інколи фольклорна основа образів, які використав М. Лукаш, стає особливо відчутною, здатною викликати близькі українцям асоціації, що є небажаним для перекладу (“... gobie a como un gerifalte” – “... урядує він, як той орел сизокрилий” [Сервантес]).
Проведене дослідження дозволяє зробити певні узагальнення щодо особливостей перекладацької стратегії М. Лукаша:
– цілеспрямований відбір мовних засобів з орієнтацією на мовно-стилістичні особливості оригіналу, тяжіння до призабутих, рідковживаних, розмовних форм, фольклорних ресурсів;
– розширення словотворчих, стилістичних, образних можливостей української мови;
– глибоке знання фразеологічного багатства української мови, активне використання повних та часткових фразеологічних еквівалентів при відтворенні семантико-стилістичних функцій ФО першотвору;
– художнє відтворення контекстуальної семантики ідіоматики оригіналу завдяки численним оказіональним трансформаціям українських ФО, їхньому гнучкому пристосуванню до контексту;
– увага до евфонічних засобів експресії (звукопис, внутрішнє римування);
– активізація непродуктивних моделей словотвору, уміння “експериментувати” зі словом;
– демонстрація синонімічних можливостей української мови, вміння дібрати контекстуально найдоречніший відповідник із ряду синонімів;
– введення яскраво виражених елементів переспіву у структуру власне перекладу:
– уподібнення реалій;
– використання українських форм вживання власних назв;
– залучення елементів української фольклорної поетики.
У четвертому розділі “Лукашіана: Динаміка, особливості рецепції, проблеми” узагальнено внесок М. Лукаша в історію українського художнього перекладу та основні здобутки Лукашіани, зображено динаміку виходу перекладів М. Лукаша та публікацій науково-критичних матеріалів про нього (див.: Рис. 1-3), дано якісну оцінку рецепції творчості перекладача в Україні і світі, виявлено помилки та неточності в опублікованих матеріалах.
Коломієць М.П., Регушевський Є.С. Словник фразеологічних синонімів / За ред. В.О. Винника. – К.: Рад. школа, 1988. – 200 с.
|
